ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "СОНЦЕ, ВІТЕР І ЖІНКА"

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "СОНЦЕ, ВІТЕР І ЖІНКА"

збірка №6 "Жіноча побутова лірика" з проекту "15 тем - 16 збірок" (видано і ще можна придбати!)



Галина Гордасевич

Сонце, вітер і жінка

Поезії

Присвячується всім жінкам,
що мають ім’я Галина

        Передмова від упорядника
   
Що таке жінка? Це – загадка, яку постійно намагаються відгадати і яку ніколи не дано відгадати. Жінка – це вічна загадка! Недаремно жінку порівнюють з птахом Фенікс: вона безперестанку згорає, щоб тут же відродитись заново і знову кинутись у всеспопеляюче полум’я пристрасті, що зветься – Кохання!
Власне тому одним з ключових віршів, які увійшли до цієї збірки, особисто я вважаю вірш «Історія жінки», бо й справді: «Жіноча доля в світі – це любов».
Проте, назвати збірку так було б занадто прямолінійно, що не властиве жінкам за їхнім єством і, вочевидь, не сподобається їм за свою нав’язливість. Ще менше сподобається жінкам, якщо сказати про ці вірші як про збірку побутової жіночої лірики. Слово «побут» кожній жінці ненависне, бо... у кожної щось своє, але всім від нього важко.
Справді, в більшості віршів збірки йдеться про звичайне буденне жіноче життя, та як не оцінити за найвищими критеріями естетики жіночу чарівність в кожну мить її існування. Ця природня щоденна жіноча краса вічна! Просто її треба вміти бачити, цінувати і возвеличувати!
                                Богдан Гордасевич



Сонце, вітер і жінка

Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова кохання.

А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.

А жінка себе почувала княгинею,
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав:
            – Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.

Десь ополудні погода стихла:
Все пролетіло, сліду не лишило.
Жінка сиділа печальна і тиха,
І сонце сльози її сушило.

* * *

Стою на вітрі, руки простягнула –
Зелені бризки вітру межи пальцями.
Ах, доля мене гнула – не зігнула.
Колючі терни проростають пальмами.

Стою на вітрі і сміюся весело,
Обличчя повертаючи до сонця.
А наді мною райдуги перевесло,
А біля мене круглолиций сонях.

Стою на вітрі, і від щастя плачу,
І, наче птиця, озираюсь сторожко.
А поле простила картату плахту,
А шлях мені на всі чотири сторони.


Сентиментальний спомин

Ще й тіні тривог не було у мене,
Ні смаку сліз на губах.
Ще світ такий молодий і зелений,
Аж оскома скрипить на зубах.

І свербить нетерплячка:
            в дорогу! в дорогу!
В незнаний за обрієм світ!
І бачу я в снах як від мого порогу
Упевнений стелеться слід.

Там ждуть, безумовно, самі перемоги,
Там будуть тріумфи гучні!
...Та вже подорожник побіля дороги
Готує пов’язки мені.


* * *

Вітер ловлю руками.
Він б’ється в моїх руках,
Наче сизий, наче срібний,
Наче синій птах.

Промінь ловлю долонями,
А він долоні пече.
Золотий невгамовний зайчик
Від мене вже не втече.

Дощ набираю в долоні –
Хай ллється срібло живе!
Слався, життя неповторне,
Завжди прекрасне й нове!

Чого ж тобі ще не хватає?
Чого так серце щемить?
Що мить не можу піймати,
Єдину крихітну мить.


Яблуні

Білі яблуні мого дитинства
Знову квітнуть в моїй уяві,
Білі яблуні мого дитинства,
Тихо-мрійні та ніжно-ласкаві.
Осипаються пелюстками,
Обіцяють мені прохолоду.
Доторкнуся до цвіту руками –
Мов долоні занурюю в воду.
Білі яблуні мого дитинства,
Заметіль весняна весела.
Білі яблуні, горді та чисті,
Мов мадонни Рафаеля.
Я далеко вас полишила,
Не вернулась до рідної хати.
Я немало в житті грішила,
Тільки вам не можу збрехати.
Не була я така, як повинна,
Підкорялась нерідко силі.
Я стаю біля вас на коліна:
Простіть мене, яблуні милі!


* * *

В цьому домі я колись жила...
Чи жила, чи так мені намріялось?
Молода, весела я була.
Білим цвітом геть-усе завіялось.

В цьому домі я колись жила,
А коли вставало раннє сонце,
Щебетушка-ластівка мала
Стукала в моє віконце сонне.

В цьому домі я колись жила
І була до неймовірності щасливою.
А тепер в долоні ось лягла
Осінь стиглою малиновою сливою.

В цьому домі я колись жила,
Снила все мандрівками далекими,
Зором спраглим,– все, що я могла,–
Слідкувала в небі за лелеками.

Був той день: я вийшла і пішла.
Ліг мені на скроні пил доріг.
В цьому домі я колись жила –
З чим тепер переступлю поріг?

Галина

«Галина» – по-грецьки «тиша».
Ах, яка я дурна була!
Якби я це знала ранiше,
То зовсiм iнакше б жила.

Я б не пхалась, куди не кличуть,
Ще й подумала б, чи iти,
Не торкнулись би мого обличчя
Знаки болю i самоти.

Я б усiм посмiхалась лагiдно,
Все б доводила до пуття,
І було б квiтчасто i ягiдно
В тихiм гаї мого життя.

Чи це батьки помилились,
А чи, може, моя вина,
Що у тому гаю поселилась
Тонкостебла тернина одна?

Я її руками вiдводжу,
Я ще зовсiм не знаю про те,
Що у днину весняну погожу
Так рожево вона зацвiте.


Мій син заснув...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу:
        – Судіть. Моя вина.


* * *
Рожевий світанок, немов немовля,
Беру в долоні, теплі і ніжні.
Рости, маля! Міцній, маля!
Ставай на уперті ніжки.
І далі ми разом з тобою підем,
Візьмемось удвох за роботу.
Ти станеш високим і світлим днем,
Пізнаєш смак втоми і поту.
А згодом прийде задуми час:
Бажання горіли та стихли.
Ти голову схилиш до мого плеча
Вечором сивим і тихим.


Вечірня мелодія

В синім літеплі вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків.
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!


* * *

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
    Нехай собі iде.

Осінь. Абрикоси

Я кожен день
Проходжу біля твого дому,
Коли йду на роботу і з роботи,
І просто так, гуляючи, іду.
Іду й дивлюся на паркан високий,
Зеленим пофарбований. З-за нього
До мене виглядають абрикоси
І гілками вже здалеку хитають,
Немов запрошують зайти до них.
Пройти по вузькій стежці біля дому
В глухий закуток саду, де колись
(Здається, ніби років сто тому)
Ми вечорами літніми сиділи,
Вели розмови довгі без кінця,
І сперечалися, і мріяли, й клялися,
І заміри складали грандіозні,
І сотнями нескромних вух-листків
Розмову нашу слухали дерева.

Пройшло багато літ. Ніколи ти
Мене зустріти не виходиш з дому,
Та й я сама давно тебе забула
І не сумую, не шукаю стрічі.
Мене лише тривожать абрикоси
В уборі пожовтілого вже листя,
Бо так вони радіють, коли йду.
Послухай, можна (ти мені дозволь!),
Я коли-небудь ще зайду до тебе.
Ні, не до тебе! Просто до дерев.
Зайду і сяду під розлогим гіллям,
Посиджу мовчки, пригадаю знову
Ті літні ночі  і розмови довгі.
І, може, знову хоч на півгодини
В осінній вечір зацвітуть троянди,
На небі спалахнуть весняні зорі,
А в серці спалахнуть шалені мрії,
Що їх життя буденне погасило
І молодість повернеться моя?


* * *

Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами.
Ти роздушиш своїми губами
На губах моїх стиглу суницю.

А прокинусь – вітер колише
Голе віття у мене під вікнами.
Я калинову кісточку виплюну,
Терпкий сік на губах полишивши.


* * *

І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край фіртки
На  мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі.
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші  ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.

За вітром пливе павутина,
Хоч здавалося, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.

* * *

Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я –  троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.


Кримські враження

На мисі Плако буду гірко плакать,
Що от – життя не вийшло, те да се...
І раптом
        перлами розшите плаття
Мені на берег хвиля принесе.
І от запахне гірко так і солодко,
І я почую стільки голосів,
І скаже ялівець: – Ну, як не  соромно?
Я тут із незапам’ятних часів
Стрічаю птиць, як повертають з вирію,
Коли весною розпрозорюється синь,
І все чекаю, що у мене визріє
Оранжевий, мов сонце, апельсин.
А тут лиш ягоди, дрібні, зелені,
Хоч сядь і плач. Та я не маю зла.
Кому ти заздриш?
Може, тій Олені,
Що через неї Троя спалена була?
О, та уміла голови кружити!
Та це ж не всім.
        Ану, примір-но плаття
І усміхнись. Бо якось треба жити.
А іноді... А іноді й поплакать.


*  *  *

Чорнява жінка в платті помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і задумана,
уважно слідкувала, як на небі
стихає заходу рожева гама.
До рук її, неначе дикі птиці,
злітало листя, золоте й багряне.
І жінка птиць приймала на долоні,
підносила до губ і щось шептала,
щось примовляла лагідно і тихо.
– Послухайте, – я зважилась спитати, –
послухайте, а ви часом не осінь?
Питання це не здивувало жінку,
хоча вона відповіла не зразу,
а довгу мить дивилася на мене,
а потім посміхнулась і сказала:
– Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,
що мушу вас розчарувати, але
я просто жінка. І мені здається,
нічого краще немає в світі,
як бути жінкою.


Історія жінки

Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi,
Бо жінка в свiт приходить для любовi.

Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!

Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
Її дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.

І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....

Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.

*  *  *

Я вийду коли-небудь на дорогу
І всіх зустрічних братиму за руки,
І приведу до себе, посаджу
За круглий стіл, ввімкну торшер
Під золотистим абажуром
                й тиху музику,
І чай закип’ячу, дістану цукор
І вазочку з малиновим варенням.
Спочатку всі мовчатимуть ніяково,
А потім вже мовчатимуть задумливо,
А потім перший хтось візьме
                                        й розкаже
Про всі свої печалі і тривоги.
А далі другий, третій і четвертий,
І люди тихо будуть говорити,
І люди довго будуть говорити,
Бо в їхніх душах стільки назбиралось.
І кожен з них збентежено відкриє,
Що всі довкола, як і він, нещасні,
Що всі довкола, як і він, самотні,
Що кожному, як і йому самому,
Так не стачає ласки і тепла.


Новорічне гадання

В цю урочисту новорічну ніч,
Вогнів бенгальських мерехтюча зливо,
Скажи мені, наворожи мені,
Що буду жити довго і щасливо,
Що матиму щодня і хліб і сіль,
Та і до хліба буде все, що треба,
Що будуть влітку трави у росі,
А по грозі веселка на півнеба,
Що буде праця вдень і сон вночі,
Світанки ранні, зустрічі непізні,
Моєї долі золоті ключі
Відкриють музику нової пісні,
Що вернуться весною журавлі,
Почервоніють яблука під осінь,
Що буде мир на стомленій землі,
А про війну забудуть люди зовсім,
Що не затримають мою ходу
Морози, заметілі ані зливи,
Що вірних друзів і любов знайду
І буду жити. Довго і щасливо.


Запрошення в гості

Захочете – прийдіть до мене в гості!
Не в хату на високому помості,
Панельний дім, а поверх сьомий
(Можливо, буде працювати ліфт).
Тут вас зустрінуть Галич і Аксьонов,
Ласкавий Плужник і ядучий Свіфт.
Але ми їх попросим на полиці
Або самі сховаємось до кухні,
Де будуть чаєм парувати кухлі
І усміхатись білі паляниці.
А втім, про паляниці – це для рими,
Скоріше, буде куплений батон.
Ми будем вдвох,
            та третій хтось, незримий,
Розмові буде задавати тон.
Ми поговоримо, поплачем, поспіваєм,
Згадаєм, що було і не було,
То нам задума затьмарить чоло,
То сміх дзвінким поллється водограєм,
Усім знайомим перемиєм кості.
Як буде час – зайдіть до мене в гості!


На тему Світлани Куралех

Достойні теми є. Їм несть числа.
Та я, як моя мати і бабуся,
Ганчіркою протру поверхню скла,
І замилуюся, і усміхнуся.

Люблю наводити в квартирі лад!
Запну від сонця шторкою колиску.
Ось меблі вже – як темний шоколад.
Ось вже паркет начищено до блиску.

Я попрасую гору пелюшок,
Пришию ґгудзики, полагоджу колготки,
В духівку вставлю з кашею горщок,
Поллю на лоджії фіалки  і стокротки.

Спитаєте: щаслива я  була?
Докінчу  справу, п’яту і десяту,
І рушником  змахнувши піт з чола,
Візьму  блокнот і біля столу сяду.

Тепер про все подумай і пиши,
Наслухуючи записів Карузо.
Коли порядок в домі і в душі,
Тоді до мене в двері стука Муза.


Пізня гроза

Все літо не було грози.
І раптом – на тобі! Вже ж осінь.
Хоч лист зів’яв іще не зовсім,
Та все-таки на світі осінь,
І раптом справжній шал грози.

І блискавка. І гримнув грім.
І ринули води патьоки.
І люди кинулись навтьоки,
А їх женуть дощу патьоки.
І знову блискавка, і грім.

І це уже не дощ – потоп!
А ми ж ковчег не змайстрували,
Зимові пальта доставали,
А от ковчег не змайстрували,
А тут тобі не дощ – потоп!

І вже не порятує плащ,
І навіть парасольки мало.
Де небо все оце тримало,
Що ллє і ллє, і все ще мало,
І не рятує плащ, хоч плач?

І знову блискавки змія.
І грім продовжує гриміти.
Що ж, літо зберегло ліміти,
То може грім собі гриміти,
І знову блискавки змія,
І, як змія, сердита я.

Бреду крізь крутняву стихій
Намокла, змерзла і голодна,
І сльози стримати не годна,
Бо ж – змерзла, змокла і голодна
Бреду крізь крутняву стихій.
Де ж той автобус?
Падку мій!


Важкий тиждень

Понеділок був день важкий,
Важкий, як належить по приповідці,
До того різні були призвідці:
Той був такий, а той не такий.
Бо понеділок, відомо, важкий.

А потім прийшов непомітний вівторок.
Здавалось, уже все піде на лад,
Та могла я битися об заклад,
Що буде прикрощів цілий ворок,
Бо надто підступний отой вівторок.

На зміну йому прийшла середа,
Така розсудлива і поважна,
І говорила мені розважно:
– Дитино, це горе іще не біда!
Отак потішала мене середа.

І тут влетів нетерплячий четвер,
Він був, як вершник, він кликав до бою,
Він обіцяв узяти з собою,
Та північ пробила – і він помер,
Вже надто був нетерплячий четвер.

А п’ятниця скромна була і пісна,
І все закликала молитися Богу,
І стало жалко її, небогу,
Що надто вже богомільна вона,
Ця п’ятниця, скромна така і пісна.

І так я, нарешті, зустріла суботу.
Вона сказала мені: – Поспішай!
На завтра нічого не залишай.
Ти мусиш докінчити всю роботу.
... І мусила слухати я суботу.

Зате неділя прийшла в мій дім
Сонячним променем,
            дзвоном церковним,
І стало життя осмисленим й повним,
А серце – щасливим і молодим,
Коли неділя прийшла в мій дім.

...А потім знову прийшов понеділок!


Сучасний вірш

Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
... А кажуть, слід бути гордими!
... А кажуть, слід бути чемними!
А жінка рахує ті гривні,
Як вижити, думає жінка.
Обступили проблеми противні,
Набухає на скроні жилка.
А діти, хоча й не голодні,
Але кривлять губи над юшкою.
Чоловік знов прийде сьогодні
Не «під мухою», то «під мушкою».
Йому що! Він на жінку надіється!
Його клопоти йдуть за водою.
Що ж воно з вами, жінко, діється?
Ви ж колись були молодою,
Ви ж були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити.
На роботі своя морока:
Зазирає в вічі скорочення.
Б’ється жіночка кароока,
Тяжко змучена, заморочена.
Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі
Україна не вмре, не загине.
І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні.


* * *

А як ти мене полишиш,
А як я тебе полишу –
Стане більше хмар у світі.

А як ти мене розлюбиш,
А як я тебе розлюблю –
Стане в світі холодніш.

А як ти мене забудеш,
А як я тебе забуду –
Гримне блискавка у небі,
Спопелить весь білий світ.

Тільки все це неможливо –
Адже вічна в нас любов.


* * *

Я буду, любий,
ідеальною дружиною.
Прийдеш з роботи –
тебе на порозі зустріну я,
свіжі квіти поставлю:
тобі на столі,
борщ смачний приготую,
все зроблю,
як і слід.
Як за шторами стихнуть
міста вечірнього звуки,
ти, як завжди, закохано
візьмеш мене на руки.
Будуть ночі у щасті
і в радості дні,
і здається: чого б ще
бажати мені?
Тільки трапиться так,
що вранці я встану,
а крізь вікна влітатиме
вітер весняний.
Буде березень ранній,
сіренький, тривожний.
Я відчую,
що далі так жити
не можна.
Я обід не зготую.
Весь день протиняюсь.
Я відчую в душі,
що нестримно міняюсь.
Ти повернешся пізно,
звичайно, знудьгований,
тільки вітром весняним
в уста поцілований,
посміхнешся безжурно:
– Здається, ми плачемо? –
Але я подивлюся
очима незрячими,
легким рухом з дороги
тебе відведу,
двері в ніч відчиню –
і піду.


Рондо каприччіозо

Під яблунями в саду
Іду
Нахилю гілку –
Сполохаю бджілку.
А цвіт, як сніг –
На плечі, до ніг!
А конвалії дзвонять –
Зиму хоронять!
Іду.
За собою на прив’язі
Смуток веду.

Кажу йому:
                    – Подивись!
Бачиш – весна!
Ти зимою за сонцем журивсь?
Ось тобі, на!

Кажу йому:
                    – Перестань!
По серцю не шкреби!
Чуєш: у перламутрі світань
Туркочуть голуби!

Кажу йому:
                    – Відпускаю!
Іди собі.
Я на щастя тепер чекаю,
А ти – в журбі.

І над кронами вишень і слив
За одну хвилину
Мій смуток хмариною сплив
І в небо злинув.

Відпустила.
Іду сама,
До нового життя воскресла.
Іду сама.
Смутку нема.
Чому ж
            невесело?


* * *

А  коли затихне тіло,
перестане кров шуміти –
обізветься серце в грудях:
– Поки любиш – ти живеш.

А коли затихне серце,
перестане хвилюватись
обізветься ясний розум:
– Поки любиш – не старієш.

А коли затихне розум,
і усе, що знав, забуде,
а коли затихне серце,
перестане хвилюватись,
а коли затихне тіло,
перестане кров шуміти,
то з глибин мого єства
встане сила нездоланна –
називається душа.
Скаже: – Хай стомилось тіло...
Скаже: – Хай затихло серце...
Скаже: – Хай погас твій розум –
ти ж здаватися не смій
і свою любов єдину,
свою першу і останню,
порятуй і збережи.


Прощання з сонцем

Останнє лагідне тепло,
Таке, що аж у серці щем.
Вже скоро стрінешся з дощем
І скажеш: – Літо відпливло.
Як мало нам в житті дано,
А ми його ще й не цінуєм
І лише спогади цілуєм,
Як все в минулому давно.
То ж не змарнуй, не розгуби
Й малої сонячної хвилі
І у серпневому дозвіллі
Із чаші щастя пригуби.
Не поспішай, не захлинись,
Навічно не вгамуєш спраги.
Скажи: – Я був щасливий справді.
І не забути поклянись.


Казка з мораллю

Ми з тобою, ми з тобою –
Як дві хвилі в синім морі,
Як дві птиці в синім вітрі,
В синім небі дві зорі.
Синє море неосяжне:
Розбіжаться в ньому хвилі –
Та направо, та наліво –
Не зустрінуться ніколи.
Синій вітер неспокійний:
Птиці стомляться і сядуть –
Та на клен, а та на липу –
І загубляться між листям.
Синє небо невблаганне:
Кожній зірці шлях назначить.
І летять вони покірно,
І не вернуться назад.
Ми не смієм загубитись,
Як згубилися дві хвилі,
Як згубилися дві птиці,
Як згубились дві зорі!
Знаєш, що було по тому?
В синім морі хвиль не стало,
Птиці більше не співали,
Згасли в небі дві зорі.
Пам’ятай про це, коханий!


* * *

А знаєш, я можу все вигадати!
Побачу в снігу
            обгортку від кокосового мила
І вигадаю острів в Тихому океані.
Там блакитні хвилі
Розбиваються об коралові рифи.
Там ласкаві мусони
Спочивають на листі кокосових пальм.
Хочеш, будемо там жити,
Золоті від сонця і щастя?
А коли тобі мало острова,
Я побачу в небі блакитну зірку
І вигадаю цілу планету.
Там рожеві скелі і срібні ріки,
Там блакитні дерева в тихих гаях,
А квіти семицвітні, наче веселка.
О, які ми щасливі там будемо!
Якби дійсно існували ангели,
То вони б позаздрили нам.

Я тільки боюся іноді:
А може, і тебе я просто вигадала?


Сильніша від любові

Коли я раптом обірву розмову,
Притихну і замовкну на півслові,
Це значить, що прийшла до мене знову
Поезія, сильніша від любові.

Мені твоє світитиме обличчя,
Лунатиме твій голос в шумі крові,
Та не держи, коли мене покличе
Поезія, сильніша від любові.

І ти на мене, милий мій, не сердься,
Не мруж очей і не нахмарюй брови,
Бо вже навік ввійшла до мого серця
Поезія, сильніша від любові.

І все життя мені іти по світу
Крізь сірий дощ і зорі малинові
Туди, де недосяжно мені світить
Поезія, сильніша від любові.


Балада про чотири вітри

А коли ти почнеш
мене саму надовго лишати,
то темної ночi чотири вiтри
прилинуть мене втішати.

Пiвнiчний вiтер, хмурий-хмурий,
велить:     – Розпали вогонь –
руки зiгрiти.
Щось я, видно, почав старiти!

Пiвденний вiтер, ясний-ясний,
почав мити вiкна:
– А чого ж ти вiд сонця ховаєшся!
Ти ж до нього звикла.

Захiдний вiтер, тихий-тихий,
постукав у шиби:
– Пусти мене в хату,
буду твої сльози сушити.

А вiтер зi сходу, ярий суховiй,
прилетiв, як за вiкнами вже бiлiло,
та й висушив моє серце,
аби не болiло.


Моління

Впади в життя моє блискавкою,
Зруш його всі основи,
Дорогою крутою неблизькою
Вернися до мене знову!

Обпали уста мої грішні,
Що сказали бездумне слово,
Сном забутим, позаторішнім
Вернися до мене знову!

Щоб тільки – вогонь по жилах.
Щоб тільки – мороз поза шкірою.
Я ж так щиро тобі служила
Довгі роки правдою й вірою.

Або прийди непомітно,
Як надходить весняне світання,
Коли в небі тремтить самітно
Зеленкава зірка остання.

Коли тихі роси на травах,
Коли пахне цвітом кленовим,
По невдачах, зрадах, утратах
Вернися до мене знову!

Торкнись мого серця свіжістю,
Звій буденщини трухлу полову.
Любов’ю, радістю, ніжністю
Вернися до мене знову!


* * *

Я тобі не сестра, не мати,
Просто так – випадкова стрічна.
Та повік мене будеш в душі тримати:
Я – любов твоя вічна.

Пройдені роки. Друзі. Сім’я.
Рідна хата. Робота звична.
Та встаю понад всім тільки я, тільки я!
Я – любов твоя вічна.

Не в церкві. Не в загсі. Без свідків.
Я з тобою вітром повінчана.
Куди воно нас заведе?
                Прийшло звідки?
Я – любов твоя вічна.


Чекання

Сірий дощ.
            А, може, блакитний?
Ніжним шовком він стелеться з неба.
От візьму і пошию убрання,
Що нема його в жодної жінки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.

Сірий дощ.
            А, може, він срібний?
Дрібним бісером сіється з неба?
Наберу його повні долоні,
Вишиватиму візерунки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.

Сірий дощ.
            А, може, з кришталю?
Самоцвітами сиплеться з неба.
Я зберу дорогі самоцвіти,
Прикрашу волосся і руки,
Щоб була я найкрасивіша,
Коли буду іти до тебе.


* * *

Я до тебе іду.
А вітер мені назустріч,
За волосся, за руки хапає,
Умовляє мене, не пускає:
– Ну, куди ти! Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду!
А мені світлофори червоним
Так тривожно сигналять,
Зупинитись велять,
Не пускають:
– Ну куди ти? Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду,
Хай там горе – іду.
Хай там сльози – іду.
Хай там біль – я іду.
Я до тебе іду.
Чуєш?!


* * *

Я до тебе приходжу, любове моя єдина,
Ластівко моя перша, пісне моя лебедина!
Обсипає мене морозом
                з твоїх сонцесяйних долонь.
Я до тебе приходжу,
            як метелик летить на вогонь.
Пересохли мої уста
                    і потріскує сухо волосся.
Це ти, моя радосте, ти,
                            це мені не здалося!
Десять тисяч змарнованих днів
                            на моєму сумлінні,
Десять тисяч безсонних ночей
                    у зневірі, тривозі, болінні!
Я крізь бурі пройшла –
        тільки шрами на серці спеклися.
Я крізь вихрі пройшла –
        сиві пасма в волосся вплелися.
Крізь неправду пройшла –
                обкипіла душа моя жовчю.
Крізь неславу пройшла,
                проклинаючи долю жіночу.
О любове моя,
    з щирим усміхом, з поглядом синім,
О любове моя,
            охопи мене полум’ям сильним!
Не загину в вогні –
                вийду юною, дужою, щирою.
Так, як в сонце, і в небо, і в хліб –
                            так у тебе я вірую.
Стало око моє зірке –
        просто в серце неправду я вцілю.
Тільки страшно мені.
                    О любове моя, не спіши!
            Підожди іще хвилю!


*  *  *

Твоє ім’я так легко, як зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки... невже таки кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?

Вигадую?.. Вигадую... Можливо...
Прикрашую тебе?..
Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.

І що тепер літа і сивина –
Вона від твого усміху розтане!
Це все-таки... Це все-таки вона –
Ота любов, що перша і остання.


* * *

Простягни мені руку
Через ріки неправди і горя.
Простягни мені руку –
Хай тебе не лякає негода!
Міцно стиснемо пальці –
Нас недолі не розтоптати.
Та й пустим вінки купальські
І будемо долі питати,
Може, все, що досі було,
Лише тінь від її крила?
Простягни мені руку,
Щоб устояти я могла.


* * *

Вкину в поштову скриньку
жовтий листок кленовий:
хай відішлють до тебе
замість мого листа,
хай нагадає,
що осінь,
що я знудьгувалась зовсім,
може, нарешті спохватишся,
як швидко минають літа.
Ти мого листа прочитаєш,
недбало його відкинеш,
вийдеш з своєї кімнати
в сухий листопадовий шум,
скажеш: – Хай падає листя,
приходить зима. Колись там
на першім зеленім листочку
я відповідь напишу.


Гадання

Загадай мені, циганко,
                    на трефового короля.
Що не вірю я – це не має значення,
... Тільки надто велика земля,
Щоб надіятись на побачення.

Не звертай уваги!
                Засмальцьовані карти
Звично розкинь віялом.
Думала: жарти. Все думала: жарти,
А тепер біль ховаю під віями.

Дім казенний.
Дорога далека.
Клопоти до пори.
От і зустріч трефова,
                і нічого бути зажуреною!
Одури ти мене, циганко, ох, одури!
Як хочеться бути одуреною!


Покора

    Себе на думці я ловлю:
    Чим стала я? І дихаю для чого?
    І віддана на волю вихру злого
    У долі лише смерті я молю.
            Марія Стюарт

Покірно долі схилися –
Настала твоя пора.
Спадає оранжеве листя
Біля твого двора.

Бо осінь, бо смуток, бо старість,
Посивіли коси твої.
Бо десь за горами зостались
Мандрівки, любові, бої.

Бо це вже минуле, минуле.
Попереду – пустота.
Калиновим мостом майнули
Твої молодії літа.


* * *
   
Дівчинка бігла вулицею,
Безтурботно підстрибуючи,
Синьо-червоний м’яч
Долонькою шльопала:
Раз! Два! Три! Чотири! П’ять!
Ох і весело!

Дівчина поспішала вулицею,
А ноги зривались до танцю,
А годинник вицокував хвилини,
Які залишились до побачення:
Раз! Два! Три! Чотири! П’ять!
Ох, якби швидше!

Жінка йшла вулицею,
В одній руці сумка з покупками,
Другою в кишені копійки перебирала:
Раз. Два. Три. Чотири. П’ять.
Як би на все вистачило!

Бабуся шкандибала вулицею,
Спиралась на палицю,
Рахувала кроки до найближчої лавки:
Раз... два... три... чотири... п’ять...
І коли життя минуло?


Перед дзеркалом

Та дитина,
яка підстрибуючи бігла
по доріжці
навздогін за м’ячем –
це вже не я.

Та юнка,
яка пломеніючи від
невідомого досі почуття,
вперше сказала: – Люблю! –
це вже не я.

Та жінка,
яка з жахом вирвала
першу сиву волосину
і довго дивилась на неї, –
це вже не я.

Що ж мені лишилося?
Хто я тепер?


Ганні Чубач

Ганнусю, серденько, поплач!
Давай поплачем вдвох з тобою.
Хоч не лiкують сльози болю,
Та все ж полегша. Ти поплач.

Коли вмирають матерi,
Стає темнiше в цьому свiтi,
Ну, бо кому ж тодi свiтити,
Коли вмирають матерi.

І вже ми крайнi у життi.
Куди вiдповiдальнiсть дiти,
Як вже за нами нашi дiти!
То ж стiймо крайнi у життi.

На те й родились ми, жiнки.
Це нам сивiти i старiти,
Щоб освітити і зігріти
Увесь цей світ, бо ми – жінки.

Отож востаннє ще поплач,
Що вже не донька ти, лиш мати,
І мусиш бiль в собi тримати,
І витри сльози, i не плач.


Вірш для нащадків

Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.

А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.

І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!


* * *

Не помічаю, як летять літа,
Не помічаю, як життя минає.
Хоч бачу: знову листя обліта,
Тож знову осінь – сумнівів немає.

А я радію сонцю і весні,
І серце жадібне ніяк не заспокою,
І навіть ще літаю уві сні,
Комусь з-під хмар махаючи рукою.

І я не вірю, що ідуть роки.
Життя таке ж, що ні кінця, ні краю!
... І лиш ровесниці мої, кінозірки,
В останніх фільмах
                        вже бабусь іграють.




Монолог балерини

От i звелася завiса,
                що вас вiд мене скривала.
Диригент оркестру подає першi знаки.
Скiльки поту i слiз
                    менi ця роль коштувала!
Та про це навiщо вам знати?

Над Жiзеллю зiтхнiть.
                    Над Офелiєю заплачте.
Постарайтесь в їх душах
                                    свою пiзнати.
Як я лаялась щойно
                        з-за розiрваної пачки!
Та про це навiщо вам знати?

Я лiлея. Я лебiдь. Я легка снiжинка.
Я лечу – репортер не встигає зняти.
А що я лiтня й самотня жiнка,
То про це навiщо вам знати?

Вам потрiбне свято мiж сiрих буднiв,
Композитор вiдомий, диригент знатний.
А яке це свято гiрке i трудне,
То про це навiщо вам знати?


* * *
           
Скільки щастя я мала –
Чому ж не берегла?
...Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Щодня нову пісню співала,
Що повна світла й тепла.
...Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Щоранку любов зустрічала,
Надвечір – самотня йшла,
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Руку друга тримала –
Надійна рука була.
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!

Гадала: жар-птицю спіймала –
Зосталось перо із крила.
... Якби молодість знала!
Якби старість могла!


Повернення

Побіжу по росі,
По росі, по вівсі,
Потім лужечком,
Потім бережечком,
Потім по просі,
Потім по горосі,
Аж до річки, де вільшина,
Де латаття по воді.
Все, що я давно лишила,
Все таке ж, як і тоді!
Без єдиного слова
Похилюсь над водою.
Може, стану я знову,
Як тоді, молодою?


Молитва

Коли погожий ранок небо золотить
Чи попелястий смерк
                            на вулицю злетить,
Немов молитву повторяю я:
Вернись до мене, молодість моя!

Коли всміхається дощем умитий світ,
Прозорі краплі струшуючи з віт,
Іскристі, наче милого ім’я,
Вернись до мене, молодість моя!

І в дні тривоги, туги і жалю,
Коли зникає все, що я люблю,
І розпач стисне горло, мов змія,
Вернись до мене, молодість моя!

Бо я ж на світі цім ще не здійснилась,
Я, мов миттєвий сон,
                    лиш декому приснилась,
Без мене збідне вся людська сім’я.
Вернись до мене, молодість моя!


* * *

            На долонях,
                                на моїх долонях
Снігу сріблястого луски.
На долонях,
                    на мoїx долонях
Цвіту ніжного двi пелюстки.

На долонях,
                    на моїх долонях
Немовля, в пелюшки сповите.
На долонях,
                    на моїх долонях
Стигле яблуко, соком налите.

Я йду по ясних оболонях
Серед сонця, грому i вітру.
На моїх жіночих долонях
Доля всесвіту, щастя світу.




З М І С Т

Сонце, вітер і жінка    3
«Стою на вітрі, руки простягнула...»    4
Сентиментальний спомин    5
«Вітер ловлю руками...»    6
Яблуні    7
«В цьому домі я колись жила...»    8
Галина    9
Мій син заснув...    10
«Рожевий світанок, немов немовля...»     11
Вечірня мелодія    12
«А жiнка йде, травинки не притопче...»    13
Осінь. Абрикоси     14
«Засну, і знову присниться...»    15
«І пес твій на мене не гавкав...»     16
«Знов нижу я рядки літер...»     17
Кримські враження    18
«Чорнява жінка в платті помаранчевім...» 19
Історія жінки    20
«Я вийду коли-небудь на дорогу...»    22
Новорічне гадання    23
Запрошення в гості    24
На тему Світлани Куралех    25
Пізня гроза    26
Важкий тиждень    28
Сучасний вірш    30
«А як ти мене полишиш...»     31
«Я буду, любий, ідеальною дружиною...»     32
Рондо каприччіозо    34
«А  коли затихне тіло...»    36
Прощання з сонцем    37
Казка з мораллю     38
«А знаєш, я можу все вигадати!..»     39
Сильніша від любові    40
Балада про чотири вітри    41
Моління    42
«Я тобі не сестра, не мати...»     43
Чекання    44
«Я до тебе іду...»    45
«Я до тебе приходжу, любове моя єдина...»    46
«Твоє ім’я так легко, як зітхання...»    47
«Простягни мені руку...»    48
«Вкину в поштову скриньку...»    49
Гадання    50
Покора    51
«Дівчинка бігла вулицею...»     52
Перед дзеркалом    53
Ганні Чубач    54
Вірш для нащадків    55
«Не помічаю, як летять літа...»     56
Монолог балерини    57
«Скільки щастя я мала...»    58
Повернення    59
Молитва    60
«На долонях, на моїх долонях...»    61


Літературно-художнє видання

Галина Гордасевич
СОНЦЕ, ВІТЕР І ЖІНКА
Поезії

Редактор Богдан Гордасевич
Комп'ютерна верстка Георгія Беглярова
Видавець Василь Гутковський

Літературна агенція «ПІРАМІДА»
Україна, 79006  А/С 10989
м.Львів, вул.Стефаника, 11, тел./факс 72-50-62
E-mail: piramida@utel.net.ua

Здано на складання 15.01.01. Підписано до друку 15.02.01. Формат 60х84/32. Гарнітура Antiqua. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 2,41.
Обл. вид. арк. 1,8. Накладом 1000 прим.
Зам.

Віддруковано з готових діапозитивів
в друкарні ЛА «Піраміда»

Гордасевич Г.Л.
Г 68        Сонце, вітер і жінка. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2001. – 64с.
            ISBN 966-7188-33-7
            В збірку поезій відомої української письменниці Галини Гордасевич увійшли найкращі ліричні вірші на тему жіночої долі.
            Для широкого кола читачів.                                                        ББК  У



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником