ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "НАД ОЗЕРОМ ХОЛОДНОЇ ВОДИ"

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "НАД ОЗЕРОМ ХОЛОДНОЇ ВОДИ"

збірка №5 "Мінорна лірика" з проекту "15 тем - 16 збірок" (видано і ще можна придбати!)



Галина Гордасевич

Над озером холодної води

Поезії

Присвячується видатній
співачці України – Ользі Басистюк


    Передмова від упорядника

Моя мама дуже любила поезії Олександра Олеся, тому я вважаю доречним в якості анотації до цієї збірки зажурливої ліричної поезії використати відомий його вірш «З журбою радість обнялась...»
   
    З журбою радість обнялась...
    В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
    І з дивним ранком ніч злилась
    І як мені розняти їх?!
   
    В обіймах з радістю журба,
    Одна летить, друга спиня...
    І йде між ними боротьба,
    І дужчий хто – не знаю я...

В цьому вірші, на мою думку, найкраще розкрито нерозривний взаємозв’язок в коханні почуттів горя і радості. Справжнє кохання завжди є своєрідною гойдалкою, тобто чим більша радість, відчуття щастя – тим значно гостріше і вразливіше вдаряють різні прикрощі, тим глибше почуття горя. Але водночас і навпаки: незмірне горе може в одну мить перевтілитись на відчуття неймовірного щастя, тому що кохання таке непередбачуване...
Власне тому при всій мінорності і смутку віршів, з яких укладено цю поетичну збірку, все одно загальне враження від неї позитивне й оптимістичне, сповнене величі й благородства. Це урочисто-трагічна хвала коханню.
            Богдан Гордасевич

 

 

Над озером холодної води

Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди –
Над озеро холодної води.

А в тій воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося,  на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді «Моя-а!» – кричав ти, і луна
Тобі покірно «Я-а!» – відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
«Твоя-а!» – кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.


* * *

Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю,
...Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: – Люблю!

І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
...А ти обіймав за плечі
І говорив: – Моя!

Сивий туман мій обрій закрив,
Міцно затисну повіки.
...А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: – Навіки!

Записка з дороги

Минають дні. Вже стільки їх минуло.
Пора вже рахувати на літа.
До серця прислухаюсь – не заснуло?
Дивлюсь – а в небі зірка золота.

Колись на неї ми удвох дивились.
Тепер одна дивлюся. Та дарма!
Надії зникли, як і появились.
Нема надій – розчарувань нема.

Ще не радію, але вже не плачу.
Не жаль мені моєї самоти.
Тебе я вже ніколи не побачу,
А як побачу – будеш вже не ти.

* * *

Клич не клич – ніхто не озветься.
То ж на порозі марно не стій.
Чи ж тобі без мене щасливо живеться,
Несуджений мій?

Не журавель ти та й не синиця,
Скорше ти стриж сизо-стрімкий.
Чи тобі без мене спокійно спиться,
Нелюблений мій?

Чого ж у сни мої прилітаєш?
Чого витискаєш сльозу з-під вій?
Чи ти ще хоч трохи мене пам’ятаєш,
Незабутній мій?

* * *

Як прекрасно серце болить,
Захлинається щемко болем!
Повний місяць пливе над полем,
Наче хоче болю долить.

І пусті нікчемні слова
Облітають, як листя, додолу.
І душа повстає жива,
І вертає в любов, як додому.

Повертає в царство своє,
Де зріють рясні полуниці,
І з дитинства живої криниці
Чисту воду надії п'є.

Можна все минуле спалить
В дні безрадісні, одинокі.
Та цієї срiбної ночi
Як прекрасно серце болить!

Втеча

Сміюся, що все по плечу.
Хвалюся, яка я сильна.
Утечу, утечу, утечу...
Вже більше несила!

Заховаюся в тишу доріг,
Невідома, незнана.
На холодній ранковій зорі
Прикладу подорожник на рану.

Заспокоїться. Заживе.
Тільки шраму залишиться серпик.
Все міняється. Все пливе.
Ти одне не міняєшся, серце.

* * *

А як день мине,
Як настане ніч,
Ти згадай мене,
Ти мене поклич.
На щастя чи на біду,
Я прийду уночі,
Всю її проведу
На твоєму плечі.
А як ніч відійде,
Піду з нею сама.
Ти прокинешся – де?
Була – і нема.
Щоб смуток не хмарив віч
Поміж чужих людей,
Згадуй мене, коли ніч.
Забудь мене, коли день.

Випадкова зустріч

Втома лягла на плечі
І торкнулась печаль брови,
Ми з тобою тепер на «ви»,
Ми з тобою чужі і далекі.

Мало що трапляється літом
На щастя чи на біду!
Попрощаюся і піду.
Не оглянусь, хоч серце болітиме.

Ну, то й що! Поболить і втішиться.
Тільки ти не клич, не зови.
Ми з тобою тепер на «ви» –
Хай воно так між нами й залишиться.

* * *

Давно вже самотня я,
Хата моя пуста.
Вимовляю твоє ім’я –
Мов цілую тебе в уста.

Зберу ту черідку мрій –
Хай в моєму серці засне.
Як давно вже усміх твій
Не зігрівав мене...

Співають знов солов’ї
В шалених весняних ночах.
Як давно вже руки твої
Не були на моїх плечах!

І знову сонце сія,
І небо таке голубе.
Цілую твоє ім’я,
Неначе тебе.

* * *

Це був сон.
        Так і знала: це – сон.
А хотілось вірити: правда.
Чорна зрада, ой, чорна зрада!
Тільки плачуть вітри в унісон.
Вже летять журавлині ключі.
Жовтий лист на моїй долоні.
Знаю, сльози на смак солоні
І гірке безсоння вночі.
Це був сон.
        Так чого ж його жаль?
Снам завжди судилось минати.
Якби знати...
Якби ж то знати!
Нерозгадана долі скрижаль.
Сон мина. І осінь мине.
Будуть весни. Ще будуть весни!
Що померло, те не воскресне.
Це був сон.
        Ти не згадуй мене.


* * *

В цей дім я більше не прийду
Ні вдень, ні ввечері, ні рано.
Сніг ляже по моєму сліду,
Замиє дощ його старанно.
Плистимуть роки, тижні, дні,
Щоби в одне минуле злитись.
І не приснишся ти мені.
І я тобі не буду снитись.
Забудеться, мов не було.
В одне зіллється біле й чорне.
І птиця під своє крило
Щорік нових пташат пригорне.
Колись пройдеш ти повз мене,
Кивком розмову перебивши, –
Й найменший біль не сколихне.
І зараз це болить найбільше.

* * *

Зоря вже давно погасла,
Та в небі ще сяє вона.

Скінчилася пісня прекрасна,
Та ще відгомін луна.

Гроза уже відгриміла,
Цей грім – це остання мить.

Любов уже відгоріла,
Та серце досі щемить.

Зрада

А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
– А що ж тепер буде?
– А що ж тепер буде?
– А хіба так можна?

А зорі сміялись,
Ой, зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
– Отак тобі й треба!
– Отак тобі й треба!
– Піде ж тепер слава!

А солов’ї ридали,
Солов’ї між цвітом ридали:
– Не думали ж і не гадали...

* * *

І будеш ти ходити без пари
По землі, що пересохла без дощу,
І тоді я свої білі хмари
До тебе спогадами відпущу.
Попливуть вони повільною юрбою,
Аж то вже не ти, а другий.
І зчорніють вони над тобою
Від моєї туги.
Ах, якою була я щасливою
За твоїм надійним плечем!
Упадуть мої хмари зливою,
Захлинуться моїм плачем.
І здійметься райдуга німбом,
І буде птах під нею кружити.
От і поплакала.
І легше ніби.
Треба жити.

* * *

Любив ти мене, не любив –
Мовчи про це, Бога ради.
Вірю: в час достигання плодів
Прийде до мене радість.
З вітром духмяним прилине
В ласкавому місяці серпні
Горя найменші краплини
Знищить в моєму серці,
Яблук малиновим соком
Піднебіння моє зволожить,
В небо зірветься соколом,
Радість на всесвіт помножить,
Сколе стернями ноги босі,
Губи висушить спекою,
Нагадає мені про осінь,
Серце пройме небезпекою.


Гравюра

В зеленому небі
            чорними блискавками
                        голі дерева.
Під ногами тоненький льодок
                шкуринкою пересохлою.
Ти пробуєш посміхнутись.
                (Не треба! Не треба!)
Хукаєш на пальці: – Холодно!

Ти стоїш чужий і зовсім незнайомий.
(А було ж: заметілі, морози, льоди!)
Чорні блискавки зараз розкотяться чорним громом!
– Ну що ж.
Іди.

* * *

Підставляю долоні під весняну крапіль,
а краплини, як хвилини,
і на серці біль.
А сонячні промені
на стежках лежать.
А хмари солом’яні
по небу біжать.
Все міняється, повертається,
починається знову.
Он краплина переливається,
зачепившись за гілку тернову.
Потім буде цвіт білий-білий,
потім буде від ягід чорно.
Тільки з того, де ми ходили,
тільки з того, як ми любили,
не повернеш тепер нічого.

* * *

Дощ по клавішах листя
Грав щось задумливе й лагідне.
Минало літечко-літо,
Зелене, квітчате, ягідне,
З суницями під дубами,
З чорницями під сосною,
З твоїми руками й губами,
Коли ти зустрічався зі мною.
Літо раде б іще загаятись,
Йому неохота минати,
Та птиці збираються зграями,
І тягне холодом м’яти.
І ти прощаєшся поспіхом,
І щось говориш про справи,
І я ховаю під посміхом
Той біль, що проймає насправді,
І теж щось сказати хочу,
Що часу, мовляв, ні хвилини.
І щоки мої лоскочуть
Дощу спасенні краплини.

* * *

Візьми мою голову в свої долоні,
Мов квітку, ще нерозквітлу,
Подаруй мені
            туги сльози солоні
І щастя посмішку світлу.
Подаруй мені ночі,
    короткі й безмежні, як вічність,
І світанки, повні пісенного гуку,
А щоб я не змогла, не посміла
            до щастя привикнуть,
Подаруй мені ще розлуку.

* * *

В твоїй Сваляві гори і ліси,
Вода в потоках чиста і холодна,
А я так знудьгувалась без краси,
Я на любов така голодна!

В свою Сваляву ти мене поклич:
Я все відразу кину і приїду...
І що було в душі гірке й сумне –
Потоки змиють, не полишать сліду.

В Сваляві нашій будемо удвох.
Там твої руки міцні і смагляві,
Там ліс густий, м’який у лісі мох,
У тій Сваляві, що лише в уяві.

* * *

Давно
Це було, вже й пам’ять млою закрило.
Вікно
Своє відчиняла я досвіта в сад.
Вставала
В півнеба рум’яна ранкова зоря,
Збивала
З рясного цвіту прозору росу.
А ти
Щоранку виходив з рушником
                    на плечах
Пройти
До сонної річки біля мого вікна.
...Давно
Це було, вже й пам’ять млою закрило.
Вікно
Своє досі щоранку відкриваю я в сад.

Світанок над морем

Хвилі у небі,
А зорі у морі.
– Кохана! Кохана! –
Хтось ніжно говорить.

Пісок на світанку
Такий прохолодний.
Це станеться завтра
А чи вже сьогодні.

Ти тільки всміхнешся,
Опустиш повіки,
Кільце твоїх рук
Розірветься навіки.

Ти встанеш, підеш
По вологому краю,
І море сліди твої
Всі позмиває.

Ранкова зоря
Зійде в небо зелене
І тихо впаде
На коліна до мене.

За нею услід
Поспадають останні.
Без зірок залишиться
Небо раннє.

А я ті зірки позбираю
В долоні,
Губами на смак
Їх скуштую – солоні.

Одна я сиджу.
Не відлунюють кроки.
Чому ж в мене мокрі
І губи, і щоки?

Сиві роси

На землю впали сиві роси,
Сиві роси, зимні, як лід.
Хтось по росах пройшовся босий,
І залишився темний слід.

Темний слід на моєму серці,
Темна туга крилом майне.
Не втішайте мене, добросердні,
Що, мовляв, усе це мине.

В бурю людина спокою просить.
В тиші – чекає, що тривога проб’є,
Зимні роси, ой, зимні роси
На гаряче серце моє.

Земля обітована

Ішла до тебе навшпиньках,
Не насмілювалась дихнути.
Ішла по неправди шпильках,
Ішла крізь туман осмути.

Тягнула до тебе руки
В печалі, в відчаї, в надії.
Ах, де ж ті вінки із рути
І де літа молодії!

Вдивлялася пильно в далеч,
Тремтіла сльоза на віях.
Кричала круг мене галич.
Скипала люта завія.

То губи висушить спека,
То пальці морозом сковано.
І був ти далеко-далеко,
Земле моя обітована.

* * *

Сто гріхів тобі прощу,
А потім тебе відпущу.
Відпущу я тебе з людьми подорожніми,
Відпущу я тебе
            з руками не порожніми.
Подарую тобі сто сонячних днів,
Подарую тобі сто щасливих снів,
Подарую тобі сто усмішок ласкавих,
Подарую тобі сто веселок яскравих.

Ти про мене не думай –
                я скоро утішусь.
Ти про мене не думай,
                що ні з чим я залишусь.
Залишу собі сто осінніх днів,
Залишу собі сто печальних снів,
Сто сльозин по щоках моїх потече,
Сто блискавок груди мої пропече.

* * *

Прощай, любове моя, прощай,
Ти вже на тому березі.
Ще сяють мені твої очі,
Та вже тінь лягла на чоло,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання!
Я простягаю руки,
Та між нами рвучка течія,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
І догорає міст,
Що я сама підпалила,
І скапують в темну воду
Малинові краплі жару,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.

Кінець казки

І я там була,
Мед-вино пила,
Що й досі похмілля не вийде,
Вітри осінні,
Жовті та сині,
Розвійте мій слід, завійте!

Бо хто його знає –
Хоч хміль і минає,
Та раптом опівночі вийду,
Та буду блукати,
Та буду шукати
Позаторішнього сліду!

І, може, зайду,
Собі на біду,
В твою непривітну оселю.
Не скажу, що люблю,
Лиш на мить пригублю
Тебе, гіркий мій хмелю.

Ритми

Милі
Білі
Зачаровані дерева,
Наче мрія нездійсненна,
Недосяжна висота.
Сині
Тіні –
Їх торкатися не треба!
На морозі стигнуть в мене
Неціловані уста.

Срібні
Дрібні
Сипле зорі над містами
Тонкий місяць гостророгий,
Устилає ночі шлях.
– Любий! –
Губи.
Стисне серце до нестями.
Посміхнусь на зло тривогам,
Тільки сум в моїх очах.

Скарга Еврідіки

Ти зробив з мене фею,
Дарував своїх пісень цвіт.
Згадай про мене, Орфею,
Виведи мене на світ!

Довкола пустеля дика
І в ній – мій самотній слід.
Я – твоя Еврідіка!
Виведи мене на світ!

Тут ні сонця, ні місяця,
Тільки сіра пітьма.
Я не зрушу з місця,
Буду стояти сама.

Сум мої сльози виїв.
Чи діждуся тебе? Хтозна.
Чую: десь Цербер виє.
То, мабуть, недобрий знак.

Бо між мистецьких трофеїв,
Серед лаврових вінків
Забув ти мене, Орфею,
Забув навіки-віків.

Перстень Полікрата

Я для тебе просто знайома,
Я для тебе нічого не значу.
Взявши голову в руки з утоми,
Я розв’язую древню задачу.

Повертаю кулю земну,
Наче глобус, круг тонкої осі:
Може, тут я тебе обмину?
Може, тут не зустріну зовсім?

Я візьму своє серце уперте,
Подарую, кому доведеться,
Та воно Полікратовим перснем
Знов до мене в груди вернеться.

І не раз ще сидіти мені
І розв’язувать древню задачу:
Де те місце на кулі земній,
Що тебе я напевно побачу?

* * *

Так тихо, так тихо-тихо
        я підійду до тебе
І нечутно, зовсім нечутно
        торкнуся твого плеча.
І так, як цвіт нахиляє
        зелені антени стебел,
Так мою голову буйну
        похилить рясна печаль.
Печаль, наче знак мовчання.
        Печаль, як печать на серці.
Щоб я не відкрила нікому,
        щоб я навік зберегла
Те неймовірне щастя,
        що в тихому місяці серпні
Я брала в обидві долоні,
        а втримати – не змогла.

* * *

Ти не плач... не треба... не плач...
Не заламуй трагічно брів.
Дощ одяг нейлоновий плащ
І кудись навмання побрів.

Так задумливо йде і йде,
І про щось розмовляє з кущами,
А кущі, як завжди під дощами,
Прополіскують листя бліде.

Як це мало, що серце хоробре!
Ще б до цього хоч крихту тепла.
Ти повір, що  буде все  добре.
Ти не плач... не треба... не плач...

* * *

            Ой, ще буде каяття,
            Та не буде вороття!
                    Прислів’я

Ой, ще буде каяття,
Та не буде вороття!
Буде ніч, темна ніч,
Мов невдале життя.
Буде дощ по вікні,
Та годинник на стіні,
Та  листок паперу білий –
Написати мені.
Будеш писати мені листи,
Буде їх вітер мені нести,
А я конверта не розірву,
Бо я давно вже не там живу,
Бо я спокійно сплю уночі,
Сплю я у іншого на плечі,
І тільки сниться,– чи чуєш ти? –
Летять за вітром твої листи.
І приходить каяття,
Та  немає  вороття.

Втеча з юності

Тікали, тікали, тікали
Від мене поїзди,
І дерева мене не пускали:
– Ну, куди ти? Куди?
Зостанься з нами! Зостанься!
Чи тебе хто скривдив?
У вихрі задимлених станцій
Обламаєш крила,
Зустрінеш горе й біду,
Будеш скривджена і принижена.
І все-таки раз на ходу
Я скочила на підніжку.
Зашуміло тривожно колосся,
Закривавився в тузі мак,
Та уперто сказали колеса:
– Тільки так! Тільки так! Тільки так!
Що була я необережна,
Що ламала долю надвоє,
То, гілля заламавши, берези
В темінь кидались сторч головою.

* * *

І знову сон. І знов той самий сон:
Я поспішаю. Я спішу на поїзд.
Горить зелений вогник семафора.
Зміяться безконечні сині рейки.
І кучерявий голубий димок
Вже знявся над трубою паровоза
(Чомусь обов’язково паровоза, хоч в житті
Їх вже давно змінили тепловози).
А я біжу. В пісок вгрузають ноги,
Кущі хапають за поділ і руки,
І серце як не вискочить з грудей.
І ось гудок. Високий і печальний.
Летить над рейками, над лісом,     наді мною.
Я бачу, як здригнулися колеса,
І поїзд рушив. Мій єдиний поїзд!
Такого другого в житті не буде!
– Постійте! – я кричу.– Заждіть хвилину!
Я вже ось-ось!
        Та де там! Хто почує!
І він пішов.
            Все швидше, швидше, швидше.
Уже й не видно.
            Мій єдиний поїзд!
А я біжу.
Я все іще біжу.

Прощання

Поклади мені руки на плечі,
Посміхнися мені прощально.
Опускає бузковий вечір
Малинову завісу печальну.

Що він хоче від нас заховати?
Або нас від кого ховає?
Чуєш: я ще можу співати!
Бачиш: сліз у мене немає!

Я ще можу поправить волосся
Перед дзеркальцем рухом звичним.
...І ляга на долоню осінь
Жовтим квитком залізничним.

* * *

А любов і досі жива –
Я всім серцем в це вірую.
Тільки не паморочиться голова
Від весняного вітру.

А любов не полишить мене –
Не знайду я кращої пари.
Тільки раніш обпікало вогнем,
А тепер ніби промінь з-за хмари.

І легкий дотик твоєї руки
Вже не хмільний, а полинний,
І тихо рахую розлуки роки,
Як раніш рахувала хвилини.

* * *

Любове остання моя,
Невже я так мало значу?
Все жду, що прийдеш ти, і я
Пригорнусь до плеча і заплачу.
Тихо скажу: – Це ти?
Відчую тепло твого тіла.
– Любий,– скажу,– прости,
Що я так багато хотіла.
Хотіла любові навік,
Хотіла єдиною бути,
А ти налякався і втік,
Старався мене забути.
– Любий,– кличу,– прости!
Підбитою чайкою квилю.
Я знаю: щастя – це ти,
Нехай всього лиш на хвилю.

* * *

Твій образ
в моїх очах
погасили сльози.

Твої поцілунки
на моїх губах
змили дощі.

Твій голос
у моїх вухах
рознесло вітром.

Стою самотня...

Правила руху
 
Ішла алеєю кленів,
Розгублена і тривожна.
Сміялося листя зелене.
Мені відчайдушним:
            – Можна!

І ночі на ночі не схожі,
Вогнем зорепаду вмережані.
Даремно жовтії рожі
Просили мене:
            – Обережно!

А потім настала хвилина,
Що я зайшла вже далеко,
І пізно червона калина
Крикнула:
        – Стій! Небезпека!

Вірш пошепки
 
Засвічу серед ночі свічу
Та й на вікні приліплю.
Не скажу (я так довго мовчу),
Кого я так гірко люблю.

Як метелик на вогонь,
На смерть неминучу
Не лечу, не шукаю його –
Сама себе мучу.

Смішна гра! А пора
Вже набратись досвіду,
Не чекати добра,
Не будитись досвіту.

Як метелик на вогонь,
(Знову ніч не спала)
Полечу, віднайду його
(Тільки легкий спалах).

Малюнок в сірих тонах

Сизо-сірий смуток, смуток сизо-сірий
В мене в грудях звив собі гніздо.
Птахи линуть в ірій, у далекий ірій,
Мжичить сивий дощ.

Срібло почорніле мокрих тротуарів,
Кришталевий зимний блиск вітрин.
Все ще ми не в парі,
            досі ще не в парі –
Вік, і два, і три.

Олов’яні хмари на дахах будинків,
Ліхтарі – мов краплі ртуті
                в чорному гіллі,
Задрімав мій смуток...
                Як би не збудити...
Як би загубити в попелястій млі.

Тобі

Інший  мене обіймає,
Інший мене голубить, 
Упевнено нахиляється,
Шукає губами губи,

Ділить зі мною радість,
В біді помагає порадами,
Говорить слова кохання,
А слова ті – у тебе крадені!

А губи мої тікають,
А губи мої стискаються.
До билець припавши ночами,
 Я каюся, каюся, каюся!

І серце моє захлинається
Дзвінкими болючими римами...
Я вміла тебе придумати –
Не вміла тебе утримати.

Розпач

Не розгублю свого серця.
Не розгублю.
Ну, не сердься на мене,
                не сердься!
Ну, люленьки, люлі-лю...

Ну, притихни, ну, задрімай
На моєму плечі.
А не любиш – то що ж, нехай!
Тільки – мовчи!

А попробуй втекти – завірюхою
Закружу на зворотну путь.
Ну, послухай... Не хочеш?
                Не слухай!
Тільки – будь!

Варіація старої легенди для тебе

                И там сквозь туман полуночи
                Блистал огонек золотой,
                Кидался он путнику в очи,
                Манил он на отдых ночной.
                            М.Лермонтов

Чи прорізала блискавка хмару,
Чи полк увірвався вражий?
Славетну красуню Тамару
Невірний коханець зневажив.

Чи зробив це з ревнивого болю,
Чи все тверезо розважив?
Жінку, всю – ніжність і полум’я,
Негідний мужчина зневажив.

На золоту тигрицю
Неслава упала важко:
Її, могутню царицю,
Підлий підданець зневажив!

І пила вона воду жадібно,
Чашу вдрузки розколола.
І тільки зойкнула жалібно
В кутку золота корона.

І сказала вона:
– Клянуся:
На зло негідному смерду
Вмиратиме наглою смертю,
Хто уст моїх вперше торкнувся.

Не хочу в узді тримати
Кров південну гарячу!
Любов, що один міг мати,
На багатьох розтрачу.

Крізь ніч, і туман, і терен,
Вогонь мій усіх принадить,
Та кожного прийме Терек –
Тоді вже ніхто не зрадить!

* * *

Я відходжу, відходжу від тебе.
Ти мене ще за руку тримаєш,
Поруч себе
        ласкаву таку і покірную маєш,
Та я вже відходжу від тебе.

Тануть руки і губи мої...
Ти гадаєш, що це від твоєї палкої любові?
Так було вже зі мною
             і ось повторилося знову:
Тануть руки і губи мої.

Я за тебе тримаюсь,
                неначе за скелю при березі.
Захопило мене, закрутило мене і несе.
Ти пусти мене, чуєш, пусти!
Ти прости мені все.

...Ні, не втрималась я
За скелю надійну при березі.

Зустріч

Скажу: – Давно ми не бачились!
Спитаю: – Ну, як ся маєш?
Спитаю: – То де живеш ти?
Спитаю: – А де працюєш?
Спитаю: – А як здоров’я?
Спитаю: – А як твій песик?

Спитаю про всі дрібниці,
Прослухаю всі подробиці.
І лише одного питання
Від мене ти не почуєш,
Одного малого питання:
– А кого ж ти любиш тепер?

* * *

На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.

На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотались,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостались.

На берегах тієї ріки,
Що вербам коси чесала,
На відстані моєї руки
Пройшла самотня русалка.

На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.

* * *

В тихі сни на білому човні
Від тебе відчалю.
А ти не плач по мені,
Не німій з відчаю.

Буду синіми ріками плисти
Під смутком зеленим верб.
А ти залишайся, великий рости
Та будь щасливий тепер.

На добре а чи на зле,
Та більше тебе не любитиму.
З чистих келихів білих лілей
Місячне сяйво питиму.

На березі золотом темним блисне
Хати солом’яна стріха.
Не треба... Ти не жалій мене...
Я задумана й тиха.

Перегоріло і згасло в мені
Полум’я болю й відчаю.
В тихі сни на білому човні
Від тебе відчалю.

* * *

Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.

Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.

Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь, чи старість.

* * *

Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
    – Така молода! –
Та вже не про мене.

Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
    – Гарна, мов цвіт! –
Та вже не про мене.

Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
    – Любов її жде! –
Та вже не про мене.

* * *

Дякую, мій коханий,
що все було саме так:
в цьому нервовому світі
два серця билися в такт.

Дякую, мій коханий,
– історія наша проста! –
в цьому задьорганім світі
уста віднайшли уста.

Дякую, мій коханий,
що я щаслива була –
в цьому громохкому світі
мелодію скрипка вела.

Долю нашу заплакану
сірий кінь у світи помчав.
Дякую мій коханий,
Що ти на прощання мовчав.

* * *

Вже як мене доля за горло брала,
А в серці і досі любов жива.
...Нема в мене права,
            нема в мене права
Мати на тебе права.

На морі буря, на небі заграва,
Корабель надій на тріски розбито.
...Нема в мене права,
            нема в мене права,
Нема в мене права тебе любити.

Прийде той світанок ждано-неждано,
Щоб бурю нічну на морі втишити.
...Одне мені право долею дано,
Одне-єдине – тебе залишити.

* * *

І прийде осінь до мого серця,
І прийде осінь і скаже несміло:
– Ти на мене за те не сердься,
Що пізніше прийти не зуміла.

І прийде осінь до мого дому,
І прийде осінь і скаже тихо:
– Стільки було тут вітрів і грому...
Чи ж тепер твоє серце стихло?

І прийде осінь до мене багряна,
Виноградна, медова осінь.
– Що ж, заходь,– скажу,–
                вже не рано.
– Так,– скажу,– стихло. Не зовсім.

* * *

Де ти? – гукну.
Навіть луна
Мовчить, не озивається.

Ах, яка ж я була дурна!
(Це юністю називається.)

Чую: щось біля серця пече!
Від утоми в очах зливається.

Ах, якби надійне плече!
(Це зрілістю називається.)

Порахую мізерні дні,
Які мені ще позостались.

Чую, хтось шепче на вухо мені:
– Це старість... це старість...
                це старість...

* * *

Як жаль, що нічого жаліти,
Бо так нічого й не було,
І тільки літо, тільки літо
Човном зеленим пропливло,

І довго-довго шепотіло
Німою мовою зірниць,
І так хотіло, так хотіло
Дістати дна моїх зіниць,

І зникло поміж осокою,
Злякавши бабку край води,
Дощів прозорою рукою
Позамивало всі сліди.

І осінь, тиха і налякана,
Спитала: – Що ж? Пора моя?
Здається, там стояла й плакала,
Та це не я... Ні, це не я.

Просто пісня

Це була тільки пісня,
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.

Це була тільки пісня,
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от – закінчилась вона.



З М І С Т

Над озером холодної води    3
«Розплющу широко очі...»     4
Записка з дороги    5
Клич не клич – ніхто не озветься...»     6
«Як прекрасно серце болить...»    7
Втеча    8
«А як день мине...»     9
Випадкова зустріч     10
«Давно вже самотня я...»     11
«Це був сон...»    12
«В цей дім я більше не прийду...»     13
«Зоря вже давно погасла...»     14
Зрада    15
«І будеш ти ходити без пари...»    16
«Любив ти мене, не любив...»     17
Гравюра    18
«Підставляю долоні під весняну крапіль...»     19
«Дощ по клавішах листя...»    20
«Візьми мою голову в свої долоні...»    21
«В твоїй Сваляві гори і ліси...»     22
«Давно це було...».     23
Світанок над морем    24
Сиві роси    26
Земля обітована    27
«Сто гріхів тобі прощу...»    28
«Прощай, любове моя, прощай...»     29
Кінець казки    30
Ритми    31
Скарга Еврідіки     32
Перстень Полікрата    33
«Так тихо, так тихо-тихо...»    34
«Ти не плач... не треба... не плач...»     35
«Ой, ще буде каяття...»    36
Втеча з юності    37
”І знову сон. І знов той самий сон...»    38
Прощання    39
«А любов і досі жива...»    40
«Любове остання моя...»     41
«Твій образ в моїх очах...»    42
Правила руху    43
Вірш пошепки    44
Малюнок в сірих тонах    45
Тобі    46
Розпач    47
Варіація старої легенди для тебе    48
«Я відходжу, відходжу від тебе...»    50
Зустріч    51
«На берегах тієї ріки...»     52
«В тихі сни на білому човні...»     53
«Гуси-лебеді, гуси-лебеді...»     54
«Звідки така біда...»     55
«Дякую, мій коханий...»     56
«Вже як мене доля за горло брала...»    57
«І прийде осінь до мого серця...»    58
«Де ти? – гукну...»    59
«Як жаль, що нічого жаліти...»    60
Просто пісня    61

Редактор Богдан Гордасевич
Комп'ютерна верстка Георгія Беглярова
Гордасевич Г.Л.
Г 68    Над озером холодної води. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2001. – 64с.
            ISBN 966-7188-32-9


16:49 23.03.2012



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником