Галина Гордасевич “ВИБРАНЕ СИНОМ” - 1999 р.

 

Галина Гордасевич “ВИБРАНЕ СИНОМ” - 1999 р.

П’ятий поетичний збірник поетеси




ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ       
                               
“ВИБРАНЕ СИНОМ”

 

Упорядкування Богдана Гордасевича


Вступне слово

Коли восени 1988 р. у м.Тернополі на зібранні громадськості в залі педінституту ім. Ярослава Галана вперше в Україні було утворено обласний осередок Товариства української мови, то під час обирання проводу було запропоновано ввести до нього і мене. Аж раптом одна дівчина, з якою ми вчились разом на курсі української філології, заявила про відвід моєї кандидатури, мотивуючи це тим, що "бути сином письменниці ще нічого не означає". Я не виправдовувався, а лише  подумав:"Звідки тобі, дорогенька, знати вагу того тягару відповідальності, який завжди і скрізь тяжіє на мені якраз через те, що моя мама – Галина Гордасевич".
Оце і все, що б я хотів сказати у передмові до цієї книжки. До речі, до проводу ТУМу мене тоді було обрано. Додам лише, що моїм життєвим кредо давно стала одна віршована мініатюра моєї мами:            

***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.


            Богдан Гордасевич




УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дiвчата твої, мов тополi,
Не було їм щастя i долi.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанськi,
В осоружнi покої панськi.

Україно моя, Україно,
Та спiвоча ж моя, солов’їна!
Над полями та над ярами
Тужно пiснi бринять вечорами.
Та чи ж є iще де така мова,-
Що барвиста вона та шовкова,
На свiтi усьому прославлена,
Та не раз у колисцi задавлена!

України моя, Україно,
Це ж не пiсня твоя лебедина!
Там, у полi, де вiтер вiє,
Квiтнуть роки твої молодiї.
Твої пiснi простору треба,
Тож беруть її хлопцi в небо,
I лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!


ТОВАРИСТВО

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зiбралось-
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!

Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З’єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.

Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!



МІЙ СИН ЗАСНУВ...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.


САМОТНІСТЬ

Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...


СИНОВА  КАЗКА

Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.



* * *

Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.

А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.

І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!


* * *

Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.


* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
        людськi обличчя.


* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?


НАЇВНА ПІСЕНЬКА

Я по вулицях проходжу,
Якось так мені незвично.
Не кажи що – перехожа,
Назови мене: зустрічна!

Пісенька моя не вічна,
Надокучить – буде друга.
Не кажи мені: зустрічна,–
Назови мене – подруга!

Гостювала в серці туга,
Ось тому я і зітхала,
Не кажи мені подруга,–
Назови мене: кохана!

Ой, нащо ж я покохала
Очi темні, мов ожина?
Не кажи мені: кохана,–
Назови мене: дружина!


* * *
Було це, пам’ятаю, вранцi.
Так, пам’ятаю, був це ранок,
Коли натомленi коханцi
Вертають вiд своїх коханок.

Було це, пам’ятаю, влiтку.
Так, лiто набирало сили.
Зорi останньої лелiтку
Ревнивi променi згасили.

Було це, пам’ятаю, в будень.
I навiть точно: був вiвторок.
Здавалось, що довiку буде
Так ясно, чисто i прозоро.

Ще пам’ятаю: я щаслива.
Сiяють очi, легке тiло,
Волосся золотого злива,
І серце птахою летiло.

Усе навiк в менi зосталось,
Вiд крапельки роси до дати.
От лиш чому запам’яталось –
Нiяк не можу пригадати.


КОЛИСКОВА ДЛЯ СВІТАНКУ

Не спiши, свiтанку, не спiши,
Не розплющуй вiї золотавi,
Хоч роса лягла на тихi трави
I шумлять тривожнi комиши,
Тiльки ти, свiтанку, не спiши.

Лiтня нiч, як мить одна, мине.
Хай мене ще поцiлує милий,
Ще нас пестощi не натомили,
Хай вiн поцiлує ще мене!
Лiтня нiч, як мить одна, мине...

Зорi бачу я в його очах,
Губи не розстануться з губами.
Пiдожди, свiтанку, за горбами,
Ще вогонь жаги в нас не зачах,
Зорi бачу я в його очах!

Пiдожди, свiтанку, пiдожди,
Дай ще налюбитись наостанку.
Я тебе послухаю, свiтанку,
Коли скажеш: – Жiнко, не грiши!
Тiльки ти, свiтанку, не спiши!


СОНЦЕ, ВІТЕР І ЖІНКА

Вiтер юну жiнку обiймав
Весняного сонячного рання,
Русi коси розплiтав,
Сiрi очi цiлував,
Говорив палкi слова кохання.

А жiнка вiд щастя мружилась сонно,
До вiтру смаглявi руки тягнула,
А потiм гордо дивилась на сонце
I не змигнула.

А жiнка себе вiдчувала княгинею.
А жiнцi всесвiт пiд ноги стелився.
Їй вiтер шептав: – Ми удвох не загинемо!
I нiжно на груди хилився.

Десь ополуднi погода стихла.
Все пролетiло, слiду не лишило.
Жiнка сидiла печальна i тиха,
I сонце сльози її сушило.


ТОБІ

Інший мене обiймає,
Інший мене голубить,
Упевнено нахиляється,
Шукає губами губи,

Дiлить зi мною радiсть,
В бідi помагає порадами,
Говорить слова кохання,
А слова тi – у тебе краденi!

А губи мої тiкають,
А губи мої стискаються.
До билець припавши ночами,
Я каюся, каюся, каюся!

І серце моє захлинається
Дзвiнкими болючими римами...
Я вмiла тебе придумати –
Не вмiла тебе утримати.


* * *
Голос дiвочий плив над рiкою,
Такий самотнiй печальний голос,
Що довiку не буде менi спокою,
А буде неспокiй, як вiчний голод.

В тишi нiчнiй слова розквiтали,
Наївнi i нiжнi, мов синi квiти,
Пливли за водою i вже не вертали,
I вiяв теплий серпневий вiтер.

Вiн пахнув полем i садом стиглим,
Обтрушував зорi з високого неба,
I тi, що в польотi згорiти не встигли,
В темнiй травi дозрiвали вишнево.

I лiто, повне сили й спокою,
Було наче стиглий пшеничний колос,
I голос дiвочий плив над рiкою,
Тихий, самотнiй, печальний голос.


* * *

Лiто доходить зенiту.
Лiто доходить зенiту.
Будуть в високому небi
Зорi всю нiч дзвенiти.

Знову всю нiч не спати,
Нiч до свiтанку не спати,
Ходити по вулицях тихих,
Слова гiркi розсипати.

Слова, як полин, пекучi,
Як сивий полин, пекучi,
Десь там вода хлюпоче
Бiля високої кручi.

Десь липовим цвiтом пахне,
Так солодко липою пахне.
Десь в гнiздах, захованих хитро,
Малят зiгрiвають птахи.

Невже до свого призначення
Можу я запiзнитись?
Лiто доходить зенiту...
Лiто доходить зенiту...


ПРОЩАННЯ З ЛІТОМ

Я так тебе, лiто, любила,
I ти у мене було.
Скоро прийде зима бiла,
I мороз розмалює скло,
А я тебе, лiто, любила,
І ти у мене було.

Ти так мене цiлувало,
Що й досi губи в вогнi.
Коли снiгiв покривало
Ляже пiд ноги менi,
Згадаю, як ти цiлувало,
Що й досi губи в вогнi.

Ти мене зчарувало зовсiм.
А може, я винна сама?
Бо забула, що прийде осiнь.
Бо забула, що прийде зима.
Ти мене зчарувало зовсiм.
А може, сама я, сама?

Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло,
Вже пiд ноги снiгами лягло.
Не кляну тебе, що минуло.
Дякую, що було.


ПОВЕРНЕННЯ

В цьому домi я колись жила.
Чи жила, чи так менi намрiялось?
Молода, весела я була...
Бiлим цвiтом геть-усе завiялось.

В цьому домi я колись жила,
А коли вставало раннє сонце,
Щебетушка-ластiвка мала
Стукала в моє вiконце сонне.

В цьому домi я колись жила
І була до неймовiрностi щасливою,
А тепер в долонi ось лягла
Осiнь стиглою малиновою сливою.

В цьому домi я колись жила,
Снила все мандрiвками далекими,
Зором спраглим,– все, що я могла,–
Слiдкувала в небi за лелеками.

Був той день – я вийшла i пiшла,
Лiг менi на скронi пил дорiг.
В цьому домi я колись жила...
З чим тепер переступлю порiг?


СНИ ПРО ДОРОГУ

Пройди пiвсвiту i вернись,
Вернись до рiдного порога
I назавжди забудь дорогу,
Що в громi й спалахах зiрниць.

Тут мати жде тебе в журбi,
А в друзiв пiдростають дiти.
Тут будуть всi тобi радiти
I буде радiсно тобi.

Обличчя вмиєш у водi,
Тiй, що настояна на зорях.
I, змивши подорожнiй порох,
Сам помолодшаєш тодi.

Є все, чого для щастя треба:
Є затишок, є хлiб i сiль.
А ляжеш звечора в постiль –
I тихий сон прийде до тебе.

I будеш спати горiлиць,
I вкотре,– хтозна i вiд чого! –
Тобi присниться знов дорога,
Що в громi й спалахах зiрниць.


ГАЛИНА

"Галина" – по-грецьки "тиша".
Ах, яка я дурна була!
Якби я це знала ранiше,
То зовсiм iнакше б жила.

Я б не пхалась, куди не кличуть,
Ще й подумала б, чи iти,
Не торкнулись би мого обличчя
Знаки болю i самоти.

Я б усiм посмiхалась лагiдно,
Все б доводила до пуття,
І було б квiтчасто i ягiдно
В тихiм гаї мого життя.

Чи це батьки помилились,
А чи, може, моя вина,
Що у тому гаю поселилась
Тонкостебла тернина одна?

Я її руками вiдводжу,
Я ще зовсiм не знаю про те,
Що у днину весняну погожу
Так рожево вона зацвiте.


ІСТОРІЯ ЖІНКИ

Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi
Бо жінка в свiт приходить для любовi.

Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!

Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
ЇЇ дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.

І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....

Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.


* * *

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачкаа малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
        Нехай собі iде.
 

ЛИСТ ДО ГАНІ ЧУБАЧ

Ганнусю, серденько, поплач!
Давай поплачем вдвох з тобою.
Хоч не лiкують сльози болю,
Та все ж полегша. Ти поплач.

Коли вмирають матерi,
Стає темнiше в цьому свiтi,
Ну, бо кому ж тодi свiтити,
Коли вмирають матерi.

І вже ми крайнi у життi.
Куди вiдповiдальнiсть дiти,
Як вже за нами нашi дiти!
То ж стiймо крайнi у життi.

На те й родились ми, жiнки.
Це нам сивiти i старiти,
Щоб освітити і зігріти
Увесь цей світ, бо ми – жінки.

Отож востаннє ще поплач,
Що вже не донька ти, лиш мати,
І мусиш бiль в собi тримати,
І витри сльози, i не плач.
                   

* * *

А я вам пророкую щастя!
Цю зиму хуги вiднесуть,
І ранньої весни причастя –
У цьому вiри суть.

А я вам обiцяю радiсть
Не без причини,
Бо на трояндах i виноградi
Зiр вiдпочине.

А я вам говорити буду,
Що є любов на свiтi.
Всi нещасливi днi забуду
В сонячнiм свiтлi.

Жагу життя нiяк не наситимо,
На мить ввiрвавшись з пiтьми.
Я тiльки одного у вас проситиму:
Будьте людьми!


* * *

Щасливий той, у кого днi,
Як осiнь, тихi та погiднi,
Тоненькi павутинки срiбнi
Летять i никнуть до землi,
До храмiв золотих подiбнi
Лiси в оранжевiм вогнi.

Щасливий той, чия любов
У день весняний, повний свiтла,
Не лише сонячно розквiтла,
Але й з шляхами, що пройшов,
Не потьмянiла, не поблiдла,
А квiтутвала знов i знов.

Щасливий той, чиї труди
Лягли в родючу землю зерном
І урожаєм не мiзерним,
А устократ дали плоди.
Земля за труд завжди поверне,
І матимеш з роси й води.

Щасливий той, хто у життi
Стрiчав нарiвно сонце й грози,
Пiзнав на смак i смiх, i сльози,
Та вiрним був однiй метi
І на крутiй життя дорозi
Не розгубив лiта пустi.

Щасливий вiн...


КАЛЕНДАРНІ ЗАПИСИ

Сiчень

Поле – мов чиста сторiнка книги життя,
В яку буду записувати
Ще один рiк.

Лютий

Хтось такий щедрий розсипав довкола
Срiбло i самоцвiти.
Чому ж вона така холодна – ця щедрiсть?

Березень

У березнi при березi
Волого розшумiлися берези,
По вiтру розпустивши чорнi коси.

Квiтень

Дерева в смаглявих долонях бруньок
Тримають зелених птиць:
Випустити чи ще рано?

Травень

Вже повiрили в сонце – i раптом
Розцвiла черемха –
Останнiй подих зими.

Червень

І сонце щедре,
І дощi ласкавi.
Чого ж ви посивiли, кульбабки?

Липень

Скiльки сонця довкола!
На кожнiй пшеничнiй стеблинi –
Променисте довгасте сонце.

Серпень

Ковалi кували з мiдi сосни,
А що мiдь зосталася,
То викували сонце.

Вересень

Зажурились журавлi,
Що пора у вирiй.
Кружеляли, кружеляли – ой, пора!

Жовтень

Осiннiм ранком вийду в сад.
Рожевою щокою з голої гiлки
Менi усмiхнеться холодне яблуко.

Листопад

На вогненнiй палiтрi осенi
Закiнчились фарби. Лишилась
Тьмяна і холодна руда.

Грудень

Сiсти бiля вогню.
Пити шипшиновий чай.
Життя твоє стало багатшим на рiк.



СЛІД ЗІРНИЦІ

І знову долонi, холоднi, мов лiд,
Тулю до гарячого чола.
Живу... Помру...
А чи лишиться слiд?
Чи однаково: жила – не жила?

Пролетiла птиця.
А який по ній слiд?
Тiльки вiтер з-пiд сизого крила.

Спалахнула зiрниця.
А чи лишиться слiд?
Тiльки серце чиєсь обпекла.


* * *

Осiннiй вiтер вимете лiси,
Похолодiють води i поля,
I ти побачиш: сповнилась земля
Високої трагiчної краси.

Вони були – i сонце, i весна,
Земля смiялась, сяяла, цвiла,
Щасливою i юною була
I от – зустрiлась з осiнню вона.

Все правильно. Всьому своя пора.
Високе небо зимне i чуже.
Воно землi не пам’ятає вже.
Все правильно. Це дiйснiсть, а не гра.

Все справедливо. I тому ще гiрш.
Холодний вiтер скронь моїх торка,
I на губах моїх смага гiрка.
Все справедливо. I болить мiй вiрш.


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала
            двадцять п’ятого лютого
Тисяча дев’ятсот
            шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його,
            бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi
            можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна,
            що триста рокiв тому
Жiнки плакали,
        коли їх залишали кохані?
Я не думаю,
            що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна,
            що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю,
            що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi,
                як визволення.
І хiба я винна,
            що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю,
        що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка,
Що з’єднує минуле з майбутнiм.



ОСІННЄ ПРИБИРАННЯ

Палять в урнах смiття,
I димок синюватий стелеться
            над тротуаром,
I пахне сумно i гiркувато.
Палять листи прочитанi.
Палять рахунки оплаченi.
Палять квiти зiв’ялi
I кольоровi обгортки цукерок.
I летить з димом чиясь турбота.
I летить з димом чиясь нiжнiсть.
I летить з димом чиясь радiсть.
I лише димок синюватий стелеться
            над тротуаром,
I пахне сумно i гiркувато.


ГРАВЮРА

В зеленому небi
        чорними блискавками
                    голi дерева.
Пiд ногами тоненький льодок
            шкуринкою пересохлою.
Ти пробуєш посмiхнутись.
            (Не треба! Не треба!)
Хукаєш на пальцi: – Холодно!

Ти стоїш чужий i зовсiм незнайомий.
(А були ж: заметiлi, морози, льоди!)
Чорнi блискавки зараз
            розкотяться чорним громом!
– Ну, що ж.
        Іди.


* * *

Будь вимогливим i нещадним.
Раз живи за сотню життiв.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттiв.
Бо сам на якомусь свiтанку
Зрозумiєш: прийшла бiда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.


* * *
        Вячеславу Чорноволу

Вiдроджуються древнi храми,
Встають iз попелу й руїн.
Тож пiд iсторiї вiтрами
Загоюймо душевнi рани,
Пiдводьмо храми iз руїн!

Нас доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела,
Та вiра душi в нас тримала,
Хоч доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела.

Яку знаругу ми терпiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi!
На камiнь сльози в нас скипiли,
Не раз зубами ми скрипiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi.

Та правда устає над свiтом
Висока й свiтла, мов зоря.
Нехай укриє землю цвiтом!
Нехай засяє нашим дiтям
Свобода, свiтла, мов зоря!

За неї кров’ю заплатили
Найкращi доньки i сини.
Нам їхнi iмена свiтили.
Ми їхню пам’ять освятили.
Навiк прославленi вони!

Вертаймо ж на пороги отчi
З усiх земель, з усiх країн!
Хай ниций зайда їх не топче!
Вертаймо ж на могили отчi,
Пiдводьмо храми iз руїн.


МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми - є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
- Зась! Воно не твоє!
Ми - є!



* * *

Надходить ера України.
О земле, рiдна i свята!
І озираються країни,
Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить,
Погожий обiцяє вiк,
І зеленiють в полi сходи,
І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне,
Чи все як слiд цвiте й росте.
Колись поляни i древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно вiдроджене любов’ю!
Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти
Пахучий, нiби сонце, хлiб,
Я знаю: буде вiн радiти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому,
Кого на страшну смерть прирiк
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третiй рiк

Пiсля великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Надходить ера України.


* * *

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час.
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.


* * *
        Лiнi Костенко

Коли над краєм налягала тьма,
Стояла на сторожi я високiй.
Була пiтьма – слiпа, глуха, нiма.
Я в дзвони била – розганяла спокiй.

Коли народу зцiпило уста,
То я його словами говорила.
О, то була робота непроста,
Бо кожне слово, мов важезна брила,

Коли народ забув, що вiн народ,
Коли вiн став байдужою юрбою,
Я, гнiвно стиснувши поблiдлий рот,
Меч узяла i рушила до бою.

Якi пекельнi кола я пройшла!
Яку ворожу силу поконала!
І пiт стiкав з холодного чола,
І чорна кров до серця пiдступала.

І раптом кажуть, що прийшла пора,
Що перемогу сурма вже заграла,
Що вже крута подолана гора
І час мечi пустити на орала.

І сплеск пiсень. І фейерверки мрій.
І з квiтами бiжать до мене дiти.
А я мовчу. Прости, народе мiй!
Прости, що не навчилась я радiти.


* * *

Убиймо в собi раба!
Його в нас вiками плекали!
Звестись на повний зрiст
Нарештi чи не пора б!
Коли ми мовчали налякано
Чи натхненно рукоплескали.
В нас
    рiс
        раб.

Убиймо в собi раба!
Вже предкiв забутих тiнi
Стукають в нашi душi
Не лише вночi, а й удень.
Здригаються континенти.
І чути в їхнiм двигтiннi
Вiдлуння того майбутнього,
Що нас за порогом жде.

Убиймо в собi раба!
Бо дивляться нашi дiти
І їхнi очi питають:

– Що скажете нам, батьки?
Що нам лишаєте в спадок?
Чим будемо володiти?
Вже ж не бiлi плями в Історiї –
Суцiльнi темнi вiки.

А що ми їм, справдi, полишим?
Жменьку вкраїнських лiтер?
Землю, солону вiд кровi
І бiлу вiд ДеДеТе?
Убиймо в собi раба!
Інакше Історiї вiтер
Нас, мов сухе лушпиння,
Геть на смiтник змете.

Щоб настала нова доба,
Убиймо в собi раба!


ДІАЛОГ

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Вiн б’є по наших прадiдах,
Людях мудрих i праведних,
Що життя совiстю мiрили,
І у Всевишнього вiрили.
І роботу всяку робили,
І землю рiдну любили.

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Він б'є по наших дідах,
Що високий зводили дах,
Будували для внуків дім
У зеленім гаю молодім,
Та самі не жили в цьому домі,
І могили їх невідомі.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?

– Він б'є по наших батьках,
Що носили нас на руках,
Як уміли і як могли,
Від лихого нас берегли,
Як уміли, учили добру,
Й не казали: – Колись я умру.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?


ЗВІЗДА ПОЛИН

Про що печалишся, душе моя?
Впаде звiзда Полин –
І сполинiють води.
Впаде звiзда Полин –
І стане хлiб гiркий.
І чоловiк, невдалий твiр природи,
Вже не простягне iншому руки.
І скаже брат:
    – Нема у мене брата!
І скаже син:
    – Не знаю я вiтця!
І з Каїна клеймом
І тавром Герострата
Вiн буде, як вiд стада
Згублена вiвця.
Я бачу: дим встає,
Я чую: пил спадає,
І виє в лiсi вовк,
І ворони кружать,
І мати на пожарищi ридає,
Що гарно ж сiялось –
Нема кому те жать.
Про що печалишся, душе моя?

Іще погожi днi, хоч вже на осiнь йдеться.
І золотиться лист. І в небi птичий клин.
І навiть страшно думати, що десь там
Уже летить,
        летить,
            летить звiзда Полин.


ТРИПТИХ НА ТЕМУ ШЕВЧЕНКА

Хрущi над вишнями гудуть,
В саду дрiмають соннi вишнi,
А матерi до хвiрток вийшли
Поглянуть, чи сини iдуть.

Так легко матерям зiтхати!
Сягнувши далей i висот,
Сини вертаються. I от
Сiм’я вечеря коло хати.

Вже соловей завiв своє
Десь у гущавинi вишневiй,
А у високiм чистiм небi
Вечiрня зiронька встає.

I от поснули вже сини,
А в матерiв новi турботи.
Весь вiк готовi ждать вони
Синiв iз мандрiв чи з роботи,
Лиш щоб нiколи – iз вiйни.

II

На моїй квiтучiй землi,
Де лiси i галяви суничнi,
Зникають журавлi,
Небеснi й криничнi.

Присипанi пилом кущi,
Мов сироти невтiшенi,
I давно не гудуть хрущi
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пiшли!
Як ми круто життя замiсили!
Не спiвають дiвчата пiснi –
«Гевi-метл» бешкетує щосили.

Амiаком i сiркою тхне.
Рiчку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось "не",
Щоб вже зовсiм не бути народом?

ІІІ

Горить Шевченкова хатина,
Де вiн малесенький зростав,
Де гiрко плакав сиротина
І звiдки генiєм восстав.

Було тут хлопцю на горiхи!
Нелегка доленька була!
Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи –
Всю Україну застила.

І що було в тiй хатi красти?
Старе рядно чи черепка?
Вiдкiль на нас такi напастi?
Чия злодiйська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засмiявся, –
        Чи не вiн?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвiн?

А нашi славнi українцi –
Невже в них серце не болить?
Вони все дiлять: то червiнцi,
То славу кинулись дiлить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогiв.
Сич озивається луною,
Днiпро тiкає з берегiв,

І Гонта плаче:  – Де ви, дiти?
Де гайдамаки? Їх нема.
Вже є держава. Час радiти,
А серце острахом пройма.


ХТО МИ?

Це ганьбити себе чи славити:
- Що ж, мовляв, ми за етнос такий?
Та не можуть діагноз поставити
Найкращі  що є діагностики.

Ходили предки до бою,
Досвідченими і оружними...
Забрали у нас зброю:
- Не смієте бути мужніми!

Скорилися, хоч не одразу.
Що ж, будем людьми цивільними...
А нам - кріпацькі укази:
- Не смієте бути вільними!

Що ще може трапитись злого?
Ніби світ відрізали мурами...
 А нам відбирають слово:
- Не смієте бути мудрими!

І як там серця боліли,
Та й цю ганьбу перенесли ми...
Зрікатись батьків звеліли:
- Не смієте бути чесними!

Була переповнена чаша,
Що з кришталевими вінцями.
Гірка була доля наша:
- Не смієте бути вкраїнцями!

                       
ІІ

То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити?
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!
Мудрість чужа - це полова,
Яку нам дарують з милості.
Вертаймось до рідного слова,
Учімося заново мислити.
І найважчого нам не забути:
Так, як є,- голодними, голими,-
На могили батьків забутих
Принесімо повинні голови.
Там, де горе полин зростило,
Пропечуть наші сльози землю.
І обізветься батько: -Дитино,
Каяття твоє я приємлю.
Ти замов лише службу Божу,
Запали восковії свічі
І скажи: -Віднині я можу
Чесно людям дивитись у вічі!

Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! УКРАЇНЦІ!


* * *

А на Українi, ой, на Українi
чорнi тучi збираються грозовiї, –
одна туча з пiвночi, а другая – з пiвдня,
хочуть сонце заступити,
в каламутi утопити.
А на Українi, гей, на Українi
молодi громи перегукуються,
до бою збираються –
будуть про себе не дбати,
а тучi грозовiї блискавками рубати.
А на Українi, ой, на Українi
встане веселка семицвiтна в блакитi,
встане веселка в високостi,
щоби нею брати рiднi приїздили в гостi.
А на Українi, ой на Українi
засмiється сонце непереможене,
молодим громам дякуючи,
веселку-веснянку вiтаючи,
щоб нам разом до працi ставати
та в рiдному краю
пiсля бурi градової лад давати.
Отаке воно дiється нинi
на нашiй славнiй на Українi.
Гей!!!


РЯДОК З  ЛІТОПИСУ

В той рiк не було на Русi
Нi мору, нi гладу,
І домовилися князi всi
Хоч до якогось ладу.

І коли йшли вороги здаля,
То в дорозi пристали,
І мирна була земля,
І отроки пiдростали.

І гарно було молодим
У весiльнiй одежi.
І коли в небо здiймався дим,
То вiд вогнища – не вiд пожежi.

І вчасно посiяв сiвач,
І яблуня квiтувала,
І мати спекла калач –
Родину нагодувала.

І радiсно їй було:
З муки ж бо, а не з полови.
А муж як сiдав в сiдло,
То хiба що на лови.

І знак бiди не звисав
З темного неба нiчного.
І чернець в манускрипт записав:
«Сей год не було нiчого.»


ПОЧАТОК ІСТОРІЇ
                               
    Іду на ви
        Князь Святослав

О, як це було благородно
В той далекий кривавий час,
Йдучи на сусiда походом,
Попередити: йду на вас!

Кликав князь наймужнiшого воя,
Затаївши образу кревну.
Княже слово узявши з собою,
Той рушав у дорогу непевну.

І скрипiли на дибi голосно
Костi слов’янськi бiлi,
І хилились додолу голови,
За нiч одну посивiлi.

Гей, чи чуєш, чи бачиш, княже,
Як посланцi твої конають?
– Скiльки кiнних у князя, скажеш?
Скiлькi лучникiв? – Я не знаю.

– Що ж ти знаєш? Чи вже й забувся,
Із якого ти племенi-краю:
– Я з країни, що зветься Руссю,
Я за честь її помираю.

Не радiйте! Сконаю скоро я,
Тiльки й вам залишилось мало...
Так вступали князi в Історiю.
Так Історiя починалась.


БОГУН В ПЕРЕЯСЛАВІ

Вийшов з свiтлицi. На горлi петля.
Дихати важко.
Спокiйно спить укохана земля.
Чи все ж зважено?

Самоцвiтно снiги грають
В мiсячнiм сяйвi.
Мiй рiдний, мiй бiдний краю,
Чи ж я в тебе зайвий?

Зiйде сонце, розтопить снiг.
Чи ж завжди так гине неправда?
А коли я один проти всiх,
То, може, не маю права?

А чому я один проти всiх?
Чи послiпли всi, чи захмеленi?
Ой, ще бути кривавiй росi
По веснянiй довiрливiй зеленi.

Паща лева, кігті орла,
Посол, мов вертка лисиця.
Як могла, як ти, нене, могла
До когось в прийми проситься?

Допросилася. Маєш. Радiй.
На нескiрного сина не сердься.
В мене шабля, та кiнь гнiдий,
Та куля ворожа
        в серце.


ПАМ'ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Як буду в дальньому краю
Блукати в горах та яругах,
Кому повiм печаль свою
I прихилюся, як до друга?

I вже не поза, вже не гра,
А справжнiй бiль за серце тисне,
I звiтувати вже пора
За все, що ми зробили, пiсне.

Бо стiльки слiз, i стiльки днiв,
Весняно-сонячних i хмарних,
I стiльки слiв, i стiльки снiв
Розгублено в блуканнях марних.

Блуджу в далекому краю
Та зела гiркiї збираю.
Кому повiм печаль мою?
Кому я пiсню заспiваю?


ПАМ'ЯТІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

Що лишилось від тих поколінь,
 Які жили до нас?
Черепки, порох і тлінь -
Усе перемелює час.

Що лишилось від їх журби,
Їх радощів, їх болінь?
Намело піщані горби,
Під піском - тлінь.

Для чого народжені ми -
Ясні очі, крицеві серця?
Ми сонце виводимо з тьми,
А шлях - без кінця.

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин.


ОСТАННЯ ВЕЧЕРЯ

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилось серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.


ЗАПОВІТ ІВАННИ БЛАЖКЕВИЧ
               
            У день свого 90-лiття
            Іванна Блажкевич подарувала
            усiм присутнiм винограднi
            лози з свого саду.

Вiзьмiть лозу i посадiть в саду.
Нехай вона в землi укорениться!
Ще добре, якби там була криниця,
І я в той сад по осенi прийду.

Вiзьму в долонi гроно золоте –
Це за терпiння й труд винагорода,
У ньому вод джерельна прохолода
І пломiнь сонця iскрами цвiте.

І я скажу: – Допоки є земля,
Допоки на землi живе людина,
О, хай повiк не гряне та година,
Що все живе дощенту спопеля!

Життя нелегке. Часом i круте.
І все ж нам на шляху не зупиниться.
Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,
І виноградне гроно золоте!


МОНОЛОГ БАЛЕРИНИ

От i звелася завiса,
        що вас вiд мене скривала.
Диригент оркестру подає першi знаки.
Скiльки поту i слiз
        менi ця роль коштувала!
Та про це навiщо вам знати?

Над Жiзеллю зiтхнiть.
        Над Офелiєю заплачте.
Постарайтесь в їх душах свою пiзнати.
Як я лаялась щойно
        з-за розiрваної пачки!
Та про це навiщо вам знати?

Я лiлея. Я лебiдь. Я легка снiжинка.
Я лечу – репортер не встигає зняти.
А що я лiтня й самотня жiнка,
То про це навiщо вам знати?

Вам потрiбне свято мiж сiрих буднiв,
Композитор вiдомий, диригент знатний.
А яке це свято гiрке i трудне,
То про це навiщо вам знати?



ЗМІСТ

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ    3
Україно моя    5
Товариство    6
Мій син заснув...    8
Самотність    9
Синова казка    11
"Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!.."    12
"Всесвiт вiдбивається в краплинi..."    13
"О часе, ти скульптор непересiчний!.."    13
"Коли ненависть душу мою залива..."    13
Наївна пісенька    14
"Було це, пам’ятаю, вранцi..."    15
Колискова для світанку    16
Сонце, вітер і жінка    17
Тобі    18
"Голос дiвочий плив над рiкою..."    19
"Лiто доходить зенiту..."    20
Прощання з літом    21
Повернення    22
Сни про дорогу    23
Галина    24
Історія жінки    25
"А жiнка йде, травинки не притопче..."    27
Лист до Гані Чубач    28
"А я вам пророкую щастя!.."    29
"Щасливий той, у кого днi..."    30
Календарні записи    31
Слід зірниці    33
"Осiннiй вiтер вимете лiси..."    34
Точно датований вірш    35
Осіннє прибирання    36
Гравюра    37
"Будь вимогливим i нещадним..."    37
"Вiдроджуються древнi храми..."    38
Ми – є!    39
"Надходить ера України..."    40
"І все вернеться на круги своя..."    41
"Коли над краєм налягала тьма..."    42
"Убиймо в собi раба!.."    43
Діалог    44
Звізда Полин    46
Триптих на тему Шевченка    47
Хто ми?    50
"А на Українi, ой, на Українi..."    52
Рядок з  літопису    53
Початок Історії    54
Богун в Переяславі    55
Пам'яті Олександра Олеся    56
Пам'яті Олега Ольжича    57
Остання вечеря    58
Заповіт Іванни Блажкевич    60
Монолог балерини    61



Літературно-художнє видання

Галина Гордасевич
Вибране сином
Поезії

Упорядник Богдан Гордасевич
Комп'ютерна верстка Георгія Беглярова
Відповідальний за випуск Олег Дук

Видавництво "СПОЛОМ"
290008 Україна, м.Львів, пл.Ринок,18
Тел./факс: (0322) 722-777

Здано на складання 14.08.99р. Підписано до друку 07.09.99р. Формат 60х84/32. Гарнітура Arial Cyr.  Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 1,86.
Обл. вид. арк. 1,4. Накладом 1000 прим.
Зам.

Віддруковано з готових діапозитивів
в обласній книжковій друкарні,
м.Львів, вул.Пекарська, 11Вибране сином. – Львів: В-во"СПОЛОМ", 1999.– 64с.
ISBN 966 – 7445–32-1
В збірку поезій відомої української письменниці Галини Гордасевич увійшли кращі ліричні, історичні та патріотичні вірші 33-річного творчого доробку.
Розрахована на широкий загал.

                ББК  84 - Укр – 6
ББК  84 - Укр - 6
        Г 68
   
   

                            © Гордасевич Г., 1999р.
ISBN 966-7445-32-1         © В-во "СПОЛОМ", 1999р.
ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ

    Галина Леонiдiвна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в м.Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика. Виросла на Рiвненщинi. Пiсля закiнчення семирiчки навчалася в Острозькому та Костопільському педучилищах. У шiстнадцять рокiв була арештована i засуджена на 10 рокiв таборiв, як було написано у вироку: «...за складання нацiоналiстичних вiршiв i антирадянську агiтацiю серед студентiв».
    Звiльнилася через неповних три роки i приїхала в Донбас, де починала з рiзноробочої на будiвництвi. Навчалася в школi робiтничої молодi. Вступила до Донецького Iндустрiального iнституту, потiм на театральне вiддiлення культосвiтнього училища.
    Працювала в Макiївцi на труболиварному заводi, керiвником драмгуртка в Ханжонково, друкарем в Донецькiї обласнiй друкарнi.        
    В серединi 60-тих рокiв знову почала писати вірші, трохи пiзнiше - прозу i критичнi статтi. 1971 року закiнчила Лiтературний iнститут iм. Горького у Москвi.  Автор поетичних збiрок «Веселки на тротуарах» («Радянський письменник», 1966р.), «Наречена сонця» («Донбас», 1976р.), «Високе полум’я дня» («Радянський письменник», 1980р.), «Слiд зiрницi» («Радянський письменник», 1986р.), книжок прози «Вiдцвiла шипшина» («Радянський письменник», 1974р.), «Твiй тихий дiм» («Донбас», 1980р.), «Двадцять рокiв i один день» («Радянський письменник», 1984р. та «Донбас», 1985р.), «Прекраснi iмена жiночi» («Донбас», 1990р.), а також публiцистичної книжки «Письма к другу» («Донбас», 1989р.) i лiтературних портретiв українських поетес «Силуети поетес» («Радянський письменник», 1988р.). Виступає в перiодицi з публiцистичними та критичними статтями. Лауреат премiй iм.О.Бiлецького та ім.В.Марченка.
    Останнiй час проживає у Львовi.

Доопрацювання Б.Г.  17 жовтня 2004 р. та 13 січня 2007 р.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником