ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "СТАНЦІЯ "ВОРОЖБА"

 

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "СТАНЦІЯ "ВОРОЖБА"

збірка №7 "Про одне кохання" з проекту "15 тем - 16 збірок" (видано і ще можна придбати!)



Галина Гордасевич

 

Станція Ворожба

Поезії

Присвячується прекрасній драматичній актрисі України –  Ларисі Кадировій

    Нарочитий трагізм як засіб самореклами ви¬кли¬кає тільки відразу, тому його краще уникати. І навпаки, не треба замовчувати того трагічного, що відбулось насправді.
    Оскільки автором ідеї «серіалу» поетичних збірок Галини Гордасевич, а також упорядником і редактором був я, то мама виступала скорше в ролі коректора і, ясна річ, автора для остаточного затвердження готової до друку верстки.
    Тільки одна збірка повністю залежала від мами – «Станція Ворожба», бо це історія її особистого одного кохання, і тільки вона могла визначити вибір і послідовність віршів у цій збірці. Я ще пригадую, як мама раділа з того, що її нова закоханість навіяла натхнення до написання віршів, яких вона вже кілька років підряд не могла скласти жодного. «Не дається рима, хоч плач», – жалілась в одному своєму вірші.        І ось коли я в лютому 2001 року поклав на її робочий стіл верстку збірки «Станція Ворожба» на вичитку і правку, то в заключній частині роботи над нею з мамою трапився удар (інсульт), від якого вона незабаром померла.
    Я не випрошую співчуття: мені воно мами не поверне. Я тільки прошу звернути увагу на те, як красиво, як романтично пішла з життя поетеса Галина Гордасевич: вона наново переживала те своє кохання – і не змогла пережити. Тоді змогла, а тепер – ні. Банально порівнювати це з «лебединою піснею», та інших аналогій не знаходжу. Поезія була її життям настільки, що навіть сама смерть Галини Гордасевич стала поезією: вона померла як справжня Жінка – вона померла від Кохання.
                                    Богдан Гордасевич

 

Пролог

Ворожба моя, Ворожба,
Виворожи мені долю!
Виворожи мені долю
З очима карими,
І спалю я все за собою
Вогнем-пожарами,
І забуду все, що було,
А що буде – не знатиму й зовсім!
Пошли мені сонце й тепло –
Не на літо, то хоч на осінь.
Що не буде – радість, журба –
Все в дорогу візьму з собою.
Ворожба моя, Ворожба,
Виворожи мені долю!


З нашої першої розмови

Ти сказав:
я щаслива, бо вільна,
як нестримна річка гірська,
як в високому літньому небі
хмарина легка.

Так, мій милий,
я вільна,
як річка гірська свавільна,
як в високому літньому небі
хмарина повільна.
Тільки ж воля моя –
від самотності.

Ох, яка то воля гірка!


Птахи щастя

Простягни мені руку смагляву свою,
Пригорни мою голову до плеча,
І в очах моїх сірих розтане печаль,
І для птахи щастя гніздо я зів’ю.

Ми з тобою діждемось такої весни,
Коли виведе птаха золотистих малят.
Ми забудем колишні тривожні сни,
Всі болі навік відболять.

Бо щоранку – зимою і влітку,
                            восени й навесні –
Птахи щастя нас будуть будити,
                            влітати в вікно.
То чого ж ти мовчиш?
Простягни свою руку мені.
Бачиш – щастя?
Так близько, так поруч воно!


Прохання

Скажи мені єдиний раз:
                                    – Я твій! –
І я повірю.
І про все забуду.
І більше вже печалитись не буду,
Сльозу довгасту випущу з-під вій.
Нехай вона стікає по щоці,
Нехай змиває з неї пил буденний.
І раптом вітер налетить південний,
Піде грайлива хвиля по ріці,
Запахне літом, щастям і теплом.
Я сумнівів гіркий вантаж покину
І в тебе на плечі засну спокійно,
Немов пташина в мами під крилом.


Вічний вірш

Місячний пил на скронях твоїх,
Місячний пил, коханий...
А може, нелегких доріг земних –
Це не страшно, коханий.

Полинна смага на твоїх устах,
Полинна смага, коханий...
Твій плащ дощами і вітром пропах
Зніми його зараз, коханий.

Світила я світло в своєму вікні,
Світила для тебе, коханий...
Я вірила: ти судився мені,
Ти знайдеш мене, коханий.

В двадцятому віці солов’ї
І ті електронні, коханий...
Сховаю обличчя в долоні твої.
Я – вічна жінка, коханий.


Світанкова пісня

Розбуди мене, розбуди,
А як буду я тиха і сонна,
Поведи мене, поведи
Милуватися сходом сонця.

Заспівай мені, заспівай
Світанкову лагідну пісню.
Запитай мене, запитай,
Чи прийшов ти не надто пізно.

Обніми ти мене, обніми
Руками теплими, вірними.
Всі печалі мої обмини,
Тільки б ще раз я в щастя повірила.


Наївна пісенька

Я по вулицях проходжу,
Якось так мені незвично.
Не кажи, що перехожа,
Назови мене – зустрічна!

Пісенька моя не вічна.
Стихне ця, то буде друга!
Ти не зви мене зустрічна,
Назови мене – подруга!

Гостювала в серці туга,
Ось тому я і зітхала.
Ти не зви мене подруга,
Назови мене – кохана!

Ой нащо ж я покохала
Очі темні, мов ожина!
Ти не зви мене кохана,
Назови мене – дружина!


* * *

            Літо прийшло, мій милий,
Ти бачиш – літо прийшло!
Неба блакитні хвилі,
Землі зелене тепло.

Птиці забули про пісні,
В гнізда свої летять,
В гнізда, що стали тісні
Від галасливих пташат.

І сади, що пишались в квітні
В біло-рожевій красі,
Тепер такі непомітні –
В зелених яблуках всі.

Ще жито в полях зелене,
Та бачиш – уже цвіте!
Ну що мені скажеш на те?
Ти дивишся ясно на мене

І кажеш:– Скоро жнива,
Час збирання врожаю,
Та весна любові жива
Буде вічно. Я так вважаю.


Твоє ім’я

Дощ пройде.
                Пил приб’є.
Повітря до блиску вимиє.
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім’я.

І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з’єднає.
І щезнуть хмари, сірі й руді.
І грім сконає.

Остання блискавка кволо погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім’я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.

Над старою фотокарткою

        – Це я в молодості, – сказав ти.

Мій любий, що з тобою сталося?
Який це майстер взяв різець у руки
І світові явив правдиву суть,
Відкинувши аморфну оболонку?
Він зсунув брови зморшкою глибокою,
Що в ній думки свої сліди лишили.
Як видно, важко думати прийшлось:
Легкі думки проносяться безслідно.
Він зморшками на скронях звузив очі,
Щоби вони пильніше придивлялись,
А не вбирали цілий світ бездумно,
Як роблять це дитячі круглі очі.
Він гострі зморшки біля уст поклав,
Що свідчать про енергію і силу.
Можливо, в них таїться гіркота,
Та як в житті без неї обійтись?
Саме солодке надто мле на смак.
Нарешті, якось зовсім непомітно,
Що і не взнаєш, як це він зробив,
Печаль і втому заховав в зіницях –
Вони приходять з досвідом до нас.
Не сердься, милий, що шматок паперу
Я відкладаю, протягнувши руку
Тобі – живому. Ти лише тепер
Став справжнім.
                        Бачу я перед собою
Не хлопчика, а мужа.


* * *

        Спи, милий, спи на моїй руці.
Тихо сплескує риба в ріці,
Тихо колише вітер гілки,
Тихо зриваються з неба зірки.
Тихо в світі, в галактиці цілій,
Все притихло, бо спить мій милий.
Спи, милий, спи...


Сонячний вірш

Смаглявий хлопче, взолотило сонце
Твоє хлоп’яче худорляве тіло.
В очах, звичайно хмарних, ніби сонних,
Дві іскри сонячні зазолотіло.

Ліг золотавий відблиск на волосся,
І пахнуть травами твої долоні,
І, як воно вже влітку повелося,
Уста твої гарячі і солоні.

Красою зачарована земною,
Щасливою я бути просто мушу.
Такий ти сонячний переді мною,
Що я стою, дивлюсь – і очі мружу.


* * *

        Я тебе люблю.
                    Немов молитву,
Повторю це знов і знов.
Не програла я життєву битву,
Доки є любов!

Я тебе люблю.
                    І сум, і радість,
Щастя і біда.
Після гроз настане час для райдуг,
В джерелі заб’є жива вода.

Я люблю тебе.
                    Слова ці тихі
Піднімають небо голубе,
Вихрі, смерчі, урагани стихли.
Я
    Люблю
                Тебе!
                        ... люблю... тебе...


Королівський вірш

Ім’я твоє королівське
Дзвенить золотими острогами,
Ім’я твоє королівське
Шумить мені шовком знамен.
Я бачу: через століття
Летиш крутими дорогами
І сходиш з коня до мене,
Ноги звільнивши з стремен.

І ось ми з тобою разом,
Хоч нас розділяло віками.
І ось ми з тобою разом,
І що нам тепер віки!
І дивляться в мою душу
Очі твої темно-карі,
І чую тепло животворне
Твоєї міцної руки.

Мій королевичу гордий,
Я вірш свій у далеч послала,
Щоб він до нас повернувся,
Щоб він довіку не змовк,
Щоб вічно мені дзвеніло
Золоте ім’я Владислава,
Щоб вічно шумів для мене
Знамен королівських шовк.


Чоловік, якого я люблю

Звідки – і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Точно знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю.

Він всміхнеться ніжно і щасливо.
Як вино, той усміх пригублю.
Отже є таке на світі диво –
Чоловік, якого я люблю!

Сліпоті жінок дивуюсь дуже,–
Хай усе лишиться так, молю!–
Він минає їх, а їм байдуже,
Чоловік, якого я люблю.

Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерплю,
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.

Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю?..


З приводу твого імені

Навіщо тобі влада, Владиславе?
Хіба від неї щасливішим будеш?
Не в владі щастя,
І не в славі щастя.
Банальні істини, ти кажеш?
Ну то що ж!
На оригінальність я не претендую,
а все-таки іще раз повторю,
не в владі щастя,
і не в славі щастя.
Ти кажеш:
– Але ж влада й слава
нам не даються просто так, нізащо.
Вони даються нам, як нагорода
за наше вміння й труд.
Вони – це знак того,
як нас оцінює суспільство.
Невже ж не щастя знати,
що тебе всі поважають і цінують?
А як би визначила ти
щастя як філософську категорію?
– Ах, милий мій, який з мене філософ!
Жіноча логіка ввійшла в прислів’я.
Жінки не вміють думати абстрактно.
 Я просто ось стою і відчуваю,
що я – жива,
що поруч мене – ти,
що світ круг нас великий і ласкавий,
і в ньому нам ще довго-довго жити,
сміятись, плакати, і мріяти, й робити.
І все це – щастя.


Лист із відпустки

Я скучаю за тобою.
Чи мовчу, чи розмовляю,
Чи на людях веселюся,
Чи сумую в самоті –
Я скучаю за тобою!

Хочу голос твій почути.
Слухаю співочих птахів,
Слухаю розмови мудрі,
Слухаю пісні Дассена –
Хочу голос твій почути.

Хочу рук твоїх торкнутись.
Я дніпровські хвилі гладжу,
Любим друзям руки тисну,
Сарні хліб даю з долоні –
Хочу рук твоїх торкнутись!

Хочу уст твоїх торкнутись!
Я в липневім сонці гріюсь,
Я квітки троянд цілую,
Їм духмяні полуниці –
Хочу уст твоїх торкнутись.

Я скучаю за тобою!


Недоречна розмова

Коли твої губи для мене схолонуть,
І ти поцілуєш,
                    а буде це як прощання,
Я роздушу на щоці
                    сльозу одиноку солону
І скажу:
– Знову небо затягнуло
                    надовго дощами.

Коли рука моя буде шукати марне,
Бо твоя назустріч
                не поспішить нетерпляче,
Я скажу:
– Ах, це небо, осіннє,
                    задумане, хмарне!–
Можна подумати, що природа
За кимсь безутішно плаче.

Буде з дерев злітати
Руде, пересохле листя.
Я скажу:
– А пора вже
        про одежу подбати зимову.–
Тільки це буде нескоро.
Це ще буде колись-то.
Сама не знаю, до чого
Я завела цю розмову...


* * *

        Це літо нас зчарувало,
Заплітало з ромашок вінки,
Це літо нам дарувало
Повні жмені зірок дзвінких,

Робило, все, що хотіло,
Відстати від нас не могло:
То наші тіла золотило,
То соком вишневим текло,

То грозами гірко ридало,
То сонцем сміялося знов,
Це літо нам нагадало,
Що вічною
                буде любов.

Таке було щедре без краю,
Мов повік не скінчиться воно,
Неначе сніжинок зграї
Ніколи не стукнуть в вікно.

Як настануть печалі дні,
Як серце буде боліти,
Ти, коханий, скажи мені:
– Я не винен!
                Це винне літо!


Колискова для світанку

Не спіши, світанку, не спіши,
Не розплющуй вії золотаві,
Хоч роса лягла на тихі трави
І шумлять тривожні комиші,
Тільки ти, світанку, не спіши!

Літня ніч, як мить одна, мине.
Хай мене ще поцілує милий,
Ще нас пестощі не натомили,
Хай він поцілує ще мене!
Літня ніч, як мить одна, мине...

Зорі бачу я в його очах,
Губи не розстануться з губами.
Підожди, світанку, за горбами,
Ще вогонь жаги в нас не зачах!
Зорі бачу я в його очах.

Не спіши, світанку, не спіши,
Дай ще налюбитись наостанку!
Я тебе послухаю, світанку,
Коли скажеш:
                    – Жінко, не гріши!

Тільки ти, світанку, не спіши!


Перша спроба чаклування

Чим я тебе причарую?
                                Травами,
Що в темному лісі цвітуть на Купала.
Тільки б інші туди не потрапили,
Тільки б для мене там зірка упала.

Чим я тебе причарую?
                                Словами,
Що проти них ти не матимеш ради,
Що сміхом дзвонять
                        і шепчуть сльозами,
Що в них і любов, і смуток, і радість.

Чим я тебе причарую?
                                Устами,
Що без тебе на світі самотні,
                                    мов сироти.
Так зацілую тебе до нестями,
Що в моє чаклування
                            ти мусиш повірити.


Друга спроба чаклування

Коли мені світять зірки золоті,–
        Зі мною будь!
І коли темна ніч зустріне в путі,–
        Зі мною будь!
І коли тиха радість обійме мене,–
        Зі мною будь!
І коли негода гірка не мине,–
        Зі мною будь!
Ти мого життя зміст і основа –
        Зі мною будь!
До останнього подиху,
                        до останнього слова
        Зі мною будь!


* * *

    Мої пальці за тобою скучили.
Мої пальці засинають змучені
І здригаються на білих простиралах,
Наче ловлять блискавиці спалах.
І безсило знову опадають
Заклинають, просять, і ридають,
І від світу цілого боронять
Твої губи, і чоло, і скроні,
І жагуче пестять серед ночі
Твої брови, і волосся, й очі.
То злітають, наче крила лебедині,
То спадають, як вербовий лист осінній,
І нудьгують, зламані журбою,
За тобою,
За тобою,
За тобою...

* * *

                Відходиш,
Відходиш,
Мене покидаєш...
Ну, що ти?
Не треба!
Навіщо втішаєш?
Все рівно відходиш!
Все рівно залишиш
І буду я чайкою
В лузі тужити,
І навіть не знаю,
Як буду я жити.
Все буду тебе
Виглядати у сквері.
Все буду тримати
Не замкнені двері.
І болю у серці
Роками не втишиш.
Все рівно відходиш...
Все рівно залишиш...
І марні тут сльози,
Даремні зітхання...
Відходить,
Відходить,
Відходить кохання!


Просто сни

І знов серед ночі мені присниться,
Що ти – птиця.
А яка ти птиця?
І що робити мені з тобою?
Може, пустити тебе на волю?

Коли ти звичайна сіра сорока,
Ти не будеш літати високо.
Сядеш поблизу, і заскрекочеш,
І щось на пам’ять украсти схочеш.

Якщо ти ластівка, будеш літати,
Мошву ловити побіля хати.
З ластівки користь, з ластівки радість.
Не будь ти ластівкою, бога ради!

Якщо ти вчена барвиста папуга,
Тобі на волі прийдеться туго,
І ти вернешся, щоб в клітку сісти,
Щоб напоїли, дали поїсти.

Як ти посмітюшка – сіренька пташка,
Тобі на волі не буде тяжко:
Хтось кинув крихти,
                    хтось проса посипав –
І вже ти, пташко, сьогодні сита.

Ну, а якщо ти нестримний сокіл,
Що лиш під пару хмарині високій?
Злетиш і згубишся межи зірками.
І з чим я залишусь?
                            З пустими руками?

І буду я плакати: – Що ж я зробила?
Сама відпустила, кого так любила!
Навіки поселиться в серці неспокій:
– Де він, мій сокіл? Де він, мій сокіл?

Я смутку глибини до дна перемірю
І все-таки вірю,
Все-таки вірю,
Що пізно чи рано, а ти все одно
Вернешся і стукнеш в моє вікно.


Нічний шепіт
закоханої жінки

Хай найсолодше яблуко
Визріє тобі восени,
А навесні пролунає
Найніжніший спів солов’я.
Хай приходять до тебе
Щасливі і лагідні сни,
Навіть коли поруч– не я.

Хай буде дорога твоя
Легка й проста
І друзів щирих та вірних
Ціла сім’я,
Хай гіркота обминає
Кохані твої уста,
Навіть коли поруч – не я.

Хай не буде й краплі смутку
В серці на дні,
Хай подарує тобі взаємність
Любов найбільша твоя,
Хай будуть щасливі
Усі твої дні,
Навіть коли поруч – не я.


День без тебе

Ти не був у мене сьогодні,
І тому мої губи голодні,
І тому мої руки голодні –
Ти не був у мене сьогодні!

Мені хліб піском розкришився.
День цей в нервах чеканням лишився,
В горлі голодом він залишився,
Бо хліб піском розкришився.

І вода не тамує спраги,
Закипа на губах моїх спраглих,
На губах, від чекання спраглих,
Що й вода не тамує спраги.

Я чекаю тебе – і даремне.
Мені небо без тебе темне!
Мені сонце без тебе темне!
Тільки знову чекаю даремне.


* * *

    Приїдь до мене!
                    Я спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу,
А потім схаменусь,
Запропоную сісти.
Спитаю: – Як живеш?
І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: – Ось зараз чаю скип’ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб’ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу.
Води поп’ю.
І знов повірю:
                    це таки на щастя!


* * *

        Я об тебе, мов хвиля, б’юся.
Я твій погляд зустріти боюся.
Раптом вгледжу у погляді лід?
Значить, нам розлучитися слід.
Повернуся і тихо піду,
Ляже сніг по моїм сліду,
Замете золотий листопад,
І не буде дороги назад,
І не буде назад вороття.
А без тебе життя – не життя.
Що мовчиш ти – мовчи. Це дарма.
Я себе обману сама.
Знов коханим тебе назву.
Хоч обманом живу, та – живу!


* * *

        Дощ на клавішах листя
Грав щось задумливе й лагідне.
Минало літечко-літо,
Зелене, квітчасте, ягідне,
З суницями під дубами,
З чорницями під сосною,
З твоїми руками й губами,
Коли ти прощався зі мною.

Літо б ще раде загаятись,
Йому неохота минати,
Та птиці збираються зграями,
І тягне холодом м’яти,
І ти прощаєшся поспіхом
І щось говориш про справи,
А я ховаю під посміхом
Той біль, що проймає справді,
І теж щось сказати хочу,
Що часу, мовляв, ні хвилини,
І щоки мої лоскочуть
Дощу спасенні краплини.


* * *

    Буду чекати тебе на осіннім пероні,
Буду чекати тебе, а ти не приїдеш,
Вітер остудить
                мої розтривожені скроні.
Буду чекати тебе на осіннім пероні.
Буду чекати тебе, а ти не приїдеш.

А літа, наче птиці, за обрій повідлітали.
А любов, наче квітка:
                її цвісти не примусиш,
Буду я гірко тужити за тими літами,
Що, наче птиці, за обрій повідлітали.
Та любов – наче квітка,
                її цвісти не примусиш.

Виходила я з надією,
                а повернуся з журбою.
Стільки було поїздів, а ти не приїхав!
Жовтий листок берези
                принесу додому з собою.
Виходила я з надією,
                а повернуся з журбою.
Жовтий листок, мов квиток,
                по якому ти не приїхав.


Розгублений вірш

Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але в чому ж винна любов?

Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?

Місяць глянув оком голодним,
Потім знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?


Прощальна пісенька

Ніч похмурою совою
Шерехнула по вікну.
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Прийде ранок за тобою,
Я його не прожену.
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Між вокзальною юрбою
Чуєш жалібну струну?
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Припаду я головою
До грудей твоїх. Зітхну.
Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!

Гляну вслід тобі з журбою,
Тільки в думці ще гукну:
– Забери мене з собою,
Не лишай мене одну!


Розпачливий вірш

Наша любов помирає.
Наша любов помирає!
Лежить на смертному ложі,
Стуливши уста блідії.
Стоїть мій тверезий розум,
Сльози гіркі втирає,
Застигло у відчаї серце –
Не хоче тратить надії.

Вітер дихання стримав.
Сонце промені ломить.
Наша любов помирає...
Наша любов помирає!!!
Спинилась Земля навшпиньках –
Погляд останній ловить.
Всесвіт гуде органно –
Мелодію розпачу грає.

Що ж ми з тобою зробили?
Ох, що ж ми з тобою зробили!
Найтяжчою в світі карою
Життя нас сьогодні карає.
Здавалось: ніхто так не любить,
Як ми з тобою любили,
І от стоїмо без слова,
А наша любов помирає.


* * *

        Моя любов палала маками.
Сіяли очі.
Губи плакали.
І так невтримно, відчайдушно
Моя любов палала маками.

А макам вік недовгий суджений.
Немов рубінові посудини,
Росою чистою сповнялися,
Хоч знали –
                вік недовгий суджений.

Рятуйся від любові втечею!
Та вже уста смагою спечені
І сивий попіл ліг на серце.
Чому ж не рятувалась втечею?

А маки тихо осипалися.
Оце і все, що позосталося.
А ти надіялась на чудо?
А чуда, бачиш, і не сталося...


* * *

        Цей біль мине,
Бо ніщо на світі не вічне.
Цей біль мине,
Як минають дощі і зима.
Тільки ще раз здалеку
Тобі посміхнуся заклично,
І рукою махну,
І побачу: усе це дарма.
Було. І пройшло.
Бо все на світі минає.
Сто доріг вибирай:
Що судилося – не обминуть.
А тепер не гукай,
Все одно ж бо відлуння немає.
І не згадуй тепер –
Згадки можуть тебе обмануть.
Цей біль мине,
Бо все на світі минає,
Як минає гроза,
Встигши трави дощем перелить.
Цей біль мине,
Моє серце саме про це знає,
Тільки ж зараз – болить.


Прощання з літом

Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.

Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.

Ти мене зчарувало зовсім!
А може, я винна сама?
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима.
Ти мене зчарувало зовсім,
А може... сама я... сама?..

Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло,
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло.
Дякую, що було.


* * *

            Буду тебе любити
Довго і безнадійно,
Буду сумно зітхати,
Що це кохання – останнє.
Буду тебе любити,
Поки зима відійде,
Буду тебе любити,
Поки весна настане.

А як сніги розтануть,
Зазеленіє листя,
В сонця весняного світлі
Я так ясно побачу:
Всі зимові тривоги
Просто мені здалися.
Справжня любов ще прийде.
Я ще від неї заплачу!


Вірш для сорокалітніх жінок

В сімнадцять кохають,
                                Ах, як кохають!
А в тридцять
        за першим коханням зітхають.
А в сорок...
        А в сорок вже все розуміють –
І тільки тоді любити уміють.

В сімнадцять
        в вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
                за все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок...
            А в сорок уміють простити.
І попрощатись.
І відпустити.


Два пейзажі з настроєм

Ти любив мене.
Принаймні мені так здавалось.
І сонце мені ласкаво всміхалось,
І море, що сяяло синню з небес,
Лизало руки, мов вірний пес,

Ти не любиш мене.
Це мені не здається.
І сонце з мене глузливо сміється.
І море вже настроєм іншим живе:
Дико скалиться й глухо реве.


* * *

        Знов дощ постукає в скло,
Буде серце тоскно боліти.
А в нас же з тобою було
Золоте і квітуче літо!

Хто скаже, чия в тім вина
І що ми не так робили,
Що осипалась зав’язь рясна,
Що сади наші не зародили?

Знов на небі хтось глека розбив.
Що ж так дуже мені заболіло:
Чи що ти мене розлюбив,
Чи що я тебе розлюбила?


Колискова для смутку

Заколишу свій смуток в серці,
Немов мале дитя в колисці.
Спи, любий, спи.
                        А знаєш, в серпні
Вже перша жовтизна на листі.

Заснув. Та знов проснеться скоро.
Вже так мені з ним повелося.
Спи, любий, спи.
                        А знаєш, в сорок
Лягає срібло на волосся.

Ти дуже тихий, ніжний смуток,
Коли так придивитись зблизька.
Спи, любий, спи.
                        Пора заснути.
Усе гойдається колиска.


* * *

            Так довго вірила в любов.
Що десь та є. І що мене
Не обійде, не обмине.
Так ревно вірила в любов!

Так ніжно мрію берегла,
Що десь є він – єдиний в світі.
Прийде, життя моє освітить.
Так гірко мрію берегла.

А в що ж повірю я тепер?
Тепер, коли тобі за сорок,
Наївним бути просто сором.
То в що ж повірю я тепер?


* * *

        Прости, що я тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.

Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки – широкий світ!

Себе втішаю: а, пусте!
Ось поболить і перестане.
За зимами весна настане,
І сад мій знову зацвіте.
Невже і справді це – пусте?

...А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!


* * *

            Згадаю – і в серце ніж,
І губи здригнуться від болю.
Десь далеко є ніч,
Наша з тобою ніч,
Ніч наша з тобою!

Торкнися моєї руки
Упевненими руками!
Десь є холодні стежки,
Сумують самотні стежки,
Стежки, по яких ми блукали.

Я кличу тебе:– Ходім!
Що нам тумани сиві! –
Десь далеко є дім,
Нестерпно самотній дім,
Дім, де були ми щасливі!

Все, що було,– було.
Все, що минуло,– минуло.
Наші стежки розвело,
Наші сліди замело,
Зорею повз вікна майнуло.
Тільки й згадаю: було...


Свято

Я сьогодні святкую
свято самотності:
помию підлоги,
столи застелю.
Я сьогодні святкую
свято самотності
в пам’ять про того,
котрого люблю.
Я клопоти всі,
як дітей, приколишу,
я викличу усміх
ясний на лице.
Я білі ромашки
в спокої залишу:
там чітка пелюсток,
я знаю про це.
Воно дуже тихе –
самотності свято:
не треба музики,
гомону, слів.
Лиш небо за вікнами
буде сіяти,
збереться десяток
нездійснених снів.
Я їх привітаю:
– Рада вас бачить!
Заходьте, сідайте,
вип’єм вина.
Що ви не збулись –
це нічого не значить.
Що ви не збулись –
це не ваша вина.
Що ви не збулись –
не плекаю досаду,
Здається, невдячністю
я не грішу.

...А потім до столу
самотньо присяду
і тихо й печально
цей вірш напишу.


* * *

        ...Руки твої пам’ятаю,
Долоні твої смагляві...
І знову в літо вертаю,
Де травами пахнуть галяви,
Де небо таке безкрає
І все-таки сонця повне,
Де смуток з душі стирає
Кохання моє невловне,
Де липи квітують рясно
І в далеч земля попливла,
Де ім’я твоє прекрасне
Обривається тихим:– Вла-а... –
І все. Тільки губи в губи.
І вітру шум в верховітті.
І дощ своє срібло губить.
І нас тільки двоє на світі.


* * *

            Як я тебе любила!
Сказала – і стало страшно.
Як я тебе любила?
Невже це день учорашній?

Мела завірюха в вікна,
В стіни сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.

Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Здавалось: кінця не буде
Негоді, ночі й любові.

Над ранок погода стихла,
Земля задумана, біла,
І я повторюю стиха:
– Як я тебе любила!..


Спроба визволення

Згадай і скажи:– Було...
Ми щасливі були,
Дощ до нас стукав у скло,
Хмари червоні пливли,
І грізний навколишній світ
В стіни прибоєм бив.
Здається...
            Пройшло ж стільки літ!
Здається, тебе я любив.

А я посміхнуся на зло,
Плечем недбало знижу.
– Так давно це було!–
Тобі я скажу.–
У мене щасливі дні,
Вночі я спокійно сплю,
І навіть не сниться мені,
Що тебе я
                люблю...


Самотній птах

Перелюбила, відболіла,
Тепер спокійна, що аж страх.
Снігами поле забіліло,
Над ним летить самотній птах.

Відбився, мабуть, загубився.
А може, зграя утекла?
І як цей холод народився
З того сердечного тепла?

Не розтоплю, мабуть, не вигрію,
Теплом не розжену сльоту.
Не долетить мій птах до вирію,
Впаде, безсилий, на льоту.


Третя спроба чаклування

Пам’ятай мене, пам’ятай,
Коли й зовсім мене розлюбиш
І останній спогад загубиш,
Пам’ятай мене, пам’ятай!

Пам’ятай мене, пам’ятай
В ніч весняну, замріяно-синю,
І в заплакану ніч осінню
Пам’ятай мене, пам’ятай!

Пам’ятай мене, пам’ятай
В дні щасливі і в дні печальні,
І слова мої всі прощальні,
Пам’ятай мене, пам’ятай!

Пам’ятай мене, пам’ятай,
Коли будеш старіти й сивіти,
Доки будеш жити на світі,
Пам’ятай мене, пам’ятай!

...Хай в непам’ять ідуть літа –
Тільки ти мене пам’ятай!


Записка з дороги

Минають дні. Вже стільки їх минуло.
Пора вже рахувати на літа.
До серця прислухаюсь – не заснуло?
Дивлюсь – а в небі зірка золота.

Колись на неї ми удвох дивились.
Тепер одна дивлюся. Та дарма!
Надії зникли, як і появились.
Нема надій – розчарувань нема.

Ще не радію, але вже не плачу.
Не жаль мені моєї самоти.
Тебе я вже ніколи не побачу,
А як побачу – будеш вже не ти.


Розлука

А плачу я не за тобою!
Я за нашою плачу любов’ю,
За тією осінньою казкою,
Що лишилась тобі не розказаною,
За рожевим вечірнім небом,
За вітром пахучим травневим,
За стежками, нами не сходженими,
Та за дітьми ненародженими,
Тільки ти не жалій мене!
Це мине... це мине... це мине...
Мусить спокій до мене прийти,
Бо зрештою й ти – це не ти,
І я помилитись могла,
От тільки любов –
Була.


Подорожня пісня

І день цей мине, наче сон,
І горе мине, наче сон,
А зараз осінні вітри
Плачуть над ним в унісон.

І ти разом з ними поплач,
Так безнадійно поплач,
А потім знову візьми
Свій посох дорожній і плащ.

В порожніх осінніх полях,
В мертвих, розгрузлих полях
Будеш за кроком крок
Знову долати свій шлях.

Бо знаєш: усе мина,
І горе, і осінь мина,
І ярим вогнем надії
Спалахує озимина.


* * *

    Не одсіяй мені, моя любове!
Світи мені, немов зоря ранкова,
Коли воркочуть ніжно голуби,
І світ такий прозоро-голубий,
І трави темно-сизі від роси,
І в лісі розцвітають вереси.

Оце вже осінь.
Що ж, нехай і осінь!
Ми в осені довірливо попросим:
– Не в’яль нам серця тугою намарне.
Будь сонячна, а якщо мусиш,– хмарна,
Сповняй свої обов’язки в цім світі,
І лиш любов нехай нам вічно світить.

І я шепчу слова ці знову й знову:
– Не одсіяй мені, моя любове!


Прощання зі станцією Ворожба

Ні, не треба мене втішати.
Мало що буває в житті!
Свиснув поїзд. Пора рушати.
Ти – лиш станція на путі.

Й невелика до того ж станція,
Що не кожен поїзд стає,
Тільки в серці у мене зостанься
Всім найкращим, що в тебе є!

Я, як в щастя, в тебе повірила.
(Полустанки... роз’їзди... мости...)
Відлетів той лелека до вирію,
Що на стрісі гніздо мостив.

Відлетів у вирій лелека.
Відлетів... Ну що ж, не судьба!
Ось і ти залишилась далеко,
Станція Ворожба.


З М І С Т
Пролог    3
З нашої першої розмови    4
Птахи щастя    5
Прохання    6
Вічний вірш    7
Світанкова пісня    8
Наївна пісенька    9
«Літо прийшло, мій милий...»     10
Твоє ім’я    11
Над старою фотокарткою    12
«Спи, милий, спи...»    13
Сонячний вірш    14
«Я тебе люблю...»    15
Королівський вірш    16
Чоловік, якого я люблю    17
З приводу твого імені    18
Лист із відпустки    20
Недоречна розмова    21
«Це літо нас зчарувало...»     22
Колискова для світанку    23
Перша спроба чаклування    24
Друга спроба чаклування    25
«Мої пальці за тобою скучили...»    26
«Відходиш...»     27
Просто сни    28
Нічний шепіт закоханої жінки    30
День без тебе    31
«Приїдь до мене!..»    32
«Я об тебе, мов хвиля, б’юся...»    33
«Дощ на клавішах листя...»     34
«Буду чекати тебе на осіннім пероні...»     35
Розгублений вірш    36
Прощальна пісенька    37
Розпачливий вірш    38
«Моя любов палала маками...»    39
«Цей біль мине...»    40
Прощання з літом    41
«Буду тебе любити довго і безнадійно...»     42
Вірш для сорокалітніх жінок    43
Два пейзажі з настроєм    44
«Знов дощ постукає в скло...»     45
Колискова для смутку    46
«Так довго вірила в любов...»     47
«Прости, що я тебе люблю...»     48
«Згадаю – і в серце ніж...»    49
Свято    50
«...Руки твої пам’ятаю...»     52
«Як я тебе любила!..»     53
Спроба визволення    54
Самотній птах    55
Третя спроба чаклування    56
Записка з дороги    57
Розлука    58
Подорожня пісня    59
«Не одсіяй мені, моя любове!..»     60
Прощання зі станцією Ворожба    61

        Гордасевич Г.Л.
Г 68        Станція Ворожба. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2001. – 64с.
            ISBN 966-7188-15-9
            Ця поетична книга є віршованою поемою про одне особисте кохання поетеси в усій його послідовності.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником