ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "ІШЛА ВЕСНА ПО МІСТУ"

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "ІШЛА ВЕСНА ПО МІСТУ"

збірка №4 "Весела лірика" з проекту "15 тем - 16 збірок" (видано і ще можна придбати!)



Галина Гордасевич

Ішла весна по місту

Поезії

Присвячується моїй
найкращій подрузі – поетесі Тамарі Коломієць

                                            Передмова від упорядника
                   
    Щасливе кохання – як його виразити? Як розповісти про свою безмежну радість іншим людям? Чи зрозуміють вони тебе? Чи відчують всю піднесеність почуттів? Важке завдання, яке під силу тільки дуже обдарованим митцям, бо як це не парадоксально, але погане значно легше відтворити і передати, тоді як добро завжди якесь невловиме.
    Якщо коханий чимось вразив – кожна жінка може це пояснити і дорікнути, але коли вона щаслива – піди дізнайся чому. «Просто радість – тебе по¬ба¬чи¬ти»,– каже поетеса, і тим все сказано. Спробуй незакоханим зрозуміти, що це значить для закоха¬них: побачитись вдвох. Навіть «...хоч мене ти не позовеш», – все одно радість.
    Перед вами збірка ліричних поезій про щастя і радість кохання, написані поетесою з дуже складним особистим життям, чия доля була вщерть сповнена мукою і дуже скупо на радість взаємного кохання. Тож кожна щаслива закоханість ставала знахідкою, подібно зернятку золотого піску, або перлині морський, або сяючому діаманту, щоб далі перевті¬ли¬тись у поетичні рядки вірша – і всі вони зібрані тут. Зібрані, щоб створити невеличкий затишний куточок світла, любові й наснаги для всіх, хто кохає, хоче кохати і навіть тих, хто вже відкохав. Зібрано, щоб зробити вас щасливими у коханні бодай усього на мить. І тоді ви зрозумієте, що власне все наше життя є як одна мить, а мить щастя стає Вічністю.
    Кохайтеся і будьте коханими! – це одне з найважливі¬ших людських почуттів на Землі, завдяки якому й існує життя на цій скромній планеті Космосу, серед безміру цього непевного Всесвіту. Кохайтеся!
        Богдан Гордасевич   

Зустріч

Ішла весна по місту
В погожий день осінній
В калиновім намисті,
В сукенці синій-синій.

Ішла вона, всміхаючись
Наївно і замріяно,
В печалі не ховаючи
Блакить очей під віями.

Ішла по тротуарах
Ясна і несподівана,
Мов райдуга на хмарах,
Мов пісня, ще не співана.

І клени, що жовтіли
Осінніми знаменами,
Негайно захотіли
Зробитись знов зеленими.

І сонце так старалося,
Весняне і задирливе,
І люди озиралися,
Всміхалися довірливо.

А в неї очі чисті,
А в неї легкі кроки!
Ішла весна по місту,
А їй – сімнадцять років.


* * *

Так на душі святково і прозористо!
Прийди, прийди, мій дім не обмини,
І буде ця любов, як щире золото,
Яке дарує сонце восени.

І буде ця любов такою чистою,
Немов вода, що з-під каміння б’є.
Віднині зачарованими числами
Усе життя позначене моє.

Що буде в нім:
        стрічання чи розлучення?
Висока радість чи глибокий сум?
Чеканнями і сумнівами змучена,
За все, за все я дякую тобі.

За літнє небо, зорями вмережене,
За зорі, що попадали в траву.
Якою ж я була необережною!
Та я люблю, і значить – я живу!


Ніжність

Підступає до горла ніжність,
Підступає, підступна і тиха,
Мов лісів заметільних сніжність,
Мов саду серпневого втіха.

Наче все, що бажалось, збулося,
Наче все, що шукалось, знайшлося.
Голубиний ласкавий вітер
Ніжно гладить моє волосся.

І торкає усмішка губи,
Тануть очі, мов сніг весною.
Повертаються давні згуби.

Що зі мною? Ну, що зі мною?..


* * *

Де ви, милий?
О, де ви, милий?
В наш вік космічний,
До відстаней звичний,
Тверезий, розсудливий, іронічний:
– Де ви, милий? Ну, де ви, милий?

Де ви, милий?
Я чайкою б’юся.
Я так вас не зустріти боюся.
Я шепчу, як шептала моя прабабуся:
– Де ви, милий? Та де ж ви, милий?


* * *

Я так чекаю тебе,
Чекання виглядає з моїх очей,
Широко відкритих,
Наче вікна до сходу сонця.
Чекання затаїлось в куточках уст,
Щоб розквітнути усміхом щастя,
При зустрічі.
Я так чекаю тебе!
Я дні зустрічаю, мов свято.
Я дякую їм, що вони минають
І мене до тебе наближають.
Я так чекаю на тебе.
Я дарую прохожим усмішки –
Мені жаль цих мужчин,
Бо вони на тебе не схожі!
Мені жаль цих жінок,
Бо в них немає тебе!
Я так чекаю на тебе...


Ідилічний малюнок

В літеплі доньку мати купала,
В настоях м’яти й любистку.
А доні щастя зозуля кувала
І вітри колихали колиску.
І срібні дощі по гаях розгублено,
Щоб їй квіти цвіли весінні.
І сонце в полях льони голубило
На рушники весільні.
Щоб в добрі і здоров’ї вік звікувала
Та не цуралася роду,
Їй зозуля довгі літа накувала
І веселу, далеку дорогу.
І їй на плаття шовки пресвітлі
Десь ткали мудрі верстати,
І ріс десь хлопець, найкращий в світі,
Щоб їй чоловіком стати.


Звідки?

Звідки знає билина,
Що їй тягнутись до сонця?

Звідки знає краплина,
Що їй дорога до моря?

Як дізнається жоржина,
Що їй пора розцвітати?

Як дізнається жінка,
Що їй любити пора?


Рожевий малюнок

Я в країну тиші вступила,
Щоб квітку щастя зірвати.
Нез’ясовано пахне кропива –
Терпкувато чи гіркувато.

Павутина сіда на обличчя,
Спітніле, стомлене.
Невгамовно зозуля кличе:
– Відшукай мене! Відшукай мене!

На долоню лягла малина
Ніжно-ніжно, сиво-рожево,
Попросила сама:
– Зірви-но! Я достигла вже.


* * *

От і збулося, збулося, збулося...
Тепер не минути небесної кари.
Губи твої і твоє волосся,
Очі твої задумано-карі.

От і сталось, що статись мало.
Хіба це можливо – противитись долі?
Ніч нас в тенета гріха спіймала,
Дитину принесла в шовковім подолі.

Князь пресвітлий, заходь в мій терем!
Чуєш, як серце стукає лунко!
Губи твої терпкі, наче терен.
Ях мед, солодкі твої поцілунки.

Ми з того меду обоє сп’яніли,
З меду, що має присмак полинний.
Ми в узголів’ї вічність спинили,
Вічність спинили на півхвилини.

Цілу вічність будем з тобою –
Губи з губами, долоні в долоні.
Солодко, ніжно і гарно до болю,
Князю пресвітлий, в твоєму полоні.


* * *

Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.
Вплету в свої коси русі
Зелені блискавки стебел.

В росах весняних свіжих
Лице своє чисто вимию.
Доносить до мене вітер
Шепіт твойого імені.

А потім шепіт стихає,
І шлях до тебе невідом,
То пахне твоє дихання
Мені яблуневим цвітом.

Грім веселий тишу порушить,
Дорогу пелюстками встеле.
Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.


* * *

Дай мені свою руку –
Я до щоки притулю.
Признаюсь тобі, як другу:
– Як я тебе люблю!
Життя на землі розцвітало,
То полум’я хиже гуло,
Як миті, віки пролітали,
Тільки нас не було.
А світ цей прекрасний і лютий,
Шовк трав і води, мов скло.
Мінялись на ньому люди,
Тільки нас не було.
А зорям довіку блищати
Серед космічної тьми.
І треба ж такого щастя –
З тобою зустрілися ми!
В цьому безмежнім просторі,
Що не знав слова «кінець»,
Не риби, не птиці, не зорі –
Ми, люди, природи вінець.
Це нашим серцям світити
Серед космічної тьми.
Ніхто ніколи на світі
Так не любив, як ми.
Схилю свою голову русу
І до щоки притулю
Живу твою теплу руку:
– Як я тебе люблю!


* * *

Який ти, о який ти
До неймовірного ніжний.
Дарма, що чуб твій русий
На скронях уже засніжений.
Який ти, о який ти
Ласкавий і веселий.
Дарма, що в очах синіх
Тумани смуток стеле.
Який ти, о який ти
Сильний і смаглявий.
Твій усміх – в тім тумані
Сонячні галяви.
Який ти, о який ти
Мов свято в сірий будень.
Ні каяття, ні вороття
Мені тепер не буде.


* * *

Візьми мої очі собі:
Ти сказав, що вони такі сині.
В них озера відбились весінні, –
Візьми ж ті озера собі.

Візьми мої губи собі:
Ти сказав, що вони рожеві,
Наче глоду розквітлі дерева, –
Візьми квіти глоду собі.

Візьми мої коси собі:
Ти сказав, що вночі тобі сниться
Коса золота, мов пшениця, –
Візьми ту пшеницю собі.

Візьми моє серце собі:
Воно вміє любити і ждати,
Всі бажання твої відгадати,
В ньому світ весь, –
Візьми собі.


* * *

Було це, пам’ятаю, вранці,
Так, пам’ятаю, був це ранок,
Коли натомлені коханці
Вертають від своїх коханок.

Було це, пам’ятаю, влітку,
Так, літо набирало сили.
Зорі останньої лелітку
Ревниві промені згасили.

Було це, пам’ятаю, в будень.
І навіть точно: був вівторок!
Здавалось, що довіку буде
Так тихо, ясно і прозоро.

Ще пам’ятаю: я щаслива,
Сіяють очі, легке тіло,
Волосся золотого злива
І серце птахою летіло.

Усе навік в мені зосталось –
Від крапельки роси до дати.
От лиш чому запам’яталось –
Ніяк не можу пригадати.


Заклинання дня

В мене буде хороший день!

Прокидаюся на світанні,
Коли гаснуть зорі останні.
В мене буде хороший день!

Ще така затуманена й сонна,
Посміхаюсь до сходу сонця:
В мене буде хороший день!

Над струмком,
        що дзюрчить із крану,
Умиваю лице старанно.
В мене буде хороший день!

На окраєць хліба молюся
І ніяких лих не боюся:
В мене буде хороший день!


* * *

Тихий вечір,
        дуже тихий вечір
Підійшов навшпиньки до вікна,
У пухнастому малиновому светрі,
А на гордих скронях – сивина.

Добрий вечір,
        дуже добрий вечір
Дарував надію на весну.
Я чомусь заплачу не до речі
І удвох з надією засну.

Гордий вечір,
        дуже гордим вечір
Постоїть тихенько і піде.
Я прокинусь вранці, а за плечі
Обіймає сонце молоде.


* * *

Примхи і химери
За вітром пущу,
Під парасолькою хмари
Сховаюся від дощу.
Квіти на балконі
Ловлять краплі води,
Зелені дерева, мов коні,
Рвуться хтозна куди,
Блискавка їх опереже,
Грім прикрикне: – Гей-га!
Дивлюся, неначе вперше,
Як дощ по листі збіга.
Так відчайдушно-весело,
Неначе в казковому сні.
І райдуги перевесло
Зв’яже цей світ, наче сніп.


Відьмине весілля

Дощ іде пополам із снігом.
Вітер мокре галуззя хитає.
Добрі люди в таку погоду
Навіть пса за ворота не виженуть.
А покійна моя бабуся
Говорила мені, що відьми
В цю негоду весілля справляють,
Коли люди сидять по домівках
І не можуть їх підслідити.
Я, здається, неначе й не відьма,
Та у мене в грудях весілля.
Мені хочеться йти по дорозі
З непокритою головою.
Що там вітер з дощем і снігом.
Коли серце моє палає,
Коли пісня на волю рветься,
А грудям тісно від щастя!


* * *

Потрібна тиша, щоби зосередитись,
А я все на бігу і на бігу.
Веселий дощ і сонце посередині,
І я біжу під золоту дугу.

Біжу і все не можу зупинитися,
І захлинаюсь сонцем і дощем.
Минуть віки –
        але березам не змінитися,
Не переміниться кохання щем.

Пройде гроза. Весела літня злива.
І по зеленому квітчатому лугу
Я буду бігти, юна і щаслива,
Аж серце захлинеться на бігу.


Сміялась жінка

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка,
        навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.


* * *

Які прекрасні імена жіночі!
Як зірка, як мелодія, як мрія!
Хтось прокидається і шепче серед ночі:
– Марія...

Хтось йде по вулиці, в машині їде,
Та ось його уста торкне смага полинна,
І він згадає, і поблідне:
– Галина...

Крізь двері замкнені
        вона прийде до тебе,
Хоч не вакханка, але й не весталка,
Відкриє рай тобі, прихилить небо:
– Наталка...

Вона і непомітна, і звичайна,
Та не впусти її, не забарися,
Бо зникне раптом, наче в морі чайка:
– Лариса...

Любов довіку берегти потрібно,
І з нею стане палацом хатина.
Ти чуєш, як бринить над світом срібно:
– Ва-лен-ти-на!


Пейзаж з сонцем

Радість моя маленька,
В серці куточок теплий!
Клени жовто-зелені
Від тугого чекання стерпли.

Сонце – хлоп’я засмалене
Через небо до заходу мчиться.
Синя тривожна хмара
Причаїлась, немов вовчиця.

Солодко, ніжно і п’янко
Серце в чеканні терпне.
Сонячна, тиха полянка,
В серці куточок теплий.


* * *

Приїхав до мене на велосипеді
ранок весняний:
сонячне проміння в спицях поблискує,
голубий небосхил кермом вигнувся,
за пазухою птиці щебечуть,
за спиною вітер полощеться.
Ранок весняний
мене з собою покликав:
– Годі спати! Поїхали світ-заочі!
А я босоніж до вікна,
потім до дверей,
потім зупинилась посеред хати:
і хата ж не метена,
і я не заплетена,
і як же воно так просто –
з першим-ліпшим ранком,
хоч би він і весняний,
та й світ-заочі?


* * *

Яке щастя, мій любий, яке щастя,
що нам майже одночасно
спало на думку народитись на цей світ,
що з усіх можливих світів
ми вибрали саме цей
з його протонами й електронами,
періодичною системою елементів
і законом всесвітнього тяжіння,
що з усіх можливих планет
ми вибрали саме оцю
на далекій околиці Галактики
маленьку планетку по імені Земля.
Яке щастя, мій милий, яке це щастя,
що ми живемо водночас і поруч,
нам лишилося тільки одне –
            зустрінутися.
І щодня ми приходимо
        на місце нашої зустрічі,
та, на жаль, розминаємось в часі.
А потім, глянувши на годинник,
одночасно виходимо з дому
і йдемо в різні місця.


Закони відносності

К бісу закони Ейнштейна,
Резерфорда, Планка і Бора!
Якщо ти не прийдеш до мене,
Я збожеволію скоро!

Я провірила: час – відносний!
Дві години, що зараз минули,
Для мене на рік розтягнулись,
цілий рік та ще й високосний!

Може, стишила рух свій галактика?
То не має це жодного значення
Проти того дрібного фактика,
Що ти не прийшов на побачення.

Може, всесвіт кружля коло осі,
А можливо, вона відсутня.
Я повірю, що все відносне,
Тільки любов – абсолютна!


Юність

Ах, ця юна дівчинка,
наївна і самовпевнена,
якій дуже хочеться
привернути до себе увагу!
Вона надягає на себе
дуже яскраві колготи,
щоб хлопці помітили,
які в неї стрункі ноги.
Вона розмальовує очі
синім, зеленим, бузковим,
щоб хлопці не помітили,
які вони ще наївні.
Вона з потоку мовлення
вихоплює прудкі слова
і нанизує їх на павутинку.
Та от павутинка зникає,
а слова не розсипаються,
бо вона їх заворожила в вірш
і вірить, що він – вічний.

Ах, ця юна поетка,
яка не знає свого майбутнього!


Повчання для молодих

З висоти своїх років
я поглядаю
на незалежно задерті носики дівчаток
і на високі чола юнаків,
на яких лежать відсвіти
геніальності та вічності.
Я терпляче вислуховую
їх запальні суперечки,
їх фантастичні плани,
їх найщиріші обіцянки
і кажу їм, посміхаючись:
– Ах, хлопчики, все вже було!
Вже інші ходили в походи
за волю, і славу, і щастя.
Вже інші в незнане й небачене
прокладали найперші дороги.
Вже інші складали присягу
вписати ім’я своє в вічність.
Все було вже на цьому світі.
Все було... все було... все було...
Не було лиш малої дрібниці –
не було тільки вас ще ніколи.
Отже – не вірте мені, не вірте!
Нічого ще не було!


* * *

Я сиджу на галявині лісу,
Повні сонця мої долоні,
Солов’ї залишають гнізда
І злітають мені до ніг.
Я сиджу на галявині лісу,
На плечі в мене тіні дрімають,
На коліні довірливо й тихо
Задрімала твоя голова.
Я пущу по високих травах
Золотих бистроногих зайців.
Я звелю солов’ям сірокрилим
Заспівати найкращії пісні,
Щоб не чув ти, не знав і не бачив,
Як я зникну навіки для тебе,
Стану сонцем, і тінню, і вітром,
І спокійним, замисленим лісом.


* * *

Підношу вам блакитну чашу неба,
По вінця сповнену гарячим сонцем.
Ось випийте чудесного напою
І зрозумієте, що хмаритись не треба!

Віллю вам в жили весняного вітру –
Нехай додасть він сили й неспокою,
А слід осінній на обличчі вашому
Хмариною мережаною витру.

Я ваші голови скептичні та тверезі
Так закружу калейдоскопом цвіту,
Що ви не зможете,
        не зможете прожити
Без мрії, без кохання, без поезії.


* * *

З літніх ночей, вишнево-карих,
Вилітає жар-птиця осінь.
(Кому – на щастя, кому – за кару,
Кому – на мить, кому – назовсім).

Птиця клекоче голосом гортанним,
Скликає журавликів сивих.
(Кому – чорнооких,
        кому – тонкостанних,
А кому – душею красивих).

Губить пір’я червоне,
        золоте і оранжеве.
Не збирайте – буде нещастя!
(Кому – пізніше, кому – раньше,
Кому – ласкава, кому – нещадна).


* * *

            Пробудилося серце моє
Рано-вранці, ще досвіта.
(Прилети під вікно моє, птахо,
Защебечи мені ласкаво!)

Розтривожилось серце моє
На порозі нового дня.
(Ой, чого ж то, чого на вітрі
Розшумілись так буйно дерева?)

А прийде злотоока радість –
Відчиню їй двері назустріч.
А прийде задуманий смуток –
Як дитину його приголублю.
(А птаха щебече.
А дерева шумлять.)


Луни

Зітхну стомлено:
– А вже й вересень!
А у відповідь чую:
– Березень! Знову березень!

Скажу:
– От і листя злітає з віт,
І знову чую:
– Цвіт! Рожевий цвіт!

Запечалюсь:
– Отак і життя минає!
А воно заперечить:
– Немає! Кінця немає!

– Хто ти? – питаю здивовано.
Кричу: – Обізвись!
Що за мана?
А відповідь сміхом:
– Луна!
Далі тихше:
– Весна!
І зовсім тихо:
– Да-ли-на-а...


* * *

Е-е-ге-е-ей!
Заберуся на гору,
вдихну глибоко повітря,
відкину голову
і в далеку далину
кину свій клич:
– Е-е-ге-е-ей!

Потім очі заплющу,
буду довго прислухатися,
аж вітер донесе до мене
слабку луну.
Тоді повірю,
що з далекої далини
хтось, наче руку,
подав мені свій голос:
– Е-е-ге-е-ей!..


* * *

Я не сільська і не міська –
Я просто на землі живу.
Я вип’ю кухоль молока
І ляжу навзнак у траву,
І буду слідкувати так
Спокійно, ясно і без смутку,
Як в небі чистому літак
Лишатиме сріблясту смужку.
Я свій транзистор увімкну,
І хай мені спває АББА.
І слухать пісеньку смутну
Зберуться коник, джміль і жаба.
Я підморгну їм: – Ну, малі!
Як вам сподобалась ця пісня?
Я думаю: на цій землі
Для нас усіх ще стачить місця!


* * *

Якби я могла стати крихітною-крихітною,
такою маленькою,
щоб у краплі води вмивалася,
а пелюсткою ромашки втиралася,
щоб схопившись за сніжинку,
я могла спуститись на землю
з десятого поверху,
може б мене, таку маленьку,
так і не помітило б Велике Горе.
Я зробила б собі хатку з маківки
і тихо жила б у ній,
плетучи з тополиного пуху
теплі шкарпетки для сороканіжок,
бо як же їм мусить дошкуляти холод,
коли в них стільки ніжок
і всі босі!


Ласкава пісенька

Хто навчив тебе смутку,
            маленька моя і тиха?
Хто навчив тебе смутку,
            ласкава моя і ніжна?
Завірюха мела над світом,
            відгуляла і врешті стихла,
І такі безмежно спокійні
            ліси і поля засніжені.
Чого твої очі печальні,
            моя таємнице тривожна?
Чого твої губи печальні,
            моя єдина надіє?
Ти чуєш: спадають краплини,
            і срібно видзвонює кожна.
Ти бачиш: весна надходить,
                і зима тут нічого не вдіє.
Чи ти мені посміхнешся,
                єдина моя любове?
Чи ти мені посміхнешся,
                мій зачаровний світку?
Ще журно шепче про осінь
                листя сухе дубове,
Та я на галяві під снігом
                знайду тобі першу квітку.


* * *

Знов стрічаю ніч в самоті,
Та чи є для смутку причина,
Коли світить мені в темноті
Мій кіт золотими очима,

А в моє відкрите вікно
Всесвіт зорями заглядає?
Десь далеко музика грає:
Мабуть, люди виходять з кіно.


Сентиментальне танго

На тихих вулицях
        сентиментальних снів
цвіте бузок,
лілово, синьо,
біло.
(Це все було, а чи мені наснилось?)
На тихих вулицях
        сентиментальних снів
там ходить дівчина,
        з косою до колін,
з очима чистими,
        як два весняних неба.
(Її засмучувать не треба!)
Вона в рожевих пелюстках долонь
несе блакитну квітку щастя.
(Її збентежити не вдасться!)
Вона подивиться відверто,
і схилить голову уперто,
і ясно скаже:
        – Ні!
Ну, що ви кажете мені:
Не вір!
Не йди!
Постій!
Спинись!
Ще, може, скажете:
Проснись?
Я знаю світ.
Він весь такий
зелений,
синій,
золотий.
Немає в нім нічого злого.
Він весь закоханий в весну.

...Вона не знає, що її дорога –
до грані мого сну.


Я хочу

Я хочу колись прокинутись
Рано-вранці, до сходу сонця,
Щоби в вікна мої заглядали
Гілки жасмину цвітучого.

Я хочу іти у полі,
Щоб жита довкола шуміли,
Щоб ромашок листки лоскотали
Мої босі, обвітрені ноги.

Я хочу ще раз закохатись
Так шалено, по-дівочому,
Щоб на сьоме небо підноситись
Від одного-єдиного погляду.

Я хочу колись прокинутись
Молодою, сімнадцятирічною,
Щоб знову зробити все зроблене,
Тільки може краще і більше.


Вулиця троянд

Це так прекрасно, що аж неймовірно, –
Невже десь на світі є дурман і бур’ян? –
Прокидаємося вранці і собі не віримо,
Що живемо на вулиці Рожевих Троянд.
На цій вулиці тихо і дуже охайно,
Стоять задумані липи старі.
Коли ми виходимо, нам посміхаються
Діти літнього вітру і ранкової зорі.
Вони такі ніжні, аж дихнути страшно,
В мерехтливо-срібному сяйві роси.
І ти, забувши про смутки вчорашні,
Радість у серці своїм пронеси.
Бо минулої ночі, – самі ж ми бачили, –
Коли десь про любов заливався баян,
Зірки з неба тікали до нас на побачення,
На нашу вулицю Рожевих Троянд.


Вірш з гідронімами

Скільки сонця було, і блакиті, й тепла!
А як грози були – не біда!
Я із річки Юність воду пила –
Ах, яка в ній солодка вода!

Що мало дісталось – моя в тім провина
Чи, може, чиясь вина,
Та з річки Кохання одна краплина
І п’янка була, і хмільна.

Намагалась довершити кожну справу,
Хоч німіла з утоми рука.
Я з річки Досвід тамувала спрагу –
Як полин, в ній вода гірка.

Я далі долаю дорогу свою
І знову на березі річки стою,
Та такої, що я проти неї – дитя.
Притулила до неї уста пересохлі свої.
– Як зовуть тебе? – я запитала її.
І почула, як вічності подих:
– Життя!


* * *

Може я, а може, не я,
Може, правнука дальня моя
Буде жити, як я жила,
Буде воду пить з джерела,
Дарувати цілунків хміль,
І губити сміх серед піль,
І зарошену м’яти траву,
Буде так,
                 наче знов
                                   я живу.


* * *

Приходь до мене навесні,
Коли спадає з яблунь цвіт
І молодіє цілий світ.
Приходь до мене навесні...

Ти принеси мені пісні
Про сонце, щастя і весну,
Про неозору далину
Ти принеси мені пісні.

Ти подаруй мені любов!
Хай буде шлях у нас крутий,
Я буду сильна, любий мій,
Лиш подаруй мені любов.

І молодість вернеться знов,
І серед цвіту будем йти
На світі лише я і ти.
І молодість вернеться знов...


* * *

А молодість не покидає нас.
Це просто ми про неї забуваємо
І вже тієї пісні не співаємо,
Яку співали у ранковий час.

А щастя завжди поруч з нами йде.
Це ми самі у піжмурки з ним граємо,
Ну, де ж те щастя?
        Де ж те щастя?
                                                Де?

Ну, а любов – вона завжди навік.
Хай час затре стежки, обличчя, дати,
Одне-єдине треба пам’ятати:
Він десь живе, той самий чоловік.


* * *
Повір, що все відболить,
Минеться... забудеться....
Серед сірої мли
Сонце пробудеться.
Вмиє в росах очі сині,
Розчеше волосся вівсяне
І руки теплі та сильні
До тебе простягне.
І без сліду зітре
Злі спомини з серця твого,
І на руку твою підбере
Персня золотого.
І що там літа самоти,
Стежка важка, покручена!
Хай знають усі, що ти
З сонцем заручена.


* * *

Пригріло сонце по-весняному,
Заголубіла даль ясна, –
І вже тобі, від вітру п’яному,
Здається, що прийшла весна.

І ти збентежено всміхаєшся,
Ідеш, не знаючи куди,
Залишив справи і не каєшся,
Хоч потім не минуть біди.

Та зараз думати не хочеться.
Нехай там потім! А в цю мить
Цілує вітер і лоскочеться –
І серце солодко щемить.


* * *

Повільно йду я вулицями міста.
Небес блакить ясна і чиста,
Вогнями ламп горять бульвари,
І від дощу ще вогкі тротуари,
Сухий листок зірвався і летить.
Чого ж так серце, мов шалене, стукотить?
Свою тривогу в серці затаю,
Та вже тебе з далека пізнаю,
І посмішку твою ловлю,
            мов сонця промінь,
І бережу про тебе кожен спомин,
І знаю, що вночі мені приснишся знов.
Невже це знову починається любов?


* * *

Ви мені снились, снились щоночі.
Снились ласкаві, замріяні очі,
На чолі високому сміливі брови,
Зустрічі снились і довгі розмови.
Снилось, що в хвилю негоди важкої
Ви захистили своєю рукою,
Що взимку, коли лютували морози,
Ви принесли мені гілку мімози.
Звідки ці сни і до чого – не знаю,
Тільки ходжу я і їх споминаю.
Та хто розбереться у серці жіночім?
А ви все снитеся, снитеся щоночі...


* * *

Розійшлися хмари від страшного вдару,
Засиніло у проваллі небо.
Я на цьому боці, ти на тому боці, –
Як же перейти мені до тебе?

Я легку хмарину місточком перекину,
Та вона за вітром полетіла.
Ти лиш обернувся та мені всміхнувся:
– Чом же ти не йдеш до мене, мила?

Я у серці свому аж на дні самому
Віднайду словечко заповітне,
І воно сьогодні над усі безодні
Семицвітною веселкою розквітне.


* * *

Не було ні зустрічей, ні розлук,
А в світі були я і ти.
І зорі злітали мені до рук,
Коди мав ти прийти.
Ніч дарувала нам тихі сни,
А пташки – найніжніші пісні,
Це було взимку, чи восени,
А може, було навесні.
Неначе бджіл, ти вибирав
Зорі, що в моїх заблукали косах.
Ми губились в лузі посеред трав
І разом брели в лісах.
І небо над нами обертом йшло,
А в небо вростали гаї.
І зрештою, зовсім нас не було,
Тільки губи мої і твої.
Минуле – минуло. Та все одно:
Прислухаюсь – хтось зове.
Не хоче долі скоритись воно –
Серце моє живе,
Не признає ні зими, ні весни,
Ні зустрічей, ні розлук.
І приручені зорі... все вони
Злітають мені до рук.


* * *

Просто радість – тебе побачити,
Просто радість – з тобою зустрітися,
У теплі твого усміху грітися
І нічого для тебе не значити.

Просто радість – у тебе вслухатися,
Слідкувати за летом думок,
І на серце повісить замок,
І самими губами всміхатися.

Просто радість, що ти живеш,
Хоч мене ти не позовеш.


* * *

Любов приходить весною,
А до мене прийшла восени.
Що ж це трапилося зі мною,
Що бачу я дивні сни.

Що сняться мені дороги,
Далекі, незнані міста?
Якесь почуття тривоги
У серці моїм зроста.

Я посміхаюсь зустрічним,
І чую в грудях холодок,
І в віршах знаком окличним
Закінчую кожен рядок.

Ромашок уже немає –
Я на айстрі поворожу.
Хай кохає! Нехай не знає,
Де зустрінусь я, що скажу.

Я до нього прийду непрохана,
Я скажу йому все сама.
Я сьогодні така закохана, –
А що осінь вже – то дарма!


* * *

В усьому щастя, осене моя,
І в тому, що ось ти прийшла до мене,
Присіла тихо під моїм вікном.
В усьому щастя, осене моя!

Я вранці навстіж відчиню вікно,
І водоспад холодного повітря
Кімнату сповнить запахом гіркавим,
Коли я навстіж відчиню вікно.

Остання ластівка до мене прилетить
І прощебече: – Що ж! Прощай наразі! 
Як буду жива – навесні вернусь!
І ластівка у вирій відлетить.

Який це маляр був скупий на фарбу,
Та раптом спохватився і почав
Все малювати в жовте і червоне?
Ну, бо для чого ж економить фарбу!.

І я щаслива, осене, що бачу,
Що, чую, дихаю, сміюсь і плачу,
Надіюсь і впадаю в безнадію,
Щаслива, осене, бо я – живу!


* * *

Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;
 
і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;

і пити воду прохолодну
і вже зарані не терзатись,
що не нап’юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;

і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.


Високі хмари

Приходили гості
Добрі й злі.
Приносили гостинці
Великі й малі.
Говорили слова,
Ах, говорили слова,
Що від них обертом
Йде голова.

Говорили: – Наївна!
Говорили: – Дурна!
Слава посмертна –
Ні до чого вона.
Ось прижиттєва –
Наче кухоль вина.

Не витай у хмарах,
Тримайся землі,
Використовуй можливості
Великі й малі.
Тільки й того,
Що тут проживеш.
Тільки й твого,
Що сама урвеш.

Говорили, дзижчали,
Як мухи осінні.
...І пливли хмари,
Оранжеві й сині.


* * *
А повість моя щасливо закінчиться –
                вірю.
Не розірвати мене в хащі
            хижому звіру,
Не затягнути мене на дно
            каламутній воді,
Не подолати ніколи мене
            нежданій біді.
Дарма привітно моргають на баговинні
                                                вогні. –
Сто раз зігнутій, сто раз скинутій,
Бути мені,
     Бути мені,
            Бути мені
                                                На коні!


Добре жити!

Як добре на світі жити
І знати, що ти живеш:
Десь ходиш, говориш, смієшся,
А нерідко сердито покрикуєш.

Як добре іти по вулиці
І знати, що ти проходив,
А може на першому розі
Я зараз тебе зустріну?

Як добре покласти руку
На телефонну трубку
І знову згадати ті цифри,
Які мені досить набрати,
Щоб голос коханий почути.

Як добре на світі жити,
Просто на світі жити,
Бо ти на ньому живеш!


* * *

                Життя моє, збудься,
Врятуй від біди,
Не згубись, не забудься,
Мимо не пройди!
Скажи, що я значу
На землі між людьми?
Спазмою плачу
Горло перейми.
Рукам дай силу,
Снагу до роботи,
Жагу невгасиму
До щастя й скорботи.
Поведи за собою
З ночі-імли
Вогнем-любов’ю
Серце спали.
Смутки знайдуться –
Радість не забудь.
Життя моє, збудься!
Життя моє,
Будь!


З М І С Т
Зустріч     3
»Так на душі святково і прозористо!..»     4
Ніжність    5
«Де ви, милий?..»    6
«Я так чекаю тебе...»    7
Ідилічний малюнок    8
Звідки?    9
Рожевий малюнок    10
«От і збулося, збулося, збулося...»     11
«Тягну легкі свої руки...»     12
«Дай мені свою руку...»    13
«Який ти, о який ти...»     14
«Візьми мої очі собі...»    15
«Було це, пам’ятаю, вранці...»    16
Заклинання дня     17
«Тихий вечір, дуже тихий вечір...»    18
«Примхи і химери...»    19
Відьмине весілля    20
«Потрібна тиша, щоби зосередитись...»    21
Сміялась жінка    22
«Які прекрасні імена жіночі!..»    23
Пейзаж з сонцем    24
«Приїхав до мене на велосипеді...»    25
«Яке щастя, мій любий, яке щастя...»     26
Закони відносності     27
Юність    28
Повчання для молодих    29
«Я сиджу на галявині лісу...»    30
«Підношу вам блакитну чашу неба...»    31
«З літніх ночей, вишнево-карих...»    32
«Пробудилося серце моє...»    33
Луни     34
«Е-е-ге-е-ей! Заберуся на гору...»    35
«Я не сільська і не міська...»    36
«Якби я могла стати крихітною-крихітною...»    37
Ласкава пісенька    38
«Знов стрічаю ніч в самоті...»    39
Сентиментальне танго    40
Я хочу    42
Вулиця троянд    43
Вірш з гідронімами    44
«Може я, а може, не я...»    45
«Приходь до мене навесні...»    46
«А молодість не покидає нас...»    47
«Повір, що все відболить...»    48
«Пригріло сонце по-весняному...»    49
«Повільно йду я вулицями міста...»    50
«Ви мені снились, снились щоночі...»    51
«Розійшлися хмари від страшного вдару...»    52
«Не було ні зустрічей, ні розлук...»    53
«Просто радість – тебе побачити...»     54
«Любов приходить весною...»    55
«В усьому щастя, осене моя...»    56
«Я осягнула вищу мудрість...»    57
Високі хмари    58
«А повість моя щасливо закінчиться...»    59
Добре жити!    60
«Життя моє, збудься...»    61

Літературно-художнє видання

Галина Гордасевич
ІШЛА ВЕСНА ПО МІСТУ
Поезії

Редактор Богдан Гордасевич
Комп'ютерна верстка Георгія Беглярова

    Гордасевич Г.Л.
Г 68        Ішла весна по місту. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2001. – 64с.
            ISBN 966-7188-31-0
            В збірку поезій відомої української пись¬менниці Галини Гордасевич увійшли найкращі ліричні вірші веселого та оптимістичного настрою.
            Для широкого кола читачів.                                                        ББК  У



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником