Галина Гордасевич "ОЗЕРО, ПРО ЯКЕ НІХТО НЕ ЗНАВ"

 

Галина Гордасевич "ОЗЕРО, ПРО ЯКЕ НІХТО НЕ ЗНАВ"

Романтична історія в двох частинах (сценарій)



Галина Гордасевич

 

ОЗЕРО, ПРО ЯКЕ НІХТО НЕ ЗНАВ
Романтична історія в двох частинах

ЧАСТИНА ПЕРША

Для романтичної історії необхідні романтичні умови. Просто неможливо собі уявити, щоб романтична історія відбулася на гомінкій вулиці сучасного міста. Або яка може бути романтична історія в сучасній малогабаритній квартирі? Та саме електричне світло вбиває усяку романтику. Або велетенський цех заводу? І вже в жодному разі не може трапитись романтична історія в якійсь конторі, тим більше якщо там старовинну рахівницю вже змінили новітні комп'ютери. Ні і ні, романтика може розквітати лише у відповідних умовах. Для цього потрібне старовинне кладовище з кам'яними статуями, що їх укрив мох. Або старовинний замок, краще всього на високій скалі, та ще щоб та скала нависала над морем, хвилі якого уперто б'ються об берег. Взагалі, блідий місяць, бурхливі хвилі, поривчастий вітер, мох, плющ (правда, хтозна, що воно таке, начебто якась витка рослина), руїни, темні алеї - це обов'язкові атрибути романтики.
Ото ж і наша історія відбулася в досить романтичному місці: в маленькій хатинці, яка стояла в лісі. Колись, мабуть, тут жили люди. Звичайно, що жили, бо для чого б інакше будувалась ця хатина, але потім ці люди кудись ділися, і хатина стояла порожня, і довкола неї такі хащі розрослися, що навіть сільські хлопчаки, від яких нічого не скриється, не знали про її існування. Бо вже вони б перетворили її чи то на «партизанський штаб», чи на «бандитське лігвисько» і, в кінці кінців, пустили б з димом. Отож стояла собі хатина, стояла і дочекалася, що саме в ній відбулася оця романтична історія.
В романтичній історії повинні обов'язково брати участь чоловік і жінка. Історія, де беруть участь самі чоловіки, а тим більше самі жінки, ніяк не може бути романтичною. Отже і тут були чоловік і жінка, а що більше практично там нікого не було, то навіть нема потреби називати їх по імені. Просто Він і Вона. Крім того, на нашу думку, всякі фрази типу «він сказав» або «недовірливо запитала вона» лише знижують романтичність розповіді. Досить лише самої вказівки «Він», а далі йде ж його мова, то ясно, що сказав. І для того ж люди придумали знак питання, щоб було видно, що це саме питання, а не ствердження. Ну а вже з якою інтонацією задане це питання, читач повинен вчувати з самого контексту. Чи, точніше, з підтексту. Інакше гріш ціна авторові, якщо він не вміє цього зробити. Це як декорації в театрі часів Шекспіра, де писалося на табличках «замок» або «ліс», а вже глядач мав собі їх уявляти.
Отже якщо ти, читачу, не зрозумієш, які почуття сповнювали душу когось з учасників цієї романтичної історії, то винен в цьому будеш не ти, а автор.
А тепер уяви собі старий густий ліс, яких тепер насправді, може, й нема, маленька хатинка, так звана лісничівка. І раптом... Ні, надалі вже автор не буде нічого говорити, далі вже нехай говорять герої. Бо на порозі хатинки вже з'явився Він і зупинився, намагаючись щось розгледіти. Але ж і надворі похмуро, а тут зовсім темно, бо скільки того світла може пробитись через гілля, яке затулило вікна, та через маленькі, до того ще й запилені шибки.
Він: Егей тут є хто живий?.. Питаю: тут хто-небудь є? Мабуть, нема. Воно ж і так видно: двері нарозпаш. Якщо й живе хто, то не встиг повернутися. Ну й хвища! І отак нагло налетіла. Така ж тобі благодать була: сонечко, тепло, ні вітерця, пташечки щебечуть, все цвіте, все пахне. Аж мене сентиментальний настрій охопив, давай, думаю, прогуляюсь стежками своєї юності. Прогулявся, називається. Промок до нитки і обсушитись ніде. Найсмішніше буде, як захоплю який-небудь грип чи щось подібне. З полюсу вернувся здоровим, а в рідному селі простудився.
(Тут таки, мабуть, авторові слід втрутитися і сказати, що чоловік скинув з себе мокру до нитки сорочку, викрутив її, роззувся і вилив воду з черевиків, почав ходити по кімнаті, роблячи якісь гімнастичні вправи, щоб зігрітися, і при тому роззирався довкола. Зрештою, нічого цікавого там не було. Звичайна селянська хата з великою піччю, яка вже тепер стала легендою. Стояли стіл і лава, такі старі і нікчемні, що ті люди, які виселялись звідси останні, не знайшли за необхідне взяти їх з собою).
Він: Так живе тут хто чи ні? Щось наче не схоже. Пусто, голо, вікно павутиною заснувало. Ото ще як шибки цілі. Мабуть, не було хлопчаків, щоб повибивали. Та й довкола хати так позаростало, що ледве потрапив сюди. Якби не знав, що була тут ця лісничівка, то й не знайшов би. А чорт, все ці двері ляскають і ляскають! Відірвало б їх уже зовсім чи що!
А колись же тут жили люди, пам'ятаю. Лісничий, такий здоровило, похмурий, як ведмідь. Все було як мене поблизу зустріне, та так дивиться, наче на приціл бере. Мабуть, думав що я тут ради його жінки кручусь. А жінка у нього була така, що тільки за нею й слідкуй! Такі бісики очима пускала, що ого-го-го! Якби ж я не був тоді закоханий, як Ромео, в одну юну Джульєтту, то, може б, і спробував, як то воно - согрішити з чужою жоною. Тільки ж я тоді був... я тоді був... Аж смішно, як тепер згадаю.
А що, як воно потім так і трапилося? Знайшовся не такий тюхтій, як я, лісничий їх таки вистежив і поклав обох на місці, а потім і себе, або, може, його посадили, а в такому проклятому місці ніхто не захотів жити. От воно й запустіло? Чи ж не сюжет для любовної трагедії в наш тверезий вік? Може, сісти і написати? Чим я в своєму житті не займався, тільки драми ще не писав. Чи не спробувати на старості літ?
От кляті двері, в мене від них вже в голові ляскає. А куди дінешся? І коли воно скінчиться, оця хвища? Хіба спробувати лягти і заснути? Якщо тільки вдасться заснути мокрому і голодному на цій твердій лаві під оцю небесну колискову.
(Весь цей монолог чоловік говорив дуже іронічним тоном, якось аж надто іронічним. Може, для того, щоб ніхто не помітив,- і хто б його міг помітити в цій самотній лісничівці? - що по суті справи він розчулений. Розчулений своїми спогадами про молодість, про... так-так, і про оте далеке, давнє, забуте кохання. Зрештою, може, він і не говорив нічого цього, бо де ви бачили, щоб людина наодинці з собою виголошувала такі довжезні монологи? Це лише в старовинних драмах герой в присутності інших дійових осіб виголошував якісь репліки чи навіть цілі монологи, як це зазначав автор у ремарці: «убік», і вважалось, що ніхто, окрім, звичайно, глядачів, його не чує. Але, зрештою, ми ж з вами зараз присутні при романтичній історії, де все не так, як в нормальному житті. Ото хіба нормально, що чоловік марно намагався вмоститись на лавці, яка була закоротка для його зросту, так що йому довелося підібгати ноги. Але оскільки лава була ще й вузька, то він мало не звалився з неї і нарешті встав, украй роздратований).
Він: А чорти б його батька побрали, так мені, старому дурневі, і треба. Тут уже зуб на зуб не попадає. А що, коли на піч залізти? На холодній печі, звичайно, не зігрієшся, але з неї, принаймні, не звалишся. Ти диви, а тут ще й якийсь сінник є. І сухий. От повезло! Правда, пилюки в ньому. Ну, та в нашому становищі перебирати не доводиться. І так добре, що не на голій цеглі лежати.
(Чоловік ще кілька хвилин вовтузився на печі, щось бурмотів, навіть лаявся,- жахливо, правда? Але це в сентиментальній повісті лайка категорично не допускається, в романтичній герой може бути дещо грубуватим. І от наступила тиша, якщо так можна назвати грозу, яка продовжувала безоглядно розтрачати всю свою накопичену, мабуть, протягом довгого часу енергію. Ну, а тепер сама пора, щоб на сцені з'явилась героїня нашої повісті. Вона вже йшла сюди, з кожним словом героя вона робила ще один крок до цієї лісничівки. Правда, сам початок зустрічі його і її вийшов не зовсім романтичний, але я прошу читача потерпіти, обіцяю, що надалі все зміниться. Бо хоч у справжнього письменника герої діють самі, він їм диктувати не може, але все-таки він якось передчуває, як поведуться його герої. Так мати завжди серцем передчуває те, що може зробити її дитина. Так ото ж при одному особливо ефектному спалаху блискавки на порозі лісничівки з'явилась жінка. Вона була не дуже молода, бо коли вже романтичний герой - людина літня, то молода героїня перетворила б романтичну історію на комедію, а то й фарс. Так от, жінка, яка стала на порозі, була не дуже молода, але дуже приємна зовні, хоча зараз промокла вся до нитки, а в такому вигляді жінці важко виглядати симпатичною. Проте була в ній якась лагідність, тихий спокій, умиротвореність. З того, як вона буде говорити, надіюсь, читач помітить, що до деяких речей вона ставиться зовсім не так, як чоловік).
Вона: Добрий вечір! Тут хто-небудь є?.. Мабуть, нема. Захопила десь, мабуть, гроза людей зненацька, і вони не встигли повернутися додому. А така ж погода була зранку: сонечко, теплінь, ані вітерця, все цвіте, все пахне. Мої в один голос: «Підемо по суниці, підемо по суниці, ти нам стільки розповідала, як це приємно - збирати суниці». А воно ж і справді це так приємно! Ідеш лісом, дихаєш цим неповторним повітрям, слухаєш, як шумлять дерева, як щебечуть птиці. Аж набредеш на галявину, де червоно від суниць, лише не лінуйся збирати. А як вони пахнуть! Все життя пам'ятала, як пахнуть суниці, і тільки сьогодні зрозуміла, що забула. Воно з часом все забувається. І тут нагло потемніло, вітер, грім. Ніби мої були поруч за кущами, я гукаю, а вони не відзиваються. Я - туди, я - сюди, а їх ніде .нема. І сама не розберу, в який бік мені йти. Добре, що по тій старій сосні зорієнтувалась, що поблизу має бути лісничівка. Та й то насилу знайшла, так все довкола заросло. Мабуть, ніхто тут таки не живе.
А я пам'ятаю, як в цій хаті жив лісник з жінкою. Я ж тут часто мимо бігала. Зустріну його, а він такий весь зарослий бородою, не лісник, а справжній лісовик. Тільки очі добрі-добрі. А жінка в нього була весела, все по обійстю крутиться і співає. І все мене козячим молоком напувала. Казала: «Воно корисне, від нього в тебе рум'янець ще жаркішим стане, а тобі ж треба гарною бути».
Як давно це було, господи, як давно це було! А я думаю: куди воно все поділося? І куди вони поділись? Та померли вже, мабуть. Вони ж і тоді не такі вже молоді були. А коли я їх рівняла з собою, то й зовсім старими здавалися. А тепер вже я настільки від них тодішніх старіша. Так що їх напевно вже на світі нема. А яку ж то пісню любила співати лісничиха? А,згадала!

Ой, було в вдови дві дочки,
Обидві були, як квіточки.
Старшій минуло двадцять п'ять літ.
Молодшу сватають, а старшу ні.

(Хоч жінка співала і неголосно, та все ж її спів розбудив чоловіка, який ще лише задрімав. Він заворушився на печі, закашляв, і це, звичайно, налякало жінку. Тим більше, що вона була зняла з себе геть мокре плаття, а тепер почала похапцем натягувати на себе. Та й взагалі, поставте себе на її місце: в темному лісі під час грози зайти в порожню хатину, а потім раптом хтось там подає голос. Ви б не злякались?)
Вона: Ой, хто там?
Він: Це я повинен питати, хто там. Ви господиня цього запущеного барлогу?
Вона: Ні, я не господиня. А ви, значить, теж не господар? Ну, що ви так на мне дивитесь? Бачите, що жінка одягається, могли б і відвернутись.
Він: Було б там на що дивитись. Якби цій хатці приладнати курячу ногу, то якраз би господиня для неї була.
Вона: Ну, знаєте, перш, ніж когось відьмою обзивати, на себе подивилися б. Точнісінько Кощій безсмертний!
(Як бачите, початок розмови не дуже романтичний. А далі пішло ще гірше, бо чоловік почав розказувати один анекдот з ота-акенною бородою. Кажуть, що біблійний Каїн убив свого брата Авеля не через заздрість, а за те, що той розповідав старі анекдоти. Але нікуди діватися, давайте все ж послухаємо, бо вбити людину, а надто літературного героя, завжди можна).
Він: А я назвав вас відьмою, назвав? Я хоч це слово вимовив? Типово жіноча логіка, як у тому анекдоті. Коли ото чоловік читає газету, а жінка пристає до нього з усякими дурними запитаннями. Він і просить: «Люба, чи не помовчала б ти хоч хвилинку?» А вона відразу в крик: «Ах, ти хочеш сказати, що я базікаю безупинку? Може, ти ще скажеш, що я гарчу? Мамо, він мене сучкою обізвав!»
Вона: Дуже смішно! Просто подарунок долі: оця гроза, яка загнала мене в оцю хату, щоб я тут слухала анекдоти чоловіка, якого, видно, на весь вік скривдила якась жінка.
Він: Слухайте, а що ви про мене знаєте? Як ви смієте так зі мною розмовляти?
Вона: А як ви смієте так зі мною розмовляти? Що ви про мене знаєте?
Він: Ви - жінка, і цим все сказано. Все, що може бути кволого і заразом хитрого, брехливого і до нудоти наївного, сльозливого і бездушного, все це - жінка. Я ненавиджу вас усіх гуртом і кожну зокрема.
Вона: Я ж казала, що вас якась жінка скривдила на все життя. Але ж ніхто не змушує вас перебувати в присутності такої ненависної істоти. Он двері нарозпаш - можете йти.
Він: Ну і що я казав? Найшлась великодушна: можете йти! В оце чортовиння? Ну ні, сама можеш іти! Я сюди перший прийшов, так що я маю право почувати себе господарем.
Вона: Я зовсім не вважаю чоловіків такими нікчемними створіннями, так що мені присутність одного з них зовсім не завважає. Закінчиться дощ, тоді я й піду.
(І вони посідали на двох кінцях однієї лави, відвернувшись одне від одного, і якийсь час мовчали. Дощ періщив, грім гримів, але більше грому докучали двері, які під поривами вітру періодично голосно і дуже неприємно стукали. І кожен раз чоловік з жінкою здригалися. Нарешті жінка не витримала).
Вона: Слухайте, зробіть же що-небудь з цим!
Він: З громом? Я, може, й Кощей безсмертний, як ви мене назвали, але не Зевс-громовержець, так що громи мені непідвладні.
Вона: Але ж ви принаймні мужчина, то бодай можете зробити що-небудь з цими дверима, щоб вони не ляскали?
(І що лишалося зробити чоловікові? Мусив, хоч не хоч, підійти до тих дверей. Зрештою, він дістав з кишені складаного ножика, поколупався трохи в замку. Замок, хоч і був дуже заржавілий, подався, і стало можливим двері причинити. В лісничівці якось відразу стало начебто затишніше. Ну а жінка є жінка: її потягнуло до свого відвічного місця - до домашнього вогнища або, попросту кажучи, до печі. Вона заглянула у підпічок і дещо там знайшла).
Він: Ну ось, начебто повинні триматись.
Вона: Слухайте, а у вас, часом, сірників нема? Ви ж, як усі мужчини, повинні палити.
Він: А навіщо вам сірники?
Вона: Тут же в підпічку дрова є. Ми зможемо затопити в печі і обсохнути.
Він: Сірників нема, та й з них користі було б мало, бо ж я промок наскрізь. Але в мене є запальничка.
(Вони вдвох почали витягати дрова, склали в піч, запалили, що їм вдалося не відразу. Ось перші язички вогню пробігли по дровах. Відсвіт впав на сповнені тривожного чекання обличчя чоловіка і жінки. Коли дрова загорілись, вони обоє полегшено зітхнули, глянули одне на одного і вперше одне одному посміхнулись. І хоч це ще не початок романтичної історії, але до неї стало трішки ближче).
Він: Ох і здорово! Все-таки вогонь - це найгеніальніший винахід чоловіка.
Вона: Ви хотіли сказати - жінки?
Він: Чому це жінки? Звідки ви взяли, що жінка своїм кволим розумом могла додуматись до вогню? Це міг зробити тільки чоловік.
Вона: Ви маєте рацію лише в одному: історія не залишила нам незаперечних доказів того, що жінка першою додумалась, як добувати і використовувати вогонь. Зате історичні дані точно говорять, що саме жінка була сторожем незгасного вогню. Досить хоча б згадати весталок у Древньому Римі. То невже чоловік, винайшовши вогонь, передав його жінці на зберігання?
Він: І звідки вам такі подробиці відомі?
Вона: Я вже життя працювала викладачем історії.
Він: А тепер?
Вона: А тепер я пенсійна бабуся.
Він: Слухайте, а вам не здається, що це не дуже приємно - стояти в мокрому одязі, нехай і перед вогнем?
Вона: Що ж ви пропонуєте?
Він: Давайте роздягнемося.
Вона: Ну, знаєте!..
Він: Та не збираюся я милуватися вашими пенсійними привабами. Тим більше, що і я не Аполон, а як ви там мене назвали...
Вона: Але ж ви і злопам'ятні!
Він: Поставимо лаву перед вогнем, сядемо спиною одне до одного і висушимо свій одяг.
 (Вони так і зробили: він зняв сорочку, а вона знову зняла плаття, вони знову сіли на лаву, відвернувшись одне від одного, а що одяг не було на що повісити перед вогнем, то вони мусили тримати його у витягнених руках. Через якийсь там час одяг підсох, вони його надягнули і далі сиділи перед вогнем і розмовляли вже зовсім приязно).
Вона: А й справді, так приємніше сидіти. І тихіше стало. Принаймні, двері не грюкають.
Він: Та грім неначе притих. Але дощ ллє, наче з відра. Добре, що ми сюди потрапили.
Вона: А я не випадково сюди потрапила. Я знала, що тут є ця лісничівка. Принаймні, я знала, що вона тут була колись. Правда, це було страшенно давно. Ціла вічність з того часу минула.
Він: Ото дивно! Я теж знав, що вона тут була. Тільки теж цілу вічність тому. То ви колись були в цих місцях?
Вона: Я тут народилась.
Він: В цьому селі?
Вона: А в якому ж іще? Тільки потім поїхала вчитись, а далі отримала скерування на роботу, а тут в мене нікого з рідних не залишилось. Так що я й не поверталась сюди більше. Лише в цьому році так закортіло ще хоч раз побувати на батьківщині. А тут ще й так випало, що в доньки і зятя відпустка разом. І внуки напосілись: поїдем та й поїдем в те село, де бабуся народилась. От взяли і приїхали.
Він: І багато у вас онуків?
Вона: Двоє. Це в доньки. Син досі ніяк не ожениться.
Він: І правильно робить! Я ось все життя не женився і не жалкую за тим!
Вона: З ким же ви живете?
Він: Сам.
Вона: Але ж це страшно!
Він: Чому страшно? Це означає, що я ні з ким не зв'язаний, ні від кого не залежу, я - вільний! Хіба воля - не найбільше щастя?
Вона: Коли воля - синонім самотності, не знаю... Мені це не здається щастям.
Він: А знаєте, коли я отак придивився до вас, ваше обличчя здається мені знайомим.
Вона: Всі старі жінки схожі одна на другу. Ото хіба одна стає товстою, а друга висихає на тріску. Ну, а на відьму я таки зараз, мабуть, схожа. І не пам'ятаю, чи взяла з собою гребінець.
Він: Зате я не забув. Прошу. А влаштувалися ми з вами зовсім непогано. Ото ще якби поїсти.
(Як бачите, навіть у романтичній історії не можна обійтися без прози. Далебі, навіть Чайльд Гарольд щодня хотів їсти і навіть не один раз на день. Підозріваю навіть, що він любив смачно поїсти. То що вже брати з наших сучасників? Чи будемо ж їх засуджувати за те, що, сівши перед затопленою піччю, в якій пеклась картопля, вони відчули себе зовсім затишно).
Він: Знаєте, а непогано, що ви теж знали про цю лісничівку і прийшли сюди саме зараз. Якось з вами стало затишніше. Правду кажучи, ви - перша жінка в моєму житті, присутність якої мене не дратує.
Вона: І я вже не здаюся вам схожою на відьму?
Він: Якщо вам, як усім жінкам, потрібні компліменти, то я навіть можу сказати, що ви схожі на добру фею. Особливо коли відчуваю цей запах печеної картоплі.
Вона: Не поспішайте, вона ще сира! Не знаю, чи справді жінки винні в усіх тих смертних гріхах, в яких ви їх звинувачуєте, зате всім чоловікам притаманна одна вада - їм не вистачає терпіння. Розкажіть мені що-небудь про себе, щоб час швидше минав.
Він: Бачите, в моєму житті було стільки всього, що якби вам почав розповідати, то з цієї картоплі залишився б попіл та й той вітер розвіяв би. Що саме вас цікавить?
Вона: Раз ви знали про цю лісничівку, то ви теж тутешній?
Він: Так, я народився в цьому селі.
Вона: Дивно: може, ми в дитинстві разом гусей пасли чи в хованки грались. А ось тепер зустрілись і не знаємо одне одного. Ви тут і прожили все життя?
Він: Ні, я поїхав звідси ще зовсім молодим. Мені хотілося пригод, мені хотілося слави, а які пригоди, яка слава могли знайти мене в цьому селі? Їх треба було шукати в великому світі.
Вона: І ви їх знайшли?
(Отут якраз і почати б захоплюючу розповідь про доблесть, про славу, про кохання, але саме поспіла картопля, жінка почала вигортати її з печі, чоловік їй допомагав, далі вони почали їсти картоплю, перекидаючи гарячі картоплини з долоні на долоню, дмухаючи на них та присолюючи грубою сіллю з пластмасової коробочки).
Вона: Ох і смачно! Здається, нічого смачнішого в житті не їла. А ви?
Він: Якщо ви маєте на увазі делікатеси на зразок омарів чи салату з ананасів, та я їх їв, але не можу сказати, що вони смачніші від цієї картоплі. А ось шматок житнього хліба, якого ти не бачив цілий рік, був не гірший від цієї картоплі.
Вона: А де ж це ви були, що навіть житнього хліба не бачили?
Він: Та було...
Вона: Знаєте, а дощ наче стихає.
Він: Все одно, не варт наразі виходити звідси. Ще ж на листі повно води, поки будемо пробиратися крізь ці хащі, знову змокнемо. Давайте ще посидимо біля вогню і поговоримо. Згадаємо дитинство. Може, й справді ми з вами були знайомі ще в дитинстві? Скільки років з того часу вже минуло?
Вона: Ну, знаєте, в жінки не питають, скільки їй років!
Він: Ви ж самі признались, що вже на пенсії.
Вона: А й справді! В такому разі признаюся, що я не була тут сорок сім років.
Він: Тоді виходить, що я поїхав звідси на рік раніше вас. Зимою. А коли бути точним - в лютому. Тринадцятого лютого.
Вона: Тринадцятого лютого була така хуртовина. Властиво, спочатку падав тихий сніг, його нападало цілі замети. Після обіду піднявся вітер. А сніг же пухкий був, він хмарами знявся в повітря. Коли мені сказали, що він поїхав на станцію, я накинула кожушок, вибігла на вулицю, але жодна підвода на станцію не йшла, взагалі на дорозі ні душі живої не було. Я кинулась бігти, але ж де там було бігти, коли ноги грузнуть в заметах, вітер січе в обличчя, забиває подих. І все ж я бігла, поки не почула гудок поїзда. І тоді я зрозуміла, що вже пізно. Я сіла просто в сніг і сиділа, поки не відчула, що мені стало тепло і хилить в сон. Я відчула, що замерзаю, змусила себе піднятись і пішла додому. Вдома залізла на піч, але все одно вранці прокинулась з гарячкою. Цілий місяць хворіла, думали, не виживу. А через місяць вийшла за поріг, хитаючись від слабості. А воно вже весна, сніг майже зійшов, земля чорна, мокра, крізь торішнє опале листя пробиваються перші травинки, наче зелені голки. Я вдихнула глибоко-глибоко, голова в мене запаморочилася, я сіла на східці, заплющила очі, посиділа трохи і зрозуміла, що треба жити. Як би там воно не було, а треба жити.
(Вона так собі говорила, зовсім забувши про чоловіка, наче просто для себе згадувала вголос, а чоловік, який спочатку так неуважно її слухав, засовався на лаві, наче щось дуже хотів сказати, але не наважувався перебити. І лише коли вона замовкла, він взяв її за руки і почав пильно вдивлятися в її обличчя. Здогадливий читач, мабуть, вже сам знає, що тут ми підійшли до кульмінації).
Він: Так це ти?
Вона: Що ви хочете цим сказати? Пустіть мою руку, мені боляче!.. Ну, що ви так на мене дивитесь? Господи, так це ж ти?
(Потім наступила довга пауза, коли вони сиділи все по тих же протилежних кінцях лави, не дивлячись одне на одного. Але жінки завжди починають говорити перші, вони найбільше в світі бояться мовчання. Тож і тут жінка заговорила перша).
Вона: Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемося?
Він: Хто б міг подумати, що ми тут зустрінемося?
Вона: Ну, чому ж! Адже ми завжди зустрічались над озерцем, що за цією лісничівкою. Скільки разів ми тут проходили! Мені здавалося, що я могла б потрапити туди з заплющеними очима.
Він: А знаєш, його вже нема, того озерця. Принаймні я його не знайшов. Таке ж було чорне, таке бездонне, а висохло.
Вона: Воно не висохло. Таке глибоке озеро не могло висохнути. Його лише зверху торфом затягнуло.
Він: Яка різниця,- висохло чи торфом затягнуло. Все одно його вже нема.
Вона: Воно є. Просто воно заховалося від сторонніх очей. Може, не всім треба знати, що є на світі таке озеро.
Він: А кому потрібне таке озеро, про яке ніхто не знає? Яка з нього користь чи радість? Це як з нашої любові: ніхто про неї ніколи не дізнався, а що нам з того?
Вона: Невже ти мене все життя любив?
Він: Я як ти думаєш, чому я залишився один?
Вона: Прости мене... Але чому ж тоді ти так несподівано поїхав, навіть не попрощавшись? І потім жодної звістки за стільки років?
Він: Невже ти не пам'ятаєш, чому я поїхав? Ну, пригадай! Не пам'ятаєш? Я тієї осені зайняв перше місце в змаганнях молодих трактористів району. Я був такий гордий, я був такий щасливий, мені це здавалося першою сходинкою до тієї вершини слави, на яку я збирався піднятись. Мені так хотілося, щоб ти розділила зі мною мою радість. А ти що мені сказала? Не пам'ятаєш? Я запитав: «Тепер ти мене ще більше любиш?» А ти сказала: «А чому я повинна тебе ще більше любити?»
Вона: А й справді, чому я повинна була тебе більше любити? Тому, що ти зайняв перше місце в змаганнях? Але ж я любила тебе, а не знатного тракториста. А якби ти зайняв останнє місце, то що - я повинна була тебе розлюбити?
Він: Ну ось! Саме так ти мені сказала і тоді! Але ж я не зайняв останнього місця! Я зайняв перше місце! Перше! Я хотів стати славним на всю країну, вчинити щось небувале, і щоб усе це було для тебе, ради тебе, щоб ти цінувала це. А ти...
Вона: І саме тому ти мене кинув?
Він: Я не кинув тебе. Я ніколи тебе не кидав. Я вирішив поїхати в світ і так жити, зробити щось таке, щоб ти про мене весь час чула, щоб ти знала, де я і що зі міною. Я надіявся, що коли-небудь ти оціниш все, що я зробив, ти зрозумієш мене і сама напишеш мені бодай одне слово. І тоді я приїду до тебе, я негайно приїду забрати тебе, щоб ми вже завжди були разом.
Вона: Я ніколи нічого не знала про тебе. Питати в батьків, чи ти пишеш, мені не дозволила гордість. Того ж року я поступила в педінститут, а моя мама померла, так що мені вже нічого було повертатись в наше село.
Він: Але ж про мене писали в газетах. Про мене стільки писали в газетах.
Вона: Ах, милий мій, хіба в заміжньої жінки є час читати газети? Газети читає її чоловік. Цілком можливо, що твоє прізвище потрапляло йому на очі, але чого б він став говорити про це мені? Він же нічого про тебе не знав.
Він: Ти швидко вийшла заміж після того, як ми розлучилися?
Вона: Не так уже й швидко. Була на третьому курсі, а третій курс - найбільш відповідальний період для студентки педінституту, щоб шукати собі чоловіка. Бо зашлють тебе в яке-небудь глухе село, і що ти там знайдеш? Он і так стільки розмов про те, що хлопці після армії в село не вертаються. Так що треба хоч за когось вискочити, щоб вільний диплом отримати.
Він: І куди ж ти потрапила?
Вона: Все одно в село, бо мій обранець виявився агрономом. Тільки жили ми в такому місці, що онуки про ліс лише з моїх розповідей знають.
Він: Ти... дуже любила свого чоловіка?
Вона: Він здавався мені доброю людиною, я думала, що він буде дбайливим чоловіком і батьком.
Він: Ну, і він виправдав твої сподіванки? Він був дбайливим чоловіком і батьком?
Вона: Він був дуже молодим і безхарактерним і відразу потрапив у погану компанію. В тому колгоспі, куди його послали, голова, його помічник, головбух, - словом, уся верхівка,-  пиячили, господарювали колгоспним, як своїм. Що проти них міг зробити один головний агроном, коли він ще й молодий і без усякого досвіду? До того ж він ще на перших порах, поки нічого не знав, підписав якісь документи не перевіривши. От і вийшло, що він теж замішаний. Правда, оскільки не було доказів, що він щось брав собі, то йому дали менше всіх. Лише за недбалість.
Він: Ну, а ти?
Вона: А я залишилась у чужому селі з малою дитиною. А коли закінчилася декретна відпустка, директор школи сказав мені, що в нього нема для мене вільного місця, бо він розраховував, що я від такої ганьби куди-небудь поїду. І взагалі, він вважає, що в школі може працювати лише людина з бездоганним моральним обличчям. А хто повірить, що чоловік замішаний в темних махінаціях, а жінка про це нічого не знала?
Він: Але ж ти могла скаржитись?
Вона: В мене мати була дояркою, я їй змалечку звикла допомагати. А доярки в колгоспі завжди були потрібні. Тоді ж іще все вручну робилося. Все-таки спочатку дуже важко було. То, бувало, дитину вночі до грудей пригортаю та по хаті ношу, коли вона захворіє. А то з руками ходила та колисала, так пальці в суглобах викручувало.
Він: Ну, а потім?
Вона: Потім в районо дізнались і поновили мене в школі. Здається, це голова сільради постарався, хоч він і відмовлявся, коли я хотіла подякувати. Знаєш, що найгірше було? Не те, що робота важка, ні. Адже скільки жінок все життя її робить, то чому б і мені серед них не бути? І навіть не те, що несправедливо зі мною поступили. Найжалкіше було, що вся моя освіта нікому не потрібна. Адже ж я на історика пішла - не так, аби в який-небудь інститут поступити. Тоді ще можна було поступати, куди хочеш. Мене з дитинства цікавило, які люди жили колись на нашій землі, як вони жили, звідки пішли назви нашого села чи річки. Мені здавалося, що любити рідну землю можна лише тоді, коли про неї знаєш якнайбільше або, принаймні, хочеш знати. І от я чотири роки вчилась, стільки всього знаю, і раптом воно нікому не потрібне. Ну, але потім справедливість взяла верх, і я знову могла викладати свою улюблену історію, і все було добре. Ну, а як ти? Що було з тобою?
Він: Ну, якщо ти їхала з такою ясною метою - поступити в педінститут саме на історичний факультет, то в мене ніякої певної мети не було. Я знав лише одне: я повинен вчинити подвиг. Мені здавалося, що подвиги мене чекають на кожному кроці, варт лише від'їхати кілометрів на сто від нашого села. В житті воно вийшло трохи не так, але все ж... Поступив працювати на один великий завод, там був хороший спортклуб, виявилось, що в мене першокласні дані на лижника. Та й альпінізмом займався. Звання майстра спорту отримав. У всяких далеких переходах брав участь. А потім виникла ідея - на лижах перетнути Антарктику. Це було не так просто, але я потрапив у ту групу. Правда, для того довелося ще стати радистом, самого вміння ходити на лижах було мало.
Вона: Важко було?
Він: Степан Тимчук провалився в розколину. Отак ішов, і раптом провалився, і крикнути не встиг. І крига над ним відразу зійшлася, ми навіть зрозуміти не встигли, що трапилося. Вадим Іщенко зламав ногу. За ним прилетів вертоліт. А ми йшли далі. Я відморозив пальці на лівій нозі, вони почорніли, я вже був певен, що почалася гангрена, але мовчав.
Вона: Чому?
Він: Я повинен був дійти. Я був готовий померти, але тільки після того. Щодня я передавав радіограми, я знав, що їх публікують газети всього світу, але я думав лише про нашу районку. Мусила ж вона їх друкувати, адже ж я був тутешній, місцевий, я тут народився, я тут виріс, мене тут всі знали. І я уявляв собі, як ти щодня виглядаєш поштарку, а потім сама біжиш на пошту, щоб дізнатися, чи вже прийшла свіжа газета. Нехай би ти дізналась про мою смерть, але коли вже я пройшов Антарктику. Коли ми досягли мети, за нами прилетів літак. Спочатку думали таки мені відняти ноги, але нічого - виходили.
Вона: Прости мене... А я жила і нічого не знала. Школа, дім, дитина, сяке-таке господарство біля дому: город, кури, порося. Плани, конспекти, контрольні роботи. Тут не до газет. Чоловік повернувся. Звичайно, його знову головним агрономом не поставили, дали бригаду. А він вважав, що з ним несправедливо вчинили. І що посадили, і зараз. Почав пити. Тверезий він такий тихий був, а як вип'є - не доведи господи! Скільки разів нам з дітьми по сусідах довелося ночувати. Два роки, як у пеклі, прожили.
Він: Чого ж ти терпіла? Вічна ваша баб'яча причепливість: хоч який-небудь, аби чоловік!
Вона: Не тому, що хоч аби який-небудь, а тому, що чоловік. Хіба люди женяться лише на добро? Мовляв, якщо ти будеш здоровий, робитимеш службову кар'єру і багато заробляти, буду з тобою жити, а якщо в тебе почнуться якісь невдачі та нещастя, то тільки ти мене й бачив!
Він: Яке ж це нещастя - напиватися і ганятися за жінкою і дітьми?
Вона: А хіба він це від щастя робив? І хіба алкоголізм - це не хвороба? Через два роки я його таки вмовила лікуватись, і повіриш - помогло! Більше він в рот не бере. А якби я тоді його кинула, що б з ним було? Спився б до решти, може, вже й у могилі був би.
Він: І потім ви вже жили щасливо?
Вона: Хіба можна все життя жити лише щасливо? Всяке бувало. Частіше просто життя, про яке навіть не думаєш, щасливе воно чи ні. Іноді якісь труднощі І неприємності, про які знаєш, що вони - горе. А іноді приходить день, як свято, і ти знаєш, що це - щастя. Але ж свята бувають не більше кількох разів на рік. Ну, а ти? Що було з тобою після того?
Він: Після того?.. Що ж, тепер вже про це можна розповідати. А тоді це був страшенний секрет. Мене взяли в загін космонавтів. Сім років я проходив усю науку, здоров'я в мене було - медики вважали еталоном, технічних знань не вистачало, довелося надолужувати.
Вона: Ну, і?..
Він: Одного разу здавалося - скоро полечу. Мене назначили дублером, а це звичайно означає, що наступний політ - твій. Я супроводжував космонавта до самої ракети, нас показували по телебаченню, правда, прізвища мого не назвали, і ми були обоє в скафандрах, але я так надіявся, що ти в цю мить дивишся телевізор і серце підкаже тобі, що це я. І ти думаєш, що це ж я зараз полечу, і ламаєш пальці від хвилювання. Я на відстані відчував, як б'ється твоє серце. Це було якраз першого вересня, пам'ятаєш?
Вона: .Першого вересня?.. Першого вересня?.. Так, я пам'ятаю цей день. Мій син вперше пішов до школи. Ми йшли разом, я тримала його за руку, а він ніс великий букет жоржин. Привела, передала вчительці, яка мала вести перший клас, а сама зі своїм класом пішла за село до могили полеглих. Я завжди починала свій курс історії з того, що вела учнів до могили полеглих і говорила про війну. А вже тоді можна було починати з первісного суспільства. І от коли ми повернулись в школу, виявилось, що мого малого вже відправили в район в лікарню. Поки приїхала туди, а йому вже апендикс вирізали. Так що мені не до телевізора в той день було. Ти вже пробач. Хоч серце в мене таки дуже билось, це ти дійсно вгадав.
(Ну, як, влаштовує вас така романтика? Не дуже? Ну, чого ж ви хочете? Є велика любов на все життя, є подвиги, які здійснюються в честь жінки. Правда, дата така не кругла - сорок сім років. Для романтики треба б щось кругле, нехай би вже було рівно півстоліття. Але нічого не поробиш - таки сорок сім років. Зате зараз ось сидять наші герої, а надворі знову я-ак гримне!)
Він: Ну от, знову почалося!
Вона: Ну, а ти? Полетів?
Він: Ні.
Вона: Чому ж?
Він: Дурний випадок: їхав на велосипеді, упав, пошкодив колінну чашечку. На гори спинався, скільки разів зривався, падав - і нічого, а тут таке... За станом здоров'я більше не підходив.
Вона: А далі як ти жив?
Він: Думаєш, на пенсію перейшов? Ну, ні! Про досліди в сурдокамері чула? Людину закривають в камері, куди жоден звук не доходить, і вона там сидить тиждень, місяць, два. Так ось, вирішено було повторити дослід з Робінзоном: висадити чоловіка на безлюдний острів, не даючи йому нічого з благ цивілізації, за винятком передавача, яким він міг би викликати допомогу, якби дійшов до краю. Експеримент був на витримку: ніхто до тебе не прибуде, поки не покличеш.
Вона: Але ж передавач міг зіпсуватися!
Він: Цей варіант було передбачено. Раз в десять днів я повинен був передати умовний сигнал: «Все в порядку!» Якби я його не передав, прибули б мене виручати.
Вона: І скільки ж ти там пробув?
Він: Рік. Це був максимально визначений строк. Я міг би й довше там прожити, але це вже не від мене залежало. Вченим необхідно було дізнатися, якого рівня розвитку досягло суспільство з однієї людини, що мала в голові чимало теоретичних і практичних знань, але не мала нічого, окрім пари рук.
Вона: Ну, і якого ж рівня досягло це суспільство?
Він: Мідного віку не досягло, можливо, за відсутністю самородної міді на тому острові, але думаю, що неоліту я досягнув. Перед усім навчився добувати вогонь тертям. Потім виготовляти таке камінне знаряддя, що до мене тепер археологи за консультаціями звертаються. Уяви собі: навчився прясти шерсть і на дерев'яних спицях в'язати одяг! Коли приїхали за мною і побачили мене в костюмі, то не хотіли повірити, що це я сам сплів. Підозрювали, що якась моя коханка таки зважилася приплисти й привезти цей подарунок.
Вона: В тебе були коханки?
Він: ...Отоді й з'їв я той шматок хліба, що був такий смачний, як сьогоднішня картопля. А потім мене показували по телебаченню. На цей раз вже з відкритим обличчям в передачі «Клуб кіномандрів». Невже ти навіть цю передачу ніколи не дивилась?
Вона: Цю передачу я завжди дивилась. Адже це була єдина моя можливість помандрувати по світі. Адже ми навіть у відпустку ніколи не їздили, бо влітку в чоловіка саме робота, а взимку, під час навчального року, я не можу. Та й діти, господарство - на кого їх лишиш? Оце вперше за все життя ми отак вибрались всією сім'єю. Чому ж я тебе не бачила? Коли це було?
Він: Це було двадцять п'ятого червня.
Вона: Двадцять п'ятого червня... Двадцять п'ятого червня... Звичайно, пам'ятаю! В цей день моя донька заміж виходила. І я була така щаслива, що в мене донька - красуня, і сумна, що вона вже зовсім доросла - ось заміж виходить. І я думала: як той час біжить! Як бачиш, в той день мені теж не до телевізора було.
Він: Знаєш, у мене там на острові, окрім передавача, ще був магнітофон з запасом чистих касет і батарейками, і я кожен день робив звіт. А потім я три роки сидів, розшифровував ці записи і писав книжку. Казали, книжка вийшла непогана, я за неї навіть міжнародну премію отримав. Ти, звичайно, її теж не читала? Вона була в темно-блакитній обкладинці, коричневий обрис острова і на ньому одне-єдине зелене дерево. Це, звичайно, фантазія художника, бо острів був досить лісистий. Книжка називалась «Рік наодинці». Не читала?..
Вона: Темно-блакитна обкладинка з обрисом острова? Я пам'ятаю її. Мій син читав її і був у захопленні. Я прибирала у нього в кімнаті, взяла її в руки, подумала, що прізвище автора знайоме.
Він: Лише знайоме? Ти так забула мене?
Вона: Мені й на думку не спало, що це міг бути ти. Ти залишився так далеко за роками, в юності, яка вже наче й не була моєю, а лише приснилась колись.
Він: Ти не згадувала ніколи про мене?
Вона: В мене було стільки щоденних справ. Треба було думати, що зварити сьогодні на обід, і що в сина знову черевики розвалились, і що трьом учням загрожують двійки в чверті, і що прання зібралась ціла купа, і що чоловік надто пізно додому повертається. Потім виявилось, що в нього є коханка.
Він: Він кинув тебе?
Вона: Через півроку вернувся. Сказав, що винен, що зрозумів свою помилку, що не може без мене і дітей.
Він: І ти, звичайно, простила його?
Вона: Ми з ним прожили двадцять років. Я чекала його, поки повернувся з тюрми. Я терпіла, поки врятувала його від горілки. В нас було двоє дітей. Це що-небудь означає?
Він: Я ж говорив, що жінки - найбільш нікчемні створіння на світі! Ти її любиш, як сорок тисяч братів любити не можуть, ти для неї робиш усе, що здавалося понад людські сили, а їй нічого цього не треба. Вона виходить заміж за чоловіка, який п'є, потрапляє в тюрму і зраджує її. І вважає, що прожила цілком нормальне життя.
Вона: Милий мій, зрозумій, жінці не потрібні подвиги, жінці потрібне життя. Звичайне життя, коли вранці не встигнеш додивитись третій сон, а вже треба зірватись, щоб приготувати сніданок і вирядити з дому чоловіка і дітей, а потім в останню мить вискочити самій, ховаючи під хустку непричесане волосся. І треба робота, яка б тобі, звичайно, була по душі і щоб ти себе в цьому ділі відчувала не з останніх, але щоб вона не віднімала в тебе все твоє життя без останку. Бо ж є дім і є сім'я. І всім вам, майбутнім космонавтам і героям, треба прати пелюшки і варити манну кашу. Та й потім, коли ви стаєте космонавтами, комусь треба пришивати вам гудзики і мити тарілки після обіду. І навіть якщо ви не стаєте космонавтами, а просто залишаєтесь на все життя звичайними агрономами, то хіба вас не треба любити?
Він: Це - любов? Це, по-твоєму, любов? Оце щоденне животіння, оце копирсання в дріб'язкових клопотах?
Вона: Слухай, хто дав тобі право так дивитись на людей? Думаєш, якщо ти досягнув південного полюса, то всі люди - пігмеї, варті лише презирства? Це люди, розумієш, люди, і ти міг здійснювати свої подвиги лише тому, що на світі в той час мільйони і мільйони людей робили свої крихітні справи. Може, той шматок хліба, про який ти згадував, і був з зерна, що виростив мій чоловік.
Він: Все одно ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ненавиджу цю безглузду ідею приїхати в це село, де я не був майже півстоліття! Ненавиджу цю грозу! Ненавиджу цю лісничівку! Будь проклята ця наша зустріч! Для чого тоді було потрібне все моє життя, якщо ти про нього навіть не знала? Я думав: усе, що я роблю, це для тебе, а ти навіть мене не згадувала! Книжку з моїм ім'ям тримала і лише подумала, що знайоме ім'я!
Вона: Ти куди це направився?
Він: Не хочу я більше бути в твоїй присутності! Не можу і не хочу!
Вона: Божевільний! Гроза знову розійшлася!
Він: Невже ти думаєш, що така гроза може мене злякати? В Антарктиці було гірше. (В цю мить пролунав особливо сильний удар грому, аж вони обоє здригнулись і замовкли. А на вікно лягли червоні відблиски).
Вона: Дивись - щось горить! А знаєш, що це? Це та сосна, під якою ми з тобою зустрічались. Це в неї зараз блискавка ударила.
Він: От і нічого не залишилось. Озеро зникло, сосна горить. І моя любов виявилась, як те озеро: ніхто про неї не знав і нікому вона не потрібна.
(Жінка завжди залишається жінкою. А якщо вона матір, то в її ставленні до всіх людей буде щось материнське. От і зараз вона відчула материнський жаль до цього чоловіка. Вона заспокоюче погладила його по плечі, вони стояли і дивились на вогонь за вікном. Зрештою, вогонь наче почав пригасати. Зате посилився шум дощу).
Вона: Господи, закінчиться це коли-небудь чи ні? Де ж там мої? Невже вони досі бродять під дощем? Адже вони зовсім лісу не знають...
Він: Божевільна, ти куди? Що ти - знайдеш їх у такій тьмі? Чи перекричиш грозу? Якби вони були десь тут поблизу, то вже помітили б вогонь у вікні і прийшли сюди. Я певен, що вони якраз і вийшли на дорогу, саме тому, що вони вперше в цьому лісі. Знаєш, коли людина вперше сідає грати в карти, то вона обов'язково виграє. Ну, заспокойся!
Вона: Але що ж нам робити?
Він: Ти знаєш, котра зараз година? Рівно північ. Я думаю, нам варто лягти спати, бо до ранку ми все одно звідси не виберемося.
Вона: А де ж тут спати? На цій лаві?
Він: Відкрию тобі секрет: тут на печі лежить цілком пристойний сінник. Коли я туди мокрий заліз, і то умудрився заснути. Уявляєш, яка там зараз благодать, коли піч натоплена?
Вона: Як? Ми з тобою будемо разом спати?
Він: Невже ти зараз боїшся мене? Півстоліття тому ти небоялась бігти до мене в ліс, а тепер боїшся разом переночувати? В такому разі ти лізь на піч, а я буду тут на лаві.
Вона: А й справді, згадала баба, як дівкою була. Думаю, якщо я одну ніч в житті пересплю поруч з стороннім чоловіком, за це мене відразу в пекло не пошлють! Бо де ж ти такий довгий на такій короткій лавці помістишся? Слухай, а тут і справді затишно!
Він: А що я казав!
(Так закінчилась перша частина нашої романтичної повісті. Правда, те, що вони полізли на натоплену піч, це випадає з жанру, але зробимо скидку на їх вік. Звичайно, якби вони були на півстоліття молодші, то цілком можливо, що ніяка гроза їх не злякала б, навпаки, вони побігли під ту грозу, щоб ловити руками блискавиці і бігати навзаводи з вітром, і підставляти обличчя дощу. Але всьому свій час. Наші герої полізли на натоплену піч, пригрілись і заснули.
що вже їм там снилось, це нехай залишиться їхньою особистою таємницею. Має ж людина право на якісь свої бодай невеликі інтимні секрети. Ну, бодай, що тобі приснилось).


ЧАСТИНА ДРУГА

(А друга частина починається різко контрастно до першої. Бо гроза минула, і був чудесний свіжий ранок, коли мокрі дерева унизані золотими краплинами, птиці співають особливо радісно, а повітря таке, що хочеться дихати і дихати. На жаль, воно якось зараз виходить, що там, де є чим дихати, то нікому, а там, де є кому дихати, там нічим дихати. В цьому разі бодай одна людина могла порадіти тому озонному повітрю, бо жінка за звичкою прокинулась рано, вийшла в ліс, умилась росою і чомусь вернулась назад. Звичайно, незрозуміле, чому людина, яка вчора весь час поривалась іти в дощ, щоб розшукувати своїх онуків, зараз, коли вже можна було йти, не побігла, а побродила біля лісничівки і вернулась в неї. Адже ж не марно говорять про жіночу логіку. А надто, коли жінка зустрілась зі своїм першим коханням. Скільки б там років не минуло, це не має значення. Може, навіть навпаки: чим більше часу минуло, тим прекраснішою здається ота перша любов. Тим більше за нею жаль, тим більше здається, що якби ти її тоді не втратила, то прожила б зовсім інакше життя. Звичайно, інакше - в розумінні щасливіше. Не знаю, що саме вело жінкою, що вона все-таки вернулась. Зрештою, давайте послухаємо її).
Вона: Яка краса, господи, яка краса! Варт вчора було заблудитись і так вимокнути, щоб сьогодні побачити схід сонця в лісі. Наче на кожну найтоншу стеблиночку нанизано діаманти. І повітря шовкове обіймає тебе, пестить, проникає в кожну клітиночку тіла. Наче не лише грудьми дихаєш, а всією своєю істотою. А як тут, в цій хатині, зараз похмуро і сіро. І повітря застояне, і світло крізь віконце майже не проникає. А вчора під акомпанемент грози тут було так тепло і затишно, такі приємні відблиски полум'я з печі розганяли пітьму. Куди воно все ділося сьогодні? Звичайно ж, у печі ні жаринки, навіть попіл вже прохолов. Як він вчора сказав? «В моєму житті було стільки всього, що якби я почав розказувати, то з цієї картоплі залишився б попіл та й той вітер розвіяв би». Ось і попіл є, лише вітер ще не зміг його розвіяти.
Але що же я, справді? Надворі білий день, дощу нема, треба поспішати додому. Де ж вони, всі мої? Як вони провели цю ніч? Невже отак в лісі під дощем? Не дай бог, малі попростуджуються. Та й чоловік останнім часом скаржився, що в попереці коле. Ану ж нирки? Та ще на них простуду. Швидше додому та про все дізнатись! Але отак піти і не попрощатись, не сказати жодного слова? Після того, що він вчора мені розказав? Коли я знаю, що через мене він залишився на все життя один? І ще раз скривдити його - отак зникнути, і все? А він спить?.. Спить... І посміхається вві сні. Навіть на дитину схожий. Якось досі не звертала уваги: невже ми, дорослі, коли засинаємо, стаємо схожі на дітей? Розбудити? Жаль... Він так щасливо посміхається, мабуть, йому сниться щось хороше-хороше. Нехай ще трохи поспить. Хвилин десять підожду. Не більше. А якщо це вікно відчинити, щоб сюди свіже повітря зайшло? Але ж тут павутинням заснувало!
(Іще раз повторюю: жінка залишається жінкою. Через кілька хвилин вона вийде з цієї лісничівки і більше ніколи сюди не повернеться, але зараз вона відчуває себе тут удома і починає наводити порядок: обмітає павутину, воює з заржавілими защіпками, щоб відчинити вікно і впустити свіже повітря. Це їй зрештою вдається, сюди, в цю хмуру хатину, вривається свіже повітря, сонячне проміння, пташиний гомін. Саме в цю мить прокидається чоловік, і не може не замилуватись жіночою постаттю в освітленому сонцем вікні. Тут, мабуть, романтична історія починає перетворюватись в ідилію, але нічого не поробиш. Не може ж автор задля чистоти жанру відмінити закони природи, утримати грозу, а тим більше відмінити схід сонця).
Вона: Доброго ранку, сплюхо!
Він: Доброго ранку, рання пташко! Каюсь, але цей гріх у мене є: люблю вранці поспати. Що б там не говорили індійські йоги, що найкорисніший сон до півночі, для мене найкорисніший сон при сході сонця. Як тобі спалося?
Вона: Прекрасно! А тобі?
Він: Ще прекрасніше!
Вона: А звідки тобі відомо, що тобі спалося ще прекрасніше, ніж мені?
Він: Адже це було здійснення мрії мого життя. Все життя я мріяв про те, що коли-небудь настане ніч, і ти заснеш поруч зі мною, і я буду берегти твій сон. Тільки, здається, я заснув першим, так що берегти твій сон було нікому.
Вона: Все одно, мені здається, що ніколи ще я не спала так тихо і спокійно, як цієї ночі. Хоча, здавалося б, навпаки: ліс, гроза, ця покинута лісничівка, тривога за своїх - що з ними. А мені снилось щось таке світле і барвисте. Якісь не то метелики, не то квіти. То вони сиділи на одному місці і були квітами, а коли їм набридало сидіти, вони зривалися в політ і перетворювалися на метеликів. Кажуть, кольорові сни сняться лише дітям, а я їх бачила чимало. Але такого кольорового, як цієї ночі, - ніколи. Ой, що ж це я стою? Мені пора йти. Мої вже там божеволіють від тривоги.
Він: Підожди іще хвилину! Сорок вісім років я тебе не бачив, але все надіявся, що настане той день, коли я обов'язково тебе зустріну, і це вже буде назавжди. Це було, наче божевілля. Адже через рік, через п'ять, ну, через десять я мусив би зрозуміти, що коли ти досі не обізвалася, то вже марне чекати. А я чекав і через двадцять років, і через тридцять. І що найсмішніше: я не міг собі уявити, що ти теж міняєшся з часом. В моїй уяві ти назавжди залишилась тоненькою сіроокою дівчинкою з ямочками на щоках. Ось і зараз я дивлюсь на тебе і бачу тебе такою, як тоді. А щоб ти заміж вийшла - такого взагалі бути не могло. Хіба ти могла вийти заміж за когось іншого в той час, коли я видирався на гірські вершини в твою честь! Ми там ховали під камінням капсулу з нашими іменами, і я завжди дописував твоє. Якби я полетів у космос, твоя фотокартка була б зі мною. То хіба ти могла вийти за іншого? А зараз ти підеш звідси, і ми вже ніколи не зустрінемося, і тепер я вже все життя, яке мені залишилось, буду жити з усвідомленням того, ще все це було даремно, що воно тобі не було потрібне, ти навіть про нього не знала.
Вона: Зате ти можеш згадувати, яке в тебе було цікаве, змістовне життя. Ти побував у стількох країнах, ти дивився на нашу Землю з висоти стількох гірських вершин і навіть з полюсу. Ти замалим не побачив її з космосу. Ти зустрічався з такими цікавими людьми, в тебе було стільки знайомих. А я... Що я? Все життя в одному селі, всі дні схожі один на другий. Ото тільки що зима, весна, літо, осінь - от і ще один рік минув. Ти можеш згадати про кожну здобуту вершину, навіть життя на тому острові - кожен твій день записаний на плівку. А я? Чи мені згадати кожну вимиту тарілку, кожен пришитий гудзик? Мені навіть згадати нічого. Так, наче в мене й не було життя.
Він: Вчора ти говорила інакше. Ти говорила щось зовсім протилежне. Що, мовляв, моє життя було можливим лише тому, що мільйони і мільйони людей жили так, як ти. Чому ж сьогодні ти заговорила так?
Вона: Не знаю. Щось трапилося зі мною за цю ніч. Вірніше, неправда - знаю. Розумієш, я вчора захищала своє життя. Так само, як мати захищала б свою дитину, якби її в чомусь звинуватили. Адже мати ніколи не вірить, коли про її дитину говорять щось погане. Вона твердить: не може бути, це помилка, це брехня, це наговір, він у мене хороший, він у мене найкращий у світі. Як же я могла отак відразу погодитись, що прожила нехай і чесним, нехай і трудовим життям, але не таким повнокровним, як воно могло бути. В тебе хоч в уяві була велика любов. А в мене був чоловік, про якого я думала, що матиму на кого спертися. І що з того? Довелося все життя самій його підтримувати, втішати, чекати, рятувати. Ми тоді з тобою навіть не поцілувались ні разу, один-єдиний раз ти торкнувся губами моєї щоки, а в мене світ пішов обертом. А коли в нашу шлюбну ніч...
Він: Чому ж ти замовкла?.. Говори, чуєш!.. Я хочу, щоб ти сказала мені все до кінця!
Вона: Мені хотілося стиснутись в маленьку грудку і провалитись кудись глибоко під землю. Я подумала: невже люди для цього женяться? Тільки не надійся, що я згадувала тебе і думала, що з тобою все було б інакше. Я ні про що не згадувала, я тільки думала: і це все? Потім звикла, що це такий же мій обов'язок, як і все інше, як уся хатня робота. Виходить, я сама себе обікрала. Може, й не сама, просто так воно вийшло. Просто я не знала, що буває інше життя. Що воно могло бути в мене...
А! Зрештою, яка різниця: чекати чоловіка з тюрми чи з космічного польоту!.. Прости мене. Це я знову так - зі зла. Я знаю, що різниця є. Але ж треба мені себе хоч чимось потішити. Коли вже нічого не зміниш, треба себе хоч якось потішити. Прощай!
(Важке це слово - прощай! Воно звучить, як падіння каменя, як вирок, як... З чим би ще його порівняти? Не поспішайте говорити це слово, затримайтесь перед тим, як його вимовити, подумайте краще до того, бо потім вже може бути пізно. Ось і наша героїня, вже вимовивши це слово і навіть підійшовши до дверей, раптом зупинилась і вернулась назад. Що її змусило вернутись, що залишилось ще недомовленим поміж ними? Зрештою, надаймо їй слово).
Вона: Знаєш... Поцілуй мене... Щоб хоч раз в житті мене поцілував чоловік, якого я любила. Я заплющу очі і постараюсь уявити, що не було всіх цих років, що це тоді, коли ми стояли над озером і озеро ще було. Ще не заросло торфом.
(Не смійтесь, будь ласка. Далебі, це не комедія: от, мовляв, двоє стариків надумали цілуватися, як їм не соромно! Повірте, для кохання нема віку, є лише стан душі. І нема зараз перед вами стариків, є чоловік, який все життя кохав одну жінку, є жінка, яка зуміла викликати таку любов, правда, ще є велике життя, яке вони прожили нарізно і якого вже не повернеш назад. Вони все це розуміють, тому довгу хвилину стоять мовчки. Тільки жінка заплющила очі, а чоловік дивиться на неї. Потім він обережно бере у долоні її голову і цілує просто в губи. І знову вони довго мовчки стоять, пригорнувшись одне до одного. Раптом жінка починає плакати).
Він: Чого ти плачеш? Прости мне, якщо це вийшло не так, як ти думала.
Вона: Я плачу, що все життя могло бути так, а я навіть про це не знала. Навіщо нам було приїздити сюди в один час, навіщо нам було іти в ліс в один день, навіщо нам обом було шукати сховку в цій лісничівці, навіщо нам було про все це говорити, коли вже нічого не зміниш, коли вже пізно, пізно, пізно!
(Це, мабуть, найстрашніше - зрозуміти, що твоє життя могло бути зовсім інакшим, значно щасливішим, а воно пройшло і вже нічого не зміниш, і ти сам у тому винен. Людина ніколи не може змиритися з цим, а надто з цим не можуть змиритися чоловіки. Це вони вирушають в невідомі землі, щоб потім туди за ними їхали жінки. Це вони творять нові ідеї, а що з тих ідей виходить - за це розплачуються жінки. Це єдина каша, яку заварюють чоловіки, а їсти її доводиться жінкам. Ось і зараз тому, що чоловік так собі самочинно вирішив на зло коханій жінці робити подвиги, щоб вона каялась, і чомусь розраховував, що з цього вийде щастя для них обох, вийшла самотність для нього і... ні, не нещастя, а звичайне життя, яким живуть тисячі і тисячі жінок. І нічого тут не відміниш, але чоловік вирішив відмінити, він раптом хапає жінку за руки і починає говорити палко, уривчасто, вкладаючи в свій голос всю силу переконливості).
Він: Слухай, а хто сказав, що вже пізно? Ми що - зустрілися з тобою в лікарні для безнадійно хворих? Та й то у нас було б бодай кілька днів для щастя. А ми ж з тобою за сучасною медичною термінологією ще навіть не старі. Ми - люди середнього віку. Чуєш: середнього віку! Ми ще можемо прожити разом бодай половину того, що прожили нарізно, і будемо щасливі. І будемо щасливі, як ніхто ніколи. Мовчи, не заперечуй! Ми винні один перед одним, ми обоє винні. Не будемо тепер уточнювати, хто більше винен, хто менше. Я був надто самонадіяним, коли вважав, що моя слава обов'язково дійде до тебе. Ти надто швидко погодилась з тим, що в нас усьому кінець. Давай наперекір усьому доведемо, що це не кінець. Почнемо все з самого початку, почнемо своє життя заново.
Вона: Ти збожеволів... Хіба можна почати життя спочатку?
Він: Можна. І треба, коли ти відчуваєш, що те, яким ти живеш, стає неможливим. Згадай: скільки разів я починав усе спочатку: і коли покинув село, і коли збирався на полюс, і коли готувався в космонавти, і коли жив на острові, і коли взявся писати книжку. Адже все було спочатку. То невже тепер ми з тобою вдвох не зуміємо почати нове життя?
Вона: А... Як же я залишу своїх?
Він: Кого своїх? Сина і доньку? Хіба вони живуть з тобою? Хіба ти їм потрібна? У них своє життя. Яка їм різниця, за якою адресою тобі листи писати? І так же, мабуть, писали раз на рік?.. Ну ось, бачиш... А захочуть в гості приїхати - в мене ж умови, мабуть, дещо кращі, ніж ті, до яких вони звикли. Захочеш онуків забирати - скільки завгодно! Я так мріяв, що у нас з тобою будуть діти. І онуки також.
Вона: Але ж у мене не тільки діти й онуки...
Він: Ти віддала йому більше сорока років свого життя. Хочеш сказати, що він віддав тобі своє? Нічого він не віддавав. Він просто брав, користався, жив. Це жорстоко - позбавити його всього цього? Але чи на світі завжди так можливо, щоб ніхто не страждав? Пригадай, коли ми з тобою любились, твоя найкраща подруга любила мене, навіть отруїтись хотіла. Хіба це не було жорстоко, що я був не з нею, а з тобою? Але хіба я міг інакше?
Вона: Знаєш, мені здається, що ти нітрохи не змінився. Ось тільки волосся стало сиве. І зморшка між бровами. І тут, біля уст. Тільки ти від цього наче став кращим. То було не обличчя мужчини, а так, легкий начерк. А тепер ніби талановитий художник впевненою рукою проявив усі твої риси.
Він: А в тебе волосся пахне травами і дощем.
Вона: А я вже виходила в ліс і вмилась. Знаєш, на листі стільки води, що досить сколихнути гілку і можна набрати повні долоні. А вона ж така чудова - ця лісова дощова вода. Мені здається, що я помолодшала на десять років. Ти не вважаєш?
Він: Ти помолодшала на сорок вісім років, і я тобі про це вже говорив. Тоді я теж піду вмиюсь, може, й мені вдасться помолодшати хоч трохи. Щоб бути тобі до пари.
(І ось чоловік повторює свою помилку: він знову залишає кохану жінку. Не можна залишати коханих жінок, не можна ні на хвилину! Хтозна, що може трапитись за ту хвилину. Це вам здається, що за хвилину нічого не може трапитись, вас весь час кудись тягне ви думаєте: нічого страшного, я лише на хвилину! І повертаєтесь, а воно вже все не так, і виявляється, що минув рік, п'ять, десять. І кохана жінка вже чиясь хоч і не кохана, але жінка. Ось і зараз, коли жінка, наче зачарована, стояла посеред лісничівки, де її залишив чоловік, і посміхалась, і тихо повторювала: «Невже це можливо? Невже це можливо - все життя спочатку?» А в цей час біля лісничівки почулись голоси і кроки, в дверях появилась постать дівчинки, яка весело закричала: «А ось і вона, ось і вона!» Жінка здригнулась від цього вереску, але вона й повернутись не встигла, як у лісничівку ввірвалась ціла ватага людей. Зрештою, їх не так уже й багато було: чоловік жінки, її донька, зять, онук, онука, але що вони метушились, розмовляли збуджено, багато і всі водночас, здавалося, що хата переповнена людьми і галасом).
Онука: Ага, а я перша! Ага, а я перша!
Донька: Мамочко, ми так хвилювалися. Куди ти зникла? Ми всю ніч спати не могли.
Чоловік: Ну, як же так? Ми вперше в цьому лісі, і то відразу втрапили додому, а ти тут виросла - і заблудилася?
Зять: Не говоріть неправду, тату, не так вже ми відразу втрапили додому. А то мама може подумати, що ми її отак кинули і побігли самі ховатися від грози. Ми ще довго ходили і гукали вас, але ж воно грім, шум вітру - нічого не чути. А тут вже й темніти почало. Довелося батька насильно додому вести, бо ж він ніяк не хотів зрозуміти, що блукати в нічному лісі під час грози і шукати людину - це безнадійна справа.
Онука: Ой, а як ми намокли, як ми намокли! Як прийшли додому, то роздягалися і викручували все. Бо і ниточки сухої не було.
Онук: А я ж казав, що нічого поганого з бабусею не може трапитися, раз вона тут народилась і виросла. Вона ж тут кожну стежку знає.
Онука: Але ж це було давно-предавно! І ліс за цей час, мабуть, змінився. І старі дерева попадали, а нові виросли. І стежки позаростали.
Зять: І справді, мамо, як ви втрапили в цю лісничівку? Тут довкола така гущавина, що ми її вдень ледве помітили, а ви вночі втрапили
Чи ви не тут ночували?
Вона: Ні, я тут ночувала. Я знала про цю лісничівку ще замолоду, я тут часто ходила. Дійсно, воно заросло довкола, але я відразу її знайшла.
Онука: Одна в лісовій хатині? Ой-ой-ой! А ти не боялась? А якщо лісовик? Або русалки?
Онук: От дурепа! Люди в космос літають, а вона в лісовика і русалок вірить.
Вона: Скільки я разів тобі говорила, щоб не вживав негарних слів?
Донька: Ой, що ми тут базікаємо, коли мама змерзла і голодна! Це ж треба - ночувати в мокрому одязі! І де ти тут спала - на отій лавці? Давай я тебе розітру спиртом, бо ти можеш простудитися.
Вона: Та не треба...
Донька: Сказала: роздягайся - значить, роздягайся! Хто з нас медик? Я ж не сперечаюсь з тобою, коли народився Піпін Короткий? Ах, вона соромиться чоловіків! Чоловіки, ану відверніться, поки я маму розітру спиртом.
(З жінками не сперечаються. З медиками тим більше. Хтозна, чому жінка не розповіла все, як воно було: що вона обсушила одяг ще звечора перед вогнем, і що спала на натопленій печі. Може, тому, що тоді стало б відомо, що спала вона там не одна. Але ж все одно той третій мав ось-ось вернутись, і вони ж усе вирішили, то чого ж тут критися? Лишається ще раз послатися на незбагненну жіночу логіку, а тим часом жінка покірно роздягнулась, і донька почала розтирати її спиртом, а онук з онукою, як то цікаві діти, почали нишпорити по хатині і замалим не викрили, що їхня бабуся хотіла утримати в таємниці).
Онук: А я знаю, де бабуся спала! Вона зовсім не на лаві спала, а на печі. Тут навіть матрац є. Татку, можна, я тут хоч одну ніч переночую?
Онука: А це піч? Це така справжня піч, в якій колись хліб пекли? І тут пекли? Ой слухайте, а тут вогонь є!
Онук: Де? І зовсім нема! Все це ти вигадала!
Онука: Нічого я не вигадала! Там була одна іскринка, така золота-золота. Просто вона згасла, поки ти біг. Але ще від неї попіл теплий, ось попробуй сам.
Онук: От дур... ненька! А чому б йому не бути теплим? Адже літо. Пригадай, який вчора пісок на дорозі був гарячий-гарячий.
Онука: Так це ж учора, а сьогодні земля зовсім холодна.
Онук: Ні, з цими жінками таки ніколи не договоришся! Надворі ж ішов дощ, от і земля охолола. А тут же дощу не було.
Донька: Ну от, зверху ми тебе наче привели в порядок. Ось надягай халат. Надягай, надягай, нічого, що байковий. Після такої пригоди саме в раз. Ти ж уже бабуся. А тепер тебе ще зсередини розігріти. Ось термос з бульйоном, ось термос з чаєм. А це бутерброди і пиріжки - ти ж голодна, як вовк, я думаю.
(Найголовніше покликання жінки в цьому світі - годувати ближніх своїх. Яке перше запитання задає жінка або мати своєму чоловікові або синові, коли він появляється в дверях? Правильно, перше: «Де ти пропадав?» І відразу ж без паузи, так що його можна вважати продовженням першого питання: «Їсти хочеш?» Розповідали, як помирала одна бабуся. Коли вона вже лежала зовсім без пам'яті, прийшов її син, сам уже людина пенсійного віку. І раптом бабуся розплющила очі. «Це ти?- запитала вона. - Голодний же, мабуть». І... померла. Так ото ж зараз донька застелила стіл поліетиленовою плівкою, дістала з принесеного кошика термоси і пакунки з бутербродами і почала це розкладати на столі, зять їй намагався щось допомогти, діти все були захоплені розвідницькою діяльністю, так що в жінки і її чоловіка з'явилася можливість глянути пильніше одне на одного. І вийшла у них отака розмова).
Вона: В тебе таке стомлене обличчя і синці під очима. Ти не спав цю ніч?
Чоловік: Як же я міг заснути, не знаючи, де ти і що з тобою? Я все рвався іти тебе шукати, хоч і розумів, що це безглуздо. Але я уявляв собі, як ти бродиш під дощем нічним лісом і навіть під дерево не можеш заховатися, бо ти ж знаєш, що блискавка б'є в дерево, але не знаєш, яке вона вибере. Я не спав і думав про наше життя. І мені чомусь здалося, що все твоє життя було, як ця ніч. Самі грози, самі неприємності, самі труднощі, і так без кінця. І ще подумав, що це ж усе було через мене. Ну, що я тобі дав у житті, окрім труднощів? Ще й навіть ніколи не подбав про те, щоб тебе чимось порадувати. Ти була для мене чимось таким звичайним, таким своїм, наче рука чи нога, якими просто користуєшся, і на думку тобі не спаде, милуватись ними чи приділити їм якусь особливу увагу. От коли заболить, тоді починаєш няньчитись, а коли вже нависне загроза їх зовсім втратити, тоді здається, що нічого в тебе не було дорожчого від цієї руки чи ноги, саме без неї тобі не жити.
Вона: Слухай, що з тобою трапилося? Ти за все життя ні разу мені такого не говорив. Коли я отак згадаю, мені здається, що взагалі щодня ти говорив мені не більше десяти слів.
Чоловік: Не знаю, що зі мною трапилося, але щось трапилося. Я ніколи не думав про те, що можу залишитись без тебе. А сьогодні вночі мені чомусь здалося, що я втрачаю тебе, і такий мене страх пройняв. Я зрозумів, що якби й померла, то і я б помер. Ну, може, не поліз би у петлю, не кинувся б у воду, але я вже не був би живим. Бо ти тільки для мене зробила, що я - вже не я, а частина  тебе.
Донька: Ну, голубоньки сивенькі, вистачить вам воркувати. Невже ви досі не наворкувались? Золоте весілля ось-ось, а вони все в коханні освідчуються. Просто як в кіно. Сніданок на столі, і мамі необхідно зігрітись і підкріпились.
Зять: Як говорити правду, то ми теж пішли з дому, не поснідавши, так за вас хвилювались.
Донька: Натяк такий прозорий, що його останній дурень зрозумів би. Вистачить і для тебе, вистачить. Може, навіть дітям залишиться. Про себе з татком я вже мовчу. Мамочко, тобі перш за все скляночку гарячого бульйону.
Онука: Віддай! Чуєш, віддай! Мамо, а чого він забрав мій пиріжок?
Донька: То візьми інший, вони ж усі однакові. От уже ніяк не помиряться! Мамочко, якби ти не забирала їх на канікули, то я з ними давно б збожеволіла. Звичайно, це безсовісно з мого боку, але тільки за літо я й відпочиваю.
Вона: Діти як діти. Хіба ти забула, скільки у вас сварок з братом було?
Донька: На моє щастя, я була набагато від нього старша, так що поки ми були малі, він не міг зі мною справитися, а коли він став підлітком, то я вже була зовсім дорослою і могла не звертати на нього увагу.
(«Сім я вечеря коло хати»,- наш національний геній, коли хотів показати ідеал сімейного щастя, не придумав нічого, ніж той момент, коли мати і, мабуть же, батько та діти зібралися за сімейним столом і споживають трапезу. Правда, тут був сніданок, але це не заважало усім проявляти свій апетит. Ну, звичайно, вони ж усі вже прогулялися лісом, розшукуючи свою втрачену бабусю. А чому ж бабуся щось не проявляла апетиту? Хтозна чого, але їй якось зовсім не їлося. Правда, цього ніхто не помітив, навіть донька. І ще ніхто не помітив, як на порозі появився чоловік. Він був такий же щасливий і усміхнений, достеменно, як жінка, коли вона на самому початку другої частини нашої романтичної історії увійшла знадвору. В руках у нього був цілий оберемок лісових квітів, які він, безумовно, хотів подарувати своїй коханій. Можливо, це були перші квіти, які він їй зібрався подарувати, тоді, в молодості, йому, мабуть, це не спадало й на думку. Він увійшов і зупинився. Ні, то його зупинив владний і благальний погляд жінки. Це тривало всього кілька секунд, але цього вистачило, щоб він зрозумів її. І зник. Зник без жодного слова, нечутно і безшелесно. А «може, його взагалі не було? Бо ж ніхто нічого не помітив, тільки маленька майбутня жінка, у якої все це ще було попереду, щось відчула).
Онука: Бабусю, що з тобою?
Донька: Мамо, тобі погано?
Вона: Ні-ні, все в порядку, не хвилюйтесь. Я бачу, наші чоловіки не забули прихопити пляшчину з коньяком. То нехай вони наллють усім по крапелині. Дорослим, розуміється. Я хочу сказати тост.
Я пропоную випити за те, що ось так неждано-негадано ми всі снідаємо в цій лісничівці, куди я ніколи не заходила, хоч стільки разів проходила мимо. На цій землі я народилась, виросла, тут пройшла моя юність. А потім я прожила стільки років і зовсім не думала, що можу коли-небудь повернутися сюди. І якби не оці шибеники, то я, мабуть, і не вернулася б, і не було б цієї грози, яка мене сюди загнала, і не було б ночі, яку я тут прожила. А тепер я розумію, як я вас люблю. І не треба мені ніякого іншого щастя, ніж бачити, як ви всі за цим столом їсте пиріжки, що я вчора напекла. Знаєш, я теж сьогодні багато думала про нас. Ти сказав, що не зміг би жити без мене. Я думала... Я думала.. Вип'ємо за нашу сім'ю! Якийсь поет сказав, що сім'я - це означає «сім я». Коли врахувати нашого сина, то нас якраз і є «сім я». Я надіюсь, що він таки жениться, і тоді нас буде вісім, потім у нас ще прибавиться онуків, потім будуть правнуки, і може, хтось з них полетить не просто у космос, а й на інші планети. І це буде так, наче ми з тобою полетіли, навіть якщо він при цьому забуде взяти наші фотокартки... Вип'єм!
Зять: Але ж мама у нас, виявляється, вміє філософські тости проголошувати.
Онук: Бабусю, не бійся, я обов'язково буду космонавтом і обов'язково візьму з собою твою фотокартку. І дідуся також.
Чоловік: Чи не пора нам додому? А то ми засиділись, наче в гостях.
Вона: А й справді, пора. Тільки, знаєте, чоловіки, принесіть знадвору сухого гілля. Воно зараз, правда, мокре, але з часом висохне. Може, знову колись буде буря, і хтось знову заблудиться і прийде сюди, от і матиме чим обігрітись.
(І знову вона мало не видала себе, і як тільки нікому не спало на думку запитати її, чи вона топила піч. Але ніхто нічого не запитав, чоловіки принесли хмизу і напакували в піч, жінка поклала на припічку коробку сірників, яку зять залишив на столі, і ту саму пластмасову коробочку, з якої вони увечері присолювали картоплю. І от усі вийшли з цього гостинного дому, і жінка виходила останньою. Вона ще зупинилась на порозі, озирнулась і помітила на долівці розтоптану квітку. Це єдине свідоцтво того, що чоловік з оберемком квітів не привидівся їй, що він таки стояв на порозі. І от одна квітка у нього випала, а ті, що снідали за столом, пройшли потім по ній, не помітивши. Подумаєш, одна маленька лісова квітка, коли їх у лісі мільйон! Жінка нахилилась і взяла її, але в такому віці жінка вже не має права навіть на хвилинку інтимного життя. Завжди знайдеться хтось, кому ти потрібна. Ось і зараз онука зазирнула в лісничівку).
Онука: Бабусю, де ти? А то знову загубишся. У-у, тут все-таки страшно! Бідненька, як ти тут одна спала? Тобі, мабуть, снились дуже страшні сни?
Вона: Мені тут приснився найкращий сон у моєму житті. Знаєш, що я тобі скажу? Коли ти виростеш і якийсь хлопець попросить тебе, щоб ти вийшла за нього заміж, ти увечері, перед тим, як заснути, довго думай про нього. Якщо тобі присниться щось дуже-дуже хороше, це означатиме, що ти можеш виходити за нього, і ви будете дуже щасливі.
Онука: А чому тобі найкращий сон приснився вчора, а не тоді, коли ти виходила заміж за дідуся?
Вона: Тому, що я занадто мало думала, коли лягала спати після того, як він попросив мене стати його жінкою.
(І вони взялись за руки і вийшли. І в лісничівці досить довго було порожньо, а потім сюди зайшов чоловік. Не той чоловік, що називав жінку своєю жінкою, а той, що називав її своєю коханою. Значить, він все-таки був, він - не приснився їй цієї ночі. Він зайшов з тими своїми квітами, які він хотів їй подарувати, а тепер вони були зовсім непотрібними, їх можна було викинути, але він чомусь їх не викинув, а обережно поклав на стіл, сам сів біля столу і сховав обличчя в квітах. І так сидів.
А от усе, що було далі... Я й не знаю, було воно чи не було. Бо ж таки жінка пішла зі своєю сім'єю, і не могла вона знову кинути їх і вернутись, коли отак тверезо міркувати, ніяк не могла. Але востаннє повторюю: це ж у нас романтична повість, а в романтичній повісті трапляється таке, чого ніяк не може бути в звичайному житті. Ото ж хоч вірте, хоч ні, але на порозі лісничівки знову стала жінка, і чоловік навіть чомусь не дуже здивувався тому. Він навіть не підвів голову, проте заговорив з нею).
Він: Ти вернулась?
Вона: Ні.
Він: Чому?
Вона: Я не можу інакше.
Він: Але ж ми про все домовились!
Вона: Виявляється, не про все.
Він: Чого ж тобі ще треба була? Чому ти мені про це не сказала? Ми б удвох усе вирішили.
Вона: Ми нічого не змогли би вирішити. Пам'ятаєш легенду про те, як бог розділив людей на половинки, щоб вони шукали кожен свою половинку? Ну, що поробиш, коли зустрінулись не ті? Адже ж минуло майже півстоліття, і вони так зрослися, що стали одною істотою. Нехай не дуже гармонійною, нехай не дуже досконалою, але одною, розумієш? І тепер їх розділяти - це різати по живому: обом буде дуже боляче, і скорше всього, це ніколи не заросте. А діти? Ти мав рацію: вони рідко нам писали. Але вони писали нам - нам обом, розумієш? Ми для них одне ціле - батьки. А онуки? Як я їм поясню, чому ми з дідусем живемо не разом? Щойно онука так розмовляла зі мною, що я зрозуміла: вона вважає, що ми з чоловіком прожили дуже щасливе життя і дуже любили одне одного. Як же я можу зруйнувати цю її віру? Може, це означатиме - зруйнувати все її майбутнє життя, її віру в людей, в правду, в те, що на світі є щось непорушне, таке, на що можна покладатися все життя.
Він: А я?
Вона: Прости мене. Якби я могла зараз розрізати своє серце на дві половини, я б одну віддала тобі. Але ж це неможливо. І життя почати спочатку неможливо. Ти починав нові справи, а не нове життя. Життя є одне, і воно зв'язує тебе мільйонами волосинок з минулим, і за яку не потягнеш - боляче, а всі обірвати взагалі неможливо.
Він: Отже, драма закінчилась, можна опускати завісу. Знаєш я вчора, коли лише зайшов сюди, подумав: чи не взятися мені ще за писання драм? Тільки тоді у мене на думці був такий кр-ривавий конфлікт, а тепер все буде значно мирніше. І безнадійніше. Я напишу про нас.
Вона: Для чого? Щоб сентиментальні глядачі могли поплакати над нашим життям, яке могло скластися інакше?
Він: Щоб надто необачливі або надто самовпевнені люди спершу, ніж щось робити, подумали, чи не скалічать вони цим свого життя.
Вона: Ти коли-небудь бачив людину, яка навчилась на чужих помилках? Вчишся тільки на своїх та й то не завжди. Скільки сліз пролито над Шевченковою Катериною, але чи це стримало хоч одну дівчину від необачного кроку, коли до неї прийшла любов?
Він: Отже ти вважаєш і цю мою справу зарані приреченою на поразку?
Вона: Хіба всі твої справи закінчувались поразками? Я знаю лише одну - ти не полетів у космос.
Він: Я теж знаю лише одну - я не здобув твоєї любові. Все останнє не має значення.
Вона: Я люблю тебе.
Він: Але ти не зі мною.
Вона мовчить.
Він: Отже, мені не писати п'єси?
Вона мовчить.
Він: Але для чого ж це озеро, про яке ніхто не знає? Воно ж було таке чорне і бездонне, а тепер заросло торфом - і все, на цьому кінець? Не повинно бути озера, про яке ніхто не знає!
(Отакі вони - чоловіки. Жінки легше погоджуються з тим, що вже трапилося. Мабуть, природа їх так запрограмувала, бо що б це було, якби жінка не вміла погоджуватися з тим, що вже трапилося. Дитина народилась - а мати не хоче з цим погодитися. А от чоловіки - вони природжені бунтарі. От лише далеко не завжди їхній бунт приводить до чогось позитивного. Але нічого не поробиш. Автор цієї історії - жінка, і вона не може вийти за межі, призначені для її статі самою природою.
Ні-ні, ця історія - це не історія життя автора! Нічого такого зі мною не було. Але якщо було з моїми героями, то було і зі мною. І мені тепер залишається лише написати великими літерами: КІНЕЦЬ!)

 

 

 

 

Галина Гордасевич

 

ЧОТИРИ ВАРІАЦІЇ НА ВІЧНУ ТЕМУ

Пролог

Літак був схожий на велику срібну птицю. Вона подумала, що це банальне порівняння. Колись, мабуть, ще на зорі авіації, хтось перший назвав літак срібною птицею, за ним все повторяли й повторяли цю срібну птицю, аж вонастала штампом. Але потом ще раз глянула на літак і знову побачила срібну птицю. Легка, стрімка, широко розкинула крила і націлилась просто в блакить. І ще виглядала такою самітною серед темного поля аеродрому під чистим світанковим небом, що в жінки стислося серце від смутку. Здавалось, птиця напружено чекала, що ось-ось з-за посвітлілого небокраю разом з сонцем прилетить до неї її пара - така ж легка, сильна срібна птиця.
Пахло зарошеною травою і ледь-ледь бензином. Повіяв легкий ранковий вітерець, і здалося, що це саме від його подиху гаснуть зорі, бліді й тремтливі, як пломінці свічок. Стояла така урочиста тиша, що всі довкола - пасажири, і ті, що їх проводжали, і аеродромна обслуга - розмовляли чомусь півголосом, не наважуючись її порушити. Навіть літак гув приглушено, м'яко, зовсім не так, як ревуть літаки в кіно.
Жінка не любила ні літати літаками, ні плавати пароплавами. Коли вона усвідомлювала себе відірваною від землі, замкненою в обмеженому просторі, їй відразу починало не вистачати повітря, мороз розсипався по спині і панічний жах сповнював всю істоту. І вона починала ковтати пілюлі, намагалась глибоко дихати, кусала губи, затискувала пальці на поручнях сидіння і вмовляла себе, що боятись нічого, що всі літають, що авіаційні катастрофи трапляються значно рідше, ніж автомобільні. З такими мовленнями їй вдавалось протриматись в повітрі годину-дві, на дальші рейси вона не відважувалась, воліючи замість того і день, і два їхати поїздом.
Але зараз поїзд ніяк не підходив: десять тисяч кілометрів, майже два тижні - це трохи таки занадто. Навіть справа не в тому, що вона не могла дозволити собі на таку мандрівку. Навпаки, вона часто мріяла, що коли-небудь сяде в поїзд і проїде всю країну із заходу на схід. День минатиме за днем, а вона буде сидіти біля вікна і дивитись. А за вікном пропливатимуть українські поля, Уральські гори, безмежна тайга, могутні сибірські ріки, прославлені новобудови, незнайомі міста, тихі полустанки. Аж одного ранку прокинеться, а поїзд буде стояти, і просто з вікна вона побачить простір того океану, що зветься Великим і ще Тихим. Така безмежна, рівна, сліпуча, блакитно-срібляста просторінь. І вона вийде з вагону, і піде по березі. Буде довго-довго йти, аж стомиться, сяде і заплаче. Сльози її будуть легкими і солодкими, бо ж не від горя вона плакатиме, а від того, що світ такий великий і прекрасний.
Але окрім цієї мрії, в неї була ще й інша. І ось тепер настав час перетворити цю другу мрію в життя. Навіть якби її запитали, чому саме зараз настав час, не могла б пояснити, просто відчувала в глибині душі, що мрія стала рішенням. І тепер в неї просто не вистачило б терпіння сидіти два тижні у вагоні, коли можна бути там через шість годин. Отже вона ще раз глибоко зітхнула і останньою піднялась по трапу. Відразу почула легку нудоту від запаху фарби, металу, шкіри, на мить виникло бажання кинутись назад, загрюкати кулаками по металевих дверцятах, загукати: «Пустіть мене! Я не хочу! Я залишаюсь!» Стиснула щелепи і пішла шукати своє місце.
...Сиділа біля ілюмінатора, але з усіх сил назмагалась навіть не глянути в нього. Боялась, що тоді страх виявиться сильнішим за неї. Поруч сидів мужчина того віку, який називається середнім, і тієї зовнішності, яка подобається жінкам. Звичайно, волосся над скронями старанно зачесане, щоб замаскувати чималі залисини, а зморщок біля очей та носа вже нічим не замаскуєш, зате в посмішці, інтонації голосу, манерах таких мужчин з'являється впевненість, щось таке владне і заразом м'яке. Такий мужчина знає собі ціну, він не буде чекати під дощем на жінку, яка запізнюється на побачення, він не завагається поцілувати жінку, коли трапляється така нагода, він страшенно не любить, коли з розлучення роблять трагедію. Ну, для чого ці сльози, дорікання, істерики, коли можна чемно попрощатись і розійтись друзями? Колись давно, коли жінка була ще зовсім молоденькою, їй завжди подобались саме такі мужчини, їй привиджувалась в них сила і рішучість, їх самовпевненість діяла на неї безвідмовно, майже паралізуючи її волю. Треба було чимало раз попектися, боляче поранитись, впасти, забитись і знову підвестися, щоб стати мудрою, сильною і спокійною. Такою спокійною, що іноді аж страшно ставало: невже це старість? І тоді нестерпно хотілось знову стати беззахисною, довірливою, нещасною, обдуреною і молодою, молодою! Але потім з глибини душі вставала тиха і ясна впевненість. Ні, це не старість, просто на світі є лише він один, і ніхто з ним не може зрівнятись, і любов буває лише раз на світі, вона вже в цьому переконалась, і в неї є лише один вихід: знайти його хоча б на краю землі. І вона не змогла не оцінити гумор долі, коли їй вдалося нарешті спіймати за кінець тоненьку ниточку, а та ниточка дійсно привела її на край землі, в місто на березі отого океану, про який вона все життя мріяла. Так обидві її мрії злились в одну, а зараз, через кілька годин, вони мали стати дійсністю.
- Пробачте, ви куди летите, якщо це не секрет? - запитав сусід.
В нього був оксамитовий голос, який зараз звучав дещо непевно. Жінка, яка сиділа поруч, варта була того, щоб до неї позалицялись, але щось у виразі її обличчя змушувало бути насторожі. Така жінка, якби не бажала собі дорожнього знайомства, могла б, не виходячи за межі чемності, поставити досить безцеремонно на місце найбільш гостроязикого мужчину. Але жінка подумала, що навіть банальна розмова відверне її увагу від того факту, що вона знаходиться на висоті п'яти тисяч метрів. І ще їй не хотілося думати про те, що буде через кілька годин. Вона вже тисячу разів про це думала, сотні варіантів з найменшими подробицями пройшли перед нею в уяві, але зараз їй не хотілось про це думати, і тому хоч відповіла вона на запитання коротко, але в її голосі прозвучало певне заохочення до продовження розмови. Мужчина це відразу вловив, слух в нього на такі речі був тренований. Він пожвавішав і сказав:
- Який збіг випадковостей! Я теж туди. Ви там живете? Ні? У вас там родичі? Теж ні? Ясно, ви у відрядженні. Ще один збіг - я теж. Ви надовго? Ще точно не знаєте? Ну, приблизно? На тиждень, на два? Чудово, третій збіг, я теж. А де ви там збираєтесь зупинитись? Ви вже там були коли-небудь? Ні? Тоді я можу рекомендувати вам «Хвилю». Це такий собі зовні непоказний готель, але затишок там майже домашній, чистота ідеальна, океан просто під вікнами, а готують в ресторані - пальчики оближеш. Ви згодні? Ну й чудесно!
Він не сипав словами, наче горохом, навпаки, після кожної фрази робив паузу і починав говорити лише після того, як ловив кивок, посмішку або односкладову відповідь жінки. Він оточував її атмосферою дбайливості, уваги, тепла, далі в його голосі почало звучати схилення перед жіночою красою, захоплення нею, і ось вже він зазвучав ніжно і майже інтимно.
- Скажіть, - раптом перебила його жінка, - а хто була та чарівна блондинка, що проводжала вас в цю далеку дорогу?
Це було так несподівано, що мужчина на мить розгубився, хоч звичайно люди цього типу не розгублюються ні при яких обставинах. А жінка й сама не могла б сказати, звідки в її пам'яті виникла ота блондинка. Начебто була на аеродромі така зайнята своїми думками, своїми переживаннями, а проте дивись - помітила.
- Ну, для чого ви так? - з м'яким докором сказав сусід. - Яке це має значення? Невже ви з тих жінок, для яких ці умовності мають яке-небудь значення? Життя є життя, в ньому ми нерідко робимо непоправні кромки, і вже нічого не зміниш і не відміниш. Але ж це не означає, що тепер у тебе нема права ні на яку радість. Сонячний день ми зустрічаємо, коли він прийде, і милуємось квітами, коли їх побачимо. Ми з вами летимо так далеко, на край землі, навіть не в переносному значенні цього слова, а в буквальному. Нехай те, що ми залишили, там і залишиться. Будемо вільні, не зв'язані жодними умовностями, не обтяжені жодним минулим. Я з першого погляду зрозумів, що ви з тих жінок, які вище всього, вище цих дрібниць.
- Що ви вважаєте дрібницями? - задумано запитала жінка. - Своє минуле? Тоді мені вас жаль, бо ж ви оце самі винесли собі присуд. Що таке минуле людини? Адже це вона сама, отака, як зараз є. Якщо я зараз така, а не інакша, це тому, що в мене було саме таке минуле. Було б воно інше і я була б не така.
- Послухайте, - жалібно сказав сусід, - для чого вам бути такою розумною? Така чарівна жінка не повинна бути надто розумною.
- О, - сказала жінка, - ви б не говорили такого, якби знали, яку дурницю я зараз роблю.
- Яку ж саме?
Жінка завагалась на мить, але душа її була надто переповнена і звідти мусило хоч трохи вихлюпнутися.
- Хочу вернутися в молодість.
- Ну, - галантно сказав мужчина, - для цього вам не треба нікуди вертатися.
Ні, про це з ним таки не варто було говорити. То ж вони продовжували легку розмову, не те, щоб грайливу, але десь на межі цього, наче грали в якусь безтурботну гру.
Коли вже підлітали до кінцевої мети своєї подорожі, всі заворушились, збираючи свої речі, і мужчина запитав:
- Ну, то як, ми з вами їдемо в «Хвилю»?
- Так-так,- неуважно відповіла жінка, - в «Хвилю», то й в «Хвилю». Тільки я потім... Я передусім мушу поїхати в одне місце.
- Тоді я зарезервую для вас номер, - запропонував сусід. - А багаж? У вас є багаж? Може, мені його відвезти в готель?
- Звичайно, звичайно, - похапцем сказала жінка. - Буду вам дуже вдячна. В мене одна валізка, але мені з нею було б незручно. Якщо ви будете такі люб'язні...
І жінка дістала з сумочки талон на багаж і паспорт. Навіть на мить не задумалась про те, що віддає документи зрештою зовсім незнайомій людині. Зараз вона могла думати лише про одне, її охопило таке нетерпіння, що аж губи пересохли і тремтіли пальці.
Минуло тисячу років, перш ніж літак остаточно зупинився і вхідний люк відчинився.
Жінка зробила крок вперед. Перед нею лежало незнайоме місто. Вона повторила про себе, як закляття: «Поштова, сто сорок сім».


Варіація перша

- Ось і Поштова, - сказав шофер. - З вас два карбованці сорок копійок.
- Так-так, - неуважно сказала жінка, - дякую вам. Вона витягнула з сумочки паперову купюру і, навіть не глянувши на неї, простягнула шоферові. Другою рукою вона вже відчиняла дверцята. Шофер ошелешено подивився їй услід, потім ще раз на клапоть цупкого паперу, затиснений в пальцях лівої руки. Збентежено знизав плечима, засунув гроші глибоко в кишеню і рвонув з місця. Та в ту ж хвилину різко загальмував, знову витягнув гроші, уважно подивився на них. Потім на найменшій швидкості догнав жінку.
- Ви забули взяти здачу! - неголосно обізвався він.
- Нічого, - сказала жінка, - нехай вона залишиться у вас.
- Але ж ви дали мені десятку.
- Справді? А яке це має значення?
Сто сорок один... Сто сорок три... Це мало бути десь вже зовсім поруч. «Боже, - подумала жінка, хоч ніколи не було надто богомільна. Просто, був потрібен хтось, до кого можна отак подумки звернутись. - «Боже, невже це зараз трапиться? Двадцять років... Що він скаже? І який він? Адже двадцять років...» Вона майже бігла до будинку, який стояв у глибині двору і на якому нетерплячі очі жінки вже помітили потрібний номер. І раптом різко зупинилась. Вперше ясно усвідомила весь цей час - двадцять років. Чому вона раніше про це ніколи не думала? Може, тому, що стільки було всяких подій, стільки справ, стільки клопотів, дні пролітали, як телефонні стовпи за вікном швидкого поїзда. Начебто і багато їх мелькнуло, але ж ще так недавно поїзд рушив від станції, за вікном пропливли обличчя рідних і знайомих, які прийшли проводжати, подаровані ними квіти ще зовсім свіжі. Можна на найближчій станції вийти і пересісти в зустрічний, і ще застанеш їх всіх на пероні. А колеса цокають, стовпи мелькають, поїзд мчить, не зупиняючись, вороття назад нема. І твої рідні вже повернулись додому, займаються своїми буденними справами, ти вже стала для них минулим, згадкою, сном.
Жінка відчула, як в неї затремтіли губи і змокріли вії. На щастя, посеред двору стояла повита виноградом альтанка і зараз в цю післяобідню пору в ній не було нікого.
- А чого ти плачеш? - запитали її. - Чи ти спиш? Жінка рвучко підвела голову. Перед нею стояла дівчинка років чотирьох-п'яти. Уважні тернинки-очі і пишний червоний бант на темній голівці. Такий пишний, що здавалось - від сильнішого подиху вітру вона злетить в повітря, як великий барвистий метелик.
- Ти плачеш, - ствердила дівчинка. - А чого? А мій дідусь говорить, що дорослі ніколи не плачуть.
- Твій дідусь має рацію, - сказала жінка. - Дорослі ніколи не плачуть. Дорослі тільки інколи плачуть.
- А я теж не завжди плачу, -  заперечила дівчинка. - Я тільки інколи плачу. А дідусь все одно сміється. Каже: от, знову задощило!
Жінка неспокійно глянула на дівчинку. Якесь передчуття ворухнулось в її грудях.
- А як звуть твого дідуся? - нервово запитала вона. Так, ім'я було те ж саме! Але ж це нічого не значило, це було таке собі звичайне ім'я, дуже поширене, вона сама знала скільки завгодно мужчин з таким іменем. І все ж пильно подивилась на дівчинку, і їй здалося, що вона вловлює якусь непевну схожість, хоч, може, це їй тільки здавалося, адже стільки років, стільки років...
- Ви в цьому будинку живете? - запитала дещо тривожно.
- А от і не вгадала! А от і не вгадала! - закрутила головою дівчинка. - Ми живемо зовсім не там, а он там. Аж-аж-аж зовсім на останньому поверсі.
- Але дідусь твій тут живе? - наполягала жінка. Сама не могла зрозуміти, чому їй так на тому залежало: вияснити, про нього зараз йде мова чи ні? Бо яке ж це має значення - його це онука чи ні? Нічого зараз не має значення, окрім того, що ось зараз вона його побачить. А все останнє...
- А дідусь мій живе зовсім в іншому місті. І знову ти не вгадала! - аж застрибало від утіхи дівча. -Тільки ти не будеш знову плакати? - занепокоєно глянула вона на жінку. - Бо коли я чого-небудь не вгадаю, мені відразу плакати хочеться.
- Не буду, не буду, - посміхнулась жінка. Вона достала з сумочки пудреницю і гребінець, припудрила ніс, поправила зачіску. Дівчинка зачаровано слідкувала за нею.
- Коли я виросту, я теж буду так, - оголосила вона.
- Що будеш
- Ну, так, як ти.
Жінка ще раз посміхнулась пильним карим оченятам і пішла рішучим кроком, наче боялась, що її щось зупинить, що в неї не вистачить рішучості, що вона, нарешті, просто запізниться. Тому не стала чекати на ліфт, який був зайнятий і блимав червоним оком, а без передишки вибігла на шостий поверх. Тут їй таки остаточно забракло повітря, і вона зупинилась, щоб віддихатись, але вище вже й не було потрібно, просто перед нею були ті самі двері. «Зараз, - подумала жінка, - зараз...» Вона натиснула кнопку дзвінка і не відривала палець, поки двері не відчинились.
- Зараз, зараз, - сказала огрядна стара жінка, - ото вже нетерплячий...
І вона замовкла на півслові, побачивши незнайому людину.
- Пробачте, - сказала жінка, - пробачте, тут живе...
Їй все ще було важко дихати, і для імені в неї зовсім не вистачило повітря, проте стара жінка зрозуміла її.
- Атож, - сказала вона дещо розгублено. - Тут. Тільки він зараз на роботі. А він вам навіщо потрібен? Та ви заходьте, він вже швидко повинен бути. Я оце ж думала, що це він. Він точнісінько так дзвонить, а я за все життя не звикну.
- Дякую, - сказала жінка, дякую. Я вже якось іншим разом. Пробачте. Я іншим разом.
Опам'яталась вона лише посеред вулиці. «А я думала, межи нами всього лише десять тисяч кілометрів відстані, - болісно посміхнулась вона. - Як я могла забути, як я могла забути! Межи нами ще двадцять років розлуки. Межи нами двадцять років різниці в літах. Двадцять років - це тоді було. А тепер - ціле життя. А я думала, досить мого одного бажання, щоб усе вернути назад, щоб усе почати спочатку. Боже, чому така несправедливість?..»
Назустріч їй вулицею йшов чоловік. Надвечірнє сонце било жінці просто в очі, і тому вона не могла роздивитись його обличчя. Бачила тільки, що він високий і широкоплечий. Саме такий, як... Ні, ні, ні, тільки не це, тільки не це! Вона рвучко повернулась і побігла якимсь вузеньким провулком. Бігла, і все вчувались кроки за спиною, і все здавалось - зараз дожене її, покладе руку на плече, і треба буде зупинитись, повернутись і глянути правді в обличчя, і тоді стане безповоротно ясно, що нічого в цьому світі нема вічного, нічого не вернеш назад, і в минуле нема дороги.

 
Варіація друга

- Ось і Поштова, - сказав шофер.
Тиха вуличка на околиці міста. Така тиха, що посеред неї росте трава. Мабуть, машини тут зроду не їздять. Невеликі будинки по обидва боки. Так от яка ти, Поштова? А пошта тут хоч є?
- Я кажу, приїхали, - сказав шофер. - Чи вам не сюди?
- Не знаю, - сказала жінка. - Начебто, сюди.
Шофер здивовано озирнувся. Жінка сиділа, і все її тіло сповнила нездоланна втома. Здавалось, вона не зможе ворухнути рукою, не зможе зробити кроку. Назустріч їй по вулиці йшла товста руда дівчина. Піднімала до сонця кругле, всіяне веснянками обличчя, морщила короткий ніс, замість очей дві вузенькі щілинки. Проходячи мимо, з цікавістю озирнулась на машину. Виявилось, що очі в неї досить великі, прозоро-зеленаві. Від цього погляду жінці здалося, що по ній пробігли дві холодні вогкі ящірки. Вона гидливо стенула плечима, і це вивело її з оціпеніння. Розрахувалась з шофером і пішла вулицею, все ще відчуваючи млявість в ногах.
Невеликі і одноповерхові будиночки. До них туляться сяк-тяк зліплені хлівці. Клаптики грядок. Розложиста яблуня, рясно всипана дрібними яблуками. Невелика загорожа, за нею топчуться брудно-білі качки. Жінка прискорила кроки, бо нюх мала дуже тонкий і погані запахи були справжньою зморою її життя.
Отже, в одному з цих будиночків повинен жити він. Чому саме тут? Що він тут робить? Він так любив гомін великого міста, рух на вулицях, натовп. Його завжди тягнуло туди, де багато людей. Зрештою, з його ростом і плечима йому було неважко проштовхнутись в найтіснішій юрбі. Її при тому він тримав за руку, і вона прослизала за ним, як мала дитина за батьком. А мотоцикл! Господи, як боялась вона мотоцикла! Він здавався їй живою істотою, таким залізним хитрим і хижим звіром. Але нізащо в світі не призналася б, що боїться. Слухняно натягувала шолом, сідала на заднє сидіння, з усієї сили чіплялась за широкі, обтягнені шкіряною курткою плечі.
Він був сильним, веселим, життєрадісним. Був. «Що за дурниці, - з досадою подумала жінка. - Чому я думаю про нього, як про покійника? Був! Він і зараз є. І я його скоро побачу. Тільки щоб не виявилось, що він поїхав у відпустку чи у відрядження. Все-таки, мабуть, треба було спочатку йому написати. Але я все боялась, що не той ефект буде. Завжди я про ефект дбаю».
І вона різко зупинилась. Серце злякано ворухнулось, почало збільшуватись. Ось воно вже заповнило всі груди, підступило до горла. Жінка зробила рух, наче хотіла ковтнути, бо важка грудка стояла в горлі і заважала дихати.
Вона доторкнулась до хвіртки і злякано відсахнулась. З-за хвіртки просто їй в обличчя визирнула кудлата собача морда. Червоні налиті люттю очі майже вилазили з орбіт, з широко роззявленої пащі війнуло смородом.
Жінка розгублено стояла. «Доля? - шепнуло їй щось. - Пересторога? Знак?»
- Хто там? - запитав чоловічий голос. - Цезар, в будку! Хто там?
Цей голос жінка впізнала б і через двадцять тисяч років. Це був той самий голос, чистий і разом з тим ледь-ледь глухуватий, з нетерпляче-запитуючими і владними інтонаціями, з манерою чітко вимовляти кожен звук. Так, це був той самий голос, але належав він зовсім незнайомій людині. Собака зникла, а на її місці стояв високий, ще міцний дідок у вилинялій сірій сорочці. Призахідне сонце світило йому просто в обличчя, тому він примружив очі і став дуже схожим на руду дівчину, яка переходила дорогу.
- Пробачте, - сказала жінка, - пробачте, я б хотіла побачити...
В неї знову перехопило горло від гострого бажання негайно побачити того, чий голос вона тільки-но чула, до кого вона летіла сюди, кого так довго шукала.
- Це я, - сказав дідок.
Жінка розгублено змовчала. Все пропало! Як же їй не спало на думку, що на світі можуть бути двоє людей з однаковим ім'ям і прізвищем? І ще по батькові... Ах, так, по батькові теж! Все буває в цьому світі. Треба все-таки було спочатку написати.
- Це ви? - запитала жінка. - Ви?
- Слухайте, - розсердився дідок, - ви п'яна чи не при собі? Звичайно, я це я. А хто ви? Якщо ви відносно квартири, то запізнились, я вже її здав. Правда, вони ще не перебрались. - Він на мить завагався, нерішуче потоптався і додав: - Ну, якщо ви дасте сорок карбованців, то я можу сказати їм, що передумав.
- Які сорок карбованців? - ошелешено перепитала жінка.
- Їй богу, ви таки п'яна чи ненормальна! - розгнівався дідок. - Які сорок карбованців?- перекривив її, і в цю мить в його обличчі мелькнуло щось давнє і знайоме. - Та за квартиру в мене. Не хочете, то і не треба. Бажаючих і без вас досить.
Його маленькі вицвілі очі підозріло дивились з-під острішкуватих, старечих брів, глибокі зморшки тяглися від куточків тонких в'ялих губ, але жінка, як потопаючий за соломинку, вхопилась за ту миттєву тінь, яка промайнула по його обличчі, коли він її передражнював. І голос... Цей голос! Раптом на неї найшло божевільне бажання простягнути руку до цього чужого обличчя. Здалося, що це маска: і зморшки, і незнайомі риси, і злий вираз, що все це вона змогла б зірвати одним порухом, щоб нарешті побачити справжнє обличчя. «Ні, - подумала жінка,-так не можна. Для цього є інший засіб». І вона назвала своє ім'я.
...Чуда не сталось. Сонце не зірвалось з неба, грім не загримів, земля не розступилась. Незнайомий дідок продовжував дивитись на неї з підозрою і невдоволенням. Невже це все-таки була помилка? Ах, як їй зараз захотілося, щоб це була помилка! Ніколи нічого в світі так не хотілось. Треба було негайно вибачитись, повернутись і піти. Сама не знає, що утримало її на місці. Ні, треба таки було вияснити все до кінця, не залишити й тіні сумніву, бо все одно потім вернулася б сюди довияснювати.
- Ви не пам'ятаєте мене? - запитала з палкою надією, що не пам'ятає, не може пам'ятати, бо це не він, це помилка, це збіг обставин, слухова галюцинація. - Ви ніколи не жили в..?
- Жив, - байдуже погодився він, - жив. Тільки давно це було.
Знову по його обличчі щось промайнуло. Наче тінь від птиці, яка пролітає високо в небі.
- Коли давно? - наполягала жінка. - Коли давно?
- Та років з двадцять буде, - сказав дідок. - Років двадцять або й більше.
- Ви працювали на будівництві інженером, так?
- Точно, -  навіть щось схоже на посмішку проступило на його губах. - А ви що, працювали зі мною? Хоч ні, - він задумливо похитав головою, - ви ще тоді не могли працювати.
- Могла, - сказала жінка, - могла. Я тоді вже працювала. Ви не пам'ятаєте мене?
- Не пам'ятаю, - з очей дідка раптом знову проглянула настороженість. - В житті я багато з ким працював, усіх не запам'ятаєш. Але квартиру я можу здати тільки за сорок карбованців. Так що дивіться самі.
- Я дивлюсь, - сказала жінка, - я дивлюсь.
Вона дивилась на незнайоме обличчя. Було чути, як за спиною діда грюкає ланцюгом і повискує від нетерплячки пес. А поза тим було тихо. Дуже тихо, ніякого тобі грому. І сонце якщо збиралось полишити небо, то тільки для того, щоб тихо зайти за верхів'я дерев. І земля під ногами була тверда, надійна. Жінка зробила по цій землі кілька кроків і схопилась за огорожу, їй здалося, що йде вона палубою корабля, який потрапив у шторм. Хоча, зрештою, їй ніколи не доводилось іти палубою корабля, який потрапив у шторм. Вона завжди боялась пароплавів і літаків. Оце вперше зважилась...
- Ну, то я підожду до завтра! - гукнув їй навздогін дідок. - Все одно нічого кращого не знайдете!
- Не знайду, - шептала жінка, - не знайду, не знайду.
Їй незвичайно повезло. Тільки дійшла до рогу, як побачила машину з зеленим вогником. Відчайдушно замахала рукою. Стукнули дверцята, машина рвонула і понесла її подалі від Поштової, до готелю «Хвиля», де вже її нетерпляче чекав галантний супутник з літака.

Варіація третя

Ось і Поштова,- сказав шофер.
- Бачу, бачу, - нетерпляче обізвалась жінка. - Зупиніться, будь ласка, я сама знайду номер.
Вона йшла, з задоволенням прислухаючись, як дзвінко вистукують її каблучки по асфальту, їй раптом стало спокійно і весело. Може, це була реакція нервової системи на тривогу, в якій вона перебувала вже кілька діб. А може, просто, вона заспокоїлась, бо вже твердо знала, що все буде добре. Вона навіть притишила кроки, бо для чого поспішати? Все буде добре. Ось іде вона, ще молода і красива. Так, красива, бо ж недарма той зустрічний мужчина так зацікавлено на неї подивився. Вона зараз гарніша, ніж була двадцять років тому назад. Це всі їй говорили, і вона сама це знала. Вона піднімає обличчя до неба, дивиться на його тиху блакить. На серці в неї так же тихо і ясно.
А потім раптом їй стає смішно. Вона на мить уявляє, яке в нього буде розгублене обличчя, коли він її побачить.
Зупиняється перед дзеркальною вітриною магазину і уважно придивляється до свого відображення. Осудливо хитає головою, помітивши, що зачіска в неї дещо розсипалась. Але потім вирішує, що так навіть краще. Зовсім ні до чого, щоб голова була схожа на торт, який тільки-но вийшов з-під рук кондитера. Невеличкий нелад в зачісці лише придає поетичності жінці. Вона знову посміхається сама до себе і так з цією посмішкою їде ліфтом на восьмий поверх.
На її дзвінок ніхто не обізвався. Це була перша прикрість. Жінка невдоволено насупила брови і ще раз натиснула на кнопку, але двері перед нею не відчинились. «Все правильно, - нарешті сказала вона, - все правильно. Він на роботі, а більше нікого не повинно бути».
Вона знову вийшла на вулицю і нерішуче зупинилась. Їй раптом захотілось їсти. Нічого дивного, адже востаннє вона їла ще вранці минулого дня. Про обід якось забула за клопотами, а вечеряти не змогла від думки, що доведеться так довго летіти і що нарешті...
Просто через дорогу побачила кафе. Вільних місць було досить, так що жінка змогла вибрати собі столик біля вікна. Їла і не зводила очей з вулиці. Кожен раз, коли помічала серед натовпу високу, широкоплечу постать, насторожувалась і відкладала виделку. Так і не помітила, як з'їла все, що було перед нею. Вийшла з кафе, але якби її запитали, що саме зараз вона їла і чи їла взагалі, не змогла б відповісти. Правда, почуття голоду вже не було. А радість не минала. «Бог з ним, - подумала жінка, - не буду його підстерігати на вулиці. Я ж не знаю, з якого боку він може підійти. Годинку погуляю, а потім прийду і подзвоню. А він мені відчинить».
Йшла і посміхалась, і люди мимоволі повертали голови за нею. Аж нарешті їй стало ніяково, і вона озирнулась в пошуках якогось менше залюдненого місця. Стояла саме біля воріт кладовища. «От і чудово, - надумала жінка, - саме те, що й треба. Правда, смерть і усміхнена жінка - речі не зовсім сумісні, але тут ніхто не побачить».
Вона любила кладовища за тиху задуму, яка на них панувала. Біль, горе, розпач - все це залишалось там, в тих домах, де колись жили покійники. А тут був спокій, задума, тиха резигнація, бо хоч ніхто не живе вічно, але життя вічне.
Ні, жінці ніколи не було страшно на кладовищі, і смерть не здавалась їй чимось жахливим, невідворотним, вона була ще дуже далекою і нереальною. І тільки одного разу, перечитуючи могильні надписи, спіймала себе на тому, що механічно віднімає від року смерті рік народження, а отриманий результат примірює до себе. І тоді їй стало раптом страшно. Але страх минув, а звичка зосталась. Ось і зараз вона йшла цим якимось зовсім незатишним кладовищем, а очі її сковзали від одного пам'ятника до іншого. «Коханому чоловікові і батькові...» А йому було всього двадцять чотири. «Мамі невтішні у втраті діти...» А мамі вже дев'яносто три, хіба не нажилась на цьому світі? «Долорес Діас...» - звідки тут взялась ця іспанка? А може, якась мулатка? Адже це портове місто, океанський порт. Вкрали десь матроси вродливу мулаточку і возили з собою. А коли стояли тут, вона померла. Тому й поховала її чужа земля, а не океанські хвилі, як можна було чекати.
Кладовище було таки незатишне і некрасиве. Ще старі могили, зарослі густою травою і квітучими кущами, мали більш мальовничий вигляд. А в цій частині, де свіжі могили біліли піском, тільки й було, що засохлі вінки та стандартні стовпчики. Тільки одна новація - на стовпчиках овальні медальйони з фотокартками. Бабуся в білій хустинці. Дівчинка з пишним бантом. Ще нестарий чоловік з сміливим розмахом брів.
- Ні - раптом сказала жінка, - ні!
Пісок на могилі ще був зовсім свіжий. Але вже після того, як була насипана ця могила, пройшла рясна злива і промила в ньому рівчаки. Вінок з паперових квітів розмок і розлізся. Золоті букви на червоній стрічці розпливлись. Але чоловікові було зовсім байдуже, що його могила має такий непривабливий вигляд. Він дивився з-під своїх сміливих брів і навіть посміхався. Він був дуже веселий в житті, він завжди посміхався, так що коли почали підбирати фотокартку для пам'ятника, видно що не змогли знайти жодної, де б він не посміхався. Фотограф постарався закрити ретушшю посмішку, але це йому не до кінця вдалося, і ось чоловік посміхався над своєю могилою.
- Неправда, - беззвучно сказала жінка, - це неправда, цього не може бути.
Золоті літери розпливлись зовсім, розібрати їх, звичайно, можна було, але ж можна було і помилитись. Зате під фотомедальйоном була прибита табличка із чіткими чорними літерами, і тут вже ніяк помилитись не можна.
Чоловік дивився на неї, і їй здалося, що в його погляді вона вловлює докір. «А чого ж ти так барилась? - здавалось, казав він їй. - Де ти досі була? Ти знала, що життя не вічне, а вела себе так, наче воно вічне. Ти сприймала смерть лише теоретично, ти допускала, що можуть помирати якісь чужі люди, але не допускала думки, що смерть може доторкнутись тебе. Ти запізнилась, а тепер питаєш: як же так!»
«А ти? - закричала подумки жінка. - Ти? Де ти був? Чому лише я повинна була тебе шукати? Чому ти мене не шукав?»
«Ти мене любила, - строго сказав чоловік. - Ти мене любила все життя. Я був для тебе єдиним. А чим ти була для мене - цього ніхто не знає. І вже ніколи не знатиме».
«Так, - покірно сказала жінка, - так, ти маєш рацію. Я сама винна. Я винна. Я винна».
Вона впала обличчям в пісок і заплакала. Мабуть, цей плач врятував її. Вона довго плакала, захлинаючись сльозами, пошепки повторюючи: «Я винна, я винна, я винна». Потім, коли сльози скінчились, ще довго лежала з обличчям, втисненим в пісок, великі піщини боляче муляли, але в неї не було сили хоча б поворухнутись. Була велика тиша, байдужість, порожнеча, але в цьому і був її рятунок: вона залишилась жити.


Варіація четверта і єдина

Неправда, неправда, неправда! Нічого цього не було, нічого цього не могло бути! Бо любов сильніша за розлуку, любов сильніша за життя, любов сильніша за смерть! Бо любов - це та сила, яка держить цей світ. Яка інша сила, окрім любові, могла б змусити жінок і мужчин з'єднувати свої долі, в муках народжувати дітей, в турботах вирощувати їх? Любов до вітчизни поставила дівчину Жанну на чолі французької армії, любов до істини привела Джордано Бруно на вогонь, любов до людей занесла Міклухо-Маклая на береги Полінезії, любов до Ромео зробила безсмертною Джульєтту. Хай святиться ім'я твоє, любов!
Сріблястим літаком прилетіла жінка в це гомінке портове місто. Як молитву, повторювала вона адресу, але замість того, щоб взяти таксі і веліти відвезти себе туди, вона година за годиною ходила по вулицях міста, пробивалась між натовпом, переходила площі, повертала в завулки. Вона чекала чуда. І чудо трапилось.
Повертаючи черговий раз за вугол, вона мало не налетіла на високого, широкоплечого чоловіка. «Пробачте», - сказав він і зупинився. А жінка посміхнулась і простягнула руки.
- Ні, - сказав чоловік, - не може бути.
- Може, - сказала жінка.
- Це ти?..
І вони стояли один проти одного і дивились і не бачили жодних змін. Не було років, не було віддалей, не було розлук. Був світ, а в світі була любов.
Вони взялись за руки і пішли вулицею, і всі зустрічні розступались перед ними, а потім зупинялись і довго дивились їм услід.
І стихав міський гамір, зникали буденні клопоти, не було на світі зла і неправди.
Була любов.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником