Галина Гордасевич "ВИСОКЕ ПОЛУМ’Я ДНЯ" - 1980 р.

 

Галина Гордасевич "ВИСОКЕ ПОЛУМ’Я ДНЯ" - 1980 р.

Третя поетична збірка поетеси



Галина Гордасевич

ВИСОКЕ  ПОЛУМ’Я  ДНЯ

Київ, в-во “Радянський письменник”, 1980 р.

***
Я — зерно.
Яке?
Це не має значення.
Є життя, і я до нього належу.
Одягати зелену одежу
І шуміти — моє призначення.
Хай судилась доля гірка мені -
Я закохане в висоту.
Посійте на чорному камені —
Я зросту!
Обпікайте космічним холодом,
Обвугліть космічним вогнем —
Тільки дощик зросить мене,
Я розквітну яро і молодо.
Крихта сонця в сірій золі,
Гомінке, нездоланне, зелене,
Я — зерно, починається з мене
Життя ка землі.


РАНКОВЕ ЗАКЛИНАННЯ

Прокидаюся на світанні,
Коли гаснуть зорі останні.
В мене буде хороший день!

Ще така затуманена й сонна,
Посміхаюсь до сходу сонця.
В мене буде хороший день!

Над струмком, що дзюрчить із крана,
Умиваю лице старанно.
В мене буде хороший день!
На окраєць хліба молюся
І ніяких лих не боюся.
В мене буде хороший день!


***
На долонях, на моїх долонях
Проміння ранкового світу.
На долонях, на моїх долонях
Пелюстка рожевого цвіту.

На долонях, на моїх долонях
Стигле яблуко, соком налите.
На долонях, на моїх долонях
Немовля, в пелюшки сповите.

Я йду по ясних оболонях
Серед сонця, грому і вітру.
На моїх жіночих долонях
Доля всесвіту, щастя світу.


***
На сіру скатерть,
На тарілку чорну
Поклали яблуко червонобоке.
І все довкола стало зовсім іншим,
Засяяло, всміхнулось, заіскрилось.
І сірий колір став не просто сірим,
А став сріблястим, і рожевуватим,
І ніжним-ніжним, мов туман ранковий.
І чорний колір став не просто чорним,
А став глибоким, тихим і таємним,
Немов одвічна загадка буття.
Отак не раз буває і в житті:
Якась одна подія здатна все
Змінити, освітити, повернути
Новою, ще не баченою гранню,
Наповнити новим, глибоким змістом.


***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,—
Просто солона вода.


ОРАЧ

З чеської. Вітезслав Незвал

Орю орю
Світ переорюю
Від гір к морю
І знову повторюю

За полем за лугом
Світ широкий
За моїм плугом
Течуть потоки

Піт мій солоний
Їх джерело
Вітрець прохолодний
Пташине крило

Лякається галич
Шукає насіння
До мене моргала
Волошка синя

Замішую порох
На ранковій зорі
Їй жайворон скоро
Задзвонить вгорі


ВИСОКЕ ПОЛУМ'Я ДНЯ

Сонце дійшло зеніту.
Тіні змаліли і щезли.
Чи можеш ти зрозуміти
Цей світ, прекрасний і щедрий?

Чи можеш побачити в полі
Веселого вітру обрис,
Відчути жагу тополі,
Яка поспішає за обрій?

Відчути вагу пилини?
Оцінити відвагу билини
І нестримний лет павутини,
Що, здається, за вітром лине?

Почути, як сонячний промінь
Дзвенить, торкаючись листя,
Як в дня липневого повінь
Вечірні тони вплелися?


***
Брунатні дерева
Вростають в бузкове небо,
Тужавіють,
Повняться соками,
Корінням блукають в підземних нетрях,
Розчісують хмари верхами високими.
Здається, ще мить
(Може, й зараз,
А може, опівночі саме,
А може, лише на світанні) —
І розколеться небо,
І рине зелена злива,
І забринять по-весняному клени й каштани,
І зітхне полегшено липа.
А зараз тиша.
Стоять в задумі дерева,
Востаннє перемотуючи зимові сни.
Об їх пружні брунатні ребра
Впевнено б'ється
Велике серце весни.


БІОГРАФІЯ ДНЯ

Рожевий світанок, немов немовля,
Беру в долоні, теплі і ніжні,
Рости, маля! Міцній, маля!
Ставай на уперті ніжки.

І далі ми разом з тобою підем,
Візьмемось удвох за роботу.
Ти станеш високим і світлим днем,
Узнаєш смак втоми і поту.

Аж згодом прийде задуми час:
Бажання палали та й стихли.
Ти голову схилиш до мого плеча
Вечором мудрим і тихим.


ТИХИЙ СМУТОК

Радість приходить раз на вік,
А смуток щороку, щодня, щомиті.
Тихі конвалії, росами вмиті,
Все не розплющать срібних повік.

Та ранок приходить, як приходить любов
Неждано, непрохано, невблаганно.
І як не було б на душі погано —
Почуєш раптом шелест дібров.

Просто в душу вітер війне,
Вітер галяв, де квітують конвалії,
І всі твої смутки довготривалії
Облетять, як в жовтні листя сумне.

І прийде тривога, нестримна, нещадна:
Не розгубитися з бігом годин.
І з смутків залишиться тільки один,
Найтонший, що вже не смуток, а щастя.


ГРОЗА

Б'ють блискавки.
        А я ловлю
І біля ніг складаю.
А хмари все встають, встають
Із-за ріки Удаю,

Пливуть, клубочаться, киплять
Похмурі, грозовії.
І блискавки в траві шиплять,
Немов червоні змії.

А я веду шалену гру:
Ловлю їх з високості,
І тільки вже не чую рук,
Обпечених до кості.


ДОНЕЦЬК ЛІТНІЙ

Пахне літо полуницями,
Пахне місто, наче сад.
І забули сто досад
Люди з втомленими лицями.

Пахне місто, наче степ,
Пахне скошеними травами
Між кущами кучерявими,
Де цупке стебло росте.

Кожна квітка і зело
Сповнені п'янкими трунками.
Золотими подарунками
Літо радість принесло.


ТИША

І знову тиша, знову тиша
Обережно мене колише,
Підступає і відступа,
Недовірлива і скупа.
І полегшено я зітхаю
І затихаю.
Як земля перед сходом сонця,
Як дитина зморена, сонна,
Як небо перед грозою,
Як обличчя перед сльозою,
Так я під твоєю рукою,
Недовірливий мій спокою.


КОВАЛЬ

Стою — відійти не можу,
Захоплена, задивлена.
На чертоги царські не схоже,
Звичайна кузня задимлена.

А в ній розпечена криця
Сімома кольорами іскриться,
А може,— послухайте!— може
Це і є та сама жар-птиця?
Тримайте її, бо втече,
Господаря в вас не признає!

А коваль ворухнув плечем,
А коваль своє діло знає.
А коваль переможно сміється
І руки міцні підіймає.

І рветься птиця,
І б’ється,
І в руки йому дається!


**
В цьому домі я колись жила...
Чи жила, чи так мені намріялось?..
Молода, весела я була.
Білим цвітом геть усе завіялось.

В цьому домі я колись жила,
А коли вставало раннє сонце,
Щебетушка ластівка мала
Стукала в моє віконце сонне.

В цьому домі я колись жила
І була до неймовірності щасливою,
А тепер в долоні ось лягла
Осінь стиглою малиновою сливою.

В цьому домі я колись жила,
Снила все мандрівками далекими,
Зором спраглим,— все, що я могла! -
Слідкувала в небі за лелеками.

Був той день: я вийшла і пішла.
Ліг мені на скроні пил доріг.
В цьому домі я колись жила...
З чим тепер переступлю поріг?


***
Проростай крізь мою біду,
Радосте зелена!
Розцвітай, наче вишня в саду,
Зашуми, як верхів'я клена,

Зорею ранньою зійди
В неба оболоні,
Яблуком достиглим упади
В чиїсь молоді долоні.


СІВАЧ

А на вольній волі
Йде сівач у полі
В сизій млі,
В синій млі
По розораній землі.
Йому жайворон співає.
Йде він — зерна розсіває
(Може, іскри розсіває,
Може, зорі розсіває?).
А що кожне зерно стане колосом.
А що кожна іскра стане полум'ям.
А що кожна зоря стане сонцем ясним
Будуть круг сонця планети літати,
А на планетах сади розцвітати,
І весною в сизій млі
Йтиме сівач по землі,
Йтиме сівач...


НІЖНІСТЬ

Підступає до горла ніжність,
Підступає, підступна і тиха,
Мов лісів заметілених сніжність,
Мов саду серпневого втіха.

Наче все, що бажаю, збулося,
Наче все, що шукалось, знайшлося
Голубиний ласкавий вітер
Ніжно гладить моє волосся.
І торкає усмішка губи,
Тануть очі, мов лід весною.
Повертаються давні згуби.

Що зі мною? Ну що зі мною?..


***
— Стій!— кричу я.— Стій! Ні кроку!
Хіба ти забув весну того року?
Хіба ти забув свої власні слова?
Стій, не пущу я, доки жива!
А ти ж мені присягався колись,
Що наші долі — навіки сплелись!
Бо де ще ти знайдеш таку, як я?
Де знайдеш більшу любов, ніж моя?
Світ обійди, а таку не знайдеш,
Десь від безсилля в дорозі впадеш.

— Стій!— кричу я.— Стій! Не пущу!
Он хмари пливуть, повні дощу.
Летять вітри навперейми тобі,
Падають блискавки голубі.
Сонце і води, скелі і небо —
Все проти тебе, все проти тебе!
Клени розкинули віття зелене —
Вернися до мене! Вернися до мене!

— Сті-ій!— біла чайка кричить до плачу.
Тільки я стою і мовчу.


ДВІ ПІСНІ

Білий камінь, білий камінь
Над водою голубою,
На камені не голубка біла —
На камені дівчина сиділа,
Та вінки сплітала,
Та пісні складала:
Одна пісня про радість,
Друга — про смуток,
Одна пісня про щастя,
Друга — про горе,
Одна пісня про любов,
Друга — про розлуку.
Дерева стояли — пісню слухали,
Хвиля бігла — пісню підхопила,
Вітер летів — зробив, що хотів:
Розсипав пісню в полі тонами,
Розгубив пісню в лісі лунами,
Перемішав радість з горем,
Перемішав щастя з смутком,
Перемішав любов з розлукою,
Тепер і не розбереш:
Де щастя, а де горе,
Де радість, а де смуток,
Де любов, а де розлука.


ПАМ'ЯТЬ

Рани гояться —
Рубці лишаються.
Рубцями деякі люди пишаються,
А інші — ховають від чужих очей,
Замазують кремом: не помітять ачей!
Ніжні сестрички рани бинтують,
Заспокоюють,
Підводитись не велять.
Рани гояться...
Рани гояться...
Як же потім рубці болять!


БІОГРАФІЯ ДЕРЕВ

Такі були нетерплячі дерева,
Так радо зесну зустрічали вони,
Що буйне цвітіння біло-рожеве
Дісталося їм подарунком весни.

Та хміль весняний починає стихати,
І ніжному цвіту недовго біліти.
І справу важливу — пташат колихати
Статечним деревам довірило літо.

А птахи, відомо,— крилатого роду.
Як виросли, то й полетіли назовсім.
Старанним деревам як нагороду
Лист золотий повісила осінь.

Чому судилося, те і сталося.
Нема вороття, й каяття нема.
Щоб тихим деревам солодко спалося,
Пухові перини послала зима.


ГЕРОЇЧНА БАЛАДА

Степом чорні коні мчали,
Риссю, далі вчвал.
Руки — навхрест. Очі — в небо.
Видно — наповал.

Юні губи ще не знали
Поцілунків смак.
Мак червоний пломеніє,
Просто з серця — мак.

Вітер чуб йому розмаяв,
Дощ обличчя вмив.
Жить умів, умів і вмерти
Серед рідних нив.


НІЧ ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Спалахувала блискавка без грому.
Я навзнак падала в гарячі трави,
Солодкий пил сідав мені на губи,
А навкруги стояла мертва тиша —
Ні вітру, ані коника, ні птиці,
Лиш десь комар пронизливо дзижчав
Я вухо притискала до землі
І відчувала, як вона гуде
Від дальньої нестримної навали.
А ще ж кругом стояла мертва тиша!
Спалахувала блискавка без грому...


НА СМЕРТЬ ІЛЛІ СЕЛЬВІНСЬКОГО

Не верьте моим фотографиям,
Верьте моим стихам!

И. СЕЛЬВИНСКИЙ

Десь тигри ревуть в наполоханій тиші,
Ревуть, як сирени тривог.
Чи крок останній зробити страшніше,
Ніж перший колись ривок?

То океан ледь ворушить гравієм,
То знову закрутить вир.
Не вір, не вір його фотографіям —
Віршам його повір!

Він той, хто ішов по землі замашно
В сяйві полярних заграв.
Він долав непогоду й, мов кішку домашню,
Тигра за вухо брав.

Відлюблено. Пройдено. Пережито.
Кожну краплину — до дна.
На нашій могилі шумітиме жито,
Зросте береза смутна.

Що всі ми смертні — слабка потіха.
Та, зрештою, хто це сказав?
Він просто пішов! Він просто поїхав!
Він скоро буде назад!


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вірш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх віршах ознак часу.
Кажуть, такі вірші можуть бути написані
І через сто, і двісті, і триста років.
Кажуть, такі вірші могли бути написані
І сто, і двісті, і триста років тому.
Але хіба я винна, що триста років тому
Жінки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста років
Вони будуть цьому радіти.
Але хіба я винна, що триста років тому
Люди боялися смерті?
Я не вірю, що через триста років
Вони будуть чекати смерті, як визволення
І хіба я винна, що триста років тому
Зраду карали смертю?
Я не вірю, що через триста років
Зраду вважатимуть доблестю.
Простіть мене, що я схожа на своїх прадідів.
Простіть мене, що я схожа на своїх правнуків,
Бо ж я — та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнім.


ПОВЧАННЯ ДЛЯ МОЛОДИХ

З висоти своїх років
Я поглядаю на незалежно задерті носики дівчаток
І на високі чола юнаків,
На яких лежать відсвіти геніальності та вічності.
Я терпляче вислуховую
Їх запальні суперечки,
Їх фантастичні плани,
Їх найщиріші обіцянки
І кажу їм, посміхаючись:
— Ах, хлопчики, все вже було!
Вже інші ходили в походи
За волю, і славу, і щастя.
Вже інші в незнане й небачене
Прокладали найперші дороги.
Вже інші складали присягу
Вписати ім^я своє в вічність.
Все було вже на цьому світі,
Все було... все було... все було...
Не було лиш малої дрібниці —
Не було тільки вас ще ніколи.
Отже — не вірте мені, не вірте!
Нічого ще не було!


ТОБІ

Інший мене обіймає,
Інший мене голубить,
Упевнено нахиляється,
Шукає губами губи,

Ділить зі мною радість,
В біді помагає порадами,
Говорить слова кохання,
А слова ті—у тебе крадені!

А губи мої тікають,
А губи мої стискаються.
До билець припавши ночами,
Я каюся, каюся, каюся!

І серце моє захлинається
Дзвінкими болючими римами,
Я вміла тебе придумати —
Не вміла тебе утримати.


МЕЛОДІЯ

Солов'ї, солов'ї
Заливаються в темних кущах.
Тихі руки мої.
Відбиваються зорі в очах.

Я незнаному богу
Затеплю каштанів свічки.
Я вплету в свої коси тривогу,
Неначе стрічки.

Я відкрию душу
Назустріч вітрам весняним.
Я дізнатися мушу,
Коли я зустрінуся з тим,

Хто заклично рукою
До мене махнув вдалині.
Бо немає спокою,
Не буде спокою мені!

Сіріє асфальтом заледве помітно
Дорога вночі.
Десь є двері одні заповітні,
Тільки я загубила ключі.

І співчутливо гладять каштани
Моє неспокійне чоло.
Скоро сонце устане,
А сну ж іще не було!

Солов'ї, солов'ї
Заливаються в тихих кущах
Стихли руки мої,
І відбилися зорі в очах.


ІРОНІЧНА БАЛАДА

Випускала я сокола сизого,
Щоб летів він до неба синього,
Я ж його була приручила,
Тільки мене совість замучила:
Адже сокіл — свобідна птиця,
Його в клітці тримать не годиться.
Не клювати йому зерно,
А спивати червоне вино.
Подивилась йому вслід із журбою:
— Ти лети, мій соколе, бог з тобою!

Я ж забула, що він приручений,
Що літати він не научений.
Тільки в сонці блиснуло сизе пір'я -
Сів він до сусідоньки на подвір я.


ВІРШ ПОШЕПКИ

Засвічу серед ночі свічу
Та й на вікні приліплю.
Не скажу (я так довго мовчу),
Кого я так гірко люблю.
Як метелик на вогонь,
На смерть неминучу
Не лечу, не шукаю його —
Сама себе мучу.
Смішна гра! А пора
Вже набратись досвіду,
Не чекати добра,
Не будитись досвіту.
Як метелик на вогонь
(Знову ніч не спала),
Полечу, віднайду його
(Тільки легкий спалах!).


ПОВЧАННЯ ПРО ВИСОТУ

Висота буває різна.
Є,
Коли ти вперто й сміло,
Крок долаючи за кроком,
Метр долаючи за метром,
Обламав до крові нігті
І до кості збив коліна,
Та нарешті утвердився
На гори верхів'ї сніжнім.
Захопило в тебе подих
Від простору голубого!
І тобі далеко видно,
І тебе далеко видно.
Хоч щемлять у тебе руки,
Хоч щемлять у тебе ноги,
Ти стоїш і відчуваєш
Тверду землю під собою.
Тільки ще й таке буває,
Що тебе підхопить вихор,
Понесе все вище й вище,
Вище гір і вище хмари.
Ти від жаху захолонув,
Ти заплющив міцно очі,
Хоч стараєшся робити
Вигляд, наче ти летиш.
І стоять внизу роззяви,
І, показуючи пальцем,
Сперечаються, сміються,
Биться об заклад, що скоро
Ти впадеш.


РОНДО КАПРИЧЧІОЗО

Під яблунями в саду
Іду.
Нахилю гілку —
Сполохаю бджілку.
А цвіт, як сніг,—
На плечі, до ніг!
А конвалії дзвонять —
Зиму хоронять!
Іду.
За собою на прив'язі
Смуток веду.
Кажу йому:
    — Подивись!
Бачиш — весна!
Ти зимою за сонцем журивсь?
Ось тобі, на!—
Кажу йому:
    — Перестань!
По серці не шкреби!
Чуєш — у перламутрі світань
Туркочуть голуби!—
Кажу йому:
    — Відпускаю!
Іди собі!
Я на щастя тепер чекаю,
А ти — в журбі.—
І над кронами вишень і слив
За одну хвилину
Мій смуток хмариною сплив
І в небо злинув.
Відпустила.
Іду сама,
До нового життя воскресла.
Іду сама.
Смутку нема.
Чому ж
    невесело?


ГРАВЮРА

В зеленому небі
    чорними блискавками
        голі дерева
Під ногами тоненький льодок
    шкуринкою пересохлою.
Ти пробуєш посміхнутись.
    (Не треба! Не треба!)
Хукаєш на пальці:— Холодно!

Ти стоїш чужий і зовсім незнайомий.
(А було ж: заметілі, морози, льоди!)
Чорні блискавки зараз
    розкотяться чорним громом!
— Ну, що ж.
Іди.

ВТЕЧА

Сміюся, що все по плечу.
Хвалюся, яка я сильна.
Утечу, утечу, утечу,—
Вже більше несила!

Заховаюся в тишу доріг,
Невідома, незнана.
На холодній ранковій зорі
Прикладу подорожник на рану.

Заспокоїться. Заживе.
Тільки шраму залишиться серпик
Все міняється. Все пливе.
Ти одне не міняєшся, серце.


***
Громи спадають в озеро на дно,
І хмари мчать навзаводи з вітрами.
Приходить тиша під моє вікно,
Під голубе вікно у синій рамі.

І застигають краплі на льоту,
І замовкають птиці на півтоні.
І в гущину зелено-золоту
Спадає сонце і повільно тоне.

І ось його немов і не було.
Тумани сиві затягають обрій.
І хтось печально дивиться крізь скло,
Хтось дуже мудрий і, напевне, добрий.

І пам'яттю торкається душі
Про щось далеке, юне і веселе,
І мовчки умовляє:— Поспіши!
Здійми замки. Пусти мене до себе.

Жени свої тривоги і жалі,
Пусти до себе в хату тишу пізню,
Бо краплі не долинуть до землі,
Бо птиці вмруть, не доспівавши пісню


РОЗЛУКА

А плачу я не за тобою!
Я за нашою плачу любов'ю,
За тією осінньою казкою,
Що лишилась тобі не розказаною,
За рожевим вечірнім небом,
За вітром пахучим травневим,
За стежками, нами не сходженими,
Та за дітьми ненародженими.
Тільки ти не жалій мене!
Це мине... це мине... це мине...
Мусить спокій до мене прийти,
Бо зрештою й ти — це не ти,
І я помилитись могла.
От тільки любов —
Була.


***
Заходу пляма оранжева,
Сіро-зелені верби.
Трапилось надто рано все
Ось тепер би...

Синій вогник пальцями
Захистила б од вітру.
Тільки мости спалено
До синього цвіту.

Тільки сліди загублено,
Тільки стежки забуто...
Тихо спадає до губ мені
Жовтий осінній смуток.


МАЛЕНЬКА ПЛОВДИВСЬКА БАЛАДА

З іспанської. Ніколас Гільєн

А в Пловдиві старовиннім,
    Так далеко,
Серце з болю завмирає -
    Ось і все.

Погляд твій зеленоокий
    Так далеко,
Уст вологих не торкнутись -
    Ось і все.

На болгарськім тихім небі
    Так далеко,
Зіроньки ясні без ліку -
    Ось і все.

Йшли по вулиці все тихше
    Так далеко,
Кожен крок - немов останній,
    Ось і все.

І біля дверей високих,
    Так далеко,
Раз один поцілувались -
    Ось і все.


ПЕРЕДЧУТТЯ

Все було так незвичайно:
В дні вересневі погідні
Повітря пахло настояним чаєм,
Стояли дерева мідні.
Ламаючи перший льодок на калюжах,
Плив у ніч наш дім-корабель.
Я сплю чи не сплю?
Жах мене обійняв:
Здалося, що я загубила тебе.
Та губи твої гарячі
Моїх торкаються.
Це ранкова зоря
Чи ще вечірня догоріти не встигла?
Бо й ночі немов не було.
Ах, все одно! Лише ти
Ніжно гладиш моє волосся,
Щось шепочеш.
А сонпе зійшло.
Сяйвом бризнуло в шибки.
Все було так незвичайно...
То чому ж якась птаха
Всю ніч за вікном кричала з відчаєм?


***
З польської. Марія Павліковська

Зроду в очі не гляну жінці
(Через сто літ цвістимуть конвалії),
Зроду в очі не гляну жінці,
В якій душа моя житиме.

Я, що в хвилі печалі і туги
(Через сто літ цвістимуть фіалки),
Я, що в хвилі печалі і туги
Їй була найщирішим другом.

Я, що слухала так терпеливо
(Через сто літ цвістимуть черешні),
Я, що слухала так терпеливо
Про життя її радісне диво.

Не торкнуся до неї устами
(Через сто літ цвістимуть жасмини),
Не торкнуся до неї устами,
Не скроплю їй волосся сльозами.


ОСІННЯ КАЗКА

По червоному листі пошерхлому
Кара сарна до мене приходила.
Шовковистими ніжними ніздрями
Доторкалась моїх долонь.
Щось знала.
Про щось мовчала.
Щось мовчанням мені говорила.
Розуміли ту мову дерева
Багрецеві, мідяні, бронзові.
Розуміло ту мову небо
Волошкове, осіннє, задумане.
Навіть сонце червоне призахідне
Зупинилось її послухати,
Зачепилось за сосон верхів'я.
Навіть сіра вертунка-синиця
Зрозуміла її і затихла.
Тільки я паленіла від сорому,
Що її зрозуміти не можу.
І, востаннє печально поглянувши,
Кара сарна від мене побігла,
Потонула в бузковім смерканні.


МАЛЮНОК В СІРИХ ТОНАХ

Як немила, то вже немила!
І молила тебе — не вмолила,
І просила тебе — не впросила,
Тільки весь поділ заросила,
Як бігла вслід за тобою,
Ламала в розпачі руки,
А з дзвіниці із голубої
Реготали із мене круки.
Навіть сонце чорним здалося -
Променисте весняне сонце.
А тепер сивіє волосся,
Невгамоване серце сохне.
Біле личко сльозами вмила.
...Як немила — то вже немила.


МАЛЮНОК В СІРИХ ТОНАХ

Сизо-сірий смуток, смуток сизо-сірий
В мене в грудях звив собі гніздо.
Птахи линуть в вирій, у далекий вирій.
Мжичить сивий дощ.

Срібло почорніле мокрих тротуарів,
Кришталевий, зимний блиск вітрин.
Все ще ми не в парі, досі ще не в парі —
Вік, і два, і три.

Олив'яні хмари на дахах будинків,
Ліхтарі — мов краплі ртуті в чорному гіллі
Задрімав мій смуток... Як би не збудити...
Як би загубити в попелястій млі...


ЗІЛЛЯЧКО КОПАЛА...

Перебираю зілля, від роси срібне...
А яке мені з нього потрібне?

Шовкове стебло, оксамитовий лист...
Невже ми разом були колись?

Пахучі квіти, рожеві та білі...
Де ж ми, коли ж ми себе загубили?

Стиглі ягоди, чорні, червоні,
Лежать, поблискують на моїй долоні
Розкушу одну — гірко.
Розкушу другу — терпко.
Невже про мене спомин
З твоєї пам яті стерло?

Піду в ліс за травою такою,
Щоб не знав ти довіку спокою,
Щоб не їлось тобі, не пилось,
Щоб усе, що я хочу, збулось,
Щоб без мене всі дні — нещасливі,
Щоб усі жінки некрасиві,
Щоб ішов ти — не озирнувся,
Щоб до мене, до мене вернувся!


***
З польської. Земовіт Кунікський

Ключем журавлиним
Літо в вирій лине.
Тихне спів пташиний.
Стигнуть ранні роси,
Йде ласкава осінь.
Отже — відпочинем.

Тихо в'януть квіти.
Голові — сивіти.
Йде життя до схилу.
Відійшли дожинки,
І впадуть сніжинки
На вербу похилу.

Намети згортаємо,
Борги повертаємо,
Списуєм в минуле
Над рікою бистрою
Попелисько з іскрою,
Що не спалахнула.

Восени, восени
Червоніють ясени —
Їм в туманах мліти.
І дівчата... Восени
Червоніють вони,
Згадуючи літо.


ОСІННЄ ПРИБИРАННЯ

Палять в урнах сміття,
І димок синюватий стелеться над тротуаром,
І пахне сумно і гіркувато.
Палять листи прочитані.
Палять рахунки оплачені.
Палять квіти зів'ялі
І кольорові обгортки цукерок.
І летить з димом чиясь турбота.
І летить з димом чиясь тривога.
І летить з димом чиясь ніжність.
І летить з димом чиясь радість.
І лише димок синюватий стелеться над тротуаром
І пахне сумно і гіркувато.


КІНЕЦЬ КАЗКИ

І я там була,
Мед-вино пила,
Що й досі похмілля не вийде
Вітри осінні,
Жовті та сині,
Розвійте мій слід, завійте!

Бо хто його знає —
Хоч хміль і минає,
Та раптом опівночі вийду,
Та буду блукати,
Та буду шукати
Позаторішнього сліду!

І, може, зайду,
Собі на біду,
В твою непривітну оселю.
Не скажу, що люблю,
Лиш на мить пригублю
Тебе, гіркий ти мій хмелю


***
В тихі сни на білому човні
Від тебе відчалюю.
А ти не плач по мені,
Не німій з відчаю.

Буду тихими ріками плисти
Під смутком задуманих верб.
А ти лишайся, великий рости
Та будь щасливий тепер.

На добре а чи на зле,
Та більше тебе не любитиму.
З келихів ніжних білих лілей
Місячне сяйво питиму.

На березі золотом темним блисне
Хати солом'яна стріха.
Не треба... ти не жалій мене.
Я задумана й тиха.

Перегоріло і згасло в мені
Полум'я болю й відчаю.
В тихі сни на білому човні
Від тебе відчалюю.


СІЄТЬСЯ СНІГ

Сіється, сіється, сіється сніг,
Легка сітка, рухлива й прозора
Де з тобою ходили ми вчора,
Сіється, сіється сніг.

Щось задумали тихі сади,
Опустили засніжені віти.
Ой, ще буде весна тут шуміти!
Щось притихли сади.

Сіється, сіється, сіється сніг...


НЕГОДА

Ворони грають перед снігом.
Народна приміта

На сніг а чи на біду
Ворони грають?
Встану та й піду —
Не моститимусь скраю.

Мокрий останній сніг
На сліди мої важко ляже.
Та спомин забутих снів
Руки твої зв'яже.

І нехай тебе хтось потіша:
— Перемелеться — буде борошно! -
Та відчує твоя душа,
Що їй — порожньо.


ГОЛУБИ

За вікном воркочуть голуби:
— Не роби! Не треба! Не роби!

Чом вони стривожені такі?
Що їм справді не дає спокою?
Я махну веселою рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.

Та прийде печаль до мого серпя,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік.
І на кого хоч, на того й сердься.

А попереджали ж голуби:
— Не р-роби, не треба, не р-роби,


ЗАКЛИНАННЯ

Впади в життя моє блискавкою,
Зруш його всі основи,
Дорогою крутою, неблизькою
Вернися до мене знову!

Обпали уста мої грішні,
Що сказали бездумне слово.
Сном забутим позаторішнім
Вернися до мене знову!

Щоб тільки -— вогонь по жилах!
Щоб тільки — мороз поза шкірою
Я ж так щиро тобі служила
Довгі роки правдою й вірою.

Або прийди непомітно,
Як приходить ранкове світання,
Коли в небі тремтить самотньо
Зеленкава зірка остання.

Коли тихі роси на травах,
Коли пахне цвітом кленовим.
По невдачах, втратах і зрадах
Вернися до мене знову!

Торкнись мого серця свіжістю,
Звій буденщини трухлу полову.
Любов'ю, радістю, ніжністю
Вернися до мене знову!


ТИ ГОВОРИВ...

Розплющу широко очі,
Бо я ж таки зовсім не сплю.
...Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!

І раптом — зовсім не до речі —
Сумнівів зимна змія.
„А ти ж обіймав за плечі
І говорив:— Моя!

Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно стисну повіки.
..А ти ж говорив, ти говорив, ти говорив:
— Навіки!


ПРАВИЛА РУХУ

Ішла алеєю кленів,
Розгублена і тривожна.
Сміялося листя зелене
Мені відчайдушним:
        можна!

І ночі на ночі не схожі,
Вогнем зорепаду мережані.
Даремно жовтії рожі
Просили мене:
        обережно!

А потім настала хвилина,
Що я зайшла вже далеко,
І пізно червона калина
Крикнула:
    стій! Небезпека!


БАЛАДА ПРО ЧОТИРИ ВІТРИ

А коли ти почнеш
Мене саму надовго лишати,
То темної ночі чотири вітри
Прилинуть мене втішати.
Північний вітер, хмурий-хмурий,
Велить:— Розпали вогонь — руки зігріти
Щось я, видно, почав старіти,—
Південний вітер, ясний-ясний,
Почав мити вікна:
— А чого ж ти від сонця ховаєшся?
Ти ж до нього звикла,—
Західний вітер, тихий-тихий,
Постукав у шиби:
— Пусти мене в хату,
Буду твої сльози сушити. —
А вітер зі сходу, ярий суховій,
Прилетів, як за вікнами вже біліло,
Та й висушив моє серце,
Аби не боліло.


ПРОЩАННЯ

Сто гріхів тобі прощу,
А потім тебе відпущу.
Відпущу я тебе з людьми подорожніми,
Відпущу я тебе з руками не порожніми.
Подарую тобі сто сонячних днів,
Подарую тобі сто щасливих снів,
Подарую тобі сто усмішок ласкавих,
Подарую тобі сто райдуг яскравих.

Ти про мене не думай: я скоро утішусь,
Ти про мене не думай, що ні з чим я залишусь,
Залишу собі сто осінніх днів,
Залишу собі сто печальних снів,
Сто сльозин по щоках моїх потече,
Сто блискавок груди мої пропече.


***
Я відходжу, відходжу від тебе.
Ти мене ще за руку тримаєш,
Поруч себе ласкаву таку і покірную маєш,
Та я вже відходжу від тебе.

Тануть губи і руки мої...
Ти гадаєш, це від твоєї палкої любові?
Так було вже зі мною і ось повторилося знову:
Тануть руки і губи мої.

Я за тебе тримаюсь, неначе за скелю при березі.
Захопило мене, закрутило мене і несе.
Ти пусти мене, чуєш, пусти!
Ти прости мені все.
...Ні, не втрималась я
За скелю надійну при березі.


КОХАНІЙ

З французької. Жак Превер

Я пішов на ринок,
Де птиць продають,
І птиць я купив
Для тебе, кохана.

Я пішов на ринок,
Де квіти продають,
І квіти я купив
Для тебе, кохана.

Я пішов на ринок,
Де металевий брухт продають,
І кайдани купив я,
Тяжкі кайдани купив я
Для тебе, кохана.

Я пішов на ринок,
Де рабинь продають,
І тебе я шукав,
Та тебе не знайшов,
Моя кохана.


СИВІ РОСИ

На землю випали сиві роси,
Сиві роси, зимні, мов лід.
Хтось по росах пройшовся босий,
І залишився темний слід.

Темний слід на моєму серці.
Темна туга крилами майне.
Не втішайте мене, добросерді,
Що, мовляв, усе це мине.

В бурю людина спокою просить,
В тиші — чекає, що тривога проб'є,
Зимні роси, ой, зимні роси
На гаряче серце моє.


ВИСОКІ ХМАРИ

Приходили гості
Добрі й злі.
Приносили гостинці
Великі й малі.

Говорили слова,
Ах, говорили слова,
Що від них обертом
Йде голова.

Говорили:
— Наївна!
Говорили:
- Дурна!
Слава посмертна —
Ні до чого вона.
Ось прижиттєва —
Наче кухоль вина.

Не витай у хмарах,
Тримайся землі,
Використовуй можливості
Великі й малі.

Тільки й того,
Що тут проживеш.
Тільки й твого,
Що сама увірвеш.

Говорили, дзижчали,
Як мухи осінні.
...І пливли хмари,
Оранжеві й сині.


***
З російської. Микола Рубцов

Вітер тополину гне струнку
І розносить листя над землею.
Не жалкуй за листям, не жалкуй,
А жалкуй за ніжністю моєю.

Пройде осінь, тиха та сумна,
І засвищуть буйні заметілі.
Та чи в цьому є чиясь вина,
Що листки з тополі облетіли?


ЧЕРВОНИЙ МАЛЮНОК

А сонце заходить червоно.
І маки цвітуть червоно.
І калина стигне червоно.
Ой, червона моя тривого!
День минув — чим його згадаю?
Жито спіє, а як зібрати?
А кохання моє відквітло —
Що ж мені тепер з ним робити?
Тільки небо гуде від дзвону
(З ким був бій?
А хто поборов?).
І червоно,
Червоно,
Червоно!—
Закипає тривожна кров.



СНИ ПРО ДОРОГУ

Пройди півсвіту і вернись,
Вернись до рідного порога
І назавжди забудь дорогу,
Що в громі й спалахах зірниць

Тут мати жде тебе в журбі,
А в друзів підростають діти.
Тут будуть всі тобі радіти
І буде радісно тобі.

Обличчя вмиєш у воді,
Тій, що настояна на зорях.
І, змивши подорожній порох,
Сам помолодшаєш тоді.

Є все, чого для щастя треба:
Є затишок, є хліб і сіль.
А ляжеш звечора в постіль —
І тихий сон прийде до тебе.

І будеш спати горілиць,
І вкотре,— хтозна і від чого!—
Тобі присниться знов дорога,
Що в громі й спалахах зірниць.


МАКОВЕ ЗЕРНО

Троянда — пишна.
Билинка — мізерна
А макове зерно?
Макове зерно...
Крихти дрібніше,
Сіріше від пилу.
Пройшли дощі —
До землі прибило.
Схопило морозом.
Занесло снігами.
Юрби проходять —
Топчуть ногами.
Та випливе сонце
В небо блакитне —
І біло,
Рожево,
Червоно
Розквітне
І все, що ввібрало,
Світу поверне,
Красою поверне
Макове зерно.


***
Щасливий той, у кого дні,
Як осінь, тихі та погідні.
Тоненькі павутинки срібні
Летять і никнуть до землі,
До храмів золотих подібні
Ліси в оранжевім вогні.

Щасливий той, чия любов
У день весняний, повний світла,
Не лише сонячно розквітла,
Але й з шляхами, що пройшов,
Не потьмяніла, не поблідла,
А квітувала знов і знов.

Щасливий той, чиї труди
Лягли в родючу землю зерном
І урожаєм не мізерним,
А у сто крат дали плоди.
Земля за труд завжди поверне,
І матимеш з роси й води.

Щасливий той, хто у житті
Стрічав нарівно сонце й грози,
Пізнав на смак і сміх, і сльози,
Та вірним був одній меті
І на крутій життя дорозі
Не розгубив літа пусті.
 
Щасливий він...




ЗМІСТ

«Я — зерно» 5
Ранкове заклинання б
«На долонях, на моїх долонях» 7
«На сіру скатерть» 8
«Будь вимогливим і нещадним» 9
Орач (З чеської. Вітезслав Незвал) 10
Високе полум'я дня 11
«Брунатні дерева вростають...» 12
Біографія дня 13
Тихий смуток 14
Гроза 15
Донецьк літній 16
Тиша 17
Коваль 18
«В цьому домі я колись жила...» 19
«Проростай крізь мою біду» 20
Сівач 21
Ніжність 22
«— Стій! — кричу я...» 23
Дві пісні 24
Пам'ять 25
Біографія дерев 26
Героїчна балада 27
Ніч перед грозою 28
На смерть Іллі Сельвінського 29
Точно датований вірш ЗО
Повчання для молодих 32
Тобі 33
Мелодія 34
Іронічна балада 36
Вірш пошепки 37
Повчання про висоту 38
Рондо каприччіозо 39
Гравюра 41
Втеча 42
«Громи спадають в озеро на дно» 43
Розлука 44
«Заходу пляма оранжева» 45
Маленька пловдивська балада (З іспанської. Ніколас Ґільєн) 46
Передчуття 47
«Зроду в очі не гляну жінці» (З польської. Марія Павліковська) 48
Осіння казка 49
«Як немила, то вже немила!» 50
Малюнок в сірих тонах 51
Зіллячко копала... 52
«Ключем журавлиним» (З польської. Земовіт Кунінський) 53
Осіннє прибирання 54
Кінець казки 55
«В тихі сни на білому човні» 56
Сіється сніг 57
Негода 58
Голуби 59
Заклинання 60
Ти говорив... 61
Правила руху 62
Балада про чотири вітри 63
Прощання 64
«Я відходжу...» 65
Коханій (З французької. Жак Превер) 66
Сиві роси 67
Виісокі хмари 68
«Вітер тополину гне струнку» (З російської. Микола Рубцов) 70
Червоний малюнок 71
Сни про дорогу 72
Макове зерно 73
«Щасливий той...» 74

Галина Леонидовна Гордасевич
Вьісокое пламя дня

Стихотворения

Издательство «Радянський письменник»
(На украинском язьіке)

Редактор Л. А. Володіна
Художник В. І. Романенков
Художній редактор Н. В. М'ясковська
Технічний редактор В. В. Чала
Коректор Г. П. Лукова

Інформ. бланк № 1080.
Здано на виробництво 19.12.79.
Підписано до друку 20.03.80.
БФ 32825.

Формат 70Х90Уз2.
Папір для глибокого друку.
Банниковська гарнітура. Високий друк.
2,5 фіз.-друк. арк., 2,93 ум.-друк. арк.,
1,81 обл.-вид. арк.
Тираж 4000 пр.
Зам. 4044.

Ціна 25 к.

«Радянський письменник»,
Київ, бульвар Лесі Українки, 20.
Одеська книжкова фабрика
РВО «Поліграфкнига»,
270008, Одеса-8, вул. Дзержинського, 24

Гордасевич Г. Л.

Г68   Високе полум'я дня: Поезії. -— К.: Рад. письменник, 1980. — 77 с.

У нових віршах Галини Гордасевич органічно зливаються
ліричне начало і філософська глибина думки, оспівуються кра- са людських стосунків, вірне кохання, багатство рідної природи.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником