Галина Гордасевич "ВЕСЕЛКИ НА ТРОТУАРАХ" -1966 р.

 

Галина Гордасевич "ВЕСЕЛКИ НА ТРОТУАРАХ" -1966 р.

Перша поетична збірка поетеси



Галина Гордасевич

ВЕСЕЛКИ НА ТРОТУАРАХ
1966 р.


КАЛЕЙДОСКОП

Підношу вам блакитну чашу неба,
По вінця сповнену гарячим сонцем.
Ось випийте чудесного напою —
І зрозумієте, що хмаритись не треба.

Віллю вам в жили весняного вітру —
Нехай додасть вам сили й неспокою!
А слід осінній на обличчі вашому
Хмариною мережаною витру.

Я ваші голови скептичні та тверезі
Так закружу калейдоскопом цвіту,
Що ви не зможете, не зможете прожити
Без мрії, без кохання, без поезії!


КОЛИ ПОСМІХАЄТЬСЯ СОНЦЕ...

Коли посміхається сонце
І вітер, неначе струни,
Перебирає віття
Струнких молодих беріз,
Іде хлібороб у полі
І сам посміхається сонцю,
І солодко так і п'янко
Пахне йому земля.

Коли посміхається сонце,
А потім за обрій заходить
І щедре вечірнє небо
На землю сипле зірки,
Беруть ковалі молоти,
Б’ють по розпеченій криці -
І в небо назустріч зорям
Летять зірки од землі.

Коли посміхається сонце,
А літніми вечорами
Закохані про кохання
Шепочуть слова палкі,
Я теж тоді вірші складаю
Про щастя, і про кохання,
І про конвалії білі,
І про запах землі.

Та коли з-за обрію виглянуть
Чорні хмари ворожі,
Коли пролунає тривога
На мирній моїй землі,
Візьмуть хлібороби зброю,
Візьмуть закохані зброю,
І я їм в далеку дорогу
Складу бойові пісні.


МІЙ СИН ЗАСНУВ

Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темні вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!),
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні.
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну а якщо ти все-таки відступиш.
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,-
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: - Судіть. Моя вина.


НЕВДАЛІ ВІРШІ

Мені вас жаль, мої пісні невдалі,
Як жалко матері невдах-дітей.
Я так вас довго, трепетно чекала,
Мов дорогих, небачених гостей.

Листки паперу розіслала білі,
Все дочиста прибрала зі стола,
Приготувала пера і чорнило
І, видно, тільки серця — не змогла.

Бо от нема в вас ні краси, ні сили,
Ані вогню, який мене палив.
І це не ви... сама я не зуміла
Знайти в своїй душі потрібних слів.

Я заховаю вас, закрию дверці
І ключ закину так, щоб не знайти
Я сумніви уб'ю в своєму серці.
Я буду, буду з музою на «ти»!


КАЗКА ПРО ЗАГУБЛЕНІ САМОЦВІТИ

Може, цій казці тисяча літ,
А може, її сама я вигадала.
Хтось на дорозі загубив самоцвіт,
Де люду ходило видимо-невидимо.

Лежав самоцвіт. Блищав у пилюці.
Його обминали байдужі люди.
І лінь було навіть їм нагнуться,
Щоб взяти камінь, обтерти від бруду.

А хтось навіть зважив самоцвіт на долоні
І недбало відкинув кудись убік.
А потім його в королівській короні
Побачив збентежений цей чоловік.

І з жалю, що багатство було так близько,
Та непомічене з рук утекло,
Він збожеволів, отой бідачисько,
І все збирав на дорогах скло.

Черепки розглядав проти сонця пильно,
А вони йому сміялись у вічі:
Даремні, людино, твої зусилля —
Щастя в житті не трапляється двічі!


***
Білі яблуні мого дитинства
Знову квітнуть у моїй уяві,
Білі яблуні мого дитинства,
Тихо-мрійні та ніжно-ласкаві.
Осипаються пелюстками,
Обіцяють мені прохолоду.
Доторкнуся до цвіту руками —
Мов долоні занурюю в воду.
Білі яблуні мого дитинства,
Заметіль весняна, весела,
Білі яблуні, горді та чисті,
Мов мадонни Рафаеля.
Я далеко вас полишила,
Не вернулась до рідної хати.
Я немало в житті грішила,
Тільки вам не можу збрехати
Не була я така, як повинна,
Підкорялася часто силі.
Я стаю біля вас на коліна:
Простіть мене, яблуні милі.


***
Я люблю рожеві троянди
І рожеві хмарини на сході,
Та, якби став рожевим всесвіт,
Я, мабуть би, швидко осліпла,
Бо мені такі необхідні
І глибока блакить небесна,
І весела зелень весняна,
І чорна вогкість землі.

Я люблю солодкі черешні,
Зарум'янені сонцем гарячим,
Та, якби став солодким всесвіт,
Я, мабуть би, смак загубила,
І мене б у грудях млоїло
Без солоного присмаку моря
І без гіркої калини,
Морозом осіннім прибитої.

Я люблю шовкові тканини
І м'якість твого волосся,
Та, щоб стало м'яким каміння
Я б знесилилась швидко,
Бо для сили мені необхідно
Тягарі піднімати руками,
Перешкоди нелегкі долати
І твердо іти по землі.


ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

- Іду на ви
Князь Святослав

О, як це було благородно
В той давній кривавий час,
Йдучи на сусіда походом,
Попередити: йду на вас!

Кликав князь наймужнішого воя,
Затаївши образу кревну.
Княже слово узявши з собою,
Той рушав у дорогу непевну.

І скрипіли на дибі голосно
Кості слов’янські білі,
І хилились додолу голови,
За ніч одну посивілі.

Гей, чи чуєш, чи бачиш, княже,
Як посланці твої конають?
— Скільки кінних у князя, скажеш?
Скільки лучників?—Я не знаю.

— Що ж ти знаєш? Чи вже й забувся,
Із якого ти племені-краю?
— Яз країни, що зветься Руссю,
Я за честь її помираю.

Не радійте! Сконаю скоро я,
Тільки й вам залишилось мало...
Так вступали князі в історію.
Так історія починалась.


УКРАЇНО МОЯ!

Перебуваючи в космосі, Павло Попович
співав українську народну пісню
«Дивлюсь я на небо...»

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дівчата твої, мов тополі,
Не було їм щастя та долі.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанські,
В осоружні покої панські...
Україно моя, Україно,
Та співоча моя ж, солов'їна!
Над полями та над ярами
Тужно співи бринять вечорами.
Та чи ж є іще де така мова,
Що барвиста вона та чудова,
На світі усьому прославлена,
Та не раз у колисці задавлена!
Україно моя, Україно,
Це ж не пісня твоя лебедина!
Там, у полі, де вітер віє,
Квітнуть роки твої молодії.
Твоїй пісні простору треба —
Тож беруть її хлопці в небо,
І лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!


НІЧНА БАЛАДА

Твори Сальєрі ніколи не виконуються
в концертах

Вночі тут тихо й темно.
Міцно замкнені двері.
Дрімає старенький натомлении рояль,
Тихо сплять на стелажах ноти,
І даремно сюди крізь щілину в шторах
Заглядає підтоптаний місяць.
Та ось у сні, важко, океанно,
Зітхнули фуги Баха.
Наполохані ними,
Сонно ворухнули крилами маленькі лебеді
І задзвеніли кришталевими дзвіночками.
А потім по кімнаті розлилось примхливе сяйво,
Розгорілось і погасло,
І знову розгорілось,
І знову погасло.
Місяць застиг біля штор
І забув про свою небесну дорогу,
Слухаючи «Рондо каприччіозо» Сен-Санса.
Та ось відчинилися двері,
І зайшов чоловік у чорному плащі.
Він мовчки пройшов між стелажами
В найдальший закуток, де лежали ноти,
Яких ніколи не брали.
Він взяв їх,
І руки його торкали сторінки так ніжно,
Як руки матері торкаються коханого сина.
Та з пожовклих сторінок
Німо дивилися ноти
Чорними цівками пістолетів,
І ліги вгинались,
Мов галузки з тілом повішеного,
І звивався скрипичний ключ,
Мов змія довкола чаші з трутизною...
І над німими дітьми
Німо застиг Сальєрі...


КАЗКА ПРО ПТИЦЮ

Летіла птиця, летіла,
Стомилися в неї крила,
А внизу лиш будинки та дорога сіра,
От птиця не стерпіла та й на дорогу сіла.
Іде повільно по вулиці,
Від утоми важкої сутулиться.
— Гей!—крикнув якийсь хлопчисько.—
Гляньте, ворона іде по вулиці! —
Та й пожбурив камінцем.
А другий ішов добрий та жалісливий:
— Та хіба ж це ворона?
Це голубочок сивий.
Бідна моя пташко, як тобі важко!
Та який же тобі ірод крильце перебив?
А третій, хитрий та розсудливий,
З-за воріт виглядає,
Поки птиця ближче підійде, дожидає
Та й думає:
- Ото люди! Чи ж справді не бачать,
Що то не голуб, а звичайнісінька качка?
Ото заманю її в двір до себе,
Та підгодую її, скільки треба,
Та як заріжу,
Та як спечу,
Ох і наїмся тоді досхочу !... —
Та й побіг за нею, розставивши руки.
А птиця лиш голову повернула,
Та крилами легко змахнула,
Та й полетіла.
І всі побачили, що то була жар-птиця.
Довго люди за нею бігли,
Просили: «Вернись до нас, вернись до нас, птице!»
А потім ще довше згадували...


ШВЕЦЬ

Я сиджу в іграшковому будиночку
На розі великої вулиці
Та цілий день вистукую молотком
І все поглядаю на перехожих,
Які безперестану снують повз мене.
Правда, мені здебільшого видно самі ноги,
Але ноги мене й цікавлять найбільше,
Бо я швець,
Ото я й прикидаю в думці,
Кому б я що пошив.
Отим стомленим ногам літнього чоловіка
Я пошив би легкі й зручні черевики,
Бо їм немало прийшлось походити,
Та й зараз вони не знають спокою.
А на оті стрункі дівочі ніжки
Я пошив би черевички,
Гарненькі, як іграшки,
Щоб усі оглядались захоплено,
Як вони витьохкуватимуть по тротуару.
Заходьте, люди,
Я охоче вам пошию,
Зайдіть тільки, щоб я зняв мірку.
Жаль от лише, самому собі
Я нічого не можу пошити,
Бо дуже далеко йти треба,
Щоб мірку зняти.
Аж на Одер.
Та й давно то було.
Двадцять років — не двадцять днів.
Чи я й місце те, де їх загубив, пізнаю —
Не знаю, не знаю...

Ах, бісів молоток!
І просто тобі по пальцях!..


ВІДЬМИНЕ ВЕСІЛЛЯ

Дощ іде пополам із снігом,
Вітер мокре галуззя хитає.
Добрі люди в таку погоду
Навіть пса за ворота не виженуть
А покійна моя бабуся
Говорила мені, що відьми
В цю негоду весілля справляють,
Коли люди сидять по домівках
І не можуть їх підслідити.
Я, здається, неначе й не відьма,
Але в серці моїм весілля.
Мені хочеться йти по дорозі
З непокритою головою.
Що там вітер з дощем і снігом,
Коли серце в мене палає,
Коли пісня на волю рветься,
Коли грудям тісно від щастя?!


ДВОБІЙ

Знову крики «До бою!»
Лунають в моєму серці.
Знову сама з собою
Зустрічаюсь в кривавому герці.
Темніє в очах від люті,
Бухає кров у скронях,
Затиснено шаблі куті
До пекучого щему в долонях.
О чудовиська, змії, гідри,
Що гніздитесь в душі на задвірках!
Ви не просто жорстокі — ви хитрі
І за мною слідкуєте зірко!
Тільки хто випадково образить
Чи мене зрозуміти не схоче —
Оживаєте в грудях відразу,
Щоб до крові добавити жовчі.
І чорніє небо весняне,
І підморгують зірки зловісно,
І важка пелена туману
Наді мною безсиллям повисне.
Тільки я не схилюся покірно!
Тільки слухати вас не буду!
Я зумію ударити вірно —
Коли треба — у власні груди.


ЧЕКАННЯ

Сірий дощ.
    Або, може, блакитний?
Ніжним шовком він стелиться з неба
От візьму і пошию убрання,
Що нема його в жодної жінки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.

Сірий дощ.
    А може, він срібний?
Дрібним бісером сіється з неба,
Наберу його повні долоні,
Вишиватиму візерунки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.

Сірий дощ.
    А може, з кришталю?
Діамантами сиплеться з неба.
Зберу дорогі самоцвіти,
Прикрашу волосся і руки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.


ПЛАЧУТЬ СКРИПКИ

Над залом притихлим,
Над темним півкружжям голів
Плачуть скрипки, натхненно і срібно.
Плачуть скрипки від щастя.
Плачуть скрипки без слів.
Але зараз слів непотрібно.
На екрані, чи простіш,
На звичайнім шматку полотна
Хтось там ходить, щось робить
В блідому, примарному світлі.
А мелодія ніжна,
Сувора,
Щаслива,
Смутна
Сяйвом сонця вливається
В душі розквітлі.
Горло спазма стиснула,
А вії від сліз обважніли.
Від горя ти плачеш
Чи, може, від щастя?
Знову липи цвітуть
І далекі ліси засиніли.
Знову юність вернулась —
Тобі на хвилиночку здасться.
А на вухо вже шепчуть,
Вже радять,
Наказують
Добрі люди своїми словами нудними,
І сміються над мріями,
І крила зв'язують,
І без сорому лізуть в душу
Руками брудними.
Тільки я не здаюсь.
Своїх пошуків, злетів і спадів
Я ніколи на мудрість дрібну
Досвідчених їх не проміняю.
Буде горе і біль.
Буде щастя і радість.
Лиш спокою не буде.
Не буде спокою — я знаю.
Бо краще нехай хоч присниться
Вільний ключ журавлів
У високому чистому небі,
Ніж налякана
Сіра
Маленька синиця
Буде в дійсності
Міцно затиснена
В жмені у тебе.


ВІДКРИТТЯ СЛОВА

Я вночі не засну,
Щоб вогнем нетерпіння горіти.
Я слово відкрию,
Немов зорю невідкриту.
На світанку з-за обрію
Випливе хмарка, мов легке зітхання,
І в мені народиться слово,
Наче в серці — перше кохання.
Я не дам собі відпочинку,
Працюватиму знову й знову,
Я дзвінке викую слово,
Мов коваль сталеву підкову.
Будуть слова мої ніжними,
Будуть вони суворими,
Будуть дзвеніти підковами
І сяяти далекими зорями.
І як щастя найбільше,
Мені одне тільки сниться:
Що слова мої людям спрагу вгамують,
Наче в спеку прозора криниця.
І одного я тільки боюсь,
Як найбільшого лиха:
Що не буде від слів моїх
Ні для кого ні горя, ні втіхи.


СИЛЬНІШЕ СМЕРТІ

Люди, скажіть, що робити,
Коли друг тебе в серце вцілив
І лишив недобитого,
Впевнений, що не виживеш?
Люди, скажіть, що робити,
Коли ти стікаєш кров'ю,
А кругом лиш чотири стіни
І немає нікого близького?
Може, набратися мужності,
Обірвати нитку натягнену,—
І не буде ні горя, ні болю,
Тільки спокій, спокій навіки?
І не буде грому весняного,
Ні листопаду осіннього,
Тільки чорний і вогкий спокій,
Тільки мертве й глухе мовчання?
А може, зібратися з силами,
І затиснути рану руками,
І піти на вечірні вулиці,
І змішатись з веселим натовпом?
Хай для мене вікна світяться
Крізь візерунки тюлеві!
Хай мені усміхаються люди,
Щасливі своєю радістю!
Хай мене реклами запрошують
Холодним вишневим полум'ям!
Хай мені простягають квіти
Квітникарки на площі Леніна!
І поки розійдуться люди
І затихнуть вечірні вулиці —
Заживе невигойна рана,
Навіть рубця не залишиться.
Засіріє світанок вікнами,
Зарожевіє небо на сході,
І лагідний ранковий вітер
Ніжно чоло моє остудить.
Повернусь я до свого дому,
До щоденних своїх обов'язків,
Буду жити, і працювати,
І на вулицях посміхатись.
І не вбити мене нікому!
І смерті мене не здолати!
Я безсмертна, як чисте небо,
Я безсмертна, як ясне сонце,
Як довіку безсмертні люди
На зеленій моїй землі!


САМОТНІСТЬ

Я — Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу — може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..

А  гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...

А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба — от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..

А  гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...

Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою — книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!

А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...


СИНІЙ ПТАХ

А може, так і повинно бути?
Ми виходимо рано
В далеку дорогу
За синім птахом щастя.
Ми ідемо крутими стежками
І не раз об камінь до крові
Збиваємо ноги і серце.
Ми блукаємо в темних лісах
І буваєм такі самотні,
Мов одні на цілій землі.
Ми пройдемо шляхи до кінця
І, нарешті, відкриємо
Невідомі землі і зорі.
А потім вернемось додому,
Щоб обмити пил далеких доріг
Водою з рідної криниці.
Ми спокійно заснемо,
А на нашому чолі
Будуть теплі мамині руки.
І коли ми прокинемось вранці,
Підійдем до відкритого навстіж вікна,
Ми побачимо чудесного синього птаха
Він гойдатиметься на гіллі
Старої вишні,
На яку не раз ми лазили
В дитинстві.


ДОБРОЇ НОЧІ?

В синім літеплі вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків:
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні, оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!


МОЛОДИК

Кажуть: підкову знайти —
На щастя, —
Все тобі збудеться,
Все тобі вдасться.
Я знайшла золоту підкову —
Значить, буду жива і здорова,
Значить, будуть щасливі всі числа?
Тільки підкова
Місяцем звисла.
Я буду, любий,
ідеальною дружиною.
Прийдеш з роботи —
тебе на порозі зустріну я,
свіжі квіти поставлю
тобі на столі,
борщ смачний приготую,
все зроблю,
як і слід.
Як за шторами стихнуть
міста вечірнього звуки,
ти, як завжди, закохано
візьмеш мене на руки.
Будуть ночі у щасті
і в радості дні,
і здається: чого б ще
бажати мені?
Тільки трапиться так,
що вранці я встану,
а крізь вікна влітатиме
вітер весняний.
Буде березень ранній,
сіренький, тривожний.
Я відчую,
що далі так жити
не можна.
Я обід не зготую.
Весь день протиняюсь.
Я відчую в душі,
що нестримно міняюсь.
Ти повернешся пізно,
звичайно, знудьгований,
тільки вітром весняним
в уста поцілований,
посміхнешся безжурно:
— Здається, ми плачемо?
Але я подивлюся
очима незрячими,
легким рухом з дороги
тебе відведу,
двері в ніч відчиню —
і піду.


З М. БРАУНА

Місячна дорога через море
Стелиться сама під ноги нам.
Друзі! Не судіть мене суворо!
Що зі мною — я не знаю сам.

Мов тихіше серце стало битись,
Зникли з нього горе і журба.
Все б мені дивитись і дивитись,
Як біжить ця хвиля голуба.

Мов билину, доля мене гнула
І тепер притихла неспроста.
Не одна дорога обманула,
І померкла не одна мета.

Все вернеться: радість і тривога,
Але зараз серце моє жде,
Що ця срібна місячна дорога
Десь мене до щастя приведе.


ПЕРВОЦВІТИ

Сині зорі, ніжні, милі квіти,
Що ж ви так — печально і тривожно?
Вам сміятись треба і радіти,
Навесні журитися не можна!

Гляньте, на гілках сизо-червоних
Вже назавтра розів'ється листя,
Голубі димки на териконах,
Білі хмари в небі простяглися.

Ще земля невкрита і несміла,
Ще краса її не розцвітає.
Може, ви тому і зажурились,
Що прийшли у березні — не в маї?

Що вітри холодні на світанку,
Що срібляться інеями роси,
Що вербу — журливу подолянку
Не увінчують зелені коси?

Може, так намерзнетесь за ночі,
Що за день зігрітися не в силі?..
І тому печальні сині очі
Відкривають квіти мої милі?

Бо, як все навколо розів'ється,
Вам тоді не квітнуть, не радіти.
Що ж, воно даремно не дається,
Горде, ніжне їм я — первоцвіти.


ПЕРСТЕНЬ ПОЛІКРАТА

Я для тебе просто знайома,
Я для тебе нічого не значу.
Взявши голову в руки з утоми,
Я розв'язую древню задачу.
Повертаю кулю земну,
Наче глобус круг тонкої осі:

Може, тут я тебе обмину?
Може, там не зустріну зовсім?
Я візьму своє серце уперте,
Подарую, кому доведеться,
Та воно полікратовим перснем
Знов до мене у груди вернеться.
І не раз ще сидіти мені
І розв'язувать вічну задачу:

Де те місце на кулі земній,
Що тебе я напевне побачу?


ЗНОВУ ТОБІ

Знов нижу я разки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я — хвиля,
А ти — буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я — береза,
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я — троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я — човник,
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим
Я — чайка,
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я — легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я — просто жінка,
Що тебе забути не може.


ЗАКОНИ ФІЗИКИ

К бісу закони Ейнштейна,
Резерфорда, Планка і Бора!
Якщо ти не прийдеш до мене,
Я збожеволію скоро!

Я упевнена: час — відносний!
ві години, що зараз минули,
ля мене на рік розтягнулись,
ілий рік, та ще й високосний!

Може, стишила рух свій галактика?..
Та не має це, зрештою, значення
Проти того дрібного фактика,
Що ти не прийшов на побачення.

Може, всесвіт кружля коло осі,
А можливо, вона відсутня.
Я повірю, що все відносне,
Тільки любов — абсолютна!


ОСІНЬ. АБРИКОСИ...

Я кожен день
Проходжу біля твого дому,
Коли йду на роботу, і з роботи,
І просто так, гуляючи, іду.
Іду й дивлюся на паркан високий,
Зеленим пофарбований. З-за нього
До мене виглядають абрикоси
І гілками вже здалеку хитають,
Немов запрошують зайти до них,
Пройти по вузькій стежці біля дому
В глухий закуток саду, де колись
(Здається, ніби років сто тому)
Ми вечорами літніми сиділи,
Вели палкі розмови без кінця,
І сперечалися, і мріяли, й клялися,
І заміри складали грандіозні,
І сотнями нескромних вух-листків
Розмову нашу слухали дерева.
Пройшло багато літ. Ніколи ти
Мене зустріти не виходиш з дому.
Та я й сама давно тебе забула
І не сумую, не шукаю стрічі.
Мене лише тривожать абрикоси
В уборі пожовтілого вже листя,
Бо так вони радіють, коли йду.
Послухай, можна (ти мені дозволь.)
Я коли-небудь ще зайду до тебе.
Ні, не до тебе! Просто до дерев.
Зайду і сяду під розлогим гіллям,
Посиджу мовчки, пригадаю знову
Ті літні ночі і розмови довгі.
І, може, знову, хоч на півгодини,
В осінній вечір зацвітуть троянди,
На небі спалахнуть весняні зорі,
А в серці оживуть шалені мри,
Що їх життя буденне погасило, —
І молодість повернеться моя?


ТИША

Поглянь: над будинками ранок
Вже змахнув рожевим крилом.
Навіщо хмарини фіранок
Над прозорим байдужим склом?

Краще вийди на тихі дороги,
Де ще пилу ніхто не здійняв.
Хай звільняють нічні тривоги
В серці місце тривогам дня.

Урочисту ранкову тишу
Ти відчути в душі зумій
І, тривогу нічну лишивши,
На дорогах цих зрозумій:

Може, люди не знали б про світло,
Якби темно вночі не було?
Може б, щастя сонцем не квітло,
Якби поруч нещастя не йшло?


ТРИВОГА

А ніч заливає смолою в'язкою.
Попробуй вирвись з цупких обіймів!
Попробуй зомлілою рукою
Серце скривавлене вийми.

І буде воно квиліти жалібно
Підбитою чайкою в лузі,
І буде всесвіт вбирати жадібно,
І знову никнути в тузі.

Людей проведе крізь ліси разом з Данко
І скаже їм: в мирі живіте!
А люди ті спалять з Бруно Джордано
Його в Римі на площі Квітів.

І вмре, щоб знову ожити з світанням,
Першокласником сісти за парту,
І знову битись над вічним питанням:
А може, жити не варто?


КРАНІВНИЦЯ

Це було яскраво і плакатно:
Неба синь, в хустинці ти червоній
Мабуть, зле було б тебе рівняти
З гордою царівною на троні.

Тільки був твоїй руці покірним
Безвідмовно велетень залізний.
Ти була могутньою незмірне,
Хоч дивилась ніжно, а не грізно.

Ти мені, як давня юність, снилась,
Що повік із пам'яті не витру.
Хусточка твоя червона билась
Під поривом весняного вітру.


КОСМІЧНЕ

Здрастуй, сонце!
Я лиш комашка,
Що її ти знов осінило.
Як не було мені важко —
Я знову розправила крила.

Здіймаюсь вгору піднесено,
Теплом твоїм обігріта,
Травинкою тонесенькою
Пробиваюся крізь граніти.

Пилинка в безмежжі світу,
Що на мить появилась і зникла,
Пронесу крізь простори й століття
Фотон твого щедрого світла.


ВЕЧОРІЄ...

По схилі яру стежка в'ється,
То піде вниз, то вгору знову.
Вернеться він чи не вернеться,
Щоб докінчити ту розмову?..
Вернеться?.. Ні?.. Ідуть літа...
З пшениці пташка виліта
І вимовля неначе:
— Ти мене бачиш? А ти мене бачиш?

Заходить сонце. Тихо в полі.
Зі сходу темінь наступає.
Стоять тополі срібночолі.
Роса, мов дощик, накрапає.
Чого сумуєте, волошки?
Я — теж? Ну що ви! Анітрошки!
Це тільки пташка плаче:
— Ти мене бачиш? А ти мене бачиш?


РАНОК

Пензель тополі в блакитній воді намочивши,
Довго й старанно малював ранок рожеві хмарини на сході.
Та гутаперчевий вітер хмарини витер.
І ображений маляр, махнувши рукою, пішов над рікою,
Сказавши: — Мене тут не зрозуміли.


***
Вже садами проходить осінь,
Журавлі вирушають в мандрівку,
Жовті ружі не пахнуть зовсім,
А повинні б пахнути гірко.

Жовті ружі — гірка розлука,
І нічого тут не зробити.
Вітер гілля згинає в лука, —
Може, хоче мене убити?


***
Зимою сняться білі сни,
Такі спокійні, тихі, ніжні:
Застигли білоцвітні вишні
Під теплим подихом весни,

В блакитній далечі хмарки,
Неначе пера лебедині,
І біла мла у далі синій,
Як помах милої руки.


СІЄТЬСЯ СНІГ...

Сіється, сіється, сіється сніг,
Біла сітка, рухлива й прозора
Де з тобою ходили ми вчора,
Сіється, сіється сніг.

Щось задумали тихі сади,
Опустили засніжені віти.
Ой ще буде весна тут шуміти!
Щось притихли сади.

Сіється, сіється, сіється сніг.


ЖАРТ

Ну і жартівник старий мороз!
Він скрипить під каблучками у дівчат,
Він шепоче їм таке на вухо,
Що обличчя в них пашать рум'янцем,
І виблискують лукаво очі,
І устам дівочим неслухняним
Погасити усмішку несила.


ТАНЕ!

Веселу польку вистукують краплини,
Та так завзято, наче справжній дощ.
Весняний вітер над дахами лине,
Спадає турманом на гамір площ.

У горобців іде весняний конкурс:
Вони щебечуть на усі лади,
І терикона непривітний конус
Відбився в плесі талої води.

А люди посміхаються щасливо,
Відразу всі забули про мороз,
І не здаються більше дивним дивом
Тоненькі жовті гілочки мімоз.


***
Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами.
Ти роздушиш своїми губами
На губах моїх стиглу суницю.

А прокинусь — і вітер колише
Голе віття у мене під вікнами.
Я калинову кісточку виплюну,
Терпкий сік на губах залишивши


***
На кінцях моїх пальців
Поселилося дивне чуття:
Я торкаюся каменю — м'який,
Я торкаюся металу — теплий,
Я торкаюся дерева — і чую,
Як пульсують весняні соки
Під корою, такою шорсткою і грубою.
І тільки рука твоя холодна та байдужа,
І биття твого серця відчути мені не дано


РОЗПАЧ

Не розгублю свого серця,
Не розгублю.
Ну не сердься на мене, не сердься,
Ну люленьки-люлі-лю!

Ну притихни, ну задрімай
На моєму плечі.
А не любиш... То що ж! Нехай!
Тільки — мовчи!

А попробуй втекти — завірюхою
Закружу на зворотну путь.
Ну послухай... Не хочеш? Не слухай.
Тільки — будь!


***
А в небі жовтий місяць,
Мов скибка цитрини, —
Аж на зубах оскома.

А небо таке холодне,
Мов синє скло, —
Аж мороз по спині.

І, може, від того морозу
Змерзла в грудку земля
І так сердито перечіпає за ноги

І назвав же її хтось матір ю!


ЩЕ ОДНА КАЗКА ПРО ЖАР-ПТИЦЮ

В. С.

Коли до тебе прилетить жар-птиця,
То не питай її: — Чи ти назавше?
Чи ти мене ніколи не покинеш?
Чи ти нікому більше не співатимеш? —
Ти просто вдячним будь, що прилетіла,
Вбирай очима всю її красу,
Запам’ятай її чудесну пісню,
А буде відлітати — не затримуй.
Хіба шо тільки попроси її
Одне перо тобі подарувати,
Одне-єдине золоте перо.
... І все життя носи його на серці.


РОЗСУДЛИВА БАЛАДА

Щоб губи не шерхли від вітру, фарбуйте їх губною помадою.

Щоб біля очей не утворювались зморшки, так звані «курячі лапки», влітку носіть темні окуляри. Щоб встигнути з усіма справами, складіть собі твердий розпорядок дня і суворо дотримуйтесь його.

Все це дуже розумні поради.
Я завжди так і роблю.
Тільки буде ранок,
Мов яблуня в саду,
Я махну рукою
І піду.
Я піду лугами,
Темними лісами,
Чистими полями,
Долами-ярами
Через гори стежкою вузькою
Та через кущі понад рікою.
Буде мені вітер в обличчя,
Буде мені сонце в зіницях.
Я примружу радісно очі —
Хай собі ті зморшки як хочуть!
Потім десь упаду на галяві.
Зашумлять тоді сосни смагляві,
Бджоли загудуть в траві високій:
 — Дайте спокій, дайте дівчині спокій!
А я буду лежати і дивитись, як лазять комахи в високій траві і пливуть хмарини в далекому небі. Буду слухать, як гудуть бджоли і шумлять сосни. І одного я тільки не чутиму: як цокотить годинник на моїй руці.

Я навіть зовсім забуду про його існування!

Так я лежатиму аж до вечора.
А настане вечір весняний,
То прийде до мене коханий.
Ми підемо в місячнім світлі,
Будем цілуватись на вітрі,
Будуть в мене губи шершаві,
Мов глуха кропива в канаві.
Потім...

... а потім буде ранок, і я повернуся додому, і знову житиму розумно та розсудливо.



ЗМІСТ

Калейдоскоп . . . . . . . . З
Коли посміхається сонце... . . . . 4
Мій син заснув... . . . . . . . 6
Невдалі вірші . . . . . . . . 8
Казка про загублені самоцвіти . . . 9
«Білі яблуні мого дитинства...» . . . 11
«Я люблю рожеві троянди...» . . . . 13
Початок історії . . . . . . . 15
Україно моя! . . . . . . . . 17
Нічна балада . . . . . . . . 19
Казка про птицю . . . . . . . 21
Швець . . . . . . . . . 23
Відьмине весілля . . . . . . . . 25
Двобій . . . . . . . . . . 26
Чекання . . . . . . . . . . 28
Плачуть скрипки . . . . . . . . 30
Відкриття слова . . . . . . . . 33
Сильніше смерті . . . . . . . . 35
Самотність . . . . . . . . . 38
Синій птах . . . . . . . . . 40
Доброї ночії . . . . . . . . . 42
Молодик . . . . . . . . . . 44
«Я буду, любий...» . . . . . . . 45
З М. Брауна . . . . . . . . 47
Первоцвіти . . . . . . . . . 48
Перстень Полікрата . . . . . . . 50
Знову тобі . . . . . . . . . 51
Закони фізики . . . . . . . 53
Осінь. Абрикоси... . . . . . . . 54
Тиша . . . . . . . . . . 56
Тривога  . . . . . . . . . 57
Кранівниця . . . . . . . . . 58
Космічне . . . . . . . . . . 59
Вечоріє... . . . . . . . . . 60
Ранок . . . . . . . . . . 61
«Вже садами проходить осінь...» . . . 62
«Зимою сняться білі сни...» . . . . 63
Сіється сніг. . . . . . . . . . 64
Жарт . . . . . . . . . . 65
Таке! . . . . . . . . . . . 66
«Засну, і знову присниться...» . . . . 67
«На кінцях моїх пальців...» ..... 68
Розпач . . . . . . . . . . 69
«А в небі жовтий місяць...» . . . . 70
Ще одна казка про жар-птицю . . . . 71
Розсудлива балада . . . . . . . 72



Редактор В. О. Підпалий.
Художник Г. Я. Ігнатьєв
Художній редактор М. Н. Вальчук.
Технічний редактор Я. М. Вайншенкер
Коректор Н. М. Біличенко

Здано на виробництво 21/ХІІ 1965 р.
Підписано до друку 7/ІУ 1966 р.

Формат 84ХІ08'/б4 І^іб фіз.-друк. арк.,
2 ум.-друк. арк., 1,59 обл.-вид. арк.
Тираж 8000. Зам. 8892. Ціна 12 коп.

Радянський письменник,
Київ, бульвар Лесі Українки, 20.

Одеська друкоофсетна фабрика Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР,
Одеса, вул. Дзержинського, 24.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником