Оповідання Галини Гордасевич

 

Оповідання Галини Гордасевич

(збірка №1)



Оповідання Галини Гордасевич

 

(збірка №1)

Романс Рахманінова   
Твій тихий дім     
Командувати парадом буду я                
Сісти і подумати
Дорога додому
Дощ у вихідний
Весна 46-го року
Зіпсований годинник



Романс Рахманінова

Машини зупинились всі разом і після гулу і грюкоту, до якого за змі'ну так звикаєш, що й перестаєш помічати, тиша була наглою і несподіваною, аж вуха заклало. Навіть цех здавався більшим і порожнішим, наче з нього щось винесли. Іринка підштовхнула останню вичищену трубу, та покотилась, догнала кілька попередніх, що застряли на півдорозі, в свою чергу підштовхнула їх і всі вони покотились далі. А Іринка зібрала стерті металеві щітки, кинула їх в ящик, витерла машину і підмела довкола.
- Егей, Кузьменко!- надто голосно закричав майстер (теж звикає за зміну, що треба перекричати грюкіт машин).- Пішли в карусельний цех! Приїхали артисти, будуть концерт давати!
- Просто зараз? - здивувалась Іринка.
- Зараз, зараз, встигнете помитись! Чекати вас будуть, чи що?
Іринка заглянула в уламок дзеркала, що стояв на підвіконні. Побачила одне око, шматок лоба, а над ним шматок синьої хустини, яка щільно покривала волосся. Звичайно, чорна як негр, тільки зуби поблискують. Засміялася, уявивши собі артистів, коли вони побачать перед собою таку публіку. Потім махнула рукою і, гукнувши: "Дівчатка, підождіть, я з вами!"-побігла за подругами.
Людей в карусельному цеху зібралось вже чимало, але цех був такий величезний, що вони губились під його високим склепінням, між велетенськими механізмами. З  червоного кутка і цехової конторки винесли всі стільці, але їх не вистачило, отож розташовувались де кому сподобалось. Товста Зіна хихотіла за спиною і розповідала щось смішне. Іринка мимсволі прислухалась, намагалась стриматись, але марне: губи її не слухались і вона пирхала, наче захлиналась. Зате їхня перша красуня, Віра, сиділа спокійно і зосереджено, а в її тонких бровах була впевненість, що вона завжди красива, навіть зараз, в старому комбінезоні і з чорним обличчям.
- Іринко, глянь, а Вовка з тебе очей не зводить,- штурхнув її хтось ззаду.
- Ой, відчепіться! - нетерпляче сіпнула плечем, бо тут на площадку біля цехової конторки вийшла артистка і кілька десятків пар очей звернулися на неї. Так, оце була артистка! Чорне плаття облягало її, як влите. Воно було без рукавів і навіть без бретельок, і було видно, які в цієї артистки сліпучо-білі й красиві руки та плечі. А чорне волосся в неї уложене в високу зачіску і в ньому мерехтіла блискуча пряжка. Іринка відразу оглянулась на Віру, як та реагуватиме на появу такої красуні, але Віра навіть бровою не повела. Сиділа й далі з виглядом королеви. А концерт тим часом розпочався. Звичайний собі шефський концерт, з яким час від часу виїжджають на підприємства артисти філармонії. Кілька інтермедій, які виконавцям вже до того набридли, що ті ледве стримують позіхи. Кілька популярних естрадних пісень. Попурі з російських народних мелодій в обробці для баяну. Голоси артистів губились між залізобетонними колонами.
- Романс Рахманінова виконає соліст філармонії Віталій Хомяков, - оголосила артистка, яка вела концерт, зробивши ефектну паузу перед прізвищем. За спиною в Іринки знову захихотіла Зіна і навіть ще дехто з дівчат пирхнув: на імпровізовану естраду вийшов невисокий чоловік з великою для свого зросту головою. Вірніше, не вийшов, а вишкандибав, бо він дуже накульгував на ліву ногу і загрібав правою. Взявся за бильця, що оточували площадку, і обвів всіх довгим поглядом, чекаючи, доки стихне гомін, викликаний його появою. А потім він заспівав. Його голос заповнив цех, підіймався до скляного склепіння хоч начебто співав він неголосно. Здавалось навіть, що він не співає перед глядачами, а просто сам наодинці з собою говорить про неспокій, який наповнює душу, про щастя, якого ніяк не діждешся, про кохання, якого нема. Іринка поклала підборіддя на міцно стиснений кулак і не зводила очей зі співака. Вона вже не бачила ні недоладної постаті з надто великою головою, ні великого, якогось жаб'ячого рота, а бачила лише великі сумні очі під красивими бровами, і ті очі дивились просто на неї і здавалось, він звертається тільки до неї, співає одній їй. Іринці було хороше і чомусь дуже сумно, але смуток був таким приємним, що коли концерт закінчився і всі побігли в баню, щоб нарешті змити з себе кіптяву і стати схожими на людей, Іринка відстала від дівчат і йшла мовчки, щоб не розгубити того настрою.

* * *
Цілий день сіявся теплий літній дощ, але хіба він здатний втримати дівчат в неділю в гуртожитку! Причепурилися та й побігли в кіно. Кликали й Іринку з собою, але вона заперечливо похитала головою: "Ні, не можу, мені треба готуватись до вступних екзаменів". "Ну й чудна! Отак і вся молодість пройде, а ти нею і не скористаєшся. Ще чого доброго старою дівкою зостанешся!"-сказали, ще раз крутнулись перед дзеркалом, відштовхуючи одна одну, і вже їх каблучки процокали на сходах.
Іринка поставила до себе на тумбочку настільну лампу (бо в кімнаті від отих хмар темнувато), сунула під подушку пакет з маленькими сухариками, зручно влаштувалась на ліжку і розкрила книжку. Так добре, коли ти одна в кімнаті: ніхто тобі не заважає, можна спокійно читати і думати над прочитаним. Час від часу витягала з-під подушки черговий сухарик, хрустіла ним і знову думала: як добре, що нема нікого, бо Тасі, наприклад, цей хрускіт діяв на нерви. Потім довелося встати попити води, заодно постояла біля вікна, дивилась, як по склу одна за одною збігають краплини, вернулась на ліжко. І тут в двері постукали.
- Заходьте!- гукнула і відразу прикусила язика, але вже було пізно. Це, напевно, знову він, треба було мовчати, він би подумав, що нікого нема і пішов би собі. Але вже нічого не поробиш.
Дійсно, це був він. Стояв ніяково на порозі, червоніючи і намагаючись придумати, що б його таке сказати.
- Добрий день,- нарешті спромігся він.- А дівчат нема?
Що дівчат нема, він чудово знав сам, інакше не зайшов би.
- Заходь, Володю, сідай,- згаслим голосом сказала Іринка.- Дівчата пішли в кіно. А хто з них тобі був потрібен?
- Та я так... власне... я хотів...- пробурмотів Володя, сідаючи біля столу. Потім він згадав, що досі не зняв кашкета, схопився, зірвав його і почав шукати, куди б його діти: покласти на застелений світлою скатертиною стіл не наважився.
Іринка, якій стало жаль хлопця, встала, взяла кашкета, повісила на гвіздок біля дверей, але тут же вернулась на ліжко і взяла книжку, всім своїм виглядом показуючи, що вона дуже зайнята.
- Читаєш?- спитав Володя таким голосом, наче тільки-но щось проковтнув.
- Вчусь,- сухо відповіла Іринка.
- Будеш таки кудись поступати?
- Буду.
- В металургійний технікум?
- Не знаю. Мабуть, ні.
- А куди?
- Не знаю.
Остаточно вичерпавши тему, Володя безнадійно зав'яз в мовчанці, а Іринка всоте перечитувала один і той же рядок, благаючи в думці: "Ну йди вже, господи, йди собі! Ну ти ж бачиш, що тобі тут абсолютно нічого робити!"
- Іринко,- раптом сказав Володя,- Іринко, чого ти мене проганяєш?
- Я?.. Тебе?..- розгубилась Іринка. (Думки він ті прочитав, чи що?)- Хіба я тебе проганяю?
А в нього був вигляд, наче в людини, яка вперше в житті залізла на вишку для стрибків у воду з твердим наміром стрибнути: і хочеться, і страшно, і назад відступу нема, бо всі на тебе дивляться.
- Іринко,- швидко сказав він, наче боявся, що як зволікатиме іще хоч хвилю, то вся його рішучість розвіється. (Очі заплющив і - вниз з найвищої площадки!)- Я тебе дуже люблю, Іринко!
Іринка втягнула голову в плечі. Таки марно сподівалась, що в них не дійде до цієї розмови, що він для цього надто несміливий і нерішучий.
- Не треба, Володю,- тихо сказала вона.- Не треба так говорити. Ти. мене зовсім не любиш. Це тобі лише здається.
- Мені краще знати, люблю чи не люблю,- сказав він з твердістю, якої вона від нього не чекала.
- Я ж зовсім некрасива, - висунула вона новий аргумент.
- Красива,- вперто сказав він. Що йому ще сказати? Головне, Іринка чомусь ніяк не могла глянути на нього. Не боялась, бо чого його боятись, не соромилась, бо чого його соромитись, але глянути йому в обличчя не могла.
- Розумієш...- запинаючись, почала вона,- я ж іще хочу вчитись... і взагалі...
- Ну і вчись... хіба я тобі боронитиму?- зовсім осмілів він.- Вчись, адже це нічого не значить.
Вона мовчала, схиливши голову. Він почав відчувати, що всі її аргументи і це її мовчання - не просто дівоча соромливість, а щось інше.
- Послухай,- запитав він,- може, це не ти некрасива, а я для тебе некрасивий?
- Розумієш, Володю,- винувато сказала Іринка,- ти хороший хлопець... Тільки...
- Чого ж тобі треба?- майже закричав він, різко підвівшись з стільця, і це було так несподівано, що Іринка аж здригнулась.- Адже в тебе нікого нема - я це добре знаю. Ти ж, скільки живеш тут в гуртожитку, навіть жодного листа не отримала, я знаю. І ходиш завжди сама. Та ти й не ходиш нікуди, тільки на роботу та в бібліотеку. Навіть з дівчатами ти не дружиш.
Іринка мовчки вислухала всю цю тираду і лише, коли він згадав про листи, злякано глянула на нього. Але він цього не помітив і продовжував:
- Ти така маленька і ніжна. Хіба це для тебе робота - чистити труби? Хочеш вчитись - ти б собі вчилась. Я заробляю досить, вистачило б на двох. Дали б нам кімнату в сімейному гуртожитку...
Тут він зустрівся поглядом з її очима і затнувся на півслові. І більше не сказавши ні слова, круто повернувся і вийшов. А Іринка ще хвилину сиділа, притискуючи книжку до грудей. Потім вона жалібно схлипнула, по щоці її скотилась сльоза, далі друга, і ось вже Іринка лежала, уткнувшись носом в подушку, і плакала так гірко, наче їй зараз не освідчились в коханні вперше в її житті, а повідомили про якесь велике нещастя. Переплакавши, Іринка ще лежала, поки її очі зовсім висохли, тоді енергійно підвелась, дістала шматок паперу, авторучку і сіла до столу.
"Не знаю, чи Ви отримали мого листа. Може, Ви десь на гастролях. А може, просто подумали: а, якесь дурне дівча! Не знаю, може, я й справді дурна. Мої подруги називають мене чудною,бо я не можу так жити, як живу, і не знаю, чого я хочу. Для чого я живу на світі? Ось зараз я чищу труби. А далі що? Кажуть: ти здібна, поступай в інститут. Гаразд, я поступлю, буду інженером. Ну і що? Хіба це головне? І взагалі, для чого люди родяться на світ? Коли я подумаю, що колись помру, мені кричати хочеться від страху! Бо як же це? Живу, думаю і раптом помру, і ніколи-ніколи мене більше не буде. Пройдуть мільярди років, а мене не буде..."
Вона відкинула голову назад, заплющила очі і спробувала собі уяівити ці мільярди років, протягом яких її не буде. Мільярди років небуття - це було щось нереальне і дуже далеке, а ось тут була вона зі своїм життям, яке ще все попереду, зі своїм інститутом, про який треба вирішувати - поступати чи ні?
Був Володька зі своєю любов'ю, про якого теж, хочеш не хочеш, а всякі думки в голову лізуть. Був майстер, з яким таки доведеться полаятись, бо кожну зміну сама труби під прес підвозиш.
А над усім було щось велике, світле, дуже красиве і трохи сумне, щось таке, чому Іринка і назви не знайшла б, від чого Іринці знову захотілось плакати, але ці її сльози були легкими і щасливими.


Твій тихий дім

Собак було двоє. Один був білий, круглий, кудлатий і дуже життєрадісний. Другий чорний, довгий, гладенький і дещо меланхолійний. Незважаючи на таку відмінність в зовнішності й темпераменті, не було на світі кращих друзів. І обоє вони були такі симпатичні, що всі довкола їх любили. Просто неможливо було не любити цих милих песиків. Одна тільки руда кішка терпіти їх не могла і все намагалась підстроїти їм якусь капость. Через те наші друзі не раз потрапляли в скрутне становище, але щоразу врешті-решт виходило, що руда кішка знову пошилась у дурні.
Андрійко захоплено дивився на екран телевізора і заливався сміхом, як маленький срібний дзвіночок. Теплі рученята обхопили шию, гаряча щічка притулилась до щоки і Галина боялася ворухнутись, щоб не сполохати почуття тиші і спокою, яке сповнило все її єство, кожіну клітину тіла. Щастя... Оце, мабуть, і є щастя, межа всіх мрій, вінець усіх бажань. Життя... Мир... Спокій... Кімната в півтемряві... Ти... Діти... Галина ледь-ледь, щоб не відірвати щоки від личка сина, повернула голову, очима вихопила з темряви профіль чоловіка. Твердий, красивий профіль.  І  знову хвиля ніжності підступила до горла,  навіть вії змокріли. Милі мої, милі! Як я люблю вас, як люблю! І нічого мені в світі більше не треба, тільки щоб ви, і я, і ця тиха кімната, і ці почуття спокою й безпеки. Я щаслива, я щаслива, я щаслива. Я ніколи не думала, що це і є щастя. Це мій дім... Мій тихий дім... Я сама його створила, я в нього вклала всю свою душу, всю свою силу. Кожну річ в цьому домі я купила сама. І не просто купила, а видумала, обдумала, відшукала, вибрала. І коли я платила, кожна копійка з тих грошей була зароблена мною. І тепер всі знайомі кажуть в один голос, що не знають більш милого і затишного дому, ніж мій. І ось біля мене сидить мій чоловік. Я теж сама знайшла його, в цьому величезному світі, серед усіх людей я знайшла його, саме того одного, що мені потрібен. Я пройшла крізь помилки і невдачі, і це було зовсім не просто і не легко, але я відшукала його єдиного. А це мої діти. Я їх виносила під серцем, хоч це тільки у віршах буває прекрасно, а насправді це дуже важко і неприємно. І родила їх, хоч це дуже боляче, і потім стільки намучилась і безсонними ночами, і брудними пелюшками, і животиком, і зубками, і респіраторною інфекцією. І тому я тепер все це так люблю, що воно мені далось нелегко, що забрало в мене стільки років життя. Зате тепер все це і є моїм життям. Моїм щасливим життям... Моє життя... Моє щастя... Мій тихий дім.
- У-у,- невдоволено протягнув Андрійко,- а чому вже кінець? А я хочу ще!
- Завтра, синку, завтра, - Галина дмухнула на золотий чубчик, він розвіявся, відкривши чистий лобик.
- А я на тебе теж подмухаю, от! - Надув щічки, личко стало зовсім кругле, смішне і миле. Дмухає з усієї сили, тоненький струмочок повітря лоскоче біля вуха.
- Ах, ти теж! А я тебе ще раз теж!
- Галинко, - говорить чоловік, - ти знаєш, а мені щось від сміху їсти захотілось.
- Ага, - підтакує Данко, намагаючись скопіювати батькову солідність,- мені теж від сміху їсти захотілось.
- Ах ви, ненажери! Вечеря вже була, треба було наїдатись. А хто буде посуд мити?
- Ну, звичайно, ми з Данком,- говорить Євген.
Данко солідно підтакує:
- Звичайно, ми з татком.
Галина ще раз дмухає в Андріїв чубчик, швидко садовить цю свою радість батькові на коліна і, сміючись, біжить на кухню. "Я щаслива, - говорить вона собі пов'язуючи фартушок. - І я не розумію тих жінок, які проклинають своє життя, вважають себе нещасними, бо ж - і робота, і діти, і домашнє господарство, просто хоч розірвись. А тут нічого розриватись. Треба просто все це робити, та й годі. Бо хіба це не радість, коли ти можеш приготувати смачну вечерю, накриваєш гарно на стіл, кругом нього сядуть люди, яких ти дуже любиш. Люблю... Мабуть, в цьому і є суть. Кожна робота стає радістю, коли її любиш, коли бачиш в ній сенс, коли робиш її для дорогих людей. А якщо сказати собі, що робота, діти, чоловік, прання, шиття, миття - все це божа кара, насильно нав'язаний тягар, від якого нікуди не дінешся, який мусиш двигати до смерті..."
Відчайдушний крик Андрійка. Галина похолола, застигла і в ту ж мить кинулась до кімнати. Андрійко захлинався плачем. Євген ходив по кімнаті, обережно гойдав сина в обіймах, щось намагався йому сказати, розгублений і зляканий.
- Що трапилось? Що ти йому зробив?
- Та нічого я не зробив. Сиділи, дивились телевізор. А тут хроніка воєнна. Він злякався і закричав.
- О господи! Треба тобі було!
- Ну при чому тут я? - спалахнув Євген. - Хіба я знав, що будуть показувати? І що він так реагуватимє?
- Іди, синку, до мами, іди, мій хороший. Ну, не плач, не треба. Мій зайчику, мій горобчику сіроокий, ну заспокойся. Мама тут, мама нікому не дозволить скривдити свого синочка. Ти злякався? Моє сонечко рідне!
Гаряче мокре личко притиснулось до шиї, тяжкі ридання струшують тільце.
- Я не... не...- намагається щось сказати Андрійко, але ридання перехоплює його горло,- не хочу...
- Не хочеш більше дивитись телевізор? Ну не треба, раз він такий нехороший. Не треба, підемо з мамою на кухню, мама погодує свого сина.
Але син відривається від її теплих грудей, від того найзатишнішого місця, де він завжди почуває себе таким щасливим і безпечним, тягнеться рученятами до світлого прямокутника екрану і обурено кричить:
- Не хочу, щоб стріляли  в людей!
- Ну й дивак!- говорить Данко. Голос в нього тремтить і зривається. Він теж злякався, але намагається триматись, як це личить мужчині. - Ну чого ти ревеш? Можна подумати, що це правда. Це ж кіно! Правда, татку, це кіно?
Він весь тягнеться до батька, чекаючи від нього підтвердження, заспокоєння. Звичайно ж, це було тільки кіно, так, як вони з хлопцями у дворі грають у війну. І стріляли там несправжніми кулями, і падали люди там просто так, прикидаючись, що вони вбиті. Бо насправді такого не може бути, щоб отак стріляли в людей, які тікають і кричать, і намагаються своїм тілом затулити дітей Це, може, тільки фашисти так робили, але ж фашистів уже давно нема, їх усіх повбивали на війні, на другій світовій війні, коли весь світ воював. А зараз же нема війни, це просто показували кіно, трохи страшне, але просто кіно. Ось і татко зараз скаже...
- Ні, синку,- батько говорить таким голосом, наче він в чомусь винен, - це не кіно. Це документальні кадри.
- А як це - "кадри"?
- Ну, розумієш, це справді розстрілювали людей, а кінооператор зазняв усе на плівку.
Богдан якусь мить сидить нерухомо, намагаючись осмислити почуте. Потім зводить на батька очі і в них таке наївне нерозумінінія.
- То як же? Значить, солдати правда стріляли в цих людей, а цей, що в нього був кіноапарат, знімав усе те? А чому він знімав, а не рятував їх? Дивився, як в людей стріляють, і не рятував...
- Та перестаньте ви!- сичить Галина.
- Їй вдалося заколисати Андрійка. Він знову пригорнувся до її грудей і тільки зрідка схлипує.
- Вимкніть телевізор і марш на кухню! Вечеря холоне. І спати ви сьогодні думаєте, чи ні? Завтра понеділок, вставати рано. Богдане, ти всі уроки поробив?
Вечеряють мовчки. Андрій солодко зітхає, очі його заплющуються, голова хилиться набік. Галина несе його в ванну, змоченою в теплій воді рукою проводить по личку.
- Набігалась, моя дитина, стомилась, навіть вже сама вмитись не може. Ну, гаразд, сонечко моє, мама сама вмиє личенько своєму синові і роздягне його сама. Ось так, тільки дай ручку, а тепер другу, а тепер голівку сюди. От і спить моя дитика, заплющила свої сірі оченята і спить.
Ще раз обережно торкається губами м'якої гарячої щічки, поправляє ковдру і навшпиньках відходить.
- Мамо, - голосно шепче Данко, - мамо, а ти мене забула поцілувати.
- Ну що ти, синку! Як же я можу забути?
- Ага, - ревниво каже Данко,- а ти Андрія більше любиш, ніж мене.
Галина тихо сміється:
- Дурнику малий, хіба може мама одну дитину любити більше, а другу менше? Просто Андрійко ще маленький, за ним треба більше дивитись, щоб не зробив якоїсь шкоди. А ти в мене вже великий, ти мій найголовніший помічник.
Данко бере її руку, притискається щокою до долоні.
- Посидь біля мене, поки я засну,- але тут же перебиває себе: - Ні, іди, їв тебе ж іще робота є, а завтра тобі рано вставати.
Коли вернулась на кухню, Євген вже прибрав зі столу і помив посуд.
- Заснули?
Галина мовчки кивнула головою. Чоловік підійшов до неї, поклав руки на плечі.
- Чого наша мама така серйозна?
- Думаю,- коротко відповіла вона і раптом запитала:- Слухай, ти щасливий?
Євген здивовано зазирнув їй у вічі, потім обережно пригорнув до себе.
- Найщасливіший в світі. Ти в цьому сумніваєшся?
- Ні,- сказала Галина,- ні, я не сумніваюсь. Я просто так. - Обережно звільнилась з обіймів чоловіка.- Я ще не хочу спати. Мені треба трохи попрасувати. Терпіти не можу, коли валяється в шафі непрасоване.
- Ой,- спохватився Євген,- завтра ж перший понеділок місяця - заняття з філософії. Ну, тоді я сяду, дещо перегляну, поки ти тут. Гаразд?
Галина задумано водить праскою. Зовсім крихітні сороченята - Андрійкові, дещо більші - Данкові, зовсім великі - Євгенові. Чоловік в неї з тих мужчин, що називають показними: високий, широкоплечий, зовсім не товстий, а просто міцний. Якщо сини в нього підуть, гарні будуть хлопці. Зрештою, її теж доля не скривдила ні зростом, ні вродою, звичаино, вона не така вже дуже висока, жінці це ні до чого...
В неї знову на душі тихо і спокійно. Так, як тихо і спокійно в її домі. В своїй кімнаті ледь чутно дихають сини, сплять солодким сном. В конусі світла схилився над письмовим столом чоловік. Насупив брови, смішний такий, схожий на Богдана, коли той вирішує свої дуже складні задачі: "У Тані було три яблука. Мама дала їй ще два".
Блискуча праска бітає туди-сюди, росте купа акуратно складеної білизни.
І раптом глухий вибух струшує нічну тишу. Галина чує, як схитнулась в неї під ногами підлога. Жалібно дзенькає віконне скло. Здалеку докоситься гудіння літака. "Ні!-кричить вона в душі, не в силі розімкнути губи. - Ні, не може бутиі Не може бути". А десь з темних глибин давно забутого виповзає цей жах і всвердлюється в хребет льодовою спіраллю. І вже знаєш, що зараз буде рев, який перейде у вищання, і вищання все буде тонше і тонше, аж стане нестерпно тонким, а потім глухо рвоне і земля буде хитатись під ногами. І ніде не буде захисту від того хижого, що проноситься з тріумфуючим ревом над твоєю головою. Так було вже із нею, а тепер воно вернулось і хоче повторитись з її синами.
- Ти нічого не чув? - заглянула Галина в кімнату.
- А що таке?
- Та десь щось вибухнуло.
Євген підвів голову, повернувся до неї, але з його очей було видно, що думає він про щось там своє.
- А, вибухнуло? Це мабуть, на заводі. Це буває, коли треба тиск понизити.
Галина вернулась до праски, але руки в неї дрібно тремтіли, тканина чіплялась за праску, розгладжуючи в одному місці, вона знову м'яла інше і ніяк не могла зосередитись на роботі. Вслухалась в тишу ночі і відчувала в ній щось вороже, якусь невідому і неминучу небезпеку.
І коли знову глухий вибух струснув стіни, вона метнулась в дитячу кімнату, де ще так солодко, нічого не підозрюючи, спали її діти. На мить розгубилась. Котрого першого схопити, затулити, врятувати? Євген кинувся за нею.
- Що сталося, Галинко? Котресь випало з ліжка?
Стояла, вся напружена як струна, дрібно тремтіла. Світ повільно кружляв довкола неї. В серванті ще тонко дзвеніли кришталеві чарки. Чоловік схопив її тверді, напружені плечі.
- Та що з тобою?
Рвучко повернулась і пригорнулась до його широких грудей, хотіла втулитись в його надійні обійми, але звичне почуття спокою і безпеки не приходило, зоставалась холодна і напружена.
- Та що з тобою? Злякалась вибуху? Ну, ти, я бачу, не краща від Андрія! І що в мене за сім'я страхополохів ?
Він ще щось говорив, ніжне і безглузде, цілував теплими губами її очі, скроні, але вона залишалась замкненою в собі і тільки слухала. Потім відвела його руки.
- І нічого сміятись. Ти ніколи не був під бомбами.
- Мила моя, але ж це було цілий вік тому і ти була тоді дитиною. Ти, напевно, й не пам'ятаєш зовсім, це просто ти вмовила себе, що пам'ятаєш.
- Ну, гаразд, гаразд,- стомленим голосом сказала Галина. - Дочитуй свою філософію і будемо спати.
Вона вийшла на кухню, але прасувати вже зовсім не могла. Підійшла до вікна, прислухалась. Потім тихо, щоб не чув чоловік, відчинила вхідні двері і збігла по східцях вниз. Біля їхнього під їзду, як завжди, було порожньо. Зате біля сусіднього сиділа купка бабусь і таємниче перешіптувалась, наблизивши голови. Отак завжди! Чомусь собі вподобали саме оту лавку і щодня сидять на ній. Вранці йдеш на роботу - вже сидять. Повертаєшся опівночі з театру - ще сидять. А що їм робити? Якби в селі, то на городі поралися б, чи качок пасли, чи дітей гляділи б, чи в ліс по ягоди пішли б. А тут діти в садку, городу тільки й того що кактус на підвіконні, їсти приготувати? Так дочка чи невістка повернеться з роботи - принесе і вареники готові, тільки у воду кинути, і котлети, що тільки на сковорідку покласти, і навіть сиру картоплю, що вже почищена. Кулінарія, аякже! Як ми були молоді, то ніяких кулінарій не знали, самі ліпили вареники і непогано виходило. А вже щоб хтось за тебе картоплю чистив!.. А тепер... Дивились, вчора по телевізору театр показували? "Платон Кречет" називається. Так там один посилає дівчину, візьми, каже, в буфеті в мене вино і закуску. Сам голова виконкому, а холодильника в нього тоді не було, о! А тепер тобі холодильники, телевізори, пилососи...
Галина постояла трохи, прислухаючись до нехитрої розмови бабусь. Як вони так можуть? Невже вони нічого не чули? Чи зовсім забули? Ось згадують тридцяті роки, а про сорокові забули? І як ревіли літаки і як в чорному небі ошаліло метались прожектори, і як звідти з вереском падала смерть?
Підвела обличчя до неба. Воно було темно-синє, вщерть сповнене великими червневими зорями. Над дахом протилежного будинку плив червоний вогник. Якийсь літак прямував через ніч своєю дорогою. При цьому гув мирно і діловито і зовсім не збирався ні на кого кидати бомби.
Галина пройшла до вулиці. Тротуаром йшла якась весела компанія. Було чути сміх, хтось неголосно награвав на гітарі, підспівуючи: "Чим же, дівчино, ми не до пари - я і ти?" Кілька голосів підхопили приспів: "Сон-траву я знайду у березневім саду". Співали не дуже злагоджено, але впівголосу, так що не вривались дисонансом в цю тиху ніч.
- Неправда,- раптом вчувся дівочий голос за рогом будинку,- неправда! Для чого ти говориш неправду?
Чоловічий голос щось пояснював, виправдовувався, обіцяв.
Вулицею проїхало таксі, сяючи зеленим вогником.
- І-і-го-ор!- раптом заверещало з балкону шостого поверху.- Ти додому збираєшся іти? Батько вуха обірве!
Галина досадливо стенула плечима і собі пішла додому.
- Погуляти перед сном вийшли? - зачепила її одна з бабусь.- Воно ж, пишуть у журналах, дуже корисно перед сном подихати свіжим повітрям. Ніч же яку бог послав - тиша, благодать.
- Так,- сказала Галина,- справді, дуже тиха ніч. Вона піднялась до себе і, зустрівши стривожений погляд чоловіка, нарешті посміхнулась йому заспокійливо і разом з тим трішки винувато.
- Нічого,- сказала вона,- нічого, вже все минуло.
- Але що з тобою було? Невже тебе так ці вибухи злякали? Але ж це буває, нічого в цьому страшного нема, ти ж сама їх не вперше чуєш.
- Я, мабуть, просто не звертала на них уваги. А сьогодні мені було так тихо на серці і раптом це... І я відчула: от є мій тихий дім, моє сімейне вогнише, а раптом знову війна. А що я можу зробити? Як мені вас усіх захистити? Ну що я одна, що я одна - піщинка, комаха, молекула!
В неї жалібно здригнулись куточки вуст, а очі дивились на чоловіка з гіркою тривогою, тисячолітньою тривогою жінок Землі.


Командувати парадом буду я

Ні,- сказала Таля,- нізащо в світі!
Вона ще раз глянула вниз, міцно заплющила очі і аж трохи подалась назад.
- Ну, дурненька, чого ж ти боїшся? - умовляв її Олексій. - Це ж дуже просто, я тобі вже сто разів пояснював. І тут зовсім невисоко.
Але Таля вже збігала по східцях униз. Вона зупинилась на землі і лише тоді озирнулась, заклично махнувши рукою.
- Гаразд, маленький боягузе, - засміявся Олексій - я тобі покажу, як треба! - І він почав вибиратись на найвищу площадку.
Він летів униз, наче ластівка, широко розкинувши руки. Здавалось, ще мить - і він вдариться грудьми об воду. Та в останню хвилину зробив невловний рух і беззвучно розрізав блискучу поверхню. Коли вибрався на берег, Талі не було. Насилу знайшов її по купальнику: такий, темно-вишіневий з білими горошинами, був лише в неї. Вона сиділа, охопивши коліна руками і заховавши між ними обличчя. Олексій ліг біля неї, з насолодою нагорнув на себе гарячий пісок. Не міняючи пози, Таля повернулась до нього спиною. Олексій знайшов на піску сухе стебло і провів ним по Талиній спині. На смаглявій шкірі залишилась гоненька біла риска. Таля сердито стенула плечима, але не підвела обличчя.
- Наталко,- покликав Олексій.
Вона мовчала. Тоді Олексій переповз, щоб заглянути їй в обличчя. На Талиному обличчі лежала
- Що трапилось? Ти на мене розгнівалась? За віщо?
- А чого ти мене лякаєш? - сердито сказала Таля.- Знаєш, що я боюсь, а ти ще навмисне. Я думала, ти розіб'єшся.
- Дитинко, - зверхньо засміявся він, - адже ж я-таки кандидат в майстри.
- Все одно,- вперто сказала Таля,- все одно.
- Ну гаразд, пробач мені і пішли в м'яч грати. Он гукають нас.
Він подав їй руку і з задоволенням відзначив, як легко і граційно вона підвелась з піску. Коли грали в м'яч, він навмисно став на протилежному боці кола, щоб весь час мати її перед очима. І знову милувався її стрункою постаттю, білими зубами, що блищали на засмаглому обличчі, ямочками на щоках. Коли вона з простягнутими вгору руками стрибала назустріч м'ячеві, сонце пронизувало каштанове волосся і здавалось, що її обличчя оточене сяйвом. І в нього приємно щеміло серце від ніжності і любові до неї, такої тоненької, такої довірливої, такої беззахисної.
- Що ж, старий,- сказав йому знайомий хлопець, коли вони разом переодягались у вбиральні, - вітаю. Тобі пощастило: Таля - дівчинка-люкс. Характер в неї теж непоганий, я з нею десять років учився. Тільки страхополох жахливий. Викличуть її до дошки, а в неї крейда з рук падає. І тонкосльозе... Пам'ятаю, ми були з рогатки горобця підстрелили. Так вона над ним ридала, як над рідним братом.
- А мені саме таку й потрібно! - засміявся Олексій
- Сили, брат, і сміливості в мене самого хоч відбавляй. А жінку мені потрібно ніжну, слабку. Щоб не загрубіти остаточно. Щоб було кого захищати. Та й взагалі: візьми жінку сильну та сміливу то й не знатимеш, хто в сім і голова - ти чи вона. Отак, друже...
- М-м-м,- пробурмотів друг, натягуючи сорочку. Потім просунув голову і підморгнув Олексієві:- А ти, брат, хитрий! Значить, хочеш бути головою?
- Можеш бути певен,- ще раз засміявся Олексій.- Командувати парадом буду я!
Увечері вони з Талею пішли в кіно. Зустрілись в сквері, бо Таля нізащо не хотіла, щоб він прийшов до неї додому.
- Ні, і ні, і ні! -сказала вона.-Що ти собі думаєш? Що мені мама скаже? В жодному разі!
- Але ж, Талю,- намагався він умовити її,- все одно це колись доведеться зробити. Чи ти збираєшся представити мене їй вже після загсу?
- Безсовісний,- розсердилась Таля,- як тобі не соромно! До того ж я ще зовсім не рішила, чи виходити за тебе заміж.
І вона таки поставила на своєму. Він терпляче чекав її в сквері і коли побачив, як вона йде, - тоненька, в білому платті в блакитні квіти і в білих туфельках, з розсипаним по плечах волоссям,- в нього знову солодко защеміло серце.
- Так, тобі дійсно чортзна-як повезло, старий, - пробурмотів він до себе,- це далеко не завжди так буває, щоб людині дісталось саме те, про що вона мріяла.
Таля йшла по бетонних бордюрах, злегка розставивши руки і балансуючи, щоб не впасти. Аж губу прикусила від старання. Під високими деревами вона здавалась особливо маленькою і беззахисною.
- Дитина,- посміхнувся  він,- така  довірлива, беззахисна дитина. Клянусь, я ніколи не обману твоєї довіри. Клянусь, я нікому не дозволю тебе скривдити.
Місця в них були непогані, але фільм Олексієві не сподобався. Він любив пригодницькі картини з напруженим сюжетом, де кожну хвилину чекаєш: а що ж буде далі. Або музичні кінокомедії, де можна вволю посміятись. А тут якісь герої, навіть не зрозумієш, позитивні вони чи негативні. І все чогось сперечаються, і все щось один одному доводять. Пропало півтори години! Олексій спробував взяти Талю за пальці, щоб хоч так собі уприємнити ці півтори години, але Таля нетерпляче звільнила руку. Він скоса поглядав на її м'який профіль, помітив напружений вираз її обличчя. "Ось воно, дитя,- подумав ледь-ледь насмішкувато.- Йому що б не дивитись, аби кіно". Якраз за ними сиділо кілька хлопчаків того віку, коли вже, заморочивши контролера, вдається прорватись на вечірній сеанс. Фільм, звичайно, їх не цікавив, отже вони розважались, як могли, доповнюючи репліки героїв своїми. "От чорти",- мало не засміявся Олексій після одного солоного дотепу, але тут же злякано озирнувся на Талю. Вона, здавалось, не чула нічого, захоплена тим, що відбувалось на екрані. Проте через кілька хвилин повернулась і м'яко сказала:
- Хлопці, будь ласка, тихше. Ви ж тут не одні.
- Буде зроблено, мамочко! - писнув один. Другий ще щось докинув і вони всі зареготали, але потому дійсно стихли. Та через кілька хвилин все почалося знову.
- Ну, чого ж ти, йолопе! - підбадьорювали вони героя.- Дивись, вона аж трясеться. Давай дій!
- Ану вийдіть звідси! - гнівним шепотом сказала Таля. Олексій навіть не встиг помітити, коли вона зірвалась з місця.- Вийдіть зараз же!
- Тю, здуріла тіточка! - присвиснув один. - Та це ж ми не про вас.
Вони й не збирались виходити, але й Таля не збиралась відступати. Ну що ж, доведеться самому вмішатись в цю історію. Не дуже це Олексієві подобається, якби не Таля, він би не став цього робити, але ж то-то й воно, що це Таля...
- Ану, хлопчики, гуляйте звідси, - неголосно сказав він і взяв їх за плечі. Тут хлопці відразу зрозуміли, що на цей раз жарти погані, і слухняно побрели до виходу.
- А ти порох,- сказав Олексій, коли вони знову сиділи на своїх місцях. Таля не відповіла. Олексій бачив, як рвучко здіймаються її груди і гнівно тремтять ніздрі. "От тобі й полохлива", - подумалось йому.
- Помовч, будь ласка, - попросила, коли вони вже йшли тихою темною вулицею,- мені треба подумати.
- Про що подумати? - посміхнувся їй, як дитині.
- Розумієш, все думаю, чому так в житті буває: і начебто хороші люди, і начебто правильно діють, а ти з ними не погоджуєшся.
- А, це ти про кіно, - здогадався він. - А що тут думати? Бісяться з жиру. А от що ти думала, коли з тими пацанами зв'язалась? Думала, що ти з ними справишся? Це добре, що я був поруч. А якби не було?
- Ну, хто-небудь інший допоміг би, - неуважно відповіла Таля.- Адже там й інші люди були.
- Там... а тут, на вулиці? Адже вони могли тебе підстерегти потім на вулиці. Що б тоді було?
- Не знаю, - вже непевно протягнула Таля, - але, розумієш,  я тоді не могла інакше. Я ні про що тоді не думала. Тут трагедія відбувається, а тут якісь кретини хихотять, їх треба було приструнити і все.
Вони пройшли кілька кварталів мовчки і нараз до них долетів тоненький голосок:
- А я боюсь...
- Ах ти, маленька,- схилилась Таля над маленькою, може, трьохрічною дівчинкою, яка стояла під огорожею. -Чого ж ти боїшся? А де твоя мама?
- Там,- непевно махнула ручкою дівчинка.
- Де-там? Далеко?
- Далеко.
- А як же ти сюди попала, рибко?
- А я йшла... йшла і йшла... а мами нема...
- Олексію, воно заблудилось,- стурбовано сказала Таля.-Що ж тепер робити? Ну, не плач, маленька, не плач, ми знайдемо твою маму. Як тебе зовуть?
- Ляля...
- Ну от, яка ж ти розумниця, а мене зовуть Таля. Тьотя Таля. Бачиш, майже так само: Ляля-Таля. А ще як тебе зовуть?
- А ще донечка...
- Ну, звичайно, донечка... Для своєї мами ти найкраща донечка. Олексію, чого ж ти стоїш і мовчиш? Ну, що нам тепер робити? Вона навіть прізвище не знає.
- Я думаю, - нехотя сказав Олексій, - давай пройдемось по вулиці і подивимось. Дуже далеко вона зайти не могла. Може, її вже шукають.
- А яікщо ні?
- А якщо ні, то відведемо її в дитячу кімнату міліції. Там знайдуть батьків, за це їм гроші платять.
- Ти збожеволів!- обурилась Таля.- Там в кімнаті отаких хуліганів тримають як ті, що в кіно, а ти хочеш таку крихітку туди спровадити. До того ж вона, напевно, їсти хоче, а чим її там погодують? Хочеш їсти? - нахилилась вона до дівчинки.
- Хочу,- тоненько протягнула та.
- Ось що, - категорично сказала Таля, - ми з нею поїдемо до мене, а ти негайно іди в міліцію. Скажеш все, що нам відомо. Ім'я, прикмети, де ми знайшли, коли. Швиденько йди, може, її батьки вже там побували. Уявляю собі, як вони хвилюються...
- О, що ні то ні,- уперся Олексій.- Щоб ти одна опівночі поверталася додому, я цього не допущу. Тим більше після цієї історії в кіно. Хто знає, чи ці хлопчаки не йдуть слідом. В такому разі я вас проведу додому, а вже тоді піду в міліцію. Нічого з батьками не трапиться. Нехай трохи похвилюються, якщо не можуть дитини вберегти.
Таля взяла дитину на руки. Олексій глянув на її тоненьку постать, що відхилилась назад, зітхнув, але робити було нічого: він рішуче забрав у неї дитину."Чортзна-що!-лаявся він в думці.- Возись з чужими дітьми. Ще тільки не вистачало зустрінути когось з хлопців. Потім проходу не буде".
Але тоненькі рученята так довірливо обхопили його шию і тепла щічка притулилась до його шиї, що в нього в серці раптом знову ворухнулось те почуття, яке досі опановувало його лише в присутності Талі: що зін сильний і сміливий, і що поруч хтось слабкий і беззахисний, кому треба допомогти.
Коли зупинились біля Талиного дому, вона глянула на годинник, потім невпевнено подивилась на Олексія.
- Вже дуже пізно, - сказала вона, - а тобі ще в міліцію їхати.
- Ну, що ж,- похмуро сказав Олексій,- взявся за гуж...
Таля трішки повагалась, а тоді нерішуче сказала:
- А може, ти потім повернешся до нас? Я познайомлю тебе з мамою. Можеш у нас переночувати.
Потім поклала пальці на його рамено і, дивлячись знизу вгору на нього, прошепотіла:
- Я так і знала, що ти такий: сміливий і добрий. Вона обережно взяла в нього дитину, яка вже заснула, і пішла до дверей. Олексій почекав, поки двері за нею замкнуться, посміхаючись, покрутив головою і широко закрокував, бо вже таки було дуже пізно, а до міліції був неблизький світ.


Сісти, подумати

- Годі, годі, годі! - закричав він. - Тисячу разів чув! Остобісіло!
Він вискочив на сходи, щосили грюкнувши дверима, і його аж тіпало від злості, зрештою і злість, і обурення були вже звичними. Він вже зарані знав, що вона йому скаже, і що він їй відповість, і що вона йому відповість, і ніколи не помилявся, і постійно жив у чеканні чергової сутички. А сутички траплялись щоденно, часом починала їх вона, часом він, приводом для них могла стати будь-яка дрібниця, а закінчувались вони інезмінно тим, що вона починала плакати і нарікати на свою долю, а він вилітав за двері чи, принаймні, до другої кімнати з твердою рішимістю покінчити з цим раз і назавжди. Потім він повертався додому, вона мовчала, не звертаючи на нього ні найменшої уваги, і його рішимість якось губилась в цьому мовчанні, наче струмок в піщаній пустелі. "А хто його знає,- непевно думав він,- що тут можна зробити? Розійтись? А тоді що? А квартира? А розмов буде! Це ж розводитись треба. А потім? Знову женитись? А якщо ще гірша трапиться? Та й жалко ж її, дурепу: тринадцять років прожили разом, кому тепер вона потрібна отака тридцятитрьохлітня баба з дитиною? А Вітку ж вона мені не віддасть. Буде потім все життя вбивати дівчині в голову: "Твій батько негідник, покинув нас". Але хіба я хотів кидати? Я ж хотів, щоб було якнайкраще. Щоб був дім, була сім'я: жінка, діти. Щоб коли в тебе на роботі щось не ладиться, повернешся додому стомлений, злий, а тут тиша, затишок, дружина лагідно подивиться, дасть поїсти, діти біжать зі своїми нехитрими дитячими справами, вона їх ласкаво перепиняє: "Діти, батько стомився, не докучайте йому надто". А потім ляжеш спати і її голова так довірливо лежить на твоєму плечі, темне волосся розметалось по білій подушці, і дихає вона тихо-тихо, а ти отак лежиш і відразу почуваєш себе сильним, мудрим, сміливим, справжнім мужчиною, чоловіком, батьком, главою сім'ї. Але чому воно так гарно виходило в мріях і ніяк не виходить в житті? Ну, чому? Адже ж любили ми одне одного, коли одружувались? Мабуть, любили... В усякому разі, розрахунку там не було й ріски..."
"Підожди!- раптом аж спіткнувся він.- А вона? Адже вона теж вічно дорікає мені: "Думала, дім буде, сім'я, затишок, чоловік, діти. Думала, які не будуть неприємності, а вдома мене потішать, розвеселять. Думала, буде кому мене захистити, підтримати, приголубити". Як же вийшло, що ми обоє одного прагнули, а вийшло в нас зовсім інше? Як же ми забрели в ці хащі щоденних сварок, взаємних образ і кривд, нескінченних рахунків, хто коли був винен, а хто маїв рацію? І чи можна це якось змінити? Бо я вже більше не можу, це вже стає нестерпним".
Всі ці думки знову ж таки були звичними, як зуб, який ото ниє потроху, так, що ти весь час про нього пам'ятаєш, але не настільки, щоб придати сміливості піти до зубного лікаря і вирвати його. Хіба лише вперше прийшла йому до голови думка про неї, про її нездійснені мрії.
- Ні, все-таки,- вголос сказав він,- як же так виходить, що обоє прагнули до одного, а вийшло щось зовсім інше?
Тут він схаменувся і збентежено озирнувся довкола. На щастя, був не на людній вулиці, а на березі ставка. І як він сюди потрапив? Довкола ні живої душі, кілька старих осокорів над самою водою та лавки під ними, а за ставком підіймаються будинки нових кварталів. "Куди тільки людину зі злості не занесе? - з іронією подумав він.- Ну і ну! Сісти хіба подихати свіжим повітрям? Все якась користь буде. Бо повертатись додому..." Він пересмикнув плечима і сів на лавку, яка стояла поблизу. Навколишня тиша була таким контрастом до недавньої бурхливої розмови і до тих розхристаних думок, які щойно точились в його голові, вона м'яко огортала його, проникала в душу, сповнювала всю його істоту. Він не міг би потім сказати, чи довго так сидів і про що думав. Скоріше всього ні про що. Просто отак сидів, аж його змусив здригнутися від несподіванки жіночий голос.
- Пробачте, але ви зайняли моє місце.
Він побачив біля себе досить-таку струнку дівчину в сірій короткій спідничці і блакитній блузці. Вона дивилась на інього трохи з викликом, але збентежено, і ніяк не була схожа на якусь з тих жінок, що самі пропонують себе чоловікові.
- А чому це ваше місце, смію запитати?- теж трохи з викликом запитав він.
Дівчина посміхнулась і посмішка в неї була збентежена і довірлива. Ні, це таки була цілком порядна дівчина.
- Просто я кожен вечір приходжу сюди дивитись на захід сонця. А з цієї лавки найкраще видно.
- То, може, сьогодні ми подивимось захід сонця удвох? - запропонував він і самому стало гидко від тих фатівських ноток, які мимоволі прозвучали в його голосі.
Але дівчина, мабуть, не помітила їх. Вона сіла на лавку, на деякій відстані від нього, не так, щоб на самому краєчку, просто сіла, як їй було зручно, склала руки на колінах і злегка підвела голову, дивлячись перед себе. Він скоса кілька разів зирнув на неї. Дівчина була вже не дуже молода, - десь років за двадцять п'ять, напевно, - і не дуже красива. Довге смагляве обличчя з трохи зависоким лобом, коротке пряме темне вслосся. Гарні в неї були хіба темно-карі очі, але їм бракувало оправи - довгих вій, темних густих брів, які могли бути при таких очах.
- Ви десь недалеко живете? - запитав він. Вона похитала головою і це можна було з однаковим успіхом тлумачити і як "далеко", і як "недалеко".
- А де ви працюєте? - Йому було якось незручно сидіти удвох з жінікою і мовчати.
- Тихо, - строго сказала дівчина. - Не треба запитань. Зараз треба мовчати і дивитись.
І тоді він теж глянув перед себе. Сонце саме зайшло за будинки на тому березі і все небо було ніжного-ніжного абрикосового кольору, а по ньому пливли золоті хмаринки, такі легкі і мереживні, що раптом перехопило горло від хвилювання, що на світі, виявляється, існує така краса. Чим вище, тим небо ставало світлішим, спочатку просто кремовим, а біля зеніту воно вже було блакитним, а хмарини, запливаючи сюди, ставали попелястими і пухнастими. І все це величезне небо з усією гамою ніжних кольорів відбивалось в ставку, який лежав біля їхніх ніг. А межею між двома небами були будинки іна тому березі, високі, десяти- та дванадцятиповерхові, і всі вони були огорнені м'якою блакитною імлою, в них вже спалахували у вікнах вогні і світилися в імлі зеленаво-жовтими квадратами.
"Що ж це таке?- розгублено подумав він.- Що ж це таке, що скільки я живу, а ніколи не помічав цієї краси? Чому в мене ніколи не вистачало часу, щоб підвести голову і подивитись на небо? Та що там час! Мені просто це не приходило в голову. А всі сотні тисяч людей, що живуть в цьому місті? Чи помічають вони цю красу довкола себе? Чи вміють оцінити її? Чи відчувають потребу стати достойними цієї краси? А може, живуть так, як я: вранці - як би на роботу не запізнитись, потім тисячі всяких дрібних клопотів на роботі, потім повернення додому і знову якісь дрібні клопоти, серед яких і щось важливе губиться, стає непомітним, якісь безглузді непорозуміння, крики, сльози, іноді мирний вечір, телевізор, ну, там гості в свято зайдуть або тебе хтось запросить. І так один день, другий, третій, і рік, і десять років. А сонце тим часом кожного дня заходить, і природа створює отаку красу і жодного разу не повторюється, а ми нічого не помічаємо".
Він знову глянув на свою незнайому сусідку. Вона дивилась просто перед себе і на її обличчі був вираз тихого натхнення. З таким обличчям слухають музику. І ще таке обличчя малювали на іконах. Звичайно, геніальні художники, а не посередні богомази.
Небо поступово блідло, з зеніту насувалась попеляста блакить і ось вже лише апельсинова смужка горить за дахами. Будинки на тому березі стали темно-сірими, а високо над ними спалахнула велика, яскрава і зеленава спокійна зірка. І хоч, можливо, ліхтарі на тому березі були більші і яскравіші, але в порівнянні з нею вони виглядали претензійними і жалюгідними, наче фальшиві дорогоцінності поряд зі справжньою, скромною і простою в своїй дорогоцінності перлиною.
- Ну от і все, - з жалем сказала дівчина.
- Ви прийдете завтра?
Вона похитала головою і на цей раз цілком очевидно заперечливо.
- Чому? - тепер жаль звучав у його голосі.
- Я їду звідси.
- Куди?
- На Полісся. Вчителькою в одне маленьке село.
- Вас посилають туди?
- Ні, я сама.
- Так чому ж?
- Бачите, - задумливо сказала дівчина, - я начебто, як кажуть, непогано влаштувалась. Я працюю в інституті вдосконалення вчителів, робота легка, оклад, як для жінки, пристойний. Недавно отримала квартиру,  звичайно, одна кімната, але з усіма комунальними вигодами. Але від якогось часу я почала помічати, що мені нема ніякої радості від життя. Ну, працюю, зустрічаюсь з друзями, читаю книжки, ходжу в кіно і театр, а радості нема. І тоді я сіла і почала думати,  це дуже корисіно: іноді сісти і подумати над своїм життям. І я прийшла до висновку, що мені нема радості від життя тому, що від мене нема нікому радості. Людина обов'язково повинна хоч комусь приносити радість. Щоб вона усвідомлювала, що для когось вона необхідна, що комусь вона конче потрібна, що на якійсь ділянці її ніким не можна замінити. А що я? Яка різниця моїм сусідам, хто буде жити в моїй кімнаті? Ото аби не який п'яниця. Яка різниця моїм колегам по роботі та й для самої роботи, сиджу там я чи якась Марія Іванівна, чи Валентина Степанівна? І тоді я почала думати: що ж мені зробити? Ну і прийшла до висновку, що найкраще мені поїхати в якесь маленьке село. Є ще такі села на Поліссі, де один вчитель веде чотири класи, бо в кожному класі по два учні. І ніхто туди їхати не хоче, бо ж - ліс, болото, ніякої тобі культури. А тим же дітям так потрібен учитель, справжній, освічений, мудрий, щоб умів вивести їх з їхнього маленького села в широкий світ, але заразом навчив любити куточок землі, де вони народились. Щоб підтримав їх нестримну дитячу цікавгсть і навчив їх самостійно думати...- Вона раптом зупинилась, ніяково посміхнулась і швидко додала, наче оправдуючись: - Це зовсім не означає, що я вважаю себе саме таким вчителем. Просто мені дуже хочеться бути ним, - слово "дуже" вона вимовила з особливим натиском.- І я буду старатись, щоб стати для тих дітей незамінимою. І щоб їм було не все одно вчу їх я чи приїде на моє місце Ніна Григорівна чи Світлана Петрівна.
- Вас вабить романтика? - з м'якою іронією запитав він. - А не боїтесь, що ваші мрії розвіються при зіткненні з дійсністю?
Дівчина знизала плечима.
- З якою дійсністю? Ну, звичайно, я розумію, що там ні театру, ні газу, а може, і електрики нема. Я ж виросла в селі, пам'ятаю. Але живуть там люди, то й я проживу. З харчами якось влаштуюсь, там при школі є кімната для вчителя, я вже знаю, а зимою сторож опалюватиме школу, так що не замерзну. Правда, кажуть, зимою там вовки вночі попід вікнами бродять, зате влітку ми будемо з учнями ходити в ліс, в поле, на річку, будемо збирати гербарії і колекції. Я дуже люблю природу і, може, мені вдасться навчити їх розуміти її красу, бо часто ми не помічаємо краси того, що оточує нас щоденно.
- Ну, гаразд, - сказав він, - але чи подумали ви, що ви ж іще молода, вам треба закласти сім'ю, мати своїх дітей? Чи ж знайдете ви там, в лісах, людину, яка була б вас достойна?
Сказав і сам злякався нетактовності свого запитання. В неї теж на мить здригнулись брови, наче межи ними вжалив комар, але коли обізвалась, голос її був таким же спокійним і тільки десь глибоко-глибоко в ньому бринів сум, приглушений іронією.
- Не така вже я молода, як вам здається. Незабаром тридцять - вік для незаміжньої жінки досить солідний. І жила я десять років у великому місті, а, як бачите, і досі не знайшла такого, щоб був гідний мене. Чи, може, навпаки, ніхто з моїх знайомих не визнав мене гідною себе. А оскільки життя моє зараз устабілізувалось, то й коло знайомих дуже постійне. Бо ж ті десятки і сотні людей, яких я щодня зустрічаю на вулиці, в тролейбусі, в магазині, в кіно,- не беруться з рахунок. Можливо, ви маєте рацію, якусь роль в моєму рішенні зіграло і це. Тільки не найголовнішу, - швидко застерегла вона. - Але, може, мені дійсно легше буде не бачити довколо себе людей, ніж щодня дивитись на цей натовп і думати, що серед нього нема жодної людини, для якої я була б отією найкращою в світі. Але вже пізно, - підвелась вона. - Пора додому. В мене ще не всі речі упаковані, та й, може, деякі мої друзі зайдуть зі мною попрощатись.
Він провів її до мосту, потиснув вузьку смагляву руку і побажав щастя. Так і не запитав її навіть імені, бо зрозумів: вона була з ним такою щирою і відвертою саме тому, що він нічого про неї не знає і вони більше ніколи не зустрінуться.
"Сісти і подумати, - думав він, повертаючись додому. - Сісти і подумати. А хіба я не думав? Я ж тисячу разів думав, а що з того? Все одно нічого не мінялось".
Вдома його зустріла мертва тиша. Жінка сиділа в м'якому кріслі перед телевізором і демонстративно не звертала на нього уваги. Донька, як тиха мишка, возилась в своєму куточку і лише кидала на нього швидкі погляди, їй, мабуть, і кортіло поговорити з батьком, але вона вже знала з досвіду, що мати після перших же слів обірве її категоричним: "Нічого тобі розмовляти з цим ідіотом!" А тоді знову може початись сварка. Краще вже помовчати.
Все це було давно відоме йому, бо ж повторювалось не раз і не двічі. Звичайно він, повертаючись після чергової втечі додому, говорив з викликом, не звертаючись ні до кого:
- Мене хоч погодують в цьому домі? Чи я вже й на вечерю не заробив?
І тоді жінка з виглядом героїні, яка свідомо йде на смерть, без слова вставала, йшла на кухню і розігрівала вже захололу вечерю, не звертаючи при тому на нього найменшої уваги. І його страшенно дратували і мученицький вираз її обличчя, і неохайна зачіска, і захолола томатна підливка. Та на цей раз він не сказав ні слова, мовчки пройшов на кухню, сам наклав собі на тарілку голубців. В нього завжди після сварок пропадав апетит і їв він через силу, лише щоб показати, який він голодний і занедбаний. Але цього разу йому нічого показувати не хотілось. Він полишив тарілку з голубцями і заховався за свіжим журналом
"Сісти і подумати: як я живу?"- знову думав, коли зони з жінкою лежали на своєму подружньому двохспальному ліжку і жінка вже спала, повернувшись до нього спиною. Чи, принаймні, прикидалась, що спить.
"А як я живу? Погано живу. А чому? Як воно було в моєму житті? Спочатку була така собі теляча радість від самої свідомості, що я живу на цьому світі. І впевненість, що мене чекає там в житті... ого-го, скільки мене там всього чекало! І ще постійне почуття чекання, наче все, що зараз, це лише вступ, а справжнє життя почнеться десь там. От закінчу десятирічку. От відслужу армію. От закінчу інститут. От одружусь. От дадуть квартиру. Ну, закінчив, відслужив, одружився, отримав. А тепер що? Чого тепер чекати? Чи оце і є справжнє життя? Чому ж мені нема від нього радості? А чи від мене є кому радість? - нагло спало йому на думку.- На роботі? Вдома?" Звичайно, донька раділа, коли він купував їй морозиво або водив в цирк. А жінка? Чи ж він коли старався дати їй радість? Він вважав, що ощасливив її вже самим фактом свого одруження. А чого їй потрібно? Не п'є, зарплату приносить всю до копійки, а заробляє ж пристойно. Ну, іноді там з премії щось скомбінує, але ж повинен мужчина мати якісь кишенькові гроші? Не зраджував. А що любив іноді понарікати на ярмо, яке надягнув на себе, або пожартувати з неї десь в дружньому колі, то це ж просто так прийнято. Жоден мужчина ніколи не скаже, що він дуже любить свою жінку і не може без неї жити. Кожен нарікає та кепкує, так воно вже повелось. А вони, тим більше, і не жили добре. Але ж і в театр ходили. Він робив усе це просто тому, що йому самому було так зручніше, робив механічно, як кожного ранку механічно вітався з двірничихою, коли проходив повз неї на роботу. Чи він коли спеціально подбав про те, щоб зробити щось приємне для дружини, поцікавився її справами, приголубив її? Ну, звичайно, окрім того, що називається виконанням подружніх обов'язків". "Все, - твердо сказав він, - все. З сьогоднішнього дня починаємо нове життя".

* * *
Почати нове життя виявилось не так просто. Всі його спроби бути ніжним і дбайливим жінка зустрічала недовірливим поглядом і глузливою посмішкою.
- Сентиментальним стаємо?- запитала вона, коли він, повертаючись з роботи, - купив їй три великі жовті рожі.- Це ознака старості, мій голубе, ознака старості. І як ти не маскуй свою лисину, а нікуди від неї не дінешся.
Коли він пробував її обійняти, вона гидливо пересмикувала плечима, й були неприємні його обійми. Коли він починав розпитувати про її справи на роботі, вона відповідала сухо: "А це тебе не цікавить". І він з соромом мусив визнати, що свого часу сам так відповідав на її питання.
Зрештою, його самого продовжували нестерпно дратувати її різкий голос, її неохайність, її вічна томатна підливка. Він пробував стримуватись, бути великодушним і вибачливим, але іноді зривався і знову в них повторювались сцеки з криком, сльозами, взаємними образами. І нарешті він зрозумів: нове життя не виходить. Надто багато поганого, нещирого, несправедливого лягло між ними за ці роки, розділило їх навіки, і їм не пробитись назустріч крізь цю глуху стіну. Ще якби вони обоє до цього прагнули, та й то навряд. Надто багато кривд і образ завдали вони одне одному, щоб можна було все це пробачити і забути. Бо якщо нелегко забути кривди, які вам причинили, то ще важче забути, що ти сам був з кимось брутальним і несправедливим. Навіть якщо тобі від усієї душі пробачать, все одно тобі буде важко і неприємно бачити цю людину. А якщо ця людина щодня і щоночі поруч? Ні, нове життя не вийшло.
- Сядь, мені треба з тобою поговорити,- сказав він, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно і м'яко, але досить категорично.
- Ну, що ще? - запитала вона, не сідаючи.
- Чи не вважаєш ти, що так жити далі, як ми живемо, неможливо?
- Ах, нарешті і ти це зрозумів? - глузливо засміялась вона.- Так що ж накажеш робити? Почати все спочатку? Чи, навпаки, покінчити з усім?
Він відчував, що вже починає дратуватись, але стримав себе.
- Так, я думаю, що треба покінчити. Ми розходимось. Якщо ти хочеш офіційно розлучитись, можеш подати в суд. Для мене це не має значення. Витрати я, звичайно, візьму на себе.
- А квартира? - голос її звучав все так же глузливо, бо вона не вірила жодному його слову. Який же нормальний чоловік під сорок років кидає трьохкімнатну квартиру з усією обстановкою, жінку, дитину, весь налагоджений побут? Ну, сваряться вони, так хто ж не свариться? Ще якби в нього була якась інша жінка на приміті, а то ж нема, це вона твердо відчувала своїм жіночим інстинктом. І потім, скільки вони не сварились, але про розлучення ніколи мови не заходило. А тут ні сіло тобі ні впало - розлучаємось.
- Квартира залишається тобі, - все так же незворушно говорив він. - І все, що в ній, також. Збери мені тільки мій одяг.
- І цікаво, де ж ти збираєшся жити?
- Наразі не знаю. Я взагалі їду звідси. Коли влаштуюсь - дам тобі знати. На Вітку гроші висилатиму акуратно. Зрештою, якщо не довіряєш, можеш через суд отримувати. А коли в мене буде можливість - можу Вітку до себе забрати. Якщо ти погодишся, звичайно.
- І коли ж ти думаєш їхати? - з викликом запитала вона, все ще вважаючи це спробою її шантажувати.
- Сьогодні.
- Отак раптом? Аж сьогодні? А робота?
- Я вже розрахувався. І виписався також. І квиток купив, хочу поїхати до себе на батьківщину. Грошей в мене не так вже й багато, але обійдусь. Ти, надіюсь, проживеш з Віткою півтора - два місяці на одну твою зарплату. Я - потім це компенсую.
- Я взагалі проживу з Віткою. Без усяких твоїх компенсацій! - І вона з викликом взялась складати його речі, хоч усе ще не вірила в те, що відбувалось. Може, він просто їде у відрядження? Дешево ж задумав її купити!
Проте вона взяла найбільшу валізку, уложила на дно його костюми, потім сорочки, потім усякий дріб'язок, а на сам верх два волохаті рушники. А взуття вклала в дорожну торбу і тільки пальто нікуди не влазило. Він мовчки підійшов, взяв пальто з її рук, згорнув і запхав у торбу до взуття. Потім засунув у валізку альбом зі старими, ще студентськими фотографіями, і зняв зі стіни велику фотографію, на якій вони були втрьох.
- Слухай,- раптом тихо і зовсім спокійно запитала вона, - ти справді ідеш назавжди?
- А ти не думаєш, що так буде краще для нас обох? - питанням на питання відповів він. - І для Вітки також? Ти не помічаєш, яка вона перелякана цим вічним криком? Чи ти думаєш, що ми могли б жити інакше?
Вона похитала головою не то заперечливо, не то задумливо. Він замкнув валізку і сумку, ніяково зупинився перед дружиною. Мабуть, треба було щось сказати, подякуваги їй за всі прожиті разом роки, бо якщо вона і не дала йому щастя, то все ж таки була його жінкою, господинею його дому, матір'ю його дитини, годувала його, пришивала гудзики, прала сорочки. Але вона стояла перед ним така тиха і спокійна, якою він її ніколи не бачив, і дивилась на нього не зловорожим і підозрілим, а просто чужим поглядом, начебто він вже був далеко-далеко і вони вже не бачились багато років, і взагалі, вони ніколи в житті не знали одне одного.
І він не знайшов слів, тільки незручно обійняв її одною рукою, торкнувся сухими губами її щоки, підхопив речі і вийшов, дуже тихо причинивши за собою двері.

 
Дорога додому

Все на світі має свій кінець. Особливо швидко наступає кінець відпустки. Ніби тільки вчора ти стояла в тамбурі поїзда, який повільно наближався до перону, потім обережно, як на хитку палубу, ступила на твердий перон, не знаючи куди йти. І ось вже пора спускати надувний матрац, який три тижні служив вірою і правдою, складати речі, які тепер чомусь не поміщаються в валізку, хоч начебто й нічого не купували. Ну, якісь там дрібниці. Ах, так, треба докупити ще кілька сувенірів, що-небудь таке недороге, оригінальне і, головне, типово південне і морське. Пригодиться. В когось незабаром день народження, хтось другий привіз тобі з Болгарії французьку пудру, а хтось третій носить траур з приводу розбитого сімейного життя і маленький подарунок тут буде дуже до речі.
Але ж і місто, місто яке! Справжній парадокс: з одного боку, три тижні промайнули, як один день, а з другого - таке почуття, наче ти народилась і виросла в цьому місті, звичайно, це не означає, що ти вже знаєш в ньому кожен провулок і кожен будинок. Але те, що знаєш, так припало до серця. В останній день вони з Назаром сходили на базар купити щось поїсти.
- Мамо, а персиків? - запитав Назар.
- Зіпсуються, - з жалем заперечила Олеся. - Ти ж знаєш, вони так швидко псуються.
І все ж вони купили десяток персиків - чудесних витворів природи бездоганно-овальної форми, зовсім неймовірного кольору, для якого в нашій мові й іншої назви немає як "персиковий" - такий ледь-ледь зеленавий, більше жовтий і ще трішечки рожевий. І, як останній мазок геніального художника, золотавий пушок, від якого на язиці таке відчуття, наче ти торкаєшся ним оксамиту.
- Нічого, ми їх сьогодні увечері з'їмо. Не пропадуть, - заспокоїла себе і сина Олеся.
Вони пройшли Приморським бульваром, в якому відчувалось вже щось осіннє. Просто дивно: ще вчора вони тут гуляли і зовсім не думали про осінь. А ось вранці сьогодні прокинулись, вона сказала: "Ну, син, все, сьогодні їдемо". А він раптом здивовано запитав:"Мамо, то це ж сьогодні двадцять дев'яте серпня, значить, через три дні осінь починається?" "Так", - погодилась вона і раптом теж здивувалась цій думці. А й справді, осінь! І ось зараз на Приморському бульварі, проходячи тут востаннє, вони звертали увагу саме на приміти осені. Першии сухий листок під ногами. Квіти на клумбах осінньої гами червоні і жовто-гаїрячі. Холоднуватий вітрець з моря, тоді як сонце гріє якось особливо ласкаво і тепло.Саме тепло, а не пекуче.
- Мамо, а жовтий вітерець пам'ятаєш?
Олеся кивнула головою, відразу зрозумівши, що він мав на увазі. Ще на самому початку їхнього відпочинку тут, на бульварі, була виставка квітів. Вони півдня ходили по цій казковій країні, надовго зупиняючись на кожному кроці. Повідь кольорів, від темно-соковитих до найніжніших, повідь запахів, від важко-п'янких до найлегших,  повідь вишуканих форм - все це захоплювало, запаморочувало, майже засліплювало. А коли вони нарешті зважились піти звідси, то довго йшли мовчки, і в обох на обличчях була якась ніби сонна сп'яніла посмішка.
- Ну, син, що тобі найбільше запам'яталось?- запитала нарешті Олеся.
Назар спочатку міцно заплющився, потім широко розкрив очі і відразу швидко заморгав від яскравого сонця.
- Жовтий вітерець, - задумливо сказав він і Олеся тоді теж відразу його зрозуміла. Межи пишними букетами, межи складними композиціями, межи справжніми квітковими скульптурами стояла вазочка з жовтого скла, а в ній букет з невеликих жовтих жоржинок. Всі квіти були звернені в одну сторону, наче на них віяв вітер, і саме такий напис виднівся на білій табличці - "Жовтий вітерець". Справжня краса не завжди в складності і вишуканості. Частіше вона в просторі і невимушеності. І моє дитя це інстинктивно зрозуміло. Хоч воно ще і дитя, але мудре дитя. - Вона посміхнулась і міцніше стиснула Назарову долоньку, яка так тепло лежала в її руці. Але саме цього і не слід було робити, бо Назар вважав, що він вже надто дорослий, щоб мама його за ручку водила. Та вони ж стільки років ходили, побравшись за руки, що тепер досить лише було вийти їм на вулицю, як спрацьовувала звичка і рука Назара довірливо лягала в її долоню, аж поки в якусь мить не спохвачувався, що знов іде, як маленький.
Та від цього епізоду з їхнього життя вже теж минуло тижнів два, на місці квіткової виставки не було й найменшого сліду по всій тій кольорово-пахучій красі. Вони зайшли в міський Акваріум і довго ходили від черівоних риб до оксамитово-чорних, а від чорних до зеленаво-сріблястих. В Акваріумі, як і завжди, було багато людей, але, знову ж таки, як завжди, було тихо. Чомусь усі розмовляли пошепки, хоч риби, напевно, не злякалися б найголоснішої розмови, вони її просто б не почули за своїми суцільними скляними стінами. Сюди, в Акваріум, так приємно було приходити. Десь далеко залишались перенаселений пляж, нетерплячий натовп на вулицях, гомінкий базар, пекуче південне сонце. Тут були прохолодно-вологе повітря, м'яке світло, яке не сліпило очі, ніхто тут нікуди не поспішав і всі мовчали. Може, на них так впливав приклад риб, які роззявляли роти лише для того, щоб щось ковтнути. А може, приголомшувала свідомість того, що ти, людина, зрештою, теж лише один з витворів природи.   Ще й не можна з цілковитою впевненістю твердити, що самий досконалий витвір.
З Акваріуму вони ще раз пішли в художній музей, а потім Назар, озирнувшись на неї, але не сказавши ні слова, рішуче звернув у вулицю праворуч. Ясно, хоче ще раз зброю в музеї подивитись. Відомо, мужчина! Видно, щось це військове у них в душі сидить. Бо звідки інакше в дитини, вихованої в мирний час цілком мирною мамою далеко від усяких військових частин, цей нестримний потяг до зброї? "Ти дуже хороша мама і ти в усьому розбираєшся, жаль тільки, що ти в зброї не розбираєшся", - сказав їй одного разу Назар, коли вона не змогла йому розповісти, як були озброєні німецькі танки, і в його голосі був справжній жаль.
Від Панорами вони повернули ще здалеку, лише побачивши довгий закручений "хвіст" перед входом. Ну, а про Херсонес вже нічого й думати, може б, туди і назад вони встигли, але який в тому був би сенс - лиш туди і назад? "Нехай, ми ж ще приїдемо сюди на той рік", - потішив себе і її Назар, і вони ще просто походили вулицями, подовгу затримуючись на перехрестях, де бабусі торгували квітами і пахучими травами і де над усе стояв теплий запах лаванди. Кілька тугих пучків лаванди Олеся купила, і хоч вона зав'язала їх в поліетиленовий пакет, все ж, поки доїхала додому, всі речі в валізці пропахли лавандою. І ще посеред зими вона виймала з шафи рушник або халатик, а на неї раптом дихало запахом міста над морем.
...Є дві ситуації, здатні навіяти на тебе настрій тихого, задумливого умиротворення з ледь чутним присмаком смутку - це коли ти дивишся на захід сонця і коли ти їдеш в поїзді. Ну а коли ти дивишся на захід сонця, їдучи в поїзді? Ритмічно постукують колеса, ледь-ледь похитується вагон, за вікном миготять щогли електропередачі, а тихе малинове сонце крайнеба наче застигло на місці. Олеся вийшла з купе і стояла біля вікна, насолоджуючись тишею, спокоєм, бездіяльністю. Бо завтра вже цього не буде. З хвилиною, як вона переступить поріг свого дому, скінчиться її відпустка і почнеться звичайне життя з його обов'язками, безліччю нагальних справ, вічним поспіхом і безконечними клопотами. Зрештою, зараз, з відстані в три тижні, вони зовсім не виглядають такими надокучливими і стомлюючими. Навпаки, навіть думаєш про них з дещо розчуленою посмішкою. Саме такою посмішкою вітаєш при випадковій зустрічі колишніх вчителів, хоч не раз вони доводили до сліз невблаганною прискіпливістю. Зрештою, і зараз не така вже вона безтурботна. Назар, напевно, вже зголоднів і пора вечеряти.
Олеся вернулась в купе, постелила на столику клітчату серветку і почала доставати з сумки чудесний хліб - лаваш, який вони купили в Симферополі, соковитий білий сир, темно-рожеві помідори. Саме такі їй порадила взяти в дорогу смагляво-чорна (мабуть, гречанка) бабуся, в якої Олеся хотіла взяти інші, темно-малинові. "Ці міцніші, з ними в дорозі краще, а малинові в дорозі помнуться",- сказала бабуся. І дійсно, помідори були цілі, а от персики не те, щоб зовсім пом'ялись, але вже втратили свою первісну недоторкану свіжість.
- З відпустки повертаєтесь?- запитав чоловік, що сидів навпроти.
Зосереджено майструючи бутерброди, Олеся замість відповіді лише кивнула головою.
- З сином відпочивали? А чоловіка, значить, одного дома залишила? Ото вже, мабуть, чекає...
- Чекає,- лаконічно підтвердила Олеся, бо зрештою, це напівпитання-напівтвердження і не вимагало довшої відповіді. Та й взагалі вона не любила розмов на сімейні теми, до яких бувають схильні випадкові супутники в поїзді чи люди, з якими сидиш під дверима лікарського кабінету або стоїш в черзі до пункту прийому скляної тари, - словом люди, з якими ти зустрінувся випадково і ненадовго, які нічого про тебе не знають і яким до тебе нема жодного діла. Просто вони не вміють мовчати. А можливо, вважають мовчанку ознакою поганого тону.
В дверях купе став Назар.
- Мамо, ти мене не шукала? Розумієш, там їдуть в дргому купе хлопці. Вони самі їдуть, вони були в піонерському таборі і повертаються додому.
Всю цю тираду Назар випалив одним духом, трішечки побоюючись, щоб мама не стала при чужих людях дорікати йому за зникнення. Проте Олеся, переповнена почуттям спокою, не збиралась його порушувати. Вона лише неуважно запитала:
- Це з вашого класу?
- Але ж ні, - Назар зрозумів, що все обійшлося добре, - вони навіть не з нашої школи. Але я з ними вже познайомився. Мамо, а можна, я буду з ними ночувати? Вони втрьох, а одне місце там вільне. Можна, я буду з ними?
- Не знаю, - сказала Олеся, - я не проти. Але ж по дорозі ще на те місце може хтось сісти.
- А ти попроси провідника, щоб на моє місце посадили, гаразд? - Назар прохально заглянув їй у вічі. Видно, йому здавалось дуже заманливим, що в купе будуть самі хлопці, без дорослих, начебто вони вже самі цілком дорослі. "А зрештою, хіба не дорослі? - подумалось їй. - Я звикла думати про Назара, як про мале дитя, для якого найбільше щастя - сидіти в мене на колінах. А ось він вже рветься від мене. Йому цікавіше з якимись незнайомими хлопцями".
- Так, всі тягнуться додому, - філософічне сказав сусіда, що сидів навпроти.- Як добре де б не було, а вдома все-таки найкраще.
Після цих його слів з верхньої полиці звісилась білява голова молодої дівчини. Дівчина була б навіть гарненька, якби не надмір косметики, цілком зайвий на свіжому дівочому личку та й взагалі недоречний в умовах подорожі.
- Хм, - зневажливо сказала дівчина, - а що таке, власне, дім? Я вважаю, що дім-місце, де ми зараз знаходимося. А ми там, де нам добре. А у вас виходить якось навпаки: спочатку дім, а потім вже нам мусить в ньому бути добре.
- Дім для людини там, де вона народилась, - повчально сказав чоловік. Він наче аж зрадів, що йому заперечили. Видно, йому страшенно кортіло поговорити, не має значення, з ким, не має значення, про що. Аби лиш поговорити, посперечатись, поставити на своєму, довести, що ти крище розбираєшся у всьому, почавши від подій міжнародної політики і кінчаючи маринуванням грибів.
- А тепер люди в родильних будинках народжуються, - пирхнула  дівчиїна. - Значить,  там  їх дім?
- Подивіться на перелітних птиць, - чоловік аж підняв вказівний палець, не то показуючи птиць, яких, зрештою, не було видно, не то просто, щоб підкреслити значимість своїх слів. - Як не добре в заморських країнах, а проте вони летять туди, де народились. Хоч і часто гинуть по дорозі, а проте летять.
Дівчина зверхньо дивилась на свого опонента, що, зрештою, було їй не важко, бо ж вона лежала на полиці над ним. Якусь мить вона, здавалось, міркувала, чи варто вдаватись в суперечку з особою, яка мислить так примітивно, але таки не втерпіла.
- Ну, знаєте, ці сентиментальні історії можете розповідати дошкільнятам. Всім відомо, що ніяких емоцій в птиць нема, самі інстинкти. І вони летять до нас виводити пташенят, бо влітку в тропіках часті грози, а електричні поля заважають нормальному розвитку зародка. І під зливами не дуже політаєш за їжею для дітей. Так що, як бачите, ніякої любові, а все за прислів'ям: риба шукає, де глибше... А тільки осінь, як вони пакують свої манатки і гайда на південь.
- Але ж і молодь тепер пішла, - чоловік звернувся за підтримкою до Олесі. - Все вони знають, нікого вони не слухають, ніяких почуттів у них нема. Один голий розрахунок. Чули, що вона каже: риба шукає, де глибше...
Повний обурення, він хотів головою показати на свою співбесідницю, але для цього йому треба було зробити рух вгору, то це вийшло так, наче він хотів буцнутися. Це було дуже смішно, Назар не витримав і засміявся, і Олеся лише тепер звернула увагу, що він тільки раз відкусив від бутерброда і так і тримав його в руці.
- Їж, чого ж ти, - сказала Олеся. Назар кинув погляд на сусідів, потягнувся до материного вуха і півголосом запитав:
- А можна, я свої бутерброди візьму з собою? А то в хлопців грошей нема і вони цілий день нічого не їли.
- Ну, звичайно, візьми,- погодилась Олеся,- тільки підожди, я ще зроблю.
Вона доробила ще кілька бутербродів з залишків продуктів, склала їх і загорнула в папір, щоб не розсипались, поки Назар нестиме. Назар схопився і притиснув пакет до грудей.
- Ну, то я пішов!
Олеся вийшла за ним і з усмішкою дивилась вслід. Виріс син, виріс! І хоч як вона не старалась, щоб він не відчував тягарем материнську опіку, а все одно він вже рветься до повної незалежності.
Раптом Назар озирнувся на неї, зупинився.
- Знаєш що, - задумливо сказав він, - я думаю, все-таки в перелітних птахів дім в нас. А на південь вони летять відпочивати. Як ось ми з тобою їздили. Там було дуже весело, а проте ми повертаємось додому. Я думаю, дім в людини там, де в неї робота і... ну і... обов'язки!
Задоволений, що знайшов відповідне слово, він ще за дитячою звичкою глянув на неї, намагаючись прочитати з її обличчя, як вона поставиться до сказаного.
- Я цілком з тобою згодна, сину, - серйозно сказала Олеся. - Життя - це передусім обов'язки. Отже, якщо людина шукає тільки, де їй легко і приємно, в неї нема дому.
Назар, видно, ще хотів щось сказати, але трохи повагався.
- Знаєш, дай мені, будь ласка, тридцять дві копійки. Якщо можна.
Олеся здивувалась такому проханню.
- Ну, звичайно, можна. Але чому саме тридцять дві копійки?
- Ми візьмемо чаю, щоб запити бутерброди. Чотири склянки по вісім копійок.
Олеся дістала гаманець.
- Візьми ще карбованець на постіль. Назар заперечливо покрутив головою.
- Не треба. Адже хлопці не будуть брати, а я що - один буду на посталі?
Він повернувся і пішов, а Олеся стояла і дивилась йому вслід, а поїзд, злегка похитуючись, віз їх на північ, з кожною хвилиною наближаючи додому.
 
Дощ у вихідний

Дощ у вихідний - погано це чи добре? Ну, це дивлячись як для кого. Якщо ти зібрався з компанією в ліс поїхати, то дощ тут зовсім ні до чого. А якщо ти другий тиждень ішачиш і ніякого тобі нормованого дня, то дощ у вихідний не так вже й погано. Можна відіспатись за всі минулі дні. Можна перечитати всі журнали, які валяються в твоєму рюкзаку вже бозна скільки. Навіть телевізор подивитись можна. Тут їм взагалі повезло: живуть в нормальному гуртожитку, сплять на справжній постелі. Буфет на першому поверсі. Бо з їхньою роботою більше доводиться в палатках та в недокінчених будинках. Он в Астрахані просто на заводі жили. Візьмеш оберемок ганчірок, що на обтирку, намостиш в кутку, який тобі сподобається, і хіба ж так хропака затинаєш. А тут ти живеш як людина.
А трохи жаль, що дощ. Піти б подивитись - це ж та сама Диканька, що Гоголь писав. Та от - другий тиждень тут, а навіть не бачив нічого. Сама паршива робота - пожар. Воно коли монтаж на новобудові, то ще куди не йшло. Є там якийсь план, є строки. Хоч і там тягнуть-тягнуть, а потім як вже підходить до кінця, то починається: "Братці-монтажники, підтягніться, не підкачайте!" Та робити все з початку - це одне. А копатися в згарищах - хай воно сказиться! Глянеш - ніби все нічого, а зачепиш - ізоляція сиплеться. А потім крик: "Перевитрата матеріалів!" Так ви ж й на око визначали, цю витрату. А воно в житті часто так буває: зверху глянеш - ніби й нічого, а доторкнись...
Ні, все-таки добре, що дощ. Диканьку він ще як-небудь подивиться, а якби не дощ, то, ясне діло, заставили б робити. А на якого біса це йому потрібно? Ну, ще там які жонатики, то їх додому тягне. А йому все одно, на якій койці валятись. Може, якби не дощ, пішов би поштовхався десь, яку-небудь Наталку-полтавку підчепив. Вони тут при тілі повинні бути, на галушках виросли...
Нарешті встав, ліниво пошукав під койкою черевики. Ну, так і є, грязюки начіплялося. Треба було вчора відразу помити, а зараз засохло. А, наплювать... Натягнув черевики, не зашнуровуючи, і пішов умиватись. Ну і нарвався: в коридорі прибиральниця саме мила підлогу. Як зняла крик: за вами, іродами, намиєш, хоч би трохи совість мали, якби оце ви так цілий день з ганчіркою! Ніби він цілий день за дубовим столом по телефону накази віддає, здійснює загальне керівництво.
Спустився на перший поверх, де буфет, з'їв пару сардельок, запив пляшкою кефіру. Кефір виявився кислющим, але йому це навіть сподобалось. Бо почував себе якось так, наче з похмілля. Переспав чи що? Чи, може, від погоди так?
Його не відпускало нез'ясоване почуття самотності. Отже, п'ятиповерховий будинок повен людей, всі ж сьогодні сидять вдома, а йому здається, що він один. Чи ніби все це сниться йому, таке воно все довкола несправжнє. А може, це він несправжній? Он люди проходять повз нього, як біля порожнього місця, щось між собою говорять, а його й не помічають. Може, йому тільки здається, що він є, а насправді його зовсім і нема? Хоча ні, стара відьма помітила, що в нього черевики в болоті. Ото ж то воно, черевики помітила, а не його.
Він відчув наглу потребу заговорити до когось. Все одно до кого, все одно що сказати, аби лиш хтось глянув на нього, аби хтось відповів йому, щоб він таки переконався, що це не сон, що є все-таки і цей світ, і Диканька, і дощ за вікном, і є на цьому світі він сам - Кравчук Петро Іванович, двадцяти дев'яти років, нежонатий, електромонтажник сьомого розряду. Є, чорт забирай!
- Слухай, друг, дай сигарету, - попросив якогось рудого лахматого, що стояїв біля вхідних дверей в явній нерішучості: виходити на вулицю чи ні. Той, навіть не глянувши, витягнув з кишені "Приму". "Приму" Петро не палив навіть у дні найбільшого безгрошів'я, але відмовлятись було незручно. Він взяв сигарету і, розминаючи її в пальцях, пішов коридором. Проходячи повз червоний куток, глянув крізь скляні двері і застиг. Потім чомусь навшпиньках зайшов і сів, намагаючись не скрипнути стільцем. Хоч міг би скрипіти, скільки завгодно, бо й так на це ніхто не звернув би уваги. В кутку за шаховою дошкою сиділо двоє, а ще кілька стояли кругом і голосно коментували гру, і кожен радив, як треба піти. А після кожного ходу вони іржали, як молоді лошаки, що застоялись в загоні і сила їх просто розпирає.
А в другому кутку світився екран гелевізора. Сам лише екран, звук було вимкнено, щоб він не заважав гравцям. Хоч якби навіть телевізор ввімкнути на повну котушку, то і так не було б нічого чути за оцим іржанням. Але, може, навіть краще, що звуку не було. А була тільки білява дикторша в платті з примхливим візерунком, дуже красива зачіска оточувала  обличчя і сама вона була неймовірно гарна. Набагато краща, ніж він її пам'ятав. І Петро не міг зрозуміти, як це хтось може грати в шахи і не звертати жодної уваги на екран, коли всі повинні б мовчки сидіти, не зводити з неї очей, ловити кожен порух.
А білява красуня глянула просто перед себе і в Петра раптом захололо в грудях від страху, що вона його побачить. Отакого, який він є зараз - неголеного, в брудних черевиках, в сорочці, яку вже тиждень не знімав з себе. От чорт! Сорочку хоч можна було поміняти! Є ж чиста! І можна було договоритись з якоюсь бабкою, щоб дати їй все брудне попрати. Підробити, напевно, кожна хоче. Він потер долонею неголене підборіддя і тут ніби вперше помітив мозолі на долоні, і збитий ніготь на середньому пальці, і мастило, яке в'їлось в шкіру, зовсім злий на себе, з викликом глянув просто на екран, але дикторша вже не дивилась на нього. Вона опустила очі, щось читала перед собою, а в куточках її уст тремтіла щаслива посмішка. А чого б їй і не бути щасливою? Молода, красива, славна.  Чи ж ні?  Скільки мільйонів людей на неї щодня дивляться, знають її в обличчя і по імені. Там листоноша, напевно, щодня лантух листів від поклонників приносить. Бо ж справді красива. Ха, красива! Ніякої там особливої краси нема! Вже хто як хто, а він знає! Як ніхто інший в світі. Як ніхто?.. Прямо-таки як ніхто! Чи не багато ти береш на себе, голубе? Так-таки ніхто?
- Ну й подумаєш, - говорив один з шахістів. Вони вже кінчили партію і дивились телевізор, хоч звук так і не ввімкнули, - до такої кицьки й підступити страшно. Баба повинна бути бабою. Щоб було що в руки взяти.
- Ніби тут і нема чого! - під'юджував його другий. - От що підступити страшно, це я розумію. Вона тебе так би відшила, що летів би й не озирався.
- Це чого? Що дикторша? Теж мені, подумаєш, цяця! Така ж, як усі... - він докінчив тим словом, замість якого в книжках ставлять три крапки. Таких слів Петро сам знав скільки завгодно і вони в нього вилітали так, що й не помічав, так само легко, як усі інші. І про жінок йому теж траплялось так сказати. Але ж то про інших жінок.
- Ти, - сказав він, намагаючись, щоб це було досить голосно, але абсолютно спокійно, - ану заткни свою каналізацію! А то я допоможу.
На мить в кімнаті запанувала мертва тиша. Якби він був свій, то вони, можливо, прийняли б це як жарт. А то ж якась приблуда, зробили їм добро, поселили їх, як людей, а воно й хвіст підіймає.

* * *
- Ну, якого біса ти його чіпав? - добивався бригадир, коли Петро вже лежав на своїй койці, притискуючи мокрий рушник до підбитого ока і відчуваючи, як в нього розносить губу. - Чи, може, вони перші до тебе полізли, а тепер викрутитись хочуть?
Бригадира Петро поважав. Бригадир був чоловік немолодий, спокійний, брати начальство горлом не вмів, але й людей своїх кривдити не дозволяв.
- Та. ні, Кириловичу, - з трудом видушив з себе Петро, - не брехали вам, я перший вдарив.
- Так за що? - щиро дивувався бригадир. - Сп'яну - так ти ж не п'янии. За дівчат - так ти ж тут ще на жодну дівчину оком не глянув, не до того було.
- Глянув, Кириловичу, глянув, погано ви знаєте,- пробував пожартувати Петро, а сам ткнувся обличчям в подушку, бо сльози текли в нього по щоках і він ніяк не міг їх стримати. Ото буде сміх, коли він ще захлипає! Якби ж то сп'яну, то ніхто нічого не сказав би, а то ж як скло.
...Сам не помітив, як заснув. Коли прокинувся, в кімнаті нікого не було. Мабуть, пішли прогулятись, бо дощ перестав і навіть крізь хмари час від часу пробивалось сонце. Петро довго розглядав себе в уламок дзеркала, яке лежало на підвіконні. Губи стухли, а синяк під оком таки буде. Ну й наплювать! Був молодший, то хіба не ходив з синцями? Скільки разів за самих дівчат перепадало. Головне, хоч би вони йому справді були потрібні, ті дівчата! От, так собі, від нічого робити. Але повинні були пройти роки, поки він це зрозумів. А коли зрозумів, то вже за жодну жінку в бійку не поліз би. Бо чи варто, якщо всі однакові? Ну, не буде ця, так буде інша, задля чого важити своїм здоровім? І тільки сьогодні...
Акуратно вирвав з блокнота аркуш, сів за стіл і задумався. Потім схилився і поволі писав: "Розумієш у кожного є свій світ, в якому він мусить жити. І мабуть, інакше не можна. Пам'ятаю, місяць тому нас були послали в Казахстан. І якось їду я, а назустріч мені їдуть на верблюді казах з казашкою. Він їй щось розказує, обоє сміються, такі задоволені. А я йду - ледве дихаю від спеки, нудьга така, повіситись хочеться. І раптом відчув: це їхній світ, вони тут звикли, нічого їм не треба, тільки щоб був здоровий їхній верблюд та веселі їхні казашата. А взяти цю казашку перенести кудись в Америку, вона ж там зачахне від нудьги, навіть якби на ній міліонер женився. Отак і в нас з тобою. У нас різні світи і ніхто в тому не винен. Я ж пам'ятаю, як ти цілими днями тинялась по квартирі і в тебе були такі очі, як в птиці, що її посадили в клітку".
Він на хвилину задумався, а потім продовжував, вже швидко і ніби аж зі злістю: "Питаєш, як я живу? Нормально живу. Працюю. Робота, як сама знаєш, в мене досить важка. Працювати доводиться в брудній, рваній спецівці, руки теж не відмиєш. Зимою клали кабель в степу, вдень і вночі довбали землю, біля вогнищ спали, бо трапилась аварія і ціле місто було без електрики. Потім трьох наших поклали в лікарню. Ти не думай, що я скаржусь. Я просто пишу про своє життя, ти ж хотіла знати. Це таке моє життя, я сам його собі вибрав і ні за чим не жалкую. А чим моє життя гірше, ніж чиєсь інше? Платять нам непогано, об'їздив уже мало не всю Європу і Азію, побачив світу. От зараз, мабуть, поїду в Африку, є такий варіант. Ми там будуємо електростанцію, потрібно монтувати устаткування. Знаєш, як пригадаю собі те місто, що минулої зими без електрики залишилось: вдень ще як місто, тільки що тролейбуси не ходять ну, замість них автобуси. А в ночі - мертве місто, та й годі. Будинки темні. Голова виконкому не відходив від нас: "Хлопці, рятуйте, опалення не працює, води нема. Як в блокадному Ленінграді. Діти в школу не ходять, в лікарні люди при смерті, а операції робити не можна. Найважчих на літаку відправили".
Петро ще на хвилину задумався. Щось там вона таке була написала... Він потягнувся до піджака, який висів на спинці крісла, поліз рукою в одну кишеню, потім в другу. Листа не було. Що за чорт? Добре ж пам'ятає, що склав листа удвоє і засунув за обкладинку записника. Але записника теж не було. Чи не під подушку засунув? Ні, нема. В тумбочці, яка стояла біля ліжка, валялись дві пляшки від "Мисливської", газета в жирних плямах з черствими пиріжками, брудна майка. Куди в біса дівся записник? Украли? Так кому він потрібен? І взагалі, заводу такого в них не було. Доводиться ж по-всякому жити, але зроду нічого не пропадало. Стоп, стоп, стоп! Ану, пригадати все по порядку. Він ішов вчора з роботи, зайшов на пошту, отримав листа, там же прочитав, склав удвоє і засунув в записник. Все правильно. Тільки ж вчора було тепло, він був у самій сорочці, так що записник міг покласти лише в кишеню в штанах. В оцих самих, що на ньому. Засунув рвучко обидві руки в кишені, але там інічого не було.
Залишалось одне - червоний куток. Коли він там зчепився з отим, записник вилетів з кишені. Ледве це спало йому на думку, як він кулею вилетів з кімнати. "Та нічого страшного, - намагався заспокоїти себе, - як, упав десь в куток або між стільцями і лежить. Чому його обов'язково повинен хтось підняти? Він сірий, його можна й не помітити. Ось зараз я зайду, а він лежить під стільцем".
Він не дійшов до червоного кутка. На дивані в фойє сиділи хлопці, тутешні, незнайомі. Вони заглядали один одному через голови і уважно слухали, що говорив один з них, який сидів десь за їхніми спинами, що його й видно не було, тільки голос чути. Петро пройшов повз них, потім зупинився, вернувся, рвучко відкинув одного, другого.
- Ти чого, сказився? - обурився хтось. На дивані сидів один з шахістів, не той, з яким він вранці бився, просто один з них. В руках у нього був той самий лист...
- О дає, - казав він, - слухайте далі: "Я думаю, ти все-таки іноді буваєш на Україні і дивишся телевізор, і тоді ти бачиш мене, а я дивлюсь на тебе, і ось таке в нас побачення. І скільки людей на мене дивиться, а ніхто не знає, що я дивлюсь тільки на тебе".
- Віддай, - сказав Петро.
Він міг би вирвати листа, але той би не відпустив і лист, напевно, порвався б. А їх не так багато було і Петро всі їх беріг, як найдорожче, що в нього було.
- А це твій, чи що? - насмішкувато запитав шахіст, але глянув на його підбите око і відразу впізнав.
Петро стиснув кулаки і напружився, готовий знову кинутись в бійку, але шахіст раптом простягнув йому записник разом з листом і докірливо сказав:
- Такі листи берегти треба, а ти розкидаєшся ними. Ех, ти - голова два вуха!
- Оце баба! - заздро сказав хтось. - По телебаченню виступає, де ти її підчепив
- Це не баба, - стомлено сказав Петро, - це не баба. Це моя жінка.
Вій на секунду затнувся, а потім чесно признався:
- Колишня.
- Бреше, як шовком    шиє,- захоплено сказав хтось збоку.
Але на зміну тому роздратуванню, яке цілий день мучило його, тепер до Петра прийшов блаженний спокій. Він раптом почув себе набагато вищим від усіх оцих гавриків, які оточували його. Йому навіть стало жаль їх. Бо ж у них ніколи не було такого, вони зеленого поняття не мають, що так буває на світі. І він великодушно дістав конверт і показав тому, що сумнівався.
- Хлопці, а й справді від дикторші, - так само захоплено сказав той. - Якщо тільки не збіг прізвищ.
- А ім'я і по-батькові - це теж збіг? - зверхньо запитав Петро. -Та ще й з таким ім'ям, як у неї?
- А Кравчук - це ти?- добивався той невіра.
- Паспорт показати? - поцікавився Петро. - Чи вистачить профспілкового квитка?
- Слухай... - обізвався шахіст, - ти той... вибач нас. Ну, за те, що було вранці. Чорт же тебе знав, ким ти їй там доводишся. Мало чого не скажеш.
- Думати треба, - повчально сказав Петро. - Як хочеш щось сказати, то спершу подумай, а потім... промовчи. Так буде безпечніше.
- Як на те пішло, - сказав шахіст, - то в пляшку - теж лізти нічого.Жодна жінка не варта, щоб за неї пику під кулаки підставляти.
- Правильно, старий! - ляснув його по плечу Петро. - Маєш рацію на всі сто відсотків. Тільки знаєш, з кожного правила є винятки. Так от, це саме такий виняток. За цю жінку на смерть варто піти. Про цю жініку подумати поганого слова не можна, не те що сказати.
- Ти за неї і на смерть, а вона тебе кинула, - реготнув хтось збоку. - Дикторші такий чоловік ні до чого.
Але ніяке глузування зараз до Петра не доходило. Йому тільки дуже захотілось залишитись самому, лягти, заплющити очі, заснути, щоб швидше закінчився цей безглуздий, зовсім не потрібний вихідний, щоб треба було знову просто виконувати свою роботу і думати про те, що робиш, і не думати про те, що було колись.
- Отут ти помилився, друже, - знову стомлена сказав він,- отут ти помилився. Тоді вона не була диктором. Тоді вона була ніхто. Просто моя жінка.

 

 

Весна 46-го року

Валя прокинулась від якогось солодкого щему в серці і від думки, яка пронизувала її: весна! В хаті було тихо і темно, за маленьким віконцем ледь біліли вкриті снігом дерева і город, що круто обривався до Горині, а там, за річкою, лежали засніжені поля і на небосхилі непривітно чорнів ліс, і все було таке ж, як вчора, і позавчора, і ще позавчора, але Валя твердо знала: весна! Вона сонно і щасливо посміхнулась і солодко потягнулась. Але тут її ногам стало холодно, бо ватяна ковдра була короткою, під нею треба було спати, згорнувшись у клубок. Ковдра шилась для Валі ще до війни, коли вона була малою. А тепер вона вже велика, зовсім доросла і зовуть її не Валею, а Валентиною Андріївною. Вона й не хотіла цю ковдру брати з собою, так мама заставила: бери, згодиться. Дійсно згодилась, бо більше й нічим укритись. А в хаті до ранку стає холоднувато. Валя підігнула ноги і їй знову стало тепло і затишно. От тільки чи не пора вже вставати? Ну, гаразд, ще трішечки-трішечки полежу, і все, вставатиму. От тільки подумаю, що в мене сьогодні. Сьогодні четвер? Ох, вся друга зміна! Ні, на другий рік в жодному разі не погоджуватись на таке навантаження. В жодному разі! Подумати тільки - вісім уроків на день! Під кінець голова наче ватою набита і ти вже нічого не розумієш: ні що тобі відповідають, ні що сама говориш. Ну хіба ж так можна? А готуватись до наступного дня коли? А писати конспекти? А перевіряти зошити? Ні, і ні, і ні, тепер вже її ніхто не умовить! Війна закінчилась, вчителі повернулись додому і новий випуск в педучилищах буде. А вона візьме собі перший клас і буде його вести до четвертого, і організує-драмгурток, і буде ходити з ними на екскурсії, і вони оформлять такий куточок живої природи, що з усього району будуть приїздити подивитись. А може, навіть з області.
Валя знову посміхнулась, потерлась щокою об подушку і рішуче скинула з себе ковдру.
Так, за вікном недоторкано білів сніг, і перші промені сонця позолотили краї важких сірих хмар, але саме в цих хмарах і було щось таке весняне. Валя навіть не змогла б пояснити, що саме. Начебто вони були якісь легші, пухнастіші від зимових хмар, що несуть в собі сніг. Та й вікно он не замерзло, а то ж його бувало розмалює такими візерунками.
І Валя відважилась. Кинула швидкий погляд на остогидлі бурки, пошиті мамою з шинельного сукна, витягнула з-під лавки валізку і дістала з неї ботики. Ще ні разу не взувані, бо ж дістала їх саме перед Новим роком. Подихала на блискучу гуму і вона затуманилась, як дзеркало. Валя засміялась, притиснула ботики до грудей і закружляла по хаті. Вальс... Ах, як давно вже вона не танцювала! Здається, цілу вічність! Бо й де? Клуб завжди на замку, тільки й того, що називається - у нас є клуб. Дівчата десь збираються по хатах, та їй іти до них непрошеній начебто не випадає. Та й ніколи за отими конспектами. А цікаво, до них хлопці приходять? Мабуть, приходять. Але ж самі хлопці, а він...
Тут Валя насупилась і сердито обірвала себе: годі, годі! Вже все було сказано собі! І взагалі, треба швидше збиратись, а то чого доброго вчителька сама на уроки запізниться.
- Що ж це ви, Валентино Андріївно, так легко убрались, - заспівала господиня, заходячи знадвору. - Воно ж іще не весна.
- Ну як же не весна?- засміялась Валя.- Весна, Євдокіє Іванівно, весна! Перше березня!
- Це по-вашому, по-новому перше березня, а по-нашому, по-тутешньому, ще лютий, а як кажеться, спитає лютий, чи добре обутий. А ви он які ботики обули. Замерзнете, ой замерзнете!
- Як і замерзну, то не до смерті! - знову засміялась Валя. Так уже їй сьогодні з самого ранку весело було. - Та й школа недалеко - добіжу.
І щоб вже зовсім було свято, вона замість теплої хустки одягла на голову берет. Білий пухнастий берет і чорний плюшевий жакет - це ж, мабуть, зовсім непогано? Валя ще крихітку задивилась на себе в дзеркало. "Ой, вийду я на вулицю - гарна я! - подумки наспівувала вона, похапцем засовуючи книжки у витертий портфелик. - Туди-сюди повернуся - гарна я!".
А надворі таки був мороз. І Валині ноги в ботиках і тоненьких панчішках відразу замерзли, і здавалось, наче вона йде по снігу зовсім босоніж. Ну і нехай! Але все одно перше березня, все одно іде весна і її не зупинять ніякі морози і ніякі завії. І ще буде вона йти, а довкола цвістимуть сади, і на полях зеленітиме жито, і...
В провулку почулись кроки. Ще не було видно, хто йде, але у Валі раптом перехопило горло. Вона безпорадно озирнулась довкола, але скрізь було порожньо. Це був такий собі глухий провулок, по обидві сторони лише сади та городи, люди тут рідко ходили, і вона сама сотню раз обіцяла собі, що не буде ходити, а от...
- Доброго ранку, Валентино Андріївно,- привітався Тиміш.
Валя стояла, копирсаючи носком ботика в снігу і пильно дивлячись собі під ноги, наче спіймана на гарячому пустунка. Потім зробила зусилля, глибоко вдихнула холодне повітря, підвела голову і глянула на нього. Але зустрілась просто з його очима і їй знову стало так ніяково, аж сльози навернулись.
- Сонце... - розгублено вимовила вона.
- Що - сонце? - не зрозумів Тиміш.
- Сонце просто в очі. І сніг блищить.
- А ви сьогодні така гарна, Валентино Андріївно. Ну, просто як Снігурка.
Спочатку Валя зніяковіла ще більше (якщо тільки це було можливо), а потім раптом відчула себе певніше. Як він сміє так їй говорити? Вона навіть аж розгнівалась. Я, здається, ніколи не... Вона вже рішуче підвела голову і глянула на нього холодно і навіть крихітку зневажливо, але його сині очі під вузькими чорними бровами сяяли таким захопленням, що просто неможливо було не посміхнутись йому у відповідь.
- А куди це ви?- з раптовою тривогою запитала вона, помітивши за його плечима рушницю.
- В ліс, може, пару зайців уполюю. А якщо натраплю на лисицю, то подарую її вам. Пошиєте собі пальто з лисицею. Вам в ньому гарно буде.
- І ви не боїтесь?
- А чого б то я боявся?
- Ну... я знаю... Адже це ліс... Мало що може трапитись. Он казали, обстріляли машину, що в Стенань їхала.
- Так я ж не машина!- засміявся він.- Від машини шуму на весь район. Тут не те, що зайців розполохає - ведмедя з барлогу вижене. А я тихесенько бродитиму...
Але почуття гострої тривоги не полишало Валю. І вона зважилась на те, чого б ніколи собі не дозволила за інших обставин: простягнула руку і доторкнулась до його плеча.
- Я вас дуже прошу, не ходіть! - благально сказала вона.
І Тимошеві раптом солодко захололо в грудях. Вона стояла перед ним, така неймовірно красива в своєму пухнастому білому беретику, така несхожа на сільських дівчат і дивилась на нього чорними-пречорними вологими очима, а її маленька рука в сірій штопаній рукавичці, здавалось, доторкалась просто його серця.
- Ну що ви, Валентино Андріївно! -заспокійливо сказав він.-Чи ж мені перший раз? Усю зиму ходжу. Ви не бійтесь. Хочете, я буду повертатись з лісу, зайду в школу?
"Це зовсім неправильно, - думала Валя, швидко перебираючи вже зовсім задубілими ногами.- Це зовсім неправильно, щоб таким молодим дозволяли одружуватись. Йому ще самому лише вісімнадцять років, а в нього вже син. Ну який з нього батько? Він ще нічого в світі не бачив, окрім свого села, йому вчитись треба, а він вже жонатий. О, треба з ним поговорити, щоб ходив у вечірню школу. Ну і що, що жонатий. Все одно нехай вчиться. Я його змушу". І вона відчула якесь внутрішнє самозадоволення від усвідомлення того, що вона може заставити його ходити в школу. Ну, в цьому році вже пізно, але на той рік обов'язково. Вона тоді вестиме лише один клас і зможе взяти українську мову в вечірній школі. І тоді вони іноді будуть повертатись додому разом. Ну, звичайно, не завжди, а тоді, коли в неї буде останній урок. Адже їм по дорозі. Мабуть, іще хтось знайдеться, щоб теж було по дорозі, бо все-таки не випадає ходити удвох з жонатим чоловіком. І за такими думками Валя й не помітила, як добігла до школи.
А Тиміш ні про що таке не думав. Він просто твердо ступав і з задоволенням відчував, як подається сніг під його ногами, і відчував усе своє молоде, сильне тіло, і глибоко, повними грудьми вдихав свіже повітря і мружив очі від сонця. Зупинився на крутому березі Горині, заклав два пальці в рот і заливисте свиснув. Потім знову набрав повні груди повітря і крикнув:
- Егей, егей, гей-гей!
- Ей-ей-е-ей! - відізвалась луна.
Тиміш засміявся, поправив рушницю і вузенькою стежинкою почав спускатись до річки. "А вона таки найкраща від усіх. Вона найкраща від усіх і коли-небудь я їй скажу..." - Тут він посковзнувся, різко змахнув руками, щоб утриматись на ногах, і так і не додумав, що ж саме їй скаже.

***
Після першої змі'ни у Валентини Андріївни інесподівано виявилось "вікно": Христина Павлівна, підстаркувата математичка, попросила помінятись з нею. Міняти перший урок на п'ятии було абсолютно невигідно, до того ж коли ти вже в школі. Але в Христини Павлівни була важко хвора донька, а чоловік її загинув на фронті і в неї було вже зовсім старе, стомлене обличчя, що аж Валі стало її жаль, і вона погодилась:
- Ну, звичайно, звичайно, про що тут говорити!
І щоб Христина Павлівна бува не здогадалась про те, що їй співчувають, і не відчула себе приниженою, поспішно додала:
- А я збігаю додому пообідати, вранці не встигла поїсти.
Коли вона поверталась додому, вже не було і сліду від сяючого, радісного ранку. Все небо сповивали сиві хмари і в повітрі пролітали рідкі пухнасті сніжинки. І на душі у Валі не було вже тієї бездумної радості, яка була вранці. Вона мерзлякувато зіщулилась, а перед очима все стояло зів'яле обличчя Христини Павлівни. "А вона ще й не дуже стара, - подумала Валя. - Їй, здається, ще тільки тридцять чотири чи тридцять п'ять. Невже це і мені колись стільки буде? Просто жах! Це зовсім неправильно, щоб люди так швидко старіли. Спочатку все вчишся, вчишся, потім тільки почнеш працювати і досвіду ще ніякого нема, і нічого нема. Он я другий рік працюю, тільки й купила собі оце, що на мені. І то економиш-економиш".
Вдома було тихо і дуже тепло. Тільки зараз Валя відчула, що ноги в неї зовсім задерев'яніли. Швидко скинула ботики, почала розтирати ступні. Потім спробувала встати, зашипіла від болю і знову сіла на лавку. Стало так жаль себе, таку самотню, замерзлу, голодну. Губи здригнулись, а з очей рясно посипались сльози. Трохи посиділа без руху і все плакала, і це було навіть приємно: теплі сльози текли по холодних щоках. Потім, шморгаючи носом, потягнулась до постелі, щоб дістати з-під подушки носовичок. І якось несамохіть забралась з ногами в постіль, уткнулась обличчям в подушку. Нова хвиля жалю до себе самої підкотила до горла. Ще трохи поплакала, а потім, мабуть, задрімала, бо й не чула, щоб двері стукнули, а хазяйка вже була в хаті. З кимось говорила.
- Ну, скажу я вам, добра тепер не ждати і не чекати. Кажете, в магазині нічого нема. А звідки ж воно буде, коли і їдуть, і їдуть, і їдуть. Як сарана, присяйбо, як сарана. І всі голі, і всі голодні. Тут не те що краму на спідницю, а й хліба скоро не буде. Та що там казати, взяти хоча б мою квартиранку. Як приїхало, то було таке худе та бліде, ніби три дні до смерті осталось. А тепер як іде, то земля під нею гнеться. А одіте ж у що було? І сміх і гріх! Куфайчина ній, та й та полатана. Учительша називається! Да за Польші наймичка лучче одівалась. А тепер он жакет плюшевий купила, плаття купила, сьогодні нові боти натягнула. Такий морозяка, а вона - боти. Сміх, та й годі!
"Що вона говорить?- заціпеніла з несподіванки Валя. - Ну, що вона говорить? Як їй тільки не соромно! Звичайно, в мене нічого не було, бо війна, і батька вбили, і мама одна, а нас троє. Ну, отримувала я стипендію в педучилищі, так скільки її там. Через день обідала. А зараз я теж на самій картоплі і пшоняній каші сиджу, щоб зібрати грошей. І мамі допомагати треба. І я ж не краду і милостині не прошу. Я працюю, вчу дітей і мені за це гроші платять. І всі так само, хто сюди приїхав. Вона так говорить, начебто ми приїхали об'їдати їх. Я зараз їй скажу..."
Скочила з постелі, кинулась до дверей. Хазяйка сиділа на низенькому ослінчику, вправно чистила картоплю і безупинно торохтіла. На лавці під стіною сиділа сусідка, підперла рукою підборіддя і скрушно хитала головою,   притакуючи.   Побачивши   Валю, хазяйка нітрохи не збентежилась і навіть на мить не замовкла.
- О, а Валентина Андріївна вдома були, а ми й не знали, - говорила вона все тим же тоном, наче продовжувала попередню розмову. - А що ж ви так тихо були? Може, спали? Та воно діло молоде. Я ото як була молодою, так усю ніченьку на гулях, а потім вдень де не сядеш, там і спиш. Що вже мати було сваряться, а то й опережуть, що там під руку попаде. А ми саме про вас балакали. Ото, кажу, приїхали до нас Валентина Андріївна, то були такі худі, що жаль дивитись. А зараз так вилюдніли та погладшали, що и не сказати. Тільки б ото жениха хорошого, то й з богом заміж віддавати.
Валя ні словом не відповіла. Натягнула бурки, замоталась хусткою і пішла. Коли підходила до школи, саме задзвенів дзвоник, з високого ганку посипались діти. Падали в сніг, відразу зривались, штовхались, знову падали. Верещали, хоч вуха затикай. Личка рум'яні, очі блищать. Хлопці без шапок, дівчата - пов'язані хустинками. Ну, хоч ти що хоч з ними роби - не знімають хусток і годі. Так і сидять всі уроки. Спробувала раз з однієї ніби жартома зняти хустку, підсунула дзеркальце: "Глянь, яка ти гарна без хустки". Та де там! Розплакалась і ніяких умовлянь не слухала, доки не віддала їй ту хустку назад. А на хустці - воші. Ох, скільки з ними роботи, скільки роботи! Он в п'ятому класі самі хлопці сидять, дівчат батьки не пускають: досить з неї грамоти, хай ото пряде лучче, або город поле, або дитину глядить, звикає. А є ж такі дівчата здібні. Он хоча б Оля Грінчак. Малює ж дівчина, як справжній художник. Обов'язково треба з батьком поговорити. Переконати, що їй треба вчитись, що зараз же не панська Польща.
Заблукана сніжка легко стукнула в плече. Ах, так? Зовсім дитячий азарт раптом охопив її. Зачерпнула снігу, стиснула в долонях, прицілилась і... є!
- Валентина Андріївна! Валентина Андріївна! - задзвеніли діти. - Валентина Андріївна з нами в сніжки гуляють!
Закипів бій. Хто в ньому проти кого - невідомо. Хапаєш сніг, похапцем стискуєш і кидаєш в першого-ліпшого, хто перед тобою. Хустка зсунулась на плечі, волосся розсипалось, на ньому сніг, навіть вже по спині тече тоненький струмочок. Легені переповнені морозяним повітрям, щелепи болять від сміху.
- Валентино Андріївно, Валентино Андріївно, ну що ж це таке? - Христина Павлівна дивиться докірливо і засуджуюче. - Як маленька. Де ж таке видано? Замість того, щоб дітей до порядку закликати... Який же у вас після цього буде вчительський авторитет?
- Ого, - ледве переводячи подих, засміялась Валя, - ще й який авторитет буде. Хіба можна не слухати вчительку, коли вона краще всіх сніжками поцілює?
Їй знову було легко і весело, як вранці. І бог з нею, з хазяйкою, з її дурними розмовами. Ну, дурна, що з неї візьмеш! Стояла перед Христиною Павлівною така молода, здорова і красива, що аж стало соромно своєї молодості, своєї радості, бездумної і легкокрилої радості. Щоб хоч трохи приховати її, почала поправляти волосся.
- Ви ходили додому? - запитала Христина Павлівна. - Ну, так що там кажуть?
- А що мають казати? - недбало поцікавилась Валя і закусила кінець коси, щоб не розплелась, поки приготує шпильки.
- Як, ви нічого не чули? - здивувалась Христина Павлівна. - Сусіда ж вашого убили. Отого, знаєте, що такий молодий, а вже одружений. Пішов зранку в ліс, казав, на зайців, і видно, й недовго ходив, бо десь незабаром їхали люди і знайшли вже мертвого... Бандерівці, мабуть, бо він же комсомолець. Валю, що з вами? Валю!..
З неба спускались великі чорні сніжинки. Спочатку повільно, потім все швидше, все більше. Чорна метелиця вирувала навколо. Світ двічі схитнувся, перекинувся догори ногами і застиг. Десь дуже далеко хтось говорив розгубленим голосом:
- Підніміть її, підніміть. Хто ж знав, що в неї такі нерви?
- Пустіть мене, - сказала Валя, - пустіть мене, я не хочу...
Вона знов лягла обличчям в сніг. Земля під нею кудись летіла, провалювалась все глибше, і разом з землею в чорну темряву провалювалась Валя. Глибше, глибше, на саме дно тієї темряви, щоб нічого не бачити, нічого не чути, нічого не пам'ятати. Бо нема сил, щоб перенести те, що трапилось, нема сил, нема сил, нема сил. Колись давно, тисячу років тому назад, був перший день весни, були сніг і сонце, і він дивився на неї синіми-синіми очима і казав: "Ви такі гарні. Просто як Снігурка". А тепер нема нічого і ніколи не буде... Нічого не буде, тільки чорний сніг. І земля падає вниз, нестримно падає вниз.
- Валю, візьміть себе в руки, - строго говорила Христина Павлівна, - чуєш, Валю, візьми себе в руки. Діти дивляться.
Її таки підняли і відвели в учительську. Діти мовчки тулилися під стінами, дивлячись на неї переляканими очима. В учительській посадили, розстібнули жакет. Завуч знайшла десь пляшечку з валер'янкою і накапала в металеву кружку.
- Ну, випий, - умовляла лагідно, підносячи кружку до Валиних губів. - Випий, тобі легше буде.
А губи у Валі задерев'яніли і вона не могла ними ворухнути, вода збігала по підборіддю, нудно тхнула валер'янкою, їй зав'язали хустку, застібнули гудзики, підняли під руки і повели. Виявилось, що переставляти ноги вона може. Отож ішла і нічого не бачила перед собою, тільки чула голоси, але слова не доходили до її свідомості.
Її привели додому, роздягнули, поклали в постіль. Слухняно піднімала руки, коли роздягали, дозволяла робити з собою все, що їм хочеться, аби лише швидше зоставили її в спокої, перестали умовляти, не заважали провалитись в рятівну темряву. Бо там був він і вона могла його врятувати, але не врятувала, а тепер мусила іти за ним.
Довго лежала без пам'яті. А коли розплющила очі і спробувала підвестись, сил не було. Вона впала на подушку, наморщила чоло, намагаючись зрозуміти, що з нею.
- Ой, Валентино Андріївно, ви вже прокинулись? - це Оля Грінчак. Усміхається, а в очах страх. Чого вона злякалась?
- Ой, Валентино Андріївно, я зараз побіжу в школу, скажу, що ви вже видужали, - зацокотіла жваво. - Ото буде радість. А дівчата вже так плакали, так плакали. А хлопці не плакали, але все одно як неживі ходять. І навіть не б'ються. А я у вас все сиджу, мене завуч з уроків відпустили. А батько каже, що я буду ходити в школу. І потім поїду вчитись на художника. Каже: "Хто його знає, може, й правда буде толк з того учіння". Ой, що ж це я балакаю і балакаю, а в школу не біжу. Ото всі зрадіють. Ой, а може ж, ви їсти хочете, а то ж два дні не їли?
Валя слухала її, заплющивши очі, бо навіть дивитись сил не було. Земля під нею вже не падала, а тільки легенько, заспокійливо погойдувалась. Лежала і відчувала своє тіло, таке довге, легке і ініби не своє.
- Ну Валентино, ну Андріївно, ну, хоч трішечки узвару попийте, - лисичкою зазирала в обличчя Оля.- Такий узвар добрий, такий добрий! Ну, вип'єте?
- Вип'ю, - сказала Валя. Голос теж був ніби не її, але й на здивування в неї сили не було.
Узвар справді був дуже смачний: холодний, кислуватий, він приємно освіжив рот. Валя ковтала його, підвівши голову і спершись на руку, але після кількох ковтків уже не мала сили так триматись і знову впала на подушку.
- Ну от і молодець, - дорослим тоном говорила Оля. - Тепер ви собі лежіть, а я збігаю в школу. А ви, глядіть мені, не вставайте, бо ви ще слабі. А потім я вернусь, а завуч пошлють кого-небудь сказати докторші, що ви прокинулись.
Вона швиденько натягнула свиту, замотала голову вовняною хусткою, а сама все говорила і говорила, наче боялась, що коли вона хоч на хвилину замовкне, Валентина Андріївна знову впаде в непам'ять.
- А я тут сиділа і читала, і читала. Ви не будете сваритись, що я вашу книжку брала? - Оту, що про Щорса. От жалко, що його вбили. Я аж плакала. А потім картину намалювала. Показати вам? Тільки ж у мене сам один простий олівець, хіба ним красиво намалюєш? Правда, ще червоний є, а мені його жалко, бо як спишеться, то де я другий достану. То я червоним тільки трошки намалювала. От подивіться.
Над сірим степом пливли сірі хмари. А під хмарами, посеред степу, лежав навзнак чоловік в сірій шинелі. Над ним зажурено схилився сірий кінь. І єдина яскрава пляма серед цього сірого світу - в головах убитого цвіла червона квітка.
- Якби в мене були всякі олівці, то я б зробила траву зелену, а по ній всякі квітки, а небо синє, а коня вороного. В піснях завжди співають: "А вже кінь мій вороненький підо мною спіткнувся". Тільки я не чула, щоб олівець такий був - вороний. Але мабуть є, бо як же справжні художники малюють коней. А як ви скажете, Валентино Андріївно? А може, не треба, щоб трава зелена і всякі квітки? Може, це осінь, а восени ж степ сивий, еге ж? Тому що дуже жалко, щоб весною людей убивали. Ой, Валентино Андріївно, аби ви бачили, як Тимоша Конькового ховали. Ото вже сумно було. А що вже дівчата за ним плакали. Мати казали: "Безсоромниці, в нього жінка і дитина, а вони ревуть". А я думаю, що як жінка і дитина, то вже й плакати не можна? А коли жалко? Такий молодий, а його вбили. А істребки усі були з ружжами і три рази стріляли. А я хотіла все так, як було, намалювати, але ж там людей багато було, а я ще не вмію багато людей малювати. От коли навчусь, тоді намалюю. Валентино Андріївно, ну чого ж ви плачете? Горе мені з вами! Як маленькі...
 

Зіпсований годинник

- Починаємо новий комплекс ранкової зарядки,- сказав диктор дуже бадьорим тоном.
- І чого ти так летиш? - невдоволено сказала дружина. - Люди за п'ятнадцять хвилин встигають на роботу, а ти за півтори години виходиш з дому.
Петро Петрович не відповів нічого. Бо, зрештою, вже щонайменше п'ятнадцять разів пояснював їй, що лікар при останньому профогляді вчув підозрілі шуми в його серці і рекомендував обов'язкову прогулянку пішки. Проте згадувати прогулянку сьогодні було небезпечно, бо важкі сірі хмари лежали майже на дахах будинків і з них сіявся отой дрібний настирливий дощ, який буває лише в листопаді та в березні. Того й чекай, що, вчувши "прогулянку", дружина ущипливо зауважить: "Авжеж, точнісінько за принципом "бігом від інфаркту, щоб померти здоровим". Тільки ти помреш від запалення легенів". Ні, краще її не дратувати, адже вона і так нещасна, хоч не знає про це. Наразі не знає. І, можливо, ніколи не дізнається. Чи ж так - не дізнається? А можливо, вже знає? В жінок на такі справи дуже розвинена інтуїція. Тільки ні, інтуїція - це в молодості. Ти на неї глянув - і вона вже знає: глянув ти на неї просто так чи не просто так. Повернувся ти додому вчасно, поцілував, як завжди, щічку, віддав білизну, яку вона просила забрати з пральні. Начебто все, як завжди, а проте вона раптом насторожено питає: "Що з тобою трапилось?" А з тобою нічого не  трапилось, просто йшла по вулиці назустріч молоденька дівчина, пройшла повз тебе, навіть не зауваживши, а ти чомусь озирнувся їй вслід і подумав: "Ах, був би я вільний!" Тільки й усього, яким же сьомим чи десятим чуттям вловила це жінка, яку ти кохаєш, ну, звичайно, кохаєш, бо чого б ти інакше на ній женився? Але проходять роки за роками і ти вже нічого не думаєш, чому ти женився саме на цій жінці, так само, як не думаєш про те, чому тебе назвали батьки Петром а не, допустимо, Павлом. Так вже воно вийшло. Ти звикаєш до цієї жінки, вона стає такою ж невідємною частиною тебе, як рука чи нога. Ти не помічаєш, як вона старіє, але забуваєш, якою вона була в молодості. І вона теж звикає до тебе, як до своєї руки чи ноги, не радіє більше тобі, бо чого ж радіти власній руці, і не боїться втратити тебе, бо яка ж нормальна людина весь час боїться втратити руку? Це вже коли втратиш...
Надворі, справді, було дуже гидко: цей марудний дощ і при тому сильний холодний вітер. Петро Петрович звів комір пальта, енергійним кроком пройшов на протилежну сторону вулиці, дійшов до перехрестя. Звичайно, вона теж збирається на роботу і їй не до того, щоб стежити за ним із вікна, але про всяк випадок...  А раптом вигляне: нехай переконається, що він таки справді годину ходить по бульвару. Навіть коли така погода, як сьогодні. В їхньому віці вже пора дбати про своє здоров'я, якщо цього не робилось раніше.
На перехресті Петро Петрович дійсно звернув в сторону бульвару, але відразу зупинився. Тут його вже не було видно і він нічим не ризикував. Ще було рано і навіть червоно-жовтии трамвай ще не був набитий людьми. Правда, сісти ніде, але це не так вже й страшно. Насидиться за день. І взагалі, він не так вже й брехав дружині про шуми в серці. Дійсно, лікар порадив йому більше рухатись. Ну а коли стоїш, все ж спалюється більше калорій, ніж коли сидиш, зрештою, годі думати про всі ці дріб'язкові справи. Адже почався новий день, зовсім новий день, цього дня ще ніколи не було і ось він настав, звичайно, він не дуже привітно почався, але ж це лише ранок, а до вечора ще так далеко і хтозна, що там ще буде. Ще може бути і чисте небо, і сонце, адже це весна, чорт побери, весна, це ніякий не листопад, це березень і нікуди від цього факту не дінешся!
Він оббігав усі три поверхи критого ринку, але не знайшов того, за чим сюди їхав. Оце вже справді була неприємність. От тобі й весна! Навіть в лютому були бодай тепличні гвоздики, великі, пелехаті, без запаху, більше схожі на паперові, ніж на справжні. А проте все ж були. А сьогодні... І раптом біля самого виходу побачив: немолода жінка, вкутана в велику коричневу хустку, розкривала кошик, з якого чистою холодною блакиттю заясніли проліски. "Ну ось, - сказав Петро Петрович, - я ж тобі казав, що вже весна". Він довго перебирав тугі пучки,, намагаючись вибрати найкращий. На мить йому промайнула думка купити весь кошик, але він відразу відігнав її. Справа не в самих грошах. Просто це був би несмак, такий собі жест дореволюційного купчика, і замість принести жінці маленьку радість, він поставив би її в незручне становище. Вже не кажучи про те, що йому не вдалося б пронести кошик так, щоб його ніхто не помітив. І через таку легковажність його таємниця, яку він так старанно ховав у серці, що навіть сам боявся зайвий раз туди заглянути, могла б стати відомою всім.
Проліски теж не пахнуть, більшість ранніх весняних квітів не пахне, але їх пругкі чашечки такою прохолодою торкнулись долоні, наче на неї впали краплини весняної зливи. Справжньої весняної зливи, а не тої мжички, що, мабуть, таки не перестане до самого вечора. А колір - який в них колір! "Рву на північних схилах квіти сині, рву на південних схилах квіти жовті!" Де це він читав, що квіти, які цвітуть, коли ще холодно, мають фіолетовий або голубий колір, щоб повніше використовувати жовто-червону частину сонячного спектру? Але як же тоді з рястом чи з кульбабою? Адже не так уже й гаряче, коли вони розцвітають.
Далі все було саме так, як він розраховував. Двері всіх кабінетів стояли навстіж, прибиральниця закінчувала свої нескладні обов'язки. Правда, вона не пішла винести папір з кошиків для сміття, а саме спроквола возила в коридорі мокрою ганчіркою, намотаною на швабру. Ну, та бог з нею! Все одно вона зникне раніше, ніж на поріг стане перший працівник управління. Не рахуючи його, звісно...
- Добрий день, - майже крихітку запобігливо поздоровався Петро Петрович.
Прибиральниця охоче повернула до нього рум'яне обличчя, сперлась на швабру і прийняла позу, яка дуже красномовно свідчила про прагнення довгої і грунтовної розмови.
- Та який же він добрий, - ці не дуже веселі слова вона сказала весело і бадьоро. - Ото бачите, що воно робиться? Весною і не пахне. А ви оце так рано...
- Та справи, бачите, справи, - Петро Петрович зробив героїчну спробу протиснутись між прибиральницею і стіною, і це йому, зрештою, вдалося. Правда, на мить захолонуло серце, коли здалося, що лікоть прибиральниці притиснувся до його грудей, саме там, де у внутрішній кишені лежав пучок пролісків. Зайшовши до кабінету, він старанно замкнув за собою двері і відразу ж дістав квіти. Ні, вони анітрохи не постраждали від півгодинного перебування на його грудях. Правда, він так же обережно йшов з ними, навіть дихнути глибше боявся. І ось зараз лежали на його долоні ці голубі краплини, і Петро Петрович раптом відчув, як щось підозріло лоскоче в носі. "Ну, от, - подумав він, - ще тільки цього не вистачало, щоб я заплакав. Сентиментальним стаю". Він визирнув в коридор і переконався, що прибиральниця саме зайшла в ліфт, тягнучи за собою мішок з папером. Ліфт провалився і в ту ж мить Петро Петрович швидко пробіг коридором, заскочив у кабінет техконтролю, однією рукою в'зяв склянку, другою зняв кришку із дзбанка. Півсклянки води цілком вистачить. Знову дістав проліски, розірвав нитку, яка їх стягувала. Вони аж ніби зітхнули полегшено і вдячно, розсипались по склянці, прихиляючись до її вінець. Поставивши склянку на стіл, Петро Петрович такими ж широкими нечутними кроками вернувся в свій кабінет. І лише тоді перевів подих, провів рукою по обличчю і засміявся трішечки глузливо і збентежено, помітивши, що пальці його злегка тремтять. "А злочинця з тебе не вийшло б, любий! -сказав він до себе. - Надто ти нервовий і полохливий. Хоча діяв ти досить швидко і точно. Ну, а тепер пішли в туалет. Не треба, щоб усі знали, що ти перший з'явився на роботу. Це може викликати   підозру.   Отже - злочинець   замітає сліди".
Ну, їй же богу, він не підглядав! Та й просто смішно: як би він міг підглядати? Він просто стояв у туалеті, курив і задумливо поглядав у вікно, в цьому не було нічого підозрілого, якби хто туди наго'дився. Просто так воно склалось, що коли він зважився вийти, вирішивши, що вже прийшло досить людей, щоб його ранній прихід не впадав у вічі, то саме з ліфту вийшла Ніна Василівна. З однієї руки звисав червоний складний зонтик, схожий на зів'ялу квітку, в другій вона тримала сітку з порожніми пляшками з-під молока. При погляді на неї у Петра Петровича похололо в грудях і губи нестримно склались в розгублену посмішку, але він взяв себе в руки, байдуже хитнув головою і сухо поздоровався.
Робочий день почався з наради у директора. Він був непоганою людиною, їх директор. Непоганою людиною і непоганим директором. Ото тільки була в нього невелика слабість: дуже любив, щоб про нього скрізь говорили як про передового керівника, який виступає з новими починами, бере підвищені зобов'язання і виконує їх достроково. Що ж, такі люди, мабуть, необхідіні, вони заставляють ворушитись більш інертних, але саме на таких керівників і сипляться звичайно синці та гулі. І не лише на керівників, а й на їх підлеглих.
- Значить, так, - сказав директор, - є така думка, що сімнадцятий об'єкт ми повинні здати на три місяці раніше. Я думаю, ми можемо це зробити. Звичайно, якщо мобілізуємо всі резерви. Що думає з цього приводу наш начальник планового відділу?
- Я думаю, що тут треба не думати, а рахувати, - Петро Петрович намагався говорити спокійно, а проте іроінія пробивалась в його голосі.- Я хотів би знати конкретно, які саме резерви ви маєте на увазі і що вони нам можуть дати?
- Ну, знаєте, - роздратовано заперечив директор, - не намагайтесь свої обов'язки звалити на директора. Для того ви і плановий відділ, щоб виявити, які в нас є резерви і що вони можуть нам дати.
"Завжди так, - подумав Петро Петрович, - завжди ми беремось за діло не з того кінця. Замість того, щоб виявити резерви, підрахувати, що вони дадуть, і тоді визначити строк пуску об'єкту, ми починаємо з того, що назначаємо строк, а потім будемо все останнє підганяти під нього". Він вирішив промовчати, бо ж це все одно нічого не дасть, але потім все-таки сказав, що думав.
- Прекрасно! - зрадів   директор. - Прекрасно! Якщо вам вдасться наблизити строк пуску бодай на кілька днів, це буде просто блискуче.
- А устаткування?- поцікавився Петро Петрович. - Нам же воно заплановано в четвертому кварталі. Що скажуть постачальники?
- Вони нічого не скажуть,- сталевим терном сказав директор. - Вони кістьми ляжуть, але виб'ють устаткування в третьому кварталі.
- Кістьми лягти я можу, - покірно сказав начальник відділу постачання, - але устаткуваїння не гарантую.
- Побалакай мені!- директор спалахнув, бо він взагалі легко спалахував, але так же легко заспокоювався, коли бачив, що його гнів ні до чого не призведе. Тому закінчив він зовсім спокійно: - Ну, гаразд, я звернусь до міністерства з клопотанням, щоб вони натиснули. Але спочатку ми повинні взяти зобов'язання, щоб у мене був козир. Так і так, мовляв, ми взяли зобов'язання, отже, черга за вами. Якщо ми осоромимося і міністерству будуть непереливки.
"Зараз я вийду, - подумав Петро Петрович, - а вона знову буде йти коридором. Я можу з нею ще раз поздороватися. А чому б і ні? Я людина зайнята, не обов'язково мені пам'ятати, з ким я сьогодні вже здоровався. І взагалі, в книжках з хороших манер пишеться, що коли протягом дня ти людину зустрічаєш кілька разів, то можна двічі поздороватися, а вже за третім разом сказати що-небудь інше. А якщо її не буде в коридорі? Тоді я зайду до неї. А що я скажу? Ну, запитаю, чи давно була на сімнадцятому об'єкті і як там справи. Оскільки ми беремо зобов'язаіння..."
Всі підводились, грюкаючи стільцями. Петро Петрович підійшов до дверей техконтролю, глибоко вдихнув повітря, наче збираючись стрибнути в холодну воду, і ввійшов.
- Привіт! - голосно сказав він. - Чого це начальник техконтролю ігнорує нараду в директора?
- Не кликали, - лаконічно відповів той.
Начальник техконтролю Нечай був відомий як наймовчазініша людина в управлінні. Петро Петрович почав переказувати йому зміст наради, а сам краєм ока поглядав на Ніну Василівну. Вана схилила над паперами біляву голову і, здавалось, вся заглибилась в роботу. "Я кохаю тебе, - сказав їй Петро Петрович, - знаєш, я кохаю тебе". І раптом зауважив, що склянка з синіми краплинами пролісків не стоїть на її столі. Що ж це таке? Невже хтось забрав? Але ж з іншого кабінету не могли забрати. А тут... Він повів поглядом і помітив склянку з квітами на підвіконні. "Ну ось, - подумав він, - ну ось". Але все одно якийсь тоненький цвяшок дряпав серце. Чому на підвіконні? Він похапцем закінчив розмову і пішов до себе. Сів за стіл, кілька хвилин механічно крутив в пальцях авторучку, потім підсунув до себе папери. Йому завжди коштувало зусиль змусити себе зосередитися, але вже коли заглиблювався в роботу, то не помічав нічого довкола себе. І тому коли в якийсь момент підвів голову і побачив просто себе Ніну Василівну, то цей факт не відразу дійшов до його свідомості. Він кілька секунд нерозуміюче дивився на неї, потім підніс руку, наче хотів відмахнутись від привида, але закінчив тим, що зняв окуляри. І навіть посміхнувся.
- Пробачте, запрацювався, що й не помітив, як ви зайшли.
- Я постукала і ви відгукнулись. Я б інакше не зайшла.
Ніна Василівна нервово крутила гудзик свого синього жакета. Петро Петрович помітив, що ясно-червоний лак на її нігтях наполовину обліз. І дивно: це чомусь викликало в ньому хвилю ніжності до неї. Подумати тільки, що це ж саме в інших жінках його страшенно дратувало! Невже не можна, справді, урвати хвилину, щоб зняти лак? "Мила, - подумав він, - мила, бідна, в неї навіть хвилини вільної для себе нема".
- Петре Петровичу, - раптом напруженим голосом сказала Ніна Василівна, - Петре Петровичу, для чого ви це робите?
Петро Петрович здригнувся і злякано подивився на неї. Що вона має на увазі? Невже... Ні-ні, це неможливо, це його велика таємниця, про це жодна жива душа в світі не догадується. Це вона про ті папери, що перед ним лежать. Тільки чому таким тоном? І чого вона все крутить отой гудзик?
- Ну, бачите, - він збентежено перегорнув кілька аркушів, - я ж розповідав у вас. Це дані про сімнадцятий об'єкт...
- Ах, облиште!- з досадою перебила його Ніна Василівна. - Чого ви прикидаєтесь? Я ж зовсім не про сімнадцятий об'єкт. Я про квіти.
- Які квіти? - питання прозвучало так дурнувато, що Петро Петрович відразу відчув огиду до самого себе.
- Ті квіти, які ви мені ставите на стіл. Адже вже все управління знає, що це ви. Якщо це був жарт, то чи не вважаєте ви, що він вже стає несмачним? Дівчатка з машбюро хихотять у мене за спиною: ось пішла наша Офелія, якій таємничий незнайомець дарує щодень квіти. Петре Петровичу, навіщо це вам потрібно - ставити мене в дурне становище?
Петро Петрович мовчав. Іноді бувають такі сни. Спочатку сниться щось таке цілком реальне: ти кудись ідеш по вулиці, розмовляєш з людьми. І раптом помічаєш, що ти - голий. Як це могло трапитись, що ти вийшов на вулицю в чому мати родила? І що про тебе думають всі ці люди довкола? Тобі хочеться скорчитись, зникнути, сором палить твоє обличчя і, нарешті, ти прокидаєшся і полегшено зітхаєш: і приснилося ж! Ось і зараз йому дуже хотілось зникнути, провалитись крізь усі чотири поверхи, що були під ним, аби тільки ця жінка, що сидить навпроти, не дивилась на нього обведеними синім олівцем очима.
- Ніно Василівно, - почав він і замовк. Потім ще раз повторив: - Ніно Василівно...
Вона  очікувала його відповіді, але так і не діждалась і сказала з сумною іронією:
- Не ображайтесь, але це саме про мужчин вашого віку складено прислів'я: як чуб сивіє, так він дуріє. Вам хочеться довести самому собі, що ви ще молодий і здатний на романтичні почуття. Але чому ви обрали об'єктом саме мене, а не яку-небудь дівчинку з машбюро? Я ж вже стара, Петре Петровичу, я чи не старша за вашу дружину. І не білява я зовсім, це заслуга перукарки, а я вже просто сива.
- Мені все одно, - дерев'яним голосом сказав Петро Петрович, - тобто, я хотів сказати, що мені не все одно...
Спочатку він хотів сказати, що йому все одно, сива вона чи білява, але відразу спохватився, що їй буде це не дуже і приємно чути. Тоді він почав поправлятись, щоб сказати, що йому не все одно - дарувати квіти їй чи якійсь дівчинці з машбюро. Але тут він остаточно заплутався у власних словах і замовк. І так вони мовчки сиділи одне проти одного, двоє не дуже молодих людей з вищою освітою, з великим досвідом роботи, з сім'єю, з квартирою, кожен зі своїм життям, яке, може, й не так склалося, як воно уявлялося в сімнадцять років, а проте вже склалося і нікуди від нього не дінешся, не закреслиш його, не почнеш спочатку. І чомусь обом було дуже сумно, і в обох було таке відчуття, наче не сидять вони за одним столом, що лише руки проістягни - і вони зустрінуться. Ні, вони стояли на двох берегах ріки, а береги ті розходились все ширше, і ось-ось вони зникнуть вдалині. А що зробиш, як зупиниш цю ріку, що її зовуть життям, як повернеш її назад, до того місця, де пробиваються з-під землі джерела, щоб злитись докупи, подорослішати, устаткуватись, запрягтись в роботу: турбіни, пароплави, греблі, зрошувальні канали. Одним словом, життя...
- Ну, я піду,- тихо озвалася Ніна Василівна і посміхнулась так, наче хотіла заплакати. - Тільки прошу вас дуже: не треба більше. Не треба...
Вона вийшла, а Петро Петрович сидів без руху, потім витягнув цигарку, але пальці в нього тремтіли, сірники ламались і він ніяк не міг запалити вогонь.
- А, чорт! - вилаявся він вголос. Роздратовано відкинув сірникову коробку і спробував знову вернутись до роботи, але відразу зрозумів, що це безнадійна справа. "Сходжу в буфет, - подумав він, - а тоді поїду на той клятий сімнадцятий. Треба самому подивитись, як воно там".
Він не пішов до ліфту, а почав спускатись сходами і раптом зупинився, почувши своє ім'я. На нижній площадці стояли кілька молодих інженерів з виробничого відділу, мабуть, вийшли покурити. Він їх не бачив, просто впізнав по голосах, вони його також не бачили, тому продовжували розмовляти вільно і голосно.
- Здурів на старості літ, - безапеляційно заявив той, що вимовив його ім'я.
- Просто в нього зіпсувався годинник, - сказав другий.
- При чому тут годинник? - обурився перший.
-  Ти не розумієш, - другий говорив повільно, роблячи великі паузи межи реченнями. Мабуть, він затягувався сигаретою, а видихнувши дим, продовжував свою думку.- Я маю на увазі біологічний годинник. Такии годинник від народження закладено в кожній людині і він керує всім її розвитком. Він собі потихеньку намотує день за днем, а в потрібну мить вмикає ту чи іншу програму. Дитині шість місяців - др-р-р! - починають рости зуби. Дитині п'ять років - др-р-р!- вмикається цікавість і дитина починає задавати свої безкінечні "чому".
- Ну а при чому тут наш герой? -не заспокоювався перший.
- А при тому. В сімнадцять років годинник повинен ввімкнути програму "перше кохання". Ну і починається: зустрічі, погляди, посмішки, мрії, квіти, перше побачення. Відпрацювала програма - і все, порядок. А в нього програма не включилась вчасно і ось тепер доводиться надолужувати. Затримка розвитку.
"Нахабне щеня, - подумки відказав йому Петро Петрович, прямуючи до ліфту, - теж мені винайшов теорію: біологічний годинник, не спрацювала програма! Що ти розумієш в житті? Ти що ж думаєш, у мене в сімнадцять років не було першого кохання? Ого, ще й яке, тобі таке і не снилось! Але хто сказав, що людина повинна відлюбити своє в сімнадцять років, а потім все життя жити без емоцій? І що тоді лишається? Робити службову кар'єру? Мостити сімейне гніздечко? Проникати в глибини науки? Вирішувати питання світової політики? Прекрасно, але для чого все це, якщо нема любові? А що вона таке - я не хочу знати. Може, це й справді якась біологічна програма, закладена в організмі, але я не хочу цього знати. Я знаю тільки, що на світі є жінка, від однієї згадки про яку я відчуваю себе щасливим. Ви мені ще наукове доведіть, чому саме ця мені до вподоби, а не інша! Прагматики нещасні!"
З об'єкту він повернувся вже перед кінцем робочого дня. Властиво, він міг би вже їхати відразу додому, ніхто йому нічого не сказав би. Може, воно навіть краще було б, бо ще йому лише не вистачало тієї останньої розмови! Хоча ні, вона все одно відбулась б, просто на другий чи на третій день, а так вже нехай: в один день з усіма поговорив, поставив усі крапки над "і".
Коли він вже одягнувся, щоб іти додому, задзвонив телефон і голос Нечая трохи непевно попросив:
- Петре Петровичу, ти не міг би зайти до мене?
"Щось з нею?"- злякався Петро Петрович і тут же заспокоїв себе: "Дурниці! Ну що могло трапитись? І якби трапилось, то чого б мене при цьому і кликали? Ти, голубе, дійсно стаєш примороченим".
В відділі техконтролю вже не було нікого, окрім самого Нечая. Петро Петрович відразу помітив, що він якийсь збентежений чи заклопотаний. Правда, балакучішим від того він не став. Добрих п'ять хвилин мовчки сидів за столом, вистукуючи пальцями якийсь легковажний мотивчик, потім звівся і підійшов до вікна, на якому все ще стояла склянка з синіми пролісками.
- Ти? - лаконічно запитав Нечай, киваючи головою на склянку.
"О, господи!- з досадою подумав Петро Петрович. - Змовились вони сьогодні всі, чи що? Тільки не вистачало, щоб і вдома ще про це заговорили! Ну яке кому діло до цього? Чого вони всі це так до серця беруть?" Відповів на запитання теж запитанням, намагаючись, щоб його голос звучав незалежно і іронічно:
- Це що - допит?
- Просто запитання.
- А якщо я не хочу відповідати?
- Знаєш, що? - розізлився Нечай.- Ти не забувай, що я не тільки твій друг, а й голова місцевкому!
- Ах, он як! - глузливо присвиснув Петро Петрович. - Широку громадськість турбує моє моральне обличчя? Ну, припустимо, це дійсно я. А в якому моральному кодексі записано, що коли мужчина дарує жінці квіти, це аморально?
- Жонатий мужчина заміжній жінці, - уточнив Нечай.
- Нехай і так! Ну і що з того?
Нечай одним пальцем, дуже обережно, доторкнувся до квітів, потім підійшов до столу, але сів не на своє місце, а поруч з Петром Петровичем. Вони сиділи і мовчали, аж ця мовчанка стала зовсім безглуздою. Тоді Нечай взяв олівець і почав ним водити по шматку паперу, що лежав на столі. Він провів кілька спіралей, з'єднав їх овальною лінією, поставив крапку і з паперу раптом лукаво глянуло жіноче око, прислонене пасмом кучерів. Потім з'явився рот. В його лінії було щось ніжне і трішечки примхливе.
- А ти непогано малюєш, - зауважив Петро Петрович.
- Малював, - заперечив Нечай. Заперечив самим тоном, бо ж слово його зовсім не було запереченням. - Вчитись треба було.
- То чого ж ти?
Нечай, міцно натискуючи, навхрест перекреслив жіноче личко.
- Може, треба було, а може, й ні. Якби ми з самого початку зінали, що треба робити. А якщо нічого з цього не вийшло б? Рядовий художник? Тоді вже краще рядовий інженер.
- Слухай, - зацікавлено запитав Петро Петрович, - а якби можна почати все спочатку? Ти б хотів повторити своє життя? Чи вибрав би щось інше?
Нечай здвигнув плечима.
- Не знаю. Я ж його не вибирав, я просто жив. І вийшло так, як є. А якби вийшло інакше, то, мабуть, і я був би інакшим.
Тут Петрові Петровичу раптом прийшла до голови думка і в неї чомусь був гіркуватий присмак, а сама вона була така сліпуча, що освітила найдальші закутки його душі.
- Слухай,- сказав він,- слухай, а це, може, найстрашініше, що нічого вибирати не доводилось? Пам'ятаєш, в школі на випускному вечорі говорили: "Ви стоїте перед вибором своєї дороги!" В інституті говорили: "Ви вибрали свою дорогу". Мати запитала:"Оце та дівчина, яку ти собі вибрав?" А як подумати добре, то й нічого ти не вибирав. Просто жив день за днем і не помічав, як кожен день тебе від чогось віддаляє і до чогось наближує. А потім озирнувся: матінко моя, куди це я потрапив?
- Ну а далі? - поцікавився Нечай.
- Нічого далі. Бо назад не вернешся і на місці не залишишся. Будеш жити так, як жив. Бо, зрештою, якщо визнати, що ти сорок з гаком років по-дурному змарнував, навіть якщо лише перед самим собою визнати...
- Ну а це? - і Нечай знову хитнув головою в бік вікна, на якому стояли проліски.
- Це так,- стомлено сказав Петро Петрович, - це просто так. Зіпсований годинник.
- Який ще годинник? - вигляд в Нечая був такий спантеличений, що Петро Петрович аж посміхнувся, хоч йому було зовсім не до сміху.
- Та є в нас такий біологічний годинник, який нами керує: коли нам рости, коли закохуватись. Навіть коли ми лисіємо, це все він, капосний годинник. Вмикнув програму лисіння і хоч ти плач. Проти біології, брат, не попреш.

 

 

(далі в збірнику прози №2)



Обновлен 23 мар 2012. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником