Валерій ШЕВЧУК «КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ»

 
 

Валерій ШЕВЧУК «КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ»

Про повість Галини Гордасевич «Ноїв ковчег»



 


Валерій ШЕВЧУК


КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ


Невелика розмірно повість Галини Гордасевич «Ноїв ковчег» уперше була надрукована в журналі «Березіль» № 5-6 за 1998 рік і вже тоді звернула мою увагу своєю незвичайністю. І ця незвичайність побачилася не у формальних новаціях із постмодерністичним руйнуванням композиційної структури та закрученістю авторських вихилясів, що не раз робить подібні твори цілком нечитабельними, не в особливій ускладненості задуму чи авторських міркувань, навіть не в особливій вибагливості стильових пошуків, коли твір стає цікавий не так темою і подіями, тут описаними, а самим лише опрацюванням. Всього цього нема, загалом повість проста, невибаглива й написана, можна сказати, традиційно, але це тільки на перший погляд, бо письменниці вдалося з’явити чи витворити оту, може, навіть метафізичну принадливість, коли в життя, описане в художньому творі, беззастережно віриш. Коли твір наповнюється тим, що я назвав би естетичним світлом, яке створює особливий настрій при читанні, бо світ зображено глибоко предметно, образи натуральні, хоча й не йдеться про якусь карколомну історію, акція твориться захоплююче, можливо, через глибоку трагічність свою, а речі, ніби із будня вийняті, набувають трагічності, значимості, я б сказав, піднесеності в авторській заданості.
Час дії  війна, кінець 1943 – початок 1944 року, отже саме та війна, про яку написано сотні книжок, фальшивих і щирих – останній тріумф більшовизму, за який той відчайно хапався та й хапається досі скарлюченими, помертвілими пальцями, той тріумф, як сказав ще в 1641 році у своєму творі «Сонце, що заходить після заходу» наш давній поет Йосип Калимон: «Нікчемна зваба тріумфу не рівня перемозі, бо несе не тільки прославлення своїх подвигів, але й гризоти, ганьбу, тортури і рани». І от, здавалося б, повість на одну із найбільш обридливих тем, вельми натепер збаналізованих, читається без почуття приїлості, а таки як щось свіже, справжнє, і це, можливо, тому, що війна тут не прославляється, а виведено її в образі чорного потопу, а герої й справді мотаються в тому морі на Ноєвому ковчезі. І саме це естетичне й інтелектуальне узагальнення й приносить відчуття новизни, якої так бракувало колишнім і бракує сучасним творам про війну, адже то було змагання, коли потужно зударилися дві чорні, антилюдські сили, два кровожерні хижаки, і хто б не переміг у тій баталії-бойні, посельці-втікачі, що зібралися на рятівному кораблі, не плекають великих надій, бо про добро тут не йдеться. Знаю ще один, навіть потужніший твір, який подібно ставить цю проблему, виносячи її на рівень алегорії – це «Людина, що біжить над прірвою» Івана Багряного, де Людина – образ України, яку хочуть знищити дві залізні потвори, котрі б’ються межи собою у смертельному герці, відтак людина вдається до нелюдських зусиль, винахідливості й витривалості, щоб у тому пеклі зберегтися і вижити.
Але твір Галини Гордасевич ставить цю проблему в іншу площину. Залізні потвори б’ються в авторки майже за лаштунками твору, хоча відлуння того дикого бою долинає й сюди, декого із пасажирів Ноєвого ковчегу він зачепив, а декого ще ні; присутні тут старі, зрілі, молоді та й діти, вони навіть не є однакові етнічно, бо тут не тільки українці, але як у вертепному дійстві інші посельці землі нашої: лях-пан, москалька-пані, циганка, священики, селяни, наймити, колядники, вояки (упісти), але не при виконанні військових функцій, тобто знову-таки, як у вертепі, перед нами різноетнічна Україна, але це не вся Україна, хоча вона, ота натуральна і жива, приходить сюди з колядниками на короткий час, –а лишень та її частка, яка в даний момент стає приреченою на загин, саме цих людей, з одного боку, хочуть знищити німці-нацисти, а з другого – росіяни-комуністи, отже, це корабель не так спасіння, як приречених, хоча спасіння сподіваються усі, образним виявом чого стає святкування Різдва Христового з вигляданням небесної зорі.
Місце дії – священничий дім отця Іларія на Волині – не випадково вибраний авторкою, бо отець Іларій, як і отець Володимир, який прибився до нього з родиною, втікаючи від німецької розправи, не просто священики, а своєрідні, як назвала їх Ольга Кобилянська, «апостоли черні» (до речі, ця книга згадується в повісті), і саме в цьому мета їхнього життя.
Загалом священики в українській літературі, як суспільний стан, описані досить широко в найрізноманітнішому типажі, були серед них люди всілякі, навіть такі, як писав ще Іван Вишенський, що поставлені «від диявола», а були й покликані від Бога. Нагадаю цю фразу із «Книжки» великого полеміста, написаної в 1599-1600 роках: «Ліпше вам без владик і без попів, поставлених від диявола, бути в церкві і православ’я зберігати, аніж із владиками і попами, не від Бога покликаними, бути в церкві і з неї глумитися», – саме на противагу таким священикам полеміст створив свою знамениту апологію ченця. Львівський єпископ Арсеній Желіборський у своєму «Повчанні єрею» від 1632 року також говорив, що священик має бути вибраний Богом: «Це вибрав тебе Бог і братія твоя і поставив тебе пророком поміж людей своїх. Не від себе-бо хтось честь приймає, але званий од Бога», тобто маємо тут постановку тієї ж проблеми священика як «апостола черні». Отже священик своє звання мав прийняти, «щоб не тільки собі користь давати, але і ближнім у виказі духа і сили: діла бо і віру вчиняють». Відтак йому заборонялося бути блазнем і гравцем, соромословцем, буйним, гордим, величавим, гнівливим, ярим, несправедливим, безсоромним, п’яницею, творити бенкетні збірки, бути лихварем, бити вірних, які зогрішили, поручальником, присягальцем, не чинити ловів,  не заколювати тварин, не приймати невчасно їжі і питва і т.д і т.д. – подається після цього довге перечислення, що вимічає численні переступи священиків у тому часі, тобто в цьому середовищі, як вимічає нам’ятка, далеко не всі жили за церковними приписами. Після ж підпорядкування української церкви російській у 1676 році священики не раз ставали слугами російського самодержавства, та й до того можна згадати сумнозвісних доносителів Максима (Методія) Филимоновича та Симеона Адамовича, що зрештою й привело до появи т.зв. казенного священика, що його описав поет Іван Некрашевич у «Сповіді» в кінці ХVІІІ століття, як непомірно віддаленого від свого народу, котрий ніяк зі своїм духовним пастирем порозумітися не може, бо система їхнього мислення різнобіжна. З другого боку, священик-чернець Климентій Зіновієв в другій половині ХVІІ століття своїми віршами уперто навчав людей праведному життю. Зрештою, саме із священичого середовища вийшли письменники пізнішого часу, ХІХ-ХХ століття: Анатоль Свидницький, Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Маркіян Шашкевич, Богдан Лепкий та десятки інших, які ставали будитедями свого народу. До речі, А.Свидницький та І.Нечуй-Левицький, особливо останній, створили немеркнучі образи священиків різного типу, згадати б славнозвісні «Старосвітські батюшки та матушки». Поетику так званих «священицьких гнізд» безподібно вивтворював у своїх оповіданнях Богдан Лепкий, немало про священиків писали Федір Заревич, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Тимотей Бордуляк, Іван Франко, Лесь Мартович тощо. Як бачимо, Галина Гордасевич мала при зображенні своїх героїв-священиків немалу традицію, але пішла тут своїм шляхом: її священики ніби з’єднують побутовий тип з ідеальним. Маємо тут і подібну до Богдана Лепкого поетизацію «священицьких гнізд», коли священик ставав не лише так званим «служителем культу», але й інтелігентом, а як служитель церкви, все-таки наближався до «апостола черні».
Цікавий засіб створити саме такого образа священика писменниця знайшла через опис бібліотеки отця Іларія, яку пізнає дівчинка Інна. Адже відома істина: «Приватна бібліотека – це душа її збирача»:  тут бачимо книжи польські, російські, але ще царські, а також українські, що переконливо свідчить: отець Іларій був людиною при різних режимах законопослушною, але водночас не став, як герой згаданої «Сповіді» Івана Некрашєвича, чужим своєму народові і системі його культури та звичаїв. Блідше описані інші священики: Володимир та Леонід, але вони недаремне тікають саме до отця Іларія – це були люди одного типу, і німці мали підставу переслідувати Володимира за зв’язки з УПА. Таким чином, письменниця тут використала своєрідну поетику дзеркала, коли один тип розглядається в кількох іпостасях. Не дивно відтак, що отці Іларій та Володимир, ризикуючи життям, у вельми непевний час таки вирушають виконувати пастирського обов’язка: поховати загиблих, а в останній маєстатичній сцені святкування Різдва отець Володимир і отець Леонід почували себе винуватими, що їхні парафіяни полишилися без різдвяної служби, але ж у Вербному церква згоріла з усім селом, а отця Володимира попередили, що по місту розклеєно оголошення з його фотокартками, що, мовляв, розшукується небезпечний злочинець і обіцяється нагорода, але відчуття невиконаного обов’язку з обох священослужителів не знімало.
Яскравими і різнопостатними є образи жінок священиків: домовитої матушки Софії та інтелігентної Ірини. Так само цікаві і різноманітні образи дітей, що заселили цей дім, особливо дівчинка Інна з її пробудженням духовного єства і з інтересом до книжок.
Дім отця Іларія – збережений острівець старого укладу в розбурханому морі чорного потопу, саме того, котрий уже порозбивав подібні доми отців Володимира та Леоніда – ось чому саме сюди стікаються ті, що катастрофу перетерпіли. І справді, оглянемо, хто сюди зібрався і хто прибився. Передусім у цей критичний час зібралася розкидана досі родина отця Іларія, бо знову-таки відома істина: навіть в’язень, котрий утік з в’язниці, рушає передусім додому; відповідно хотіли дістатись на час чорного потопу до рідних стін і діти отця Іларія. Зустрічаємо в цьому домі уламка старої царської Росії – Єлизавету Петрівну із славетного роду Шереметьєвих, саме сюди прибився власник села Трощаниці поляк граф Ольшанський, знайшлося і циганеня із розстріляного німцями циганського табору – всі вони в цьому домі однаково гостинно прийняті, і саме тут, в цьому вцілілому острівці тиші, й з’єднуються без жодного антагонізму, адже всі тут однаково, як я вже сказав, приречені.
Чи випадковий саме такий вибір? Мені здається, що ні: адже маємо не лише священиків, що їх планомірно, на рівні геноциду, винищували російські комуністи, а, як бачимо із повісті, й німецькі нацисти так само переслідували церковних служителів, хоча, правду кажучи, за їхньої влади церква знову-таки ожила. Згадаймо сюжет знаменитого колись італійського неореалістичного фільму «Рим – вiдкрите місто», де нацисти так само знищують священика; вони також проповідували атеїзм, як і комуністи, але в м’якших формах – загалом ці ідеології напрочуд до себе подібні. Польський граф пройшов російські концтабори, побувавши на різних ярусах комуністичного пекла, щоб, зрештою, застати вдома руїни свого палацу, а відтак постукався у дім отця Іларія, як жебрак, тобто це ніби образ загинулої Польщі, адже й одежу мусив одягати чужу; можемо сказати: на дорогах цього страшного світу і в чорному потопі загубив своє графство, опустившись до рівня жебрака, який нічого не має із щедрот майнових, а отже певною мірою очистився для наближення до Бога. Так само й російська пані Шереметьєва пройшла десь подібний, хоч і не такий катаклізмний шлях, але й вона опинилася на ласці чужих і живе з їхньої милостині, отже й це – ніби образ загинулої Росії, і вона очистилася до рівня жебрака. Нарешті циганча – образ паразитуючих національних меншин в Україні, які були піддані нацистському геноциду – тут дитина очищається до рівня інших українських дітей і займає біля них своє місце, хоча паразитична натура (щось украсти чи обдурити) залишається в її генах. В такий спосіб авторка й творить систему образів-символів, а всі разом вони – одне, бо знову-таки приречені. Залітає сюди й польська боївка, приходять діти отця Іларія – упісти, всі вони також приречені, хоч деякі, як польські нападники, й агресивні. Всі ж люди, що зібралися в домі, ніби єднаються в Бозі, хоча й залишаються такі різні і колишнім суспільним станом, і етнічним, і світоглядним, однак, разом зі слугами і близькими отця Іларія сідають до різдвяного стола, як одна родина. Саме тоді й засвітилася зірка в небі, а по тому й прийшли колядники.
Сцена ця глибоко символічна. На Ноїв ковчег приречених прийшли представники того народу, який є справжнім господарем цієї землі, яка була, зрештою, й землею цих приречених. «Більшість були зодягнені, – пише письменниця, – просто в кожухи чи свитки, але були серед них ряжені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України. Бо тут була Коза – давній тотем українців, символ родючості і життєрадісності. Був Жид в лапсердаці і з пейсами з клоччя. Був вимазаний Чорт із вилами – уособлення, може, не стільки злої, як пестливої сили. Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення і магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само і вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш зверненням до Бога: «Верни нам, Боже, Україну!» – оце й була та єдина, ще вельми непевна, ниточка надії, яку подавав той ряджений і неряджений народ оцим приреченим на можливе, але таке проблематичне їхнє врятування.
А перед цим з’явлено не менш символічну сцену, коли всі пасажири Ноєвого ковчега сіли за різдвяного стола. Звісна річ, не для бенкету під час чуми, хоч авторка докладно перелічує страви зі столу, з чого бачимо, що не зважаючи на війну, стола накрито багатого, отже це – вечеря-обряд, «а коли й прибилися чужі люди, то їм теж знайшлося місце, і в домі мир, затишок і порядок, і стіл накритий, як заповідано від дідів і прадідів», отже господарі дому-корабля були задоволені, принаймні, духу вони не втратили навіть при такій надтрагічній ситуації. Відтак за столом стало «тихо і щасливо», але й тривожно, навіть любовні нитки поплелися. І кожен поринув у себе, думаючи про речі власні, часом поринаючи і в закручений світ таких думок, в яких «хіба Господь в змозі розібратися». А передусім усі ці люди з’єдналися в Різдві, яке попри всі складнощі життя є народженням надії на життя, а не звіщенням смерті, котра ярилася і бушувала навколо.
Ось яку повість написала Галина Гордасевич. Твір наповнений яскравою реалікою, імпресіоністичними пасажами, тут багато повітря, настроєвих гам, а водночас повість сповнена і тим високим трагізмом, який звеличує і піднімає людські душі. Саме в цьому я й бачу незвичайність цього твору в сучасному літературному процесі і не помилюся, коли назву його серед кращого, що з’явилося в останньому часі.
Не дивно також, що повість з’явилася саме наприкінці століття, ба й тисячоліття. Авторці вдалося на вузькій площині збудувати  універсальну картину двадцятого століття, принаймні, його середини, з невитравними й болючими катаклізмами, а це, згодьмося, немало. Ніде художнє чуття не зрадило письменницю, немає тут ані пережимів, ані  недотяжок, а все укладено в струнку систему художню й естетично-мислительну. Не знайти тут й ідеологічного запаморочення, тобто авторської нестриманості, і саме епічний спокій та виваженість твору й залишає від нього найкращі враження.



Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником