ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

 

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ




Галина ГОРДАСЕВИЧ


ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.
До найменших деталей пам'ятаю один літній ранок 1956 року. Прокинулася я вранці, глянула в дзеркало — а в мене щоки палають як маків цвіт, а в мене очі сяють синьо-синьо, аж я засміялася від щастя. Якого щастя? А такого, що неділя і я маю цілий день для себе. Що мої сусідки по гуртожитку поїхали у відрядження і я маю цілу кімнату для себе. А найбільше щастя, що мені всього 20 років. І хоч мої дитинство і юність ніяк не назвати щасливими і за моєю спиною три роки сталінських таборів — і то які роки: коли тобі сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, — але ж у мене попереду ще все життя! Воно буде цікавим, прекрасним і незвичайним. Труд¬нощі в ньому будуть лише для того, щоб я їх успішно долала. Я буду славною, бага¬тою і щасливою. Я вчиню щось таке, щоб моє ім'я увійшло в історію. А головне: десь мені зустрінеться Він — отой, що його тільки з великої літери писати, і в нас буде таке кохання, що куди там Ромео і Джульєтті, і ми все життя пройдемо разом, а коли будуть труднощі, то ми лише всміхнемося одне одному. Все це буде, і дарма що зараз я всього лиш різноробоча в будівельному управлінні, що все моє майно вмі¬щується в фанерну валізку розміром 48х32х16 см і що сьогодні я на сніданок, обід і вечерю їстиму пісну картоплю, якої вчора ввечері накрала на колгоспному полі. Яка це марниця порівняно з тим осяйним майбутнім, що мене чекає!
І от тепер... Тепер я прокидаюся і найперше починаю з'ясовувати: а як я себе почу¬ваю? Чи можу вставати і братися за звичні ранкові Справи, а чи йти в лікарню, мі¬ряти тиск і робити уколи (якщо в мене, звичайно, є ліки і шприц)? Я дивлюся в дзер¬кало і бачу бліде, мов з воску виліплене, обличчя жінки, яка розміняла сьомий деся¬ток і життя якої, висловлюючись фігурально, вже позаду. А, що було в тому житті? Безконечна робота, як правило, важка, неприємна і завжди нелюба, яка, проте, за¬безпечувала харчами і одягом, правда, за одної умови: купувати те, що найдешевше. Багато горя, помилок, невдач, розчарувань, поразок, зрад. Самотність, бо він (бодай з малої літери) так і не зустрівся. І що я зараз маю? Двокімнатну квартиру з усім найнеобхіднішим. Щоправда, вся моя побутова техніка, від телевізора до будильника, вийшла з ладу, і в мене нема грошей на ремонт. Маю пенсію, якої ледве вистачає на харчі і оплату квартири (може б, і не вистачало, якби п.Леся Храплива з Канади не присилала час від часу продуктову посилку та інші «діаспори!» знайомі не пере¬давали зрідка кілька доларів або марок). В усякому разі, знову красти картоплю наразі не доводиться.
А чого я досягла в житті, хто я така? Другорядний український письменник, з тих, що їх на премії не висовують, на міжнародні імпрези не посилають, в антології і хрестоматії не включають, в школах не вивчають, в історії української літератури не згадують. Зрештою, прощу пробачення, в одному двотомнику моє ім'я назване, коли перераховувалися поети, на слова яких написано багато пісень. От лише я не чула жодної пісні на свої слова.
А що в мене попереду? Все глибша старість, все більше хвороб, матеріальне ста¬новище на межі злиднів — кажуть, через 50 років Україна може стати найбагатшою європейською державою, але я вже того не дочекаюся — і ніякої перспективи поба¬чити виданою бодай ще одну свою книжку, бо шукати спонсорів я не вмію.
То як же мені не казати, що раніше життя було кращим?
Але зараз вмовкає Галина Гордасевич — жінка з не дуже вдалою особистою до¬лею, — вмовкає Галина Гордасевич — письменниця з не дуже вдалою літературною кар'єрою, — і слово бере Галина Гордасевич — українка.
Коли я усвідомила, що я — українка? Мабуть, коли навчилася розмовляти. Бо я не могла не помітити, що мої батьки розмовляють однією мовою (вони вдома роз¬мовляли тільки українською, і не тим дисцилятом з трьох тисяч слів, який нам під¬носили під назвою української літературної мови, а тією українською, якою ще в ми¬нулому столітті розмовляла українська інтелігенція, бо вже мій прадід був освіченою людиною), що в селі розмовляють інакше (тепер ті землі входять до складу Білорусі), а в домі «пана дзєдзіца», куди мене забирали гратися з панським сином, розмовля¬ють ще інакше. Мама пояснила мені, що на світі існують різні мови, бо є різні наро¬ди, і в кожного народу є своя батьківщина, навіть якщо він там не живе, як-от жиди (тоді їх звали тільки так, і це не вважалося образою), і що в кожного народу є свої символи: прапор, герб, гімн. «А який у нас прапор?» — запитала я. «Такий, що нижня половина жовта, а верх синій — це синє небо над пшеничним полем».— «А герб?» — «Тризуб»,— і мама намалювала його. «А гімн?» — «Ще не вмерла Україна»,— і мама заспівала його. І закінчилася розмова маминими словами, що наша батьківщина перебуває в неволі, і всі наші символи заборонені, і їх треба берегти в серці, ні з ким про них не розмовляти, бо тата поляки можуть посадити в тюрму. З цього роблю висновок, що наша розмова не могла бути пізніше серпня 1939 року, отже, мені було від сили чотири роки.
Рівно півстоліття берегла я в серці символи моєї батьківщини. Зате, коли зараз опівночі на закінчення радіопередач звучить «Ще не вмерла Україна», я встаю, хоч ніхто того не бачить. І зі страхом думаю, що наші депутати можуть прийняти поста¬нову про створення нового тексту гімну, бо ж їм мати не вклала в дитинстві цього в серце і вони не розуміють, що гімн—це символ, а не економічна програма на найближчу п'ятирічку. А коли трапляється приїхати в Київ, іду Хрещатиком, бачу, як на вітрі біля Київради має синьо-жовтий прапор,— і в мене сльози на очах, а гор¬ло перехоплює судома.
Що ж я — українка, громадянка незалежної держави Україна — думаю про свою державу, свій народ, його минуле, сучасне і майбутнє?
Коли в 1990 році почали транслювати засідання нашої вже таки обраної Верхов¬ної Ради і там виступали депутати з вимогами негайно оголосити державну незалеж¬ність України, — кажуть, першим це зробив Богдан Ребрик, мені пам'ятаються Левко Лук'яненко, Микола Поровський, Степан Хмара, — я слухала їх і думала: «Наївні люди! Ви думаєте, досить оголосити незалежну Україну, поставити вздовж кордону військо — і все: ми матимемо рай? І всі люди стануть братами і сестрами? А куди ж дінуться злодії, убивці, аферисти, ледарі, хулігани, алкоголіки, яких у нас. може, й менше, ніж у Росії, а все ж вистачає? Вислати—так у нас Сибіру нема. Постріля¬ти — а хто візьметься це виконати? Нікуди вони не дінуться, і ми ще довго будемо мати з ними мороку, поки не те що усіх їх перевиховаємо, а бодай зведемо рівень до того, який в усіх країнах європейської цивілізації, до якої ми усе ж таки належим».
Я не сумнівалася, що на перших порах до слави, влади, грошей значною мірою дорвуться люди, які того не заслуговують.
З середини 1988 року я в Донецьку брала найактивнішу участь в усіх громад¬ських рухах: була одним із засновників Товариства української мови, Руху, «Мемо¬ріалу», Демократичної партії і навіть Комітету солдатських матерів. І я мала мож¬ливість переконатися, що як тільки починалася якась нова справа, так в першу чергу бігли, рвалися на трибуну, виголошували голосні промови, пробивалися на керівні посади різні шизофреніки, авантюристи, агенти КДБ і(цих останніх я вже вміла роз¬шифровувати як не з першої, то з другої миті). Правда, коли доходило до роботи, то її робили люди розумні, порядні і патріотичні, робили в силу своїх можливостей і вміння і без особливого галасу. Отож я була готова до повторення цього явища у всеукраїнському масштабі і вже зарані запасалася терпінням. Чого я не передба¬чала — це такого економічного занепаду, економіка завжди для мене була terra incognita.
От що мене обурює — це коли говорять, що незалежність нам звалилася з неба, що ми її отримали без крові, без зусиль, без боротьби. Даруйте, шановні, а ті, що з княгинею Ольгою захищали Київ від печенігів, — вони були не наші предки? А ті, що з князем Ігорем пішли в степи половецькі і не повернулися? А ті, що до остан¬нього подиху захищали Київ від орд Батия? А безконечні антипольські повстання? А визвольна війна під проводом Хмельницького? А Коліївщина? А повстання в Турбаях? А Крути і Базар? А голодомор і розстріли 30-х років? А смерть Біласа і Да-нилишина у Львові, Голояда в Тернополі? А героїчно-трагічна боротьба УПА?
Коли мені було років шість, мама жартувала, що в селі Золотолині живуть наші далекі родичі Євдокія і Антін Олійники, а п них є три доньки і два сини. Коли я виросту, вони поженять мене з одним із них. Так от, той шістнадцятилітній Василь Олійник зі своїм братом Леонідом пішли в УПА і загинули в одному бою. Може, тому я і залишилась на все життя сама? А мені кажуть: ваша незалежність не опла¬чена кров'ю!
Інша справа, що в 1991 році, коли таки Україна була проголошена незалежною, не довелося брати владу силою, не пролилася кров. Але саме це посилює моє переконання, що на цей раз наша незалежність надовго, що тепер ми матимемо справді демократичну державу. Назовіть мені країну, де б демократія прийшла в результаті революції і пролиття крові? Що дала Англії революція 17-го століття? Жорстоку диктатуру Кромвеля і, зрештою, реставрацію Стюартів. До чого привела Францію революція 1789 року? До спалаху такого самознищення французів, що зараз важко в те повірити, і до імперії Наполеона. Чи зробила Францію республікою революція 1871 року? Теж ні, вона лише викликала новий кривавий вал. Про так звану «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» і говорити не буду: самі все знаємо. Останній приклад, який мені спадає на думку, — молодий, палкий адвокат Фідель Кастро скидає жорстокого кубинського диктатора Батісту, щоб самому захопити його місце і стати ще більшим диктатором (Батіста принаймні не забороняв бажаючим залишити Кубу).
Слова російського поета: «Дело прочно, когда под ним струится кровь», — велика і трагічна помилка. Кров завжди притягує кров, це стає дуже важко зупинити, і ги¬нуть в першу чергу наймужніші, найчистіші, найвідданіші, а потім потрібен довгий час, щоб народ поповнив понесені втрати.
Що мене підтримує зараз в переконанні: є в нас демократична Україна, перед якою велике майбутнє? Саме те, в чому шанований мною Юрій Мушкетик бачить наше нещастя: «Ох, як не вистачає великого лідера, поводиря нації». Народ, який не може побудувати своє життя без лідера, ще не доріс до демократії. Поводир потрі¬бен або малим дітям, або... сліпцям. Саме те, що ми самі, всі разом — від президента і до «човникової» тіточки, — помиляючись, поправляючись, набиваючи гулі і наби¬раючись досвіду, будуємо нове життя кожен у межах своєї компетенції. Президент — у межах усієї держави, «човни.кова» тіточка — в межах своєї сім'ї, і це найтвердіший гарант того, що ми матимемо державу для всіх.
І ще репліка на адресу доктора історичних наук Володимира Сергійчука. Я абсо¬лютно згодна з ним в оцінці статті Володимира Базилевського «Холодний душ істо¬рії». От лише він там згадує Альберта Корнєєва, то я хотіла б про цього останнього розповісти щось таке, що знаю тільки я.
Якщо пам'ятаєте, десь навесні 1989 року була спущена директива ЦК КПУ: про¬вести по всіх підприємствах і установах відкриті партійні збори із засудженням ще не опублікованої програми Руху (російською мовою це тонше звучало, бо в ній лише один звук чинить різницю між словами «обсуждение» і «осуждение»). Так от, хтось мені сказав, що такі збори мають відбутися в політехнічному інституті, і я, ново-явлений громадський діяч, біжу туди, щоб по змозі виступити і захистити ідею Руху. Я таки виступила і навіть зірвала аплодисменти, але, далебі, не мій виступ, а за¬гальна ситуація була причиною, що в кінці зборів устав один чоловік і сказав: «Я предлагаю создать группу поддержки Руха. Вот я записываю себя первнм, а кто хочет — пусть подойдет ко мне». Це і був Альберт Корнєєв. Правда, створити цю групу йому так і не вдалося, але в народні депутати він пройшов саме на хвилі під¬тримки Руху, перебудови, боротьби зі Щербицьким і т.д. Чому він потім голосував проти незалежності України? Та тому, що найсильнішим у ньому був голос росій¬ського самодержавника, і, на відміну від інших переляканих колег, він знайшов у собі досить мужності признатися в тому відверто.
А тепер уже лише по суті статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії».
Я погоджуюся з ним, що ми маємо унікальну історію. Але... Але таку унікальну, як унікальною є історія кожної окремої людини. І такою ж спільною. Кажете, що може бути спільного в Рокфеллера і в якого-пебудь негра з африканського бушу? Та те, що вони обоє люди.
Отак і з історією народів. У кожного свої трагедії і перемоги, свої славні і ганебні сторінки. Україну споконвіку топтали орди завойовників? Так вона ж беззахисне роз¬кинулася на просторах степів над незамерзаючим Чорним морем, саме на шляху тих орд, які віками сунули з Азії в Європу. А в неї ніяких природних бар'єрів, а в неї така природа, яка так і вабить затриматися, це вам не азійські пустелі, які хочеться швидше подолати.
Але візьмімо острів на далекій північно-західній окраїні Європи, не надто привіт¬ний, аж його названо «туманним Альбіоном». Навіть якщо кельти так і зародилися тут самі по собі, то скільки потім було різних нашесть? На початку нашої ери — це далека римська колонія. Потім туди переселяються племена англів і саксів, яким стає тісно в Німеччині (як бачимо, навіть назва «Англія» походить звідти, але якось ні Англія не претендує на німецьку територію, та й Німеччина на англійську не каже: «исконно наши земли»). Потім на острів припливають з півночі норманці під керів¬ництвом Гаральда Суворого, мужа Єлизавети Ярославни, а з півдня вже значною мірою «офранцужені» норманці під керівництвом Вільгельма, який у Франції мав прозвисько Бастард, а коли став королем Англії, то прозвався Завойовником.
А поневолення Іспанії, теж колишньої римської колонії, маврами? А чи давно Італія або Німеччина стали об'єднаними незалежними державами? Та лише в мину¬лому столітті. Ми постійно займалися самознищенням? А Тридцятилітня війна в Євро¬пі — це що було? А Столітня війна? А вже згадувані французькі революції або Вар¬фоломіївська ніч? Україна може бодай похвалитися, що вона не знала такого безум¬ства, як вогнища інквізиції і, зокрема, спалення відьом. Єдиний історично відомий випадок спалення жінки у нас — це Настя Чагрівна, але це була жертва політики.
І взагалі, почнімо з того, що історія — річ багато в чому ірраціональна. Тобто вона, може, і має своє пояснення, але ми з нашими рівнями знання і розуміння не здатні Її пояснити. Бо ще в дитинстві мене мучило питання: чому була така славна Древня Греція, де одночасно — з точки зору історії — жили найбільші в світі філо¬софи, вчені, письменники, скульптори, політичні діячі (мабуть, були художники і ком¬позитори — був же Орфей, — просто їх твори до нас не дійшли). І от два з полови¬ною тисячоліття по тому Греції практично нема в світовій історії, і жодного тобі генія. Або Італія епохи Відродження. Даремно так захоплюється нею Базилевський. Італія не була на той час єдиною державою, а була конгломератом окремих міні-державок, які постійно ворогували і де суперників знищували навіть з допомогою отруєних рукавичок. І не витісняла там латину народна мова з літератури. Навіть зараз літе¬ратурна італійська мова значно відрізняється від місцевих говірок, а що стосується епохи Ренесансу, то ще Петрарка в 14-му столітті поему «Африка» писав «для висо¬кої літератури» латинською мовою, а його італійські сонети, присвячені Лаурі, — це його особистий щоденник (протилежність нашому Шевченкові, який творив високу літературу українською мовою, а щоденник писав російською). І все ж має рацію Базилевський: одночасно — знову ж таки з точки зору історії — стільки геніальних художників, скульпторів, архітекторів, учених, письменників. І за останні півтисячоліття — жодної особистості, яку можна б поставити поруч з ними.
Або ось така історична загадка, яка не дає мені спокою.
Жили десь там в лісах за Волгою такі собі племена булгар. І раптом вони кида¬ють свої обжиті місця і рушають в мандрівку на захід. Ідуть, ідуть, доходять до Балканського півострова і тут зупиняються. Поясніть мені: чому? Їм стало тісно за Волгою? То чому вони не шукали нових земель на сході чи півночі, в лісах, до яких вони звикли і які, напевно ж, були менше заселені, ніж Європа? А щось їх погнало саме туди.
А через 500 років той же шлях повторюють інші заволзькі племена — угри. Ну якась вища сила підказала їм, що в самому центрі Європи є така благодатна земля, яка тільки й чекає, щоб вони, угри, там поселилися. Між іншим, шлях угрів можна визначити за одним словом, яке й досі побутує в українській мові, — мажара. Так на півдні України називають великий довгий віз. Мабуть, саме на таких возах пере¬сувалися тисячу років тому угри, які себе називають мадярами.
Але ще більше мене інтригує подальша доля цих двох народів. Чому тюркомовні булгари втратили свою мову і тепер вважаються слов'янами, хоч етнічно вони ніякі не слов'яни? А угро-фінські переселенці зберегли свою мову, абсолютно не схожу на жодну з європейських мов, і так і залишилися угро-фіннами.
Хто з істориків береться відповісти мені на це запитання?
І останній приклад: чому всякі переселення, нашестя і навали завжди йшли зі сходу на захід? Тому що в Азії відбувалося перенаселення і люди шукали свій «Lebensraum»? Але чому в Азії, де то пустелі, то гори, словом, клімат не дуже сприят¬ливий для людини, раптом отакі систематичні демографічні вибухи? А Європа, де кліматичні умови значно сприятливіші для людини, така тобі малозаселена, що тіль¬ки й чекає, як би хто прийшов і заселив її. А от демократія — в нашому розумінні цього слова,— навпаки: йшла із заходу на схід. Бо хоч Англія номінально досі мо¬нархія, але практично це перша демократична велика європейська держава. І початком своєї демократії англійці вважають Велику хартію вольностей, підписану Іоанном Безземельним і баронами. Це і стало початком англійського парламенту, потім були кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції. Звичайно, та демократія була не схожа на сучасну, як крихітна гірко-кисла зав'язь мало схожа на стигле, соковите, запашне малинове яблуко.
Тепер щодо міфологізації історії. Є в мене велике бажання прочитати історію кож¬ної держави, написану її істориками. Бо нас же в школах, а потім у вузах вчили лише за підручниками, написаними радянськими — точніше російськими — істориками мето¬дом історичного матеріалізму. Бажання нездійсненне, бо всі ті мови я вже не вивчу, а перекладів усіх курсів історії на українську мову не дочекаюся. Але й з того, що я знаю, можна бачити, як народи міфологізують, возвеличують і навіть поетизують свою історію. «Війна Червоної і Білої троянди» — просто тобі назва для збірки лірич¬них віршів! А якщо по суті — це 30-літня кривава міжусобна війна, коли одні англій¬ці знищували інших.
Базилевський цитує статтю Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм»: мовляв, Україна не дала Жанну Д'Арк, а дала Роксоляну, яка тільки й зуміла, що лягти під султана. По-перше, бідна Роксоляна, скільки ще винничуків буде паратизувати на її імені! По-друге, Роксоляна не просто лягла під султана — таких в нього було і було, — вона зуміла закохати його в себе, вона зайняла таке місце в історії Оттоманської імперії, як жодна жінка ні до, ні після неї. Деякі історики твердять, що протягом 40 років, поки в Стамбулі була Роксоляна, Україна не знала татарського нашестя. Правда, інші кажуть, що це міф. Повторюю, я не історик, нехай уже вони там з до¬кументами в руках з'ясовують істину.
А я перейду до Жанни Д'Арк, яка є не що інше, як великий міф. Віддаймо належ¬не французам: творити моду і міфи вони великі майстри. Не марно хтось сказав, що якби Стефаник писав французькою мовою, він був би всесвітньовідомим класиком. Так от, що ж, властиво, зробила Жанна Д'Арк? Врятувала Францію? Та не смішіть мене, люди добрі! Вона на чолі французьких військ отримала кілька перемог над оше¬лешеними англійцями в далеко не вирішальних боях і дала можливість стати коро¬лем Франції чоловікові, який ні за своїм інтелектом, ні за вольовими якостями ніяк для того не надавався, тільки й того, що був сином попереднього короля. А потім... потім її свої ж зрадили і видали своїм же ворогам, і Жанну спалили в Руані (зга¬даймо Наливайка, Сулиму, Павлюка, Підкову), а війна з Англією тривала ще цілих 22 роки. Тоді я вважаю, що значно більше права на звання рятівника Радянського Союзу мав би Олександр Матросов, бо Велика Вітчизняна війна закінчилася всього через два роки після того, як він своїми грудьми закрив якийсь там дот.
Протестуючи проти міфологізації літератури, Базилевськнн сам широко корис¬тується цим методом, зокрема, коли говорить про Мазепу. Взагалі, я не знаю, для чого було так детально розповідати про цього гетьмана, переповідаючи те, що стало вже загальновідомим. Почнемо з успіхів юного Мазепи в жінок. Чомусь Базилев¬ський розповідає про це тоном, який мав би показати нікчемність цього нашого на¬ціонального героя. А, власне, чому? Французи не соромляться навіть того, що доб¬ра половина їхніх прославлених мистців померла від венеричних захворювань.  Мазепа терпів, що Петро його бив по щоках? Отож-то, що Мазепа не захотів цього тер¬піти, а для російських бояр це було нормальним явищем, ще батько Петра, Олексій, який ввійшов в історію з придомком Найтихіший, лупцював своїх бояр палицею. Ма¬зепа не був ідеальним героєм? Ми вже мали ідеального героя — Володимира Ілліча Леніна, а тепер про нього виявляється таке, що ой-ой-ой, починаючи від патологічної жорстокості до специфічної сексуальної орієнтації.
Тож чи має право Іван Мазепа вважатися національним героєм України? А На¬полеон Бонапарт є національним героєм Франції? І що ж він зробив для неї? Най¬перше завів десятки тисяч французьких солдатів у піски Сахари і кинув їх там напри¬зволяще, а сам утік до Франції. Потім завів уже сотні тисяч у сніги Росії і знову кинув напризволяще. А скільки з його волі полягло французів у боях під Ієною, Аустерліцом, Ватерлоо? І за що, власне кажучи? За те, щоб він посадив на тронах європейських королів своїх бездарних родичів і через них управляв усією Європою? А що з того мав би рядовий француз? Гітлер принаймні обіцяв кожному німцеві маєток з рабами на завойованих землях. То за що робити Наполеона, — до речі, на¬віть, так би мовити, неповноцінного француза, бо ж він корсиканець, — одним із най¬більших героїв Франції?
Але... Але це не наша справа — вказувати французам, кого вони мають робити героєм. І дуже часто герой одного народу зовсім інакше сприймається іншими наро¬дами. Ми досі пишаємося нашим князем Святославом Хоробрим, а як до нього ставилися ті народи, що жили на Дунаї, а він туди прийшов і вирішив, що це має бути центр його держави? Хто його туди просив, окрім візантійського базилевса, яко¬му це було потрібно для своїх загарбницьких планів?
Для нас Чінгісхан — символ однієї з найбільших історичних трагедій нашого на¬роду, а для монголів він — засновник їхньої могутньої держави. То що — заборонимо монголам ставити у своїй країні пам'ятники Чінгісханові? А послові Ізраїлю, який перед журналістами зронив фразу, що для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра — національні герої, а для нас вороги, треба було б нагадати, що історія знає немало випадків переслідування євреїв, почавши від середньовічної Іспанії і до новітньої Німеччини. І що в Україні єврейські погроми виникали стихійно, а не були державною політикою, як в уже названих країнах, або в царській Росії, або план Сталіна пере¬селити всіх євреїв на Далекий Схід, організувавши по дорозі «стихійні вибухи невдо¬волення народу», в результаті яких до місця призначення не доїхав би жодний єврей. Нарешті, може, варто було б подарувати не дуже дипломатичному дипломатові істо¬ричні матеріали, з яких він міг би щось більше дізнатися про період УНР, про Центральну Раду і особисто про Петлюру, бо він же з історією України, напевно, знайомився по радянських підручниках.
Базилевський у своїй статті цитує часто «Історію Русів» як істину в останній інстан¬ції. Але, шановний поете, «Історія Русів» якщо і є документом, то саме документом своєї епохи. Це не об'єктивний курс історії України, це пропагандивний твір. який ставив своєю метою розбудити національну свідомість малоросів-українців. Можливо, саме тому автор і не поставив свого імені, бо розумів: заради патріотичної мети він грішить проти істини? Я не маю місця й часу для аналізу всієї «Історії Русів», але на одній цитаті, наведеній Базилевським, хочу зупинитися. На тій, де українську знать звинувачують, що вона спершу пішла на унію з Римом, а потім взагалі перейшла в католицизм. Це велика помилка! Унія не була перехідною ланкою від православ'я до католицизму!
Лише недавно мені вдалося прочитати літературу, яка зображає Брестську унію з різних точок зору, і я дійшла висновку, що не була Брестська унія, як це подавала російська, а за нею і радянська історіографія, об'єднанням православної церкви з ка¬толицькою. І не були Балабан, Терлецький, Потій зрадниками українського народу, а були мудрими політиками, які намагалися врятувати українців від ополячення та від дискримінації. Як відомо, в 1453 році Константинополь — славний Царгород дав¬ньоруських літописів — був захоплений турками-османами і перейменований на Стам¬бул. Яка влада, який авторитет були у константинопольського патріарха, хоч він і йменувався — та й досі йменується — вселенським? Ніяких. Від кого ще могли чекати захисту православні в Польському королівстві? Від Києва? Від Москви? Отож потім тавровані, зокрема палким Вишенським, ієрархи зробили дуже мудрий дипломатичний крок, хоч їх відразу не зрозуміли, з одного боку, багато духовенства і віруючих, а з другого — польський король і католицькі сановники. Справа в тому, що греко-католицька церква підпорядковувалася безпосередньо римському папі і таким чином ви¬явилася незалежною від польської католицької церкви. Не так давно мені доводи¬лося перекладати видані в Англії так званим «кулком пшияцюл Львова» брошури про ситуацію в Галичині під час фашистської окупації. Знали б ви, скільки там пеку¬чої ненависті до греко-католиків! До речі, папа Іоанн Павел II теж не дуже при¬хильно ставиться до греко-католицької церкви (відомо, що за походженням він поляк).
Отож саме Брестська унія значною мірою сприяла збереженню українців як нації. Не марно серед так званих «будителів» у Галичині дуже багато греко-католицьких священиків або їхніх дітей. Сталін знав, що робив, коли найперше знищив греко-католицьку церкву. І знають, що роблять, оті «невидимки», які намагаються зіштов¬хнути греко-католиків і православних. Я можу сказати лише одне: не даймося! Мій покійний батько, який за поляків мало не був відправлений до Берези-Картузької, за «перших совєтів» — на Соловки, за німців чудом уникнув розстрілу, а «за других совєтів» таки потрапив на золоті копальні Колими і повернувся в Україну лише через 25 літ, сказав мені, десь ще чотирилітній дитині, коли я висловила думку, що всі люди на світі повинні стати православними християнами: «Дитино моя, хай кожна людина молиться Богу так, як навчили її батьки, головне, щоб вона молилася Богу і виконувала Його заповіти». Так сказав мій батько, православний священик.
В чому я погоджуюсь з Базилевським — це в тому, що є в нашого народу схиль¬ність до втрачання своєї національної ідентичності, до того, щоб «потурчитися-по¬бусурменитися», спольщитися, зрусифікуватися. Кожна мова — принаймні наскільки мені відомо — має відповідник нашому слову «зрадник», а от «перевертень» — це лише в українській мові. Колись я вже над цим розмірковувала в статті «Україна — держава для кого?», яка була опублікована в журналі «Український засів», а потім передруковувалася в інших виданнях. Хочу додати лише таке. В мене є з цього приводу своя теорія. Великий народ, який має свою державу, має в своїй менталь¬ності великодержавницьку гордість (в якій я, зрештою, не бачу чогось особливо по¬ганого). Чого він буде відмовлятися від своєї національності, коли це така гордість — бути росіянином, англійцем, французом, іспанцем? У ментальності невеликого народу, державного чи недержавного, закладено інстинкт самозбереження: нас мало, тому ми повинні триматися свого, щоб наш народ не зникнув з лиця землі. І є така «критична маса»: народ достатньо великий, але бездержавний. Його не втримує ні національна гордість, ні інстинкт самозбереження. Таким був український народ. Я вірю, що від¬нині він таким не буде, бо має свою державу.
Тут мені хочеться зробити невеликий екскурс у моє дитинство. Ще «за Польщі» приїхали ми в невелике містечко, і я завела собі там подружку. Батьки з нею роз¬мовляли польською мовою, отож і я розмовляла польською і взагалі вважала їх поляками. Потім прийшли «перші совєти», і раптом з'ясувалося, що мама моєї по¬дружки — росіянка, і вона почала розмовляти зі своєю донькою лише по-російськи. Потім прийшли німці, в перші ж дні утворилася «Просвіта», українська поліція, само¬управління, і батько моєї подружки сказав мені: «Чого це ви досі між собою роз¬мовляєте польською мовою? Розмовляйте українською, адже ми українці». Потім ми звідти виїхали, і я вже не знаю, якою мовою розмовляли батьки моєї подружки «за других совєтів». Раніше я згадувала про них осудливо: перекинчики, пристосуванці! Тепер я думаю: якими ж незахищеними відчували себе ці люди! Не захищеними ні своєю державою, ні своїм народом.
Тепер хочу торкнутися бодай конспективно деяких епізодів нашої історії, почавши з найдавніших часів.
Мені не вдалося прочитати «Путь ариев» Канигіна, бо не маю вільних 8 гривень (саме стільки коштує у Львові ця книжка). Але коли деякі люди — скорше не істо¬рики, а дилетанти від історії — виводять українську історію хто з трипільської куль¬тури, а хто просто з неоліту, то я бачу в тому поле для діяльності справжніх вчених, але не привід для пихи. Вважати, що древній народ в принципі кращий від молодого — це все одно, що вважати сімдесятилітнього діда в принципі кращим від сімнадцятилітнього хлопця.
Чи принижує моїх слов'янських предків «норманська теорія»? Анітрохи! Навпаки, вона стверджує, що в той час Західна Європа відставала в державному будівництві від східних слов'ян. Адже не принижує англійців факт, що вони в 18-му столітті за¬просили на англійський трон Ганноверську династію. Чого-чого, а гонору полякам не бракує, а хто тільки не був у них королем: литвин Ягайло, француз Генріх Валуа, угорець Стефан Баторій, шведська династія Ваз, саксонські курфюрсти. Але Польща залишалася Польщею.
Чи принесло нам шкоду прийняття християнства з Візантії? Хоч хрещення Русі відбувалося, напевно, не так ідилічно, як це описано в історичних оповіданнях для дітей Антона Лотоцького, але все ж таки не рівняти християнізацію Русі з комунізацією Росії. І якщо люди протягом тисячі років тримаються християнства, навіть коли могли б відмовитися від нього, значить, саме ця віра відповідає ментальності нашого народу.
А бачу лише один поганий наслідок введення християнства на Русі: воно дало поштовх до місіонерства, спрямованого в сторону наших північно-східних сусідів. Жили там собі в глухих лісах меря, весь, «чудь белоглазая», словом, племена, про які ми зараз нічого не знаємо, бо російською історіографією було зроблено все, аби і слід по них затерти. Яка в них була соціальна організація, яка мова, яка віра, яке господарство? Я думаю, що були вони мисливцями, рибалками, збирачами їстівних рослин, можливо, вели «бартерну торгівлю» з південними сусідами. І от пішли сюди місіонери в супроводі загонів, так би мовити, добровольців-дружинників. Не дово¬диться сумніватися, що ті добровольці мали специфічні риси характеру: схильність до авантюризму, підвищену агресивність, що це були люмпени або й люди, які зайшли в конфлікт із законом. Захоплювали вони в лісах якесь плем'я, хрестили (звідти ще па початку нашого століття люди, що займалися землеробством, в Росії називалися «крестьяне»), змушували оселитися і займатися землеробством. Місіонери вчили новонавернених мови, вчили по церковних книгах, тому російська мова ближча до цер¬ковнослов'янської, ніж українська. Оце і були початки кріпацтва в майбутній Московії. А добровольці-дружинники брали собі місцевих жінок, передавали дітям у спадщину свою підвищену агресивність — от і маємо те, що Лев Гумільов охрестив «російською пасіонарністю».
Але що ж — назад нічого не повернеш і не зміниш.
А тепер переходжу до нашого часу і хочу захистити Леоніда Кравчука, для якого Базилевський не знайшов жодного доброго слова. Я бачу дві помилки Кравчука. Перша: коли він став президентом, то поставив в областях своїми представниками суціль колишніх секретарів обкомів (а вони ж тягнули за собою весь останній апа¬рат). Я тоді думала: він їх знає як облуплених, він змусить їх працювати на не¬залежність України, вони його не обдурять. Проте Кравчук не зумів змусити їх пра¬цювати. І друге: чому багатолітній ідеологічний працівник не зрозумів усієї ваги ідеологічної роботи? Чому допустив, щоб задушили українську книгу і українську пресу, чому не подбав, щоб різко підняти рівень українського телебачення? І все ж колись історія оцінить політичну мудрість і обережність Кравчука. Він «між крап¬линками, між краплинками» вивів Україну з Союзу і не дав перетворити Крим у другий Карабах чи бодай Придністров'я. Він був тим першим, хто створював між¬народний «імідж» нової країни. Давайте оцінювати Леоніда Кравчука за те, що він зробив для України, а не за те, що він не зміг, не зумів чи не встиг.
Що ж торкається інших сучасних керівників України... Мені здається, що Леонід Кучма зараз саме на своєму місці, як перед ним був Леонід Кравчук. Саме такого президента нам зараз потрібно: досвідченого господарника і організатора, людину розумну і врівноважену. Що мені найбільш симпатичне в нашому президентові: я не бачу в ньому найменшої схильності до диктаторства, впевненості у своїй не¬погрішимості. Може, в нього, на відміну від мене, не з'являються на очах сльози розчулення при звуках нашого гімну, але він усвідомлює себе президентом саме не¬залежної України і робить усе, щоб вивести її з економічної кризи, як перед тим Кравчук вивів її з політичної кризи.
Мені особисто симпатичний наш новий прем'єр-міністр Павло Лазаренко: здається, що він розумна, енергійна і порядна людина, але ще минуло надто мало часу, щоб він це ствердив своїми справами.
Я бачу цілий ряд політиків нового типу: це мої колеги по Демократичній партії Володимир Яворівський і Петро Осадчук, Олександр Ємець, Сергій Головатий, Іван Заєць, Віктор Пинзеник, Роман Шпек, Віктор Ющенко, тепер ось так яскраво засві¬тився Михайло Сирота. Як жаль, що десь відійшов у тінь Костянтин Морозов і що відправив себе у «самовигнання» Дмитро Павличко, а також що не можу назвати жодного жіночого імені, але вірю, що вони знайдуться.
І щоб з такими людьми ми не вийшли в люди?
А статтю Володимира Базилевського я вважаю не просто прикрою, а шкідливою. Навіть не тому, що він виносить сміття з хати. В кожній хаті, коли в ній живуть люди, збирається сміття, і його треба час від часу виносити. Але жодна нормальна людина не робить це під сурми і тулумбаси і не скликає сусідів подивитися, скільки того сміття зібралося і яке ж воно найбільше сміття на світі. Маю іншу причину для тривоги.
Найбільший поет з усіх чотирьох євангелістів, Іоанн, починає своє Євангеліє загад¬ковими словами: «Напочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово... Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього».
Що б це означало, як його зрозуміти?
Писала я статтю про репресованих письменників і подумала: ну як це так, що талановиті поети безпомилково визначали свою смерть? «З вогню я вийшов і в вогонь вернуся» — це Володимир Свідзинський. «Щоб Бог мені послав гарячу смерть — не зимне умирання» — Олена Теліга. «Скінчиться все в пошарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко» — Леонід Терехович. Оця мить теж, мабуть, назавжди закар¬бувалася в моїй пам'яті. Вечір, я сиджу за своїм робочим столом, обклалася книж¬ками, пишу ту статтю, вибираю цитати, в яких кожен пророкує свою смерть. І рап¬том мене, як блискавка, пронизала думка: а що, коли все було навпаки? Не поети передбачили свою смерть, а самі запрограмували її своїми віршами? Бо ж Слово — це Бог, і в Космосі, який нас оточує, існують в зародку різні програми, які вмика¬ються відповідним словом. Недарма ж з давніх часів у всіх народів існували інсти¬тути благословення, прокляття, заклинання, молитви. Правда, вони не завжди спра¬цьовували, але це лиш значить, що там щось не так або не в той момент було ска¬зано. Як в отій казці, де треба було сказати: «Земзі-горо, відчинися!» — і лише тоді вона відчинялася, і бодай один спотворений звук приводив до того, що закляття не діяло.
Мені вся стаття Базилевського зводиться до такої тези: ми, українці, споконвіку нікчемні, не здатні на створення своєї держави, ми хвора нація, в нас рабська психо¬логія. Базилевський бачить з того один вихід: МИ МАЄМО СТАТИ ІНШИМИ! — і тут же висловлює сумнів, що ми на те здатні. І я боюся, щоб він цими своїми словами не ввімкнув відповідну космічну програму. Бо, наприклад, я маю теорію, що древня держава Ізраїль загинула через те, що на неї накликали загибель її пророки. Отими своїми словами: «Гори Ізраїлеві, послухайте слова Господа-Бога!.. Ось я спро¬ваджу на вас меча і вигублю ваші пагірки». Можливо, вони того зовсім не хотіли, вони хотіли кращого для свого народу, але от — космічна програма відгукнулась на слово.
В контраргументі відомому поетові і критикові, лауреатові Державної премії імені Тараса Шевченка Володимирові Базилевському я хочу процитувати іншого поета. Його життя пройшло в роботі заради нужденного шматка хліба (останнє місце робо¬ти — нічний сторож у школі в рідному селі Кучинівці на Чернігівщині), по тюрмах і психушках. Єдина крихітна збірочка його віршів була видана заходами журналіста Віталія Москаленка вже після смерті поета. А вірші Леоніда Тереховича сповнені такої любові до України, до свого народу, до життя. Так ось, він писав:

Нам рости і зростати до чистих висот,
В повен зріст ми вставати покликані.
Ми — народ. Ми — великий народ.
І пора почуватись великими.

Я так хочу вірити, що саме оці слова ввімкнуть ту таємничу космічну програму і стануть дійсністю.
А наразі я, Галина Гордасевич, громадянка незалежної України, говорю в душі своїй: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий прекрасний історичний час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником цих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, від¬чули і оцінили нас по заслугах наших».



Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником