Галина Гордасевич "НАРЕЧЕНА СОНЦЯ" - 1976 р.

 

Галина Гордасевич "НАРЕЧЕНА СОНЦЯ" - 1976 р.

Друга поетична збірка поетеси




НАРЕЧЕНА СОНЦЯ

Галина Гордасевич
Видавництво "Донбас", Донецьк -1976 р.


ЧАС ДОСТИГАННЯ ПЛОДІВ

Шукайте радість, збирайте радість,
Неначе суниці у лісі літнім,
І десять тисяч яскравих райдуг
Над вами встануть в місяці липні.
Ходіть, шукайте її старанно,
Схиляйтесь, беріть п обережно.
І ляже вам на долоню радість
На тихій галявині, цвітом вмережаній.
Сік запахущий зволожить губи,
Стане тихо на серці і в небі.
Дощ над лісом срібло розгубить,
І сонце закине золочений невід.
Не дріб'язкових клопотів ради
Приишли ви в світ цей, прекрасний і лютий
Шукайте радість, збирайте радість,
Будьте її достойними, люди.

 

 

 

ЗУСТРІЧ З ВЕСНОЮ

Ішла весна по місту
В погожий день осінній,
В калиновім намисті,
В сукенці синій-синій.

Ішла вона, всміхаючись
Наївно і замріяно,
В задумі не ховаючи
Блакить очей під віями.

Ішла по тротуарах
Ясна і несподівана,
Мов райдуга на хмарах,
Мов пісня, ще не співана.

І клени, що жовтіли
Осінніми знаменами,
Негайно захотіли
Зробитись знов зеленими.

І сонце так старалося,
Весняне і задирливе,
І люди поверталися,
Всміхалися довірливо.

А в неї очі чистії
А в неї легкі кроки!
Ішла весна по місту,
А їй — сімнадцять років.


КОВАЛЬ

Стою — відійти не можу,
Захоплена, задивлена.
На чертоги царські не схоже,
Звичайна кузня задимлена,
А в ній розпечена криця
Сіма кольорами іскриться...

А може, — послухайте! — може
Це і є та сама жар-птиця?
Тримайте її, бо втече,
Господаря в вас не признає!

А коваль ворухнув плечем,
А коваль своє діло знає.
А коваль переможно сміється
І руки міцні підіймає.

І рветься птиця,
І б'ється,
І в руки йому
                     дається!


ДОЩОВЕ ЛІТО

Після буйної зливи
Машини в полях загрузли.
Падали жовті сливи
І помаранчеві груші.

Пахло хлібом і медом,
Десь зозуля літа кувала,
Незграбним бурим ведмедем
Хмара за ліс заповзала.

І серед бризків і сяйва,
Веселими і брудними,
Високо штанці закасавши,
По калюжах дітиська бродили.

І пахучими водопадами
Між кущами, дощем прим'ятими,
Груші й сливи додолу падали,
Наче діти на груди матері.


ЖНИВА

Жити... Жито...
    Немов бджола
Продзвеніла космічною часткою
Знов до мене думка прийшла,
Що приходити стала часто.

Жити... Жито...
    Немов прибій
На широких ланах України...
Ось прийшов уже полудень мій,
Тільки чим я його зустріну?

Дні збирання врожаю палкі.
Вже комбайни вийшли на поле,
І лягає покірно в валки
Збронзовілий, вусатий колос.

Потім буде гаснути день
На околиці чистого неба.
Хліб зібрали.
Життя іде.
Скоро осінь.
Ну, що ж!
Так треба.


ПОЛУДЕНЬ

Відводжу ряску і п'ю воду,
Що пахне теплом і мулом
І ще чомусь пахне дитинством
Дитинством, давно минулим.

Блискучо-прозорих стрекавок
Тріщать пересохлі крила,
Очима карими виблискує
В кущах ожина дозріла.

Трави прим’яті зводяться
По тихих моїх слідах,
І червоне крапчасте сонечко
До мене на руку сіда.


***
Коса — на камінь!
Метал — на кремінь!
Лиш дзеньк
Та іскри віялом
Розсіяло.
І знову удар!
І знову з-під вістря
Мов майнула хвостом руда лисиця,
Аж сухий бур'ян довкола займається,
...Що ж! На камені сталь ламається
На камені сталь гостриться!


ВИМОГЛИВІСЬ

Будь вимогливим і нещадним,
Раз живи за сотню життів,
Не задовольняйся крихтами щастя
Не вижебруй крихти почуттів.
Ьо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: твоя біда!

Океан, зачерпнутий в склянку —
Просто солона вода.


***
О часе,
    ти скульптор непересічний!
О часе,
    у тебе в запасі вічність,
Тебе до звіту ніхто не покличе.
Ти міг вибирати базальти, граніти,
Об них різцем досхочу гриміти,
А ти собі вибрав —
    людські обличчя


БІЛЯ ОБЕЛІСКУ

Вже не роки — десятиліття минули.
Радіємо успіхам,
Переживаємо згуби,
Та ми не забули,
Ми не забули
Тих, що вставали, стиснувши зуби.

Обпалені вогненним смерчем,
Непереможні і вперті,
Вставали за два кроки від смерті
І за крок від безсмертя.


НА МИРНІЙ ЗЕМЛІ

Коли посміхається сонце
І вітер, неначе струни,
Перебирає віття
Струнких молодих беріз,
Іде хлібороб у полі
І сам посміхається сонцю,
І солодко так і п'янко
Пахне йому земля.

Коли посміхається сонце,
А потім за обрій заходить,
І щедре вечірнє небо
На землю сипле зірки,
Беруть ковалі молоти,
Б'ють по розпеченій криці,
І в небо, назустріч зорям,
Злітають зірки земні.

Коли посміхається сонце,
Коли сади розцвітають,
Закохані про кохання
Шепочуть слова палкі,
Я теж тоді вірші складаю
Про щастя, і про кохання,
І про берізки білі,
І про запах землі.

Та якщо з-за обрію виглянуть
Чорні хмари ворожі,
Якщо пролунає тривога
На мирній моїй землі,
Візьмуть хлібороби зброю,
Візьмуть закохані зброю,
І я їм в далеку дорогу
Складу бойові пісні.


ЛАЙКОВА

Прийшли жнива.
І ти ідеш у полі,
Де налилися зерном колоски,
І нахиляються вони поволі
Від дотику ласкавої руки.

Вони щось шепчуть, наче діти сонні,
І знов додолу хиляться у сні.
А ти ідеш в серпневому осонні.
І знаєш: трохи заздрісне мені,

Що хвилі плещуться у тебе під рукою
(Яку ж то радість відчуваєш ти!)...
Я теж хотіла б стежкою вузькою
У полі господинею пройти.


***
Ще небосхил в імлі бузковій
І небо тихе і блакитне.
Ще зеленіє лист вільховий,
Латаття над водою квітне,

Та нахилися над рікою,
Долоні опустивши в воду,
І вже впіймаєш ти рукою
Дзвінку осінню прохолоду.


КРАНІВНИЦЯ

Це було яскраво і плакатно:
Неба синь, в хустинці ти червоній,
Мабуть, зле було б тебе рівняти
З гордою царівною на троні.

Тільки був твоїй руці покірним
Безвідмовно велетень залізний.
Ти була могутньою безмірно,
Хоч дивилась ніжно, а не грізно.

Ти мені, як давня юність, снилась;
Що повік із пам'яті не витру.
Хусточка твоя червона билась
Під поривом весняного вітру.


***
Коли ненависть душу мою залива
І киплять біля горла пекучі слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собі:
Чи ж виливаю за людство біль,
А чи свою особисту образу?


***
Я дуже заздрю впевненим в собі,
тим, що ціну собі уміють скласти,
що твердо заявляють:
— Це я зможу!
— А це я знаю!
— А на це я здатний!
Я кожен крок роблю,
        неначе вперше,
і щодень сонце зустрічаю,
        наче вперше,
і кожен раз сідаю до писання,
        неначе вперше
            літеру пишу.
І все чекаю,
        що прийде до мене
спокійна впевненість
        у власних силах.


СОНЯШНИКИ

Дощ прошумів над містом,
Сонним, тихим, зеленим,
І спадає прозорим намистом
З блискучого листя кленів.

Хмари, мов білі рожі.
За ними — глибінь без кінця.
Соняхи край огорожі —
Маленькі земні сонця.

Мальви яскраві неначе
Вийшли мене зустрічати.
І в хустках жовто-гарячих
Траншею копають дівчата.

Відразу пізнати можу,
Що є в них до праці звичка!
А я біля них проходжу
В туфлях і рукавичках.

Я їм посміхнусь довірливо,
А в Їхніх поглядах — лід.
Насмішкувато і презирливо
Мені поглядають вслід.

Та тільки мене не злякати —
Вернусь і до них підійду:
А дайте лопату, дівчата!
Я з вами стану в ряду!

Скину свої рукавички,
Держак затисну в долонях.
— Не підірвися з незвички! —
Мені підморгує сонях.

Ану не підморгуй, друже!
І ви не смійтесь, дівчата!
Не так-бо давно дуже
Я кинула
    землю копати!

Не думайте, що злякалась
Мозолів на руках та втоми.
Просто щось у душі обізвалось
І мене покликало з дому.

І немає мені спокою,
І повна думок голова,
І невпевненою рукою
Все пишу я слова, слова,

Щоб про вас розказати людям:
Як ви вмієте працювати
І про те, як ночами будуть
Нити руки у вас від лопати,

Про мальви рожевий келих,
Про соняхи край огорожі
І про те, що в хустинках веселих
Ви самі на соняхи схожі.


МОНОЛОГ ЗЕРНА

Я — зерно.
Пшеничне чи житнє.
Це не має, зрештою, значення.
Є життя,
І я до нього належу.
Одягати зелену одежу
І шуміти — моє призначення.

Може, стрінеться доля гірка мені
Я закохане в висоту.
Посійте на дикому камені —
Я зросту!

Спопеляйте космічним вогнем,
Обпікайте космічним холодом, —
Тільки дощик зросить мене,
Я розквітну
Яро і молодо.

Крихта сонця в космічній млі,
Незбагненне,
Уперте,
Зелене,
Я — зерно.
Починається з мене
Життя на Землі.


ХМАРА

Срібна хмара по небі пливла.
То наче гірська вершина була,
Яку покривають вічні сніги,
Яка не знає людської ноги.
А потім черешня рожево цвіла.
А потім легка каравела пливла.

Срібна хмара пливла за обрій
І кожної миті міняла свій обрис.
То наче верблюд барханами брів,
То замок шпилями стрункими горіз.
Була журавлем, і була совою,
І тільки одним не була — собою.
І гнівно змахнувши вогненним плащем,
Заплакала хмара сердитим дощем.


ПРОВЕСНА

Підставляю долоні
Під весняну крапіль.
А краплини,
Як хвилини,
І на серці біль.
А сонячні промені
На стежках лежать.
А хмари солом'яні
По небу біжать.
Все міняється,
Повертається,
Починається знову.
Ось краплина переливається,
Зачепившись за гілку тернову.
Потім буде цвіт біло-білий,
Потім буде від ягід чорно.
Тільки з того,
    як ми любили,
Тільки з того,
    що ми згубили,
Не повернеш назад нічого.


***
Весна приходить, як чекання,
Напружене чекання в тиші.
Дерева, інеєм чеканені,
Весняний промінь поколише.

І хоч земля щоночі стигне
Під зимними дрібними зорями,
Та вдень швидкі краплини встигли
Поверхню снігу розузорити.

А там сніги в минуле кануть.
Все вище сонячне склепіння.
Тоді кінчається чекання
І наступає нетерпіння.

І хмари, наче біла вовниця,
І вітер через хащі рветься.
І брунька нетерпінням повниться
І розривається, як серце.


КАЗКА ПРО СОНЦЕ

Кармін заходу за чорним частоколом гілля,
Сутінки на землю пролилися.
Сонця червона гуска
        заблукала в темному лісі

Гиля, гуско, додому, гиля!
А вона крилами змахує:
Мовляв, захочу — тоді прийду!
І розгублено ахає
Дід під яблунями в саду.

Бо в сизо-зелене надвечір'я,
Коли тіні між деревами гусли,
Спускалось сонце до нього на подвір'я
Червоною
    дикою гускою.


СЕРПЕНЬ

Літо доходить зеніту...
Літо доходить зеніту...
Будуть в високому небі
Зорі всю ніч дзвеніти.

Знову всю ніч не спати...
Ніч до світанку не спати...
Блукати по вулицях пізніх,
Тихі слова розсипати.

Слова, як полин, пекучі..,
Як сивий полин, пекучі...
Десь темна вода хлюпоче
Біля високої кручі.

Десь липовим цвітом пахне...
Так солодко липою пахне...
Десь в гніздах, захованих хитре
Малят зігрівають птахи.

Невже до свого призначення
Можу я запізнитись?
Літо доходить зеніту...
Літо доходить зеніту...


СПЕКА

Пювто-коричневі китиці цвіту
пахнуть медом гарячим,
аж голова йде обертом
і хитається під ногами Земля —
корабля космічного палуба.
Червоні вітрила сосон
нестримно хиляться долі:
знову в космосі шторм!
Тільки Сонце нічого знати не знає,
заливає долину теплом,
і жовто-коричневі китиці цвіту
пахнуть медом гарячим,
аж голова йде обертом.


ПРЕДОК РАФАЕЛЯ

Третій день дощ.
Все довкіл залило.
Не виходим з печери.
Останнє коріння, яке було,
З'їли вчора під час вечері.

Скиглять з голоду діти.
Вогко в печері, темно.
А доводиться в ній сидіти,
Бо ж на лови іти — даремно!

А тут поранений стогне ще
На долівці з рудої глини.
Хтось підклав у вогнище
Гілля сухої ялини.

Залітають в печеру краплини.
Нудьга підступає до серця.
Сиджу я. Шматочком глини
По стіні воджу спересердя.

Пригадую лови останні:
Зайнялася зоря рожева,
Ми вийшли в ліс на світанні,
Дрімали темні дерева.

Були насторожені всі,
Нагострені списи тримали.
Казали сліди по росі,
Що олені тут ступали.

Ми по слідах скрадались,
Ховались в темному гіллі.
Ну й здобич же нам дісталась ---
Жоден не хибив цілі!

Оце б хоч шматок!..
Мов зі сну
Мене розбудили крики.
Все плем'я моє на стіну
Дивилося в страсі великім

Бо ліс виростав на стіні,
І олені в нім паслися,
І, скрадаючись в гущині,
ГІідіймав я гострого списа.

Підходять обережно
Діди, і діти, і внуки,
А я стою і збентежено
Дивлюся на власні руки.


ОСІННЯ ФЕЄРІЯ

Чорні олені бігли
Крізь оранжеве листя.
Чорні олені вибігли
На тихе узлісся.

Додолу схилялися
Голови зморені,
Ноги чіплялися
На горбатім корені.

Шукали жадібно
Краплину вологи.
І дивилися жалібно
Очі вологі.

Життя невеселе!
Життя — риск!
Раптом шелест.
Раптом тріск.

Чорні олені
Миттю знялися,
Тільки закипіло
Оранжеве листя.

Та в півнеба вставала
Багряна заграва,
Та їх слід заховали
Бронзові трави.


МІРКА ДЛЯ ЛЮДЕЙ

Підходьте до людей
З найвищою міркою.
Спочатку їм буде в ній
Просторо і незатишно,
Тому вони почнуть тягнутись,
Щоб дорости до неї.
І гляди — дійсно підростуть.

Не підходьте до людей
З маленькою міркою:
Ось, мовляв, який я добрий!
От як мені мало від вас потрібно!
Людям доведеться
Кулитися і горбитися,
Щоб вміститися в вашу мірку.
Та й самі ви знічев'я
Почнете їх підстригати та обсмикувати,
Щоб вони там вмістилися.
А потім розгублено розведете руками:
— Що таке?
Була ж людина як людина,
А стало таке казнащо!


***
Проростай по моїм сліду,
Радосте зелена!
Розцвітай, наче вишня в саду,
Зашуми, як верхів'я клена.

Зорею ранньою зійди
В неба чистому лоні.
Яблуком достиглим упади
В в чиїсь молоді долоні.


ДІВОЧИЙ ГОЛОС

Дівочий голос плив над рікою,
Такий самотній, співучий голос,
Що довіку не буде мені спокою,
А буде неспокій, як вічний голод.

В тиші нічній слова розквітали
Наївні і ніжні, мов сині квіти,
Пливли за водою і вже не вертали,
І віяв теплий серпневий вітер.

Він пахнув медом і садом стиглим,
Обтрушував зорі з високого неба,
А ті, що в польоті згоріти не встигли,
В темній траві дотлівали вишнево.

А літо, повне сили й спокою,
Було мов пшеничний янтарний колос.
Лиш голос дівочий плив над рікою.
Голос дівочий... дівочий голос...


ЛІТНЯ АКВАРЕЛЬ

Літній дощ упав на землю
Несподівано і рясно,
Сполоснув березам коси,
Зашумів по гіллі кленів,
Шелеснув кущами вільхи,
Сколихнув на річці ряску,
Безтурботно і нестримно
По траві побіг зеленій.

Усміхнулись тихі липи,
Простягнули радо віти,
Зустрічали дощ веселий
І ховали в буйнім листі.
І наповнивши по вінця
Молоде сузір'я цвіту,
Полились на теплу землю
Меду краплі золотисті,


ПОВЕРНЕННЯ

В цьому домі я колись жила...
Чи жила, чи так мені намріялось?
Молода, весела я була...
Білим цвітом геть усе завіялось.

В цьому домі я колись жила,
А коли вставало раннє сонце,
Щебетушка-ластівка мала
Стукала в моє віконце сонне.

В цьому домі я колись жила
І була до неймовірності щасливою,
А тепер в долоню ось лягла
Осінь стиглою малиновою сливою.

В цьому домі я колись жила,
Снила все мандрівками далекими,
Зором спраглим — все, що я могла!
Слідкувала в небі за лелеками.

Був той день: я вийшла і пішла.
Впав мені на скроні пил доріг.
В цьому домі я колись жила...
З чим тепер переступлю поріг?


МОВЧАННЯ

.— Стій! — кричу я.— Стій! Ні кроку!
Хіба ти забув весну того року?
Хіба ти забув свої власні слова?
Стій! Не пущу я, доки жива!
А ти ж мені присягався колись,
Що наші долі навіки сплелись!
Бо де ще ти знайдеш таку, як я?
Де знайдеш більшу любов, ніж моя?
Світ обійди, а таку не знайдеш,
Десь від безсилля в дорозі впадеш.
— Стій! — кричу я. — Стій! Не пущу!
Он хмари пливуть, повні дощу.
Летять вітри навперейми тобі,
Падають блискавки голубі.
Сонце і води, скелі і небо —
Все проти тебе! Все проти тебе!
Клени розкинули віття зелене —
Вернися до мене! Вернися до мене!
— Стій! — біла чайка кричить до плачу.
Тільки я
    стою і мовчу.


ДЕНЬ, ЯК ЗОЛОТО

День, як золото.
Дзвінко падає
Крапіль на моє підвіконня.
День, як золото.
Що він нагадує?
Золоті вуздечки на конях —
Необ'їжджених, невпокорених
Голубих весняних вітрах.
Вириваю із серця з коренем
Нерішучість і страх.
Вчеплюся в шовкову гриву,
Припаду до спини.
Копита об камінь гримнуть —
І спробуй спини!
Не такі ще були хоробрі,
Та де їм вітер спинить!
День, як золото.
Вдар об обрій
І прислухайся —
        задзвенить.


РАЙОН. ІНІЙ

Дерева порцелянове дзвонять:
        — Дзе-ень! Дзе-ень!
Так ніжно, мов старовинний клавесин.
Білизна. Срібло. Синь.
Починається новий день.
Схід зайнявся і знову прочах.
Перші промені небо вишили.
А люди на вулиці вийшли,
І сни ще дрімають в їхніх очах.
Найсвітліші барви поклала зима
Так довірливо, чисто і так прозоро.
На вікнах — морозу білі узори,
І наче снігуронька — я сама.
Золочені хмаринки в небі де-не-де.
І тиша... Як би її не розбити.
І радість... Як би її не згубити
І зберегти на прийдешній день.


СМІЯЛАСЬ ЖІНКА

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.


ЩЕДРІСТЬ

Сто гріхів тобі прощу,
А потім тебе відпущу.
Відпущу я тебе з людьми подорожніми,
Відпущу я тебе з руками не порожніми:
Подарую тобі сто сонячних днів,
Подарую тобі сто щасливих снів,
Подарую тобі сто усмішок ласкавих,
Подарую тобі сто райдуг яскравих.

Ти про мене не думай — я скоро утішусь.
Ти про мене не думай, що ні з чим я залишусь.
Залишу собі сто осінніх днів,
Залишу собі сто печальних снів,
Сто сльозин по щоках моїх потече,
Сто блискавок груди мої пропече.


ПЕРША ГРОЗА

Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.
Вплету в свої коси русі
Зелені блискавки стебел,

В росах весняних свіжих
Лице своє чисто вимию.
Доносить до мене вітер
Шепіт твойого імені.

А потім шепіт стихає,
І шлях до тебе невідом,
Та пахне твоє дихання
Мені яблуневим цвітом.

Грім весняний тишу порушить,
Дорогу пелюстками встеле.
Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.


ЖОВТИЙ МАЛЮНОК

Признаюсь тобі, жовтий колір:
Я ж тебе не любила ніколи!
Я вважала тебе нудним,
Я вважала тебе сумним.
Недаремне ж приміта така:
Жовтий колір — розлука гірка.
Та заходжу я в тишу дерев,
Позолочених, янтаревих,
Наче в келих сухого вина
Позираю до дна.
Терпкуватий осінній запах.
Гіркуватий осінній смак.
В янтаревих просторих залах
Я ходжу, я ходжу сама.
Золотого вина пригубила,
Упередження всі розгубила.
Жовтий колір, сонячний колір,
Я ж тебе не любила ніколи!


ЧАС ДОСТИГАННЯ ПЛОДІВ

Любив ти мене, не любив —
Мовчи про це, бога ради!
Вірю: в час достигання плодів
Прийде до мене радість.
З вітром духмяним прилине
В тихому місяці серпні,
Горя найменші краплини
Знищить в моєму серці,
Яблук малинових соком
Піднебіння моє зволожить,
В небо зірветься соколом,
Радість на всесвіт помножить,
Сколе стернями ноги босі,
Губи висушить спекою,
Нагадає мені про осінь,
Серце пройме небезпекою.


ДОБРОЇ НОЧІ

В синім затишку вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно.
На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків:
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять.
І такі мені милі
Ці освітлені вікна в мереживнім інеї
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно!
Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!



ВАРІАЦІЇ НА НАРОДНІ МОТИВИ

ВЕСІЛЛЯ

Калинові терпкі вина
Лийте аж по вінця!
Сипте в ноги молодій
Осикові червінці!

Як пішла по них дрібушками
Берізка біла,
Так усі й зачудувались:
— А думали — несміла!

Навіть вітер задивився,
Листом не колише.
Клен зажурений схилився:
— Де ж я був раніше?


ІРОНІЧНА ПРИТЧА

Випускала я сокола сизого,
Щоб летів він до неба синього.
Я ж була його приручила,
Тільки мене совість замучила:
Адже сокіл — то вільна птиця.
На прив'язі його тримать не годиться!
Не клювати йому зерно,
А спивати червоне вино.
Подивилась йому вслід із журбою:
— Ти лети, мій соколе, бог з тобою!
Я ж забула, що сокіл приручений,
Що літати високо не научений.
Тільки в сонці блиснуло сизе пір я —
Сів він до сусідоньки на подвір'я.


ЦІНА ПІСНІ

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота,
Що мовити слово несила,
Прийди до мене,
Давня пісне проста,
Що мама співала,
Коли ще під серцем мене носила.
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу молодецьку, що ворога зможе,.
Про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало.
Щоб в небі бриніло,
Щоб вкрилася рястом скеля гола,
Щоб груди хололи,
Щоб серце боліло,
Щоб підступали сльози до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужою піснею сиджу і плачу.


КАЗКА ПРО ТРИ СЕСТРИ

За глибокими морями,
за високими горами,
за лісами густими,
за пустелями пустими
є долина зелена,
є долина весела.
По долині річка біжить.
Через річку кладка лежить.
А на тому березі
    у біленькій хатині
у самесенькій самотині
три сестри проживають:
Віра чорнява,
    Надія русява,
а третя, наймолодша,
    Любов золотокоса.
Все життя я до них йшла,
через гори брела,
через море пливла,
в лісах дрімучих радість згубила,
в пустелі пекучій душу спалила.
Прийшла до них, розбита, безсила,
замість очей — печаль, і голова сива.
Чорнява Віра брови звела,
суворо поглянула, руки не дала:
— Маловірнице ти, маловірнице!
Як ти сміла радість згубити?
Як ти сміла душу спалити?
Кажеш, де твоїм мукам міра?
То ж не муки великі — слабка твоя віра!
А русява Надія зітхнула співчутливо:
— Дійсно, нелегко тобі довелося,
то й не диво, що сивим стало волосся.
Та не трать надії, перетерпи, пережди,
може ж, таки позбудешся гіркої біди!
А найменша сестра, Любов золотокоса,
нічого не сказала,
лише рани мої пекучі подорожником перев'язала
та з відром до річки побігла,
принесла голубої води,
помила ноги мої, що лишали криваві сліди,
їсти мені поставила, білу постіль послала,
а потім всю ніч до світанку
поруч сиділа й мовчала.


НЕМИЛА

Як немила, то вже немила...
І молила тебе — не вмолила.
І просила тебе — не впросила.
Як бігла вслід за тобою,
Ламала в розпачі руки,
А з дзвіниці із голубої
Реготали із мене круки.
Навіть сонце чорним здалося,
Променисте весняне сонце.
А тепер сивіє волосся,
Невгамоване серце сохне.
Біле личко сльозами вмила.
Як немила, то вже немила...


ЗІЛЛЯЧКО КОПАЛА...

Перебираю зілля, від роси срібне.
А яке ж то мені потрібне?

Шовкове стебло, оксамитовий лист...
Невже ми разом були колись?

Пахучі квіти, рожеві та білі...
Де ж ми, коли ж ми любов загубили?

Стиглі ягоди, чорні, червонів
Лежать, поблискують на моїй долоні.

Розкушу одну — гірко.
Розкушу другу — терпко.
Невже про мене спомин
З твоєї пам’яті стерло?

Піду в ліс за травою такою,
Щоб не знав повік ти спокою,
Щоб не їлось тобі, не пилось,
Щоб усе, що я хочу, збулось,
Щоб без мене дні — нещасливі,
Щоб усі жінки — некрасиві,
Щоб ішов ти — не озирнувся,
Щоб до мене, до мене вернувся!


БАЛАДА ПРО ЧОТИРИ ВІТРИ

...А коли ти почнеш
мене саму надовго лишати,
то темної ночі чотири вітри
прилинуть мене втішати...
Перший вітер,
    хмурий-хмурий,
прилетів, як за вікнами стало сіріти,
звелів: — Розпали вогонь — руки зігріти.
Другий вітер,
    ясний-ясний,
почав мити вікна:
— А чого ж ти від сонця ховаєшся?
Ти ж до нього звикла!
Третий вітер,
    тихий-тихий,
постукав у шиби:
— Пусти мене в хату!
Буду твої сльози сушити!
А вітер четвертий,
        ярий суховій,
прилетів,
як за вікнами вже світання біліло,
та й висушив моє серце,
аби не боліло.


РОЗЛУКА

«Чи ти так тужиш за мною,
Як я за тобою?»
З пісні

Ой, тужу я, тужу,
Не знаю спокою,
Та все блукаю
Над бистрою рікою.
Як згублю надію,
Як не знаю правди,
То іду до річки
Питати поради.
А вона біжить — не спиняється.
А надія моя не сповняється.
А від тебе, милий,
Ні гінця, ні листа.
І стоїть без тебе
Моя хата пуста.
І сад мій вишневий перецвів,
І хліб мій пшеничний зачерствів.
І сліз без тебе
Немало пролито.
Минула зима,
І минає літо.
На щастя чи на біду,
Але знову на річку іду.
Може ж, повернешся?
Може ж, не все?
Хоч листочок від тебе
Мені принесе?


НА ПРОСТОРІ

Очі твої не дивляться,
Губи твої мовчать.
Поклади ж і мені на губи
Мовчання печать,

Щоб я не сказала іншому
Слова, що для тебе мала.
І як я могла подумати,
Що вітер спіймала?

Де сім доріг розбігаються,
Стою на оболоні,
До серця міцно притискую
Порожні долоні.

А вітер летить навпростець,
Лиш мене минає.
Думала, що навіки —
І сліду немає.


ДАВНЯ ПІСНЯ

«А козак не без долі,
А доля не без добра»
З пісні

Заспіваю синові чи доні
Пісню, що як світ стара:
А козак не без долі,
А доля не без добра.

Отже, крокуй, малеча,
Впадеш — і знову вставай.
А щоб на серці легше —
Пісеньку цю співай.

Хоч довкола морози чи спека,
Хоч в обличчя піском січе,
Хоч під ноги дорога далека,
Хоч ноша важка на плече,
Хоч тумани горою і долі —
Вір, що прийде для сонця пора.
Бо козак не без долі,
А доля не без добра.


ЛІРИЧНА ПРИТЧА

На чорному коні тебе привезли -
Ой. леле!
Сонце кинуло золоті весла,
Хмарами дорогу стеле.
В губах твоїх ні кровиночки —
Як папірчик білий.
Я застигну на півхвилиночки —
Вбили!
Просто в серце тебе поцілила
Стріла-отрута.
Ой, недаром печальним цвітом
Цвіла моя рута!
Пов'яжу я чорну хустину,
Хліба й солі візьму з собою
Та й піду я не в гостину —
За живою водою.
Ноги сходжу по коліна,
Руки вроблю по лікоть,
А добуду таки хоч краплину
Живлющих ліків
Ой, ще будеш пісні співати
Під квітучими вишнями!
Ой, ще будеш дівчат цілувати,
Лиш мене
        не помітиш
                за іншими.


ОСІНЬ

Серпень взяв під руку
        золоту паляницю соняха
та й пішов до осені свататись.
Осінь почервоніла від ніяковості
і довго засоромлено перебирала калинове намисто.
Потім їй забаглось похвалитись приданим.
Відчинила мальовану зеленим та жовтим скриню,
виймала серпанки ніжні-ніжні,
а потім килими червоні та оранжеві,
а потім полотна білі-білі,
а потім подушки, аж пух з них посипався,
і все довкола побіліло.
Так і не помітила,
як стала зимою.


ІДИЛІЧНИЙ МАЛЮНОК

В літеплі доньку мати купала,
В настоях м'яти й любистку.
А доні щастя зозуля кувала,
І вітри колихали колиску,
І срібні дощі по гаях розгублено,
Щоб їй квіти цвіли весінні,
І сонце в полях льони голубило
На рушники весільні.
Щоб в добрі і здоров'ї вік звікувала
Та не цуралася роду,
Їй зозуля довгі літа накувала
І веселу, далеку дорогу.
І їй на плаття шовки пресвітлі
Десь ткали мудрі верстати,
І ріс хлопець, найкращий в світі,
Щоб їй нареченим стати.


НА КАЛИНОВОМУ МОСТІ

Збудуйте калиновий міст
Десять тисяч верст в довжину.
Може, я на тому мості
Свою молодість дожену?

Гвбудуйте калиновий міст,
Щоб дугою до неба.
Бо вже вечір в моєму дворі
Розгорівся вишнево.

Збудуйте калиновий міст,
Щоб дзвенів він струною.
Ї піду я по ньому, піду,
А літа всі за мною.

Збудуйте калиновий міст,
Що з веселкою лиш зрівняти.
Будуть по ньому мої літа
Мене доганяти.

СІВАЧ

А на вільній волі
Йде сівач у полі,
В синій млі,
В синій млі
По розораній землі.
Йому жайворон співає.
Йде він — зерна розсіває
(Може, іскри розсіває?
Може, зорі розсіває?).
А що кожне зерно стане колосом.
А що кожна іскра стане полум'ям.
А що кожна зоря стане сонцем ясним
Будуть круг сонця планети літати,
А на планетах сади розцвітати,
І весною в сизій млі
Йтиме сівач по землі,
Йтиме сівач...


ЗМІСТ

ЧАС ДОСТИГАННЯ ПЛОДІВ

«Шукайте радість, збирайте радість...»  3
Зустріч з весною  4
Козаль  5
Дощове літо  6
Жнива  7
Полудень  8
«Коса—на камінь!..»  11
Вимогливість - 10
«О часе, ти скульптор непересічний!..» 11
Біля обеліску 12
На мирній землі 13
Ланкова 15
«Ще небосхил в імлі бузковій...» 16
Кранівниця 17
«Коли ненависть душу мою залива...» 18
«Я дуже заздрю впевненим в собі...» 19
Соняшники 20
Монолог зерна 22
Хмара 23
Провесна 24
«Весна приходить, як чекання...» 25
Казка про сонце 26
Серпень 27
Спека 28
Предок Рафаеля 29
Осіння феєрія 31
Мірка для людей 32
«Проростай по моїм сліду...» 33
Дівочий голос 34
Літня акварель 3^)
Повернення 36
Мовчання 37
День, як золото 38
Ранок. Іній 39
Сміялась жінка 40
Щедрість 41
Перша гроза 42
Жовтий малюнок 43
Час достигання плодів 44
Доброї ночі 45

ВАРІАЦІЇ НА НАРОДНІ МОТИВИ
Весілля 46
Іронічна притча 47
Ціна пісні 48
Казка про три сестри 49
Немила 51
Зіллячко копала 52
Балада про чотири вітри 53
Розлука 54
На просторі 55
Давня пісня 56
Лірична притча 57
Осінь 58
Ідилічий малюнок 59
На калиновому мості 60
Сівач 61



Зав. редакцією М. О. Г р е в ц о в. Рецензент О. І. Н й к а н о р о в а.   Редактор Т. В. Р о л ь н й к. Художник В. В. С а в іл о в. Художній редактор О. І. Г л у щ е нк о. Технічний редактор А. А. Т й м о ш е вс ь к а. Коректор Т. П. С о л е н к о в а

БП 06694. Здано до виробництва 2.8.1976 р.
Підписано до друку 17.IX. 1976 р. Папір70Х90Уз2. № 2. Умовн. друк. арк. 2,34.
Облік.-вид. арк. 1,74. Тираж 7000 прим.
Замовл. № 212. Ціна 22 коп.

Видавництво «Донбас», м. Донецьк,
пр. Б. Хмельницького, 32.
Друкарня видавництва
«Радянська Донеччина»,
м. Донецьк, вул. газети «Социалистический Донбасе», 4.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником