Оповідання Галини Гордасевич

 

Оповідання Галини Гордасевич

(збірка №2)



Оповідання Галини Гордасевич


(збірка №2)


Транзитні пасажири   
Життя на пенсії
Відцвіла  шипшина
Клопіт з рибою
При виконанні бойового завдання
Чому дерева зелені
Рита
Втеча на рожеву планету
Мандрівка в минуле
Живе собі хлопчик

 

 

 

Транзитні пасажири

Поїзд уповільнив хід, наближаючись до великої станції, де їм треба було провести цілу ніч. Іван з Марійкою стояли біля вікна, за яким пропливали станційні будівлі, яскраво-жовті навіть в мороці пізнього вечора. На широкому пероні нервово метушились люди, начебто ніхто не знав, коли і з якої колії відходить його поїзд, начебто яскраво освітлений розклад не висів на видноті, і чутний в усіх закуточках диктор не оголошував посадку, і світлові табло не показували, куди йти. Раптом Іван так рвонувся до вікна, що мало не збив з ніг Марійку.
- Що з тобою? - перелякалася вона.
- Та от, - розгублено пробурмотів він, - поїзд гальмує. Не втримався.
А сам так і прикипів очима до скла. А вірніше, до отого метушливого натовпу на пероні.
- Виходити треба, Іване, чи ти спиш? - смикала його за руку Марійка. А він все не міг отямитись і збагнути, чого вона від нього хоче і, взагалі, хто вона така і звідки тут взялась. Нарешті, опам'ятався, підхопив валізку і ступив на перон. Швидко йшов, легко розсовуючи натовп, і з висоти свого зросту пильно озиірався довкола. Марійка, зігнута під вагою двох кошиків, перекинутих через плече, дріботіла за ним.
Зал для чекання був переповнений. Люди сиділи і лежали на низьких лавках. До тих, що спали, підходив міліціонер і, чемно взявши під козирьок, будив їх. Марії стало смішно, що він бере під козирьок адже люди сплять і все одно цього не бачать. Але Іван вже нагледів вільне місце і подався туди, а Марія і собі поспішила за ним.
- Ну от, - сказав Іван, - тут будемо сидіти. Марія поставила речі і полегшено розігнулась. Начебто й говорили, щоб усе важче припало нести Іванові, але нічого з того не вийшло. Бо одяг жаль класти в кошики: і помнеться, і забрудниться. А тоді куди діти варення? Ото ж варення і мариновані гриби поставили в кошики, а до одягу поклали таке, що безпечне: сухі фрукти, цибулю, часник. От і вийшло, що валізка, хоч і яка велика, якщо й була важчою, то не набагато. Ну, та нічого, вже недалеко залишилось. Кілька годин пересидять тут, потім сядуть на свій поїзд і вже до обіду будуть вдома. І нехай і важко було везти, зате усю зиму буде що їсти. І гроші будуть ціліші, та й чи зміняєш оту запилену, схожу на шматки пересохлої шкіри сушку, що в вітрині магазину, на домашні яблука та груші, перебрані, почищені, в міру посушені. Це ж який узвар з них буде... При думці про узвар Марійка відчула, що вона дуже хоче пити і повернула голову, щоб сказати про це Іванові, і вкрай розгубилась, коли виявила, що Іван раптом зник. Вона озирнулась туди, озирнулась сюди, але Івана не було ніде.
- Ото дурна! - вилаяла себе Марійка. - Ну, чого це я? Ну, пішов чоловік у потребі, зараз повернеться, адже не маленький, не загубиться.
Вона посунулась, звільнюючи місце, розстелила на лавіці зім'яту газету, старанно розгладила її долонями, достала з кошика хліб, варені яйця. Як і слід було чекати, яйця почавились. Добре, що Марійка не послухала свекрухи і зварила їх круто, а то потекло б по всьому кошику. Он і так помідор потік. Марійка дістала дещо прим'яті темно-червоні помідори, надкусила і посмоктала один, але їсти без Івана не стала. Розклала на газеті все і чекала. Повинен же він зараз вернутись. А наразі вона відхилилась на спиінку лави і почала думати, що треба зробити, як вони повернуться додому. Ну, перш за все треба буде прибрати. Там пилюги нанесло за місяць, хоч і всі вікна і двері замкнені. І листа треба буде батькам написати: так, мовляв, і так, доїхали добре, все довезли ціле. Якби тільки довезти. А то он в кутку просто на підлозі розташувався цілий циганський табір: неймовірно яскраві і галасливі жіїнки, чорні, похмурі чоловіки, страшенно брудні діти. Снують по всьому залу, пристають до людей, того і дивись, щоб чогось не поцупили. Марійка занепокоєно озирнулась. Та де ж це Іван, вже можна б і вернутись. Не міг же він заблудитись, не маленький.
А Іван, як тільки поставив валізку, так відразу метнувся назад на перон. Кидався то в один бік, то в інший, розштовхував людей, наступав їм на ноги. Люди сердито повертались, та, побачивши такого здорованя, воліли промовчати і втримати своє незадоволення при собі. "Не може бути,- думав Іван,- не міг я помилитись, ніяк не міг". Вїн збіг на віадук і застиг, охоплений відчаєм. Десятки поїздів рухались внизу. Десятки металевих рейок, холодно поблискуючи, вели в усі кінці землі. Що ж тепер робити? Може, вже той поїзд відійшов, поки вони з Марією шукали вільного місця на лавці?
Залізні східці загуділи під його ногами, він збіг униз і потрапив у підземний перехід. Тут було порожньо і майже темно, тільки в другому кінці тьмяно світила лампочка. Якась жініка саме наближалась до виходу. Мідно блищало її волосся. Іван кинувся бігти, луна його кроків посилювалась тунелем, здавалось, біжить ціла юрба. Жінка сполохано озирнулась. Іван зупинився наче вкопаний.
- Пробачте, я обізнався, - криво посміхнувся і круто повернув назад.
Матово-молочна куля ліхтаря висіла над самою лавкою. Як дрібний мак, кружляла мошва. Іван присів на лавку і охопив голову руками. Ну, що тепер робити? Куди йти? Ще в залі подивитись?
- Громадянин Терещенко, вас чекають біля довідкового бюро! - залізно сказав диктор.
Хіба дати оголошення по радіо? Вона, напевно, почує. Але чи підійде? Повинна підійти, бо ж вона його не бачила. Отже повинна підійти хоча б з цікавості. Так, вона обов'язково почує і підійде. Якщо тільки ще знаходиться тут, на станції. Але ж... Марія почує теж. І вже відразу про все здогадається. Хоча й ні, Марія ж до них приїхала, як вже було по всьому, так що ні про що й не знала. Ну, може, знайшлися добрі люди, які постарались донести до неї все. Але ж прізвища могли й не сказати.
- Красивий, давай погадаю, - почувся різкуватий голос просто над його вухом, аж Іван здригнувся.
Біля, нього стояла не така вже молода циганка в великій вишневій хустці, з-під якої вибивалось чорне жорстке волосся. Дивилась на нього трішечки глузливо.
- Кажуть, циганки брешуть, - зацокотіла вона, - то брехня, красивий, брехня! То є всякі, що видають себе за циганок, ото вони брешуть. А справжня циганка вже як скаже що, то вже правда. От сам побачиш, красивий. Добре в тебе серце та дурне. От і гірко тобі з того буває, і людям через тебе гірко. Шукаєш ти, що загубив, ну, шукай, шукай. Як хто дуже шукає, то знаходить. Тільки не краще тобі буде, як знайдеш, ой, не краще. Може, й шукати не варт? Ти подумай, подумай, красивий!
- Кажеш, не краще? - перепитав Іван. - Ну й дарма.
Він підвівся з лавки. Циганка побігла за ним, її широка спідниця розкривалась віялом, оголюючи худі ноги в старих туфлях.
- Дай копієчку, красивий, - канючила вона, - дай копієчку! В мене троє дітей сидить на вокзалі, голодні. Дай копієчку!
Іван поліз рукою в кишеню і лише тоді згадав, що всі гроші в Марійки. Йому стало дуже незручно перед циганкою і він зробив спробу заховати ніяковість під грубістю.
- Відстань, стара, відстань, - огризнувся він, - намолола тут сім мішків гречаної вовни і ще дай їй копієчку.
- Ей, красивий, красивий, - докірливо сказала циганка, - згадаєш ти ще мене, що ні слова я тобі не збрехала. Згадаєш мене, та буде пізно.
Іван увійшов до залу і почав ходити між лавками. Йому видно було Марію, що сиділа до нього спиною і не могла його бачити. Хіба що озирнулася б. Але для чого їй озиратись? Тут он за речами треба стежити, щоб не вкрали.
Дівчина в зеленій нейлоновій куртці читала книжку. Руде аж червоне волосся спадало їй на обличчя. Коли Іван зупинився біля неї, вона звела голову і подивилась на нього коричневими, як не дуже міцна кава, очима. Обличчя в дівчини, як у всіх рудих, було дуже біле, тому не було видно, як вона поблідла.
- Ти? - тільки і запитала вона.
- Я, Шурко, я, - так само коротко відповів Іван. Вона сполохано озирнулась довкола, але ніхто не звертав на них ніякої уваги. Потім похапцем підвелась і пішла, тримаючи в одній руці книжку, а в другій дорожну сумку в червоно-зелену клітинну. Сумка була майже порожня і, напевно, легка, але надто велика і незручна. Шура мусила підіймати руку, щоб сумка не черкалась по підлозі. Іван мовчки забрав сумку. Шурка так же мовчки віддала її, продовжуючи кудись іти. Іван покірно йшов за нею. Нарешті вони вийшли на віадук, той самий, на якому Іван вже побував. Унизу під ними був освітлений вокзал, гомінливий натовп на пероні, низки ліхтарів, в'юнкі гадюки поїздів, десятки червоних, зелених, синіх вогнів. Над ними було чорно-синє небо з дрібними, вже осінніми зорями. А вони висіли посередині між небом і землею.
- Як ти мене знайшов?- нарешті запитала Шура.
- Випадково. Стояв біля вікна в поїзді і побачив тебе на пероні.
- Не може бути, - хитнула вона головою. - Я не виходила не перон. Це ти когось іншого за мене прийняв.
- Це не має значення, - сказав Іван, беручи її за руку. -Але ж я знайшов тебе. .
Шурина рука, маленька і холодна, безсило лежала на його долоні. Та ось Шурка рвучко повернулась і припала обличчям до його плеча.
- Іванку, - сказала вона, - Іванку!
- Ну, чого ти, - говорив Іван, цілуючи її руде волосся, її солоне від сліз обличчя, - ну, чого ти? Тепер вже не треба плакати.
Вона відхилила голову і дивилась на нього великими блискучими очима, і сміялась, а сльози все котились по її щоках. Іван ніколи ще не бачив, щоб Шурка плакала. Вона вміла сваритись і постояти за себе, і перекричати хоч кого, і добитись свого. Її бригада малярів була в них в будуправлінні передовою, бо Шурка завжди вміла добитись, щоб їх забезпечили і фронтом робіт, і матеріалами. Начальство її боялось як вогню. Її так і називали "вогонь-дівка" за її руде волосся. Або ще "залізна Шурка" - за її характер. І в любові Шурка була така ж: гаряча і непоступлива, їй давай відразу все і щоб це все було так, як вона хоче. І любив же її Іван головне за цей харктер, бо й сам був з характером. Так ні ж, закортіло йому підкорити її собі, поставити, щоб його зверху було. А чим це закінчилось?..
- Я ж не думала, що ми з тобою ще зустрінемось, - все говорила Шурка. - Я ж не вернулася б назад сама. Я вмирала з жалю за тобою, Іванку, а сама вернутись не могла. Такий вже в мене дурний характер. Ну як би я вернулась, коли всі в управлінні знають, чого я розрахувалась? Та ще якби я була винна, а то ж я перед тобою ні в чому не винна, Іванку.
- Знаю, Шурко, знаю. Та я себе сам сто разів прокляв, що не стримав тоді себе. Я ж знав, що ти нічого проти мене не завинила, просто хотілось мені свій характер показати, гонор свій чоловічий. Якби ж то я знав, чим воно кінчиться.
- Але тепер вже буде все добре, правда, Іванку? Тепер все-все буде добре? І ми вже більше не будемо гонор свій вище всього ставити? Ми просто будемо любити одне одного, правда, Іванку? Це ж доля, якщо ми отак неждано-негадано зустрілися тут, на цьому вокзалі. І що ти мене побачив, як я й не була на пероні, і кинувся шукати. Це доля, Іванку, бо нам нема щастя окремого. Я тоді думала: а, поїду далеко, забуду, познайомлюсь з іншим, хіба мало в нас будов, а на них хлопців. Найду собі ще й кращого. Тільки нема кращого від тебе, мій сіроокий Іванку, нема кращого і не буде, ти один такий у всьому світі.
У Івана наморочилась голова від її пристрасного шепоту. Він так її стиснув, що їй було боляче, але вона не зважувалась йому про це сказати, а може, навіть і не помічала, а все шепотіла якісь ніжні слова і найбільше повторювала його ім'я, начебто все їй не вірилось, що він з нею.
Нарешті Шурка наче зі сну прокинулась. Вона звільнилась з його рук, поправила волосся.
- Слухай, - запитала вона раптом зовсім іншим голосом, звичайним своїм голосом, ясним і ледь насмішкуватим, - а все-таки звідки ти тут взявся?
- Та ми були у відпустці в моїх батьків, а тепер додому вертаємось. А тут пересадка,- нетерпляче відповів Іван, намагаючись знову притягнути її до себе. Але Шурка відсторонилась ще далі.
- Ми? Хто це - ми?-запитала вона і раптом голос у неї зламався.
Іван похолов. Мати рідна, вона ж нічого не знає! Вона нічого не знає і тепер треба їй все розказати, і хто його знає, як вона до цього поставиться.
- Шурко, - сказав він, - Шурко, пообіцяй, що ти не будеш на мене сердитись, що б я тобі не сказав. І що ти мене вислухаєш до кінця. І що ти більше мене не покинеш.
- Ти так говориш, ніби вбив когось і тебе шукає міліція, - нервово засміялась Шурка. - Даю тобі слово, що не кину тебе, навіть якби тобі довелось десять років у тюрмі сидіти.
Іван все-таки взяв її за руку, бо йому здавалось, що як тільки він скаже першу фразу, Шурка повернеться і побіжить цим темним віадуком, загубиться в натовпі на пероні, сяде в якийсь поїзд і поїде, і вже він її ніколи не побачить.
- Щось ти мені дуже страшне збираєшся сказати, - сміялась Шурка, але сміх не міг скрити тривогу.
- Розумієш,- нарешті важко почав Іван,- я тоді все не вірив, що ти справді поїдеш. Думав, характер свій показуєш. Бо куди ж тобі було їхати: передова бригада, передовий бригадир, такі гроші заробляєш, на міській Дошці пошани фотокартка. Думав, начальство тебе не пустить, дівчата тебе вговорять. І раптом дізнався, що ти вже поїхала. Мене як обухом по голові прибило. Аж всі кругом сміятись почали. Тоді мене зло розібрало: ах, думаю, так, я вам покажу! А тут до нас дівчата новенькі приїхали, тільки-но училище закінчили. І там серед них була одна, всі казали, що такої красивої ще світ не бачив. Хлопці за нею юрбаміи бігали. Ну, я й думаю: оце саме те, що мені треба. От я й...
- Що? - ніби зовсім без голосу запитала Шурка.
- Ну, розписалися ми з нею.
- Іванку! - болісне скрикнула Шурка і смикнула руку, але Іван не відпустив, а навпаки - схопив її за плечі, притягнув до себе і, заглядаючи просто в очі, заговорив гаряче і поспішно:
- Шурко, ти ж обіцяла, що пробачиш мені все, що б я не зробив. А якби я з горя напився і справді ненароком когось убив, ти б мені пробачила? Ти ж мені тільки-но пообіцяла, що ніколи мене не покинеш. А якби я звалився з п'ятого поверху та поламав ноги, ти б мене не покинула? Я винен перед тобою, Шурко, я винен, але ти прости мене, якщо любиш.
- Це не те, Іванку, це не те. Я не кидаю слів на вітер, сказала, що чекала б тебе десять років, то чекала б. І якби, крий боже, з тобою якесь нещастя трапилось, я б тебе ніколи не кинула. Але це ж зовсім інше.
- Нічого не інше, Шурко, - наполягав Іван, - це те саме. Я зробив дурницю, я сам це бачу, я побачив це, як тільки прокинувся на другий день після весілля. Вона дуже гарна, і характер в неї добрий, хоч до рани клади, а мені все це ні до чого. Мене аж зло бере, що вона все так погоджується, що я не скажу. Ну, думаю, доки ж ти, будеш отак все мовчати та погоджуватись? І як коли там з хлопцями задержусь та вип'ємо, приходжу додому і починаю командувати. А вона мовчить і тільки такими жалібними очима дивиться. Ну і свиня ти, Іване, думаю сам, а зло все одно бере не на себе, а на неї. Бо ж не люблю я її, Шурко, і не любив ніколи. Взяв і женився, думав, комусь гірше зроблю. А зробив собі гірше, та так гірше, що далі нікуди.
Спочатку плечі Шурки під його руками були тверді і штивні, як дошка, та поступово вони ослабли, і ось Шурка вже знову пригорнулась до нього і поклала голову йому на груди. Вона заплющила очі і слабо схлипувала, як скривджена дитина, а Іван боявся ворухнутись, щоб не сполохати її.
- Шурко, - сказав він, - Шурко, я не можу без тебе жити. Віриш?
- Вірю, - тихо відповіла вона.
- Шуро, слухай, ми зараз підемо до неї і все їй скажемо. І потім ми з тобою повернемось до нас удвох. Мені все одно, що там будуть говорити люди. Поговорять і перестануть. А якщо хочеш, я поїду з тобою. Куди хочеш, поїдемо. Бульдозеристи скрізь потрібні. І маляри також. Тільки я тепер тебе ні на хвилину від себе не відпущу. Отак все життя за руку водити буду. Йому самому не вірилось, що отак легко вдалося умовити Шурку і от вона вже йде за ним, така покірна і тиха, що аж на себе не схожа. А він тримав її за руку і все говорив, наче замовляв її своїми словами, наче боявся, що як він замовкне, то вона скаже гостре "ні", а як Шурка скаже "ні", то вже нічого з ним не зробиш.
- Ну, як, красивий, знайшов, що шукав? - засміялась над вухом циганка, аж Іван скинувся від несподіванки. - Та вже бачу, бачу, що знайшов! Ну, правду тобі циганка сказала?
Вона все не відставала від них, Іван нехотя зупинився, бо йому зовсім не посміхалось прийти до Марії в супроводі циганки. І так розмова буде не з легких, то для чого ще тут такі свідки?
- Що вона говорить, Іване? - трохи збентежено запитала Шурка.
- Ет, - відмахнувся Іван, - циганка як циганка: меле, що їй на язик приходить.
- А воно на язик не марно приходить, красивий, ой, не марно. Сам уже побачив. Ну, дай хоч тепер копієчку, я вже трохи зібрала, ось не вистачає, щоб кожному пуцьверінку по бублику купити.
Шурка полізла рукою в кишеню, витягнула зім'ятий карбованець.
- Спасибі, кралечко, спасибі, - циганка миттю вихопила його з рук, розгладила, і тут же карбованець зник в її строкатій спідниці. - Дай бог тобі щастя і здоров'я. Тільки не там ти своє щастя шукаєш, ой, не там.  Щастя не копійка, що хтось загубив, а ти знайшов. Щастя кожному своє дається.
- Замовкни, стара! - гнівно крикнув Іван, схопив Шурку за руку і потягнув її далі.
Марійка дрімала, схилившись на спинку лави. Перед нею на газеті лежали шматки хліба, яйця, помідори. Коли Іван з Шурою зупинились біля неї, вона спросоння кинулась і злякано схопилась за валізку. Тоді остаточно прокинулась, глянула на Івана і посміхнулась, радісно і трішки винувато.
- Нарешті ти, - сказала вона. - А мені вже й їсти перехотілось, а спати хочеться - ради не дам. А тут цигани...
Тут вона помітила Шурку і замовкла на півслові, здивовано і дещо насторожено розглядаючи незнайому руду дівчину. А Шурка, в свою чергу, пильно і пожадливо оглядала Іванову жінку. Так ось вона яка! Маленька, як дитина, Іванові, мабуть, і до плеча не дістане. І таки гарна: чорні коси, чорні, як намальовані, брови, великі чорні очі теж зовсім як в дитини: ясні, довірливі. І така вона вся беззахисна, така нехитра. Вся її біографія як на долоні: закінчила училище, тільки почала самостійну роботу, а тут такий хлопець на ній жениться. І собою видний, і щоб дуже пив, так ні. От і вийшла заміж. І мабуть же, любить його. Ну, може, не такою любов'ю, як у неї, в Шурки, якось інше, по-своєму, але любить. І вірить, що як вона законна жінка, то вже на все життя. От їздили до свекрухи у відпустку, тепер повертаються додому, знову на роботу. Отримають квартиру, якщо тільки вже не отримали, куплять меблі, потім телевізор, потім машину, а чому б і ні - Іван класний автомеханік та й заробляє на бульдозері добре. Народяться діти, виростуть, підуть в школу, поженяться, а вона все буде з Іваном, кожен день аж до самої смерті. Вона буде з Іваном і в них будуть діти...
Шурка ще пильніше вдивилася в трохи стомлене і бліде Марійчине обличчя, на якому все ясніше малювався страх. В цю мить Іван саме збирався нарешті щось сказати та Шурка перебила його на першому слові, що він так і застиг з напіввідкритими устами.
- Так ось ви яка!- весело сказала вона, простягаючи руку.- Недарма ж Іван хвалився: "В мене жінка - красуня, яких світ не бачив". Каюсь, я йому не повірила, але тепер таки бачу, що він правду казав. Мене звати Олександрою, я з вашим чоловіком колись разом працювала.
- Марія, - розгублено вимовила Марійка, переводячи очі то на занімілого чоловіка, то на Шурку, яка, не замовкаючи ні на мить, все щось говорила та сміялась, не даючи нікому й словечка мовити.
Під високою стелею затарахкотіло радіо.
- Ой, мій поїзд!- кинулась Шурка.- Іване, ти проведеш мене? Ви ж дозволите йому? Не бійтесь, я його нікуди не діну, повернеться до вас цілий і непошкоджений.
Зовсім збита з толку, Марія ледве спромоглась кивнути головою на знак згоди, а Іван, так і не вимовивши жодного слова, пішов за Шуркою на перон. Була в цьому рука долі чи просто випадковість, але Шурка затрималась саме біля тієї лавки, де він раніше сидів. А може, і він, і вона вибрали цю лавку тому, що стояла вона осторонь, в тихому закутку за кущем густого бузку, що не було тут нікого, хто б міг завадити їм в розмові.
- Ну, - різко сказала Шурка, - що ж ти мені, любчику, найголовнішого не сказав?
- Чого - найголовнішого? - здивувався Іван.
- А того, що у вас буде дитина?
- Яка... дитина? - ще більше здивувався Іван.
- Яка! Яка! Які бувають діти? З ручками, з ніжками. Син або донька. Ви кого чекаєте?
- Ми нікого не чекаємо, - аж розгнівався Іван. - Звідки ти візяла цю дитину?
Шурка пильно глянула на нього і, здається, повірила. В усякому разі, коли вона заговорила знову, інтонації її голосу стали м'якшими.
- Як-то? Невже твоя жінка не говорила тобі, що у вас буде дитина?
- Ні слова.
- Може, вона соромиться? Або ще просто не знає?
- Вона не знає, а ти знаєш?
- Милий мій, я після десятирички хотіла поступити навчатись до  медінституту, та провалила вступні іспити. Тоді, щоб заробити стаж, пішла санітаркою в жіночу консультацію. Поробила два роки, але тоді вже мені перехотілось іти в медінститут. Хоч був там такий старий лікар, то він казав: "Шуро, з вас буде добрий лікар, у вас гостре око. У вас,- казав мені,- інтуіція". Так от, твоя жінка вже десь на четвертому місяці. Навіть якби ви не хотіли дитини, то вже пізно що-небудь робити.
Вони довго сиділи мовчки, сиділи поруч і водночас такі далекі, як не були ще ніколи в житті.
- Шурко, - нарешті обізвався Іван, поклавши руку їй на плечі, - Шурко, але ж це нічого не значить. Ну, буду їй платити аліменти. Я згоден навіть не чверть, а половину зарплати. Хіба нам не вистачить? Адже найголовніше те, що ми любимо одне одного. Шура м'яко, але рішуче звільнилась з його обіймів.
- Чи ж найголовніше, Іваночку? - гірко посміхнулась вона. - Чи ж наша любов була для нас найголовнішим? Найголовнішим був для нас наш гонор. Любов свою ми могли зламати, а характер - ні. Бо я думала тільки про себе, а ти про себе. Та й зараз, коли ми вирішили, що будемо разом, хіба ж ми одне про одного думали? Ми про себе думали, я про те, що мені ні з ким так не буде добре, як з тобою, ти про те, що тобі ні з ким так добре не буде, як зі мною. А про Марію жодне з нас не думало, ніби вона й в рахунок не йде.
- Але ж не люблю я її, - закричав Іван, - і не хочу я з нею жити, не хочу!
- Мусиш, Іванку, - тихо і твердо сказала Шурка. - Ти ж на ній женився, ти при людях слово їй дав; що ж у тебе слово - горобець: випустив і полетіло? У вас дитина буде, що ж їй без батька рости? Ти сильний, Іванку, ти візьмеш себе в руки. А вона в тебе теж як дитина. Хіба ж можна дитину  отак вдарити? Та ще й коли там двоє дітей відразу?
- Що ж, тепер мені все життя каратись, якщо я зробив помилку?- не заспокоювався Іван.- І тепер я не маю права її виправити?
- Тільки не ціною чужого життя і щастя, Іванку. Пам'ятаєш, що циганка сказала: щастя кожному своє дається. А ми своє не зуміли вберегти, от і будемо тепер платити нещастям. Тільки чужим щастям не потішишся, милий мій, радість моя, сонечко моє ясне.
Вона поклала руки йому на плечі, заглянула просто в очі.
- Іванку, дай мені слово, що ти їй нічого не скажеш. Дай мені слово, що ти не будеш її кривдити. Якщо ти мене любиш, дай мені слово. Щоб хоч цей камінь в мене на душі не лежав, що хтось через мене сльози проливає. Дай мені слово!
- Не знаю,- стомлено сказав Іван,- я тільки думаю, краще б ми з тобою не зустрічались зовсім. То наче все було в душі осіло, а тепер знову перекаламутилось.
Вона знову тихо плакала і тепер вже сама цілувала його і шептала знову якісь ніжні слова, а потім в якусь мить раптом зірвалась, метнулась в темні кущи і зникла серед ночі. Іван сидів і таким важким здавалось йому власне тіло, що він не зміг заставити себе піднятись і кинутись за нею. Та й чи варто? Як вже Шурка щось сказала, то так воно і буде. Так він сидів і навіть не підвів очей, зачувши кроки.
- Сидиш, красивий? - зупинилась біля нього циганка. В руці вона тримала в'язку рум'яних, посиланих маком бубликів. -Журишся? Не журись, минеться. Як схопишся рукою за гаряче, то так болить, що здається, сил нема витерпіти. А проте не помреш, поболить та й загоїться, і сліду не залишиться. Ото ще хіба коли засвербить перед дощем.
- Слухай, - не підводячи на неї очей, запитав Іван, - а звідки ти все знаєш? Чи просто мелеш, що на язик спаде: а ну ж потрапить в точку?
Циганка сіла біля нього, поклала бублики на коліна. Тепер Іванові ще видніше було, що циганка немолода і стомлена, і коли вона знову заговорила, голос її нітрохи не був нахабним, а був простим і теж стомленим.
- Не знаю, як тобі й сказати. Коли кажуть, що там по руці чи по очах можна вгадати, що буде, то брехня. Принаймні, я нічого такого не бачу. А от як при мені хтось дуже зажурений чи дуже щасливий, я відразу чую. Навіть якщо він скриває, все одно чую. І від чого він такий - теж чую. Ну от я не змогла б тоді сказати, як перший раз зустріла, чого ти шукаєш. Але що ти весь неспокійний і чогось шукаєш, це мені й пояснювати не треба було. Знаєш, колись я кип'ятила молоко на електричній пічці, а воно збігло, і я схопила голими руками кастрюлю, а мене електрикою ударило. Отак воно зі мною буває, як хтось при мені неспокійний. А як спокійний, то я плету все, що на думку прийде і тільки дивлюсь, що з того буде.
- Бублики пахнуть, - сказав Іван.
- Візьми, - розламала один циганка, - це за її гроші.
Бублик був свіжий, зверху хрумкий, а всередині м'який. Іванові здавалось, що він в житті ще не їв такого смачного бублика. Він ще трохи посидів з циганкою. Потім підвівся і повільно пішов до вокзалу. Перед входом зупинився.
- "Зал для транзитних пасажирів",- прочитав уголос.- Отже, ми тут всього-навсього пасажири та ще й транзитні. Вранці поїдемо і сліду по нас не зостанеться.
Перше, що він побачив, увійшовши в зал, були Маріїні очі. Начебто в цілому залі не було нічого, окрім цих великих чорних очей, сповнених тривожного чекання. І по мірі того, як він підходив усе ближче, тривога в очах згасала, і ось вже на обличчі засвітилась посмішка, ще непевна і квола, як вогник свічки на вітрі.
- Поїхала? - запитала Марія.
- Поїхала, - коротко відповів Іван.
- Ну, сідай їж.
- Не хочеться.
- А мені одразу хотілось, а тепер вже перехотілось. От тільки спати хочеться - смерть моя. І що мене весь час в сон хилить?
- Понесла, може?
- Що понесла? - здивувалась вона. Іванові аж смішно стало від її дитячої наївності.
- Дитину, що ж іще!
Марія так густо почервоніла і засоромилась, що аж сльози на очах виступили.
- Таке скажеш. Безсовісний.
- Чого ж безсовісний. Для чого ж люди й женяться, як не для того, щоб діти були? Приїдемо додому, підеш відразу в жіночу консультацію, щоб потім з декретом не тягнули.
Марія прибрала все з газети, Іван сів на звільнене місце.
- Ну, то я подрімаю трохи, - винувато сказала вона.
- Спи,- сказав він,- спи, я постережу.

 
Життя на пенсії

Наталя Василівна поїхала до центру з наміром сходити в кіно. Саме йшла "Спрага життя", вона давно чекала цього фільму, він навіть демонструвався в кінотеатрі їхнього мікрорайону, але тільки на вечірніх сеансах. Ну, а немолодій жінці йти на вечірній сеанс якось не з руки: надто він пізно кінчається. Отож Наталя Василівна чекала, поки дійде черга до кінотеатру повторного фільму і можна буде сходити вдень. Та й квиток вдень удвічі дешевше, це теж має значення, коли в тебе пенсія не така вже й велика. А проте, приїхавши в місто, Наталя Василівна відчула, що було б гіріхом в такий день просидіти три години в наглухо замкненому залі кінотеатру. В такий перший весняний день!
Отже, спочатку вона пройшла бульваром Миру, де повним ходом ішли весняні роботи: обрізувалось сухе гілля, білились стовбури дерев, перекопувалась земля. Ще тільки вчора в усьому світі, здавалось, панував єдиний сірий колір, а сьогодні його прорвала така повінь контрастних кольорів: чорна вогка земля і блакитне небо, золото сонця і молода зелень, біле вапно і довгі смужки яскраво-червоної тканини, якою веселі дівчата підв'язували молоді саджанці. А бруньки на каштанах були такими великими, що їх і бруньками якось називати незручно.
Пройшовши з кінця в кінець весь бульвар, Наталя Василівна відчула втому. Навіть голова в неї запаморочилась, можливо, від незвичного яскравого сонця чи від надто свіжого повітря. Надмір кисню теж може бути шкідливим для організму, який звик обходитись значно скромнішими дозами. "Ну-ну, дівчино, - сказала собі Наталя Василівна, - ще тільки того не вистачало, щоб ти налякала отих милих дівчаток (напевно, студентки, які втекли з лекції заради весни) і простягнулась отут на землі. Спокійно, дівчино, спокійно, ось дійдеш до лавочки, сядеш, подихаєш, і все мине.
...Якби хтось міг почути цей внутрішній монолог Наталі Василівни, то йому, мабуть, стало б дуже смішно. Бо як же: геть сива бабуся явно пенсійного віку називає себе дівчиною! Але Наталя Василівна звикла так звертатись до себе ще замолоду. А потім... Ну, що потім? В житті людини не буває ніякого "потім" або "раптом". Є звичайне "зараз". Я прокидаюсь сьогодні вранці і дивлюсь на себе в дзеркало і не помічаю в ньому ніяких змін порівняно з вчорашнім днем. І так само завтра не помічу ніяких змін порівняно з сьогоднішнім днем. І мине десять і двадцять років, а я все буду така сама. От лише випадково десь під час туристської поїздки в далекому місті зустріну свою найулюбленішу подругу, з якою на першому курсі інституту поклялись ніколи не розлучатись і після випускного вечора так ні разу й не бачились. Я впізнаю її відразу, хоча вона так постаріла, господи, як вона постаріла! Ну, як же можіна так постаріти, адже я ось нітрохи не змінилась! Дарма, що коли вірити документам, мені все більше і більше років, ніби уже й на пенсію скоро пора, а проте я нітрохи не змінилась ні зовні, ні в душі. Все так же я прокидаюсь вранці з передчуттям якогось чуда і з хвилюванням відкриваю поштову скриньку, бо все мені здається, що випаде звідти конверт, який буде світитись, наче сонце. Все так же я можу заплакати від якої-небудь простенької, аж навної пісеньки. І над усе цікавість: а що ж іще зі мною в житті буде?
Жінко, схаменися! Що в тобі залишилось від тієї тоненької дівчинки з великими здивованими очима, яка дивиться на тебе з фотокартки? Тільки очі, можливо, й залишились, бо вони все так же дивуються, коли зустрічаються з брехнею, брутальністю, злом. Пора б уже тільки злегка півусміхаючись, сказати: "Я так і знала!", а ти все дивуєшся: "Як же так можна?" А більше нічого, нічого в тобі від неї. І волосся побіліло і висохло, і на обличчі сітка зморщок, і шкіра на руках мов посохле осіннє листя. Як же ти можеш не помічати все це? Мабуть, це тому, що все воно підходило поступово, так, як росте трава, як достигає яблуко, як облітає листя з дерев. У цьому велика мудрість природи, що людина не помічає, як вона старіє. Бо який це був би жах - якогось ранку прокинутись, підійти до дзеркала і раптом побачити, що ти вже стара...
Поступово туман в голові розвіявся і все довкола твердо стало на свої місця, але тоді Наталя Василівна раптом відчула, що їй дуже хочеться їсти. Вона подумала, що раз вже не пішла в кіно, то може собі принаймні дозволити таку розвагу, щоб пообідати в молочному кафе. Чи то свіже повітря так справило, чи дійсно в цьому кафе так добре готували, але млинчики з сиром були справді дуже смачні, а какао гаряче і запашне. Наталя Василівна вирішила було повертатись додому та сонце так лагідно пригрівало, що вона не витерпіла і ще на кілька хвилин присіла на лавочці біля фонтану. Фонтан ще не включили після зими, на дні басейну зібралось чимало сухого листя і пилу, і використаних тролейбусних талонів, і навіть порожніх пачок з-під цигарок.
- Смітник зробили! - раптом сердито обізвалась жінка, яка сиділа поруч. — Руки обірвати за таке!
- Та це ж скільки місяців збиралось, — відповіла Наталя Василівна. - Це ж за всю зиму. Та й те ж, он гляньте: де тролейбусна зупинка, а де урну поставили. Виходить людина з тролейбусу, хоче викинути тролейбусний талон, щоб потім не плутався під руками на випадок контролю, а тут он аж куди треба йти. В кого тепер є зайвий час? От і пускають за вітром, думають: такий крихітний клаптик паперу, занесе його куди-небудь, що й видно не буде.
- Ах, ви їх не захищайте! - нетерпляче сказала жінка. - Ви їх не захищайте! Тепер такі пішли люди...
- А я їх і не захищаю, - посміхнулась Наталя Василівна, - я нас з вами захищаю. Адже ми також люди.
- Правда, правда,- пожвавішала жінка і навіть на лавці засовалась від збудження. - А от ніхто ж цього розуміти не хоче. Ну, що ти також людина і що до тебе треба ставитись по-людськи. А то й тільки чуєш: "Аіваїм чого треба? А ваше яке діло?" А коли ж в мене серце болить, коли я бачу, як не по-людськи все робиться!
Наталя Василівна скоса глянула на гостроносе, схоже на суху грушку обличчя своєї принагідної сусідки. Та була одягнена не так, щоб у старі, але в якісь страшенно старомодні речі: в широкий макінтош ясно-бежевого кольору і чорну оксамитову шляпку. На її обличчі колись давно і назавжди застиг вираз кривди на весь білий світ і навіть найтепліші сонячні промені були не в силі розтопити цю гірко-кислу маску. А проте жінці, як видно, дуже хотілось поговорити бодай з кимось. Тепер це називають комунікабельністю, а колись цього мудрого слова не знали, проте потреба поділитись своїми думками в людській натурі була завжди, може, саме це й зробило людину людиною. А в Наталі Василівні зроду було щось таке, що людям хотілось поговорити з нею. Може, що вона завжди так охоче слухала і так щиро посміхалась, і навіть коли вона заперечувала, співбесідникові здавалось, що вона з ним погоджується.
Ось і зараз її сусідка, яка назвала себе Стефанією Степанівною, збуджено і обурено розповідала, як її хотіли виселити з квартири, а вона не допустила до того, пробилась на прийом до першого секретаря обкому партії, а не допустила. Він їй каже: "є закон, щоб людей з підвалів виселяти". А вона йому: "Я в тому підвалі поселилась, коли ще весь будинок над нами руїною стояв, ми в місто повернулись, коли ще на околиці бої не стихли, в мене там усе життя пройшло, мій покійний чоловік на фронті був, а ви тепер хочете мене виселити за місто в якийсь Сонячний мікрорайон!"
- А чого ж, - зауважила Наталя Василівна, - це дуж непоганий мікрорайон, тихий, зелений, і парк великий посадили, і озеро посеред нього. Саме для пенсіонерів там затишне життя.
- Аякже!- іронічно заперечила Стефанія Степанівна. - До центру за дві години не доберешся. Звичайно, як хто звик на околицях тулитись, то йому і там рай, а я звикла в центрі жити, щоб тобі і магазини всі поблизу, і театр, і кіно. Ще як був живий мій чоловік, то ми раз на місяць обов'язково в кіно ходили. А колись навіть в театрі були, от вже не згадаю, що там за п'єса йшла, щось про війну.
- Так, - погодилась Наталя Василівна, - про війну є хороші п'єси.
- Отож, отож, - зіраділа Стефанія Степанівна, начебто почула щось таке, що значно зміцнило її позицію в питанні про квартиру. -Я ж і кажу, раз не положено в підвалі жити, то давайте мені квартиру в цьому ж будинку. Ну, від сили - в сусідньому. А вони мені, мовляв, у цих будинках нема вільної квартири, та ще й однокімнатної. А я кажу: як - однокімнатної? Все життя я жила в двокімнатній, а тепер ви мене хочете в однокімнатну? То й що, що я одна залишилась, а речі я куди діну? Викидати, чи що? В комісійний здати? Ну, знаєте, не для того я все життя копійку до копійки тулила, в усьому собі відмовляла, щоб якусь хорошу річ купити, а тепер її за безцінь в комісійному магазині продати. Хіба ж там справжню ціну дадуть? Там же сидять такі аферисти, вони як побачать щось хороше, то навмисно найдешевше оцінюють, щоб собі взяти. А в мене знаєте який кришталь є! Такого зараз і не шукай, бо не знайдеш!
Вона раптом посміхнулась якось запобігливо і навіть жалібно.
- А ви не зайшли б до мене в гості? - прохально сказала вона. - Я зовсім близько живу, ось мої вікна, бачите? Я вам покажу свій кришталь.
Наталя Василівна не бачила вікон і її зовсім не цікавив кришталь, і візагалі, їй вже пора було вертатись додому, бо Ліда, сусідка по квартирі, працювала в другу зміну, а її малий був вдома на карантині і вона обіцяла за ним приглянути. Але в цієї Стефанії Степанівни попри всю її зовнішню бундючність і жовчність було щось дуже жалюгідне. Наталя Василівна подумала, що це, мабуть, дуже самотня і дуже нещаслива жінка, самотня і нещаслива саме через свій характер, який не дозволяє їй нікому уступити, признати себе винною, увійти в становище іншої людини. Мабуть, людям з нею дуже нелегко, але в них є принаймні такий вихід - уникати її. А ось їй же теж з собою нелегко, а від себе нікуди не дінешся.
- Ну що ж,- сказала несподівано для самої себе Наталя Василівна,- якщо ваша ласка, я охоче подивлюсь. Я дуже люблю кришталь.
Вікна дійсно були зовсім недалеко. Вони лише наполовину виглядали з землі, перед ними були глибокі приямки, прикриті металевими сітками.
- Це я добилась, щоб сітки зробили,- з гордістю сказала Стефанія Степанівна. - Доти в жек ходила, аж  поки не зробили. А то точнісінько таке було, як в тому басейні: хто не йде, то щось кине. І хоч прибирай, хоч не прибирай - все одно якесь сміття буде!
Вони зайшли в під'їзд і спустились кудись в темну глибину. Наталя Василівна мовчки дивувалась, як її нова знайома в такій кромішній пітьмі без довгих зволікань відкрила кілька замків. Не то три, не то чотири, Наталя Василівна таки збилась з рахунку. Кімната, куди вони нарешті увійшли, була досить велика і несподівано висока. А дрорізи вікон і дверей найбільше нагадували бійниці в старовинних замках, такі вони були глибокі. "Так, - подумала Наталя Василівна, - не економили раніше будівельних матеріалів. Та за такими стінами ніякий артобстріл не страшний".
- Це в мене вітальня, - квапливо сказала Стефанія Степанівна, - а ось це спальня. Теж велика, не те що тепер будують: ліжіко двоспальне поставити ніде, бо не пройдеш.
- А відразу видно, що ви тут в перші післявоєнні роки поселились, - сказала Наталя Василівна. - Меблі такі...
Меблі, дійсно були післявоєнні, а можливо, навіть довоєнні або й взагалі дореволюційні. В першій кімнаті стояв величезний буфет з чорного дерева, весь в дверцятах і шухлядах, скляних і дерев'яних, причому і скло, і дерево були густо вікриті різьбою. Посеред кімнати стояв овальний стіл, покритий малиновою плюшевою скатертю, а з-під її довгих китиць щирили зуби розлючені леви. Над столом висіла люстра, обгорнена в пожовклі газети.
- Це справжнє венеціанське скло, - побожно сказала  Стефанія Степанівіна. - Ото загорнула в газети, бо все одно я її не вмикаю. То навіщо має пилом припадати? Сідайте, будь ласка,- запропонувала вона, відсовуючи громіздке крісло в чохлі з линялого ситцю.- Я зараз чай поставлю.
Вона постелила на стіл шматок клейонки і принесла з кухні дві чашки: одну з грубого фаянсу, червону в білий горошок, другу з тонкої порцеляни з синьо-золотим візерунком. Чай в них був слабенький, ледь-ледь жовтуватий і майже несолодкий. "Мабуть, їй нелегко живеться, - подумала Наталя Василівна, - якщо сама лиш пенсія..."
- Це моя донька, - раптом сказала Стефанія Степанівна, помітивши, що погляд гості мимохідь ковзнув по фотокартці чорнявої дівчини. Фотокартка була оправлена в рамку з чорного дерева і від того створювала якесь трагічне враження.
- Красива у вас донька,- скавала Наталя Василівна. Сказала так, аби щось сказати, хоч дівчина справді була красива. Чомусь дуже незручно почувала вона себе в цій квартирі. І сидіти на стільці з зіпсованими пружинами за надто високим столом було незручно. І пити несмачний чай зі надщербленої чашки було незручно. Їй захотілось якнайшвидше піти звідси.
- Підождіть! - сполохалась   господиня. - Підождіть, я ж ще вам нічого не показала!
Вона подріботіла до буфету, відчинила дверцята і дістала звідти спраівді прекрасну кришталеву вазу. Поставлена на малиновий плюш, вона враз спалахнула сріблястим сяйвом. Це сяйво мерехтіло, тремтіло, переливалось. Саме таке сяйво уявлялось Наталі Василівні, коли вона слухала музику Моцарта. Таке ніжне і невимовно прекрасне сріблясте сяйво. "Справді, гарно, - подумала Наталя Василівна, - а я чомусь завжди з упередженням ставилась до самого поняття "кришталь". Чомусь я завжди пов'язувала його з міщанством".
А тим часом господиня обережно, напружуючи свої в'ялі м'язи, дістала з буфету щось, що формою і розмірами нагадувало ванну для немовляти. Це "щось" теж було з кришталю.
- Лодія, - сказала вона точнісінько тим же тоном, яким говорила "венеціанське скло".
Потім на стіл стали укритий складною різьбою графин і дюжина бокалів. Потім ще ваза, і ще ваза, і ще якась посудина, назви якої Наталя Василівна не знала. Скоро весь стіл був заставлений кришталем і став схожим на прилавок в посудному магазині. Наталя Василівна насилу розшукала серед усього ту найпершу вазу і здивувалась. Бо жодного дрібного сяйва над вазою не було, вона стояла, груба і незграбна, серед таких же важких незграбних і абсолютно безглуздих у своїй невживаності речей.
- Ось бачите, - стомлено сказала Стефанія Степанівна, - це в наші часи справжній капітал. А вона сказала, що їй чхати на кришталь. Розумієте, так і сказала - чхати! Я її в торговий інститут влаштувала, а вона в Сибір поїхала. Мого батька в Сибір царські жандарми в наручниках возили, а вона сама поїхала. А мати все життя копійку до копійки складала, я вам про кожну вазу можу розказати, як я її купила і скільки за неї заплатила. А їй начхати! На рідну матір начхати! Романтики їй закортіло!
- Ну, для чого ж ви так, - м'яко сказала Наталя Василівна, - просто діти хочуть самі будувати своє життя. І ми не повинні їм в цьому перечити.
- Нічого, - з погрозою сказала Стефанія Степанівна,- нічого, вона ще повернеться! А я тоді ще подивлюсь, приписувати її в себе чи ні. Нехай тільки спробує приїхати з чоловіком! Знаю я цих чоловіків, знайдених на будовах! Звичайно, квартира в центрі великого міста - це тобі не палатка в тайзі. І меблі...
Наталя Василівна відчула, що негайно мусить вийти звідси.
- Не хвилюйтесь, - сказала вона, встаючи, - ваша донька не повернеться сюди. Ні сама, ні з чоловіком.
- Ви так думаєте? - розгубилась Стефанія Степанівна. - Ну, чого б їй не вернутись. Адже це ж її рідний дім. Все-таки вона тут виросла.
Вона задріботіла за гостею до дверей і раптом жалібним тоном сказала:
- А можна як-небудь до вас в гості заїхати? А  то все сидиш, сидиш одна в цьому підвалі, тільки й розмови, що підеш за хлібом чи молоком і з продавщицею поговориш.

***
Стефанія Степанівна таки справді приїхала в гості. Приїхала в будній день, коли люди на роботі і в тролейбусі хоч трохи вільніше. Бо коли ти на пенсії, то яке має значення для тебе, будній день чи свято. Навіть навпаки, в свято краще знайти собі якесь заняття вдома. Поприбирати на полицях в шафі чи поштопати панчохи.
А ось в будній день можна і в магазини сходити, і порожні пляшжи здати, тільки треба йти не з самого ранку. З самого ранку в магазини йдуть домогосподарки або пенсіонери, які живуть при сім'ї і виконують обов'язки агентів-постачальників. Спробуй вони не принести м'яса чи свіжої риби, то скільки дорікань доведеться почути. Їм більше треба, от вони і біжать відразу зранку. А потім, десь після десятої години, в магазинах стає порожньо. Правда, ненадовго, бо о дванадцятій починається обідня перерва і тоді в магазини біжать нетерплячі жінки, в яких нікому купувати цродукти. Вони нетерплячі і знервовані, бо як тут будеш терплячим, коли за годину треба встигнути купити все для борщу, починаючи з картоплі і кінчаючи хлібом. Ну і, само собою, м'ясо, томат, буряки, капусту, сметану. Тут не до хороших манер і не до того, щоб пропустити без черги бабусю, яка сидить цілий день вдома і може прийти в магазин, коли їй заманеться. Отож самотнім пенсіонеркам найкраще ходити в магазини в період з десятої до дванадцятої години дня. Вранішня хвиля покупців уже пішла на спад, а якщо вона якісь продукти забрала без остатку, то не так воно й страшно. Самотня людина завжди якось переб'ється.
І саме в цей час, коли Наталя Василівна поверталась додому, несучи в сумці пляшку кефіру, батон і трохи свіжої тюльки для кішки, її хтось назвав по імені. Озирнулась - і не відразу впізнала свою нову знайому.
Хоч те знайомство зі Стефанією Степанівною залишило якесь неприємне враження, але Наталя Василівна не дозволила собі показати, що вона не рада несподіваній гості. Якщо люди нам не подобаються, вони в цьому не завжди винні. Звідки їм знати, яких людей ви волієте: балакучих чи мовчазних, рішучих чи несміливих, веселих чи серйозних? Зрештою, кожна людина, при всіх своїх достоїнствах і недоліках, має право на увагу і співчуття. Або, точніше, має потребу в увазі і співчутті. Щоб хтось щиро або навіть і не дуже щиро, а все ж запитав: "А як ваші справи?" І потім не перервав на півслові, а більш-менш уважно вислухав, поспівчував або порадів, сказав хоч кілька слів, які, зрештою, так легко сказати. Що-небудь на зразок: "У вас чудовий вигляд!" Або: "Не хвилюйтесь, я думаю, все буде добре". Чому людям так важко сказати добре слово?
Стефанія Степанівна дріботіла, цікаво озираючись довкола. Все життя вона прожила в цьому місті і все життя нічого не знала, окрім центральної площі, колгоспного ринку і ще двох-трьох вулиць, на яких розташовані магазини. А це зовсім новий район, мабуть, як отой Сонячний, що їй пропонували. А так нічого, довкола газони чистенькі, і дерева молоді насаджено, і навіть лавочки стоять. Сідай собі, будь ласка, дихай свіжим повітрям. Он як та товста баба в чорній "москвичці", що їх носили чоловіки років двадцять назад. Сидить і репетує: "А чорти б вас побрали, шибеники прокляті, ось скажу участковому, щоб у колонію вас послали, хулігани з вас виростуть на горе вашим батькам, і куди вони дивляться!"
- Все воюєш, Антоніно Петрівно? - весело запитала Наталя Василівна.
- Та якого ж чорта не будеш тут воювати, коли ж такі харцизяки ростуть! Ганяють по під'їздах та репетують як оглашенні! А щоб ви позамовкали навіки!
- Ну-ну, - примирливо сказала Наталя Василівна, - можна подумати, що як ти була дитиною, то ходила лише навшпиньках та розмовляла пошепки.
- Авжеж, що не ганяла так, як оті лобуряки, - відрізала Антоніна Петрівна. - Мені дванадцять було, як ми без батька залишились. А в матері ще троє було, одне від другого менше. Тут не поганяєш.
- Що ж, коли тобі було важко, то ти б хотіла, щоб усім теж було важко? - Наталя Василівна докірливо похитала головою. - А ти ж зовсім цього і не хочеш, у тебе ж добре серце, ото тільки язик злий.
Жила Наталя Василівна на четвертому поверсі. Хоч в них і був ліфт, але вона ним ніколи не користувалась, вважала, що помірне навантаження корисне для .серця. Отож і зараз вона за звичкою пройшла повз ліфт, а потім довелось на кожній площадці зупинятись, бо ж її гостя зовсім не звикла підійматись по сходах. Під дверима вже стояла Ліда з півторарічним Владькою на руках.
- Наталю Василівно, - зраділа вона, - а я вже злякалась, де це ви! В нас сьогодні заняття по економіці, треба на годину раніше прийти, а я тут з цим горем.
- Дай-дай-дай! -сказало "горе".
- Тобі все лише дай! У-у, розбишака отакий! - Ліда рвучко поцілувала тугу дитячу щічку, посадила малого просто на підлоту в передпокої і побігла.
- І ви беретесь доглядати чужих дітей? - запитала Стефанія Степанівіна, з острахом поглядаючи на дитину. - Я б ні за які гроші не погодилась. А скільки ви берете?
- А ніскільки!- Наталя Василівна простягнула Владьці два пальці. Він вчепився за них рожевими долоньками і повагом став на ніжки.
- Ну, топ, топ, крокуй, малеча! І сам! Сам! Владька зробив кілька кроків, зашпортнувся за доріжку, шльопнувся, але не заплакав. Простягнув рученята і вимогливо закричав:
-  Дай-дай-дай!
- Підождеш, - сказала Наталя Василівна, - не думай, що в цьому світі досить сказати "дай", як усе тобі дасться до рук. Вчись тертти.
Вона запропонувала сісти Стефанії Степанівні і пішла на кухню поставити чайник. Повернулась в кімнату, постелила на стіл вишивану скатерть.
- Красива скатерть, - тоном знавця сказала Стефаінія Степанівна. - Хоч і звичайне полотно, але ж вишивка... Дорого, мабуть, коштує.
- Ніколи про це не думала, - призналась Наталя Василівна. - Просто я люблю вишивати і вважаю, що ця скатерть мені вдалась.
Вона підсунула Владьці картонну коробку з-під взуття, всякій було складено різнокольорові пластмасові кубуки. Владька почав діставати кубики - з коробки, зосереджено пристукуючи по кожному кулачком. Наталя Василівна принесла з кухні чайник.
- Сідайте до столу, - запропонувала вона. - Свіжий чай - це найкращий напій. А надто з варенням. Це ось полуничне, а це малинове.
Стефанія Степанівна набрала на кінець ложечки трішки варення, піднесла до губів.
- Пахне як! - сказала вона.- Давно я малинового варення не їла. Малина на базарі страшенно дорога.
- Мені її моя колишня учениця привозить, - сказала Наталя Василівна. - Вона в селі вчителькою працює. Кожен рік привозить і полуниці, і малину.
- Пам'ятає, значить,- сказала Стефанія Степанівна.
Крізь відчинене вікно долетів веселий вереск хлопчаків.
- І знову ваша сусідка скандалить, - сказала Стефанія Степанівна. - Ото ще базарна баба! Їй аби полаятись.
- Чому ж тільки полаятись? - заперечила Наталя Василівна. - Ви ж самі чули, вона матері допомагала поставити на ноги трьох молодших. А після війни вийшла заміж за безногого інваліда і трьох своїх дітей виховала. Ну а зараз їй скучно. Чоловік помер, діти живуть окремо, сама на пенсії. Набридає цілими днями самотньо сидіти на лавці. Ото хоч покричить - все ж розвага.
Вона підняла Владьку і сунула його на руки Стефаніі Степанівні:
- Потримайте, будь ласка, хвилину, щоб на нього протягом не подуло.
Потім відчинила балконні двері і гукнула:
- Антоніно Петрівно, ідіть з нами чай пити! З полуничним варенням!
Антоніна Петрівна не забарилась. Вона зняла "москвичку", але накинула на плечі товсту коричневу хустку, яка до того закутувала її голову. Подивилась скоса на Владьку, який розважався тим, що розкидав кубики в усі боки.
- Безсовісна ця Лідка, - осудливо сказала вона,- могла б вам бодай якусь десятку підкинути. Скільки ви з цією дитиною возитесь.
- Ну, що ви, - заперечила Наталя Василівна, - за що тут платити? Мені ж самій з ним веселіше. А їй самій непереливки. Ось вернеться чоловік з армії.
- Якщо вернеться, - ущипіливо зауважила Антоніна Петрівна.- До неї...
- Ну, ви це облиште! - обурилась Наталя Василівна. - Чому б це йому не вернутись? І взагалі, давайте краще пити чай!
І три старі жінки взялись до ча'ю. Наталя Василівна задумливо слідкувала, як непомітно розтає шматочок цукру, занурений в золотисто-коричневу рідину. Стефанія Степанівна набирала ваїрення на ложечку, дбаючи при тому, щоб не набрати більше половини, а то, чого доброго, люди подумають, що вона давно його не їла. Що ж до Антоніни Петрівни, то вона спочатку старанно дмухала в чашку, потім, голосно сьорбаючи, відпивала ковток і, здавалось, почувала себе зовсім щасливою. А залишений на себе самого Владька зробив велике відкриття. Виявляється, один кубик можна покласти на другий. Правда, третій зверху ніяк не лягав, вся складна конструкція розсипалась, але Владька не плакав від невдачі. Він буві певен, що рано чи пізно, але оволодіє цією мудрістю. Він все одно стане зверху, цей третій кубик!


Відцвіла  шипшина

- Не розумію тебе,- роздратовано сказав він.- Чого ти, нарешті, хочеш?
- Не знаю, - відповіла. - Але так я більше не можу.
- Хіба я тобі не допомагаю?
- Допомагаєш.
- Так чого ж ти ще хочеш?
- Відпочити. Маю я право хоч на один вихідний день?
- І як ти його уявляєш?
- Робити те, що хочу, а не те, що повинна. І щоб мене не сіпали з усіх боків. Щоб було тихо і спокійно. І щоб я залишилась одна.
- То, може, накажеш мені взяти дітей і забиратись геть?
- Ні, ви лишайтесь. А я піду.
Вона відрізала скибку хліба, помазала маслом, загорнула з шматком ковбаси та двома огірками в папір. Налила в термос компоту. Він слідкував за нею зі змішаним почуттям збентеження і роздратованості.
- Може, хоч скажеш, куди йдеш?
- У ліс. Щоб побути одній.
Вона тихенько причинила двері, бо діти ще спали, і стала на ганку. Великий будинок з червоної цегли, в якому вони жили, стояв на піщаному пагорбі, вкритому ріденькою травицею. Внизу, біля огорожі, ріс великий кущ шипшини. Весною він цвів рясно та ніжно - здавалось, то ранкова рожева хмара опустилася на їхнє подвір'я та й зачепилася за огорожу. Але зараз шипшина вже перецвіла, зав'язалися маленькі зелені кульки, і вся вона, припорошена пилом, стояла сіро-зелена, буденна і нецікава.
Сонце тільки зводилося з-над лісу, і вона пішла назустріч йому.
"Гори все це ясним вогнем, - думала йдучи. - Я теж маю право на відпочинок. І не треба мені допомагати! Завжди хтось сильніший, мудріший, вправніший допомагає дурнішому, нездарнішому. А я не дурніша! І я не повинна жертвувати усім заради сім'ї тільки тому, що я жінка".
Ліс стояв тихий і добрий, просто неможливо було думати про щось погане. Червоні стовбури сосон тяглися в блакитну глибінь, стаючи все стрункішими, тоншими. Сонце виблискувало на корі, а вітер гойдав далекі зелені верхівки. Земля під соснами, всипана торішньою хвоєю, слизька та блискуча, мов паркет. Тихо, тільки вітер шумить, десь туркотить горлиця, та зрідка під ногою хрусне гілка. Ця тиша проникала в її душу, вона й сама не помітила, як їй уперше за останні три роки стало спокійно. Ішла, дихаючи на повні груди, купаючись у хвилях того спокою.
Потім сіла на землю, простягнувши ноги, розгорнула папір і заходилась їсти. Здавалось, ніколи ще не було такого апетиту. "Ну от, - подумала, - а тепер піду далі". І раптом застигла, бо звідкись згори, наче з неба, впала білка. Зрештою, падіння не завдало їй шкоди, бо білка діловито заснувала, щось шукаючи. Щось хапала з землі крихітними лапками, підносила, чи то оглядала, чи обнюхувала, і кидала, і знову шукала, а хвіст літав за нею пухнастою золотою хмаринкою. "От живе собі,- подумалось їй,- така беззахисна і крихітна, порівняно з лісом. Анітрохи не журиться, що така маленька і беззахисна. Певно, щось собі по-своєму, по-білчиному, відчуває, планує. Бач, яка заклопотана!" Білка кинулася до найближчого стовбура, швидко подерлася вгору. Якусь мить гойдалася, потім легко стрибнула і зникла.
Жінка згорнула папір, засунула його разом з термосом в густий кущ папороті під примітною кривою сосною. Буде повертатися - забере.
"Чому так? - думала, йдучи далі.-Чому людині ніколи не досить того, що вона має? Чому річ, якою ми володіємо, з часом втрачає цінність? От коли під час пологів мені боліло... я ж думала тоді: яке це щастя, коли нічого не болить! Здавалося, коли перестане боліти, буду найщасливішою людиною. Буду ходити і весь час посміхатись. А от зараз мені нічого не болить, я здорова і сильна, але зовсім не вважаю, що це щастя. Чому?"
Стежка вивела її в глибокий яр. Жінка роззулась і пішла по нагрітому піску.
"Як гарно! Червоні квіти, білі метелики... Чому я ніколи тут не була? А зрештою, де я була? І що бачила?"
Вона сумлінно почала пригадувати своє життя з того дня, як вони приїхали в це село, - молоді, завзяті, наївні, сповнені великих планів. Вони не просто вчитимуть дітей, а будуть проводити в життя власні педагогічні теорії, про які говорено-переговорено. Вони самі попросилися в далеке село, де могли стати першими вихователями, вчителями, наставниками. Вони все організують, як задумали, не мине й п'яти років ("Яких п'ять? Три, а може й два!" - гарячкував він), як про їхню школу заговорять по всій країні. Все найкраще, найрозумніше, найпрогресивніше, що було в педагогічних теоріях від Руссо до Сухомлинського, мало гармонійно поєднатися в їхній практиці.
Мало бути... А сталося так, що через рік народилася Віка,- таке смішне, червоне, крикливе, - і відразу стала найголовнішою. Виявилося, що в добі немає ні хвилиночки вільної, бо треба Віку годувати, купати, забавляти, бо Віка, Віка, Віка... За цими клопотами й не помітила, що з нею самою щось не гаразд. Народилася Лялька. Ну, звичайно, клопоту стало втричі більше, але ж це тимчасове, діти підростуть, все стане на місце, і вони таки візьмуться за здійснення своїх планів. А тим часом у Віки кір. Звичайно, в Ляльки також. Потім коклюш. На кого їх лишиш? Хвору дитину в ясла не відведеш. А для двох дітей потрібне молоко, багато молока. Довелося завести корову, взяти город, бо й картоплину, й капустину треба. Отак і покотилося: ще вдосвіта схоплювалась, щоб подоїти корову, заки її поженуть "на росу". Потім прання та сніданок, щоб устиг чоловік поїсти, поки на роботу. Тоді прокидаються діти, неодмінно обидві разом, здіймають злагоджений крик, і ти не знаєш, котру годувати першою. А там прибирання, полоття в городі, обід та якесь вічне шиття. А тут діти репетують, а тут корову пригнали з паші - треба знову доїти. І так цілісінький день. Лягала спати з прикрим почуттям, що чогось не встигла, щось забула, вся напружена, готова кожної миті зірватися і знову бігти.
Він?.. Він справді допомагав. Вода, дрова, сіно для корови - це його обов'язки. Іноді візьме дітей, піде з ними, щоб вона могла спокійно попрати чи щось пошити. Не п'є, не палить. Любить її, любить дітей. Зразковий батько. "Чому ж мені немає радості? - мучило її настирливе питання.- Кажуть, коли любиш, то можеш заради коханого пожертвувати всім, щоб не трапилося, - дарма, аби він був поряд. Він поруч, а радості немає. Чи може не було любові?" Була. Велика любов з першого погляду, яка пройшла випробування часом. Була спільність поглядів, і переконань, і звичок, що вони аж дивувалися, впізнаючи себе одне в одному. Були мрії про спільне майбутнє, і воно здавалось їм дещо неокресленим, але прекрасним і сяючим.
Вона минула яр і знову заглибилася в ліс. Але там було душно. Рясні краплини поту вкрили її обличчя. Боляче наступила на шишку, мало не заплакала, сіла, взулась і довго сиділа без руху, без думки. Дуже хотілося пити... Встала і пішла далі. Сосни все частіше поступалися місцем темним ялинам, хащі папороті ставали все буйнішими і соковитішими. Потягло прохолодою. Вона зупинилася перед невеликою галявиною, оточеною вільшинами. Між кущами поблискувала вода. Пахло гниллю. Побачила лісову криничку, нахилилась і зачерпнула води долонею. Вода була холодна і прозора, збігала крізь пальці, а те, що залишалось, не могло втамувати спраги. Стала на коліна, припала губами до води. Здавалось їй, що ніколи не нап'ється. Випадково глянула вбік і зірвалася на рівні ноги. У траві, мало не зачепивши її руку, слизнуло в'юнке сріблясте тіло з візерунком чорних квадратиків. Маленька голівка час від часу здіймалася високо вгору, і було в тім русі щось лебедине, і жінка сама не могла б пояснити, чому така огида, аж до заціпеніння, охопила її. Була якась таємна загроза в маленькій голові з пильними очима, в гнучкому тілі, в усіх рухах. Вона обережно, не спускаючи очей з гадюки, ступнула крок назад, ще і ще, аж тоді повернулась і стрімголов побігла геть.
Знову йшла лісом, вдихаючи пахуче повітря. На тонесеньких зелених стеблах схилялися лілові дзвіночки, такі величезні, що аж було дивно, як ті стебла їх утримують. Обережно, самими кінчиками пальців, підвела квітку, заглянула всередину. Аж тепер відчула втому. Сіла на вкритому мохом пагорбку, потім лягла, підклала руки під голову і дивилася в небо.
"А шипшина відцвіла, - згадалося їй. - Стоїть така сіра, неприваблива. Не люблю цієї пори року, люблю сніг, і мороз, і на деревах паморозь, наче біле мереживо. Люблю, коли пригрівають перші весняні промені, і з дахів скапують перші краплини, і перший клаптик чорної землі, і перше зелене стебло, і набухлі бруньки. Люблю сади у білому і рожевому цвіті. І коли вони згинаються під вагою плодів. Люблю золоту осінь, хоч вона насправді зовсім не золота, а помаранчева і червоно-коричнева. Але такої пори, коли вже цвіт осипався, а замість плодів ще лише крихітна кисла зав'язь, не виношу. Мені якось не віриться, що з оцієї зеленої гульки колись виросте плід".
Так вона і заснула. Снився їй кущ шипшини, вкритий рожевим цвітом. Серце у неї завмерло, коли раптом одна ніжна пелюсточка здригнулася, відпала і повільно полетіла додолу. Потім друга, третя, і ось уже весь цвіт осипався додолу, а вона простягнула в розпачі руки, намагаючись зупинити. А цвіт усе сипався і сипався...
Прокинулася, коли західні промені сонця лягали між червоними соснами. Поболювала голова, хотілося пити. Вихідний кінчався, треба повертатися додому. Вона пішла, спочатку повільно, ще заморочена сном, далі все швидше і швидше. Про термос згадала, коли вже вийшла з лісу. "А! - відмахнулась недбало. - Завтра заберу".
Зупинилася на порозі, і в обличчя їй вдарив змішаний запах мокрих повзунків, пареного молока і смаженої картоплі. Звичайно, він за цілий день так і не здогадався відчинити вікно. У таку спеку! Віка задумливо сиділа на горшку. Лялька в своєму ліжечку возилася з якоюсь іграшкою. Сам він, у її хвартусі в червоні конюшинки, щось прав у тазику. Піт котився по його обличчю, він саме підняв руку, щоб обітерти, та так і застиг.
- Мама, - сказала Віка, - мама.
- Ти повернулась?- якось винувато запитав він.
А Лялька раптом зарепетувала. Мати кинулася до неї, схопила на руки, а вона все плакала, ображено складаючи губенята і щось лепечучи.
Віка додибала до неї, ухопилася за плаття і захоплено дивилася знизу вгору. Він підійшов теж і став, а з його рук скапувала мильна піна...
- Я вернулася, - сказала вона.  Шипшина відцвіла. Нічого не поробиш, цвіт ніколи не буває вічним. Але ж плоди залишилися. Треба набратися терпіння і дочекатися, поки вони достигнуть. А школа у нас з тобою все одно буде найкраща в цілому Союзі. Ось побачиш!
 

Клопіт з рибою

Коли Світлана поверталася додому, сонце вже зайшло і на тлі абрикосового неба чітко вимальовувалося віття. Блакитна імла випливала з глибини дворів, провулків, і від того обриси дерев та будинків розпливалися. Лінії ставали м'якими, барви приглушеними, мов на акварельних малюнках. Ось увімкнули вуличне освітлення. Низка ламп спалахнула примарним блідо-фіолетовим сяйвом. Воно тремтіло, здавалось, ось-ось погасне, але не гасло, а якоїсь миті ставало ніжно-зеленим. Це було неймовірно гарно: наче на чорному гіллі розцвіли величезні фантастичні квіти. За кілька секунд те сяйво знову блякло, і вже можна було не звертати на нього уваги.
"Молоко є, масло є, хліб купила, фарш купила", - перераховувала Cвітлана, а очі несамохіть заглядали в провулки, де було ще темно, аби знову побачити те диво народження світла. "Зовсім весняний вечір, навіть пахне квітнем. А воно ж листопад, вся зима попереду. Ой як не хочеться! Колись приснилося, ніби йду вулицею і з відчаєм думаю, що настала осінь, а я так і не помітила, як літо минуло. Мало не заплакала. Потім прокинулася - за вікнами травень. Тепер же осінь. І мені справді хочеться плакати, але не від розпачу, а від того, що так гарно довкола. Цей вечір мине і більше ніколи не повториться. Але я запам'ятаю, як ішла вулицею, яке було небо. І того бородатого чоловіка. І ту дівчину в зеленому береті. І світло".
Обережно несла в собі почуття краси і неповторності всього, що її оточує, посміхалася довірливо і дуже не хотіла зустріти когось, хто міг би зупинити, заговорити і розвіяти той настрій, який їй так хотілося зберегти.
- Мамо, а ти не будеш сердитись? - зустрів на порозі Андрій.
- Що трапилося? - злякано глянула на нього. Руки-ноги цілі, синців не видно, подряпин теж. - Щось розбив?
- Ні. Я рибу купив. Узяв у тебе гроші.
- Яку рибу?
- Живу. У нас тут продавали рибу. Ну, я й купив. Ти  підсмажиш її, і ми повечеряємо. Вона смачна-пресмачна. Ти ж любиш смажену рибу, правда? Я так подумав, що ти любиш, і купив. Вона ж недорога, - він заглядав їй у вічі, не знаючи, як вона до цього поставиться.
Вона засміялась.
- Ах ти, господарю мій! Ну гаразд, підсмажимо. А де ж вона, твоя риба?
- У ванні, - засяяв посмішкою син. - Розумієш, вона жива! Я напустив у ванну води і її туди вкинув. І ще дав їй хліба, думав, вона буде їсти, а вона не хоче.
Товста темно-золота рибина стояла нерухомо в воді, ткнувшись носом у білу стінку ванни.
- Вона вже померла, - чомусь пошепки сказав Андрій.
- Ні, - заперечила Світлана,- мертва риба плаває догори черевом.
Андрій занурив руку у воду і обережно торкнувся рибини. Вона ворухнулась. Андрій злякано відсмикнув руку і засміявся над своїм переляком. А риба ліниво змахнула хвостом і знову ткнулася носом у стінку.
- Мамо, нехай вона у нас живе, - сказав Андрій. - Назовсім. А коли купатися, ми її в тазик перенесемо або в ту ванночку, що я купався, як був малий.
- Вона не буде тут жити, - відповіла Світлана і пішла в кухню. Поставила чайник на плитку і заходилася розпаковувати сумку. - У цій воді риба не житиме, їй не вистачить кисню.
- Вона помре? - Андрій похнюпився, дивився спідлоба, і очі його підозріло блищали. Світлана посміхнулася.
- Про рибу кажуть, що вона заснула, а не померла.
- Правда? - зрадів Андрій.- Вона засинає? Як ми? І їй не болить?
- Анітрішки. Поглянь, які я свічки купила.
- Ух ти! А для чого?
- Не знаю. Сподобалися.
- І мені теж подобаються. Знаєш, коли світла не буде, ми їх запалимо. Пам'ятаєш, як погасло світло, а татко тоді теж був у відрядженні, ти знайшла свічку і засвітила. Ми тоді сиділи на тахті і ти співала пісні. Та ж свічка зовсім згоріла, правда?
Він обережно перебирав напівпрозорі свічки, схожі на льодові бурульки, тільки різнокольорові: блакитні, червоні, зелені... Вони були схожі і на довгі цукерки, які йому купувала мама. Так хотілося їх попробувати! Якби відкусити, хоч крихіточку-крихіточку...
- Гляди не поламай, - сказала Світлана.
- Ні, я обережно. Мамо, а як вони кольорові, то світяться кольоровим вогнем? Як ракети, коли салют?
- Ні, - відповіла Світлана, - вони горять звичайним світлом, як та свічка.
У нього був такий вираз обличчя, що їй стало і смішно, і шкода його.
- Почекай трохи, - сказала вона.- На Новий рік я куплю тобі кольорові бенгальські вогні.
- Правда? - зрадів Андрій. - А скоро буде Новий рік?
- Скоро.
- Зовсім-зовсім скоро?
- Зовсім-зовсім.
Вони повечеряли, помили посуд. Треба було щось робити з тією рибою, не лишати ж її у ванні до ранку. Вранці ніколи возитися з нею, і так поспішаєш.
Риба так же непорушно стояла у воді.
- Вона вже заснула, - знову пошепки сказав Андрій. Світлана вхопила рибу за слизький хвіст і витягла з води. Риба висіла вниз головою і важко рухала ртом.
- Заснула,- ствердила Світлана і понесла рибу на кухню.
- Андрійку, - гукнула синові, - принеси куховарську книгу. Оту, де на обкладинці тьотя в косинці.
Вона знайшла ніж, притримала рибу за хвіст, а ножем шаркнула проти луски. І раптом риба відчайдушно забилася під її руками.
- А-ай, - заверещала Світлана, відскакуючи від столу.
Риба ще кілька разів ударила хвостом і впала на підлогу. Вона лежала, важко хапаючи повітря, а на її золотому боці виділялась світла доріжка, там, де пройшов ніж.
Андрій голосно заплакав.
- Ти чого? - метнулася до нього Світлана. - Чого ти плачеш?
- Не треба чистити, - зашморгав  носом син.- їй же боляче. Вона ще не заснула?
- А що накажеш робити? - розсердилася Світлана.- Сидіти над нею всю ніч і чекати, поки вона засне? Купив на мою голову!
- Давай пустимо її назад у ванну? - благально зазирнув їй в очі своїми, блискучими від сліз.- Давай пустимо, мамочко, гаразд?
- Ну й пускай! - сердито сказала Світлана.Проте нагнулась і спробувала схопити рибу. Та знову забилася.
- Я боюсь її! - жалібно сказала Світлана.
- Ну й чого? - розсудливо умовляв Андрій.- Адже це не щука. Правда ж, не щука? А яка це риба? Карась?
- Не знаю. Може, карась, а може, короп. Але я все одно боюся. Сам бери, коли такий розумний.
Андрій відважно схопив рибу, підняв її, але тут вона рвонулась і знову плюхнулась на підлогу, а Андрій заверещав і заховався за мамину спину.
- Ага, - злорадно сказала Світлана, - от бачиш!
- Ну, що ж з нею робити? - безпорадно запитав Андрій. - Треба у воду. Вона помре без води. Мамочко, ну придумай що-небудь!
Нарешті риба знову опинилася у ванні. Вона зіпнула зябрами і ткнулась носом у стінку там, де й раніше, начебто те місце її чимось особливо приваблювало.
- Ну й нехай сидить тут, як їй так подобається, - сказала Світлана.
- Мамо, - благальне сказав Андрій і зазирнув їй у вічі, як він завжди робив, коли хотів щось випросити, - мамочко, давай засвітимо свічки?
- Навіщо? Адже світло є.
- А ми його вимкнемо! Наче його нема. І засвітимо свічку. Ну, мамочко, гаразд? Може, вони хоч трошечки кольоровим вогнем горять?
Ах, як йому не хотілося відмовлятися від надії на диво! Хотілося вірити, що ця ніжно-червона, наче скручена з пелюсток польового маку, паличка горить коли не червоним, то хоч рожевим полум'ям. Світлана згадала, як щойно вона сама ловила мерехтливе лілове сяйво ламп, і посміхнулася дитячим очам, повним тривожного чекання.
- Ну гаразд, давай!
Вони засвітили червону свічку, потім зелену, приліпили їх на блюдце, а самі забралися на тахту.
Полум'я не було ні рожевим, ні зеленим, а таким, як у звичайної свічки, але все одно було гарно. Кімната раптом стала незнайомою і таємничою. Дзеркало темно поблискувало, як бездонне озеро. Мабуть, саме в таких озерах розбійники топили свої скарби. Книжки на стелажі теж стали іншими. Може, такі були в чарівників, там записано всякі таємниці, як робити чудо. А в тій темній пещері під столом, напевне, живе ведмідь. Такий великий, м'який і кудлатий. Ось він зараз вилізе...
Андрій занепокоєно поглянув під стіл, підсунувся ближче до мами.
- Мамочко, заспівай, як ти тоді співала.
Світлана потерлася щокою об гарячу дитячу щічку.
- Що ж тобі заспівати?
Обняла сина за плечі і, не відводячи погляду від вогню, неголосно заспівала:

Ой у полі,
Ой у полі там туман димно...
За туманом нічого не видно...

Кілька хвилин сиділи мовчки, потім Андрійко встав.
- Мамо, давай ту рибу відпустимо. Вона буде в ставку жити?
- У ставку буде.
- А там є... ну, як ти говорила... кисень?
- Є.
-  Тоді давай пустимо в ставок.
- Гаразд. Завтра йтиму на роботу і пущу.
- Вона помре до завтра. Давай зараз!
Було вже пізно, але син вимогливо дивився на неї. І було в його погляді щось таке, що Світлана покірно звелася зі свого теплого затишку під ковдрою.
- Гаразд, - сказала, вона, - а не будеш боятися сам у квартирі?
- Я з тобою!
Він обхопив її за шию, міцно-міцно притиснувся і побіг одягатися.
Коли вони вийшли з дому, в обличчя дихнув морозний вітрець. На вулицях було тихо і порожньо, тільки лампи світили спокійним жовтим світлом. На високому, темному небі ледве пробивалися дрібненькі, як пшонинки, зорі, а тротуари сивіли від морозу.
Світлана, відставивши руку, несла відро.
- Тобі важко,- сказав Андрій.
Він схопився за дужку. Легше від того Світлані не стало, навпаки, стало незручно, але вона не сказала нічого. Вони зупинилися на мосту. Його чавунні візерунчасті бильця були вкриті тонкою памороззю, а крізь них чорно поблискувала вода. Над ставком горіли ліхтарі, це було дуже гарно - наче вінок з вогнів, а на чорну воду лягали довгі смуги світла. Дивно, як від одного маленького ліхтаря може бути така довга смуга.
Світлана підняла відро над бильцями і перехилила. Риба востаннє блиснула темним золотом і з тихим сплеском увійшла в чорну воду.
- Все? - запитав Андрій.
- Все, - відповіла Світлана.
Вони ще трохи постояли, дихаючи морозним повітрям, дивлячись на далекі ліхтарі і відчуваючи незвичайну полегкість.
- Мамо, - сказав Андрій, - а вона виведе маленьких рибок?
Світлана не могла його розчарувати. Та й довелося б розповідати, як розмножуються риби, а Світлані зараз зовсім не хотілося говорити.
Надто тиха ніч огортала їх, ніч, схожа на казку, і не можна було сполохати її розмовами.
- Звичайно, - сказала Світлана, - вона виведе маленьких рибок. А зараз мерщій додому!
Вона взяла сина за руку, холодну як лід.
- Ти мокрий? - стурбовано запитала Світлана.
- Розумієш, - винувато сказав він, - вода з відра хлюпала. Але я не міг відпустити. Тобі було б важко.
Світлана витягла руку сина з рукава, витерла носовичком і кілька хвилин зігрівала диханням і своїми долонями. Потім наказала притиснути її до грудей, а пальто застебнула зверху на всі гудзики.
- Я ніби інвалід, - сказав Андрій. - Наче я був на війні, і мені відірвало руку.
- Не мели дурниць, інваліде, давай бігом додому, - відповіла Світлана. - Завтра ми через твою рибу проспимо, і я запізнюся на роботу. Це вже точно.


При виконанні бойового завдання

На небо не можна було глянути - воно ніби аж пожовкло від спеки тай так і переливалося в очах золотистим сяйвом. А довкола шуміла пшениця - ш-шуш-ш-шу-шу. І все хилилася, хилилася на захід, ніби вклонялася сонцю, що вже перейшло за полудень.
Було тихо. Тільки шуміла пшениця, та дзвенів жайворонок, та в канаві біля дороги тріщали коники. І не вірилося, що десь, ні, не десь, а вже зовсім недалеко, всього кілометрів сорок звідси, йде війна, падають бомби, стріляють гармати, кулемети, рушниці. А в їхньому селі, ось тут, за цим горбом, плачуть діти, голосять жінки і сердито покрикує голова дядько Федір, наглядаючи, як складають на вози колгоспне майно. Це ж і її він перепинив, коли вона хотіла збігати додому подивитися, чи вже мати готові в дорогу.
- Так що, Тетяно, - похмуро сказав він, - ось тобі бойове завдання: бери сірники і мчи за балку. Матір ми захопимо, не хвилюйся, а ти нас доженеш потім. Ми з коровами, тут не поспішиш. Треба підпалити пшеницю. Не діждуться фашисти нашого хліба їсти!
- Пшеницю за балкою? - охнула Тетянка і аж за серце схопилася.- На моєму полі?
- На твоєму, на твоєму! - передражнив її дядько Федір і несподівано закричав тонким голосом: - Не на твоєму, а на нашому, колгоспному, радянському, зрозуміла? А що ж, по-твоєму, німцеві залишити, так? Їжте, мовляв, на здоров'ячко наші українські паляниці, так?
- Та ні, дядьку Федоре, - благально сказала Тетяна. - Я розумію. Тільки не можу я. Пошліть когось іншого.
- Не можеш? А я можу? А всі інші можуть? І що ти тут розпатякуєш? Ти знаєш, що таке бойовий наказ? Виконуй!
- Ну, то хоч дайте ще когось, - здалася вона.
- Оце інша розмова,- враз притих голова.- Андрію!- гукнув хлопця, який саме виніс мішок з комори.- Так що поступаєш під Тетянину команду. І живо мені! Одна нога там, друга тут.
...Спочатку вони справді бігли вузькою польовою дорогою. Але по такій спеці далеко не побіжиш. Пішли повільніше. Скільки разів ходили вони цією дорогою на поле та з поля, і Тетяні на мить здалося, що немає ніякої війни. Вона просто йде подивитися, чи не пора вже збирати. А пшениця в цьому році на диво. Таня ніяк не могла вкласти в голову, що йде вона ту пшеницю палити.
Скоса почала розглядати хлопця, який мовчки йшов поруч. Андрієві було всього п'ятнадцять, але виріс, нівроку. Вищий від неї, дарма що їй уже дев'ятнадцятий. І широкоплечий, наче справжній парубок. От тільки губи повні, ще зовсім дитячі. І зморшка між бровами ніяк не лягає, як не супить він ті свої брови, схожі на стиглі пшеничні колоски. Чуб у нього теж світлий, а очі сині-сині, зовсім як оця волошка, що росте над дооогою.
Тетяна нагнулась і зірвала волошку. Потім ромашку. Потім яскраво-червону квітку маку. По хвилі в її руках був чималий букет. Андрій мовчав. Тільки, зустрівшись поглядом з карими дівочими очима, червонів та ще більше морщив лоба, щоб здаватися старшим. Йому дуже хотілося бути дорослим. До того ж (не признався б у цьому нікому в світі) він давно,- цілих три місяці,- був закоханий у Тетяну. Як ото потепліло та стали дівчата вечорами збиратися біля клубу, Андрій щовечора крутився поблизу. Не насмілювався підійти до дівчат, заговорити з ними. У вечірній темряві він тільки й бачив, що білу Тетянину блузку та чорну косу по ній, але йому й того було досить. Іноді Андрієві спадало на думку, як би добре було, коли б він зробив якийсь геройський вчинок, прославився на весю країну, і вона, Таня, сама підійшла до нього, поглянула з захопленням і сказала... ну, щось таке, що завжди говорять у подібних випадках. Ну, наприклад: "Андрію, ти герой. Я пишаюся тобою". Або: "Андрійку, любий, ти найкращий з усіх хлопців на селі".
Та це мрії, а зараз Андрій іде з Тетяною виконувати важливе бойове завдання. (Адже дядько Федір так і сказав: "бойове завдання"). Будьте спокійні, дядьку Федоре! Ваше завдання буде виконане.
- Тетяно, - по-діловому звернувся він до дівчини, - вітер зі сходу, то нам треба підпалити її з того краю, щоб вогонь ішов за вітром.
- Ти диви, як він усе розрахував, - насмішкувато сказала дівчина. - Ніби все життя тільки те й робив, що пшеницю палив.
Але сперечатися не стала, звернула за ним на стежку.
"Вона гадає, що я дитина, - похмуро подумав Андрій. - Нічого, вона переконається, що була несправедлива". І Андрій уявив, як раптом назустріч їм вийдуть фашисти. Багато. Десять або навіть двадцять. "Хенде хох!"-скажуть вони і наставлять на них автомати. Таня злякано ойкне і візьметься за серце, як щойно перед дядьком Федором. Але він, Андрій, не розгубиться. Він миттю кинеться до найближчого, вихопить автомат і почне строчити. І от уже німці неживі, а він лежить поранений, і Таня схиляється над ним. "Андрійку... любий", - каже вона, і її теплі сльози падають йому на обличчя.
- Андрію, глянь, літак, - порушила мовчанку Тетяна.
- Ну й нехай, - похмуро відрізав він.
- А як німецький?
- То й що?
- А як кине бомбу?
Андрій мовчки знизав плечима. Сказано, дівчина! Думає, що літакові, хоч би й німецькому, тільки й роботи, що кидати на них бомбу. Не такий він дурень, хоч і фашист! Він знає, де йому кинути: десь на завод якийсь, або на станцію, або на місто. Летить же, гад, бомбити.
Літак був зовсім близько. Здавалося, він ревів над самою головою. Було виразно видно чорні хрести на крилах, і такий же чорний хрест тіні від літака плив по пшеничних хвилях.
- Тікаймо, Андрію! - схопила його Тетяна за руку.
Андрій уперто мотнув головою.
- Не буду я тікати від цього гада! Не діжде він!
А літак ревів і падав просто на них. Не тямлячи, що робить, Тетяна кинулася в пшеницю, спіткнулася, заплуталась у густих стеблах і впала долілиць. Міцно заплющила очі і зіщулилась, чекаючи страшного вибуху. Та вибуху не було. Щось тільки задирчало неголосно, як бувало, коли хлопчаки бігали біля огорожі та проводили пужалном по штахетах. Потім несамовитий рев почав стихати, поки не перейшов у гудіння, а далі й зовсім стих. Тетяна ще трохи полежала прислухаючись, тоді сіла і подивилась на небо. Літака не було. Вона встала, поправила волосся і озирнулася.
- Андрію! - крикнула. - Андрію!
Тихо. Почекала ще, крикнула знову і по своєму ж сліду пішла на стежку. Куди він міг дітися, вреднючий хлопець? Сором, що вона так налякалася і тікала від фашистського літака, почав замінюватися злістю на Андрія. Ну, йому попаде! Вона все розкаже дядькові Федорові! Як він кинув її одну серед степу. Як він... Раптом зупинилася, мало не наступивши на Андрія, який лежав біля стежки лицем до землі, зовсім як вона недавно.
- Андрію, вставай, він уже полетів,- засміялася Тетяна з того, що хлопчина так налякався і не встає.
Андрій не ворухнувся. Вона нагнулась і поторсала його за плече. Плече було тверде і непорушне. Тетяна раптом відчула таку слабість, що сіла на землю поруч.
- Андрію, - прошепотіла захололими губами.- Андрійку, любий...
Звелася на коліна, зібрала всі сили і перевернула Андрія на спину. Тихо булькнувши, на руки їй полилася кров. Кров'ю та землею були замазані його груди та руки, в яких він стискував квіти. Ті самі, що вона нарвала і кинула, коли побігла від літака. Між його бровами залягла глибока зморшка. Саме така, яку він надаремне намагався зробити за життя. Тетяна обережно доторкнулася пальцем до його лоба і злякано відсмикнула руку.
Потім не могла згадати, чи довго вона сиділа біля Андрія, без сліз, без жодної думки. Біль у затерплих ногах нарешті привів її до тями. Вона встала і оглянулася, чи немає людей, щоб помогли віднести Андрія в село. Але довкола не було нікого. Тільки вітер хилив пшеницю. Мимоволі провела рукою по колосках, як звикла це завжди робити, і побачила, як від обережного дотику посипалися на землю важкі пшеничні зерна. "Сиплеться пшениця, - подумала Тетяна, - давно пора збирати". І раптом згадала, за чим вони з Андрієм прийшли сюди. "Ти не можеш! А я можу? А всі інші можуть?" - прозвучав у її вухах голос дядька Федора. "Будьте спокійні, дядьку! Тепер я зможу!"
Знайшла в Андрієвій кишені сірники. Потім стала біля нього на коліна і доторкнулася губами до непорушного лоба. Мати говорили, що так слід прощатися з покійниками. Далі встала і швидко пішла по стежці. А пшениця шуміла і шуміла і все хилилася їй назустріч, чекаючи в нетерпінні ласкавого дотику людських рук...

 
Чому дерева зелені

Сліди злочину були красномовні: на блискучому темно-вишневому дереві довга біла подряпина.
- Ну,- суворо сказала мама,- ти, значить, не дряпав. Так хто ж тоді? Може, я? Або Ельвіра?
Адька швидко озирнувся. Ельвіра, пухнаста попелясто-блакитна кішка, сиділа недалеко і так докірливо дивилася круглими зеленими очима, що Адька не витримав і знову похнюпився. Ні, Ельвіра цього не робила. Але Адька міг би присягнути, що він також не дряпав той злощасний шифоньєр. Воно якось саме подряпалось.
- Ми з батьком недоїдаємо-недопиваємо, - сказала мама, - ми день і ніч працюємо, ми кожен гріш економимо, щоб у домі було не гірше, як у людей, аби ти був одягнений, як лялечка. Он купили педальну машину - такої ні в кого нема. А цей шифоньєр - для кого ми його купували? Для себе? У могилу не заберемо. Думається: залишимо синові квартиру, як лялечку. Ти ж у нас один.
- Мамо, - сказав Адька, шморгаючи носом, бо йому стало страшенно сумно, коли мама заговорила про смерть, - мамо, ви краще з батьком доїдайте-допивайте, а мені зовсім не треба шифоньєра. І нічого не треба. Тільки ви не помирайте.
- Ну от, жди від них вдячності! - трагічно сказала мама. - Ти для нього всю душу готовий віддати, а йому нічого не треба. Пішли тепер діточки!
Вона ще довго щось говорила, а він терпляче слухав. Вірніше, не слухав, а, понуривши голову, чекав, поки вона закінчить. Наче йшов дощ, а він стояв під парасолькою, і краплини стукали по парасольці, а потім капали на землю і плюскотіли струмками біля ніг.
Тут Адька крадькома зиркнув на вікно і важко зітхнув, бо ж надворі була така чудова погода і хлопці, напевно, вже побігли на річку. А він мусить тут стояти і слухати. Адька ще раз поглянув на промінці, які пробивалися крізь гілля дерев, і знову зітхнув.
- Ну, ти зрозумів нарешті?
- Так, - покірно погодився Адька і раптом запитав: - Мамо, а дерева завжди зелені?
- Так ти мене слухав? - розсердилася мама.- Я йому одне говорю, а він хтозна про що думає! І чого, ти таке дурне питаєш? Адже не маленький, знаєш, що лише сосна та ялина завжди зелені, а інші дерева на зиму облітають.
- Я знаю, - задумливо сказав Адька, - я не про те. От ми дивимось на дерева і бачимо, що вони зелені. А якщо на них ніхто-ніхто не дивиться? Хіба вони можуть бути зелені, коли їх ніхто не бачить?
- Нісенітницю якусь мелеш, - сердито кинула мама і пішла на кухню, наказавши, щоб він не смів виходити на вулицю.
Адька похмуро глянув на прокляту подряпину і меланхолійно рушив у мандрівку по кімнаті. Спробував погратися з Ельвірою, але вона, певно, образилася, що він хотів звернути свою вину на неї, і не реагувала на його загравання. Тоді він переглянув журнал "Перець", але, хоч дуже любив дивитися смішні малюнки, цього разу йому було зовсім не цікаво. Постояв біля вікна, а тоді побрів на кухню. Мав надію, що мама побачить, який він сумний, пожаліє його і дозволить піти гуляти.
Але мама смажила картоплю і не звертала на нього уваги. Адька стояв і дивився на неї жалібними очима. Ось вона підняла кришку і почала перемішувати підрум'янені кружальця. "Цікаво,- подумав Адька, - а чому картопля не горить? Адже мама не перекидає кожне кружальце окремо. Може ж так бути, що картопля весь час одним боком лягатиме на сковорідку? І тоді вона з одного боку підгорить, а з другого все одно буде сира". І так йому кортіло вияснити це важливе питання, що він вирішив ризикнути і запитати про це маму, хоч вона ще гнівалася.
- Як це, чому не горить? - не зрозуміла мама. - А чого вона має горіти? Адже я слідкую.
- Ой, ти не розумієш, - почав пояснювати Адька.- Ну от, коли ти смажиш оладки, ти ж кожен перекидаєш. А тут ти не перекидаєш кожну картоплину. А якщо вона не буде перекидатися?
- Що за дурні питання? - розгнівалася мама. - Іди вже собі на вулицю, бо я тут збожеволію з тобою. Кара господня на мою голову, а не дитина.

*
На вулиці було тихо і порожньо. Хлопці, звичайно, на річці, граються в піратів, копають криниці в піску. Зверху пісок зовсім сухий і аж гарячий від сонця та коли в ньому копати, можна докопатися до вологого. Ще трохи - і на дні криниці збирається вода. А коли її прибуває багато, глибокі тріщини починають прорізувати перепони і пісок важко сповзає у воду. При тому можна чудово погратися у землетрус. Треба тільки встигнути до появи тріщин навтикати довкола криниці гілок з вільшини, ніби це дерева, розставити порожні сірникові коробки, ніби це будинки, і порозтицювати скрізь чоловічків, зроблених з зелених грушок-дичок. Тоді починався землетрус, і відважні добровольці, ризикуючи життям, рятували людей, виносили їх з небезпечної зони і подавали необхідну медичну допомогу.
Проте самому йти на річку до хлопців не хотілось, і Адька вирішив краще податися до дяді Васі. Дядя Вася жив недалеко, знімав у однієї бабусі маленький білий будиночок-"флігер", як називала його сама бабуся.
Дядя Вася сидів біля столу, вкопаного під крислатою яблунею. Біля нього лежав якийсь чорний покручений корінь. Дядя Вася повертав його то одним, то другим боком і розглядав, витягуючи шию та нахиляючи голову до самого столу. При цьому він примружив одне око і стиха посвистував.
- Це що таке? - запитав Адька.
- Ого, як ти швидко біг, - зауважив дядя Вася, не припиняючи свого дивного заняття.
- А звідки ви знаєте? - здивувався Адька.
- Ти он навіть "добрий день" по дорозі загубив. Ага, ось він, голубчик! - зраділо вигукнув дядя Вася. - Піймав-таки! Від мене, брат, не заховаєшся. Так що це таке, питаєш? А ось зараз побачиш. Неси-но сюди зелену скриньку.
Адька зраділо метнувся в дім. У зеленій скриньці лежали всякі страшенно цікаві речі: якісь маленькі коліщата, пружини, шматки дроту, різнокольоровий папір та картон, уламки скла чи розбитого дзеркала і ще всякі цінні речі, які Адьчина мама вважала мотлохом. А дядя Вася вмів робити з цього мотлоху такі гарні іграшки, що їх навіть у магазині на центральній вулиці продавали. Адька сам бачив, як дядя Вася робив із звичайної шишки ведмедя, а потім він впізнав того ведмедя у вітрині магазину.
Мабуть, дядя Вася знову щось придумав. Так і є! Він узяв гострий ніж і почав той корінь обережно обрізувати. І уважно оглядав його з усіх боків.
Адька поклав підборіддя на стіл і теж дивиться.
- Дядь Вась, - раптом питає він, - ти не знаєш, дерева завжди зелені?
- Як це завжди зелені? - питає дядя Вася, не припиняючи роботи.
- Ну от, я дивлюся на них, бачу, що вони зелені. А коли жодна людина на них не дивиться, то як вони можуть бути зелені? Їх же ніхто не бачить.
- Ну-у, брат, - сказав дядя Вася, - над цим питанням і філософи билися.
- А хто це?
- Філософ - це людина, яка весь час думає.
- Я теж думаю, - сказав Адька. - Я ще думаю, чому картопля не горить.
- Яка ще картопля? - вдруге здивувався дядя Вася.
Адька пояснив, і дядя Вася глянув на нього навіть з повагою.
- А це вже ти в теорію ймовірності забрався, - пояснив він, - картопля не підгоряє тому, що, коли її мішають, кожна картоплина має рівні шанси потрапити на дно сковороди, і тому всі однаково підсмажуються, зрозумів?
- Ага, - невпевнено погодився Адька.
- Не зрозумів. Ну, нічого, підростеш - зрозумієш. Тут усе ясно. А от з деревами - це, брат, справа складніша. Як же дізнатися, чи дерева зелені, коли на них ніхто не дивиться? Подивишся - і все пропало: вони зелені, бо ти дивишся.
Поки вони отак розмовляли, дядя Вася обрізав корінь, вирізав з паперу кружок і приклеїв з одного боку. І тоді Адька раптом побачив, що то й не корінь зовсім, а смішний довгоносий чоловічок у брилі. Дядя Вася виколупав ножем дві білі ямки, наче очі, і приклеїв з соломини довгі вуса. Адька аж запирхав, так йому стало смішно.
- Ну, що? - запитав дядя Вася. - Тепер бачиш, що це таке?
- Ага, - сказав Адька, - чоловічок. Дуже смішний. А ви його в магазин віддасте?
- У магазин? - перепитав дядя Вася. Він не міг відірватися від свого чоловічка, ніби шукав, що там іще зробити. - Ти маєш рацію, друже, доволі смішний. Такого просто не можна в магазин віддавати.
- Дівчино! - гукнув раптом він, підвівши голову.
Адька здивовано озирнувся і побачив якусь дівчину, що проходила повз двір. Та навіть не оглянулась.
- Ану, зупини її, - наказав дядя Вася.
- Тьотю, тьотю! - закричав Адька, підбігаючи до огорожі. - Вас дядя Вася кличе!
Дівчина зупинилася.
- Ви мене? - здивовано запитала вона.
- Вас, вас,- в один голос сказали дядя Вася і Адька, і дядя Вася ще додав: - Підійдіть сюди, будь ласка.
- Що вам треба? - насторожено спитала вона.
- Та підійдіть, не бійтеся, - засміявся дядя Вася. - Ми з Адькою не кусаємося. Хочемо, щоб ви були нашим жюрі.
- Чим-чим? - перепитала дівчина, але таки ступила ближче.
- Як вам подобається це створіння? - протягнув їй смішного чоловічка дядя Вася.
Вона невпевнено і насторожено дивилася то на дядю Васю, то на Адьку. Потім нерішуче взяла чоловічка. Обличчя її розпогоджувалося, насторожений вираз зник, губи затремтіли від стримуваної посмішки.
- Симпатичний. І смішний, - сказала дівчина, намагаючись бути серйозною, і раптом не витримала й пирхнула. - Це ви зробили?
- Я,- зі скромною гордістю сказав дядя Вася.- А зараз дарую його вам.
- Мені? - знову розгубилася дівчина. - Чому мені? Я не можу...
- Візьміть, - сказав дядя Вася. - Якщо вам коли-небудь буде сумно, гляньте на нього, і ваш сум мине.
- Але ж...- пробувала заперечити дівчина.
- Візьміть, візьміть! - закричав Адька, аж підстрибуючи від утіхи. - Дядя Вася ще зробить.
Вони таки умовили дівчину взяти смішного чоловічка. Вона подякувала і пішла. Обережно несла на долоні і все посміхалася до нього. А може, до себе?..
- Дядь Вась, - попросив Адька, коли вони знову сіли за стіл і дядя Вася взявся щось майструвати, - розкажи, як ви з татком були маленькі.
- Що ж тобі розказати? - задумливо сказав дядя Вася, вже захоплений новою роботою. - Збиточники ми з ним були. Шибеники. Особливо твій батько. Це вже потім він став такий розумний. А я тобі розповідав, як він зайця піймав?
- Ні, - стрепенувся Адька, - якого зайця?
- Звичайного зайця, - які зайці бувають? Пішли ми з ним якось по ягоди. Взяли з собою великий кошик з лубу, полотнинку, щоб пов'язати його зверху, аби ягоди не пов'яли. Це було саме перед неділею, мама збиралася на базар і пообіцяла: якщо ми назбираємо ягід, вона продасть їх і купить нам по картузу. Страх хотілося мати картузи з лакованими козирками. В усіх хлопців на нашій вулиці були такі, тільки в нас не було. Поставили ми кошик під деревом, самі в кварти ягоди збираємо і висипаємо. Раптом чую якийсь вереск. Я налякався, зриваюсь - а твій батько стоїть і тримає зайця за вуха. А заєць дригає лапами і верещить. Мале таке зайча. Спало собі під кущем і не чуло, як ми поруч ягоди збирали. Мабуть, заморилося, бідолашне. Ну, ми ягоди висипали, а зайця - в кошик, зверху зав'язали і принесли додому. Залишилися без картузів, зате з зайцем.
Адька уважно слідкував за руками дяді Васі, а сам уявляв, що було далі. Принесли зайця додому, а хлопці з усієї вулиці позбігалися на нього дивитись. І про свої картузи забули. Бо ж картузи були в усіх, а зайця ні в кого.
Заєць був незвичайний - голубий-голубий. Такий, як Ельвіра. Ні, ще голубіший. Такий, як небо. Татко і дядя Вася годували його капустою і морквою, і він потім народив багато маленьких зайчат. І вони теж були всі голубі. І тоді... тоді татко і дядя Вася роздали зайчат усім хлопцям з їхньої вулиці. Най знають: дарма що ті хвастали своїми картузами, вони на них не сердяться. І в кожного хлопця було своє маленьке голубе зайченя.

*
- Татку,- сказав Адька за вечерею, - а мені дядя Вася розповів, як ти зайця за вуха спіймав, як був маленький.
- Робити нічого твоєму дяді Васі, - сказав батько. - Бач, у спогади пустився.
- А заєць був голубий-голубий, правда?
- Голубий, синку, - посміхнувся батько. - Дуже голубий...

 
Рита

І нарешті, коли вона вже втратила надію, у маленькому магазині десь на глухій вулиці їй пощастило. В заскленій вітрині серед мармурових орлів і поролонових собак стояла невелика дерев'яна шкатулка жовто-золотистого кольору. А на кришці - Іван Царевич міцно тримав у обіймах жар-птицю. Він заплющив очі, засліплений яскравим сяйвом, і навіть упав на одне коліно, силкуючись утримати це осяйне чудо. А в птиці була маленька горда голова на довгій шиї, і її пишний хвіст переливався яскравими барвами.
- Дайте мені це, - швидко сказала Рита і ткнула пальцем у шкатулку, потерпаючи від страху почути байдуже "не продається".
Але продавець неквапливо зняла шкатулку з вітрини і назвала ціну, на диво невелику за таку красу. Рита поспішила заплатити, наче боялася, що хтось в останню мить перехопить у неї скарб. Так, це було саме те, що потрібно! Це був дуже оригінальний, з тонким смаком підібраний подарунок. І з натяком: адже Олег любив говорити про жар-птицю щастя, яку кожен з нас шукає.
Вона доторкнулася до пакунка, і здалося, що її пальці відчули тепло золотистого сяйва, їй було тихо і радісно. І так же тихо було довкола. З неба сповзав ранній зимовий присмерк, повільно падали великі сніжинки. Рита підняла обличчя до неба, глибоко вдихнула повітря. Відразу кілька сніжинок зачепилося за вії. Це було лоскотно. Рита засміялась і зніяковіла, помітивши, як здивовано озирнувся на неї випадковий перехожий. Швидко побігла тротуаром, розставляючи руки, щоб не впасти на слизькому. Адже пізно, а ще стільки треба зробити!
Дома з полегшенням зітхнула, поставила важку сумку і кілька хвилин розтирала замерзлі скоцюрблені пальці. "Значить, так, - подумала по хвилі, - перш за все треба помити голову і зробити зачіску. Потім приготувати закуски і поставити в холодильник. А тоді можна наводити порядок у кімнаті. Або ні, спочатку прибрати, а потім готувати закуски. Бо ану ж він прийде раніше і застане отакий нелад! Ну як можна було все залишати на останній день? Але перш за все треба розібрати покупки".
Вона розгорнула шкатулку і потримала її перед собою на долонях, обережно, наче дитину. Шкатулка сяяла, як маленьке сонце, хвіст жар-птиці переливався, наче райдуга, і по обличчю Івана Царевича було видно, що він нізащо не випустить птицю. Ні, таки гарна річ. Рита поставила шкатулку на стіл, відступила кілька кроків, ще трохи помилувалась і схопилася. Раптом Олег прийде і побачить її завчасно? Заховати, неодмінно заховати! Вона засунула шкатулку на найвищу полицю в шафі і побігла мити голову.
Потім стояла перед дзеркалом і накручувала волосся на бігуді. Вона поспішала, а коли поспішаєш, завжди щось не ладиться. Волосся плуталось, не накручувалося. З дзеркала на Риту насмішкувато-ласкаво дивилася ще молода жінка з милим обличчям, її волосся падало на розрум'янене обличчя, а очі, що поблискували сердито і весело, здавалися глибокими і темно-синіми. "Ні, я таки ще зовсім не стара і вродлива, - подумала Рита.- Так, вродлива. Значно краща, ніж була в двадцять років, і я щаслива: у мене Олег, у мене є робота. І ще є квартира". Кімната була непогана - сонячна, затишна, хоч невелика. Але хіба їй танці влаштовувати? Болючим місцем була кухня. Вікна виходили на північ, у них вряди-годи заглядало сонце. Окрім того, невідомо звідки крізь стіни просочувалася вогкість, вони постійно були в темних плямах, і нічого не можна було вдіяти. Може, десь протікала труба? Їх так багато проходило , через кухню - і водопровідних, і газових, і каналізаційних, і ще бозна-яких. І поряд з плиткою стояла ванна. Дім був старий, але як міг додуматися архітектор поставити ванну на кухкні? Під ванну, за плитку, за труби були понатикані якісь згортки, вузлики, банки, ганчірки.
Все це - майно сусідки, Юлії Вікентіївни. Для чого воно їй - незрозуміле, вона роками не торкається до нього,  тільки пил сідає, та сиплються всякі крихти, та затікає вода, коли миєш підлогу. Справжній рай для тарганів, їх на кухні тьма-тьмуща. Чому ж їм не заводитися, коли і вогко, і тепло, і їсти є що. Хоч би оте поламане відро, куди Юлія Вікентивна скидає різні недоїдки. Скільки разів Рита пропонувала винести його.
Рита глибоко зітхає, схиливши голову, критично розглядає витвір своїх рук. Ну що ж, усе виглядає непогано. Телятина нарізана тоненькими скибками, впереміжку з темно-червоною ковбасою і жовтим сиром. Заливний язик у маленьких формочках, оздоблений кружальцями яєць і зеленню петрушки. Яйця у майонезі. Салату не робила - нехай буде ціла редиска. У грудні вона - кругленька, червонощока, - здається такою несподіванкою. Яблука Рита теж вибрала найкращі. Торт, звичайно, принесе Олег. Коньяк він теж принесе. Може, й вино, але Рита купила теж.
 О-о-о,- проспівала Юлія Вікентіївна, випливаючи на кухню, - що я бачу? У вас сьогодні свято? Ви чекаєте гостей?
- Ні, - неохоче пояснила Рита, - ніяких особливих гостей не чекаю. У Олега сьогодні день народження.
- Ах, так! То скільки ж це Олегові Миколайовичу? Він не такий уже щоб дуже молоденький. А що це його давно не видно?
- Робота, Юліє Вікентіївно, робота, - сказала Рита, підхопила тарілки і втекла в кімнату.
Справді, Олег давно не заходив, але ж у нього, бідного, стільки роботи, особливо зараз, у кінці року. Правду кажучи, вони не домовлялися, що він прийде сьогодні, та хіба на його день народження вони можуть бути не разом? Рита відмахнулася від цих думок, як від мух. Увімкнула настільну лампу. Кімнату наповнила помаранчева півтемрява, стало ще затишніше і миліше. Рита глянула в дзеркало. Вишневе плаття, якого Олег не бачив, так личило їй, попелясте волосся легкою хвилею спадало на плечі. Відчула, як пашать щоки, і притулила до них прохолодні долоні. А що, як сьогодні він запропонує їй... Так, майже напевно, сьогодні він скаже. Він не говорив раніше, бо ж вони не хлопчик і дівчинка, яким не терпиться зв'язати свою долю. Зрештою, хіба вони фактично вже не були чоловіком і жінкою? Хіба може бути щось більше, ніж те, що було між ними? Вона крутнулася і ще раз підійшла до столу. Пересунула чарки, обережно торкнулася квітів. Букет був чудесний, з білосніжних пухнастих хризантем з єдиною червоною, наче жар, гвоздикою
в центрі.
Рита вийняла шкатулку. У помаранчевому світлі настільної лампи вона здавалася ще кращою - сяяла, переливалася. Вона здригнулася від різкого дзвінка і заметался по кімнаті, не знаючи, що робити. Нарешті сунула шкатулку під подушку на тахті і кинулась до вхідних дверей.
- О, Рито Василівно, які ви сьогодні чарівні! - сказав сусід. - А я ключа забув. Пробачте, що довелося вас потурбувати. А моєї жінки хіба ще немає?
- Юлія Вікентіївна вже прийшла, - безбарвним голосом відповіла Рита і вернулася до себе. Кілька хвилин постояла роздумуючи, що б іще зробити. Підійшла до дзеркала, поправила кокетливий кучерик, що спадав на лоб. Покрутила регулятор приймача, натрапила на танцювальну музику. Танго? Так, танго. Як було б гарно, коли б Олег уже прийшов, вони пливли б під акомпанемент гавайської гітари, його руки обнімали б її, а вона поклала б голову йому на плече.
Що це він так довго не йде?
Дзвонять! Нарешті!
Рита кинулася до дверей, ключ заїв. Господи, тисячу раз говорилося, що треба замінити цей замок!
-  Телеграма Крутиковим! - оголосила дівчина в синьому форменому пальті.
- Що таке? - спантеличено запитала Рита.
- Крутикови тут живуть? Їм телеграма.
- Юліє Вікентіївно, вам телеграма, - гукнула Рита.
Чим би його зайнятися? Час так повільно йде. Що, дев'ять? Чого ж його так довго немає? Скільки б не було роботи, але досі вже можна вирватися. Особливо коли в тебе день народження. Ага, стукнули вхідні двері, хтось підіймається сходами. Все ближче, ближче... Але кроки не зупиняються біля їхніх дверей. Той «хтось» продовжує далі свій шлях по сходах...
Рита підійшла до столу, подумала, що вино треба поставити в холодильник, бо зігріється. Олег любить, щоб вино було холодне. Почала жувати шматочок телятини. Чим би ще зайнятися? Почитати, чи що? Вона взяла з полиці навмання книгу,  яка потрапила під руку. І коли Олег задзвонив, Рита навіть голови не підвела. Нічого, Юлія Вікентіївна відчинить. Нехай Олег зайде, а вона й уваги на нього не зверне. Хай просить пробачення! Бо де ж це видано - приходити о такій порі?
У коридорі Юлія Вікентіївна про щось розмовляла з двірничихою.
Коли по радіо пролунали дванадцять ударів зі Спаської вежі, Рита рвучко підвелась, нетерпляче зірвала з себе нову сукню і недбало жбурнула її в куток. Одягла домашній халатик, прибрала тарілки зі столу в холодильник і впала на тахту. Якийсь гострий, твердий ріг уперся їй у щоку. Рита засунула руку під подушку і витягла шкатулку. Іван Царевич все так же міцно тримав жар-птицю, і видно було, що він нізащо в світі не відпустить її...
Рита завагалася, потім уперто стиснула губи і пішла на кухню. Увімкнула світло. Таргани метнулися врозтіч і злякано зашелестіли в паперових згортках, засунутих під ванну та за труби. Ну, що ж, у цієї кухні були й деякі вигоди. Хоча б те, що від кімнат відділяли довгі коридори. І Рита може виконати свій замір, не боячись розбудити сусідів. Вона поклала шкатулку посеред кухні, дістала з шафки невеличку нікельовану сокирку для м'яса. Широко розмахнулась і, заплющивши очі, з усього розмаху опустила її на шкатулку. Потім ще. І ще. Заховала сокирку на місце, зібрала тріски, вийшла на сходи і викинула в сміттєпровід. Тоді вернулася в кімнату, розібрала постіль, вимкнула світло і лягла.
Довго лежала без сну. Не було ні образи, ні болю, ні смутку. Було тільки порожньо. Ніби стояла вона серед велетенської пустелі, де був лише довкола сірий пісок та сіре небо над головою, і вона знала, що скільки не йтиме цією пустелею, все одно буде лише сірий пісок та сіре небо. І раптом підступили сльози. Вони текли і текли, і здавалося - вона вся розтане сльозами.

*
Звечора вона забула завести будильник, але прокинулась точно, коли було потрібно. Щовечора заводила будильник, але жодного разу не чула, як він дзвонить, і прокидалася тоді, як уже треба було стрімголов бігти на роботу. А сьогодні вона мала досить часу, щоб зробити зарядку, поснідати і прибрати в кімнаті. Швиденько натягла купальний костюм і відчинила кватирку. Відразу ввірвався різкий подих вітру. Рита нагиналася, потягувалась, присідала, старанно напружуючи м'язи і пошепки рахуючи:  "Ра-аз... два-а... три". Потім прийняла холодний душ. Відразу відчула себе легкою й сильною. "Брехня, - подумала, - нема ніякої пустелі. Не хочеш - не треба, ніхто за тобою плакати не буде. Я молода і вродлива, я молода, в мене таких, як ти, ще може бути сотня, аби лиш я захотіла. Я просто не хочу, ось у чому справа".
Навіть добре, що він не прийшов. Тепер повен холодильник таких смачних речей, і на кілька днів є що їсти. Бо грошей таки залишилося мало. Ще якби не той букет.
- Що це, Риточко, Олег Миколайович так і не приходив? - поцікавилась Юлія Вікентіївна.
- Як це не приходив? - здивувалася Рита. - Звичайно, приходив, тільки пізно. Роботи багато, кінець року, самі розумієте. А тут ще в Київ викликали в міністерство, сьогодні о п'ятій полетів літаком. Я вже не поїхала з ним в аеропорт, треба ж було хоч трохи поспати.
Як тільки вийшла з дверей, в обличчя вдарили дрібні холодні краплі дощу. Від учорашньої тихої зими не лишилося й сліду. Кошлаті хмари звисали над самими дахами, їх нетерпляче підганяв рвучкий холодний вітер. Мокрі стіни будинків, темно-сірий мокрий асфальт. "Тим краще, - сказала про себе Рита,- тим краще". І вона пішла проти вітру, підставляючи обличчя краплинам дощу. Все було добре, все було чудово, все було незвичайно в цьому великому прекрасному світі. Тисячі жінок на її місці почували б себе найщасливішими. Треба тільки взяти себе в руки і робити те, що ти вважаєш потрібним, і говорити те, що вважаєш правильним. Господи, ну як можна було стати отакою ганчіркою і допустити, щоб з тобою анітрохи не рахувалися? А чого ж з тобою рахуватися, коли ти стала нічим? Просто слухняний, добросовісний працівник, просто тиха сусідка, просто покірна, покладиста жінка, з якою нікому ніякого клопоту.
- Добрий день, Риточко, - мило посміхнувся начальник відділу. - Ми сьогодні такі рум'яненькі, такі гарненькі! Чи ми часом не закохалися? О, як би я хотів бути цим щасливцем.
- Добрий день, - відповіла Рита і раптом відчула, що її охоплює хвиля веселої, зухвалої радості. - Ні, я не закохалася. Навпаки, я розкохалася. Так що не знаю, чи варто вам бути на його місці.

*
Коли ввечері вона поверталася додому, було знову тихо і нехолодно. На душі було теж тихо і сумирно. Тепер навіть не страшно віддатися тим думкам, які цілий день уперто відганяла від себе. Отже, так, любий, ти поводився по-хамськи. Я все тобі пробачала, бо думала: у нього робота, він такий стомлений! Пробачала, коли ти не дзвонив до мене по кілька тижнів, хоча міг підняти телефонну трубку і сказати кілька слів: "Привіт! Як живеш? Я нудьгую за тобою". Кажеш, забував? Ти просто взагалі не думав про мене. Ти забував мене в ту ж мить, як виходив за поріг мого дому. І згадував лише тоді, коли тобі потрібна була жінка. Така собі ласкава, покірна жінка, яка нічого не вимагає і з якою можна не церемонитись. Але це скінчилося, любий мій, раз і назавжди. Я могла б дарувати, не отримуючи нічого взамін, бо любов - це не взаємовигідний обмін, але я повинна знати, що людині потрібно те, що я дарую. Ні, милий мій, так більше не буде. Я, може, ще трохи пореву, але тебе це вже не стосується. А що було... за тим не жалкую, я любила тебе. Дуже любила. Тобі ж незнайоме це почуття". Вона зупинилася перед вітриною магазину хімічних товарів: сьогодні вона повинна довести свої наміри до кінця.
Коли Юлія Вікентіївна виглянула на кухню, Рита, в старому халаті, щільно пов'язана марлею, витягувала з-за труб, з-під ванни, з-під газової плитки запліснявілі банки, поламані коробки, пожовклі запилені паперові згортки. Стояв густий пил, серед кухні лежала вже ціла гора всякого непотребу, а Рита, вперто закусивши губу, все витягала і витягала. Ошалілі таргани розбігалися в усі боки.
- Риточко, що трапилося? - злякано спитала Юлія Вікентіївна.
- Порядки наводжу! - голосно і весело сказала Рита. - Порядки наводжу, Юліє Вікентіївно! А то ви завжди зайняті, а я просто розледачіла, і таке тут завелося. Скоро таргани нас живцем з'їдять. Забирайте, будь ласка, що вам потрібне, а решту викину в сміттєпровід.
- Викидайте, викидайте! - замахала руками сусідка.- Нічого не треба. Просто якось відразу не можеш річ викинути, думаєш, може, вона ще знадобиться. А потім забуваєш, адже в нас, бідних жінок, стільки роботи, стільки клопоту. Ті чоловіки анітрохи співчуття не мають. Ви розумно робите, Риточко, що не виходите заміж. Сучасній жінці немає ніякої рації виходити заміж.
- Так, - сказала Рита. витягуючи на світ божий стоптану домашню жіночу пантофлю з зеленого плюшу, - я розумно роблю. А це, по-моєму, та сама пантофля, яку ви колись загубили?
- Справді, - зраділа Юлія Вікентіївна, - а я стільки її шукала, а вона ось де, голубонько. Чудесно! Але тепер я не знаю, де друга.
- А це, - сказала Рита, ставлячи перед сусідкою емальоване блакитне відро з кришкою, - вам новорічний подарунок. Правда, до Нового року ще далеко, але хай буде достроково. А оте поламане відро я, з вашого дозволу, викину.
Винісши все сміття, Рита заходилась підмітати кухню. Нараз на підлозі щось блиснуло. Рита нахилилась і підняла невеличку тріску. З неї таємниче і допитливо дивилося обведене золотим око жар-птиці. "Це від шкатулки, - подумала Рита. - Воно вчора відскочило, а я й не помітила. І все-таки я дурепа: хіба шкатулка винна? Хай би собі стояла. Хтось робив, думав, буде людям радість, а тут знаходиться отака психопатка і рубає її, наче все зло в шкатулці".
Вона взяла аерозоль, натиснула на голівку і направила струмінь під ванну, звідти повалили таргани. Вони ошаліло бігли врозтіч, потім починали кружляти на місці, перекидались на спину і, ще кілька разів дригнувши лапами, затихали. Великі чорні жуки повзли повільно, і їх треба було добре полити отрутою, поки вони застигали нерухомо. Дрібноту здувало, наче вітром. Але з щілин повзли все нові й нові полчища, і Рита, зціпивши зуби, бо її вже нудило від огиди, вперто кропила їх смертоносним струменем, і видно було, що вона не відступить, поки останній тарган не сконає біля її ніг.

 
Втеча на рожеву планету

День почався невдало. Вірніше, невдачі почалися ще з вечора, коли вона забула завести будильник. Завжди так: заведеш будильник - і прокидаєшся за кілька хвилин до дзвінка. Але тільки забудь завести - неодмінно проспиш. Оленка зірвалася з ліжка, натягла сукенку, всунула ноги в туфлі, полізла в шафу за пальтом і... ах, чорт... по панчосі поповзла широка доріжка. Якусь мить Оленка розпачливо дивилася на неї, та перезуватися було ніколи. Схопила інші панчохи і вискочила з кімнати.
Нарешті пощастило - автобус якраз підійшов до зупинки, звичайно, повний-повнісінький, біля задніх дверей довга черга. Навряд чи влізеш. Оленка почекала, поки кілька чоловік вийшли через передні двері. Мить - і вона в автобусі. Дверцята зі скрипом зійшлися за її спиною.
- Оце молодь пішла! - сказала дебела тітка з переднього сидіння.- Не дасть людям вийти, аби самій влізти.
- Хіба вам не все одно? - недбало відмахнулась Оленка. Сама ж ладна була підштовхнути автобус, аби він швидше їхав. Бо й так чи на вісім встигне. А товар отримати - вермішель першого сорту, цукор, мило треба відкрити, ой, швидше, голубчику водій, швидше! Оленка аж кулаки затиснула, в думці благаючи шофера їхати швидше.
- Ви бачили! Вона розмовляти не хоче! - обурилась тітка.- Це її не стосується, що сідати треба через задні двері! Вона готова на голову людині сісти, їй на всіх наплювати! Нахаба!
Оленка насилу зрозуміла, що вся ця запальна тирада спрямована проти неї. Збентежено закліпала. Попросити пробачення? За що? На щастя, автобус зупинився, Оленка вискочила і стрімголов побігла через дорогу. Марія Василівна, завідуюча відділом, не сказала нічого, але не було сумніву, що в обідню перерву вона скрипучим голосом скаже: "Юрченко, вас директор хоче бачити!" А там тобі всі гріхи пригадають...
- Тьотю Валю, голубонько, хай дівчата піднесуть мені цукор, - гаряче зашепотіла. - Я в обід усе оформлю. Гаразд?
Мила, добра тьотя Валя! Завжди виручить. Тепер ще відкрити мило, але вхідні двері відчинились. І, як завжди, люди ввірвалися у магазин з таким поспіхом, наче в цілому місті тільки й залишилося ковбаси та вермішелі, що в цьому магазині. Біля прилавка швидко вишикувалася черга. А воно ж усе не ладиться. То ніяк не могла знайти сокирку, щоб відкрити ящик з милом, а нетерплячий громадянин з черги почав голосно обурюватись і вимагати книгу скарг. Потім помилилась і недодала тридцять копійок здачі. Мовчки слухала коментарі, з усіх сил стримувалася, щоб не заплакати. Краще б уже передала три карбованці, аби цього не чути! Зважила два кілограми вермішелі, а папір мокрий був, чи що, тільки підняла пакет, як він раптом лопнув і вся вермішель під ноги.

*
Уже було зовсім темно, як вийшла на вулицю. Дрібна мжичка сіялася з неба. Оленка повільно йшла і вмовляла себе: "Вже по всьому, не треба поспішати, не треба думати, не треба рахувати. Ніяких грошей і кілограмів. Це не покупці, а просто перехожі. Я не продавець, а просто перехожа. Як усі". А всередині все ще поспішала. "Слухаю вас. Кілограм вищого сорту? Прошу. Цукру? Прошу. Ах, рафінаду? Ні, перець тільки горошком. З вас карбованець двадцять сім копійок. Чай грузинський. Ви забули здачу! Ні, нема. Коли буде? Не можу вам сказати. Чому не можу? Тому, що не знаю. Чому не знаю?.."
Тупо нила потилиця, і дуже хотілося плакати. І щоб хтось погладив по голові, сказав щось ласкаве. Мерщій у гуртожиток, де можна бебехнутися на ліжко і досхочу наревітися.

*
Серед ночі прокинулася від холоду і лежала, дивлячись у темряву. Дівчата з хлопцями ходять, а вона... Ні краси, ні таланту... Звичайно, треба останнім дурнем бути, щоб у таку закохатися. Навіть до інституту вступити не змогла. І нікому вона не потрібна...
Нараз наче хтось покликав її. Не розуміючи навіщо, встала, одягнула пальто, взяла туфлі в руки і навшпиньках, щоб нікого не розбудити, пішла до дверей.
На вулиці ні душі. У чорному небі холодно миготіли дрібні зірки. Каблуки гулко цокали по тротуару. І раптом Оленка зупинилася. В сквері серед низеньких кущів холодно поблискувала велика металева куля. Ще вчора проходила тут, і ніякої кулі не було. Звідки вона взялася? Злякана, але ще більше зацікавлена, підійшла ближче і почала її оглядати. Схожа на велетенське яйце, десь як невеликий одноповерховий будинок. Оленка простягнула руку, і тут трапилося несподіване. Дівчина оніміла від страху. Беззвучно відчинився круглий люк, звідти вдарив яскравий стовп світла. І в цьому світлі, теж зовсім беззвучно, до землі спустилися східці. Оленка спробувала втікати, але ноги не могли рушити з місця. Хотіла крикнути - голосу не було. Стояла, дивилася на незвичайне яйце і чекала, що буде далі.
Але далі не було нічого. Жодної людини на вулиці, тодного звуку з середини яйця. Зненацька, сама жахаючись того, що робить, Оленка почалася підійматися по сходах. Вона потрапила в невеличкий коридор, у якому м'яка підлога непомітно переходила в стіни, а стіни - в стелю. Ніяких ламп не видно, але коридор яскраво освітлений. У глибині поблискували металеві двері. Оленка пішла до дверей. "Що я роблю? Я божевільна! Чому я не втікаю?" - І все одно йшла. Двері відчинилися, як тільки до них наблизилась. За дверима була рубка управління. Оленка зрозуміла одразу, бо не раз читала про це в фантастичних повістях. Величезний екран, різнобарвні вогники, які то спалахують, то гаснуть, і глибоке м'яке крісло - все було саме так, як належить. Людоньки, це ж космічний корабель! Як тільки вона відразу не впізнала? Ну, звичайно! Чому ж він тут, посеред вулиці? Прилетіли якісь астронавти і приземлилися тут, і ніхто цього не побачив. Куди ж вони поділися? І що тепер робити? Бігти повідомити людей? А може, краще почекати, поки вернуться господарі? Повинні ж вони вернутися!
Оленка нерішуче підійшла до крісла, повагалася і, зрештою, сіла. Вона нічого чіпати не буде. Просто посидить і підожде господарів. Цікаво, які вони... Може, якісь страховиська... Звідки вони прилетіли?.. А коли їх попросити, щоб узяли з собою?.. Так набридло - працюєш, стараєшся, а толку мало. Три роки бігала з роботи у вечірню школу, а в інститут все одно не вступила.
І тут Оленка пригадала, що весь день була погана погода, і в неї раптом защеміла нога, яку придавила ящиком на роботі. Вона заплющила очі й уявила, як просить астронавтів узяти її. Туди, де завжди тепло, і ні об що не вдаришся, і ні про що не треба думати, і ніхто тебе не скривдить. Візьміть! Ну візьміть!
Але астронавти не верталися. Оленка подумала, що, певно, краще почекати біля корабля. Мало що може трапитись... І вона пішла до виходу. Знову двері самі відчинилися перед нею, а потім зачинилися за її спиною. Ось і вихідний люк. Оленка підіймає ногу, щоб ступити на східці, і зупиняється, розгублена, їй в обличчя б'є золотисте сяйво. Вірніше, не б'є, а наче обмиває обличчя, бо воно таке ніжне, таке приємне. А довкола шумить рожевий ліс. Оленка протерла очі, але ліс не зникав. Одні дерева були стрункі, високі, наче тополі. Інші - розлогі, як липи. Треті опускали гілля додолу, ніби верби. І листя в усіх було рожевим - то світлим, майже білим, то темним, аж ясно-червоним. Теплий вітер бавився в кронах.
"Що ж це таке? - подумала Оленка.- Куди я потрапила? І як це могло статися?" Раптом вона зрозуміла: ну, звичайно, кораблем керує кібернетична машина, яка сприймає думки пілота. Хотіла кудись подалі? Ну от... Вона почала спускатися східцями, але раптом спіткнулась і впала. Земля м'яко спружинила.
Не підіймаючись, Оленка озирнулася довкола і побачила, що вся вона покрита товстим килимом рожевувато-сірого моху. Оленка зручно лягла навзнак, дивлячись у небо. Але замість неба був рожево-золотистий туман, з якого сіялося таке ж приємне сяйво. Оленка глибоко зітхнула, повітря було напоєне ніжними пахощами. "Як добре, - подумала вона, - як тут добре. Більше мені нічого не треба. Житиму тут сама і нікого бачити не хочу. Якщо люди такі..."

*
І вона залишилася там жити. Це була справді казкова планета. На ній не бувало ні дня, ні ночі, завжди той самий м'який рожевий туман і золотисте сяйво. На ній було завжди тепло, але не душно, завдяки свіжому вітерцеві. Стовбури рожевих дерев пружні й гладенькі, ніби гумові. На таке дерево можна сміливо лізти, не боячись, що подряпаєшся. А впадеш - теж не біда, бо кругом мох. Про харчі нічого турбуватися - на галявах цілими сім'ями росли міцні білі гриби. Оленка не відразу наважилась їх скуштувати, та голод змусив. І вона відкрила, що ці гриби дуже смачні, як грецькі горіхи. На кущах рясніли ягоди, схожі на малину, тільки значно більші. Оленка вволю спала, зручно вмостившись десь під кущем. Прокинувшись, довго лежала, тоді вставала і повільно йшла, куди очі бачать, зриваючи на ходу пригорщі запашних ягід. Потім знову лежала в солодкому напівсні.
Під час однієї мандрівки знайшла невеличку річку з рожевою пахучою водою. Тепла вода в найглибшому місці сягала до плечей. Оленка по кілька разів на день купалася в ній, слухала спів маленьких золотих птахів або милувалася невеликими граціозними тваринками з пухнастим білим хутром, які були зовсім неполохливими. Більше ніяких живих істот на планеті не було. Зрештою, Оленці ніхто не був потрібний. Часто вона думала про те, як їй пощастило, що тоді вночі вийшла на вулицю. Ніби знала... їй же навіть здалося, що хтось кличе.

*
Того дня Оленка прокинулась рано. Потягнулась і швидко скочила на ноги, але мох спружинив, і вона мало не впала. "Чортзна-що! - сердито подумала дівчина. - Навіть твердо на ноги не станеш". Спробувала тупнути, але нога грузла в шовковистому килимі. "Взагалі, я розледачіла, - подумала в'яло. - Працювати не працюю, все лежу або ходжу повільненько". Спробувала бігти, та не пробігла й кількох метрів, як рідчула, що більше не може. Як же зробити, щоби хоч трохи розім'ятися? Вилізти на дерево? Спробувала, але гладенькі галузки росли так зручно, що підійматися було легко" Стрибнула вниз. Лежала погойдуючись долі, а перед самим носом стирчав міцний молодий гриб. Зірвала нехотя, відкусила і виплюнула, бо аж під грудьми замлоїло від жирної солодкуватої маси. Ну й гидота!.. Як вона їх досі їла? Повернулася на бік і побачила річку. Викупатися - ось що! Ну, звичайно! Холодна вода відразу поверне бадьорість, і апетит з'явиться. Адже їла досі гриби, і вони щоразу здавалися смачними. Тепленька водичка м'яко огортала, пестилась, наче ласкава кішка. Оленка спробувала пливти, але коли знаєш, що мілко, то яка приємність плавати... Вона вийшла на берег, забралася на скелю, яка круто здіймалася над водою, .зрештою, хто розбере, скеля це чи ні, як вона вся покрита отим всюдисущим мохом. Оленка стала на вершині, згори подивилася на рожеві дерева, набрала повні груди повітря і голосно закричала:
- Еге-ге-гей!
Голос відразу згас. Було так, наче вона кричала, притиснувшись обличчям до подушки. Юленка з досади заплакала і сіла. Зло стукнула кулаком, але удар теж був такий, наче стукнула по подушці. Жалібно схлипуючи, Оленка з насолодою злизувала з губ солоні сльози. Та що це за життя? Нудно уже від того рожевого, м'якого, теплого, солодкого. Вона вже ходити розучилася через той мох. У неї всі м'язи атрофуються від безділля. Боляче вщипнула себе вище ліктя. Так їй і треба! Сама винна! Подумаєш, нещасну з себе корчила! В інститут не прийняли... Треба було краще підготуватися! Марія Василівна прискіпується... Вона просто вимагає, щоб був порядок. Покупці нетерплячі... А що вони, в гості до тебе приходять? У кожного тисяча справ, а тут ще в черзі доводиться стояти.
Оленка востаннє схлипнула, підвелась і байдуже побрела по моху. Ну от, маєш тепер... Радій... Усе життя тепер блукатимеш у цьому рожевому тумані. Хоч би одну-єдину річ побачити, щоб вона не рожева! І нараз між рожевими деревами щось заясніло холодним металевим блиском. Оленка застигла на місці. "Ой матінко, - шепнула вона пересохлими від хвилювання губами, - ой матіночко! Це ж корабель... той самий, я таки знайшла його!.." І вона кинулася бігти. Ноги грузли в моховій подушці, коліна підламувались, а Оленка бігла на той сталевий блиск.

*
Вночі йшов дощ, а під ранок підморозило. І зараз земля була вогка і чорна-чорна, а калюжі затягло тонесенькою крижаною шкуринкою. Оленка з насолодою ступала по невеличких калюжах і слухала, як льодок тріщить під ногою.
Холодний вітер зривав з дерев жовте і червоне листя, лише бузок уперто зеленів, не здаючись осені. Оленка глянула на темно-синє небо, по якому швидко мчали сірі хмари, і щасливо засміялася. У сквері було порожньо, але сюди доносились дзвінки трамваїв, гудки машин, гамір великого міста. Біля самої доріжки стояла увішана ягодами горобина. Оленка зірвала одну ягідку і розкусила. Терпко защипало за язик. Вона знову засміялась і раптом зупинилася. За кілька кроків посеред доріжки стояли хлопець і дівчина. Вони не помічали Оленки. А Оленка, в якої нараз дуже забилося серце, кілька секунд стояла і дивилась, як хлопець, узявши голову дівчини в долоні, вкривав поцілунками її обличчя. Ще встигла помітити, що в дівчини було коротке чорне волосся, а більше нічого не помітила, бо ноги її самі ступили крок назад. Потім ще крок. І ще. І ось вона вже на вулиці, серед перехожих, які поспішають кожен до своїх справ.
У неї теж є справи - багато-багато справ. І їх неодмінно треба  всі зробити.
 

Мандрівка в минуле

І ось настав день, коли він прокинувся вранці і зрозумів: сьогодні! Так, це має статися саме сьогодні - повернення в країну минулого, яка залишилася так далеко, хоч до неї всього кілька годин автобусом. Але за всі ці роки він ні разу не сів у автобус, який міг би відвезти в минуле. Спочатку тому, що хвалитися було нічим, а повертатися міг лише переможцем. Не тому, що там вірили в нього і не можна було не виправдати сподівань! Навпаки, всі чекали, що повернеться як блудний син, а він повинен був повернутися тільки переможцем, щоб усі, хто дивився зверхньо, дозволяв собі обривати його на півслові, не вірив у нього, тепер запобігливо заглядали у вічі і ловили кожне його слово. О, він буде великодушним! Не мститиме за ті давні образи, навіть не подасть виду, що пам'ятає їх. Буде простий і веселий, скромно і стримано розповідатиме про успіхи, щоб ніхто не міг сказати: от, мовляв, приїхав і розхвастався тут. І, нарешті, прийде до того будиночка, який хоч і недовго, але був його рідним домом. Прийде і постукає в двері. А там уже знатимуть про його приїзд, бо в цьому селищі завжди все знають. Там знатимуть і будуть розгублено чекати: прийде чи ні? Ой, мабуть, ні, бо що йому тут робити? Давно, напевно, забув уже і цей будиночок, і дорогу до нього. Бо якби пам'ятав, то вже міг би приїхати або хоч написати.
А якщо все-таки зайде, то що скаже? Що зробить? Може, стане на порозі, глузливо погляне: "Ну от, бачиш, ким я став! А ти? Що в тебе змінилося за ці роки? Чого чекаєш від майбутнього?" Ні-ні, нічого такого він не скаже і не буде дивитися глузливо, він просто простягне руку і скаже: "Ось і я. Пробач, що так довго не приїздив, але й ти мовчала. Ти ж така горда і вперта, як і тоді..."
Так, спочатку він не приїздив тому, що нічим було хвалитися. А потім йому здавалося, що не досить того, що є. Хотілося, щоб минуло більше часу, тоді стало б романтичнішим його повернення, бо через роки про незгоди минулого можна згадувати з розчуленою посмішкою, як про дитячі сльози з приводу роздертих штанів чи двійки в зошиті. Час надав би ще більшої значимості його почуттю. Він повертався, як Пер Гюнт до Сольвейг, тільки не старий, зламаний життям, знищений Пер Гюнт, а в розквіті сили і краси, веселий, повен сміливих задумів і плавнів. Повертався не для того, щоб померти на руках вірної Сольвейг, а щоб узяти її за руку і повести за собою в казкову країну, завойовану ним. Вона вже, може, й не чекала його. Напевно, не раз шкодувала, що свого часу не пішла з ним разом стати проти негод, підтримувати у важку хвилину, радіти перемогам. Сказала, що не хоче бути лише тінню його, що в неї є свої плани і вона не може відмовлятися від усього заради нього. Вона хоче йти своєю дорогою, і якщо їхні дороги розходяться, то що ж... Так вона говорила, але справа була не в тому,- вона не вірила в нього, в його здатність добитися чогось у цьому світі і злякалася невідомого життя. Там була невідомість, а тут усе знайоме і звичне, аж до блакитного кіоска, в якому вона купувала капусту і помідори. І коли ти приходив на пошту отримати десятку-дві від батька, поки той був живий, то не треба було брати з собою документа, всі тебе знали. А коли в перукарні витягав гроші, щоб заплатити і давав зайве "на чай", білява Люся червоніла мало не до сліз: "Ну, що ви? Не треба!"  Так, було життя, а він усе порушив заради мрії, яку всі вважали божевільною, пішов і не оглянувся, обірвав усі нитки, які в'язали його з минулим, хоч деякі нитки тягнулися з його серця і рвати їх було дуже боляче. І він ніколи не вірив, що обірвав їх назавжди. Колись повернеться, і все почнеться знову, чи, вірніше, продовжиться з тієї хвилини, на якій воно обірвалося.
І ось настав він - Великий День його Повернення. Чому саме сьогодні? Хто його знає. Не тому, що він досяг найбільшої вершини: ще не одна вершина попереду. І не тому, що саме сьогодні сповнилась якась кругла дата. Так, саме в один з таких сонячних серпневих днів він полишив країну свого минулого, але в який саме - цього не пам'ятає. Ну, а роки ні під який ювілей не підходять. Але він знав, що це має трапитись саме сьогодні.

*
Автобус був старенький, обдертий, якогось дуже давнього випуску. Він увесь деренчав, і здавалося, готовий був розсипатися на ходу. Можливо, саме цей автобус і привіз його колись звідти сюди. Людей у ньому було небагато, але всі місця зайняті. Ну, нічого, можна й постояти, не страшно. Але тут молоденьке, може, сімнадцятилітнє, дівчатко зірвалося з сидіння.
- Сідайте, будь ласка!
Ну от, ще тільки цього не вистачало, щоб йому дівчата місце звільняли! Хіба він старий дід? Насилу всадив її. Хвилин десять сперечалася з ним, не хотіла сідати. Нарешті таки сіла, але з усією безцеремонністю юності не зводила захоплених очей з його обличчя.
- А я знаю вас, - сказала з тією ж безцеремонністю, - ви Анатолій Гулич. Ви в кіно граєте. Я всі фільми з вами  по три рази дивлюся.
Він ласкаво посміхнувся їй. Хоч звик до того, що його пізнають на вулицях, і вже не хвилювало захоплення отаких зелених дівчаток, а іноді дратувало, бо ж, врешті-решт, він звичайна людина, ради бога, не ототожнюйте його з тими героями, яких йому доводиться грати в кінофільмах. Але ця захоплена дівчинка з її наївними круглими очима здалася йому доброю прикметою, і він навіть дістав свою фотокартку (знав, що вони йому знадобляться в країні минулого, і захопив з собою), підписав і простягнув дівчині. Треба було бачити її радість! І можна уявити, як вона буде сьогодні хвастатися і як подруги вмиратимуть від заздрощів.

*
Зійшов на зупинці і попрямував стежкою через степ до шахти. Довкола все так, начебто він не був тут лише кілька днів. Знайомий степ, якого вже торкнулися жовті барви осені. Блакитнуватий димок над териконом. Білі будиночки селища. Барвисті квіти на клумбах перед шахтокомбінатом, а серед них - срібляста постать шахтаря на чорному постаменті. Спокійне сіро-блакитне серпневе небо. І така незвичайна тиша, що аж у вухах починає дзвеніти. І ніде ні душі, бо ж воно звичайний будній день. Всі на роботі.
Анатолій ішов вулицями, з розчуленою посмішкою вітався з кожною знайомою вивіскою, і з блакитним кіоском, де й досі продавали капусту та помідори, і з фонтаном посеред великої площі, який і досі не працював. І що далі - то все більше охоплювало його почуття нереальності всього, що відбувається.
Рвучко повернувся і швидко пішов назад, бо ж зовсім не збирався відразу йти туди. Ні-ні, це вже було десятки раз обдумано. Хай їй про нього скажуть, хай вона трошки помучиться невідомістю, він хоче побачити її розгублену, збентежену, готову бігти шукати його, щоб хоч здалеку глянути,  як він вимріяв, так він вирішив, і так буде.
Зайшов у магазин купити сигарети. Літня продавщиця довго дивилась на нього і раптом розцвіла посмішкою:
- А я вас упізнала. Ви в нашому Палаці культури працювали, правда? І ще я вас по телевізору бачила.
- Так, справді, - чемно посміхнувся і знову пішов блукати вулицями. Цікаво, а вона телевізор дивиться? Ну, якщо в неї телевізора немає, то могла ж у сусідів подивитися. В усякому разі їй повідомили, що бачили його. А він у тій останній передачі, коли розповідав про свої творчі плани, натякнув про неї. Звичайно, не назвав її імені, але якщо вона його слухала, то повинна зрозуміти, що він говорив про неї, і про їхні стосунки, і про їхнє майбутнє.
- Анатолію Петровичу! Дорогий! - Директор палацу культури підвівся з місця і йшов назустріч йому, широко розкривши руки, як для обіймів.
Звичайно, обніматися з ним Анатолій не став, але руку потиснув щиро, пробачивши і забувши директорові всі прикрі хвилини, які довелося колись зазнати.
- Ну-ну, чули, читали, бачили! - говорив директор, садовлячи Анатолія на диван і дивлячись на нього закоханими очима.- Радіємо кожному твоєму успіхові. Як іде фільм з твоєю участю, ми завжди зазначаємо в афіші. Ну, як же, ми тебе, можна, сказати, виховали, перші відкрили твій талант. З нашої скромної сцени махнув аж он куди - на світовий екран!
- Ну, до світового екрана мені ще далеко! - з м'якою іронією заперечив Анатолій. - А ви, Іване Івановичу, нітрохи не змінилися.
- Е-е, голубе, де там не змінився! Постарів, потовстів, облисів до решти. Роки йдуть...
Директор весь був наче зібраний з тугих м'ячів. Але й рухався він навдивовижу легко і нечутно, ніби м'ячик перекочувався. То підсідав до Анатолія і брав за плече чи за лікоть, то зривався і починав кружляти по кабінету. І все не відривав закоханого погляду від Анатолія, пильно оглядав його від елегантних черевиків до підстриженого за останньою модою волосся.
- У вас тут нічого не змінилося, - сказав Анатолій.- Ішов вулицею, і здавалося, наче не був я всього кілька днів.
- Що тут може змінитися? - охоче погодився Іван Іванович.- Воно, звичайно, діти підросли, дорослі постаріли. Хто помер, хто народився, а так що... Шахта стоїть на місці, он тільки новий терикон почали насипати, може, помітив? А то все як і було. Це ж не те, що у вас, артистів: то зйомки в Арктиці, то зйомки в Криму, то прем'єра в Лондоні, то фестиваль у Карлових Варах. Слухай! - раптово вигукнув він.- Так що ж це я гав ловлю? Ти ж до нас надовго?
- Не знаю, - сказав Анатолій і раптом відчув, що його охопило непереможне нетерпіння. Що він робить? Чого він сидить тут з цією людиною і веде розмови, які його ніскільки не цікавлять? Чому він не біжить туди, в маленький будиночок до тої, заради якої сюди приїхав, заради якої робив усе протягом цих довгих років? Встати негайно. Нехай Іван Іванович застигне посеред кабінету з розкритим ротом, хай зустрічні оглядаються на нього, як на божевільного, а він побіжить туди, і зупиниться лише на порозі, і скаже... Ні, нічого не скаже. Вона все зрозуміє, вона завжди розуміла його. Так, завжди... Окрім отого єдиного останнього разу...
- Ти ж міг нас попередити, що приїдеш, - Ми б таку зустріч влаштували! Вечір, квіти, аплодисменти. Слухай, все організуємо! Я зараз дам команду кіномеханікові, щоб змотався в кінопрокат. Не може бути, щоб там не було якогось фільму з твоєю участю. Подзвоню начальникові шахти, він для такого діла дасть машину, щоб швиденько туди і назад. Художник намалює дві реклами, одну поставимо на площі, другу біля шахти. Можеш бути певен, людей наб'ється повен зал. І квітів вистачить. Це якби ти взимку приїхав, то, може, не дістали б, а зараз...
І не встиг Анатолій сказати хоч слово, як Іван Іванович уже дзвонив начальникові шахти, який знаменитий гість до них прибув, і тут же гукав у фойє, щоб йому миттю розшукали кіномеханіка, і стукав якоюсь палицею в стелю: така в нас сигналізація, брат, це я художника викликаю, його майстерня якраз наді мною. Та що це я тобі розказую? Сам знаєш. Метнувся до шафи в кутку і почав витягати з неї велику плюшеву скатерть, якою накривали стіл на сцені під час урочистих зборів.
Ні, таки Іван Іванович нітрохи не змінився, і Анатолій майже розчулено стежив за його метушнею, покірно віддаючи себе цій невгамовній енергії. А може, так і має бути? Може, так навіть краще. Вона, звичайно, дізнається про цей вечір і прийде. А він розшукає її в натовпі. Він попросить Івана Івановича, а в того завжди ціла ватага метких хлопчаків напохваті. Вони її підстережуть, як тільки прийде, і скажуть йому. А якщо вона не прийде? Ну, як не прийде... Тоді вже він сам прийде до неї. Але невже їй не закортить хоч почути його голос?
- Фу-у,- важко відсапнувся Іван Іванович, коли всі необхідні розпорядження були дані і підготовка до зустрічі з відомим кіноактором закипіла. - Отак ми й живемо. Хочеш жити - вмій крутитись! Ну, а тепер тебе треба ж погодувати. Перехопимо що-небудь та вип'ємо по чарці за твій приїзд. Ресторану в нас поки що нема - ти ж, певно, звик до столичних ресторанів, та нічого, підемо в їдальню. Салат з крабами, звичайно, не обіцяю, але шашлик буде - пальчики оближеш. А коньяк - він скрізь коньяк.
Шашлик, справді, був дуже смачний. Вони сиділи в меншому залі їдальні, який чомусь називався "дієтичним". Обидва зали були майже порожні. Тут теж усе було таке, як пам'ятав Анатолій.
Офіціантка швиденько стягнула скатерть зі столика і розстелила чисту. Потім принесла хліб, чарки, тарілку з нарізаним лимоном. Вона метушилася, намагаючись усе зробити якнайшвидше; ці метушливі рухи робили її смішною, і Анатолій за звичкою відчував, як би це комічно виглядало на екрані.
- Ну, Анатолію Петровичу, - урочисто сказав директор і підняв чарку, - з приїздом тебе! Як говориться, дай тобі боже дальших успіхів у твоєму акторському житті, і щоб ти не забував нас, скромних тружеників на ниві культури.
Приємне тепло від коньяку розлилося по тілу,  Анатолій поїхав не поснідавши; голова затуманилася, все довкола м'яко загойдалося. Зрештою, він ніколи не вмів пити і намагався уникати всіляких випивок. Але раз такий випадок... Та він і не питиме багато, так, одну-дві чарки для сміливості, бо ж одне - коли виступаєш перед людьми, для яких ти лише кіноактор Анатолій Гулич, і зовсім інше, коли перед тобою будуть люди, які пам'ятають тебе ще жовторотим хлопчиськом.
- А ти впізнала його? - підморгнув Іван Іванович офіціантці, яка стояла поблизу, склавши руки під фартушком.
- Ну, як же, - сказала жінка, - я їх відразу впізнала, як ви тільки увійшли. Вони ж ніскілечки не змінились. Тільки красивіші стали.
- А ти, Анатолію Петровичу, пізнаєш свої старі кадри?
Анатолій здивовано глянув на офіціантку.
Щось не пам'ятав він серед тих дівчаток, які бігали в самодіяльність, такої. Даремно він вдивлявся в це кругле обличчя. Він ніколи не бачив цієї жінки. Та раптом вона скрикнула:
- Ой, що ж це я стою? Там же вам яєчня смажиться, пересохне геть!
І коли вона поставила яєчню на стіл і посміхнулася щиро, без усякої манірності, в ній раптом проблиснуло щось знайоме-знайоме.
- Ну, Анатолію Петровичу, впізнав? - безцеремонно штурхнув його директор. - Це ж Люся! Люся Іванова!
- Люся Іванова? - розгублено перепитав Анатолій. Люсю Іванову він пам'ятав. Це була тоненька, на диво граціозна білява дівчинка, яка працювала в перукарні й до сліз червоніла, коли він намагався заплатити  за гоління більше з "чайовими" . Вона непогано співала і дуже любила танцювати, і він завжди підбирав їй відповідну роль. Коли вона танцювала, в неї ставало таке натхненне обличчя, що він думав: з цієї дівчини могла б вийти велика танцівниця. А тепер перед ним розповніла спокійна жінка, і йому кажуть, що це Люся Іванова!
Офіціантка стояла біля них, склавши руки на животі, і посміхалася трішечки сумовито. І тоді Анатолій зрозумів, що це правда. Так, він не був тут багато років, і за ці роки тоненька дівчинка з натхненним обличчям встигла вирости. Вона, напевно, вийшла заміж, у неї є діти, можливо, вони ходять у школу. І знову до серця йому підступило нетерпіння. І на цей раз воно було змішане зі страхом. Як він міг подумати, ніби в минулому все залишається без змін, що він може в будь-яку мить вернутися назад і застати все так, як залишив? Як він міг придумати таке і повірити в свою вигадку? Знову його охопило почуття нереальності. Тільки коли блукав вулицями, здавалося, що все довкола спить і він прийшов порушити цей сон, а тепер здалося, що спить він сам. Зараз прокинеться, і не буде ні шашлику на тарілці, ні директора, ні Люсі-офіціантки.
Він розгублено озирнувся, і жовто-зелені стіни дивились на нього відчужено і насмішкувато, а на підлозі стояла гілляста пальма, і він пригадав, що колись давно бачив її на підвіконні кволим паростком. І ще пригадав нові будинки на околиці селища, і велику школу, і "Дошку пошани" біля клубу... А він думав, що нічого не змінилося...
- Слухайте, - захриплим голосом запитав він,- а Рая ще на старій квартирі живе?
- Яка Рая? - не зрозумів Іван Іванович.
- Супруга їхня колишня, - підказала Люся.
- А-а-а. Ти хіба не знаєш? Вона ж вийшла заміж. Десь скоро після того, як ти поїхав. У нас тут високовольтну лінію проводили, так вона вийшла за монтажника. А як вони роботу закінчили, то й вона подалася за чоловіком. Не знаю, чи писала кому, де вона тепер і як їй живеться. Ну, а в тебе тепер таких Рай, мабуть, десятки, як не сотні, признайся! Де ж таки - вродливий, знаменитий! Давай вип'ємо по другій!
- Так, признаюсь, - з придихом сказав Анатолій.- Давай вип'ємо по другій...
 

Живе собі хлопчик

Рівно о п'ятій життя на будові завмирало. Переставали в'їжджати важкі ревучі самоскиди, схожі на бегемотів. Баштові крани опускали додолу клітки та ковші. Зупинялися транспортери, які все крутились та крутились і несли на своїх спинах пісок, цемент, цеглу. Дівчата-штукатури розв'язували хустини, якими закривали обличчя від сонця, і бігли до водопровідного крана вмиватися. Вони голосно верещали, коли хтось із хлопців, підкравшись і непомітно набравши в долоню води, бризкав за комір. Дівчата дружно нападали на нахабу, дзвінко молотили його кулаками по спині, а він, захлинаючись від сміху, клявся і божився, що більше не буде так робити. Врешті хапав кількох ближчих дівчат і влаштовував їм "малу купу". Нареготавшись уволю, дівчата бігли у вагончик і виходили звідти в квітчастих сукенках, в туфельках на тоненьких каблуках, з пишно збитим волоссям. І хода їхня ставала непевною і хиткою, начебто не вони цілий день бігали по трапах і дерлися на підмостя, і голоси їх вже були ніжними та тоненькими, начебто не вони щосили кричали "віра!" та "майна!" кранівникові і пронизливо сварилися з майстром, що знову нема розчину.
Останнім спускався кранівник найвищого баштового крана. Він ставив залізні башмаки під колеса, щоб, як зірветься вітер, кран не покотився по рейках, штовхав ногою, перевіряючи, чи вони міцно тримають. Потім вимикав рубильник. А коли відходив, то ще обов'язково задирав голову і оглядався на свій кран, ніби космонавт на свій корабель, на якому тільки-но здійснив космічний політ.
Коли всі розходились, майстер уважно оглядав усе, що зробили за день, щось при тому шептав і записував до свого блокнота в засмальцьованій обкладинці. Він лічив клітки з цеглою і бетонні плити, примруживши око, прикладав довгу лінійку до щойно оштукатуреної стіни, зазирав, чи між стіною і лінійкою нема щілини. Помітивши, що дівчата як слід не очистили ківш від бетону, він підтюпцем біг у підвал, де складали інструмент, виносив лопату і починав вишкрібати дно і стінки. Обличчя його червоніло, він важко дихав і бурмотів: "Нехлюї... свиристілки... вижену... ви мене ще не знаєте..." Нарешті він теж виходив, востаннє окинувши поглядом будівельний майданчик, і наказував сторожисі, щоб усе було в повному порядку. Сторожиха слухняно кивала головою, чекала, поки постать майстра зникне за рогом, замикала ворота і йшла додому, бо ж чого тут сидіти. Огорожа довкола висока, та й де візьметься у них той злодій?
І тоді на будові з'являвся хлопчик. В одному місці дошка огорожі не діставала до землі. Дорослий, звичайно, не проліз би, але хлопчик був маленький, навіть менший, ніж слід для такого віку. До того ж його спортивний костюм уже досить старий, так що не страшно, як замажешся чи зачепишся, пролізаючи крізь дірку. Хлопчик зупинявся і уважно озирав своє володіння, бо відтепер він ставав тут повновладним господарем: відважним капітаном, шукачем скарбів, які, безумовно, є десь там у глибині темних підвалів, або хоробрим розвідником, що проник у ворожу фортецю, або космонавтом, який готується до польоту на Венеру.
Насамперед треба було обійти дозором і перевірити, чи все в порядку. Хлопчик, як раніше кранівник, штовхав ногою залізні башмаки, перевіряючи, чи вони міцно стоять, і торсав замок на будці з рубильником, чи він замкнений як слід. Потім помічав розсипані цвяхи, сідав навпочіпки, починав їх збирати і при тому бурмотів, як майстер: "Безсовісні... нехлюї... думають, що гвіздки гроші не коштують". Висипавши жменьку цвяхів на підвіконня, хлопчик ставав на поміст біля бетономішалки і пильно вдивлявся у далеч, приклавши до очей бінокля з своїх кулачків. Зелені хвилі океану ласкаво билися об борт корабля, але "старий морський вовк" знав, що ця тиша оманлива. Так і є! Зрадлива морська течія підхопила корабель і понесла, як тріску, а з блакитної імли вже виринали похмурі скелі Естремадури. (Хлопчик десь випадково почув цю назву, і вона здалася йому дуже вдалою для високих підступних скель, об які розбиваються всі кораблі. У ній дуже виразно чулися слова "стрімкий" і "дурити"). Ось скелі все ближче і ближче, на них уже виразно видно великі чорні літери С і М, написані однооким піратом Кракатау, що означає "Смерть мореплавцям!". Але досвідчений капітан не розгубився. Він відштовхнув керманича і сам схопився за важке залізне колесо. Два рвучких повороти - і сірі скелі залишилися за кормою, на них у безсилій люті потрясав кулаками пірат Кракатау, а капітан засміявся своїм залізним сміхом і причалив до іншоі землі. Тут йому довелося добряче повоювати, бо в тій країні фашисти всіх людей кинули в тюрму, а самі цілі дні марширували під музику та їли апельсини. Побачивши прославленого героя, вони поховалися в густі зарості кропиви під огорожею, сподіваючись, що герой їх не помітить. Але він, звичайно, все бачив і закидав зарості гранатами. Ф'ю-у! Ф'ю-у! - свистіли гранати в польоті. Бах! Бах! - вибухали вони в гущавині. Тих, хто здався в полон, він не став убивати, а відкрив підвал, випустив на волю усіх людей і взамін загнав  фашистів, аби сиділи там, поки перевиховаються і скажуть, що більше не будуть фашистами.
Навівши повний порядок на землі, герой вирішив перекваліфікуватися на космонавта, щоб полетіти на далекі планети. Він потренувався на транспортері, як космонавти тренуються на доріжці, і поліз на найвищий баштовий кран. Було трохи страшно, коли поглянув униз, але він зціпив зуби і все-таки виліз аж до скляної кабіни, де вдень сидів кранівник, а тепер мав сидіти космонавт. Тут його чекало розчарування: дверці кабіни були замкнені. Хлопчик підійшов до краю площадки і вхопився за поручень. Внизу стояв величезний натовп, там десь між людьми була мама космонавта, вона плакала, і космонавт теж витер сльозу. Але тут його очі стали уважними, між бровами лягла глибока зморшка. Він підняв руку і почав рахувати: "П'ять... чотири... три... два... один... Старт!" Пролунав вибух, який перейшов у низьке ревіння. Ракета, залишаючи вогняний слід, перекреслила небо і зникла в космічній далині. "Земля, я Сокіл! Земля, я Сокіл! Всі системи корабля функціонують нормально! Приступаю до виконання програми!" - повідомив командир корабля і скерував свою ракету на велику червону зірку.
Відкриту зірку космонавт вирішив назвати Іррерра, бо вона була дуже червона, а звук "р", на думку космонавта, найкраще передавав червоний колір. До того ж це було схоже на ім'я мами космонавта - Ірина. Корабель здійснив м'яку посадку в заданому районі, і на землю Іррерри вперше ступила нога людини. На честь такої події хлопчик вирішив обслідувати ще не відому територію будівельного майданчика.
Сторожиха марно надіялася на високу міцну огорожу, бо огорожа була лише з трьох сторін, а з четвертої, де будова примикала до маленьких будиночків, оточених густими садами, ніякої огорожі не було. Зрештою, хлопчик сам це вперше відкрив. Правда, в маленьких будинках вже ніхто не жив, людей давно виселили. Будиночки стояли без вікон і дверей, деякі навіть були без покрівлі, буйне зілля заглушило квіти на клумбах під вікнами. "Земля, я Сокіл! Земля, я Сокіл! - напівголосом сказав космонавт. - Як мене чуєте? Виявлено мертве місто. Жодної душі не видно. Приступаю до подальшого обстеження..." І раптом безстрашний космонавт завмер на місці. Недалеко почулися кроки і якийсь грюкіт. Космонавт метнувся до зарослів ірреррянського бузку і замаскувався в них. Пересидівши кілька хвилин, він вибрався зі своєї схованки, нечутними кроками наблизився до будинку і визирнув з-за рогу на подвір'я. Там він побачив діда. Як не витягав шию, навіть став навшпиньки, але не міг роздивитися, що ж дід робить. Та ось старий узяв відро і кудись пішов. Хлопчик прослизнув на подвір'я до дерев'яного ящика з чимось схожим на розчин, яким дівчата штукатурять. І ще поряд лежала химерна штука з бляхи, схожа на водостічну трубу, ніби її розрізали вподовж, а потім повигинали стінки. Та коли він побачив на невеличкому розчищеному майданчику фігурні стовпчики, що лежали, наче бабки з піску (такі він сам робив формочкою на пляжі), зрозумів, що та бляшана штука - форма, у якій дід робить з розчину ці стовпчики. Але навіщо вони йому? Хлопчик присів і почав водити пальцем по виступах і заглибинах. І так захопився, що навіть не чув, як повернувся дід.
- Ти той... гляди не поламай. Воно ще сире.
- Ні, - сказав хлопчик, - я не поламаю. А для чого воно?
- Та, бач, яке діло... Хочу огорожу зробити...
- Яку огорожу?
- Бабі моїй огорожу... Померла моя баба, царство їй небесне. Як я, бувало, заболію, то вона сидить і плаче: "Як же я житиму, коли ти помреш?" А сама взяла та й померла.
- А від чого вона померла? - Хлопчик невідривно дивився на діда. Звичайно, він знав, що люди помирають, але досі ще ніхто зі знайомих йому людей не помирав. А ось зараз перед ним дід, у якого була баба, і вона померла. Хлопчик спробував уявити, як це сталося: от була, ходила, розмовляла, боялася, що буде робити, коли дід помре, а потім сама взяла і померла.
Дід тим часом взявся укладати в свою форму металеві стержні, пов'язані дротом, і при тому все говорив, скоріше для себе самого, ніж для хлопчика:
- Хто його знає, від чого вона померла. Смерть прийшла. Хотів заказати огорожу в бюрі, а тоді подумав, що краще самому зробити, своїми руками. Баба любила мою роботу.
- Дідусю, можна, я вам допоможу? - запитав хлопчик.
- Допоможи, як охота є. Он вода у відрі, так лий у ящик і мішай. Тільки гляди, не дуже рідко, а то в мене арматура вилізе.
Хлопчик лив воду в ящик, мішав. Було дуже важко, він ледве повертав лопатою, а сам уперто щось думав.
- Діду, - знову запитав він,- а як людина помирає, то що з нею робиться?
- Нічого не робиться, - відповів дід. - Помре та закопають її у землю, ото й усе.
Ні, це не вкладалося хлопчикові в голову! Ну як це: закопають - і лежи в землі? Адже там холодно і темно. Хіба можна весь час лежати і нічого не робити? Може, померти - як заснути? Тоді теж лежиш, нічого не чуєш і не бачиш. Та скільки б не лежав, а все одно прокидаєшся. А коли помреш?
- Діду, - запитав він,- а як помреш, то вже ніколи не будеш знову жити?
- Хто його знає, - сказав дід і взявся лопатою накладати розчин у форму.
Хлопчик кельмою просовував його між арматуру, пильнуючи, щоб розчин скрізь щільно наповнив форму, і все думав. Спробував уявити себе мертвим. От він є, живий, бігає, сміється - і раптом нічого більше не буде. Не буде мами, тата, неба, міста, в якому він живе, нічого-нічого не буде. І його самого теж не буде. Хлопчикові раптом стало дуже страшно. "А може, - подумав він, - коли довго-довго живеш, тоді не страшно помирати? Коли я буду такий, як цей дід, може, мені не буде страшно? От коли я був менший, боявся заходити в темну кімнату, а тепер не боюся".
- А вам не страшно отої смерті? - знову спитав хлопчик.
- Де там не страшно, синку. Смерті всі бояться. Ніби й нажився, а як оглянуся, то куди воно й ділося те життя. Було, день мине - і слава богу. А воно день за днем - от і рік. Рік до року - вже й десять. Був молодий, гарний,- ого, синку, ти б мене побачив, який я був!- а вже й старий. Сина на війні убило, дочка вийшла заміж та й поїхала з чоловіком, баба померла. Залишився я сам, ніби й робити на цьому світі вже нічого, а помирати все одно не хочеться. Все чогось ждеш: то першого тепла, то першого снігу. А баба в мене була... ти думаєш, вона завше була старою? Ех, синку, вона ж у мене була як пава! А як син родився - що вже радості було! Вона все гадала, ким він буде - чи доктором, чи вчителем, чи інженером? А його на війні зовсім молоденьким вбили. І баба моя померла. Та все одно пожити хочеться, синку. Подивитися, як воно буде на землі. Якби-то тихо-мирно...

*
- Мамо,- запитав хлопчик, коли мама підійшла до ліжка поцілувати його на добраніч, - а чому люди помирають?
- Таке життя, синку: живе людина, а потім помирає. Якби всі люди вічно жили, їх би стільки розвелося, що й місця на землі не вистачило.
- Ну й нехай! - вперто сказав хлопець. - Вистачило б! Он скільки пустель є, можна туди провести воду і там жити. І в лісі. І ще можна на морському дні побудувати міста. Ніби під таким великим-великим водолазним дзвоном. А потім на Місяць можна переселитися. Там же ніхто не живе.
- Ну, ось ти виростеш, то наведеш порядок у світі, - посміхнулася мама.
Хлопчик замислився, притискуючись щокою до маминої долоні.
Мама замовкла. Чому він так питає? Звідки до нього прийшли ці думки? Було пухкеньке рожеве немовлятко, яке лежало в колисці. Потім встало на ніжки і зробило перший крок. Потім промовило перше слово. І все здавалося, що це іграшка, така смішна, мила, дуже дорога іграшка, яку можна одягати в барвисті сорочечки, якій можна купувати апельсини, яку можна носити на руках. І раптом - таке складне питання. Значить, відходить дитинство з іграшками та цукерками, з його вірою, що в світі все прекрасно, з його казками, де мертві герої оживають, коли їх побризкати живою водою. Приходить справжнє життя, де є така несправедливість, як смерть, і нічого тут не поробиш.
Хлопчик теж мовчав. Страх, відчай і почуття власного безсилля заповнили його маленьке серце. І тільки десь у самій глибині свідомості, наче найперший тоненький струмочок серед снігових заметів, почуття протесту. Ні, так не повинно бути! Бо це страшенна несправедливість, щоб люди помирали, коли їм цього не хочеться!
Хлопчик схопився, стиснув мамину шию в обіймах і гаряче зашепотів:
- Мамочко, ти не помирай, гаразд? Не помирай, поки я виросту! А тоді я придумаю такі ліки, щоб ти ніколи-ніколи не померла. І щоб була молода-молода. Така, як зараз.
- Добре, - сказала мама, - добре, я не помру. Звичайно, ти придумаєш такі ліки. Неодмінно. Через те люди і не придумали їх досі, що це ти повинен придумати.
- Правда? - зраділо запитав хлопчик. - Хай вони почекають, поки я виросту!
- Тоді лягай і спи. Адже ти знаєш, що діти ростуть, коли сплять.
Хлопчик слухняно ліг, мама старанно підіткнула ковдру і посиділа кілька хвилин, поки почула спокійне, рівне дихання.
Хлопчик спав, йому снилося багато-багато молодих, веселих людей, які випили його ліки і тепер ніколи не помруть. А десь далеко-далеко, на голій скелі посеред океану, в безсилій люті кусала кулаки Смерть, схожа на пірата Кракатау.
Уранці хлопчик прокинувся, засміявся назустріч ранковому сонцю і зрозумів, що він - безсмертний.




Обновлен 23 мар 2012. Создан 20 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником