Галина Гордасевич "КОМПЕНСАЦІЯ ЗА ВІДПУСТКУ"

 

Галина Гордасевич "КОМПЕНСАЦІЯ ЗА ВІДПУСТКУ"

Повість




Галина Гордасевич

Компенсація за відпустку

повість

Мабуть, природа не створила нічого прекраснішого, ніж берези. Стрункі, граційні, з розсипом гнучкого гілля. Тільки чомусь від них завжди на серці сум. Навіть навесні, коли все довкола розцвітає і посміхається, та й самі берези в дрібненькому зеленому листі схожі на молодесеньких дівчат, все одно від них на серці сум. Нехай і світлий-світлий, але все-таки... А вже зараз, коли вони в осінньому золоті і над ними такий синій смуток неба. І тихо-тихо. Жоден листок не шелесне... Саме цього йому і треба - тиші. Він стомився від галасу, від метушні, від примх хворих, від істерик їхніх родичів. А надто від того потопу дрібних і, головне, непотрібних конфліктів. Хтось комусь щось сказав. Хтось на когось не так подивився. А хіба можна думати про це, коли ти маєш справу з людським життям? Життям! Чому саме про це ми так мало думаємо?
Артем нетерпляче струснув головою. От-от, не думати! Для цього він взяв відпустку, для цього приїхав у цей маленький тихий будинок відпочинку. Щоб спокійно спати, щоб вчасно обідати, щоб нічого не робити і ні про що не думати. Просто милуватись золотими осінніми березами, грітись в останніх променях сонця. "В тобі я бачу осінь у імлі, як листя на березі одинокій жовтіє на оголенім гіллі, мовчать пташки і вже усюди спокій. В тобі я бачу те згасання дня, коли зола, що полум'ям була, уже стає могилою вогня, а що горіло - згинуло дотла".
Він не любив віршів, вважав їх словесними фокусами, ніяк не міг зрозуміти, для чого думку, яку можна висловити просто і ясно, потрібно зашифровувати з допомогою усяких там рим, ритмів, гіпербол і парабол. Але був виняток - Шекспір і Петрарка. Чимало їхніх сонетів знав напам'ять. І відчував: інакше цього сказати не можна. Тільки сонетом.
Повертався в тому тихому, умиротвореному настрої, за яким і їхав сюди. Бо останнім часом помітив за собою несподівані спалахи роздратування, які змінювалися приступами апатії. Ліда мала рацію: він не вмів розраховувати власні сили, не вмів організувати своє життя, не вмів подбати про себе. І даремно, зовсім даремно. Хворим краще мати справу зі здоровим лікарем. Співробітникам краще мати справу з веселим колегою. Але тепер все буде інакше. Він відпочине, заспокоїться і приїде в лікарню зовсім іншою людиною.
- Біля вас одне місце вільне? - насилу спохватився, що з цим питанням до нього вже звертаються вдруге.
Артем зніяковіло посміхнувся дієтсестрі і квапливо притакнув.
- Авжеж, наш сусіда з Ростова сьогодні поїхав додому.
- Ну й чудово, тоді я до вас посаджу молоду вродливу жінку, щоб вам було веселіше. Ось, прошу, - вона повернулась, а жінка, яка досі стояла за спиною дієтсестри, зробила крок вперед, і виделка в Артемовій руці застигла. Перед ним стояла Ліда. Отак, наче вона вийшла була кудись на півгодинки, а зараз повернулась. Лише сукня на ній незнайома, світло-бузкова, з мереживом довкола шиї, і зачіска незнайома. Що ж, зачіска цілком модна. Ліда ніколи не відставала від моди.
- Арте-ем? - сказала Ліда. - Оце так зустріч!
Як він любив колись її голос, її низький голос і оцю її манеру розтягувати його ім'я. "Арте-ем", - вимовляла вона, і він відчував солодкий щем у серці.
- То ви знайомі, - не то запитала не то ствердила дієтсестра. - Ну то й чудово! Приєміного апетиту.
Ліда сіла навпроти, глянула йому просто у вічі і тут же відвела погляд на тарілку. Артем теж опустив очі і побачив її тонкі смагляві руки, якими вона накладала собі салат. На вказівному пальці правої руки в неї був перстень з густо-малиновим каменем. Всього один лиш перстень.
- Ти давно тут? - запитала вона.
- Вже чотири дні.
- Подобається?
- Нічого. Тихо, спокійно. Дуже красиві берези довкола.
- Ось як?-В її голосі пробилась іронія.-Ти вже почав звертати увагу на пейзаж? Ти ж людей навіть помічав лише тоді, коли вони потрапляли на твій операційний стіл.
- Виправляюсь, як бачиш, - зробив спробу звести все на жарт Артем. Бо все це вже було колись, було не раз і не двічі, і ні до чого доброго такі розмови не приводили. Кінчалось це її сльозами, а віїн цілував її тонкі смагляві пальці, її мокрі солоні шоки і цілком щиро присягався, що з сьогоднішнього дня, з цієї самої хвилини в них все буде по-іншому. Аж поки їй набридло.
- Але ти, як ти сюди потрапила? Досі я не помічав за тобою любові до таких тихих, спокійних місць. Хіба ти влітку не могла взяти відпустки?
- Як бачиш, я теж змінилась!- засміялась Ліда.-Можливо, це перші ознаки старіння? Розумієш, в нашого директора був інфаркт, мені довелось його заступати, ось і не змогла влітку використати свою відпустку. А тут ця путівка, а я таки стомилась. Адже мені довелось управлятись і за директора і за заступника. Так би мовити, бог-отець і бог-син в одній особі.
- Там  ще  був   бог-дух  святий, - докинув Артем.
- Ну, це, звичайно, ревізори, - засміялась Ліда. - З'являються несподівано і такі вже святі. Коли такий дух святий дивиться на мене, я починаю гарячкове згадувати, чи є в мене копія чеку на сукню, в яку я одягнена.
Після вечері вони сиділи в фойє на маленькому диванчику в затінку широколистої пальми. Якось воно само так вийшло, що разом встали з-за столу, опустились східцями, а потім сіли ось тут. Ніколи не думав, що вони ще зустрінуться на цьому світі. Після її від'їзду твердо сказав собі: "Все, ти її більше ніколи не побачиш". Не мііг спати ночами, не допомагали ні димедрол, ні піпольфен. Зробився сухим і різким у стосунках з людьми. Здоровими, розуміється. Кожен раз повертався додому з безглуздим чеканням: а раптом вона повернулась? Знав, що це безглуздо, що вона не повернеться, не той характер. Та й, зрештою, вона не любила його так, як він її. Вона просто наче поступалася його бурхливій ніжності, поблажливо дозволяла себе любити. І ревнувала до всього, що відвертало його увагу від неї. Жінці хочеться знати, що мужчина належить лише їй, що вона для нього важливіша за все на світі. Зрештою, Артем сам щиро вірив: Ліда - це та єдина жінка, яка для нього важливіша за все на світі. Адже найголовніший сенс людського життя - залишити після себе нащадків. Все останнє - робота, наука, мистецтво, політика, завоювання космосу - все це для них. Бо кому потрібні твої відкриття, твої збудовані міста, твої написані книги, якщо після тебе не прийде нове покоління? Вони просто помруть разом з тобою.
Ах, як воно гарно виходило все в теорії! А в дійсності... В дійсності сидять ось вони поруч, Ліда тримає в руці жилкуватий пальмовий лист, вказівним пальцем правої руки проводить по візерунку жилок. Густо-малиновии камінь спалахує в світлі люстри.
"Ти... не вийшла заміж?" - хоче запитати Артем, а замість того питає:
- Ти... де зараз живеш?
- В... одному великому місті, - ухильно відповідає Ліда.
- Красиве місто? Ліда знизує плечима:
- Ну, звичайно, дещо краще від Олексіївки. Ти ж усе там?
- А хіба мені там погано? - Артем ніяк не може випасти з жартівливого тону. А може, навпаки, ховається за тим жартівливим тоном. Бо інакше... Хай йому грець, як же тоді говорити з жінкою, яка для тебе єдина на світі і яку ти назавжди втратив, а вона ось сидить перед тобою, дивиться на тебе карими очима. Вірніше, глянула і відвела погляд. І знову зайнялась пальмовим листом.
- Так, звичайно, хіба тобі може бути погано в лікарні, де ти один хірург на все місто.
- Вже два.
- Ах, так? - І знову погляд. Що в ньому? Глузування? Цікавість? Туга? - І як ти переніс утрату єдиновладдя?
- Що ж, більше часу маю для себе.
- Ти одружився?
Стоп! Тоненький льодок відчуженості, по якому вони досі так обережно йшли, загрозливо затріщав. Це що - звичайна людська цікавість? Ну, ота, що спонукає його при зустрічі з однокурсниками питати: "То як, старий, нарешті одружився?" Чи оте жіноче зловтішне бажання переконатись, що ти без неї не можеш бути щасливим?
- Та ось, бачиш, коли в нас відкриються шлюбні контори, тоді в мене буде можливість більшого вибору. А... ти? - зважився нарешті запитати.
- Що - я? - ніби не зрозуміла Ліда. Чи й справді задумалась про щось своє і не зрозуміла?
- Ну, ти... одна?
- Ах, ти ось про що! - Вона посміхнулась, і ця посмішка мала бути безтурботною, але чомусь не була.- З мене досить минулого досвіду. Надто дорого він мені обійшовся.
Артем промовчав. Лід розколовся, перед ним у тріщині колихалась темна вода. Що далі? Зробити вигляд, що нічого не помічаєш, і просто переступити її? А якщо не переступиш і пірнеш просто в цю темну крижану воду? Повернутись назад? Куди? Краще вже залишатись на місці і не робити зайвих рухів. Може, пронесе.
Даремно йому здавалось, що Ліда зовсім не змінилась. Ось тонкі і гострі рисочки пролягли в куточках вуст. І від куточків очей теж зморшки, наче промінці. А це - невже це сиве волосся? Не може бути, адже їй всього лиш... Але оці тоненькі срібні ниточки на темному тлі - це таки сивина.
А вона наче вгадала його думки, бо підвела очі, якусь мить пильно вдивлялась в його обличчя, а потім посміхнулась. Але ця посмішка була вже відверто сумною і разом з тим якоюсь спокійнішою, наче Ліда вже з чимсь примирилась.
- А ти постарів, Артеме, - тихо сказала вона. - І вигляд у тебе стомлений.
- Так я ж приїхав сюди відпочивати. Ось відпочину, і ти побачиш, який я ще молодець, - він відчайдушне намагався утриматись на рівні жартівливої розмови, яка не має особливого значення. Він не хотів жодних згадок про минуле, жодних спроб з'ясувати, хто ж з них винен і якою мірою. Він був хірургом і знав, як це боляче - відривати присохлу пов'язку від рани. А для чого? Для самого лиш болю?
І Ліда, мабуть, зрозуміла його, бо теж сказала раптом зовсім іншим тоном, байдужим і насмішкуватим.
- І лисина теж заросте, так?

* * *
Цю ніч він не спав. Вірніше, засинав і відразу прокидався від почуття жаху в серці. Притискував долоню до грудей, глибоко і рівномірно дихав. "Це нічого, - умовляв себе, - це нічого страшного. Це звичайний невроз, це мені лише здається, що в мене зупиняється серце. Насправді воно б'ється цілком нормально, ось помацай пульс". І він знову провалювався в сонну темряву, а перед ним стояли карі очі. Обличчя не було, самі лиш очі, а від їхніх куточків зморшки-проміїнці. "Що за безглуздя?- думав він крізь сон. - Ну, нехай сняться самі лиш очі, але як же це можуть бути зморшки, коли нема обличчя?"
Вранці, вмиваючись, довго дивився на себе в дзеркало над умивальником і дуже собі не сподобався. Ліда знову має рацію: стомлений, блідий, аж зелений, під очима мішки. І дійсно - лисина цілком ясно намічується. Старанно поголився, надягнув кремову сорочку, пов'язав галстук. А хотів же його не брати! Знову подивився на себе в дзеркало.
- Ну-ну, чепуритесь, наче йдете на побачення, - пожартував сусід по кімнаті, немолодий журналіст із Мінська.
- А чому б і ні? - не зовсім щиро засміявся Артем. - Хіба тут нема вродливих жінок?
- А чого ж? - охоче погодився сусід. - Бачив я, бачив, як ви з отою шатеночкою воркували, наче два голуби, в фойє під пальмою. Будьте обережні, а то й не оглянетесь, як потрапите їй під каблучок.
В їдальні ще було зовсім порожньо. Тільки офіціантки розставляли по столах хлібниці, прикриті білими серветками. Артем хвилинку нерішуче постояв у дверях, потім таки пройшов і сів до столу. Лише тепер помітив, що в їдальні у нього дуже незручне місце: спиною до входу. Кожен раз, коли ззаду хтось підходив, Артем весь холонув від передчуття, що ось зараз підійде Ліда, привітається, сяде, простягне руку до хлібниці. Але кожного разу його сподівання були марними. Яєшня холола. Він покопирсав її виделкою, спробував узяти шматок до рота, але відчув, що горло стискується і він не в силі зробити хоча б ковток.
- Ви не любите яєшню? - запитала офіціантка. - Може, вам принести рибу в томаті?
- Ні-ні, дякую, - поквапливо зупинив її Артем. - Просто в мене сьогодні нема апетиту.
Він підвівся і пішов до виходу. "Чого ти хвилюєшся? - умовляв він себе. - Просто вона проспала сніданок. Адже вона завжди любила вранці поспати. А тут ще з дороги".
- Ви що ж не втримали біля себе таку жінку? А ще й давні знайомі! - докорила йому дієтсестра, що сиділа за своїм столиком біля виходу.
- Як це не втримав? - розгубився Артем.
- Ну, не знаю. Тільки вона попросила, щоб я її пересадила в той зал. Тут, мовляв, надто широкі вікна, і від них дме.
"Ось і все,- думав Артем, ідучи до своїх беріз,- ось і все. Ти їй достатньо байдужий, щоб вона могла спокійно відпочивати, знаючи, що ти десь поруч. Але бачити тебе їй неприємно. І її можна зрозуміти. Для жінки розлучення з чоловіком завжди означає крах її надій. Навіть якщо вона його сама кинула".
День був знову тихий, золотий і синій. Артем ішов вузенькою стежкою між березами і намагався вмовити себе, що в нього на душі теж тихо і спокійно. Найвища мудрість - скоритись тому, що ти не в силі змінити. Хто це сказав? Мабуть, якийсь древній індійський мудрець. Це на них схоже. Отже, чоловіче, нічого ти змінити не можеш. Та й властиво, що б ти хотів змінити? Чим ти незадоволений? Тобі не подобається твоя професія? Ні ж, це єдина робота, для якої ти створений. Ти просто не можеш уявити себе кимось іншим. Яким-небудь капітаном дальнього плавання. Або оперним співаком. Тобі хочеться в велике місто? Та ні, Олексіївка цілком симпатичне містечко, і лікарня там непогана, і там є його хворі, точніше, його колишні хворі, а тепер вже здорові, але йому просто необхідно за ними спостерігати. Немає одного - Ліди. Але тут вже нічого не вдієш, і цьому треба скоритись. І тоді ти будеш мудрим.
Ліда вийшла з-за дерева і зупинилась перед ним. На ній було легке літнє пальто, тому він її і не помітив відразу межи білими стовбурами беріз.
- А, бодай тебе! - силувано засміявся Артем. - Протягом останніх дванадцяти годин ти вже вдруге отак несподівано з'являєшся переді мною.
Але вона навіть не посміхнулась. Обличчя її було строге і бліде, а під очима залягли темні тіні.
- Артеме,- сказала вона,- Артеме...
І простягнула до нього руки.

* * *
Неправда, що минуле не можна повернути назад! Все залежить від доброї волі людини. Можна викреслити з пам'яті все, що хочеш забути, повернутись в минуле і почати все з початку. Почати з тієї самої хвилини, коли ти зробив перший необачний крок. Тепер ти вже його не зробиш, бо знаєш, куди він веде. Ти починаєш все спочатку, але вже навчений досвідом, вже збагачений гіркою мудрістю, ти розумієш, яке воно ніжне і невловне - щастя, як його легко втратити, як його треба берегти. "І мед устам, які обпік вогонь полину, вже не солодкий, пізній мед". Неправда, він незвичайно солодкий, цей мед з присмаком полину, в ньому є щось таке особливе, чого нема в кислуватих ягодах раннього літа. Ти смакуєш в устах кожну краплину, і тобі хочеться водночас плакати і сміятись від ніжного щему в серці. Нехай так і буде, нехай так буде завжди! І ці золоті берези, і золоте осіннє сонце, і губи жінки, яку ти любиш, і павутинка бабиного літа на її волоссі. Чи то сивина? Що ж, нехай це сивина, але вона лише підкреслює жіночу вроду.Це той самий полинний присмак пізнього меду. Зрештою, чому пізнього? Тобі ще нема й сорока, це ще зовсім небагато. За класифікацією древніх греків ти лише досяг періоду повного розквіту фізичних і духовних сил. У тебе ще попереду так багато. Ціле життя. Ну, принаймні, половина життя. І то більша.
- Ну, слухай, хіба може бути більша або менша половина. - сміялася Ліда. - Адже половина - це половина, вона не може бути більшою або меншою. Невже ти цього не розумієш?
- Розумію, - скрушно сказав Артем. - Теоретично розумію, але коли доходить до практики, то мені чомусь завжди здається, що поділити пополам - це поділити на дві частини. А які вони будуть по відношенню одна до другої - це вже не має значення.
Вони їхали автобусом до міста. Було вирішено цей вечір присвятити музиці: в оперному театрі йшла "Лючія ді Ламмермур". Ліда була досить байдужа до музики, особливо оперної, але їй було приємно показатись десь, як то кажуть, на людях в елегантному костюмі, і щоб чужі чоловіки кидали на неї захоплені погляди, а свій чоловік обережно вів під руку, діставав програмку, купував морозиво.
Зате Артем - він уже весь був у передчутті музики.
- Знаєш,-сказав він, - я ж "Лючію" ще ні разу в театрі не чув. Лише уривки по радіо. Це одна з найскладніших опер, якщо говорити про вокал. Невже в цьому театрі такі голоси є?
Він посміхнувся Ліді ніжно, закохано і трішечки винувато і обережно поклав свою долоню на її руку. "Люди ж дивляться", - самими губами докірливо сказала Ліда, але він не забрав руку і все дивився на неї, аж нарешті вона посміхнулась йому у відповідь.
- У нас буде сьогодні хороший вечір, так? - запитала вона.
- У нас всі вечори будуть хороші, - сказав він. - І ранки також. І полудні. І навіть півночі. Тому, що ти Ліда. І тому, що я люблю тебе.
Вона швидко закліпала віями, хотіла щось сказати, але раптом повернула голову до вікна, ніби саме там було щось дуже цікаве.
Коли вони приїхали в місто, виявилось, що в них ще є чимало вільного часу.
- Може, зайдемо в кафе? - запропонував Артем.
- Для чого? Хіба ти хочеш їсти? А там, напевно, надимлено, музика гримить. Ми її і так сьогодні наслухаємось. Краще просто погуляємо по вулицях міста. А  то все в гаю та в гаю.
Як вона потім лаяла себе за те, що не погодилась з його пропозицією! Може, якби вони тоді годинку спокійно посиділи в кафе, і не трапилось того, що трапилось, може б, і далі все воно склалось зовсім не так. Тільки ж ні, все одно інакше не могло бути, цього слід було чекати з самого початку. Бо на що вона сподівалась? Знала, ох, знала ж Артема, але все одно надіялась, що в них все може бути добре. Бо зрештою саме такого його любила. Просто якби тільки він хоч крихітку думав про неї. Якби він спочатку був її чоловіком, а вже потім хірургом. Бо хіба може бути щось образливіше для жінки, ніж коли ви удвох ввечері, ти сидиш з шиттям в кріслі, він підходить до тебе, відкладає те шиття, починає тебе ніжно цілувати, та з цю хвилину раптом пригадує, цю не подзвонив у лікарню, щоб дізнатись, як почуває себе якийсь там Петренко, якому він сьогодні вирізав апендицит. І він винувато говорить: "Підожди секундочку, гаразд?"- і біжить до телефону. Говорить він, звичайно, не секундочку, але якби й секундочку, то це вже не має жодного значення. Бо коли він повертається, ти вже вся стиснута в клубок, наче розгніваний їжак, і з якого боку він не підійшов би до тебе, скрізь натикається на гострі колючки. І він розгублено допитується в чому справа, і ніяк не може зрозуміти, що ж трапилось. "Бо що ж я зробив?- усоте повторює він.- Адже я тільки дізнався про стан хворого. Це навіть не жінка, так що ти не маєш ніяких підстав для ревнощів".
- Тобі не холодно? - запитав Артем.- Вітер якийсь холодний повіяв.
Він хотів застібнути їй пальто, та в цю мить почулися розпачливий крик і пронизливе вищання гальма авгомобіля. Артем з Лідою застигли, потім він рвонувся вперед, а вона, навпаки, зробила крок назад, але при цьому схопила його за руку. Тільки на мить, бо тут же Артемова рука рвучко звільнилась з її пальців.
- Артеме! - крикнула Ліда, але він її не почув. Широкими кроками він прямував туди, куди з усіх боків збігались вуличні роззяви. Він різко розштовхував їх, ішов крізь натовп, і не було на світі такої сили, яка могла б його зараз зупинити. Ліда стояла на місці і дивилась йому вслід, нервово крутячи в пальцях ремінець від сумочки. Потім кинулась до найближчої телефонної будки. Там стояла дівчина в темно-блакитному брючному костюмі і з розпущеним по спині світлим волоссям.
- Ну-ну? - манірно питала вона, округлюючи обведені чорним олівцем очі.- Справді? Це просто неймовірно! А ти?
Ліда простягнула руку і натиснула на важіль.
- Ви що робите? - зойкнула дівчина.
- Потім наговоритесь, - жорстко обірвала Ліда. - "Швидку допомогу" викликати треба.
Більше всього на світі вона боялась крові. Дивно: така сухувата, сильна жінка, а непритомніла від одного вигляду крові. А ось Артем, такий м'який, нерішучий, добрий, ставав наче стиснена сталева пружина, варт лише йому було побачити якусь там поламану руку чи розбиту голову. Коли потреба в його допомозі минала, він знову ставав звичайним Артемом, але Ліді все здавалось, що в нього руки не відмиті як слід від чужої крові. І вона завжди обривала його на півслові, коли він пробував розповісти їй щось про своїх хворих. "Ради бога, - говорила вона, затуляючи вуха, - я тебе благаю! Ти хочеш, щоб мені снились всякі жахи?"
Але на цей раз вона зважилась і, досить безцеремонне розштовхуючи людей, пройшла в центр натовпу, де на темному асфальті, розкинувши руки і ноги, наче поламана лялька, лежав чоловік у брудному, вкритому мокрими плямами костюмі. Артем стояв поруч на колінах.
- Артеме! - покликала Ліда, але він не чув її. Довелось добряче струснути його за плече, аж він звів на неї зовсім чужі очі.
- Зараз прибуде "швидка допомога", я викликала.
- Гаразд,- неуважно відповів Артем і повернув голову чоловіка. Вся щока в того була обідрана. Ліда відчула гостру нудоту, круто повернулась і відійшла.
Пронизливо повискуючи, під'їхала "швидка допомога". Натовп неохоче розступався перед санітарами з носилками. Молоденький міліціонер благав: "Громадяни, ну розійдіться, що це вам, кіно?" Але його ніхто не слухав. Ліда стояла осторонь, намагаючись не дивитись в ту сторону. Зрештою, краєчком ока бачила, як санітари понесли до машини носилки. Чоловік на них був прикритий простинею. Ззаду йшла жінка в білому халаті, очевидно лікар. Артем щось їй говорив, вона слухняно кивала головою. Потім вона сіла біля водія, а Артем... Артем теж сів у машину, туди, куди вже заштовхнули носилки. Ліда рвонулась до машини і щосили загрюкала по дверцятах. Артем, все з отим далеким і зосередженим виразом обличчя, на якому тепер малювалось ще й гнівне нетерпіння, визирнув з машини.
- Артеме, ти куди? - запитала Ліда. Лише тоді він наче трохи збентежився.
- Ах, Лідо, - винувато сказав він, - пробач, Лідо, я зовсім забув про тебе. Знаєш, ти іди без мене. Іди, а я до кінця вистави постараюсь прийти.
Він стукнув дверцятами, і машина рушила. Ліда стояла, заціпенівши, люди поволі розходились, цікаво озираючись на неї. Зрештою, вона теж пішла. Ковтала сльози, які рясно текли по її щоках, давилась риданнями, які стискували її горло. Ішла просто перед себе, нічого при тому не бачачи. Коли потім згадувала, то дивувалась, як сама тоді не потрапила під машину. Бо ж зовсім не дивилась, куди йде: тротуаром чи серединою вулиці. Опам'яталась від пронизливого холоду. Здивувалась, усвідомивши, що сидить на лавці в якомусь сквері. Було вже зовсім темно, довкола загрозливо темніли кущі. Раптом голосно залунала музика, якась легенька грайлива мелодія. Алеями почали йти люди, багато людей. Очевидно, поруч був кінотеатр, в якому саме закінчився сеанс. Ліда падвелась і теж пішла, кулячись в своєму легкому білому пальті. Похукала на холодні пальці, стиснула їх в кулаки, засунула в кишені. Вийшла на вулицю, побачила зелений вогник таксі, махнула рукою, щоб зупинився.
- Ні, - сказав водій, - пробачте, але туди я не поїду. Це світ неблизький, а назад точно порожняком доведеться повертатись. Та й зміна в мене кінчається.
- Гаразд, - стомлено погодилась Ліда, - тоді відвезіть мене на автостанцію.
Зрештою, з цього вийшло мало користі: потрібний автобус йшов лише вранці. "А що мені лишається робити? - подумала Ліда - До ранку дійду".
Йшлось легко, бо дорога була асфальтована. Спочатку Ліду супроводив разок ліхтарів. Зрідка мимо проносились машини, і кожен раз вона відходила далеко на обочину, її раптом охопив запізнілий страх. Перед очима так виразно постав отой чоловік з розкиданими руками і ногами, в костюмі, просяклому кров'ю. Ліду раптом затрусило від думки, що й вона могла б отак лежати на темному асфальті. І навіть ніхто не допоміг би: шофер, звичайно, постарався б швидше втекти, раз нема свідків. Але машин ставало все менше і менше, ліхтарі закінчились і вона залишилась одна в темному полі. Вгорі було високе темне небо з дрібними осінніми зорями. Від цих льодяних крихт їй стало ще холодніше. Вона намагалась іти швидше, щоб зігрітись, але її все одно трусило. А тут ще туфлі на високих каблуках, ноги раз у раз підвертаються. Стало так гірко і кривдно, відчула себе малою дитиною, загубленою в цьому чужому, холодному полі. Заховала руки в рукава пальта, притиснула до себе. Стало трохи тепліше, але так не вдавалось швидко йти. Раптом спіткнулась об якесь каміння. "Звідки воно на асфальті?"- здивувалась. Присіла і помацала руками. Асфальту не було, її долоні торкались зораної підсохлої землі. Мабуть, в темряві вона зійшла з дороги і не відразу помітила це. А довкола стояла така темінь, в якій не можна було побачити власну простягнену руку. Як же тепер повернутись на дорогу, в яку сторону йти? Правда, на видноколі мерехтіли вогні, можна було б піти навпростець на них, але вони здавались такими ж далекими й чужими, як і зорі. "От візьму і помру, - подумала Ліда. - Візьму і помру, і нехай тоді він знає".
Раптом з-за пагорба вирвався світлий конус. Дорога була зовсім недалеко, і по ній мчала легкова машина. Та поки Ліда добігла, машина вже зникла, проте вона тепер бодай знала, куди йти.
Здавалось, ні дорога, ні ця ніч ніколи не закінчаться. Ліда вже не відчувала холоду і зовсім не відчувала ніг, тому не зробила найменшої спроби зійти з дороги, коли їй просто в обличчя ударило світло автомобільних фар. Машина різко звернула вбік, потім так само різко загальмувала. Темна постать метнулась до Ліди.

* * *
І знову в них був чудесний тиждень. Коли Ліда вранці виходила зі своєї кімнати. Артем вже чекав її під дверима. Він цілий день ні на крок не відходив від неї, не зводив з неї закоханого і винуватого погляду, стрімголов кидався виконувати найменше її бажання. В місто вони більше не їздили. Сиділи в холі перед телевізором і дивились підряд усі передачі. Все одно, що там було: мультфільм, передачу про кращу свинарку чи спортивний матч. Їм було досить самої лиш свідомості, що можна простягнути руку і доторкнутись руки другого, можна просто обмінятися поглядом. А коли в залі лунала музика і починались танці, вони йшли туди танцювати. Навіть коли всі брались за руки, утворюючи спільне коло, вони все ж залишались удвох і кружляли, вдивляючись одне одному у вічі. Здавалось навіть, що вони кружляють під якусь свою, чутну лише для них двох музику. А найбільше часу вони проводили в березовому гаю.  Дні стояли все такі ж сонячні і погожі, аж серце холонуло в тривожному чеканні, що не може ж так довго бути, що ось-ось почнуться осінні мряки, і вітри, і тумани.
- Послухай, - питала Ліда, - адже зима і літо такі ж неминучі, як ніч і день? Чому ж ми так спокійно ставимося до того, що приходить ніч, а зими так не хочеться?
- Тому, що за день організм стомлюється і ніч для нього - бажаний відпочинок, - наче дитині, пояснював їй Артем.
- Але чому ж за літо він не зігрівається настільки, щоб радіти холодові зими?
Артем нічого не відповів. Він підняв з землі кілька великих золотих листків, відламав з кущів гілку, обсипану дрібненькими темно-червоними листочками, додав до того стебло якоїсь рослини, що цвіло бузковими хрестиками-квітами.
- Дивись, - сказав він, - хіба такий букет не вартий королеви? Іменую тебе королевою Осінню.
І він простягнув їй букет. Ліда, дивлячись на нього сяючими очима, взяла і нараз скрикнула від болю. Довга колючка вп'ялася їй в долоню. Розгублено Ліда переводила погляд то на землю, де розсипався букет, то на свою долоню, на якій проступали краплі крозі.
- Який я ідіот!- розпачливо вигукнув Артем.- Мила моя, пробач, ну як я міг підсунути тобі ту колючу гілку?
Він вихопив з кишені носовичок, обережно взяв її за руку, стер краплини крові, притиснув губи до пораненого місця. Ліда дивилась на нього крізь сльози. Ні, не так уже й боляче їй було. А проте сльози чомусь тиснулись до очей, і вона ніяк не моглаї їх стримати.
- Нам пора повертатись, - нарешті сказала вона. - Вже скоро обід.
На обід Артем чомусь запізнився. Ліда не починала їсти, доки він не прийде, але його все не було. Зрештою Ліда неуважно поїла прохолодий суп, розкришила по тарілці зрази і, навіть не глянувши, що там на третє, вийшла з їдальні. Сердита, піднялась на третій поверх і постукала в двері Артемової кімнати. Їй ніхто не відповів, тоді вона натиснула на ручку і двері відчинились. Артема в кімнаті не було, але на своєму ліжку, укритий ковдрою, лежав сусід. Зачувши звук відчинених дверей, він поворухнувся, отже - не спав.
- Пробачте, - неголосно сказала Ліда, - а ви не знаєте, де Артем?
Чоловік повернув до неї скривлене болем обличчя.
- Пішов,- сказав він, - пішов... ох!.. до лікаря...
- Вам погано? - стурбовано запитала Ліда. - Вам погано. Нічого, зараз Артем покличе лікаря, і вам допоможуть.
- Лікар був, - заперечив чоловік, ойкаючи після кожного слова. - Сказав, шлункові спазми, і велів прикласти грілку. Подайте мені її, якщо ваша ласка.
Грілка чомусь лежала на підлозі в кутку кімнати. Ліда підняла її і нерішуче ступила до ліжка.
- Чому це вона у вас аж там опинилась?
Чоловік потягнувся за грілкою, але тут, видно, його охопив новий пароксизм болю, бо замість того, щоб взяти грілку, він вчепився в подушку і застиг.
- О-ох! - обізвався він по добрій хвилі, - я цього довго не витримаю. Коли пригрівся, було стало легше. А ваш чоловік справжній псих. Схопив грілку і пожбурив у куток. Тільки сказав, що йде до лікаря.
Ліда зробила крок назад і притиснула грілку до себе.
- Знаєте, - сказала вона, - якщо Артем забрав грілку, то краще її не треба. Він знає, що робить, адже він сам лікар.
Вона вибігла з кімнати і поспішила до кабінету головного лікаря. Крізь нещільно причинені двері було чути голоси.
- Я вам вдесяте повторюю,- говорив Артем,- у нього апендицит. До того класичний апендицит, що в ньому санітарка розібралася б.
- Милий мій,- відповідав йому роздратований голос, - я не санітарка і навіть не медсестра. Я головний лікар цього будинку відпочинку і відповідаю за здоров'я і життя відпочиваючих. Якщо з хворим щось трапиться, я буду відповідати, а не ви, не хвилюйтесь.
- Я не можу не хвилюватись, коли йдеться про життя людини, - різко заперечив Артем. - Плювать мені на вашу відповідальність. Негайно відправте хворого в лікарню!
- Хто ви тут такий, щоб мені вказувати? - скипів лікар.- Тут я господар! Негайно залиште мій кабінет!
- Ви - недоумкуватий чинуша! - жорстко сказав Артем. - Вас не можна за сто верст підпускати до хворих. І вас не підпустять, я це вам обіцяю. А зараз відправте хворого в лікарню.
Ліда відчинила двері і голосно сказала:
- Артеме, обід вже давно закінчився!
Артем неуважно озирнувся на неї, зате головний лікар зрадів несподіваному втручанню.
- От бачите, - докірливо сказав він вже зовсім спокійно, - ви самі порушуєте режим і наносите шкоду своєму здоров'ю. Лікар ви там, у себе на роботі, а тут ви такий же відпочиваючий, як інші. Отже, і відпочивайте, а турботу про здоров'я інших залиште нам.
- Ви не відправите хворого в лікарню?- Артем здавалось, зовсім його не слухав.
- І не подумаю! - відрубав лікар.
- Тоді я сам викличу "швидку допомогу".
- Я забороняю вам користуватись моїм телефоном!- баритон раптом змінився пронизливим фальцетом.- Геть звідси! Ви авантюрист і нахаба! Я вас самого зараз виставлю з мого будинку відпочинку! І повідомлю на місце роботи...
Але Артем вже не слухав його. Обминувши Ліду так, наче б вона була тільки стільцем, який опинився у нього на дорозі, Артем вийшов з кабінету. Лікар подивився йому вслід і схопив телефонну трубку:
- Ало,- сказав він,- чергова медсестра? Там зараз до вас прийде один псих. Не дозволяйте йому дзвонити по телефону. Скажіть, що я заборонив.
Ліда повернулась і побігла за Артемом. Зрештою, він пройшов повз кабінет чергової медсестри і пішов до виходу.
- Артеме, - схопила його за руку Ліда, - ти куди?
- А, це ти, - байдуже сказав Артем. - Пробач, Лідо, я зараз зайнятий, розважся трохи сама.
- Але куди ти? - повторила Ліда.
- Цей кретин головлікар не хоче відправити людину в лікарню і заборонив мені викликати "швидку допомогу". Я зараз вийду на трасу, це не так далеко, і спробую спіймати таксі. Ти сама займись чим-небудь.
"Займись чим-небудь!" Цікаво, якби він був на її місці, він зміг би "зайнятись чим-небудь"? Ліда стояла посеред фойє і не могла зрушити з місця, її обминали якісь люди, щось до неї говорили, а вона все стояла без руху, без слова. І лише черговій медсестрі вдалося завести її до себе в кабінет.
- Ай-яй-яй! - м'яко говорила вона, підносячи до Лідиних губів склянку з валер'янкою.- Яка ж ви нервова, мила моя! Ну, що там у вас трапилося? І кавалер ваш теж, видно, дуже запальний, коли вже нашого головного вивів з себе. У нас же головлікар такий вихований, такий витриманий. Тільки не любить, щоб йому суперечили.

* * *
Годинник пробив другу годину ночі. Всі вже давно спали, світло вимкнено, за винятком малої лампочки біля входу. Ліда сиділа на диванчику, зібгавшись клубком під великим пухнастим шарфом. Вона теж вже майже спала, повіки злипались, голова хилилась додолу, але при найменшому шелесті вона прокидалась і починала наслухати. Нарешті! Хтось пройшов під вікном і поторсав вхідні двері. Ліда метнулась до дверей і підняла защіпку.
- Це ти? - з голосу Артема було важко зрозуміти: дивується він чи радіє.
- Ну як?
Щиро кажучи, апендицит у малознайомої людини Ліду не так уже й хвилював, але їй хотілось знати, чи, принаймні, був якийсь сенс у тому втручанні Артема не в свої справи.
- Що - як? - весело перепитав Артем. - Звичаино, апендицит. Спіймали його, голубчика, в останню мить. Ти знаєш, що це за штука - прорив апендициту? І для хворого, і для хірурга... А цей дурень - грілку!
Ліді раптом стало дуже кривдно. Влаштував у її присутності скандал. Обминув її, наче вона - неживий предмет. Пропадав десь півдоби. А тепер серед ночі вернувся і замість того, щоб просити в неї пробачення, починає розводитись про апендицит. Гори вони ясним вогнем, всі апендицити світу! Вона зробила рух, щоб звільнити свої руки з його долонь, але Артем наче аж тепер прийшов до пам’яті, посміхнувся ніжно і винувато і поцілував по черзі обидві її руки.
- Маленька моя, - закохано сказав він, - а ти тут чекала на мене? Господи, яка я свиня! І який ти ангел! Ну за що мені таке щастя?
Він взяв її на руки і поніс.
- Артеме, - злякано зашепотіла Ліда, - Артеме, хто-небудь побачить.
- Ніхто не побачить, вже пізно. Вже всі сплять.
- Тим гірше. А якщо хтось прокинувся і побачить? А ти мене серед ночі несеш на руках.
- Ну і нехай бачать. Ти - моя жінка, і я люблю тебе.
- Але ж тобі важко.
- Ти легенька як пір'їнка. Ти мій добрий дух, а хіба дух може бути важким?
Він вніс її в свою кімнату і посадив на ліжко. Сусіднє ліжко вже було прибране. Артем повернув ключ у замку.
- Що ти робиш?- Ліда хотіла обуритись, але в неї вже зовсім не було на це сили.
Артем підійшов, сів біля неї на підлозі, зняв з її ніг туфлі.
- Знаєш, - сказав він, тулячись обличчям до її колін, - в мене за ці роки не було жодної жінки. Ти мене приворожила, так? Як ти це зробила?
Ліда посміхнулась в нічній пітьмі і поклала руку йому на голову.
- А я такі слова знаю. Мені їх бабуся передала, а їй її бабуся, а тій бабусі її бабуся. Так вони в нашому роду переходять з покоління в покоління. Тільки чоловікам їх називати не можна, а то вони втратять силу.
 - Але нашій доньці ти їх скажеш? - запитав Артем, цілуючи її пальці. - Я хочу, щоб, коли в нас буде донька, вона теж була щаслива в коханні.
І раптом Ліді знову стало гірко.
- Гак?- перепитала вона.- Ти вважаєш, що я щаслива в коханні?
Артем застиг в безруху.
- Ти... - він помовчав. - Ти не любиш мене?
- Ах, не в тому річ! - з досадою сказала Ліда. - Я люблю тебе, ти це добре знаєш. І ти мене любиш,, я це теж знаю. Але чому, ну чому в нас все так виходить? Варто тобі побачити якусь болячку, як в ту ж мить я абсолютно перестаю для тебе існувати.
- Ти перебільшуєш, - м'яко сказав Артем.
- Я не перебільшую. Не будемо згадувати того, що було колись, і візьмемо тільки останні дні. Ти ж зараз не на роботі, ти просто звичайна людина, як усі. А як ти поводишся? Треба було тобі там, у місті, лізти поперед усіх? Думаєш, там серед перехожих не було більше медика? А проте він не поліз наосліп. Та нехай вже так! Ти робив усе, що в твоїх силах, щоб допомогти тому нещасному. Ну, але ж приїхала "швидка допомога" - ти міг з чистою совістю йти зі мною в театр. Ні, ти поїхав у лікарню. І навіть не подумав, чи є в мене гроші, щоб повернутись додому. "Іди в театр сама!" А квитки, до речі, в тебе залишились!
Вона замовкла, бо зрозуміла всю марність своїх слів. Ну, такий він, такий, і нічого з цим не поробиш!
- Ти цілком маєш рацію, - він наче відгадав її думки. - Тобі зі мною нелегко доводиться. Але постарайся зрозуміти - це не просто служба. Принаймні, для мене. Ось, мовляв, з восьми до трьох я лікар, а в п'ять хвилин на четверту я вже просто людина. Доводилось мені таке бачити. Відчиняються двері, входить людина, явно хвора, просить: "Докторе, я себе погано почуваю, а в реєстратурі не хочуть мені карточку відкласти". А цей, з дозволу сказати, "доктор" байдужісінько відповідає: "Я нічого не знаю, в мене робочий день закінчився". Якби моя воля, я б таких лікарів негайно виганяв з лікарні. І диплом відбирав би. Ти не маєш права бути лікарем, якщо можеш дивитись на хвору людину і при цьому не відчуваєш внутрішньої потреби негайно допомогти їй. Я лікар, Лідо, незалежно від того, в своїй лікарні я чи на вулиці незнайомого міста, день зараз чи ніч. Зрозумій, все на світі можна повернути. Зруйнує землетрус місто - його можна відбудувати. Вимерзне сад - його можна насадити. Але життя людині ніхто не поверне. Людина помирає раз і назавжди.
- Слухай,- з відчаєм сказала Ліда,- а чому ти цієї своєї теорії до себе не застосовуєш? Адже ти теж один раз живеш на світі. Чому ж ти свого життя не бережеш?
- А для чого його берегти?- здивувася Артем.- І як це його береги? Я просто живу. Живу, роблю ту справу, яка мені найбільше по душі, люблю ту жінку, яка мені найбільше до серця. Що ще мені потрібно?
- Ти сильна людина, - сказала Ліда.
- Це добре чи погано?
- Взагалі жінки люблять сильних мужчин. Але мені іноді так хотілось, щоб ти був слабким і беззахисним і прийшов до мене за силою і захистом.
- Це в тобі говорить незаспокоєний материнський інстинкт. Нам треба було ще тоді завести дитину, може, в нас все було б інакше. Але тепер так буде, правда? Буде?
- Буде, - не дуже впевнено сказала Ліда.


* * *
Коли вони снідали, до їх столика підійшла чергова медсестра.
- Пробачте, що перебиваю апетит, - сказала вона, - але вас там до телефону просять.
- Мене? - здивувся Артем.
- Так, вас. Я просила, щоб подзвонили пізніше, бо в нас зараз саме сніданок, але це міжміська.
- Хто тобі може дзвонити? - насторожено запитала Ліда.
- Поняття не маю, - цілком щиро відповів він.
- Там якась жінка,- сказала медсестра.- І, по-моєму, вона плаче.
Артем тільки потиснув плечима, але прискорив крок. В кабінеті чергової медсестри взяв трубку, що лежала на столі.
- Я слухаю, - сказав він. - Так-так, це я. А це хто? Зінчук? Що за Зінчук, не пам'ятаю. Ага... ясно... так-так... а-а, вже пригадав! Ну, як ви себе почуваєте?.. То чого ж ви плачете?.. Ну?.. Ну і що?.. А далі?.. То чого ж ви хвилюєтесь? Я вас запевняю, що все буде добре. Доктор П'ятаков досвідчений хірург, я ж знаю. Ну, що ви, що ви... Але ж я у відпустці... Та й не в тому річ... Яка компенсація, що ви говорите!.. Ну гаразд, гаразд... Послухайте, зараз же перестаньте ридати! Перестаньте і слухайте мене! Я зараз сам подзвоню доктору П'ятакову і дізнаюсь, як там і що. Коли він скаже, що моя присутність необхідна, я приїду... Та перестаньте ви!.. Я не бог і не чудотворець! І я вам повторюю, що доктор П'ятаков має значно більший досвід... Ну, все, все, візьміть себе в руки, це вам зараз вкрай необхідно.
Він поклав трубку, повернувся до Ліди, яка стояла, притулившись до дверей,  і  розгублено посміхнувся.
- Розумієш, це Зінчук. Ну, була в мене така хвора. Були в неї камені в жовчному міхурі, а вона собі вбила в голову, що в неї рак. І вважає, що я її врятував від смерті. Я їй і камінці показував, а вона все одно не вірить. "Це ви, - каже, - навмисне обманюєте, щоб заспокоїти. Психотерапія називається".
- А тепер що в неї? - байдуже запитала Ліда.
- Дитина захворіла. Мій колега сказав, що треба робити операцію, а вона нізащо не погоджується: тільки щоб я робив.
- І ти, звичайно, погодився?
Артем помовчав.
- П'ятаков справді досвідчений хірург, - нарешті сказав він. - Але ж усяке може трапитись. Я ж не знаю, що там з тією дитиною. Може, її не можна врятувати. А мати буде жити з думкою, що її дитина померла тому, що не я робив операцію. І ніхто її не переконає в іншому.
- А якщо ти зробиш операцію, а дитина помре? Адже ти сам сказав, що усяке може трапитись? І тоді що?
Артем знову помовчав.
- Підожди, - раптом сказала Ліда, - а звідки вона знала, що ти тут? Ти їй залишив свою адресу?
Артем щиро здивувався.
- Чи ти не ревнуєш часом, Лідо? Ну, що ти? Як же я міг залишити їй свою адресу? Це ж просто моя колишня хвора, я навіть не відразу згадав її, коли вона назвала своє прізвище.
- І все-таки?
Артем трохи пом'явся.
- Ну, розумієш, я в реєстратурі залишив свою адресу і сказав, що в разі потреби... в разі крайньої потреби вони можуть мене потурбувати.
- Ти не так сказав, - різко обірвала Ліда. - Ти сказав, щоб у разі потреби вони обов'язково і негайно викликали тебе.
Вони зайшли в кімнату до Артема. Ліда підійшла до вікна. На небосхилі в сонячних променях все ще стояв березовий біло-золотий гай, але в небі вже збирались хмари. Спочатку вони здавались такими легкими, ніжними і наївними, але згодом повільно наближались одна до одної, зливались докупи, важчали, темніли.
- Ну і що ти тепер думаєш робити?-запитала Ліда, дивлячись у вікно. - Поїдемо в місто на міжміську станцію? А може, ти звідси подзвониш., а потім заплатиш рахунок?
Вона через плече озирнулась на Артема. Він стояв біля свого ліжка і не зводив з неї очей.
- Чого ти так на мене дивишся? - нервово засміялась Ліда.
- Послухай, - з зусиллям сказав він, - ти зможеш пробути тут без мене три дні?
- Що-о? - здивувалась вона.
- Ну, я швидко з'їжджу, подивлюсь, що там, коли треба, зроблю операцію і вернусь. І в нас ще буде трохи часу, щоб відпочити. Я візьму відгул за ці три дні, і тоді у нас обох якраз разом закінчиться відпустка. І я заберу тебе, і ми удвох повернемось додму.
- Якщо ти поїдеш,- Лідин голос тремтів і зривався, - якщо ти поїдеш, можеш назад не вертатись, бо мене тут вже не буде. І взагалі, ти мене більше ніколи, - чуєш, ніколи! - не побачиш.
- Лідо... - почав Артем, але вона його перебила:
- Ти мене знаєш, отже, вибирай!
Вона так швидко вийшла з кімнати, що Артем не встиг й слова вимовити. Відразу він рушив за нею, але біля дверей зупинився. Підійшов до вікна, перед яким до того стояла Ліда. Чорна зловісна тінь наповзала на березовий гай. Спочатку лише скраю, така невелика, вона росла, мов ракова пухлина, непомітно, але швидко. Артем сильно потер долонею чоло. "А гори воно все ясним вогнем!" - пробурмотів він і махнув рукою. При цьому його погляд упав на годинник. "Ого!"- вигукнув він, рішуче підійшов до стінної шафи, дістав  звідти валізку і почав укладати свої речі.

* * *
За скляними стінами стояла чорна, мокра, вітряна осіння ніч. Отак раптом, за якусь годину, закінчилась золота осінь, небо затягнули хмари і полив дощ. В ньому ще було щось від літа, від буйних літніх злив, але на відміну від літніх дощів, які швидко кінчаються, цей дощ невтомно і безперервно лив, і кінця йому не було видно.
Автостанція сяяла вогнями серед нічного мороку, вона здавалась такою привітною. І в неї з усіх сторін, мов метелики на вогонь, прямували змоклі, захоплені в дорозі негодою люди. Вони вривались сюди, мить стояли очманіло, кліпаючи очима, потім кидались до кас, але дуже скоро відходили від них розчаровано і починали шукати затишного кутка, де б можна примоститись на ніч. І тут їх чекало ще одне розчарування: у просторому залі, височенне склепіння якого тонуло в темряві, не знаходилось жодного такого кутка. І хоч ніхто вголос не обурювався таким неподобством,  але в автостанції стояв безперервний роздратований гамір. Так гудуть у вулику сердиті бджоли, коли вони ще не бачать свого ворога, але інстинкт підказує, що ворог десь поблизу.
Величезний скляний куб автостанції, здавалось, був спроектований з єдиною метою: створити якнайбільше незручностей для пасажирів. Віконечка кас були розташовані так близько одне біля другого, що підійти до якогось з них можна було, лише розштовхуючи людей з сусідніх черг. Величезні скляні двері з усіх чотирьох сторін стояли навстіж, так що по залу вільно гуляв вітер, з якого боку він би не віяв. Може, саме тому в залі не було нічого для сидіння - ні лавок, ні стільців. Мовляв, на такому протязі все одно ніхто не всидить.
- На Олексіївку сьогодні автобуса не буде, - сказала касирка.
- А харківський, - несміливо нагадав Андрій.
- На харківський нема квитків, - немолода жінка, вся якась сіра, з обличчям чи то вкрай стомленим, чи просто байдужим, навіть не глянула на нього.
- Розумієте, - почав Артем, намагаючись вкласти в свій голос якнайбільше переконливості, - мені обов'язково треба сьогодні в Олексіївку. Я лікар, і в мене завтра операція.
- Всім треба,-байдуже сказала жінка і широко позіхнула, - Нема квитків.
- Але ж до Олексіївки сорок хвилин їхати. Мені не обов'язково місце, я можу постояти.
- Без місць квитків не продаємо, - сіра жінка ще раз позіхнула, гучно клацнула ключем від каси, встала і вийшла зі своєї комірчини.
Артем вийшов надвір. Він озирнувся довкола, але в темряві ніде не світив зелений вогник. Артем попрямував до приземкуватого червоного харківського автобуса. Водій, присвічуючи собі переносною лампою, порався в моторі.
- Пробачте, будь ласка, - сказав Артем у спину водієві,- ви не могли б підвезти мене до Олексіївки?
Водій неуважно глянув через плече і знову відвернувся.
- Квитки в касі, - кинув він.
- В касі сказали, що нема місць.
- Ну, то що ж я можу зробити? Як нема, то вже нема... А, чорт! - вилаявся він, бо гаєчний ключ зірвався і стукнув його по пальцях.
Артем мовчки чекав, поки водій закінчить свою роботу. Нарешті той затягнув усі гайки і випростався, витираючи руки ганчіркою.
- Розумієте,- сказав Артем,- я хірург. В мене завтра операція. А якщо я простовбичу на цій станції до ранку без сну, я ж не зможу оперувати. А в той бік більше ніякого автобусу не буде. Тільки завтра.
- Та я-то розумію, - весело сказав водій. - Мені не жаль. Але ж є інструкція: без місць пасажирів не брати. Техніка безпеки не дозволяє.
- Але ж бувають випадки, коли інструкцію можна нарушити, - наполягав Артем. Це була єдина можливість потрапити сьогодні в Олексіївку, і він не міг її упустити.
- Друже, - душевно сказав водій, - та я б з дорогою душею. Але ж диспетчер не дозволить.
- А якщо я домовлюсь з нею?
- З нею? Нічого не вийде. Там така сьогодні чергує, - з цими словами водій поліз у автобус і стукнув дверцятами.
Артем повернувся до автовокзалу, знайшов серед багатьох службових табличок ту, де золотом по чорному було написано "Диспетчер", постукав у двері. Йому ніхто не відповів. Артем трохи почекав, постукав ще раз і, не дочекавшись відповіді, натиснув на ручку. Двері відчинились і Артем опинився якраз навпроти молодої і досить симпатичної жінки в форменному кітелі. Вона некліпно дивилась на нього широко розплющеними голубими очима, але на її повному обличчі не відбивалось хоча б найменшого виразу, начебто вона спала з розплющеними очима.
- Пробачте, - сказав Артем, - мені потрібен черговий диспетчер.
- Постороннім вхід заборонено, - без виразу сказала жінка.
- Я не посторонній! - в голосі Артема пробилось роздратування. - Я пасажир і мені потрібен диспетчер.
- Ну, я черговий диспетчер.
- Я лікар, - Артем раптом розізлився на себе і на необхідність втретє повторювати одне і те ж, і навіть на цю жінку, яка, зрештою, не винна в тому, що на харківський автобус немає місць.- Я лікар і мені необхідно сьогодні потрапити в Олексіїку.
- Он як, - сказала диспетчер і в її голосі раптом вчулись живі нотки. - А чому ви вважаєте, що лікар повинен сьогодні потрапити в Олексіївку, а, допустимо, інженер може чекати до завтра?
- В мене завтра операція і я мушу виспатись, бо інакше не зможу працювати.
- І інженер не зможе працювати. - Голос знову став байдужим,- всі не зможуть працювати, якщо не виспляться. А проте вони не лізуть, куди постороннім вхід заборонено і не скандалять.
Артемові раптом здалося, що вона його зовсім не зрозуміла і не зрозуміє, як би він їй не пояснював. Він відчув, як в ньому підіймається хвиля гніву. Мабуть, ота атмосфера глухого роздратування, що сповнювала автостанцію, сконцентрувалась в ньому і вимагала виходу назовні.
- Де тут у вас головний начальник?- намагаючись стримати себе, але вже досить різко сказав він.
- Яке  вночі  начальство?  Начальство вдома спить.
- Тоді ви тут зараз за головного?
- Виходить, я.
Артем ніяк не міг зрозуміти, глузує ця жінка з нього, чи прсто він їй такий байдужий, що вона лише ліниво відмахується від нього, як від надокучливої мухи.
- Отже, ви можете дозволити шоферові довезти мене до Олексіївки?
- Ні, не можу.
- Чому?
- По інструкції не положено.
Артем відчув, що ще мить і цей безглуздий діалог доведе його до сказу. Він круто повернувся, тихо причинив двері і попрямував до харківського автобусу.
- Ну, поговорив з диспетчером?- упізнав його водій.
- Поговорив,- ухильно відповів Артем.
- Ну-ну, як це тобі вдалося її улоскотати? Це ж така змія. Ото вже свекруха чи теща комусь попадеться. Ну, сідай, оце службове місце, на нього квитки не продаються.-  І водій кивнув на місце біля самих дверей.
Артем стомлено сів, намагаючись стримати дрібне тремтіння в усіх м'язах тіла. "Захворів чи що? - подумав він. - Цього ще тільки не вистачало. Та ні, просто замерз. Ось через півгодини буду вдома, залізу в гарячу ванну, вип'ю аспірину і до ранку все мине". І він усоте почав згадувати, як стояв біля високих білих дверей, обережно стукав, пробував відчинити, але двері було замкнено на ключ і за ними стояла мертва тиша. "Ах Лідо, Лідо,- говорив їй він, говорив зараз, подумки, - ну як ти цього не можеш зрозуміти? Людина звертається до мене за допомогою, вона ж не просить мене допомогти відремонтувати їй автомашину чи дістати французькі чобітки. До мене звертається мати, в якої хвора дитина, і вона вірить, що я можу врятувати дитину. Як же я можу відмовити їй? Але яке це має значення в моїй любові до тебе? Я люблю тебе і моя любов не залежить від усіх цих справ. Вони самі по собі, а вона по собі, моя любов. Можеш ти це зрозуміти?"
- А-а! - раптом перебив його думки злорадий голос.- Ось де він, голубчик! А ти мені кажеш, нема зайвих пасажирів!
Артем отямився від своїх думок і тоді лише усвідомив, що в автобусі горигь світло, всі пасажири сидять на своїх місцях, а біля нього стоять диспетчер і водій. Диспетчер з тріумфом дивилась на Артема, наче вона так і знала зарані, що він буде намагатись проїхати без квитка. На обличчі водія малювалось збентеження  наполовину зі співчуттям.
- Але ж ти йому дозволила,- непевно сказав він.
- Я-а-а?-диспетчер наче аж зраділа.-Та він шантажист, ось він хто! Мені прийшов сказав: "Я хірург, в мене операція". А тобі прийшов сказав, що я дозволила, кругом забрехався!
- Послухайте,- Артем з усіх сил намагався говорити спокійно,- хто вам дав право так говорити з людьми?
- Хто дав право, хто дав право! - перекривила його диспетчер.- А тобі хто дав право лізти в автобус без квитка? Ану давай виходь!
- Нікуди я не вийду,- вперто сказав Артем.
- Ах, не вийдеш,- ніжно проспівала диспетчер.- Сиди, сиди, а я автобус не відправлю. От і сиди до ранку. Побачимо, що тобі пасажири скажуть.
За цим чекати не довелося: не встигла вона докінчити фразу, як ззаду почулись обурені вигуки.
- Нічого не поробиш, друже,- співчутливо сказав водій,- я ж тобі говорив...
- Ну-ну-ну!- перебила його диспетчер.- Я тобі дам "говорив"! Знаю я, що ти говорив! Тільки спробуй підібрати його за рогом! Доповідна буде, так і знай!
Артем ішов за цією жінкою, яка здавалась йому спочатку такою спокійною і навіть симпатичною. Звідки в неї стільки злої енергії? Він стискував кулаки від безсилої люті. Диспетчер зайшла в свій кабінет і грюкнула дверима перед самим його обличчям. Артем інстинктивно подався назад, але відразу відчинив двері і зайшов слідом.
- Дайте мені книгу скарг,- глухо сказав він.- У вас є книга скарг?
Диспетчер сіла за стіл, дістала з шухляди дзеркало, поставила, його перед собою, дістала пудреничку і почала щедро посипати пудрою своє повне обличчя. Вона поводилась так, наче Артема тут зовсім не було.
- Я просив дати мені книгу скарг, - голосніше сказав Артем.
Диспетчер нарешті глянула на нього.
- Ану давай звідси, - грубо сказала вона.
Артем відчув непереможне бажання вдарити в це пухке обличчя. І бити, поки вона не втратить останніх крих свого почуття злорадної переваги. Йому раптом стало страшно від того зла, яке, виявляється, жило десь в темних закутках його душі і лише чекало нагоди, щоб вирватись назовні. Він зробив кілька кроків до дверей, подалі від спокуси, бо не був певен, що справді її не вдарить.
- Ви не маєте права так розмовляти з людьми, - він з усіх сил намагався говорити рівним і спокійним голосом. Він не буде влаштовувати скандал цій стерві, їй не вдасться стягнути його до свого рівня, він не піддасться ні на які провокації. - Ви не мали права висаджувати мене з автобуса. Лікар, який їде до хворого, має право проїзду, це записано в правилах дорожнього руху.
-  Ти мені права не качай, - знову зовсім спокійним тоном сказала диспетчер. - Я свої права сама знаю. Давай звідси, а то покличу міліціонера, скажу, що ти скандалиш, і ти ще п'ятнадцять діб своїх хворих не побачиш.
Говорила все це вона вже таким байдужим тоном, що Артем не повірив їй, що вона свою погрозу здійснить. Але разом з тим він зрозумів, ще більше нічого від неї не доб'ється. А що йому, власне, потрібно? Книга скарг? Але що йому допоможе книга скарг, коли вже все одно до ранку ніякий автобус в ту сторону не йде?
Артем вийшов у зал і розгублено озирнувся. Людей в залі не меншало. Довгі черги все ще стояли біля замкнених віконечок. Можливо, людей тут тримала надія на неймовірне: а раптом якийсь автобус? А можливо, тримало почуття безнадійності: а куди дінешся? Ті, що не включились в ланцюги черги, неприкаяно блукали по всьому приміщенні автостанції марно намагаючись десь примоститись. Артем непомітно для себе самого опинився біля вікна. На широкому низькому підвіконні сиділа немолода жінка з дуже засмаглим обличчям. Підвіконня було з чорного полірованого каменю, мабуть, пронизливо холодного, тому жінка зняла з голови товсту картату хустку, склала її учетверо і послала на підвіконні. Поруч стояли великі клунки.
- Вашого автобуса теж нема?- добродушно посміхнулась йому жінка. - Оце вже прийдеться сидіти тут до ранку. Може, ви присядете, то я заберу свою сумку. Тільки ж холодно зісподу, аж-аж-аж! Але мене ніженьки вже не держать, заморилась, а воно до ранку ще не близько. Оце добре, що теплу хустку зверху пов'язала, то стала у пригоді. Мені дочка казала: "Мамо, та навіщо вам тепла хустка, сонце ж он яке". А я їй кажу: "Ти, доню, на осіннє сонце не зважай. Осіннє сонце, як вдовине серце. Як ото в пісні співається:"Ой, хоч воно світить, та не гріє, все холодом віє".
Останню фразу вона справді проспівала несильним, але чистим голосом. Артем слухав її, і в ньому потрохи відходила та злість, що стиснула в кулак його серце. Від цієї доброзичливої, нехитрої довірливості незнайомої людини йому ставало спокійніше. Навіть якась байдужість опанувала його. Ну що ж, простовбичить він на цій автостанції до ранку, то нехай і так. Ну, не зробить він тій дитині операції, то й не зробить. Він не брехав, коли говорив, що доктор П'ятаков здібний і досвідчений хірург, зробить операцію нітрохи не гірше від нього самого. Теж мені геній! Ліда мала рацію: чому він вважає, що без нього ніхто нічого не зробить? Надто високо ти себе цінуєш, голубе! Скромності тобі не вистачає!
А жінка все щось говорила добрим домашнім голосом:
- То от я й напекла пиріжків, та зібрала яблук, та медку свого взяла і поїхала. Ну, приїхала сюди, питаю, де знайти сина, а ніхто не знає. Питала молодих хлопців, кому ж і знати, як не їм? Коли ще не служили в армії, то будуть служити. А вони посміялись над бабою. Кажуть: "А може, ти, бабо, шпигун?" Отаке скажуть! А потім надоумило мене міліціонера поспитати, тут такий славний міліціонер діжурить. То він мені сказав, уже пізно, каже, вже ви туди ніяк не потрапите, посидіть на вокзалі до ранку, а тоді вже трамвай піде. Ну, я його пиріжками почастувала, а він не бере. Каже, я на службі. А я кажу, так це ж чарку не можна, як на службі, а пиріжки свіженькі, зі сливами. Воно ж усю ніч діжурить та ще на такому холоді, тож їсти захочеться. А може б і ви пиріжка з'їли? - несподівано запитала вона Артема.
Артем кволо запротестував, але вона, не слухаючи його, вже полізла в стареньку сумку з коричневої шкіри і дістала звідти чималенький пиріжок. Його шкуринка поблискувала темним золотом.
- Їжте на здоров'я,- примовляла вона,- синок в мене дуже любить пиріжки зі сливами. То я думаю, хоч і пише він, що їх там у солдатах добре годують, а все одно маминих пиріжків нема. А воно хоч і солдат, а для мами все одно дитина. А що ж в цьому світі для матері дорожче, ніж діти? Знаєте, він у мене як був маленький, то нездужав часто. Да й так нездужав, що я думала, не виживе. Ото лежить він без пам'яті, а я сиджу над ним і думаю: і де ж та правда на світі, коли дитина помре, а мати жива залишиться? Та й для чого тоді мені жити? Дочки в мене тоді ще не було, він один. Ну, переріс, як бачите, усі хвороби, навіть в солдати годним признали.
- Так-так,- неуважно підтакнув Артем, механічно жуючи пиріжок.- Видужав, кажете?
- Та ну ж! - радісно сказала жінка.- Докторка у нас була така, вона його, можна сказати, у смерті вирвала. Не одчаюйтесь, каже мені, ще ви на його весіллі погуляєте.
Але Артем вже її не слухав. Він запакував у рот останній шматок пиріжка, підхопив валізку і пішов до виходу.

Вітер ударив йому в обличчя пригорщею холодних бризок. "Ну що ж,- подумав Артем,- зрештою якщо іти через степ, то тут всього п'ятнадцять кілометрів. За три години дійду. Тільки ні, навпростець не вийде, дощ, усе розкисло. Доведеться йти по дорозі, це п'ять кілометрів гаку. Зате, може, якусь попутну машину спіймаю".
Він підняв комір плаща, хоч це був скоріше символічний жест, який зовсім не захистив його ні від дощу, ні від вітру. Намагався йти швидким і розміреним кроком, але ноги сковзали на мокрому асфальті, перед ним щомиті виникали калюжі, які треба було переступати чи обминати, залежно від величини. Хвилин через десять відчув, що холодні струмки течуть по спині.
- Громадянине,- раптом пролунав неголосний, але владний оклик,- громадянине, ану зупиніться! До нього наближалась постать під мокрим плащем з капюшоном. Коли вона підійшла ближче, стало видно, що це міліціонер. З-під капюшона визирало зовсім ще молоде обличчя з темними очима і невеликими темними вусами.
- Я вас слухаю,- сухо сказав Артем, намагаючись говорити якнайчемніше. Ще тільки цього не вистачало, щоб його в міліцію забрали!
- Ви куди йдете?
- Додому.
- А де ви живете?
- В Олексіївці.
Міліціонер злегка свиснув, потім підозріло глянув на Артема, але відразу переконався, що має справу не з п'яним і що на жарти це теж не схоже.
- І ото ви думаєте серед ночі пішки до Олексіївки дійти?
- А що поробиш?- потиснув плечима Артем.- Автобус буде тільки вранці. А в мене завтра хірургічна операція.
Міліціонер кілька хвилин постояв, мовчки дивлячись на нього, потім злегка доторкнувся його ліктя.
- Пішли,- сказав він нарешті,- туди вночі молоковози ходять, я вас посаджу. Ходімо, он козирьок на тролейбусній зупинці, що ж ми під дощем мокнемо. Простудитесь, то де вже вам операцію робити. Самого доведеться лікувати.

* * *
- Докторе, хіба у вас відпустка закінчилась? - сестричка Лялечка, як звали її в лікарні всі, починаючи зі старої гардеробниці і кінчаючи дітьми, яких мами приводили до педіатра, дивилась на нього круглими блакитними очима.
Лялечка була закохана в Артема, про це знову ж таки знали всі в лікарні. Це для нього вона щодня надягала сяючий, мов ранковий сніг, білісінький халатик, з-під якого кокетливо визирала сукенка рожевого кольору. Лялечка любила рожевий колір, тим більше що він дуже личив до її білої шкіри і золотистого волосся. Ось і зараз на ній щось таке ніжно-рожеве, і золотисті кучері на скронях вимикаються з-під косинки, і важкі від туші вії вигинаються довкола голубих очей. Отже, не дуже вже вона чепуриться саме для тебе, голубе мій! Адже тебе майже три тижні не було і ніхто не знав, що сьогодні вранці ти заявишся, а вона ось така ж, як завжди. Але ось ця неприхована збентежена радість на гарненькому ляльковому личку - це вже для тебе, це саме для тебе. А чим ти їй можеш відповісти? Байдужістю? Ну-ну, хоч сам перед собою не криви душею! Не так воно вже тобі й байдуже, що ця гарненька дівчина не байдужа до тебе. Недарма ж в її присутності ти намагаєшся виглядати кращим, ніж ти є. Напускаєш на себе таку багатозначну загадковість, який-небудь банальний абсцес розтинаєш з таким виглядом, наче трансплантацію серця проводиш. Так що не зовсім ти позбавлений марнославства, якщо тобі бодай підсвідомо хочеться покрасуватись перед цією наївною дівчинкою.
Так в глибині душі підсміюючись над самим собою, Артем ішов довгими коридорами поліклініки. Спати йому довелось зовсім небагато, але зараз він не почував себе ні сонним, ні стомленим. Просто якась апатія в душі, і чомусь хочеться поглузувати над самим собою. Таки признайся відверто, надто високо ти себе цінуєш! Ніхто краще тебе операцію не зробить, ніхто, крім тебе, не подбає про хворого, ніхто не відстоїть справедливість, якщо ти не втрутишся! Не довіряєш ти людям, ось що! А вони і без тебе розберуться, що до чого.
- Докторе, - кинулась до нього жінка, що стояла під дверима ординаторської.- Докторе, ви приїхали! Я так і знала, що ви приїдете! Тепер мій Ігорьок врятований! Врятуйте його, докторе!
Це була вона, Зінчук Марія Петрівна, тридцяти семи років, торговий працівник, хворіла гепатитом, хірургічна операція вперше. Камені з жовчному міхурі - не сказати, що дурниця, хірургічна операція, навіть найменша, - це не дурниця. Нормальна собі операція. Але варт йому було після того зустрінути її де-небудь, що в такому маленькому містечку, як Олексіївка, діло звичайне, і на обличчі жінки з'являвся вираз такої вдячної відданості, начебто справді він її врятував від неминучої смерті. Але зараз її обличчя все було опухле від плачу, товста хустка збилась на плечі, жінка щось гарячкове говорила, схопивши його за руку, і здавалось, ладна була ту руку цілувати.
- Ну-ну, - дещо розгублений такою бурхливою атакою, Артем намагався обережно звільнити свою руку. - Заспокойтесь, прошу вас. Вашому Ігореві не буде краще, коли йому після операції буде потрібен догляд, а ви самі зляжете. Ви дуже емоційна людина, Маріє Петрівно.
Поруч стояла ще якась жінка в пухнастій, дуже яскравій оранжевій кофті. Артем неуважно глянув на неї, і його вразив насторожений, відверто ворожий вираз її обличчя. Він глянув удруге, більш уважно. Щось у цьому молодому, хоч надміру повному обличчі здалось йому знайомим, і чомусь неприємно знайомим. Зрештою, в нього не було часу застановитись над цим, бо Зінчук ще міцніше вчепилась в його руку.
- Докторе, але ви будете оперувати? Я вірю тільки вам!
- Ну для чого ж я перервав відпустку і приїхав?- Артем вже рішуче звільнив свою руку.- Зайдіть в кабінет долікарського огляду - це поруч з реєстратурою, знаєте?- скажіть медсестрі, що я велів дати вам брому. А мені зараз треба познайомитись з історією хвороби, подивитись аналізи і взагалі зосередитись.
З цими словами він увійшов в ординаторську. Лікарський прийом ось-ось мав початись і зараз тут зібрались майже всі лікарі. Хтось озирнувся на звук відчинених дверей, здивовано вигукнув: "Артем!"- і тоді всі повернулись до нього. На обличчях ціла гама виразів: здивування, привітність, іронія, цікавість.
- Ви вже повернулись? - стоматолог Ірина Семенівна була відома умінням задавати безглузді запитання. Іншим разом Артем обов'язково відповів би їй:"Ні, я ще не повернувся!" Але зараз в нього не було настрою для жартів.
- Так я і знала! - басовито сказала гінеколог Вікторія Павлівна, яка в них була головою місцевкому. - Я так і знала, що ми змарнували путівку, давши її цьому типові. Якби поїхав хтось інший, то бодай відпочив би як слід. А цей до кінця не добув, і я зовсім не здивувалася б, якби мені сказали, що він там операції робив.
- Ви не помилились, Вікторіє Павлівно, - мимоволі посміхнувся Артем, - двічі довелося згадати, що я медик.
- Тільки двічі?- недовірливо прогуділа Вікторія Павлівна.- По-моєму, ви навіть у сні не забуваєте ні на мить, що ви медик.
Відповівши ще на кілька незначних запитань, Артем підійшов до П'ятакова, який сидів у кутку, весь заглиблений в якісь папери.
- Привіт, - сказав Артем.
- Не привіт, а звіт, - невдозолено пробурмотів П'ятаков. - Слухайте, невже колись лікарі займались тим, що лікували хворих? Мені здається, зараз ми займаємось тим, що пишемо звіти.
- Ну-ну-ну, не перебільшуйте, колего. І не забувайте, що статистика - це велике діло.
- Можливо, можливо,- скептично сказав П'ятаков, - тільки раніше я вважав, що люди живуть, щоб працювати, і працюють, щоб жити. А тепер мені здається іноді, що люди живуть і працюють для того, щоб постачати статистиці відповідні цифри. А ви для чого заявились, все-таки?- раптом підозріло запитав він.
Артем ніяково посміхнувся.
- Тут у вас є один хворий, - він пом'явся, але діватись було нікуди. - Дитина. Ігор Зінчук. Що з ним? Його обов'язково треба оперувати?
П'ятаков геть спохмурнів.
- Ну, не знаю, - іронічно сказав він. - Можливо хтось уміє лікувати гострий перитоніт без операції. Я нє вмію.
- Помилка в діагнозі виключена?
- Ось його історія хвороби з усіма аналізами. - П'ятаков простягнув йому білу папку з чорними шнурками...
Ігор Зінчук виявився худеньким шестилітнім хлопчиком з жовтим, наче вирізьбленим з воску личком. Його очі строго дивились просто на Артема, але Артем зразу зрозумів, що цей погляд його не бачить. Поруч стояла капельниця, гумова трубка від неї повзла під сіруваті лікарняні простині. На краєчку ліжка сиділа медсестра, про всяк випадок притримуючи крихітне тіло.
- Пульс? - запитав Артем.
- Сто двадцять п'ять, - винувато відповіла сестра.
- Хочете оперувати? - запитав П'ятаков. Артем підійшов до вікна, виглянув. Дощ утих, але важкі хмари нависали над будинками, над деревами, над усім світом, і було цілком очевидно, що вони не розійдуться ні завтра, ні післязавтра, ні протягом найближчого тижня. Можливо, взагалі ніколи не розійдуться. Біля входу в лікарню стояли дві жінки, одна з них була в яскравій оранжевій кофті. Мабуть, та сама, що зустрінулась йому в коридорі. Ця оранжева кофта чомусь дуже дратувала його. "І де я міг її бачити?- подумав Артем.- А зрештою, яке це має значення? Нічого зараз не має значення, окрім цієї дитини, яку треба врятувати. Отже, братись за операцію? А чому ти? П'ятаков зробить її не гірше за тебе. Тим більше, він другу добу стежить за хворим, він знає його краще, ніж ти. До того ж стан дитини дуже важкий, невідомо, чим це може закінчитись. Може, саме тому він готовий уступити тобі? Слухай, ти, звідки в тебе такі думки? П'ятаков порядна людина і порядний хірург. Раз ти пригнався з відпустки і цікавишся хворим, цілком нормально, що він готовий піти тобі назустріч. А зовсім не тому, що хоче скористуватись можливістю не ризикувати своєю лікарською репутацією. Але ти... чи ти зробиш це краще, ніж він? Ось такий, як ти зараз є? Відкладати не можна, операцію треба робити сьогодні, негайно. Ти зробиш?"
Він підняв до обличчя руку з розчепіреними пальцями. Вони не тремтіли, але Артем відчув утому в м'язах. І ця апатія в душі. Що це? Теж утома, тільки психічна? Чи захисна реакція нервової ситеми на надмірне подразнення? Ліда... Ліда... Була Ліда і нема. Будемо вважати, що це був сон. А зараз він прокинувся. І нічого тут не поробиш, бо навіть коли знову заснеш, це не гарантує, що сон повернеться. "Коли зола, що полум'ям була, уже стає могилою вогня, а що горіло, згинуло дотла". Зрештою, зараз не треба про це, зараз треба про операцію. Звичайно, він міг би взятися за неї, але зараз він не в найкращій формі. Як ото в спортсмена буває невдалий виступ і тоді про нього говорять, що він був не в формі. Але в спортсмена може бути передбачена невдача, а в хірурга ні. Якщо ти зарані думаєш про невдачу, то краще взагалі не братись. Тим більше, коли нема необхідності, ось як зараз. Але чи не подумає П'ятаков, що ти злякався?.. Знову сволочні думки! Нічого такого він не подумає.
- Чому ж це я?- нарешті сказав Артем, повертаючись від вікна. - Що я - незамгнимий спеціаліст по таких операціях? Ви її можете зробити з таким же успіхом. До того ж я, мабуть, з дороги стомлений якийсь. Можливо, простудився. Вночі такий дощ лив і я вщерть промок . Але якщо дозволите асистувати, то я...

* * *
В ординаторській було темно, та ось відчинилися двері, з коридора впала світла смуга, і в освітленому прямокутнику окреслився чийсь силует. Артем нехотя звіз голову.
- Докторе, ви тут? - пошепки позвала Лялечка.
Ну от, лише її ще тут не вистачало! Артем знову опустив голову на стіл, сподіваючись, що вона його не помітить і піде собі. Але Лялечка зробила крок в темну кімнату і зачинила за собою двері.
- Я знаю, що ви тут, - вже вголос сказала вона.-  слідкувала за вами від самої операційної. Ви сюди зайшли, а звідси не виходили.
- Котра година? - запитав Артем, не підводячи голови.
- Скоро північ.
- Ви що, чергуєте в нічну?
- Ні.
- То чого ж ви досі не пішли додому?
- Адже ви теж не пішли.
- Я - інша річ. Ви завжди робите те, що я?
- Куди мені,- простодушно сказала Лялечка.- Ви лікар, хірург, вас усі знають. А я звичайна медсестра, яку до того ж ніхто всерйоз не сприймає. Так, Лялечка і Лялечка. Але я все одно поступлю в медінститут і буду хірургом, як ви.
Артем нарешті підняв голову і з силою потер обличчя долонями. В ординаторській було на так уже й темно. Знадвору через вікно падало досить світла і Лялечку було цілком добре видно. Її порцелянове личко біліло навіть в темряві, а на ньому темніли вії.
- Не треба хірургом, Лялечко, - сказав Артем, - ідіть в терапевти. До вас приходить хворий, ви оглядаєте його і знаходите якусь зачіпку, щоб відіслати його до вузького спеціаліста. Ну хоча б до уролога. Або виписуєте йому купу рецептів, він іде з ними в аптеку, потім вдома п'є ліки і потихеньку вмирає. А ви тут зовсім ні при чому. А в хірурга хворий вмирає як не під час операції, то відразу після неї, і ти вже тут ніяк не викрутишся.
- Для чого ви так говорите?- жалібно сказала Лялечка.- Адже ви зовсім не такий,  я  знаю вас.
-  Тоді ви знаєте мене краще, ніж я сам,- гірко сказав Артем, - бо я себе зовсім не знаю. Я не знаю, чому я думаю одне, говорю друге, роблю третє, а відчуваю при тому зовсім четверте. Знаєте, я дуже не хотів сюди їхати, зовсім не хотів. І мав повне право не їхати, а проте приїхав. І що з того, що я приїхав? Кому від того краще? Я остаточно поламав своє, як то кажуть, особисте життя, я до смерті образив жінку, яку єдино люблю, а дитина все одно померла. І її мати, яка вірила в мене, як в чудотворця, тепер вже не вірить. А я ж навіть операцію не робив. А може, вона мала рацію, і якби я взявся за операцію, вона б удалась?
- Доктор П'ятаков - дуже хороший хірург, - тихо сказала Лялечка.
- Знаю, знаю, - Артем підвівся,  навпомацки знайшов на шафці графин з водою, налив у склянку і випив. Вода була тепла і пахла іржею. - Я знаю, що він хороший хірург. І знаю, що сьогодні я не зміг би провести операцію краще від нього. Але все-таки... І як мені тепер з цією жінкою зустрічатись? Вона так зраділа, що я приїхав, вона так вірила в мене. Ви знаєте, в неї ще діти є?
- Не знаю.
- У людини обов'язково повинні бути діти. Це тільки бджоли можуть збирати свій мед і мурахи будувати свій мурашник, поклавши продовження роду на свою королеву. На жаль, а може, й на щастя, у людей нема таких королев, і кожен повинен будувати свій мурашник чи збирати свій мед і при тому дбати, для кого це ти робиш, хто буде продовжувати твою справу. Ви любите сонети? - раптом запитав він.
- Сонети?- спантеличено перепитала Лялечка.
- Так, сонети. Я дуже люблю. Хороші, звичайно. Сонети можна писати лише геніальним поетам. Тоді це думка в формі кристалу. Її неможливо зруйнувати, нею можна лише милуватись. І дивуватись з її краси.
Він знову провів долонею по обличчі, наче хотів змахнути з нього павутину, і почав читати, спочатку зовсім тихо. Потім голос його зміцнів і Артем зі здивувзнням відчув, що ного губи складаються нехай і в слабку, але все ж в посмішку.
- І думаю я про красу твою.
Що їй також судилось відцвісти,
Як ніжним квітам в полі і гаю,
Де вже нове готове прорости.
Що ж, як безжальна смерті зла коса,
Хай шлях їй перетне дітей твоїх краса.
Він замовк, і Лялечка також мовчала, і вони так довго стояли в неосвітленій кімнаті і мовчали. Нарешті ця мовчанка ставала якоюсь безглуздою, мало не непристойною, і Артем зробив спробу розрядити її жартом.
- Так от, Лялечко, треба вам виходити заміж і народити дітей, щоб вони теж були такі вродливі, як ви.
- Не можу, - не то зітхнула, не то схлипнула Лялечка.
- Чому? - правду кажучи, це питання Артема не цікавило, але ж треба було щось сказати.
- Тому, що я вас люблю, - просто сказала Лялечка. Артем остовпів. Так, він знав, що подобається цій дівчині, але відносив це на карб звичайного жіночого кокетства, можливо, ще підігрітого самолюбством. Ах він ні на кого не звертає уваги? А на мене зверне! Але зараз вона сказала оце "Я люблю вас" так просто і безповоротно, як говорять в житті лише раз. І не було тут ні кокетства, ні самолюбства, ні навіть гордості, була відчайдушність: а, нехай буде що буде! І то була любов.
Артем все ще мовчав, ніяк не міг зорієнтуватись, що їй сказати, коли вона знову заговорила гарячим шепотом:
- Ви думаєте: ах Лялечка, ах Лялечка, у неї в голові самі ганчірки та косметика, їй би нафарбуватись та щоб на танцях її хлопчики навперебій запрошували. Ну, правда, було, було таке! Що ж поробиш, одні родяться розумні, а другі дурні. Як я була ще дитиною, то знала, що в людини в голові є мозок, але вважала, що мозок - це сам по собі, а ще десь там під черепом міститься розум. Так це ж правда: у людини може бути мозок, а розуму нема! Саме так і зі мною було. Тільки коли я прийшла в лікарню і стала з вами працювати, в мене там, де в людини мозок, щось заворушилось. Ну хіба ж я винна, що не було дано мені цього від природи, що тільки ви... - Вона знову схлипнула.
- Ну що ви, Лялечко, - зніяковіло сказав Артем, - просто-таки я. І нічого зовсім не я. Це ви самі стаєте дорослішою і розумнішою.
Але Лялечка його не слухала.
- Ви ось сказали, що в людини повинні бути діти. А ви самі? Ну, ось ви працюєте, а хто після вас залишиться? Я знаю, ви любили свою жінку, але ж вона вас покинула. І ось ви вже п'ять років один і один. Ну, в нашому містечку всі про все знають, і якби у вас хтось був, про це вже знали б. А хочете, я валі народжу дитину? Ну, хочете?.. Мені зовсім нічого від вас не треба, мені не треба, щоб ви на мені женились. Я просто хочу, щоб у мене була ваша дитина. Я сама буду її годувати, я ж заробляю. Просто ви будете знати, що у вас є син. Я навчу його любити вас, ось побачите...
Артем раптом відчув, що йому до очей нестримно підступають сльози. Все, що протягом останніх двох днів обрушилось на нього, всі втрати, всі невдачі наче каменем лягли на його душу, а ось тепер це несподіване і зовсім не потрібне йому чудо жіночої любові раптом, як весняна злива, затопило всього, захопило, понесло з собою і каміння і мул, який в тихій воді непомітно осідав на дно.
І він знову сів до столу, уткнувшись обличчям в долоні, і заплакав. Він плакав над тим, що було, і над тим, чого не було, і над тим, чого не було, але могло бути, і над тим, чого не було і не могло бути. Він плакав так, як не плакав протягом останніх тридцяти років свого життя, а Лялечка, ця ще зовсім дитина з порцеляновим личком ляльки, мовчки гладила його по голові, і було в цьому її русі щось таке материнське, мудре, одвічно жіноче.

* * *
Кілька наступних днів минули цілком звичайно. Вранці зарядка з гантелями, холодний душ, сніданок в молочному кафе навпроти, амбулаторний прийом в поліклініці, стаціонар, обід в ресторані на центральній площі, який вдень працює за розцінками їдальні. Приходячи вранці в поліклініку, Артем кілька разів нагадував реєстраторці, щоб обов'язково розшукала його, якщо йому хто-небудь телефонуватиме. Після обіду поспішав додому. Нетерпляче відмикав поштову скриньку, аж газети і журнали падали на східці, і відразу ставало видно, що ні конверта, ні листівки нема. Передягнувшись в домашній одяг, вмикав телевізор і сідав так, щоб міг рукою дістати до телефону. Але телефон мовчав. Дзвінок міг пролунати, коли Артем буде в ванні або на кухні, тому відрегулював його на найголосніший зук. Але телефон ані писнув. Іноді він починав дзвонити серед ночі, Артем потемки зривався з постелі, навпомацки знаходив трубку і притискував її до вуха, переступаючи босими ногами по холодній підлозі. Але у трубці звучало рівне, спокійне гудіння. Знову приснилось...
Виходячи з дому, Артем обов'язково залишав у дверях записку, в якій вказував, куди пішов і коли повернеться. Так, немов би Ліда, якби вже вирішила приїхати, могла передумати, не дочекавшись його. Він на другий день після цієї фатальної операції замовив міжміську розмову з будинком відпочинку. Чергова сестра сказала йому, що Ліда відмовилась підійти до телефону. Увечері, вже збираючись на автобус, повторив замовлення, і йому сказали, що Ліда поїхала додому. Ні, її адресу йому дати не можуть. Тепер йому залишалось тільки надіятись на чудо: Ліда простить і зрозуміє його.
І ще одна нова звичка з'явилась в нього: він ходив, пильно вдивляючись в зустрічних жінок, готовий кожної хвилини звернути куди-небудь в сторону. В його житті з'явилось дві жінки, яких він боявся зустріти. Одна - це та сама Зінчук, яка вірила, що він ій оперував рак, і вірила, що з її дитиною буде все гаразд, коли він приїхав. Другою жінкою, яку він боявся зустрінути, була Лялечка. Йому чомусь здавалось, що після того, як він плакав у ординаторській, а вона мовчки гладила його по голові, вона буде вважати, що межи ними встановились нові стосунки, що тепер в них є спільні таємниці, що вона має на нього якісь права. Зікчук йому досі не зустрічалась. Можливо, вона кудись виїхала, можливо, лежала хвора. А можливо, просто не зустрічалася, та й годі. Бо хоч Олексіївка була невеликим містечком, але не таким вже малим, щоб усі його жителі обов'язково щодня зустрічались. Що ж торкається Лялечки, то з нею розминутись було важче,  а третій чи четвертий день він таки зустрів її, але Лялечка була така, як завжди, в її поводженні, виразі обличчя, інтонаціях голосу не було найменшого натяку на якусь більшу інтимність. Так же крохмально похрускував її халатик, такий же рум'янець грав на її округлих щічках, і тільки очі її полохливо уникали його погляду.

* * *
- Докторе, - сказала старша медсестра, - головний просив зайти до нього.
- У мене ще півгодини до кінця прийому і чотири хворих, - неуважно відповів Артем, перевіряючи, як зрослась зламана рука в п'ятнадцятилітнього хлопчика. Артем неголосно командував: "Ану, стисни кулак. Тепер поворуши пальцями. Знову стисни. Тут болить? А тут? Розслаб м'язи". Підліток з переляканим виразом на вуграстому обличчі при кожному дотику пальців лікаря до його руки здригався в передчутті болю, але на всі запитання Артема про біль відповідав заперечливо. Обережно крутив головою, наче сам собі не вірив, що нічого йому не болить.
- Там у нього якась комісія, - нерішуче сказала сестра.
Артем повернувся до неї і дуже спокійно сказав:
- У мене чотири хворих.
Старша медсестра, зрештою, як і всі в лікарні, знала, що означає такий тон Артема. Це означало, що зараз він виконує свій лікарський обов'язок і ні приїзд самого міністра охорони здоров'я, ні навіть кінець світу не мають для нього найменшого значення. Медсестра ворухнула губами, наче хотіла щось сказати, та в останню мить передумала. Вона вийшла, а Артем прийняв своїх чотирьох хворих, одному продовжив листок непрацездатності, другому виписав рецепт на розчин фурациліну, старанно зробив усі необхідні записи в карточках (його медсестра теж пішла у відпустку і ще не повернулась). Визирнувши за двері і переконавшись, що там більше нікого нема, Артем помив руки, подивився на себе в дзеркало, пробурмотів: "Чортзна-що, і треба, щоб саме сьогодні я не поголився". З цими словами він попрямував до кабінету головного лікаря.
В кабінеті, як завжди, було дуже холодно і повно диму. Головний багато курив, особливо коли денервувався, але щоб хоч якось зменшити шкоду для свого організму, круглий рік тримав вікна свого кабінету відчиненими навстіж. Проте зараз "вікна були причинені, а в кабінеті, крім господаря, диміли цигарками ще три чоловіки. А точніше, два чоловіки і одна жінка. Жінку Артем знав, це була інспектор райздороввідділу. Одного з чоловіків він теж десь начебто зустрічав, а другий був незнайомий. Судячи з того, як запобігливо звертався до нього головний, це була якась шишка. І взагалі, вигляд у головного був досить стурбований.
- Ви змушуєте чекати себе, докторе; - досить різко сказала жінка у відповідь на його вітання.
- У мене був лікарський прийому - сухо відповів Аргем.
- Я ж вам говорив, - винувато-весело заговорив головний, - наш доктор не визнає нічого на світі, коли бачить перед собою хворого. Він перш за все лікар, а вже потім все останнє.
- Перш за все ми всі громадяни, а вже потім все останнє, - твердо сказав знайомий чоловік і Артем рапгом пригадав, де він його бачив. Якось йому довелось бути експертом на судовому процесі, а цей чоловік був державним обвинувачем. "Що трапилося? - раптом насторожився Артем.-Чого це тут комісія в такому складі? Невже за час моєї відпустки в лікарні трапилось щось таке... кримінальне?"
- Скажіть, докторе, - все так же наполегливо продовжував прокурор,- в яких ви стосунках з Глушко?
- З яким Глушко?- спантеличено перепитав Артем.
- Не з яким, а з якою. Ольга Петрівна Глушко. Які у вас з нею стосунки?
- Мабуть, ніякі, - сказав Артем. - Я не пригадую цього імені.
- Ви це абсолютно категорично стверджуєте? Ольги Петрівни Глушко ви не знаєте?
- Бачите, - терпляче сказав Артем, - я не можу пам'ятати всіх, хто звертався до мене за допомогою за всі роки моєї роботи. Не виключається, що ця сама Глушко була коли-небудь у мене на прийомі, але це було достатньо давно і в неї не було нічого серйозного, щоб я її запам'ятав.
- Вона не була у вас на прийомі, - прокурор не залишав свого атакуючого тону. - Ви з нею зустрічались чотири... - він глянув у якісь папери перед собою і поправився: - Ні, п'ять днів тому, і у вас з нею був конфлікт.
Артем раптом розізлився. Здається, громадянин прокурор вважає, що він знаходиться в залі суду, а він, Артем, вже сидить на лаві підсудних.
- Я вам повторюю ще раз, - тепер голос його вже звучав різко і роздратовано, - я не знаю ніякої Ольги Петрівни Глушко. Якщо у вас є ще запитання, будь ласка, задавайте, а то мені ще в стаціонар потрібно. В мене там післяопераційний хворий.
- Ну-ну-ну,- заметушився головний,- не треба гарячкувати. Тут діло кляузне. Розумієте, ця сама Глушко написала три скарги: в здороввідділ, в прокуратуру і в райком партії. Вона пише, що ви навмисне зробили невдало операцію її племінникові, бо були на неї злі.
- Що? -запитав Артем.
І було в цьому його короткому запитанні щось таке, від чого головний лікар раптом упустив олівець, незнайомий чоловік налив у склянку води і підсунув Артемові, а прокурор закашлявся.
- Ми знаємо, докторе, що це безглузді вигадки,- нарешті сказала інспектор здороввідділу.- Ми надто добре знаємо, що ви на таке не здатні. Але самі розумієте: є сигнал...
- Але ж я не знаю ніякої Ольги Петрівни Глушко,- розпачливо сказав Артем. Йому раптом здалося, що він збожеволів і в нього галюцинація. Бо ж не могли збожеволіти відразу всі ці люди, які зібрались в кабінеті головного лікаря і вимагають від нього, щоб він признався в чомусь такому, про що він не знав ні сном ні духом. А може, ця сама Ольга Петрівна Глушко якась параноїчка, вбила собі щось в голову? Він марне намагався викликати з найдальших глибин пам'яті це ім'я. Глушко... Глушко... Ні, жодне обличчя не вставало за цим ім'ям, жодна поламана рука, жодна виразка. Він таки не знав її!
- Вона пише, що у вас з нею була сутичка на автовокзалі,- обізвався незнайомий чоловік, який досі мовчав.- Ви від неї вимагали, щоб вона посадила вас в автобус, але вона відмовилась порушити інструкцію, яка забороняє продавати квитки зверх наявних місць, а також допускати проїзд пасажирів без квитків. Вона пише, що виконувала свій службовий обов'язок, а коли ви дізнались, що маєте робити операцію її племінникові... Вона пише: "Я не берусь звинувачувати хірурга в тому, що він свідомо зробив щось таке, що призвело до смерті мого племінника. Але не виключено, що він не був досить уважним і злочинко допустив смертельний результат".
Артем стиснув кулаки. Тепер перед його очима цілком ясно постало жіноче обличчя, яке могло б бути зовсім молодим і досить вродливим, якби не було таким розіллятим. Водянисті очі дивились на нього з усвідомленням своєї переваги і зловтіхою, а яскраво нафарбовані губи ворушились, вимовляючи якісь слова, але Артем їх не чув, бо у нього в вухах зашуміла кров. Як тоді, в кабінеті диспетчера, він відчув раптовий приступ ненависті, непереможне бажання щосили вдарити кулаком в це пухке обличчя.
- Докторе, вам погано? Докторе? - злякано говорила інспектор, торсаючи його за плече.- Ну, заспокойтесь, будь ласка. Ну, людина в розпачі від смерті племінника, ви повинні її зрозуміти.
- Я можу зрозуміти розпач від смерті племінника,- задерев'янілими губами сказав Артем.- І я пригадав цю жінку. В мене дійсно був з нею, як вона пише, конфлікт. Але ім'ям її я тоді не поцікавився. А хоч би й поцікавився, то скажіть, будь ласка, з чого я міг би встановити, що Ольга Петрівна Глушко доводиться рідною тіткою Ігореві Зінчуку? Якщо я ще здатний хоч щось розуміти, то це ж про нього йдеться, так?
- Вона тут пише про це,- знову обізвався прокурор.- Вона пише, що через годину після сутички з вами вона отримала телеграму від сестри, приїхала в Олексіївку, вони разом були в лікарні, і ви її бачили.
- Я її бачив,- розгублено перепитав Артем і раптом пригадав - пригадав яскраву оранжеву кофту. На обличчя він і не глянув, краєчком ока помітив і якоюсь десятою думкою подумав, що в цьому обличчі є щось знайоме. А оранжева кофта чомусь дуже дратувала його, нагадуючи про щось неясне, але неприємне.
- Що ж,- нарешті сказав Артем,- логіка залізна. Жаль, що я не психіатр, цікаво було б познайомитись з цією жінкою ближче. Хірургія тут безсила, якщо в неї і рак, то рак душі, а душа - річ нематеріальна. Ми, хірурги, лікуємо лише те, що можна брати руками і різати ножем.
- Скажіть, будь ласка,- дуже м'яко і винувато обізізався головний,- просто скажіть, і ми повіримо вам на слово. Адже операція була проведена за всіма правилами?
- Операція була проведена за всіма правилами,- твердо сказав Артем,- але про це вам краще може розповісти доктор П'ятаков, оскільки оперував він, а я лише асистував.
- Як? - в голосі прокурора вперше прозвучала розгубленість.- Адже мати хлопчика дзвонила в будинок відпочинку, де ви були, і просила приїхати і зробити операцію. Чи не так?
- Так,- погодився Ахртем.
- І ви приїхали, вона вас зустріла в коридорі, ви їй обіцяли оперувати...
- А в останню хвилину передумав.
- Скажіть,- знову несподівано обізвався незнайомий чоловік,- а чому ви передумали? Чи не тому, що поруч з матір'ю дитини побачили жінку, з якою у вас був неприємний інцидент, догадались, що вона знаходиться в якихось кревіних зв'язках з хворим і у вас зникло бажання його оперувати?
Артем зробив невдалу спробу посміхнутись і повільно покрутив головою.
- У лікаря не може виникати або зникати бажання лікувати хворого. Лікувати чи ні - такої дилеми перед лікарем не буває.
- Але все-таки чому ви не стали оперувати? - запитав прокурор.
- Ви коли-небудь чули такий вираз: "Співак сьогодні не в голосі"? Або: "Спортсмен сьогодні не в найкращій формі"? Так от, в силу деяких обставин я буз в той день не в найкращій формі і доктор П'ятаков провів операцію краще, ніж її провів би я. Не кажучи вже про те, що доктор П'ятаков нітрохи не гірший хірург, ніж я, і що він спостерігав хворого з першого дня хвороби.
- І цього хлопчика ніяк не можна було врятувати? - запитав незнайомий чоловік.
- Пробачте, я не знаю, хто ви по професії, - стримано сказав Артем.- Якщо ви медик, то я покажу вам історію хвороби і ви самі побачите, що було можна, а чого не можна.
- А у вас там історія хвороби оформлена  як слід?- стурбовано запитала інспектор.- А то я знаю вас: ви вважаєте, що лікувати хворих - це важливо, а оформлювати документи - це бюрократи вигадали, яким папірчик важливіший від живої людини. Добре, як людина жива, а коли ось такий випадок, як цей? Тут відсутність якого-небудь одного аналізу може стати кримінальною справою.
- Ну, то ми зараз викличемо доктора П'ятакова,- вже заспокоєно, голосно і впевнено сказав головний.- Він захопить історію хвороби і ми все перевіримо. Я ж вам відразу сказав, що це абсолютно безглузда скарга.
Артем вийшов з кабінету, заглянув у реєстратуру.
- Ніно Іванівно, мені часом не дзвонили?
- Ну, що ви, докторе, хіба я не знаю? - докорила реєстраторка.- Якби вам дзвонили, то вже я вас знайшла б.
Десь за дверима чувся басовитий голос Вікторії Павлівни:
- Ну що ж, ну що ж, це чудово! Давно пора! Заміж ти завжди встигнеш, а в наш час жінка без диплому...
Артем озирнувся і побачив у коридорі Вікторію Павлівну і Лялечку.
- Ось, докторе,- урочисто сказала Вікторія Павлівна,- надивилась дівчина на вас і вирішила сама хірургом стати. Поступає на підготовчі курси в медінститут.
- Не будете жалкувати, Лялечко?
- Ні,- похитала головою Лялечка. Вона дивилась просто йому у вічі, погляд її був ясним і строгим, і Артем подумав, що цієї вертикальної риски на її ясному чолі він досі якось не помічав.
- Ну, що ж, бажаю вам успіху. Надіюсь, що колись ще буду асистувати вам.
Віч кивком голови попрощався з обома жінками і попрямував до виходу, але його перехопив головний бухгалтер лікарні.
- Докторе,- докірливо сказав він.- докторе, ви ж працюєте?
- Ну, працюю,- здивувався Артем.- А хіба що?
- Як це що? - ще більше здивувався бухгалтер.- А відпустка-то у вас не використана до кінця? Значить, треба оформити наказом. Так, мовляв, і так, в зв'язку з виробничою необхідністю достроково відкликати з відпустки і тоді ми зможемо виплатити вам компенсацію за невикористані дні. Воно хоч і не дуже великі гроші, а все ж знадобляться.
- Ну, звичайно,- сказав Артем,- звичайно, знадобляться.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником