ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "РЯДОК З ЛІТОПИСУ"

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "РЯДОК З ЛІТОПИСУ"

збірка №1 "Історична" з проекту "15 тем - 16 збірок" (видано і ще можна придбати!)



 

Галина Гордасевич

 

“Рядок з літопису”

 

поезії

 

                                   Присвячується видатній діячці української діаспори в Канаді,

                                   Письменниці Лесі Храпливій-Щур

 

 

ВІД АВТОРА


Коли мені було чотири роки, мама, приспавши мою сестричку, сідала вишивати рушник або батькові сорочку, а щоб я сиділа тихо, розповідала мені старі легенди. Про те, як Андрій Первозваний благословив майбутній Київ. Про трьох братів і сестру Либідь, які той Київ заснували. Про мудру княгиню Ольгу. Про дівчинку Олесю, яка врятувала рідне село, завівши татар у глухий ліс. Коли мені було шість років, батько купив мені “Історичні оповідання” Антона Лотоцького, які я буквально вивчила напам’ять. Мабуть, тоді вже в моїй душі засіялися зерна, які потім проросли віршами “Легенда про заснування Києва”, “Початок історії”, “Княжі лови в Теребовлі”.

В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”.

“Балада київських пам’ятників” прийшла до мене сонячного дня в Киеві, коли я вперше побачила пам’ятник княгині Ользі.

“Княжі лови” народилися таки в Теребовлі, хоч було це в березні, отже, горби не були зеленими.

А “Острозькі сонети” я склала замість одного вірша, на якого мене умовляв поет Іван Пащук, для ювілейного збірника, присвяченого Острогу.

     Коли мені було десять років, я думала: ну, чому я живу в такий нецікавий час? От Древня Греція, Київська Русь, Запорізька Січ – то була історія. А зараз... Я подумала і знайшла таке визначення – те, що зараз,– це політика. Через кілька десятків років я знайшла в одного історика таке: ”Історія – це політика, звернена в минуле”. І подумала, що в тому є щось спільного.

  

 

 

 

 

Рядок з  літопису

 

В той рiк не було на Русi

Нi мору, нi гладу,

І домовилися князi всi

Хоч до якогось ладу.

 

І коли йшли вороги здаля,

То в дорозi пристали,

І мирна була земля,

І отроки пiдростали.

 

І гарно було молодим

У весiльнiй одежi.

І коли в небо здiймався дим,

То вiд вогнища – не вiд пожежi.

 

І вчасно посiяв сiвач,

І яблуня квiтувала,

І мати спекла калач –

Родину нагодувала.

 

І радiсно їй було:

З муки ж бо, а не з полови.

А муж як сiдав в сiдло,

То хiба що на лови.

 

І знак бiди не звисав

З темного неба нiчного.

І чернець в манускрипт записав:

«Сей год не було нiчого.»

 

Легенда про заснування міста

 

Троє братів мандрували

Через степи і ліси,

З трави густо-зеленої

Збивали краплі роси.

Троє братів мандрували

І з ними четверта сестра.

На кручі понад  рікою        

Сказав: – Зупинитись пора!

Найстарший брат це промовив,

Широкоплечий такий,

А ім’я йому – Кий.

 

А другий сказав нетерпляче:

– А мо’, пошукаємо ще?

А ім’я йому – Щек.

 

А третій брат, наймолодший,

Тугою за незнаним хворів,

А ім’я йому – Хорив.

 

Їм же сестра усміхнулась:

– Браття, це ж справжній рай!

Багато земель ми пройшли,

Та чи бачили ліпший край?

Серце віщує моє,

Тут ми будем багаті й щасливі.

А ім’я тій сестрі – Либідь.

 

Троє братів-мужів

І з ними четверта сестра

Заложили град сей велій

На берегах Дніпра,

Що вистояв супроти бур

І переміг усіх зміїв,

А ім’я йому – Київ.

 

 

Початок Історії

 

                                 Іду на ви

                                 Князь Святослав

 

О, як це було благородно

В той давній кривавий час,

Йдучи на сусiда походом,

Попередити:

                   – Йду на вас!

 

Кликав князь наймужнiшого воя,

Затаївши образу кревну.

Княже слово узявши з собою,

Той рушав у дорогу непевну.

 

І скрипiли на дибi голосно

Костi слов’янськi бiлi,

І хилились додолу голови,

За нiч одну посивiлi.

 

Гей, чи чуєш, чи бачиш, княже,

Як посланцi твої конають?

– Скiльки кiнних у князя, скажеш?

Скiлькi лучникiв? – Я не знаю.

 

– Що ж ти знаєш? Чи вже й забувся,

Із якого ти племенi-краю:

– Я з країни, що зветься Руссю,

Я за честь її помираю.

 

Не радiйте! Сконаю скоро я,

Тiльки й вам залишилось мало...

Так вступали князi в Історiю.

Так Історiя починалась.

 

Княжі лови в Теребовлі

 

Над зеленими горбами,

Над березами й дубами

Гучно труби засурмили –

То збирає ловчих князь.

 

Пси голодні рвуться й брешуть,

Копитами коні крешуть.

Гвалт і гамір на подвір'ї –

Зараз вийти має князь.

 

Князь княгиню обнімає,

Князь каплицю обминає,

Бо йому не до молитви –

Нині лови має князь.

 

А як стане князь в стремена,

Сколихнуться всі знамена,

Крикнуть люди, свиснуть стріли –

Добрих ловчих має князь.

 

Буде радість їм велика,

Будуть гнати тура й дика,

А як вийдуть на ведмедя,

То його уб'є сам князь.

 

По лісах на Подністров'ю

Пахне димом, пахне кров'ю,

Та не бійтесь, люди добрі,–

Це полює нині князь.

Княжі лови в Теребовлі!

 

Князь увечері вернеться,

До княгині усміхнеться,

Буде пити пива-меди –

Відсвяткує лови князь.

 

Але потім серед ночі

Бачить очі, очі, очі,

Очі серни, очі дика,

Очі тура бачить князь.

 

В них і біль, і гнів, і розпач,

Князь підійме спис нарозмаш,

Князь ще й уві сні вбиває.

– Не вбивай нас! – чує князь.

 

Потім знов настане ранок.

Встане князь, зійде на ганок.

Та розпеченим залізом

Раннє сонце в очі лізе,

Аж примружить очі князь.

Княжі лови в Теребовлі.

 

Яничарська балада

 

Встала курява стовпами.

Багрянiли хмари.

Приазовськими степами

Гнались яничари.

I летiла перед ними

Звiстка невесела,

Що пускають вони з димом

Українськi села,

Що старих людей вбивають,

Тих, хто уже сивий,

Малих дiток забирають

В неволю-ясир.

 

Забiгає яничарин

У бiленьку хату.

Стала жiнка у вiдчаї –

Нiкуди тiкати!

Тiльки в очi подивиться –

В нього ж очi синi!

Раптом зойкнула вдовиця:

– Сину ти мiй! Сину!..–

Простягає вона руки,

Обiйняти хоче,

А вiн стоїть, клятий турчин,

Стоїть та регоче.

Звiдки йому пам’ятати

Українську мову,

Як малим украли з хати,

З батькiвського дому,

Вiд матерi вiдiрвали,

Вiд рiдної сутi

Та молоком напували

Скаженої суки.

Постаралися немало

Вчителi незлецькі,

Щоб не знав вiн слова «мамо»

Навiть по-турецьки.

То ж була наука люта –

Як зброю тримати.

От i блиснула шаблюка!

От i впала мати...

 

3 того часу проминули

Не лiта – столiття.

Дай Бог, щоб вас обминули

Такi лихолiття!

А щоб ми це, люди милi,

Могли пам’ятати,

Не спочили у могилi

Анi син, нi мати.

Бога мудрiсть незвичайна

I велика сила:

Вiн з матерi зробив чайку,

Зробив вовком сина.

I чаєчка все кигиче

На ковилу сиву,

А прислухаєшся – кличе:

– Сину ти мiй! Сину!..

А вiн виє, турчин клятий,

Темними лiсами,

Нiби вчиться вимовляти:

–  Мамо моя! Мамо!..

 

Козаки

 

Чорне море перепливали,

До хвиль і бур призвичаєні,

Не марне ж човни називали,

Як птахів морських, – чайками.

 

Терпіли мороз, і спеку,

І сухі степові вітри,

Ганяли чортів по пеклу,

Давались взнаки татарві.

 

Було, дарували серце

Оришці там чи Маланці,

Та забували все це,

Коли опинялись в паланці.

 

Як жевріло сходу горно,

Молились щиро, як діти,

Вміли вмирати гордо

І безжурно радіти.

 

Аж за боки від сміху тримались,

Намагаючись ближче пропхаться,

Коли в козаки приймали

Царициного коханця.

 

А що був він згідно з тим часом,

У перуці штудерній.

– Будемо звати Нечосом! –

Щосили горлянку дерли.

 

Він присягу приніс цілковиту –

І тихо було, як в усі.

І співали, п’ючи оковиту,

Як комар женився на мусі.

 

Таких дітей вона мала,

Що заздрили всі Україні.

Не сила їх силу зламала,

А хитрощі зміїні.

 

Ті в вигнанці пішли, ті – в іноки,

Ті до скону були кріпаками.

Лиш правнукам снилось іноді:

Були ж і ми козаками!

 

Богун в Переяславі

 

Вийшов з свiтлицi. На горлi петля.

Дихати важко.

Спокiйно спить укохана земля.

Чи все ж зважено?

 

Самоцвiтно снiги грають

В мiсячнiм сяйвi.

Мiй рiдний, мiй бiдний краю,

Чи ж я в тебе зайвий?

 

Зiйде сонце, розтопить снiг.

Чи ж завжди так гине неправда?

А коли я один проти всiх,

То, може, не маю права?

 

А чому я один проти всiх?

Чи послiпли всi, чи захмеленi?

Ой, ще бути кривавiй росi

По веснянiй довiрливiй зеленi.

 

Паща лева, кігті орла,

Посол, мов вертка лисиця.

Як могла, як ти, нене, могла

До когось в прийми проситься?

 

Допросилася. Маєш. Радiй.

На нескiрного сина не сердься.

В мене шабля, та кiнь гнiдий,

Та куля ворожа

в серце.

 

Смерть гетьмана Сулими

 

Чорна доля і чорна неволя,

Чорний вітер із чорного поля.

А за тьмою, – моя єдина! –

В чорній тузі квилить Україна.

А крізь чорне – червоне жаром,

Може, кров’ю, а може, пожаром

Підступає, цілує в губи,

Виростає, чекає згуби.

Ні, не смерті чекає – муки.

Не покори – бодай би смути.

Не благання – хоча би крику.

Не сльози – хоч звіриного рику.

Стиснув зуби, аж розкришились,

Тільки ж в дурні пани пошились,

Бо для них, вельможних, прославлених,

Тільки усміх уст окривавлених,

Тільки острах у серце – жалом,

Тільки небо кругом – пожаром.

А іуди із переляку

Вже шукають собі гілляку,

Ті, що крили у пазусі ніж.

Чорна зрада...

Ой чорна ніч...

 

гетьманські столиці

 

Помоліться за нас, гетьмани,

Хоч на неба крайній околиці!

Коли Україна постане,

Вона і за вас помолиться.

 

Помоліться, щоб в мирі нам жити

На землі, квітучо-весінній,

Щоб не “зрада” був жовтий, а “жито”,

Не “печаль” щоб, а “небо” – синій.

 

Щоб змінилася доля химерна,

На шляху не чекала згуба,

Щоб співали ми:”Ще не вмерла!”

Не лякався вкраїнець тризуба.

 

То вже потім такий необачний

Рід козачий захирів.

Помолися, Петре Сагайдачний,

За свій Трахтемирів!

 

Помолися за Київ, Богдане,

Ти ж у нього вступав у славі.

То вже потім задзвонять кайдани

Твоїх внуків в сибірськім засланні.

 

Та не буде в покорі хилитись

Козацьке єство полум’яне!

Коли будеш за нас молитись,

Пом’яни Чигирин, Дем’яне!

 

А воля не сохне, не в’яне –

Зареве розгніваним туром.

Помолися, славний Іване,

За місто своє Батурин!

 

Бо надовго, ой, як надовго

Чорні мряки Вкраїну вкрили!

Перед ясним обличчям Бога

Помолися за Глухів, Кириле!

 

Помоліться за нас, гетьмани,

Вознесіть до бога осанну,

І тоді Україна постане,

Як належить: від Дону до Сяну.

 

 

Балада про Кармелюка

 

За Сибіром сонце сходить –

Гей, Сибір-тайга!

Скують мене кайданами –

До ноги нога.

Не мені літа рахує

Зозуля в гаю.

Похилю я в тяжкій тузі

Голову свою.

Буду жити в темних норах –

Не в темному лісі.

Так мені приговорили

Пани товсті, лисі.

Поховають в чужу землю –

Буде вона каменем.

Ой, пече, ой, допікає

Неволя гірка мене!

 

Та що ж бо я всоте

Одне товчу?

Та невже я всоте

Звідси не втечу?

Я ж бо характерник –

Так чи ні?

Намалюю човен

На стіні,

Та й сяду в нього,

Та й попливу

Крізь сірі мури,

Крізь тиху траву.

 

Тільки як же я намалюю човен,

Коли довкола чотири стіни,

А я один межи ними?

 

А я вже знаю, що я зроблю:

Я своє серце на вугіль спалю,

Я собі живої крові вточу,

Та й човен намалюю, та й втечу.

 

Даремно ж, вороння, ви каркали!

Гей, ще ж ви узнаєте Кармеля!

 

Повстанський марш

 

А по вулицях коні цокають,

А по вулицях коні цокають,

Копитами цокають, в ряд ідуть.

А на конях хлопці, молоді повстанці,

Дай Ти їм, Боже, добру путь!

 

А дівчата з вікон виглядають!

А дівчата з вікон виглядають!

У якої усмішка, в іншої сльоза.

Ще ж над головою небо чисте,

Та уже за обрієм устає гроза.

 

А хлопці на вікна озираються,

А хлопці на вікна озираються,

А хлопці співають від душі!

Буде хлопцям доля, доля невідома,

Будуть їм пристанищем ліс та комиші.

 

Матері до Бога припадають,

Матері до Бога припадають:

– Дай Ти їм, Боже, добру путь!

Їдуть містом хлопці, пісню співають

І того не знають, що в вічність ідуть.

 

 

МІСТА УКРАЇНИ

 

 

 

Повернення в дитинство

 

Пострибаю по доріжці

На одній ніжці –

я в дитинство повернулась!

В мене бантики рожеві

і сандалики дешеві,

та ціна не має значення.

Головне, що я весела

і що недалекі села –

це для мене землі невідомі,

а життя переді мною

озивається луною

і, звичайно, обіцяє радість.

Півстоліття пролетіло,

зупинитись не хотіло,

і було там всього і усякого.

Але я лиш усміхнулась

і в дитинство повернулась:

– Добрий день, Дібровице!

 

 

Повернення на Батьківщину

 

Повернутись на батьківщину

          – не така вже оригінальна мрія,

особливо, коли тобі за полудень береться.

Щось тонко і ніжно щеміло побіля серця,

коли я в’їжджала в Тернопіль

          по вулиці Малишка Андрія.

День був хмарний і зимний.

          Чи ж би гнів на мене земля моя мала,

що я так довго чужими стежками ходила?

Ну, що ж, як бачиш, настала ота хвилина,

що я вернулась до тебе

          і сльозу на льоту спіймала.

Не все воно в житті виходить, як мріється,

і далекі дороги не стеляться рушниками.

Підгинаються ноги з утоми, а треба іти та іти.

І побачиш: на місці стоїш,

          хоч здавалось –  сягаєш мети.

І одна хвилина руйнує все,

          що будувалось роками.

Та за куряву тих нелегких доріг,

          що на скроні і серце впала,

як повернення в юність,

          колись нагорода прийде:

щастя ще раз вернутись на землю, де,

рідна мати моя, ти ночей не доспала.

 

 

 

                            * * *

              А коли мене спитають:

              – Де на світ родилась ти?

Я скажу:

              – Це там, де гори

не якої й висоти,

та коли на кручі станеш,

та коли з гори поглянеш –

то такий довкола простір,

що зривайся і лети!

 

А коли мене спитають:

         – Де на світ ти народилась?

Я скажу:

              – Це там, де Іква,

що Словацькому любилась,

в’ється межи берегами,

ще там билась з ворогами

мужня і чарівна Ірва,

що в потік дзвінкий розбилась.

 

А коли мене спитають:

              – Де родилась ти на світ?

Я скажу:

              – Там, де катальпи

жовтувато-білий цвіт,

де пісні дзвенять усюди,

де веселі й добрі люди.

Я у Кремянці родилась –

кремянчанкою зовіть!

 

 

Місто мого дитинства

 

Тихо долає простори,

Ледве колише рінь.

Може, то річка Гуринь...

Може, вона – Горънь...

 

Місто моє чорноброве,

Як дівчину, приголуб.

Може, воно від “діброви”...

Може, від слова “дуб”...

 

Тут люди, душею близькі,

А тілом міцні, як дубки,

Говорять вони по-поліськи,

Милі мої земляки.

 

Тут доля мене причастила

Великої тайни життя.

Тут серця лишилась частина,

Хоч була я ще зовсім дитя.

 

Знову церква біліє,

Звільняючись бруду й іржі.

Князівно Іуляніє,

Місто моє бережи!

 

Хай бігають по Воробинській,

Де пісня моя розпочата,

Хлопчики, мов горобчики,

І мов синички, дівчата.

 

Будинки в разок, мов намисто,

І з бджілкою квітка кожна.

Як це потрібно – місто,

В яке повернутись можна.

 

 

Весняна прогулянка Києвом

 

А в Києві цвітуть каштани

Мереживом жовтаво-білим.

І погляд мій сльозою тане.

Ось що зі мною ви зробили,

Розквітлі київські каштани!

 

Я радо простягну долоні

І сповню їх диханням вітру,

Повільно йду по Оболоні,

Непрохану сльозину витру

І знову простягну долоні.

 

Царівна-лебідь а чи Либідь

Мені назустріч випливає?

О ці рясні весняні зливи,

Коли весь бруд з землі змиває.

І от – мене стрічає Либідь.

 

А як зайду до Гідропарку,

То сонце вигляне з-за тучі,

Здійме над входом світлу арку,

Засвітить крапельки летючі,

Коли зайду до Гідропарку.

 

Мій Києве, моя любове!

Мені відкрився ти, як доні,

Свої минувшини бездонні,

Своє майбутнє чорноброве

Мені вручаєш ти, як доні.

Мій Києве, моя любове...

 

 

Балада Київських пам’ятників

 

Вернулась княгиня в місто своє,

Іде, оглядає усе, як є.

Де в хрещатім яру били ключі,

Люди рікою вдень і вночі.

Де тури в пущі під осінь ревли,

Нащадки високі будинки звели,

Зате немає ні стін, ні воріт.

І мости – Дніпро ж не перейдеш вбрід!

Невже не бояться вони ворогів?

На капищі старому немає богів,

А світяться Лаври високі хрести.

Боже всевишній, Ти їх прости!

Прости мій бідний, мій рідний люд

За те, що дався дияволу в блуд,

За те, що Михайлівський не вберегли.

Вони молились Тобі, як могли.

Вони грішні, вони живі,

Не такі, як ось ці, що спижеві.

 

І раптом здригнувся небесний круг,

І спижеві люди стали довкруг.

Один, що йому Володимир ім’я,

Вклонився: – Вітаю, бабо моя!

Другий під ноги їй килим послав

І сказав: – Я правнук твій Ярослав.

В незнайомця був одягу незвичний крій,

Він сказав: – А я – Первозванний Андрій.

Ще інший в руках стискав булаву,

Сказав: – Я Богдан, я до бою зову.

Тут троє підходять, і один з них, кріпкий,

Сказав: – Вітаю, княгине. Я – Кий.

А ці двоє – пізнала їх ти?

Це Щек і Хорив, мої рідні брати.

Тут юнка з очима, як води Дніпра,

Сказала: – Я Либідь, їхня сестра.

А той, що в очах мав щось неземне,

Сказав: – Тарасом звати мене.

– А ти, мій сину? Сумний ти щось.

І він сказав: – Я Микола Щорс.

......................................................

Лиш один із спижевих не підійшов,

Кров текла з-під його підошов,

З голови до ніг проклятий стократ,

Стояв поодаль симбірський кат,

Син нечестивий злоби і гріха,

І спиж кришився на нім, як труха.

 

Осіння прогулянка Києвом

 

Сонцепад, золотопад,

В Києві листопад.

Сонця повні вулиці.

Усміх на лиці.

Так би йти і йти

Без усякої мети,

І щоб поруч – ти.

З бронзи вирізьблений ліс.

Сонячно, аж душно.

Гублять дерева лист

Так відчайдушно.

Ах, веселий стриптиз

Лісу золотого!

Ти мене в обіймах стис –

Що кому до того!

Он дивись – обнялись

З вітром берізки,

Тільки розлетілись

Золоті бризки.

І каштан, що виріс в шубі,

Оголюється:

Пада з шелестом і шумом

І розколюється.

Золотого листопаду повні вулиці.

Тихий сум на душі. Усміх на лиці.

Сонцепад, золотопад,

В Києві листопад.

 

* * *

В Пущі-Водиці каштани збираю –

Смагляві хлібини, спечені літом.

Слідкую в небі пташину зграю,

Яка збирається відлетіти.

 

Сонячні плями на жовтому листі.

В серці і в світі сонячна осінь.

І пісня, яку тут співав колись ти,

Мені здається, відлунює й досі.

 

Чую: лунає то тихше, то дужче,

В шерхоті листя, в гомоні птиці,

На ближній галяві, в віддаленій пущі,

В Пущі-Водиці, в Пущі-Водиці.

 

Маріуполь

 

Я йшла на поклик моря

По вуличках покручених,

Я йшла на поклик моря,

Як за оленем пес.

А море утікало

Оленем неприрученим,

А море маскувалося

Під мирну синь небес.

І щоб уже до решти

Мене заморочити,

Воно схопило сонце

Й сховало в глибині.

Медузи пропливали,

Немов метеорити,

І срібні риби місяців

Плескалися при дні.

Я йшла така збентежена,

Зчарована, розгублена,

Що в цьому світі діється,

Збагнути не могла.

Це хвилі а чи хмари я

Долонями голубила?

Чи я брела крізь море,

Чи в небі я пливла?

 

Одеса

 

Юність моя минула давно.

Знов зустріти її не прийдеться.

Тільки вона живе все одно,

Бо є вічно-юна Одеса,

              Де каштани в цвіту,

              Кораблі у порту

              І сонце над головою.

На білому камені чорний рубець,

Хоч мирна синь піднебесна.

Всім війнам на світі буде кінець,

Бо є непохитна Одеса,

              Де мужні серця,

              Де любов без кінця

              І солоний запах роботи.

Приходять невдачі в життя твоє,

В душі, як в руїнах, гребешся.

А ти не сумуй. Пригадай, що є

Вічно-весела Одеса.

              Там цінується жарт.

              Сумувати не варт.

              Мерщій за квитком – і в Одесу.

Юність моя,

Мужність моя,

Радість моя,

Одеса!

 

 

Чернігів

 

А в Чернігові знову весна

Підійма золоті весельця,

І з-під кожного з-під весла

Семицвітна встає веселка.

 

А в Чернігові знову весна

Розсипає білу завію,

Примовляючи стиха: – На,

Земле, зерна, що я посію.

 

Збережи їх, зігрій теплом,

Напій живою водою.

Проростуть вони пружним стеблом

І тебе украсять собою.

 

А в Чернігові знову весна

По гаях березових бродить,

І плюскоче об берег Десна,

І земля всяке зело родить.

 

А в Чернігові знову весна

Запахущим цвітінням біліє,

Ну, скажіть, чия тут вина,

Що моя голова хміліє?

 

 

Львів

 

Над містом Лева орли кружляють, –

Ой, не на добро, не на добро!

Буде меч на шию,

А стріла у серце,

А спис під ребро.

Будуть руки кайданами сковані.

Будуть віки в неволі звіковані.

Буде смуток над сном немовляти.

Будуть воріженьки тебе умовляти:

– Не пручайся, Леве!

– Приручайся, Леве!

– В домашньої кішки научайся, Леве!

– Навчись воркотіти,

              об ноги ся терти.

– А чого ж ти, Леве, такий бо упертий?

 

...Болі, муки – з чим їх порівняти!

Тільки родяться в лева левенята!

 

 

ДОНЕЦЬКИЙ ЦИКЛ

 

Сурми світанку

 

Вставайте, люди, чуєте: світанок!

На небокраї спалахнуло небо

Рожево, малиново і вишнево,

І грає в сурми золоті світанок.

Високий звук злітає над землею,

Над шахтами, заводами, домами,

Зеленим степом, бурими димами,

Над мирною, ранковою землею.

Вставайте, люди, вас чекають справи,

Які без вас нікому не звершити:

Досіяти, дожати, долюбити,

Довершити й нові почати справи.

 

  Світло полудня

 

Стає зіркішим зір, і прозираєш

В малій зернині дерево тінисте,

В земних глибинах пласт вугільний,

В лілових кресленнях – майбутнє місто.

Стає точнішою рука, і вже лягає

Упевнений мазок на полотно,

Вгризається різець у твердь металу,

Злітає в небо голубий літак.

І ось до вас приходить творча зрілість,

Коли стає все ясним і доступним,

І діло робиш, мов співаєш пісню,

І так співаеш, ніби воду п’єш.

 

вечірній настрій

 

На тихій вечірній зорі,

Як спалахують перші зорі,

Веселі, мрійливі, суворі,

Додому ідуть шахтарі.

Несуть вони радість в душі,

Несуть вони в м’язах утому.    

Ідуть шахтарі додому –

Сусіди, товариші.

І кожному світить вікно, –

Хай проза вривається в вірші! –

Де, борщ на плиті прикривши,

Чекає дружина давно.

 

Колискова

 

Спить земля,

          розгойдана в колисці гравітації,

              Спи, земле, спи...

Спить місто, заплющивши свої золоті очі.

              Спи, місто, спи...

Сплять люди, уклавши натомлені руки.

              Спіть, люди, спіть...

Хай вам сняться хороші сни,

Щось таке довгожданне й веселе:

Кришталеві міста і зелені села

І рожеве цвітіння весни.

Хай нічого у вас не болить.

Сон турботу з облич ваших витер.

І навшпиньках проходить вітер,

Щоби вас не збудить.

 

Донецький кряж

 

Це тверда земля,

Бо в ній немало костей.

Зблизька і здаля

Зустрічала незваних гостей.

 

Ця земля суха –

Засушив її суховій.

Відійди від гріха,

Коли ти цьому краю не свій.

 

Ця земля не прекрасна...

А втім, краса – це пусте.

Зате на ній рясно

Полин і крівавник росте.

 

Не один винесла бій

Україна й пустила свій корінь.

І жовто цвіте звіробій,

І синьо цвіте цикорій.

 

Спалахує малиновим

Козацький шлик будяка.

Долю свою оновим –

Вона ж в нас не будь-яка!

 

Це наша земля!

Зазіхати на неї дарма

Зблизька чи здаля,   

Бо земля ця не для ярма.

 

Донецьк літній

 

Пахне місто полуницями,

Пахне місто, наче сад.

І забули сто досад

Люди з втомленими лицями.

 

Пахне місто, наче степ,

Пахне скошеними травами 

Між кущами кучерявими,

Де цупке стебло росте.

 

Кожна квітка і зело

Сповнені п’янкими трунками.

Золотими подарунками

Літо радість принесло.

 

 

 

ОСТРОЗЬКІ СОНЕТИ

 

*  *  *

Тобі я цей вінок сплела,

О місто юності моєї!

Тебе увінчують лілеї

Довкруг шляхетного чола.

 

Стрічало гідно ти заброд,

Та нагороди не потрібні:

Твоїх нарциcів зорі срібні

Дорожчі всяких нагород.

 

Десь вітер у садах затих,

Не подолав кущів бузкових,

А з вуличок твоїх крутих

І легендарних і казкових

 

Героїв тіні бачу я.

Тут доля почалась моя.

 

*  *  *

Тут доля почалась моя,

А доля міста значно старша.

Не воля княжа чи монарша

Отут, де річка Вілія,

 

Його звела, а предок наш

Сюди прийшов. Тут квітли липи.

І він сказав: - О, як тут ліпо!

І коней відпустив у спаш.

 

Та втім же, він тут був один,

То ж шкоди не було нікому,

І, може, декілька родин

Прийшли ще рік чи два по тому.

 

Щоб їх від ворога беріг,

Вони отут звели остріг.

 

*  *  *

Отут вони звели Остріг,

Немов програмували долю,

О, скільки горя, скільки болю

Сюди ступали на поріг!

 

Та піднімавсь назустріч люд,

Немов жива стіна вставала.

Кришилася татар навала,

Наткнувшись на слов’янську лють.

 

В їх жилах полум’я гуло

Іще від князя Свтослава.

Хоч дороге життя було,

Але дорожчі честь і слава.

 

Кривава падала роса,

Та встала мудрості яса.

 

*  *  *

Вставала мудрості яса

За волею князів Острозьких.

Від Карпат до степів Запорозьких

Академія славилася.

 

З усіх країв і земель

Через людні міста і села

Юнь молода і весела

Ішла по мудрості мед.

 

Тут причащалися святинь

І споживали оковиту –

Так, греку вивчивши й латинь,

Переробили аква віту

 

І тільки в пісні необачний

Був Конашевич-Сагайдачний.

 

*  *  *

Був Конашевич-Сагайдачний,

А скільки славних ще було:

Тут Княгиницького чоло,

Смотрицький слід свій тут позначив,

 

Тут досі гомін Римші кроків,

Тут Федоров “Буквар” створив,

Пекалід вірші говорив

Своїм спудеям в час уроків.

 

А ще таке згадати варт,

Що тут же браття Наливайки,

Хильнувши добре меду з кварт,            

Мабуть, розповідали байки,

 

Та кожен вибрав присуд свій:

Один в науку, другий – в бій.

 

*  *  *

Один – в науку, другий – в бій,

А той дійшов земного шляху.

І вже я бачу польську шляхту

І чую крики, гвалт, розбій.

 

Пахолки спольщених князів

Гасають навпростець дворами,

Плюндрують православні храми.                                                                                                  Гойднулись шальки терезів,

 

І українська вниз паде,

І вгору зводиться ворожа.

Минуле славне хтозна-де.

Ну що ж, така вже воля Божа.

 

І лиш на мурах тінь бліда

Всю ніч зітхає і рида.

 

*  *  *

Всю ніч зітхає і рида

Онука князя Костянтина,

Така беззахісна дитина,

Що їй судилася біда,

 

Бо ні багатство, ні краса

Іще не гарантують щастя.

Зітне Сангушка смерть нещадна –

Була то шабля, не коса.

 

Красуні ж Гальшці чоловік

Старий судився і жорстокий,

І проведе вона свій вік

В тюрмі, й тоді лиш знайде спокій,

 

Коли земля прийме Гурка

Й їй доля скінчиться гірка.

 

*  *  *

Тій доля скінчиться гірка,

Але була ще й інша панна –

Шляхетна Алоїза-Анна –

Та зовсім не була така!

 

Окатоличилась вона,

Зреклася дідової віри,

Її пахолки, мов вампіри,

Впивались крові і вина.

 

І кожен з шкіри ліз, аби

Найкращим бути лизоблюдом.

– Не забувайте: ви – раби! –

Знущались над хрещеним людом.

 

А славне джерело наук

Пішло до єзуїтських рук.

 

*  *  *

Пішли до єзуїтських рук

І слава й мудрість України.

І зажурилися раїни,

І на безлюдді кряче крук.

 

Судила доля знов тобі

Часи неволі і упадку.

Жовтіє листя на вербі,

Та ми почнемо все спочатку!

 

Скресає знов на річці лід,

Його несе весняна повінь,

Мине багато тяжких літ,

Але настане час обнови.

 

Як старовинний оберіг,

Ти знов засвітишся, Остріг!

 

*  *  *

Ти засвітився знов, Остріг!

І не ілюзія, не сон це:

У синім небі жовте сонце –

Це поєднання барв старих,

 

Що нашим прадідам були

Як символ щастя, символ волі,

Блакитне небо, жовте поле                                                                                                            Державним стягом зацвіли.

 

І знову теплиться свіча

В старім Богоявленськім храмі,

Знов академія стріча

Юнацтво мудрості дарами.

 

О юні, як вам заздрю я!

Тут доля почалась моя.

 

*  *  *

Тут доля почалась моя.

Яка була – таку сприймала.

Як я єдине плаття прала,

Ти пам’ятаеш, Вілія?

 

Кормили те сумне дитя

Старі дерева шовковичні.

Повір мені, Остріг мій вічний,

Не поміняла б я життя.

 

Нехай судилася тюрма,

Дроти колючі, автомати,

Та я ж там не була сама

І вміла честь свою тримати,

 

І хоч брела крізь горе бродом –

Була я зі своїм народом.

 

*  *  *

Була я зі своїм народом

І з ним лишаюсь назавжди.

От я й вернулася сюди,

В Остріг, що я із нього родом.

 

Жили тут прадіди мої,

Тут спочивають їхні кості

На стародавньому погості,

Де їм співають солов’ї.

 

А я по вулицях іду,

І тільки сум: того дівчати

Слідів далеких не знайду

І все спочатку не почати.

 

Остріг мій, молодість спливла,

Та я тобі вінок сплела.

 

 

ПРИСВЯТИ 

 

 

 

Пам’яті Крушельницької

 

О Соломіє, сонечко моє!

Весняний вітер над полями віє

І серце в грудях нетерпляче б’є.

О Соломіє!

Виходь із дому і не йди – лети!

Лети, лети на срібних крилах пісні.

Твоєму генієві рідні стіни тісні –

Тебе чекають радісні світи.

Звичайно, маму жаль. І тата жаль.

А вже сусід – ну, що він там второпа!

Тобі ж під ноги стелеться Європа,

І долі нерозгадана скрижаль.

І райдуга шовків,

Пахучий квіткопад.

І музика.

Й вино в бокалах спіє.

І кругом голова, й слова все невпопад.

І це – любов.

О Соломіє!

 

О Україно! Чим віддячу я,

Що вроду ти дала й співочу душу?

Я твою долю виспівати мушу.

О Соломіє! Соло солов’я!

 

Я ще на Україну прилечу.

І навіть якби наперед те знати,

Що стане мачухою рідна мати,

Я тільки там навіки замовчу.

 

Ні, я не вмру!

Я буду вічно жити!

Хто навіть думати таке посміє?

Є ж соловей в гаю,

Є жайворон у житі,

О Соломіє!

O sole mio!

O sola mia!

 

 

Заповіт Іванни Блажкевич

 

                   У день свого 90-лiття

                   Іванна Блажкевич подарувала

                   усiм присутнiм винограднi

                   лози зі свого саду.

 

Вiзьмiть лозу i посадiть в саду.

Нехай вона в землi укорениться!

Ще добре, якби там була криниця,

І я в той сад по осенi прийду.

 

Вiзьму в долонi гроно золоте –

Це за терпiння й труд винагорода,

У ньому вод джерельна прохолода

І пломiнь сонця iскрами цвiте.

 

І я скажу: – Допоки є земля,

Допоки на землi живе людина,

О, хай повiк не гряне та година,

Що все живе дощенту спопеля!

 

Життя нелегке. Часом i круте.

І все ж нам на шляху не зупиниться.

Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,

І виноградне гроно золоте!

 

 

Діалог з поетом

 

                        Пам’яті Валеріана Поліщука

 

– Хто ти? Звідки? Куди відійшов?

Пил пристав до твоїх підошов,

Заплелися в поли плаща

Їжачисті стебла хвоща.

Як звучало твоє ім’я

І яка була доля твоя?

– Хочеш знати: хто я?

Хай тобі розкаже соснова хвоя.

Хочеш знати: звідки?

Запитай у беріз, що життя мого свідки.

Із якого я племені-роду?

Я – кровинка свого народу,

Разом з ним був у чорні дні,

Разом з ним горів у вогні,

Разом з ним я про щастя мріяв

І майбутнього зерна сіяв.

А що скупо родило воно,

То таку вже нам долю дано.

А що доля була гірка,

То у всіх поетів така.

Конюшини листочок зірву,

Притулю його до щоки.

Ім’я роду свого назову:

Поліщуки ми, поліщуки!

 

Пам'яті Олександра Олеся

 

Як буду в дальньому краю

Блукати в горах та яругах,

Кому повiм печаль свою

I прихилюся, як до друга?

 

I вже не поза, вже не гра,

А справжнiй бiль за серце тисне,

I звiтувати вже пора

За все, що ми зробили, пiсне.

 

Бо стiльки слiз, i стiльки днiв,

Весняно-сонячних i хмарних,

I стiльки слiв, i стiльки снiв

Розгублено в блуканнях марних.

 

Блуджу в далекому краю

Та зела гiркiї збираю.

Кому повiм печаль мою?

Кому я пiсню заспiваю?

 

Пам'яті Олега Ольжича

 

Що лишилось від тих поколінь,

 Які жили до нас?

Черепки, порох і тлінь –

Усе перемелює час.

 

Що лишилось від їх журби,

Їх радощів, їх болінь?

Намело піщані горби,

Під піском – тлінь.

 

Для чого народжені ми –

Ясні очі, крицеві серця?

Ми сонце виводимо з тьми,

А шлях – без кінця.

 

Десь впадеш, невідомий, в бою,

Та для смутку немає причин,

Бо значили дорогу твою

Ідея і Чин.

 

Благання

 

          З вогню я вийшов – і в вогонь вернусь.

                            Володимир Свідзинський

 

          Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

          Гарячу смерть – не зимне умирання.

                            Олена Теліга

 

          Скінчиться все в обшарпанім хліву,

          Де ще стоїть моє стареньке ліжко.

                            Леонід Терехович

 

         

Не програмуйте своєї смерті,

Поети, діти, ворожбити!

Стисніть уста в мовчанні вперті,

Лиш подумки: – Я буду жити!

Я буду довго і щасливо

Життя, як чисту поду пити.

Мене умиє літня злива,

Скульптури буде сніг ліпити,

А я на все не надивлюся,

Коли ж я на вершині стану,

То не помру. А утомлюся –

За синім обрієм розтану.

 

 

*  *  *

                                     

                                      Зінаїді  Василенко

 

          Не називайте нещастя по імені!

Може, тоді воно вас обійде,

Може, тоді не помітить, ви де,

Не називайте нещастя по імені!

 

Стихніть, зіщультеся, перемовчіть,

Може, нещастя тоді не помітить

І когось іншого в жертву намітить.

Стихніть, зіщультеся, перемовчіть.

 

От і нещастя мимо пройшло,

Тільки і щастя чомусь-то немає,

Тільки тривога душу проймає,

Хоч і нещастя мимо пройшло

 

Що ж, хай лишається, як воно є?

Тільки тривога сильніша, мов голод,

Встати. Зітхнути. І крикнути вголос:

– Нещастя! Вертайся! Я тут! Ти – моє!

 

 

Учителям

 

              Кобзарю,

              знаєш,

              нелегка епоха

              оцей двадцятий невгомонний вік,

                                           Ліна  Костенко

 

Не гнівайтесь, великі й славні,

Що в хвилі туги й самоти

До вас, немов знайомі давні,

Звертаємось на “ти”.

 

Не гнівайтесь на молодих –

Не гордість голови їм кружить.

Буває просто скрутно дуже –

До кого ж звернешся тоді?

 

Бува, стоїш на роздоріжжі –

От вибери, куди іти!

І тут не в силі помогти

Премудрості завчені книжні.

 

Чи проблукавши манівцями,

Приходиш до людей в науку,

А хтось тобі положить камінь

В довірливо відкриту руку,

 

Чи соколине горде слово

Знайдеш,- від радості заплачеш

І чуєш: а воно раптово

Цвірінька горобцем ледачим.

 

На руки схилишся в печалі,

Від болю серце завмира.

І раптом чуєш через далі

Бентежну пісню Кобзаря.

 

Летить вона через пустелю,

Від неї трусяться царі,

І довбають уперту скелю

Нескорені каменярі.

 

І квіти ярі та живі

Цвітуть на чорному камінні,

А над тобою в тихій сині

Поплинуть білі острови.

 

 

*  *  *

                                           Ліні Костенко

 

Коли над краєм налягала тьма,

Стояла на сторожі я високій,

Була пітьма, сліпа, глуха, німа, –

Я в дзвони била, проганяла спокій.

 

Коли народу зціпило уста,

То я його словами говорила.

О, то була робота непроста,

Бо кожне слово, мов важезна брила!

 

Коли народ забув, що він народ,

Коли він став байдужою юрбою,

Я, міцно зціпивши поблідлий рот,

Меч узяла і рушила до бою.

 

Які пекельні кола я пройшла!

Яку ворожу силу подолала!

І піт стікав з холодного чола,

І чорна кров до серця підступала,

 

І раптом чую, що прийшла пора,

Що перемогу сурма вже заграла,

Що вже крута подолана гора

І час з мечів кувати вже орала.

 

І дзвін пісень, і фейерверки мрій.

І з квітами біжать до мене діти,

А я мовчу. Прости, народе мій,

Прости, що не навчилась я радіти.

 

 

Заперечення Людмилі Скирді

 

                   Даруй мені блаженну таїну

                   Паперу й олівця, твоїх світань,

                   І слова, що пече вогнем гортань,

                   І сивину, на скронях сивину.

                                      Людмила Скирда

 

А сивину не просять –

На це в нас права нема.

Сивина приходить сама,

І її, як медаль, не носять.

 

Сивина – це пил від доріг,

Сивна – це сіль від сліз,

Це – пам’ять сказаних слів,

Які ти колись не вберіг.

 

І торкнувши тебе за плече,

Приходить в багатті світань

Слово, що пече не гортань –

Що душу твою пече.

 

 

Вчителеві

 

                   Не верьте моим фотографиям –

                   Верьте моим стихам.

                                      Илья  Сельвинский

 

Десь тигри ревуть в наполоханій тиші,

Ревуть, як сирени тривог.

Чи крок останній зробити страшніше,

Ніж перший колись ривок?

 

То океан ледь ворушить гравієм,

То знову закрутить вир.

Не вір, не вір його фотографіям –

Віршам його повір!

 

Він йшов до землі уперто й замашно

В сяйві полярних заграв.

Він долав непогоду й, мов кішку домашню,

Тигра за вухо брав.

 

Відлюблено. Пройдено. Пережито.

Кожну хвилину – до дна.

На наших могилах шумітиме жито,

Зросте береза смутна.

 

Що всі ми смертні – слабка потіха.

І, зрештою, хто це сказав?

Він просто пішов. Він просто поїхав.

Він скоро буде назад!

 

О тигри, мовчіть, не втішайте мене!

І з болем дивлюся я, 

Як в безсмертя,

                        здолавши тяжіння земне, 

Іде мій учитель – Ілля.

 

 

Ч а с

 

                   Так, я поетеса часу, що відійшов

                                           Ірина  Жиленко

 

Ще ж ніяких втрат за мною,

Я ще тільки набуваю,

Хоч буваю я сумною,

То й веселою буваю.

Кожен день ще,мов причастя:

Він і хміль, він і святиня.

Жде мене велике щастя -

Я ж така іще дитина.

Доля шлях мені послала

І трояндами й тернами.

Жде мене велика слава...

Скільки всього перед нами!

Гроші в сейфах щоб тримати –

Це мені, мабуть, не світить,

Але все ж їх буду мати

На книжки, цукерки, квіти.

І одне лише прохання,

З ним і встала, і заснула:

Щоб моє палке кохання

Десь мене не обминуло.

Ще легкі у мене кроки,

І жену я геть досаду.

Тільки роки, тільки роки,

Тільки роки вже позаду.

 

 

Згадую

 

                            Галочко, я люблю тебе!

                            Згадуй мене хоч іноді,

                                      Борис  Мозолевський

                   (Напис на подарованій книжці)

 

Були ми знайомі не дуже,

Скоріш, незнайомі зовсім.

Згадую тебе, друже,

Коли світом химерить осінь.

 

А потім сніжинки закружать

Вітер, мороз і зима.

Згадую тебе, друже,

Коли світом віхолить зима.

 

Звільняйся від криги, луже!

Трава вже зелена й рясна.

Згадую тебе, друже,

Коли світом буяє весна.

 

Навіщо ж той напис тужний?

Щоб серцю вічно боліти?

...Згадую тебе, друже,

Чомусь найчастіше літом.

 

То в скіфськім степу не вовчиця, –

Ще ж степ той не обікрали! –

Це ти на огирі мчишся

У золотій пекторалі.

 

зміст

Рядок з  літопису...................................... 3

Легенда про заснування міста................ 4

Початок Історії.......................................... 6

Княжі лови в Теребовлі............................ 9

Яничарська балада................................ 10

Козаки...................................................... 13

Богун в Переяславі................................ 15

Смерть гетьмана Сулими...................... 15

Гетьманські столиці............................... 17

Балада про Кармелюка......................... 19

Повстанський марш............................... 20

МІСТА УКРАЇНИ

Повернення в дитинство....................... 21

Повернення на Батьківщину................. 22

“А коли мене спитають...”...................... 23

Місто мого дитинства............................ 24

Весняна прогулянка Києвом................. 25

Балада Київських пам’ятників............... 26

Осіння прогулянка Києвом.................... 28

“В Пущі-Водиці каштани збираю...”...... 29

Маріуполь................................................ 30

Одеса....................................................... 31

Чернігів.................................................... 32

Львів......................................................... 33

ДОНЕЦЬКИЙ ЦИКЛ

Сурми світанку ...................................... 34

Світло полудня ...................................... 34

Вечірній настрій ..................................... 35

Колискова................................................ 35

Донецький кряж...................................... 36

Донецьк літній......................................... 37

ОСТРОЗЬКІ СОНЕТИ........................... 38

ПРИСВЯТИ

Пам’яті Крушельницької........................ 46

Заповіт Іванни Блажкевич..................... 48

Діалог з поетом....................................... 49

Пам'яті Олександра Олеся................... 50

Пам'яті Олега Ольжича......................... 51

Благання.................................................. 52

“Не називайте нещастя по імені!..” ...... 53

Учителям................................................. 54

Коли над краєм налягала тьма, ........... 56

Заперечення Людмилі Скирді............... 57

Вчителеві................................................. 58

Ч а с......................................................... 60

Згадую..................................................... 61

 

ББК У

      Г 68

 

                                 © Гордасевич Г.,  2000р.

ISBN 966-7445-49-6        © В-во "СПОЛОМ", 2000р.

 

 

 

Літературно-художнє видання 

 

Галина Гордасевич

Рядок з літопису 

Поезії

 

Редактор Богдан Гордасевич

Комп'ютерна верстка Георгія Беглярова

Відповідальний за випуск Олег Дук

 

Видавництво "СПОЛОМ"

290008 Україна, м.Львів, пл.Ринок,18

Тел./факс: (0322) 722-777

E-mail: SPOLOM @mail.lviv.ua

 

Здано на складання 14.12.99р.

Підписано до друку 14.03.2000р.

Формат 60х84/32. Гарнітура Arial Cyr.

Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 2,41.

Обл. вид. арк. 1,8. Накладом 1000 прим.

Зам.

 

Віддруковано з готових діапозитивів

в ЛКФ “Атлас”,

м.Львів, вул.Зелена, 20

Рядок з літопису. – Львів: В-во"СПОЛОМ", 2000.– 64с.

ISBN 966 – 7445–49–6

В збірку поезій відомої української пись­менниці Галини Гордасевич увійшли найкращі вірші на історичну тему з її багаторічного творчого доробку.

Для широкого кола читачів.                                                                                 



Обновлен 18 апр 2013. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником