Галина Гордасевич "ЛІЛІЇ ДЛЯ ЮЛІЇ" - 2001 р.

 

Галина Гордасевич "ЛІЛІЇ ДЛЯ ЮЛІЇ" - 2001 р.

Шостий поетичний збірник поетеси (не виданий)



ГАЛИНА  ГОРДАСЕВИЧ

Лілії для Юлії

Поезії


Вступне слово

Захоплення поезією, особливо українською поезією, – не характерне явище для більшості з теперішньої генерації істеблішменту України. І це прикро, бо є одна мудра думка: підприємці працюють над тим, щоб люди були подібні на людей зовні, а митці – над тим, щоб люди були подібні на людей  внутрішньо. Одні створюють матеріальні цінності для повсякденного життя, другі продукують цінності духовні й вічні, а повноцінна людина, незалежно від свого фаху, повинна розумно користуватись всіма цінностями життя. Однобічність майже тотожна з каліцтвом, отож, як написала в свому вірші Галина Гордасевич:

            Жагу життя ніяк не наситимо
            На мить ввірвавшись з пітьми.
            Я тільки одного у вас проситиму:
            – Будьте людьми.


   
м. Львів, 2001 р.       упорядник і редактор   Богдан Гордасевич               





***
На долонях,
        на моїх долонях
Снігу сріблястого луски.
На долонях,
        на моїх долонях
Цвіту ніжного дві пелюстки.

На долонях,
        на моїх долонях
Немовля, в пелюшки сповите.
На долонях,
        на моїх долонях
Стигле яблуко, соком налите.

Я йду по ясних оболонях
Серед сонця, грому і вітру.
На моїх жіночих долонях
Доля всесвіту, щастя світу.


Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –
В небі сяяла ранкова зоря, –
На найвищій вершині світу
Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала,
Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали  діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
– Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
...Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос – Він був чоловіком.
Я – лиш жінка. Простіть мене.


***
Я тебе люблю.  
        Немов молитву,
Повторю це знов.
Не програла я життєву битву,
Доки є любов!
Я тебе люблю.
        І сум, і радість,
Щастя і біда.
Після гроз настане час для райдуг,
В джерелі заб’є жива вода.
Я  люблю тебе.
        Слова ці тихі
Піднімають небо голубе.
Вихрі, смерчі, урагани стихли.
Я
    Люблю
          Тебе!
... люблю... тебе...


ЧОЛОВІК, ЯКОГО Я ЛЮБЛЮ

Звідки – і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю.

Він всміхнеться, ясно і щасливо.
Як вино, той усміх пригублю.
Отже є таке на світі диво –
Чоловік, якого я люблю!

Сліпоті жінок дивуюсь дуже, –
Хай усе так лишиться, молю! –
Він минає їх, а їм байдуже,
Чоловік, якого я люблю.

Може, і в любов приходить будень.
Може, і грозу перетерплю,
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.

Може, час вогонь сердечний втишить...
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю?..


***
Місячний пил на скронях твоїх,
Місячний пил, коханий.
А може, нелегких доріг земних – 
Це не страшно, коханий.

Полинна смага на устах твоїх,
Полинна смага, коханий.
Твій плащ дощами і вітром пропах –
Зніми його зараз, коханий.

Світила я світло в своєму вікні,
Світила для тебе, коханий.
Я вірила: ти судився мені,
Ти знайдеш мене, коханий.

В двадцятому віці  солов’ї  –
І ті електронні, коханий.
Сховаю обличчя в долоні твої,
Я вічна жінка, коханий.

***
Спи, милий, спи на моїй руці.
Тихо сплескує риба в ріці,
Тихо колише вітер гілки,
Тихо зриваються з неба зірки.
Тихо в світі, в галактиці цілій,
Все притихло, бо спить мій милий.

Спи, милий, спи...


КОЛИСКОВА ДЛЯ СВІТАНКУ

Не спіши, світанку, не спіши,
Не розплющуй вії золотаві,
Хоч роса лягла на тихі трави
І шумлять тривожні комиші,
Тільки ти, світанку, не спіши.

Літня ніч, як мить одна, мине.
Хай мене ще поцілує милий,
Ще нас пестощі не натомили,
Хай він поцілує ще мене!
Літня ніч, як мить одна, мине.

Зорі бачу я в його очах,
Губи не розстануться з губами,
Підожди, світанку, за горбами!
Ще вогонь жаги в нас не зачах.
Зорі бачу я в його очах.

Не спіши, світанку, не спіши,
Дай ще налюбитись наостанку.
Я тебе послухаю, світанку,
Коли скажеш: – Жінко, не гріши!
Тільки ти, світанку, не спіши!


ЗАКЛИНАННЯ ДНЯ

В мене буде хороший день!

Прокидаюся на світанні,
Коли гаснуть зорі останні.
В мене буде хороший день!

Ще така затуманена й сонна,
Посміхаюсь до сходу сонця:
В мене буде хороший день!

Над струмком, що дзюрчить із крана,
Умиваю лице старанно.
В мене буде хороший день!

На окраєць хліба молюся
І ніяких лих не боюся:
В мене буде хороший день!


***
Так на душі святково і прозористо!
Прийди, прийди, мій дім не обмини,
І буде ця любов, як щире золото,
Яке дарує сонце восени.

І буде ця любов такою чистою,
Немов вода, що з-під каміння б’є.
Віднині зачарованими числами
Усе життя позначене моє.

Що буде в нім: стрічання чи розлучення?
Висока радість чи глибокий біль?
Чеканнями  і сумнівами змучена,
За все, за все я дякую тобі:

За літнє небо, зорями вмережане,
За зорі, що попадали в траву.
Якою ж я була необережною!
Та я люблю, і значить – я живу!


***
Дай мені свою руку –
Я до щоки притулю.
Признаюсь тобі, як другу,
Як я тебе люблю!
Життя на землі розцвітало,
То полум’я хиже гуло,
Як миті, віки пролітали,
Тільки нас не було.
А світ цей прекрасний і лютий,
Шовк трав і води, мов скло.
Мінялись на ньому люди,
Тільки нас не було.
А зорям довіку блищати
Серед космічної тьми.
І треба ж такого щастя –
З тобою зустрілися ми!
В цьому безмежнім просторі,
Що не знає слова “кінець”,
Не риби, не птиці, не зорі –
Ми, люди, природи вінець.
І нашим серцям світити
Серед космічної тьми.
Ніхто ніколи на світі
Так не любив, як ми,
Схилю свою голову русу
І до щоки притулю
Живу твою теплу руку.
Як я тебе люблю!


ЧЕКАННЯ

Сірий дощ.
        А, може, блакитний?
Ніжним шовком він стелеться з неба.
От візьму і пошию убрання,
Що нема його в жодної жінки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.

Сірий дощ.
              А, може, він срібний?
Дрібним бісером сіється з неба.
Наберу його повні долоні,
Вишиватиму візерунки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.
Сірий дощ.
        А, може, з кришталю?
Самоцвітами сиплеться  з неба.
Я зберу дорогі самоцвіти,
Прикрашу волосся і руки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.


***
Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.
Вплету в свої коси русі
Зелені блискавки стебел,

В росах весняних свіжих
Лице своє чисто вимию.
Доносить до мене вітер
Шепіт твойого імені.

А потім шепіт стихає,
І шлях до тебе невідом,
Та пахне твоє дихання
Мені яблуневим цвітом.

Грім веселий тишу порушить,
Дорогу пелюстками встеле.
Тягну легкі свої руки
До тебе, до тебе, до тебе.


НІЖНІСТЬ

Підступає до горла ніжність,
Підступає, підступна і тиха,
Мов лісів заметільних сніжність,
Мов саду серпневого втіха.

Наче все, що бажалось, збулося,
Наче все, що шукалось, знайшлося.
Голубиний ласкавий вітер
Ніжно гладить моє волосся.
І торкає усмішка губи,
Тануть очі, мов сніг весною,
Повертаються давні згуби.

Що зі мною? Ну, що зі мною?..


ЗУСТРІЧ

Ішла весна по місту
В погожий день осінній
В калиновім намисті,
В сукенці синій-синій.

Ішла вона, всміхаючись
Наївно і замріяно,
В печалі не ховаючи
Блакить очей під віями.

Ішла по тротуарах
Ясна і несподівана,
Мов райдуга на хмарах,
Мов пісня, ще не співана.

І клени, що жовтіли
Осінніми знаменами,
Негайно захотіли
Зробитись знов зеленими.

І сонце так старалося,
Весняне і задирливе,
І люди поверталися,
Всміхалися довірливо.

А в неї очі чисті,
А в неї легкі кроки!
Ішла весна по місту,
А їй – сімнадцять років.


***
Я не сільська і не міська –
Я просто на землі живу.
Я вип’ю кухоль молока
І ляжу навзнак у траву,

І буду слідкувати так
Спокійно, ясно і без смутку,
Як в небі чистому літак
Лишатиме сріблясту смужку.

Я свій транзистор увімкну,
І хай мені співає АББА.
І слухать пісеньку смутну
Зберуться коник, джміль і жаба.

Я підморгну їм: – Ну, малі!
Як вам сподобалась ця пісня?
Я думаю: на цій землі
Для нас усіх ще стачить місця!


НАЇВНА ПІСЕНЬКА

Я по вулицях проходжу,
Якось так мені незвично.
Не кажи, що – перехожа,
Назови мене – зустрічна!

Пісенька моя не вічна,
Стихне ця, то буде друга.
Ти не зви мене – зустрічна,
Назови мене – подруга!

Гостювала в серці туга,
Ось тому я і зітхала.
Ти не зви мене – подруга,
Назови мене – кохана!

Ой, нащо ж я покохала
Очі чорні, мов ожина!
Ти не зви мене – кохана,
Назови мене – дружина!


***
От і збулося, збулося, збулося...
Тепер не минути небесної кари.
Губи твої і твоє волосся,
Очі твої задумано-карі.

От і сталось, що статись мало.
Хіба це можливо – противитись долі?
Ніч нас в тенета гріха спіймала,
Дитину принесла в шовковім подолі.

Князю пресвітлий, заходь в мій терем!
Чуєш, як серце стукає лунко?
Губи твої терпкі, наче терен.
Як мед, солодкі твої поцілунки.

Ми з того меду обоє сп’яніли,
З меду, що має  присмак  полинний.
Ми в узголів’ї вічність спинили,
Вічність спинили на півхвилини.

Цілу вічність будем з тобою –
Губи з губами, долоні в долоні.
Солодко,  ніжно і страшно до болю,
Князю пресвітлий, в твоєму полоні.


СМІЯЛАСЬ ЖІНКА

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка, навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.


***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що  скоро
його замінить душний день;

і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;

і пити воду прохолодну
і вже зарані не терзатись,
що не нап’юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;

і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.


***
В усьому щастя, осене моя,
І в тому, що ось ти прийшла до мене,
Присіла тихо під моїм вікном.
В усьому щастя, осене моя!

Я вранці навстіж відчиню вікно,
І водоспад холодного повітря
Кімнату сповнить запахом гіркавим,
Коли я навстіж відчиню вікно.

Остання ластівка до мене прилетить
І прощебече: – Що ж! Прощай наразі!
Як буду жива – навесні вернусь!
І ластівка у вирій відлетить.

Який це маляр був скупий на фарбу,
Та раптом спохватився і почав
Все малювати в жовте і червоне?
Ну, бо для чого ж економить фарбу!

І я щаслива, осене, що бачу,
Що чую, дихаю, сміюсь і плачу,
Надіюсь і впадаю в безнадію,
Щаслива, осене, бо я – живу!


***
Чорнява жінка в платті помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і задумана,
уважно слідкувала, як на небі
стихає заходу рожева гама.
До рук її, неначе дикі птиці,
злітало листя, золоте й багряне.
І жінка птиць приймала на долоні,
підносила до губ і щось шептала,
щось примовляла лагідно і тихо.

– Послухайте, – я зважилась спитати, –
послухайте, а ви часом не осінь?
Питання це не здивувало жінку,
хоча вона відповіла не зразу,
а довгу мить дивилася на мене,
а потім посміхнулась і сказала:
– Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,
що мушу вас розчарувати, але
я просто жінка. І мені здається,
нічого кращого  немає в світі,
як бути жінкою.


***
Було це, пам’ятаю, вранці.
Так, пам’ятаю, був це ранок,
Коли натомлені коханці
Вертають від своїх коханок.

Було це, пам’ятаю, влітку.
Так, літо набирало сили.
Зорі останньої лелітку
Ревниві промені згасили.

Було це, пам’ятаю, в будень.
І навіть точно: був вівторок.
Здавалось, що довіку буде 
Так ясно, чисто і прозоро.

Ще пам’ятаю: я щаслива.
Сіяють очі, легке тіло,
Волосся золотого злива,
І серце птахою летіло.

Усе навік в мені зосталось,
Від крапельки роси до дати.
От лиш чому запам’яталось –
Ніяк не можу пригадати.


СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ СПОМИН

Ще й тіні тривог не було у мене,
Ні смаку сліз на губах.
Ще світ такий молодий і зелений,
Аж оскома скрипить на зубах.

І свербить нетерплячка: в дорогу! в дорогу!
В незнаний за обрієм світ!
І бачу я в снах, як від мого порогу
Упевнений стелеться слід.

Там ждуть, безумовно, самі перемоги,
Там будуть тріумфи гучні! ...
Та вже подорожник побіля дороги
Готує пов’язки мені.


***
А коли ти почнеш
мене саму надовго лишати,
то темної ночі чотири вітри
прилинуть мене втішати.

Північний вітер, хмурий-хмурий,
велів: – Розпали вогонь,
руки зігріти.
Щось я, видно, почав старіти!

Південний вітер, ясний-ясний,
почав мити вікна:
– А чого ж ти від сонця ховаєшся?
Ти ж до нього звикла.

Західний вітер, тихий-тихий,
постукав у шиби:
– Пусти мене в хату,
буду твої сльози сушити.

А східний вітер, ярий суховій,
прилетів, як за вікнами вже біліло,
та й висушив моє серце,
аби не боліло.


***
Любив ти мене, не любив –
Мовчи про це, Бога ради.
Вірю: в час достигання плодів
Прийде до мене радість.
З вітром духмяним прилине
В ласкавому місяці серпні,
Горя найменші краплини
Знищить в моєму серці,
Яблук малиновим соком
Піднебіння моє зволожить,
В небо зірветься соколом,
Радість на всесвіт помножить,
Сколе стернями ноги босі,
Губи висушить спекою,
Нагадає  мені про осінь,
Серце пройме небезпекою.


***
Так тихо, так тихо-тихо
        я підійду до тебе
І нечутко, зовсім нечутно
        торкнуся твого плеча.
І так, як цвіт нахиляє
        зелені антени стебел,
Так мою голову буйну
        похилить рясна печаль.
Печаль, наче знак мовчання.
        Печаль, як печать на серці.
Щоб я не відкрила нікому,
        щоб я навік зберегла
Те неймовірне щастя,
        що в тихому місяці серпні
Я брала в обидві долоні,
         а втримати – не змогла.


ТОБІ

Інший  мене обіймає,
Інший мене голубить, 
Упевнено нахиляється,
Шукає губами губи,

Ділить зі мною радість,
В біді помагає порадами,
Говорить слова кохання,
А слова ті – у тебе крадені!

А губи мої тікають,
А губи мої стискаються.
До билець припавши ночами,
 Я каюся, каюся, каюся!

І серце моє захлинається
Дзвінкими болючими римами...
Я вміла тебе придумати –
Не вміла тебе утримати.


***
Вкину в поштову скриньку
жовтий листок кленовий:
хай відішлють до тебе
замість мого листа,
хай нагадає,
що осінь,
що я знудьгувалась зовсім,
може, нарешті спохватишся,
як швидко минають літа.
Ти мого листа прочитаєш,
недбало його відкинеш,
вийдеш з своєї кімнати
в сухий листопадовий шум,
скажеш: – Хай падає листя,
приходить зима. Колись там
на першім зеленім листочку
я відповідь напишу.


ЯБЛУНІ

Білі яблуні мого дитинства
Знову квітнуть в моїй уяві,
Білі яблуні мого дитинства,
Тихо-мрійні та ніжно-ласкаві.
Осипаються пелюстками,
Обіцяють мені прохолоду.
Доторкнуся до цвіту руками –
Мов долоні занурюю в воду.
Білі яблуні мого дитинства,
Заметіль весняна весела.
Білі яблуні, горді та чисті,
Мов мадонни Рафаеля.
Я далеко вас полишила,
Не вернулась до рідної хати.
Я немало в житті грішила,
Тільки вам не можу збрехати.
Не була я така, як повинна,
Підкорялась нерідко силі.
Я стаю біля вас на коліна:
Простіть мене, яблуні милі!


***
Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я –  троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.


***
Як я тебе любила!
Сказала – і стало страшно.
Як я тебе любила –
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном,
Цілувались – все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово “люблю” лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.

На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
–  Як я тебе любила!


ЛИСТ З ВІДПУСТКИ

Я скучаю за тобою.
Чи мовчу, чи розмовляю,
Чи на людях веселюся,
Чи сумую в самоті –
Я скучаю за тобою!

Хочу голос твій почути!
Слухаю співочих птахів,
Слухаю розмови мудрі,
Слухаю пісні Дассена –
Хочу голос твій почути!

Хочу рук твоїх торкнутись.
Я дніпровські хвилі гладжу,
Любим друзям руки тисну,
Сарні хліб даю з долоні –
Хочу рук твоїх торкнутись!

Хочу уст твоїх торкнутись.
Я в липневім сонці гріюсь,
Я квітки троянд цілую,
Їм духмяні полуниці –
Хочу уст твоїх торкнутись!

Я скучаю за тобою!


СВЯТО САМОТНОСТІ

Я сьогодні святкую
свято самотності:
помию підлоги,
столи застелю,
Я сьогодні святкую
свято самотності
в пам’ять про того,
кого я люблю.
Я клопоти всі,
як дітей, заколишу,
я усміх покличу:
– Прийди на лице!
Я білі ромашки
в спокої залишу:
там чітка пелюсток,
я знаю про це.
Воно дуже тихе –
самотності свято:
не треба музики,
гамору, слів.
Лиш небо за вікнами
буде сіяти,
збереться десяток
нездійснених снів.
Я їх привітаю:
– Рада вас бачить!
Заходьте, сідайте,
наллємо вина.
Що ви не збулись –
це нічого не значить.
Що ви не збулись –
це не ваша вина.
Що ви не збулись –
не плекаю досаду.
Як чим, а невдячністю
я не грішу.

А там між гостей
до столу присяду
і тихо й печально
цей вірш напишу.


НІЧНИЙ ШЕПІТ ЗАКОХАНОЇ ЖІНКИ

Хай найсолодше яблуко
 визріє тобі восени,
а навесні пролунає
найніжніший спів солов’я.
хай приходять до тебе
ласкаві і тихі сни,
навіть коли поруч не я.

Хай буде дорога твоя
ясна і проста
і друзів, вірних та щирих,
ціла сім’я,
хай гіркота обминає
твої кохані уста,
навіть коли поруч не я.

Хай не буде і краплі смутку
в серці на дні,
хай подарує взаємність
любов найбільша твоя,
хай будуть сонячні всі твої дні,
навіть коли поруч не я.


***
    Ой, ще буде каяття,
    Та не буде вороття!

Ой, ще буде каяття, 
Та не буде вороття!
Буде ніч, темна ніч,
Мов невдале життя.
Буде дощ по вікні,
Та годинник на стіні,
Та  листок паперу білий –
Написати мені.
Будеш писати мені листи,
Буде їх вітер мені нести,
А я конверта не розірву,
Бо я давно вже не там живу,
Бо я спокійно сплю уночі,
Сплю я у іншого на плечі,
І тільки сниться, – чи чуєш ти? –
Летять за вітром твої листи.
І приходить каяття,
Та  немає  вороття.


СВІТАНКОВА ПІСНЯ

Розбуди мене, розбуди,
А як буду я тиха і сонна,
Поведи мене, поведи
Милуватися сходом сонця.

Заспівай мені, заспівай
Світанкову радісну пісню.
Запитай мене, запитай,
Чи прийшов ти не надто пізно.

Обніми ти мене, обніми
Руками теплими вірними,
Обмани мене, обмани,
Щоб я ще раз в щастя повірила.


***
Скажи мені єдиний раз: – Я твій!
І я повірю. І про все забуду.
І більше вже журитися не буду,
Сльозу довгасту випущу з-під вій.

Нехай вона стікає по щоці,
Нехай змиває з неї пил буденний.
І раптом вітер налетить південний,
Пройде грайлива хвиля по ріці.

Повіє щастям, сонцем і теплом.
Я сумнівів гіркий вантаж покину
І в тебе на плечі засну спокійно,
Немов пташина в мами під крилом.


***
Твоє ім’я так легко, як зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки... невже таки кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?

Вигадую?.. Вигадую... Можливо...
Прикрашую тебе?.. Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.

І що тепер літа і сивина –
Вона від твого усміху розтане!
Це все таки... Це все-таки вона –
Ота любов, що перша і остання.


***
Візьми мою голову в свої долоні,
Мов квітку, ще нерозквітлу,
Подаруй мені
        туги сльози солоні
І щастя посмішку світлу.
Подаруй мені ночі,
    короткі й безмежні, як вічність,
І світанки, повні пісенного гуку,
А щоб я не змогла, не посміла
        до щастя привикнуть,
Подаруй мені ще розлуку.


***
Сто гріхів тобі прощу,
А потім тебе відпущу.
Відпущу я тебе з людьми подорожніми,
Відпущу я тебе з руками не порожніми.
Подарую тобі сто сонячних днів,
Подарую тобі сто щасливих снів,
Подарую тобі сто усмішок ласкавих,
Подарую тобі сто веселок яскравих.

Ти про мене не думай – я скоро утішусь.
Ти про мене не думай, що ні з чим я залишусь.
Залишу собі сто осінніх днів,
Залишу собі сто печальних снів,
Сто сльозин по щоках моїх потече,
Сто блискавок груди мої пропече.


***
Ти не плач... не треба... не плач...
Не заламуй трагічно брів.
Дощ одяг нейлоновий плащ
І кудись навмання побрів.

Так задумливо йде і йде,
І про щось розмовляє з кущами,
А кущі, як завжди під дощами,
Прополіскують листя бліде.

Як це мало, що серце хоробре!
Ще б до цього хоч крихту тепла.
Ти повір, що  буде все  добре.
Ти не плач... не треба... не плач...


СОНЦЕ, ВІТЕР І ЖІНКА

Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Русі коси розплітав,
Сірі очі цілував,
Говорив палкі слова кохання.

А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.

А жінка себе відчувала княгинею.
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав: – Ми вдвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.

Десь ополудні погода стихла.
Все пролетіло, сліду не лишило.
Жінка сиділа печальна і тиха,
І сонце сльози її сушило.


***
А жінка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обійде,
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий. Тобі до неї де!

Її уста, звабливо-малинові,
Вже знають смак цілунку і сльози,
А очі, темно-карі, аж тернові, –
Це тіні відбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душі.
Як важко все відроджувать було.
Та жінка йде. І тиші не порушить.
Лише лягла задума на чоло.

А жінка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обійде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чіпай. Нехай собі іде.


***
А любов і досі жива –
Я всім серцем в це вірую.
Тільки не паморочиться голова
Від весняного вітру.

А любов не полишить мене –
Не знайду я кращої пари.
Тільки раніш обпікало вогнем,
А тепер ніби промінь з-за хмари.

І легкий дотик твоєї руки
Вже не хмільний, а полинний,
І тихо рахую розлуки роки,
Як раніш рахувала хвилини.


***
Я до тебе приходжу, любове моя єдина,
Ластівко моя перша, пісне моя лебедина!
Обсипає мене морозом
         з твоїх сонцесяйних  долонь.
Я до тебе приходжу,
        як метелик летить на  вогонь.
Пересохли мої уста і потріскує сухо волосся.
Це ти, моя радосте, ти, це мені не здалося!
Десять тисяч змарнованих днів
        на моєму  сумлінні,
Десять тисяч безсонних ночей
        у зневірі, тривозі, болінні!
Я крізь бурі пройшла
    – тільки шрами на серці  спеклися.
Я крізь вихрі пройшла
    – сиві пасма в волосся вплелися.
Крізь неправду пройшла
        – обкипіла душа моя  жовчю.
Крізь неславу пройшла,
        проклинаючи долю жіночу.
О любове моя, з щирим усміхом,
        з поглядом  синім,
О любове моя, охопи мене полум’ям сильним!
Не загину в вогні
        – вийду юною, дужою,  щирою.
Так, як в сонце, і в небо, і в хліб –
        так у тебе я вірую.
Стало око моє зірке
    – просто в серце  неправду я вцілю.
Тільки страшно мені. О любове моя, не спіши!
Підожди іще хвилю!


ПРОЩАННЯ 3 СОНЦЕМ

Останнє лагідне тепло,
Таке, що аж у серці щем.
Вже скоро стрінешся з дощем
І скажеш: – Літо відпливло.

Як мало нам в житті дано,
А ми його ще й не цінуєм
І лише спогади цілуєм,
Як все в минулому давно.

То ж не змарнуй, не розгуби
Й малої сонячної хвилі
І у серпневому дозвіллі
Із чаші щастя пригуби.

Не поспішай, не захлинись,
Навічно не вгамуєш спраги.
Скажи: – Я був щасливий справді.
І не забути поклянись.


НАД ОЗЕРОМ ХОЛОДНОЇ ВОДИ

Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди –
Над озеро холодної води.

А в тій воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося,  на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді "Моя-а!" – кричав ти, і луна
Тобі покірно "Я-а!" – відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний     проникає в серце.
"Твоя-а!" – кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.


КРИМСЬКІ ВРАЖЕННЯ

На мисі Плако буду гірко плакать,
Що от – життя не вийшло, те да се...
І раптом
    перлами розшите плаття
Мені на берег хвиля принесе.
І от запахне гірко так і солодко,
І я почую стільки голосів,
І скаже ялівець: – Ну, як не соромно?
Я тут із незапам’ятних часів
Стрічаю птиць, як повертають з вирію,
Коли весною розпрозорюється синь,
І все чекаю, що у мене визріє
Оранжевий, мов сонце, апельсин.
А тут лиш ягоди, дрібні, зелені,
Хоч сядь і плач. Та я не маю зла.
Кому ти заздриш?
Може, тій Олені,
Що через неї Троя спалена була?
О, та уміла голови кружити!
Та це ж не всім.
        Ану, примір-но плаття
І усміхнись. Бо якось треба жити.
А іноді... А іноді й поплакать.


ПРОЩАННЯ З ЛІТОМ

Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.

Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.

Ти мене зчарувало зовсім,
А може,  сама я... сама.
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може, сама я... сама.

Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло –
Дякую, що було.


ЗАПИСКА

Приїдь до мене!
        Я  спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу.
А потім спохвачусь. Запропоную сісти.
Спитаю: – Як живеш? І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: – Ось зараз чаю скип’ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб’ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу. Води поп’ю.
І знов повірю: це таки на щастя!


***
І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край фіртки
На  мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі.
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші  ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.

За вітром пливе павутина,
Хоч здавалося, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.


***
Скільки щастя я мала –
Чому ж не берегла?
...Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Щодня нову пісню співала,
Що повна світла й тепла.
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Щоранку любов зустрічала,
Надвечір самотня йшла.
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Руку друга тримала –
Надійна рука була.
...Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Гадала: жар-птицю спіймала –
Зосталось перо із крила.
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!


***
Що робити, коли вранці знову
Бачиш хмар лиховісну основу,
Коли дощ, і негода, і хвища,
І злий вітер в обличчя свище?

        – Треба ждати сонця.

А як знову самі невдачі,
Як одна, не вдаються задачі,
І ти лаєш, забувши про чемність,
Всіх зусиль своїх марну нікчемність?

        – Треба працювати далі.

А як ляже на серце туга,
І нема біля тебе друга,
І від болю душа заніміла,
І сама собі стала немила?

        – Треба жити.

Бо ти на землі – людина,
І дорога в тебе єдина:
Не безвільно весь вік тужити,
А діждатись, добитись, прожити!


СИЛЬНІША ВІД ЛЮБОВІ

Коли я раптом обірву розмову,
Притихну і замовкну на півслові,
Це значить, що прийшла до мене знову
Поезія, сильніша від любові.

Мені твоє світитиме обличчя,
Лунатиме твій голос в шумі крові,
Та не держи, коли мене покличе
Поезія, сильніша від любові.

І ти на мене, милий мій, не сердься,
Не мруж очей і не нахмарюй брови,
Бо вже навік ввійшла до мого серця
Поезія, сильніша від любові.

І все життя мені іти по світу
Крізь сірий дощ і зорі малинові
Туди, де недосяжно мені світить
Поезія, сильніша від любові.


***
Голос дівочий плив над рікою,
Такий самотній печальний голос,
Що довіку не буде мені спокою,
А буде неспокій, як  вічний голод.

В тиші нічній слова розквітали.
Наївні і ніжні, мов сині квіти,
Пливли за водою і вже не вертали,
І віяв теплий серпневий вітер.

Він пахнув полем і садом стиглим,
Обтрушував зорі з високого неба,
І ті, що в польоті згоріти не встигли,
В темній траві дозрівали вишнево.

І літо, повне сили й спокою,
Було наче стиглий пшеничний колос,
І голос дівочий плив над рікою,
Тихий, самотній, печальний голос.


***
І прийде осінь до мого серця,
І прийде осінь і скаже несміло:
– Ти на мене за те не сердься,
Що пізніше прийти не зуміла.

І прийде осінь до мого дому,
І прийде осінь і скаже тихо:
– Стільки було тут вітрів і грому...
Чи ж тепер твоє серце стихло?

І прийде осінь до мене багряна,
Виноградна, медова осінь.
– Що ж, заходь, – скажу, –
            вже не рано.
– Так, – скажу, – стихло. Не зовсім.


***
Не одсіяй мені, моя любове!
Світи мені, немов зоря ранкова,
Коли воркочуть ніжно голуби,
І світ такий прозоро-голубий,
І трави темно-сизі від роси,
І в лісі розцвітають вереси.

Оце вже осінь?
Що ж, нехай і осінь!
Ми в осені довірливо попросим:
– Не в’яль нам серця тугою намарне,
Будь сонячна, а  коли треба – хмарна,
Сповняй свої обов’язки в цім світі,
І лиш любов нехай нам вічно світить.
І я шепчу слова ці знову й знову:
– Не одсіяй мені, моя любове!



Зміст

"На долонях, на моїх долонях..."    3
Спокуса    4
"Я тебе люблю. Немов молитву..."     6
"Чоловік, якого я люблю..."    7
"Місячний пил на скронях твоїх..."     8
"Спи, милий, спи на моїй руці..."    9
Колискова для світанку     10
Заклинання дня     11
"Так на душі святково і прозористо!..."     12
"Дай мені свою руку..."    13
Чекання     14
"Тягну легкі свої руки..."     15
Ніжність    16
Зустріч     17
"Я не сільська і не міська..."    18
Наївна пісенька     19
"От і збулося, збулося, збулося..."     20
Сміялась жінка    21
"Я осягнула вищу мудрість..."    22
"В усьому щастя, осене моя..."    23
"Чорнява жінка в платті помаранчевім..."     24
"Було це, пам’ятаю, вранці..."    25
Сентиментальний  спомин    26
"А коли ти почнеш..."     27
"Любив ти мене, не любив..."    28
"Так  тихо, так тихо-тихо..."     29
Тобі    30
"Вкину в поштову скриньку..."    31
Яблуні    32
"Знов нижу я рядки літер..."     33
"Як я тебе любила!..."    34
Лист з відпустки     35
Свято самотності     36
Нічний шепіт закоханої жінки     38
"Ой, ще буде каяття..."     39
Світанкова пісня    40
"Скажи мені єдиний раз: – Я твій!.."     41
"Твоє ім’я так легко, як зітхання..."     42
"Візьми мою голову в свої долоні..."     43
"Сто гріхів тобі прощу..."    44
"Ти не плач... не треба... не плач..."     45
Сонце, вітер і жінка    46
"А жінка йде, травинки не притопче..."     47
"А любов і досі жива ..."    48
"Я до тебе приходжу, любове моя єдина..."    49
Прощання з сонцем     50
"Над озером холодної воли..."    51
Кримські враження    52
Прощання  з літом    53
Записка    54
"І пес твій на мене не гавкав..."     55
"Скільки щастя я мала..."    56
"Що робити, коли вранці знову..."     57
Сильніша від любові    58
"Голос дівочий плив над рікою..."     59
"І прийде осінь до мого серця..."    60
"Не одсіяй мені, моя любове!..."     61

ББК  У
        Г 68

        Посвята   (знято з переду мною - Богдан Гордасевич)

    Жінці, яка схожа на сталеву пружину, сховану в квітці білої лілії, Юлії Тимошенко  присвячується

 

 

(У 90-ті роки було написано Галиною Гордасевич чимало поезій чудової суто жіночої лірики, але не було грошей, щоб їх видати, аж тоді й виникла думка присвятити збірку поезій тій жінці, що зафондує її видання якимсь чином. Перед тим подібну збірку було укладено і присвячено багатим паням: Галині Хомиці, Ганні Антонів, потім – Оксані Білозір, з надією на фінансову допомогу, але всі вони не знайшли коштів на підтримку видання, тоді присвята стала ось такою, але з тим самим результатом - грошей ніхто не дав і вже точно не дасть на видання цього збірника і він існує тільки в кількох примірниках. Потім Галина Гордасевич померла і зміни посвят разом із надіями скінчились. – Б.Г.)

2000 р. м. Львів


 



Обновлен 20 июл 2014. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником