Галина Гордасевич "ЛІДІЯ, ДОНЬКА ЛЮСЬКИ"

 

Галина Гордасевич "ЛІДІЯ, ДОНЬКА ЛЮСЬКИ"

Повість



Галина Гордасевич

 

ЛІДІЯ, ДОНЬКА ЛЮСЬКИ

Зі школи Лідія поверталась в прекрасному настрої. Ну, може, не так, щоб у прекрасному, але в дуже непоганому. Просто на уроці української їхній фізкультурник заглянув до класу і сказав: «Маріє Костянтинівно, мільйон пробачень, але чи не могли б ви відпустити Кривченю? Позаріз потрібна і то саме зараз». Потім, не кажучи ні слова, повів її у спортзал, де вздовж «шведської стінки» походжав невисокий товстий чоловік. Чоловік був Лідії незнайомий і весь наче складений з гумових м'ячів різного розміру. Така реготушка їхнього класу, як Ритка Мальчевська, вже напевно б захихотіла, але Лідія вміла стримувати свої почуття. Вона лише трішки звела брови, дивуючись, що цьому товстунові потрібно від неї. А що йому щось було потрібно, це ясно, як білий день. По-перше, чого б це її зривати з уроку і вести сюди? А по-друге, він зупинився, досить безцеремонно озирнув її з ніг до голови і запитав: «Так оце і є ваша Кривченя?» Фізкультурник поквапливо запевнив, що це вона і є, і запропонував: «Може, підемо на спортмайданчик, там подивитесь?» І вони пішли на спортмайданчик, Лідія спереду, а ті два позаду, і Лідія чула, як той товстун сказав: «Ноги в неї короткуваті». А фізкультурник заперечив: «Зате міцні... Ось самі побачите...» На майданчику він сказав: «Ну, Кривченя, покажи, на що ти здатна. Стометрівку і стрибок в довжину. Ах так, ти ж у платті! Ну, нічого, на ногах кросівки, останнє не так важливо. Та постарайся! Знаєш, хто це? Якщо ти йому приглянешся, вважай - твоє майбутнє забезпечене». Ну, Лідія побігла стометрівку. Бігла гірше, ніж могла, бо воно зовсім нецікаво бігти, коли не чуєш за спиною дихання суперниці. Що її біг не зробив на товстуна особливого враження, зрозуміла, як лише глянула на нього. Тоді розізлилась, і ця злість допомогла їй стрибнути краще, ніж звичайно. Знову озирнулась на товстуна, і в нього був уже зовсім інший вираз обличчя. «Ану підстрибни на місці»,- сказав він. Лідія уявила собі, що стоїть на краєчку трампліна, який підкине її вгору, варт лише добре відштовхнутись ногами. Відштовхнулась, злетіла, як їй здалося, на мить застигла в повітрі і вернулась на землю. «Непогано для початку,- сказав товстун,- але побачимо, чи вистачить у неї характеру». «За характер не турбуйтесь, - запевнив фізкультурник, - характер у неї кремінь». Зрештою, їй веліли йти в клас, так нічого толком і не пояснивши, але коли вже закінчилися уроки, на шкільному подвір'ї знову зустрівся фізкультурник. «Ну, Кривченя, гляди,- урочисто сказав він,- тепер все залежатиме від тебе. Знаєш, хто це був? Я що - я рядовий шкільний вчитель. Я можу тобі поставити п'ятірку в табель, найбільше, на що я здатний, це послати тебе на обласну спартакіаду школярів. На більше в мені ні можливостей, ні знань. А цей чоловік зробить з тебе майстра спорту, виступатимеш на всесоюзних змаганнях, може, й на міжнародних. А там, хтозна, може, й чемпіоном світу станеш. Я ж казав, для звичайного бігу чи стрибків у тебе ноги короткуваті, а от на ковзанах можеш добитись успіху. Тільки роботи буде, май на увазі...»
Роботи Лідія ніколи не боялась. Для цього їй навіть не треба було змушувати себе. Просто з найменшого дитинства у неї був такий характер, що як вже щось почала робити, то мусила довести до кінця. Бувало, ще в дитсадку діти почнуть одну гру, грають, поки набридне, а тоді відразу переходять до іншої. «Куди ви?- здивовано кричала їм навздогін Лідія, коли вони гуртом спускалися з дерев'яної гірки і бігли до гойдалки. - Адже це корабель, і ми ще не пристали до берега!» Але діти не слухали її, і Лідія (її вже й тоді всі звали лише Лідією) сама гралась за капітана, і за всіх матросів, і навіть за юрбу, яка зустрічає корабель на рідному березі. Коли пішла в школу, виявилось, що в неї нема особливих здібностей, вона не вміє ловити все на льоту, як, наприклад, Славко Шевернюк, не має такої пам'яті, як Леся Клименко, щоб раз прослухати вірш і відразу його запам'ятати. Але в неї була щоденна наполегливість, щоб сумлінно робити домашні завдання, визубрювати правила, не поспішаючи, писати письмові роботи. А воно коли щодня все вчиш, то навіть математика не така вже й важка, просто там все одне за друге чіпляється, наче ланцюжок. Зрештою, коли признатись по правді, то навіть Лідії з її характером було не так легко щоденно висиджувати за уроками. Іноді страшенно кортіло кинути все і побігти па вулицю, бо там же такий сніг! Або така весна! Або давіть вся в золоті осінь. Ну, подумаєш, прийде вона в школу один раз, не підготувавши домашні завданні Ще ж, може, її і не викличуть. А якщо й викличуть, то велике діло - двійка! Є учні, які з тих двійок не вилазять, а потім нічого, як-небудь їм в чверті трійки натягнуть. Але ці думки минали так же швидко, як находили. Лідія знала, що іншим учням можна вчитись погано, а їй - ні. Вона - це окрема стаття.
Проходячи мимо дзеркальної вітрини Будинку одягу, Лідія косяка глянула на своє відображення. Так, на Ритку вона не схожа анітрохи, це ясно. Ритка така вся... наче балерина в танці. А в неї, Лідії, скорше хлоп'яча постать. І стрижка майже хлоп'яча. І брови над карими очима майже прямі, не вигинаються лагідними луками, як у Ритки. Але хто сказав, що Славкові подобаються балерини? А коли вона, Лідія, стане для початку чемпіонкою... ну, хоча б республіки, і матиме справжні адідасівські кросівки, і її покажуть по телебаченню... Тоді побачимо, що краще: бути схожою на балерину, чи бути справжньою спортсменкою.
Коли Лідія підходила до своєї брами, колись шикарно вибудованої у вигляді двох левів, що звелись на задні лапи, а передніми здіймають вгору арку, а тепер вже обідраної і настільки одряхлілої, що час від часу заходить мова про те, що варт її знести, бо коли-небудь ця арка сама обвалиться комусь на голову, так отож коли Лідія вже підійшла до цієї брами, на неї мало не налетів Валерка з восьмої квартири. Він біг кудись у своїх справах, але, зіткнувшись з Лідією, зрозумів, що може першим повідомити сенсаційну новину.
- А твоя мамка реве! - тріумфуюче сказав він, начебто це було його власною і великою заслугою. - Реве як білуга!
Валерка зроду не чув, як реве білуга, і навіть був певен, що білуга - це біла ведмедиця, але не раз чув це прислів'я від свого батька, коли мати починала з ним сваритись. Зрештою, з Лідією про її матір говорити було небезпечно, це Валерка добре знав. Тому він прошмигнув мимо і лише за кілька кроків обернувся і зловтішне вигукнув:
- А її знову чоловік кинув! І обікрав! Хоча що там у вас було красти!
Він говорив усе це, готовий в кожну мить дременути, якби Лідія кинулась на нього, але вона й не подумала це робити. Навпаки, вона кинулась в протилежному напрямку і, одним стрибком здолавши сходи, рвонула двері їхньої квартири. В кімнаті начебто все було на місці: круглий стіл з точеними ніжками (його подарували сусіди зверху, коли собі купили фінські меблі), шифоньєр з потьмянілим дзеркалом під стіною в кутку, широченна тахта з оббивкою, кольору якої не зміг би визначити жоден художник. Але дверцята шифоньєра стояли навстіж, а на тахті, зібгавшись в клубок, такий малесенький, аж не вірилось, що це може бути доросла жінка, лежала її мати Люська. Зачувши грюкіт дверей, вона підхопилась, але, побачивши Лідію, знову впала обличчям на тахту і заплакала, тоненько повискуючи мов щеня, якому наступили на лапу.
- Ну, - сказала Лідія, роздимаючи ніздрі від безсилої злості і від шаленого бігу, - дочекалась? Я тобі не казала?
- Що ти казала? Що ти казала? - знову зірвалась Люська. - Бачили ви таке: яйця курку вчать! Вона казала! Ну, казала, казала! Радій тепер!
Вона кричала все це істеричним тоном, розмахуючи руками. Обличчя в неї почервоніло і розпухло від плачу, по щоках текли чорні пасмуги туші. Волосся, яке вона останнього разу пофарбувала в неймовірний фіолетовий колір, куйовдилося на голові неохайною копицею. Вигукнувши: «Радій тепер»- Люська вчепилась обома руками в це волосся, знову впала на тахту і заридала ще голосніше. Лідія мить стояла, обводячи поглядом кімнату. Ну, що там у них, дійсно, можна було вкрасти? Будильник, який мати щовечора накручувала, щоб не проспати на роботу, а він дзвонив, коли йому заманеться, але зовсім не тоді, коли б мав? Ідіот, хто у них того будильника візьме! Люсьчине пальто? Так, пальта в шифоньєрі нема, і отого яскраво-малинового костюма нема, що його мати купила після сезонної знижки цін і ради якого пофарбувала волосся в отой жахливий колір - «пепельний», як говорила вона. Ну, що він за це матиме, кілька карбованців, не більше. І раптом Лідія похолола від страшного передчуття. Вона кинулась в кухню, де стояло її ще дитяче ліжко. Вона вже давно з того ліжка виросла, і коли хотіла випростати ноги, то просовувала їх крізь бильця. Коли це ліжко стояло в кімнаті, то мати, дивлячись на просунуті Лідчині ноги, говорила: «Ой, треба тобі вже доросле ліжко купувати!» Але далі цих розмов діло не йшло, а коли мати черговий раз, як вона це називала, виходила заміж (хоч з жодним зі своїх чоловіків вона не розписувалась в загсі, Лідія навіть не була певна, чи отой, записаний в її метриці, справжній її законний батько чи просто вигаданий), тоді Лідчине ліжко виставлялось в кухню, і мати вже про нього не згадувала. Кухня в них була велика бо жили вони не в сучасній стандартній коробці, а в старому будинку, який до революції належав якомусь багачеві. Від того багача і залишились урочисті сходи, високі стелі з ліпними карнизами. Вже потім дім був поділений на окремі квартири, і серед тих квартир не було бодай двох, схожих межи собою. Туалети були спільні для кожного поверху, а от газові плити поставили в кожній квартирі там, де хотіли господарі. Тож і вийшло, що в їхній квартирі кухня була чи не більша від кімнати, але все одно Лідія там спала незаконно, бо спати в приміщенні, де стоїть газова плита, забороняється правилами безпеки. Тому кожного разу, коли приходив газівник перевіряти тяги в той час, що Люська саме була заміжня, він вчиняв скандал, і доводилося його довго умовляти і присягатись, що більше цього не буде, тільки б він не перекривав газ.
Таж ото зараз Лідія влетіла на кухню, кинулась до свого ліжка і витягнула з-під нього ящик, в якому держала свої  підручники, зошити та інше майно. Вже одного погляду було досить, щоб переконатись, що хтось без неї тут господарював. Усе було перерито, так, начебто його висипали на підлогу, а потім нашвидку повкидали. Все ще собі не вірячи, Лідія почала викидати книжки, завинуті в трубку карт, альбом з фотокартками кіноакторів, два запрані до сірості махрові рушники, тренувальний костюм, дитячий надувний матрац, який не можна було надути, бо він так потріскався, що клеїти його було безнадійно. Словом, все майно Лідії було на місці, за винятком...
- Де мій транзистор?- закричала вона, знову забігаючи в кімнату, і почала трясти матір за плече. - Де моя «Селга», відповідай! Це він... твій отой?!
Здається, ще ніколи вона не відчувала такої злості і відчаю. Отак, ніби весь світ на її очах рушився, і вона усвідомлювала, що вже нічого хорошого в її житті ніколи не буде. Найбільше, що їй хотілось, це добре відлупцювати оцю маленьку закудлану жінку, яка валяється отут на тахті і яка через якесь непорозуміння вважається її, Лідії, матір'ю.
- Де мій транзистор? - вкотре перепитала Лідія, добре розуміючи безглуздість свого питання, бо ж відповідь була відома. - Це мій транзистор, я сама на нього заробила гроші, я все літо в радгоспі сапала...
Вона пригадала, яка спека була влітку і як їй все-таки нелегко було тягнутись за дорослими полільницями, а вона забушувала губу і таки не відставала. А в обідню перерву ховалась зі своїм обідом подалі від усіх, бо як одна жінка побачила, що вона їсть булку з «закусочною» ковбасою, то розахалась: де це видано, щоб у таку спеку брати з собою в поле таку ковбасу? Це смертельна отрута! Цікаво, а що їй було брати? Нічого, залишилась жива, зате якою щасливою почувалась, коли потім ішла з «Радіотоварів», перевісивши через плече футлярчик з «Селгою». І яке це було щастя: увечері згорнутись клубочком у своєму ліжку і крутити коліщатко, ловлячи все нові і нові хвилі. Музика, уривки незнайомої мови, пісня, навіть просто тріск - все це було таке прекрасне, таємниче і абсолютно не схоже на її життя. А головне, воно заглушувало все, що діялось в сусідній кімнаті: п'яну балачку материних гостей, істерично-кокетливий материн сміх в ту пору, коли її чергове «заміжжя» тільки починалось, чи такі ж істеричні ридання в той період, коли воно вже йшло до кінця. Слухаючи транзистор, Лідія всією душею усвідомлювала, який величезний світ довкола неї, скільки в ньому всього таємничого і прекрасного. І тоді в іній росла радісна переконаність в тому, що в неї попереду велике і цікаве життя і що в цьому житті все буде інакше. Не буде цієї брудної квартири з убогими меблями, яких вже не побачиш ні в кого, окрім них. Не буде вічного клопоту з грішми. Не буде п'яних сварок і бійок. І взагалі довкола будуть самі розумні люди, гарно одягнені, освічені, які ведуть цікаві розмови. І вона сама, Лідія, буде такою, її будуть називати не інакше, як прибавляючи ім'я її батька, не має значення, справжній він чи вигаданий.
Транзистор був для Лідії запорукою такого майбутнього, а тепер його не стало.
Лідія дуже давно вже не плакала, але тепер вола не витримала. Сіла просто на підлогу біля тахти і заплакала. Дрібні, скупі сльози текли по її щоках, вона щосили прикушувала нижню губу і сердито била стиснутими кулаками по підлозі, наче хотіла фізичним болем зменшити той біль, що здавлював її серце. І таке зло на матір, таке зло, що вбила б її, здається. Ну, бо ж якби це вперше! А то ж скільки вже в неї тих «чоловіків» було! І хоч би один якийсь порядний. То був такий собі дядя Вася, який втік від жінки, бо вона в нього справжня відьма була. Що відьма, то відьма, бо вона й до них приходила не один раз і такий скандал влаштовувала, що стіни хитались. Після кожного її візиту на підлозі лишались скалки побитого посуду і пасма різнокольорового Люсьчиного волосся (вона тоді так фарбувалась - одне пасмо світле, друге темне). Нарешті жінка прийшла і потягнула дядя Васю за комір додому. Зробити це їй було неважко, бо дядя Вася був на голову від неї нижчий і вдвічі тонший. Це було б навіть смішно, якби Лідія таке десь просто побачила на вулиці. Але ж до того була причетна її мати, більше того, Люська бігла за ними і розпачливо вигукувала: «Васічко, та дай їй у вухо, нехай вона тебе відпустить!» Еге ж, «дай у вухо»! Де йому було до того вуха дотягнутись!
Потім був «Юхимович-золоті руки». Руки в нього, дійсно, були золоті, він міг і газову плитку встановити, і телевізор відремонтувати, і власники машин до нього прибігали за допомогою, але повертався він щоразу додому «на бровах», а на другий день мусив будь-що похмелитись. Як у матері не було грошей, то тягнув з дому все, що можна було, хоча, зрештою, ніколи в них чогось вартісного не було. Аж нарешті Юхимовичу почали ввижатись зелені жаби, наче вони стрибають скрізь по квартирі, за ним приїхала спеціальна машина з двома здоровими санітарами, його забрали, і більше про нього нічого не було чути. Правда, Люська на перших порах заводила розмови, що треба піти його провідати, але далі розмов діло не пішло. Зрештою, пам'ять в Люськи була коротка, вона однаково швидко забувала все - і добре, і погане. Ну, а тих, що затримувались у них на день-два, Лідія і не пам'ятала, вони їй усі були на одне обличчя, невиразне і ненависне. А оце був знайшовся Рудольф, чорний, як циган, а може, й справжній циган, і молодший від матері років на десять. Зрештою, до Люськи часто в'язли молодші чоловіки, особливо коли в них в очах туман від хмелю. Недарма ж її досі Люською звуть: маленька, тоненька, на голові щось таке модне накручене, одягнена яскраво. Так що й не відразу роздивишся зморшки на шиї і мішки під очима. Рудольф тільки-но вийшов з тюрми, за що він сидів, Лідія так і не знала, дітись йому було нікуди, от і вчепився за довірливу Люську, я тобі те, я тобі се, влаштуюсь на роботу, будемо жити. «Ти його знаєш? - шипіла на матір Лідія, гостро страждаючи від безсилля і злості. - Ти хоч його документи дивилась? Порядні люди в тюрмі не сидять!» - «І в кого ти така вродилась? - махала на неї руками мати, обурено округлюючи очі. - Ну, як ти можеш так? Чоловік постраждав невинно, довірливий був, а його нехороші люди підвели». Лідія згадувала швидкий погляд Рудольфа, всю його ухватку і думала, що такий тип зовсім не схожий на довірливого дурня, скорше можна було повірити, що він сам кого хочеш обведе круг пальця.
Але мати вже побігла в перукарню фарбуватись в отой свій «пепельний» колір, очі її сяяли, ходила вона, підстрибуючи на ходу, і Лідія вже знала, що нічого не допоможе і нікого слухати Люська не буде: в неї чергова «велика любов».
А тепер все закінчилося так, як Лідія передбачала, навіть ще гірше, бо вона так ховала свій транзистор, навіть матері намагалась не дуже його демонструвати про всяк випадок, а вже про Рудольфа була переконана, що він навіть не здогадується, що в неї є така дорогоцінність. І от,  маєш...
Прибула нова хвиля жалю, Лідія схлипнула голосніше, і цей її схлип почула Люська, яка вже стомилась ридати, бо вона вже добрі дві години провалялась на тахті і оце з приходом Лідії присилувала себе до нової порції плачу, щоб сльозами захиститись від доччиних докорів. Що докори будуть, Люська не сумнівалась, більше того, вона підсвідомо розуміла, що донька має всі підстави для таких докорів. Але що Лідія сама буде плакати?.. Зрештою, що отой чорнявий Рудик зробить отаку підлоту і прихопить з собою Лідчин транзистор - цього Люська ніяк не чекала. Ну, нехай вже взяв її костюм, він хоч і уцінений, але просто тому, що не сезон, а не тому, що бракований. Та й пальто, бог з ним, жалко, звичайно, там комір - справжня норка, але нехай вже. А що йому було робити, коли гроші треба, а на роботу з судимістю не беруть? Але навіщо ж дитину зобиджати?
Люська сповзла з тахти і сіла на підлозі поруч з Лідією.
- Ну, донечко,- зашептала вона глухо, - ну, прости мене, твою дурну матір. Хіба я думала, що так буде? Я ж хотіла, як краще. Думала, буде хазяїн в домі. І з грішми буде легше, і не будуть сюди ходити всякі п'яндиги. А то знають, що жінка одна, от і лізуть. Думаєш, мені вони не остогидли? Хочеться, щоб життя було, як у людей. А воно не виходить...
- Не виходить! Не виходить! - сердито закричала Лідія. - Так ти хочеш! А чого ти їх не женеш к чортовій матері? Он Ніна Андріївна одна живе, а ніхто до неї не прийде, як до нас. І всі її поважають. А коли в неї гості, то це гості. З квітами приходять, а не з півлітрою.
- Ну-у, Ніна Андріївна, знайшла, з ким рівняти,- непевно протягнула мати. - Ніна Андріївна лікар, у неї освіта, і гості в неї освічені. А я що - двірничиха...
- Ніби це від освіти залежить,- не здавалась Лідія. - По-перше, хто тобі не давав учитись? Ніна Андріївна теж без батька, без матері росла, а закінчила медичний інститут. А по-друге, в нашій країні кожен труд в пошані. Он у нас на класній годині розповідали, що простій поштарці дали звання Героя Соціалістичної Праці. Просто людина двадцять п'ять років літом і взимку носила людям листи і газети. Це від характеру залежить, а не від професії. А в тебе характеру нема.
- Нема,- покірливо відгукнулась Люська, - ну, нема характеру, і що я зроблю? На базарі ж його не купиш.
От і думаю весь вік: знайти б чоловіка, та щоб він був з характером, щоб на нас двох вистачило. Я б уже його слухала, я б усе робила, що він скаже.
- Ти й так усе робиш, що вони скажуть,- огризнулась Лідія. - І гроші позичаєш, і за півлітрами бігаєш. І сама п'єш. Та якби я за тебе підлоги не мила, тебе б уже давно й з двірників вигнали, хоча на двірників зараз дефіцит.
Тут Лідія пригадала, як вона вечорами мила сходи в під'їздах, і брала з собою транзистор. Вмикала тихенько, щоб ніхто не мав до неї претензії, що опівночі концерти влаштовує, але ж вона не глуха - і так чула, а як добре було під музику водити мокрою ганчіркою, протираючи панелі чи миючи сходи. І навіть якась гордість за себе народжувалась у серці, коли пригадаєш, як там було насмічено: і болото, і недопалки, і обгортки цукерок, і всяке інше сміття (хтось ніс відро та, мабуть, розсипав), а ти пройшлася ганчіркою - і от, вже зовсім інакше: і чисто, й ніби навіть затишно. Але ще краще прибирати надворі, там сміття... чистіше чи що. То сухе листя, то сніг, іноді ще такий свіжий, білий-білий. Прибираєш і думаєш, що навіть бути двірником - це зовсім не останнє діло. Ні, звичайно, сама Лідія бути двірником не збиралась, але своєї матері не розуміла: чого вона так скаржиться на свою долю і так соромиться своєї роботи? Зроду ж своєму черговому кавалерові не признається відразу, що двірничиха. Все щось вигадає: то вона продавець в ювелірному магазині, то секретарка в якогось великого начальника, а раз навіть видала себе за дегустатора лікеро-горілчаного заводу. Це коли новий знайомий відразу зауважив, що від неї тхне алкоголем.
Ну що ж, тепер якийсь час Лідія може не думати про роботу, мати буде прибирати сама, але нехай би вже краще Люська щодня бігала до знайомої перукарки і ходила гуляти, вчепившись у свого чергового кавалера і запобігливо зазираючи йому у вічі, а вона, Лідія, мила б ті зачовгані сходи, слухаючи свого транзистора. Але транзистора нема і не буде.
Лідія ще раз застогнала від досади, стукнула кулаком, потрапила саме на материн каблук, скривилась і затрясла кистю.
- Вдарилась моя дитина,- жалібно сказала Люська, - вдарилась моя маленька. Вона схопила доччину руку і почала її цілувати.
- Ну, пробач свою дурну матір! Ну, побий мене, якщо хочеш! Побий, тобі легше стане.
Люська підставила своє обличчя, яке ще не відійшло після плачу. Лідії було виразно видно, яке воно старе і зів'яле, з набряклими і почервонілими повіками і зовсім блідими губами, їй стало дуже жаль матері, дуже захотілось погладити її по тому жахливому волоссі, притулити до себе, як малу дитину, але замість того вона грубо сказала:
- Ти мені істерику не розводь, їсти що-небудь є?
- Нема,- винувато відгукнулась мати.
- Ну, добре, піду по свій ензе, - сказала Лідія, зводячись.
Це означало, що в кутку за її ліжком стоїть десяток пляшок з-під молока або кефіру, що вона купувала собі  на вечерю, і які слугували своєрідним недоторканим запасом на випадок повного безгрошів'я. Лідія віднесла пляшки в приймальний пункт, грошей вистачило на пачку вермішелі, пачку маргарину і півкілограма цукру. Замість чаю Лідія купила в аптеці пачку м'яти. Воно виходить дешевше, і пачка значно більша. Залишилось чотирнадцять копійок - якраз на буханку хліба. До материної зарплати три дні - проживуть. В усякому разі позичати вона не піде. Досить з неї.


***

Прокинулась Лідія від того, що якась надокучлива муха все лазила їй по обличчі. Лідія вже і відмахувалась, і відверталась, а муха все лізла, цілячи то в одне то в друге око, поки вони, нарешті, розплющились. І тоді виявилось, що ніякої мухи нема, просто крізь маленьку дірочку в завісці пробивається сонячний промінь, який потрапляв їй у вічі. Під вікнам чувся шурхіт мітли. Це було ще одною особливістю їхнього будинку: по сходах ніби підіймаєшся на третій поверх, а вікна квартири все одно мало не над землею. Лідія встала і підійшла до вікна. Люська в чорному спецівочному халаті, туго підперезана, енергійно махала мітлою.
- Ма, привіт! - гукнула Лідія, злегка відчинивши вікно і зіщулюючись від прохолодного повітря. Воно ж хоч і сонце, але вже жовтень, вранці холодно.
Мати озирнулась, підійшла до вікна. Мабуть, вона вночі ще поплакала, а може, й зовсім не спала, бо обличчя в неї було бліде, аж жовте, а очі всі в червоних жилках. У Лідії серце стиснулося, таке при сонячному світлі було материне обличчя змарніле і старе. Може, ще й тому, що Люська не напустила на нього волосся, як робила завжди, а навпаки, сховала під косинку до останньої волосинки. Вираз обличчя в неї був злий і впертий, але заговорила вона з Лідією отим ласкавим і дбайливим тоном, що донька аж скривилась.
Занадто вже той тон був солодким.
- Прокинулась моя донечка,- скорше ствердила, ніж запитала Люська, бо що тут було питати. - Це я тебе розбудила? От дурепа, не могла тут підмести, коли вже ти встанеш.
- Та ні, ма. Мене сонце розбудило. Та й все одно вже пора вставати.
Лідія натягнула тренувальний костюм, зашнурувала кросівки і побігла робити ранкову зарядку. Треба сказати, що умови для цього в неї були шикарні. Відразу за їхнім домом («особняком», як по-старому називали в їхньому місті такі будинки) підіймався тринадцятиповерховий будинок якогось науково-дослідного інституту. Що саме це за інститут, Лідія толком і не знала, але в ньому працювало багато молодих хлопців і дівчат, і вони собі оборудували такий спортивний майданчик, що куди їхньому шкільному до цього? Тут тобі і футбольне поле, і бігова доріжка, і тенісний корт, і всякі спортивні снаряди. Але займались там ті молоді аспіранти, чи лаборанти, чи як там їх, або в обідню перерву, або вечорами. А вранці тут не було ні душі, і все це зелене поле, оточене густими липами, було в повному розпорядженні Лідії. Вона завжди охоче займалась фізкультурою, бо це було єдине, чим могла вивищитись над однокласниками. Бо по всіх інших предметах... ні, по всіх інших предметах в неї були тверді, заслужені четвірки і п'ятірки, а проте тут ніхто не говорив: «Ну, якщо вже Лідія не вирішила...» Або: «А може, Лідія знає?» Тут питали Леську або Славка. А от коли фізкультурник пропонував їм якусь новинку, то тут уже всі говорили: «Нехай спочатку Лідія». Всі інші предмети вона брала наполегливістю, до фізкультури в неї був ще й талант. А цього ранку вона особливо виклалася, пам'ятаючи розмову з тренером з попереднього дня. Повернулась додому геть мокра, волосся прилипло до лоба. Мати вже була вдома, халат скинула, але волосся так і не розв'язала. Чи то почала соромитись свого кольору, чи просто тому, що воно ж негігієнічно - готувати їсти, не пов'язавши волосся. А вона саме готувала Лідії сніданок, і кухня була сповнена запаху підсмаженої вермішелі і відвару м'яти. Все це вже було приготовано на столі, а сама Люська смикала то з одного, то з другого боку Лідчине ліжко, намагаючись витягнути його з кухні в кімнату.
- Ну, чого ти, ма,- сказала Лідія, беручись за бильце. - Нехай би стояло.
Чи я своїй дитині ворог?- докірливим тоном сказала Люська, наче хтось її в цьому звинувачував. - Хіба можна спати, де стоїть газова плита? І взагалі, не діждуть всякі подонки, щоб я свою рідну дитину з хати виганяла!
Вона ще щось говорила, обурювалась, наче не сама ж якийсь місяць тому, дивлячись мимо, запобігливо говорила: «Лідусенько, ти не проти, як ми твоє ліжко на кухні поставим? Там же і повітря більше, і під вікнами тихіше». Але тепер Люська все це начисто забула і старалась довести і Лідії, і всьому світові, а найперше самій собі, яка вона дбайлива мати.
- Слухай, воно ж уже мале тобі, мабуть? - запитала таким тоном, наче зроду не бачила голих доччиних ніг, що стриміли поміж билець. - Все, з першої зарплати ідемо в магазин і купуємо для тебе тахту. Або диван-ліжко, - що ти хочеш?
- Що б я не хотіла, а нічого ми не купимо,- заперечила Лідія, беручись до вермішелі. - Твоєї зарплати якраз стачить, щоб людям борги повіддавати. А знову бігати позичати я не буду.
- А ти ж усе записувала?- строго запитала мати, начебто це було Лідиним обов'язком - записувати материні борги. А потім ще їх віддавати. Зрештою, так воно й було. Ніхто з сусідів не позичив би Люсьці й мідного п'ятака, але ніхто не міг відмовити Лідії, коли вона дзвонила в двері й говорила: «Ніно Андріївно (або ще як там), позичте нам, будь ласка, три карбованці». Давали, хоч і знали, що скорше всього підуть ті гроші тій таки Люсьці на частування чергового кавалера. Але Лідія дивилась таким пильним і ясним поглядом, що язик не повертався сказати стандартне «нема». До того ж не завжди воно йшло на горілку, іноді їм справді нічого було їсти. А найголовніше, чому давали Лідії і не давали Люсьці, це тому, що Люська тут же забувала про борг, наче і не брала ніколи, а Лідія все старанно записувала і в день зарплати йшла з матір'ю в її контору, біля каси відбирала гроші і розносила всі борги, так же старанно викреслюючи прізвища зі свого списку. І вже ніколи б вона не позичила грошей більше, ніж вони змогли б віддати. Як би не канючила Люська: «Ну, Лідусенько, ну, донечко, ну, я тебе благаю!»- як би не намагалась грізно гримнути: «Зараза така, ти будеш матір слухати!»- Лідія тільки уперто крутила головою, зневажливо звузивши очі. Правда, найчастіше було так, що, повернувши всі борги, Лідія тут же починала йти «по другому колу», бо інакше їм не було б на що жити наступні два тижні.
- Знаєш, - діловито сказала мати, сідаючи напроти Лідії і підпираючи долонею щоку, - Зухра йде в декрет, а на її місце нікого нема. Я, мабуть, візьмусь робити на дві ставки. Гроші знадобляться. Он зима на носі, а ти знову будеш бігати в старому пальті? Ти ж у мене вже баришня.
Лідія хотіла було сказати матері, що тій взагалі зимою ні в чому буде ходити, хіба що в робочій тілогрійці, але в неї саме був повен рот вермішелі, а коли пережувала, то вже сказала зовсім інше:
- А що, давай. Може, нарешті перестанемо в людей позичати. Я тобі буду допомагати.
- Ти давай учись!- категорично сказала Люська, начебто ніколи не було такого, щоб донька мила за неї сходи чи підмітала двір. - Ще в своєму житті наробишся.
Лідія похапцем проковтнула гарячу буру рідину в склянці і схопила портфель. Справа була в тому, що в вікно вона помітила, як з завулка вийшов Славко Шевернюк. Дивного в тому не було нічого, це був його звичайний шлях у школу, але ж не завжди в Лідії була така можливість: вийти з дому саме в той час, коли мимо проходив Славко.
- Одягни куртку! - гукнула навздогін Люська.
- Та! - відмахнулась Лідія. - Тепло!
Справа була не лише в тому, що тепло. Гарно б вона, Лідія, виглядала, якби  в жовтні і в січні все ходила в школу в одній і тій же куртці! А так вона до першого снігу бігала в самому платті, заповнюючи всіх, що вона загартована і їй анітрішечки не холодно. А потім всю зиму ходила в тій легкій болоньєвій куртці, бо ж - загартована. Та й затримуватись було ніколи, он Славка вже лише спину було видно. Раптом він зупинився, і в Лідії аж серце завмерло: невже він її помітив? А проте він не озирнувся, а через кілька секунд з найближчого під'їзду вибігла дівчинка в зеленому плащі. Ритка Мальчевська! Лідія зупинилась, наче з усього розбігу налетіла на невидиму перепону. Потім сховалась за дерево і дивилась, як ті двоє рушили в напрямку школи. Зрештою й сама пішла за ними, бо ж їй теж треба було в школу, а іншої дороги не було. А що вона звикла ходити швидко, то незабаром підійшла до них майже впритул. Чомусь на Славка не зважалась глянути, зате не зводила очей з тоненької постаті Ритки. Плащ на ній такий красивий, з блискучої плівки ясно-зеленого кольору, а коли ворушиться від ходи, то спалахує, мов синій вогонь. І по плечах у Ритки розсипані кучері, світлі, пухнасті, крізь них просвічує сонце, і вони зовсім золоті. Таки правда, що Ритка - найгарніша дівчина в їхньому класі. А, може, в цілій школі. То що ж тут дивного, що Славкові приємно з нею ходити. «Ага, добре Ритці, як батько у неї - директор заводу,- промайнуло Лідії в голові, але вона тут же сама себе висміяла:- То й що, що директор заводу? Ну, модний плащ він їй купив, а що фігура в неї гарна, то при чому тут батько? Це якби вона товста була, то можна було б сказати, що грошей багато, їдять добре. А вона ж он яка... Як берізка». Тут Лідія спохватилась, що вона мало вже на п'яти їм не наступає, і вповільнила ходу. Трохи ще йшла на відстані від них, а тоді їй спало на думку, що воно все одно негарно виглядає. Так, начебто вона за ними стежить. І тут її розібрало зло. А власне кажучи, чого їй боятися? Вони йдуть в школу, і вона йде в школу - що ж тут такого? Вони собі прогулюються, а вона ходить швидко, то чого ж вона мусить весь час у них в хвості тягнутись? Чи вона їх обійти не може? Тим більше, що вона сьогодні чергова, їй треба прийти раніше.
- Кривченя, ти кого це випереджуєш і не здоровкаєшся?- окликнув її Славко, коли вона вже на крок випередила їх.
Лідія озирнулась, бо що їй лишалось робити, але ні на Славковім, ні на Ритчинім обличчі не було й тіні глузування: мовляв, знаєм, що ти за нами слідкувала, ага, попалась! Славко дивився на неї просто і ясно, ну а Ритку взагалі не можна було уявити без усмішки на вродливому личку.
- Бачила ти таку?- звернувся Славко до своєї супутниці, киваючи на Лідію. - Вчора лише з тренером познайомилася, а сьогодні вже з однокласниками не здоровкається. А що буде, як стане чемпіонкою?
- Ще мені до того чемпіонства, як до Києва навприсядки,- чомусь враз захриплим голосом сказала Лідія. І чого б ото їй захрипнути? Чи від швидкої ходи, чи просто від того що довго мовчала? Бо хвилюватися набуло чого. Ну, чого їй хвилюватися?
- Ох, Лідіє, ти обов'язково будеш чемпіонкою, - сказала Ритка. - В тебе ж здібності. І такий характер. Якби мені хоч половина твого характеру, я б на золоту медаль пішла.
Ритка говорила ледь-ледь манірно, як говорять маленькі пещені діти, бо ж вона й була єдиною пізньою донькою і дуже пещеною в своїх батьків. А тут ще й красива, що хлопці просто, глянувши на вулиці, балдіють. Але при тому Ритка була добра дівчина, трішечки, звичайно, кокетлива, але вона нітрохи не дерла носа перед однокласниками і коли щось говорила, то щиро. Вона там іще про щось зі Славком розмовляла, але Лідія не дуже до того прислухалася, зайнята своїми думками, тому до розмови не мішалась, але вже не відчувала ніякої незручності від того, що вона йде поруч з Шевернюком і Мальчевською і всі це бачать. Вже потім, .на уроці, дивлячись на уперту Славкову потилицю (бо вона сиділа через дві парти за ним), Лідія довго ламала собі голову над тим: а що їй, власне кажучи, Славко Шевернюк? Що вона... закохалась в нього, чи що? Ну, тільки їй цього і не вистачало! Хватить, надивилась на те материне «закохування», ніколи в світі не допустить, щоб щось подібне трапилось з нею. І взагалі, всі чоловіки негідники! От хіба що Славко... Ніяк не могла собі уявити, що Славко міг би так поступити: жити, жити з жінкою, а потім кинути та ще й обкрасти. Ні, не можна так говорити, що всі чоловіки,- без винятку,- негідники. Ну, в того ж Славіка хороший батько. Або в Ритки - приїздить іноді за нею на машині і тоді підвозить всіх, кому по дорозі. Правда, вона, Лідія, ніколи собі не дозволяла в ту машину сісти. Що вона - пішки не дійде?
- Кривченя, що з тобою? - здивовано запитав історик. - Ти ж зовсім не слухаєш!
І звідки йому знати: слухає вона чи не слухає? Сидить же тихо, підперла обличчя долонями і невкліпно дивиться на карту. Правда, дивуватись йому є чого, бо щоб Кривченя та на уроці займалась сторонніми ділами, хоча б думками, - це небувала річ.
Наступні два дні Лідія ходила з таким відчуттям, що її щоденно пропускають через м'ясорубку. Це так за неї взявся отой тренер. Лідія ще, може б, і не пішла до нього, якби їй про це не нагадував по кілька разів на день фізкультурник.
- Ти знаєш, хто це? Щоб мені ще стільки років прожити в здоров'ї, скільки він отримав призів і медалей.
- Він? - засумнівалась Лідія. - Та як же він міг займатися спортом, коли він такий товстий?
Фізкультурник відразу поскучнів, кілька секунд мовчав, дивлячись через плече Лідії, а потім неохоче признався:
- Бачиш, це воно часто буває зі спортсменами. Ну, що вони товстіють, коли перестають виступати. Бо людина з року в рік люто тренується, організм звикає до такого навантаження. А потім раз - і відрізало. Кому воно треба так себе ганяти, якщо вже нема конкретної мети. От і відразу порушується обмін речовин в організмі. Ті калорії, що раніше йшли на енергію, тепер відкладаються з жиром. Побачила б ти його двадцять років тому! Але тренер суперкласу, й не сумнівайся.
Таким чином Лідія таки потрапила до тренера, якого звали дуже просто - Іван Іванович, але спортсмени, яких він тренував, позаочі звали його «Залізний м'ячик». Було їх, зрештою, небагато, і скоро Лідія зрозуміла  - чому. «Залізний м'ячик» з першого ж дня давав такі навантаження, наче мав справу не з живою людиною, а з механізмом, та ще й не з яким-небудь, а з найміцнішої сталі. Може, з тієї, що йде на космічні кораблі, бо не така міцна давно вже зламалася б. Лідія задавалась собі питанням: кого він, властиво, хоче з них зробити? Ковзанярів чи бігунів? А як бігунів, то яких - спринтерів чи стайєрів? А при чому тут стрибки в довжину і висоту? І взагалі, всі оті вже мало не акробатичні вправи?
- Кину я, мабуть, - поскаржилась вона при черговій розмові фізкультурникові. - Сил у мене вже нема, болить усе. Та хіба можна такі навантаження відразу? Ви завжди говорили, що треба поступово.
- Ну, мало що я говорив, - відмовився від своїх слів фізкультурник. - І чому ти думаєш, що я мав рацію, а він ні? Я ж лише вчитель, а він - заслужений тренер. Це в нього такий стиль - відразу давати найбільше навантаження, щоб переконатися, хто витримає. Держись, Кривченя, я ж за тебе поручився. Побачиш, далі легше буде.
Легше не було. Щоранку Лідія прокидалась, і їй здавалося, що вона не зможе підвестися: так все боліло. Кривлячись і прикусуючи губу, натягувала тренувальний костюм і йшла на «свій» спортмайданчик. А от коли звідти поверталась, вже почувалася краще. Хоча тепер не давала собі вже тих навантажень, як раніше, досить з неї було Залізного м'ячика, це просто, щоб розім'ятись. Біль минав, надходили легкість і апетит. Ну а їсти не дуже було що, бо хоч мати оформилась на дві ставки, але ж ще зарплати не отримувала. Люська всі ці тижні була дуже ділова: підмітала, мила, чистила. Побілила в кімнатах, хоч, мабуть, краще б вона цього не робила. По-перше, в Люськи була схильність до якихось неймовірних кольорів, тому стіни в їхній кімнаті стали такі, наче сік червоних буряків сильно розвели молоком. А на кухні ще гірше - світло-руді з прозеленню. Люська називала це - «колір резеди». Та й хоч би рівно побілила, а то і по стелі і по стінах ішли пасмуги то світліші, то темніші. «Ну і що? - сказала Люська. - Це ніби під мармур». В Люськи була хороша риса: вона завжди вміла потішитись, особливо якщо сама була винна. Пригорить каша, а вона: «Та це ж з димком. Ніби в полі приготоване». Розіб'є тарілку: «Ну й добре, вона мені давно набридла». Не було в неї здібності до будь-якої роботи, все виходило так-сяк-наперекосяк, то ж і нічого дивного, що далі двірничихи не пішла. Зрештою, Лідію ніколи не мучило те, що в неї мати двірничиха. Мучило інше...
- Кривченя є? Тебе до директора кликали! - заглянув у клас хтось з десятикласників.
Іти до директора ніколи не хочеться, навіть коли ти ніякого гріха за собою не почуваєш. Чомусь ніколи до директора не викликають, щоб сказати що-небудь приємне, а завжди тільки з усякими неприємностями. То ж нічого дивного, що Лідія зовсім не поспішала, а йшла так, наче гарним весняним вечором прогулювалась у парку. Вже продзвенів дзвінок на урок, коридор спорожнів, Лідія, яка вже звикла кожну мить використовувати для якоїсь тренувальної вправи (Залізний м'ячик все повторював їм: «Не думайте, що тренування закінчується з хвилиною, як двері спорткомплексу за вами зачинилися. Тренуйтеся кожну мить. Навіть взування черевиків може стати тренувальною вправою»), вирішила пройти весь коридор навшпиньках. Було дуже тихо, так тихо, як в шкільному коридорі буває перші кілька хвилин після дзвінка, коли вже всі розсілися за парти, витягнули зошити і підручники і тепер сполохано чекають, на кого впаде вибір вчителя. А двері директорського кабінету були прочинені, розмовляли там дуже голосно (це професійна звичка вчителів - розмовляти голосно, щоб перекричати три-чотири десятки молодих горлянок), то ж нічого дивного, що Лідія почула, про що там розмовляли. А почувши, вона зовсім зупинилась.
- А як в класі до неї ставляться? - запитав незнайомий жіночий голос.
- Нормально,- по паузі відповів другий, по якому Лідія впізнала їх класну керівничку. - Розумієте, вона за характером така... ну, вона не з тих, що стають в класі лідерами, бодай неформальними. І близьких друзів у неї нема. Вона сама по собі. Але й сказати, що вона відізольована від класу, не можна. Просто в неї роботи багато. На уроки йде більше часу, ніж в інших дітей, та за матір доводиться часто робити, та тепер ось тренується у відомого тренера.
- Ні, ніяких претензій у нас до неї нема,- це вже директорша. - Розумієте, вона не належить до тих, що називаються важкими підлітками. Але ж мати... Ми отримуємо стільки сигналів. Хтозна, що її чекає, якщо не ізолювати.
Лідія відчула, як вся дерев'яніє. І разом з тим їй найбільше хотілось увірватись в кабінет, затопати ногами, закричати на всіх, що вони не сміють так говорити про її матір, що мати в неї найкраща, просто характер у неї такий та ще й життя отак склалося. Якби попався їй відразу хороший чоловік... І ще невідомо, які б вони були одна з другою на материному місці. Але тут же вона опам'яталась і зрозуміла, що це могло б бути найгірше - такий її вчинок. Піди тоді доказуй, що ти не верблюд. «Спокійно, Лідіє,- сказала вона собі,- спокій і витримка, тільки цим ти зможеш узяти їх». Вона заглянула в дзеркало, яке висіло біля дверей в кабінет директорші, поправила комірець, пригладила волосся, глибоко вдихнула повітря, порахувала до п'яти і повільно видихнула.
Потім дещо голосніше, ніж це було потрібно, постукала в ті напіввідчинені двері.
- Заходьте! - гукнула директорша.
Крім директорші і класної керівнички в кабінеті сиділа темноволоса, гладко причесана жінка в міліцейській формі. Ого, до чого дійшло! А, може, мати десь щось там натворила? Лідія відчула гострі голки страху, але тут же заспокоїла себе. Дурниці, нічого не могло трапитись! Ці два тижні Люська в рот не брала, нікуди не ходила, в них ніхто не був. Хіба Рудольф таки попався, а до них ниточка потягнулась. Але що їм Рудольф? Ну, жив у них місяць непрописаний, то й що? Он Лідія сама читала оголошення на стовпах: «Шукаю квартиру, прописка не обов'язкова». Значить, це вже не такий страшний гріх, що він у них жив без прописки. А якщо він когось обікрав, то вже потому, як від них пішов, бо в них він сидів без копійки - це точно. Тут Лідія спохватилась, що досі не поздоровкалась. Зрештою, цього ніхто не помітив, бо це їй лише здалося, що вона довго розмірковувала, а в дійсності всі ці думки пронеслися в її голові за якийсь уламок секунди.
- Ну, Кривченя, як твої справи?- тоном, який мав підкреслити дружелюбність, запитала директорша.
- Нормально, - знизала плечами Лідія.
- Як успіхи в навчанні?
Лідія з усіх сил намагалась бути чемною, хоч такі дурні запитання кого хочеш виведуть з терпіння. Проте комусь іншому можна було втрачати терпіння, а їй - ні. Вона лише лаконічно сказала: 
- Та ж у класному журналі видно.
Тут в розмову вмішалась класна керівничка. Говорила вона похапцем і ніби винувато:
- Ні-ні, Лідіє, у нас нема ніяких претензій до твоїх оцінок. І поведінка твоя цілком задовільна. Ми маємо на увазі, може, у тебе в житті якісь труднощі, може, тобі потрібна допомога?
- У нас є сигнали, що твоя мама... - почала обережно директорша, але Лідія перебила її. Це, звичайно, було зовсім неправильно з її боку - перебивати старших, але Лідія злякалась, що коли директорша скаже щось негарне про Люську, то вона зірветься і наробить дурниць.
- Моя мама,- почала Лідія, потім на мить зупинилась, зробила горлом такий рух, наче хотіла проковтнути щось, що заважає їй говорити, і продовжила вже зовсім твердо :- Моя мама про мене дуже дбає. А коли що не так, то в неї дуже нелегка робота, вона за двох працює. А що про неї говорять, то це... це неправда. Просто вона дуже гарна і без чоловіка, от на неї і вигадують всяке. Це сусідки через заздрощі.
В кабінеті запанувало мовчання. Лідія уперто звела підборіддя, міцно стиснула зуби і з усієї сили намагалась не заплакати. Але зі страхом відчувала, що коли їй доведеться ще щось пояснювати, заперечувати чи виправдовуватись, то таки не втримається і розплачеться.
- Ну, гаразд, - раптом обізвалась міліціонерша, яка досі не вимовила ні слова. - Нам наразі все ясно, а ти можеш іти. Іди собі в клас.
Проте в клас Лідія не пішла. В неї ще вистачало сил тихо причинити двері кабінету, а тоді вона кинулась бігти коридором, не забуваючи, проте, ставати навшпиньки, щоб ніхто не чув її кроків. Піднялась по сходах на площадку, де були єдині двері на горище. На жаль, вони були замкнені на великий замок, бо Лідія охоче заховалася б для певності туди. А так вона сіла на верхню сходинку, сховала обличчя в колінах і заплакала гірко, тихо і невтішно.
- Чорт зна що, - пробурмотіла вона нарешті, марно шукаючи в кишені фартуха носовичок, - така я стала тонкосльоза останнім часом. Я ж ніколи не плакала. Навіть в дитинстві, - додала по паузі таким тоном, наче вже не була дитиною. Зрештою, яке це дитинство - п'ятнадцять років? Навіть вже майже шістнадцять. І коли, до того ж, у тебе нема батька, а твою матір в її сорок років усі звуть Люською, так, начебто це їй всього п'ятнадцять років.
В клас іти вже було не варто, а вниз спускатися ще не можна, бо дзвінка на перерву ще не було. Лідія сиділа і думала про те, що ось після плачу їй стало легше і спокійніше на душі. А може, це помилка - отак завжди намагатись не плакати? Може, якраз і варто поплакати, щоб потім уже не думати? А то ходиш і думаєш, думаєш, думаєш. Тут Лідія почала думати про те, що ось в цьому навчальному році вона закінчує восьмий класі і треба думати, що робити далі. Зрештою, в неї вже давно був план: якесь училище, щоб швидше на роботу, самій заробляти гроші, нарешті стати матеріально незалежною, покінчити з вічними боргами. Ще кілька років тому, під час чергового Люсьчиного «заміжжя», вона мріяла про те, як піде з дому, може, взагалі поїде з цього міста далеко-далеко, кудись, де ніхто не знає ні її, ні Люськи. Але невіддавна в Лідії, може, під впливом Івана Івановича, появилась інша мрія, ще дуже несмілива і туманна. А що, коли вона, Лідія, поступить в технікум фізвиховання? А потім поїде в яке-небудь село. А чого ж! Коли колгосп заможний, то він дає чималі гроші і на школу, і на спортивну роботу, там їй буде не гірше, ніж у місті. Вчителька - це ж звучить, вчителів на селі всі поважають. Дадуть їй квартиру, вона забере Люську до себе. Звичайно, працювати Люсьці не доведеться, бо їй хіба лише прибиральницею в школу, але ж Лідія цього не може дозволити. Нехай сидить вдома і займається домашньою роботою. Може, у них там буде якийсь клаптик землі біля дому, то нехай собі розводить квіти. І всі її будуть поважати, бо ж вона - мати вчительки, нікому і в голову не прийде назвати її Люською, тільки по імені і батькові. І ніяка шантрапа до неї чіплятись - не буде. Зрештою, на селі, мабуть, і нема тих клятущих алкашів.
Пронизливий дзвінок перебив Лідині мрії, вона глибоко зітхнула, звелась, обтрусила долонями спідничку і пішла в клас.


***
Сонце саме заходило, коли Лідія поверталась з тренування. Почувалась стомленою, але не розбитою. Взагалі, все частіше ловила себе на тому, що вже після тренування нема отого жахливого відчуття, наче тебе пропустили через м'ясорубку. Чи то вона втягнулась, чи Залізний м'ячик, випробувавши її характер, перейшов до нормальних навантажень. Ні, звичайно, втома була, але це була нормальна втома, яка повинна бути після кожної на совість виконуваної роботи. І все частіше в якусь мить, коли ще виконуєш поставлене завдання, але вже знаєш, що воно вийде добре, душу наповнювало відчуття торжества. А я таки щось можу! І навіть краще можу, ось дайте лише час!
На дворі Лідія зупинилась, глянула на вечірнє чисте небо, яке щойно було малиновим, а тепер вже ставало бузковим. Листя з дерев уже облетіло, а от дикий виноград іржаво-червонавими пагонами ще вкривав муровану огорожу довкола двору. У них був затишний двір, таки справжній двір «їхнього дому», а не так, як ото біля нових будинків - ніякої огорожі, ніякої території саме цього будинку, чужі люди проходять під самими вікнами, чужі діти граються в під'їздах у хованку. Зрештою, всі ті будинки такі схожі один на другий, що яка різниця - в якому під'їзді ховатись? А в їхній двір уже ніяка стороння людина без потреби незайве.
Лідія ще раз глибоко вдихнула повітря, яке вже пахло снігом. Мабуть, це оті важкі бузкові хмари, що насуваються зі сходу, несуть його. Ну, що ж, пора уже - кінець листопада. І раптом, лише вона стала на першу сходинку, чомусь її серце пройняла тривога. Ніби щось погане сталось чи мало статись. Але що?.. Все нібито в порядку, в школі нічого не трапилось, тренування пройшло нормально. Люська? А що з Люською могло трапитись? Вранці підмітала, збиралась в перукарню піти. В перукарню?.. Перші сходинки Лідія долала повільно, зупиняючись щокроку, але коли в своїх роздумах дійшла до отого материного: «Я, мабуть, піду голову в порядок привести»,- і при тому Люська якось сполохано глянула на доньку і відразу з подвійною енергією взялася вимахувати мітлою,- згадавши все це, Лідія чимдуж кинулась вгору по сходах і навстіж відчинила двері, вже знаючи - почалося!
Люська сиділа спиною до дверей, і якби Лідія за свої п'ятнадцять років не звикла до всіх отих метаморфоз, які відбуваються з материним волоссям, то вона, мабуть, і не відразу впізнала б її. На цей раз Люсьчине волосся стало іржаво-червоного кольору, майже, як пагони дикого винограду, тільки виноград був тьмяний, а волосся дуже яскраве і ще чомусь з зеленим відтінком. А за столом, обличчям до дверей, сидів незнайомий чоловік з отим тупим виразом обличчя, який буває лише в п'яних. І ще Лідія помітила, що чоловік був лисий, але старанно маскував це довгим волоссям збоку. Ось і зараз, ще не зрозумівши, що трапилось, але туманно усвідомивши, що в кімнаті з'явилась нова особа жіночої статі, чоловік почав старанно пригладжувати волосся, але не від лоба до потилиці, як це завжди роблять чоловіки, а від вуха до вуха. Люська нарешті теж усвідомила, що в неї за спиною щось робиться і повернулась.
- А-а, моя донечка вернулась!- весело-голосно закричала вона. - Семене Хвилимоновичу, знайомтесь, це моя донюсенька! Бачиш, яка красуня! А спортсменка! А розумниця!
Люська розрум'янилась, але рум'янець в неї був не такий, як звичайно у дівчат, ну, хоча б у тієї Ритки, а просто на щоках повиступали дрібні червоні жилки. Очі її збуджено блищали, хоча вона відразу запобігливо-винувато посміхнулась доньці, наче знала, що та розгнівається, і визнавала за нею право на гнів, і все ж хотіла самою цією усмішкою вблагати не гніватись, а приєднатись до їхньою такої веселої компанії. А Лідія відчула такий прилив ненависті до цієї маленької п'яної жінки, що тільки-но виразно бачила кожну жилочку на блідому обличчі, а то аж в очах потемніло.
- Це що? - запитала вона тихим від ненависті голосом.
- Як що? Як що? - заторохтіла мати. - Вечеряємо ось з Семеном Хвилимоновичем. Вечеряємо, тільки і всього. Ну, Семен Хвилимонович півлітру прихопив. Має людина право після трудового дня випити сто грамів? Має чи не має?
Говорячи це, вона нервово переставляла по столу тарілку з абияк пошматованою дешевою ковбасою і солоними огірками. Вона, як і завжди в такій ситуації, відчувала трохи свою вину перед дочкою і разом з тим злість, що чому б це вона через якусь соплюшку мала б відмовлятись від такої приємності - провести час в цікавій бесіді з розумною людиною. А що пляшка - так це ж так, для інтересу. І взагалі, чого це вона, мати, повинна виправдовуватись
перед своєю недорослою донькою? Хоче - хай сідає і поїсть з ними. А ні, то нехай іде на кухню і береться робити уроки. Еге ж, нехай береться робити уроки, а то за тими своїми тренуваннями напевно уроки запустила. Ми ще перевіримо, що це за тренування! Люська підняла руку, щоб гримнути кулаком по столі і тим призвати до порядку це дівчисько, яке вийшло з-під материнської влади, але похитнулась і мусила схопитись за стіл, щоб не впасти. А Лідія, вже не озираючись на матір і навіть не догадуючись  про її думки і почуття, підступила впритул до отого замаскованого лисого і сказала:
- Ану чухай звідси!
 Лисий на мить остовпів. Потім швидко-швидко закліпав повіками, глянув на Лідію і ображеним тоном запитав:
 - Люсінда, це що - мене гонять з цього дому? Утримуючись однією рукою за край столу, Люська таки стукнула кулаком по ньому, хоча цей стук вийшов не таким уже й грізним, як їй хотілось.
- Лідка! - сказала вона, зашпортуючись язиком на кожному слові. - Ти що? Ти на кого кричиш? Ану цить! Цить, кажу, бо візьму ременя! 
В Люськи були всі підстави дивуватись і обурюватись.
Досі Лідія якщо і докоряла матері, то лише коли вже все минуло і вони залишалися удвох. А щоб вона посміла отак грубо розмовляти з материним гостем та ще й проганяти його?! Але Лідію ніби підхопила якась хвиля сліпучої ненависті. Вона й не пам'ятала, як заскочила на кухню, схопила материну мітлу з довгим держаком і знову вернулась в кімнату. Вигляд при тому у неї був такий, що лисий зірвався і кинувся до дверей.
- Ну! - тільки й устигла сказати Лідія. Вона ще побігла за ним до дверей, хоч у цьому, мабуть, не було потреби, бо чоловік і без того з такою швидкістю пустився по сходах, що Лідія злякалась, як би він не впав і не поламав собі чого. Мали б тоді клопіт з ним. Внизу він таки зупинився, звів угору обличчя і, переконавшись, що Лідія не женеться за ним, осмілів і плаксивим тоном закричав:
- Ну, Люсінда, ну, ти мене попам'ятаєш! А я до тебе, як до порядної! Пляшку взяв...
Лідія зиркнула на стіл, схопила з нього пляшку, ще не до дна спорожнену, і швиргонула її вниз:
- Ось тобі твоя пляшка!
Дзвін розбитого скла привів її до тями. Божечку, яку ж дурницю вона зробила! Ще якби оцей тип упав зі сходів і поламав собі бодай хребет, то це ж сам упав. А вже якби вона вцілила в нього пляшкою і розбила йому голову, то невідомо, чим це могло б для неї, Лідії, закінчитись. Зрештою, замаскований лисий, який п'яний не був, а, побачивши, що на нього летить пляшка, з несподіваною спритністю впав на долівку, пляшка пролетіла над ним, гримнулась об стіну і бризнула вусібіч уламками впереміжку з бризками горілки. Переконавшись, що небезпека минула, лисий підвівся, насамперед поправив своє довге волосся, яке одвіялось в сторону, геть відкривши лисину. Волосся було мокре,
він понюхав долоні і гірко зітхнув.
- Добро яке пропало! Психопатка! - заверещав він до Лідії. - І мати твоя психопатка! А крутилась як: «Ах, Семене Филимоновичу, ах, Семене Филимоновичу, ах, ви такий інтелігентний!» Це так по-інтелігентному?
З дверей почали висовуватись голови сусідів, тому Лідія швидко зачинила свої двері і ввійшла в кімнату.
- Ти що? - тоном, який їй самій здавався дуже грізним, запитала Люська. - Ти так з материними гістьми? Ти яке маєш право? Молоко на губах не обсохло, а воно...
- Спати лягай! - грубо обірвала її Лідія. - Проспись, а тоді говорити будемо. Мати. Яка ти мені мати! Ти чого мене вчиш? Як горілку нити та з мужиками таскатись?
Здавалось, Люська хоче схопитись і кинутись на неслухняну доньку, щоб таки дати їй запотиличника, але ноги її не втримали, вона впала на стіл головою і заплакала:
- Такого чоловіка вигнала! Інтелігентного! Серйозного! Це тобі не вурка Рудольф! Цей, може, й женився б!
Гнів у Лідії згас так же швидко, як і спалахнув. Вона дивилась на рудо-зелену голову Люськи з почуттям жалю і легкого презирства. І невже ж таки вона ніколи не порозумнішає? Невже інтелігентний чоловік з серйозними намірами буде іти до жінки з пляшкою? Та ще й, мабуть, не з одною, бо не могли вони з однієї неповної пляшки отак обоє набратись. Лідія заглянула під стіл. Ну, звичайно, є! Аж дві валяються...
- Чуєш, - торкнула вона матір за плече, - лягай спати. Давай я тобі допоможу.
Люська вчепилась за Лідію, плачучи і щось нерозбірливо бурмочучи, добралась до своєї тахти і впала на неї. Лідія зняла з її ніг туфлі з височенними косо стоптаними підборами. Плаття стягувати вже не стала, підсунула під голову подушку, вкрила ковдрою і почала прибирати зі столу. Потім розклала підручники, сіла, взяла ручку і задумалась. «Ні, це ж неможливо, - думала вона. - Це ж ніякого терпіння не вистачить. А скільки завтра розмов буде. Ні, вона невиліковна, це вже безнадійно. Кажуть, горбатого могила виправить. Ой, ну чому в інших батьки як батьки, а в мене отаке чудо? «Женився б, женився!» - подумки перекривила вона Люську. - Та не хочу я заміж, щоб для цього отак за чоловіками бігати. Буду жити одна, і все».
І Лідія, загинаючи пальці, почала рахувати, скільки ще місяців залишилось до кінця навчального року. Ну а потім ще липень і серпень, коли вступні іспити. А тоді вона попросить собі місце в гуртожитку, і все. Почнеться нове життя. А може, взагалі, поїхати в якесь інше місто поступати? А то, кажуть, гуртожиток дають тільки іногороднім. Та й Люська дізнається, де вона, прийде кликати додому, ще, чого доброго, прийде п'яна. І всі будуть знати, яка в неї мати. А яка в неї мати? Вона зовсім непогана: і весела, і добра, і щира. Оті, що з десятої квартири, їхали у відпустку, - просили за їхнім псом приглянути, там такий пес, як теля. Люська і на світанку їздила на базар, де в спеціальному ларку кістки продають, і тричі на день водила гуляти, і так цілий місяць, а вони їй голубеньку газову косиночку в руки сунули - і радій. Люська й раділа: ах, яка косиночка, ох, вона з люрексом! Або ж та Ніна Андріївна - лежала хвора, то хіба Люська не бігала щодня в магазини за хлібом та молоком, та всім іншим? Вони якраз сиділи без грошей, але щоб Люська копійку взяла з того, що їй давала Ніна Андріївна. А яка вона весела! Як любить посміятись! І коли якісь неприємності, трохи поплаче, а потім махне рукою і засміється: а, переживемо!
Вранці Люська не встала, як звичайно, підмітати, але й у Лідії не було часу цим займатись! Вирішила, що коли мати до вечора таки не візьметься за роботу, то вона сама після уроків прибере. З двірників, зрештою, не дуже питають зараз, можна й тиждень не прибирати, ніхто не зауважить. Двірник тепер дефіцит. То ж чи варто вчитись, коли є отака робота, що сама до рук проситься? І ніякого диплома не треба. Збігла по сходах, зібрала внизу уламки пляшки. А то ще біди нароблять. З уламками в руках вийшла надвір примружилась, бо сонце якраз сходило над будинками, озирнулась, куди б оце скло викинути. Кілька сусідок стояли в дворі, щось жваво обговорюючи. По тому, як вони дружно озирнулись, Лідія впевнено визначила: говорили про них. В один голос відповіли на її «Драстуйте», провели очима, коли вона йшла до контейнера зі сміттям, а як, повертаючись, вдруге проходила повз них, таки не втерпіли - зачепили:
- То що, Лідонько, у вас вчора гості були?
Лідія хмуро зиркнула:
- Були. Або що?
- Ну, як що? Та де ж видано таке неподобство? Ти ж уже не дитина без понятія, ти ж доросла дівчина. Хіба можна дівчині на таке дивитись? Ти піди до участкового, так, мовляв, і так, а ми всі підтвердимо. Відправлять її на лікування.
- Слухайте, ви, - Лідія відчула, що задихається від давкого гніву, - яке ваше діло? У вас що - не п'ють? Як Зінка заміж виходила, то скільки ящиків горілки з магазину привезли? А в якій це квартирі в минулу неділю іменини справляли, то спочатку співали, а потім битися почали? Яке вам діло до моєї матері? Що вона вам зробила? Не смійте її сіпати, чуєте? Ось тільки спробуйте міліції що сказати, я вам... я вам усім вікна повибиваю, от що! Вона в мене краща від вас усіх!
І вона побігла з двору, лишивши ошелешених сусідок. Бо ж ніколи Лідія не дозволяла собі отак кричати на старших людей. Правда, й вони ще ніколи не робили їй отаких пропозицій. Може, то все вважали дитиною, а з вчорашнього дня, коли вона спустила зі сходів того лисого, визнали за дорослу. Але це не дає їм права говорити про її матір усякі пакості. Лідія не чула, що ще говорили про неї та про Люську спантеличені і ображені сусідки.
- Ти диви, ще й огризається щеня! Ти їй добра зичиш, радиш, як краще, а вона тобі погрожує. Ще, чого доброго, дійсно, вікна повибиває.
- Недарма ж говорять, яблуко від яблуні недалеко падає... Оце ще трохи підросте, і ця така буде.
- Е ні, не говоріть. Може, якраз вона така й не буде, бо надивилась з дитинства. Вона ж і на Люську нітрохи не схожа. Отак щоб не знав, то й не скажеш, що мати й дочка.
- А що не говоріть, Лідія - гарна дитина. І така серйозна завжди, і кажуть, в школі добре вчиться. І підмітає за матір, коли Люська загуляє.
- А як за матір заступається. Ну, дав же бог такій шльондрі таку золоту дитину. Тут тобі буває й батьки обоє хороші, і вже ж так того сина чи дочку доглядають, а воно їм таку свиню підкладе. Чи дитину нагуляє, чи в тюрму попаде. А це ж таке славне дівча.
Ще трохи почесавши язики, сусідки розійшлися, бо зранку не дуже є час для балачок, навіть коли ти на пенсії. Треба онуків відвести в садок чи відправити в школу, тоді прибрати вдома той розгардіяш, що його вчиняють і діти, і дорослі, хапаючись, як би не запізнитись на свою сьому, восьму чи дев'яту годину. А тоді треба оббігати півдесятка магазинів, та скрізь постояти в черзі, та приготувати обід, поки внуки зі школи прийдуть, тоді за їхніми уроками простежити, коли вже ти нічим йому не допоможеш, і не перевіриш, бо сама нічого не втямиш у тих премудростях, що ними тепер дітей в школі начиняють з першого класу, то хоч простежити, щоб воно якусь годину просиділо за книжками і зошитами. Потім повертаються з роботи дочка і зять або син і невістка, і треба їх нагодувати, і відразу вгадати, в якому вони настрої, щоб не сказати яке необережне слово, що може привести до сварки на цілий вечір. Бо так слово за слово і може початись, як це по телевізору кажуть, ланцюгова реакція, яка хтозна куди може затягнути своїм ланцюгом. То ж доводиться з прибиральниці, агента по постачанню, куховарки, виховательки продовженої групи, сторожа, прачки й кравчихи перекваліфіковуватись терміново в психолога і дипломата. Словом, це лише на сторонній погляд здається, що пенсіонеркам у місті нічого робити - сиди собі на лавці біля під'їзду та перемивай кісточки ближнім.

***
Почалися морози, випав сніг, і Лідія знову почала розчаровуватись у своєму тренері. Їй усе здавалось, що Залізний м'ячик тільки й чекає морозу та льоду, щоб поставити їх на ковзани. А воно вже давно ріка замерзла, в парку влаштували ковзанку, після уроків усі поспішають туди. Там грає музика, Ритка Мальчевська, мабуть, гарна, як снігуронька, в своїй імпортній куртці, червоній, як макова квітка, і отороченій пухнатим білим хутром. Єдина потіха для Лідії, що Славко Шевернюк не щодня туди ходить. Вони там у своєму гуртку юних техніків будують якийсь небувалий дельтаплан, і Лідія не раз своїм настороженим слухом чує, як Ритка питає: «Ти сьогодні прийдеш?» - а Славко відповідає: «Ні, сьогодні я не можу». Звичайно, відповідає він так не завжди, іноді, навпаки, сам нагадує Ритці про ковзанку. Але й коли не йде, то яка з того Лідії користь. Все одно вона або йде в спортзал, де той клятий Залізний м'ячик (ну, до чого ж правильно його прозвали!) змушує уже хіба в стотисячне повторювати якісь ідіотські вправи, які, на погляд Лідії, не мають найменшого відношення до бігу на ковзанах. Мабуть, так думала не вона одна, бо їхня група, яка десь за перші два тижні, коли вони тільки почали тренуватись, зменшилась чи не в двоє, тепер знову значно зменшилась. Залізний м'ячик ніколи не питав про тих, що не прийшли на тренування, де воли та що з ними. Ні разу Лідія не чула, щоб він намагався чи по телефону з ними зв'язатися чи передавав ким-небудь, мовляв, що ж це вони кидають, нехай вертаються. Навіть якщо Лідії до того здавалось, що саме на цього учасника групи Залізний м'ячик покладає найбільші надії. Якщо «пропаща душа» верталась через кілька днів, пояснюючись хворобою чи поїздкою в гості, Залізний м'ячик без будь-яких емоцій на обличчі говорив: «Давай працювати». Тим, хто був відсутнім більше двох тижнів, відмовляв коротко і категорично: «Ти вже нас не наздоженеш». На Лідію він, здавалось, не звертав особливої уваги, придирками не діймав, але й не хвалив. Лише іноді Лідія ловила на собі його пильний погляд, і їй здавалось, що у тому погляді проблискує щось таке... схвальне. Зрештою, Лідія тренувалась не для похвали, а просто тому, що коли взялась за діло, то вже мусила довести його до кінця. Який там буде кінець - над цим вона не дуже задумувалась, але ж не для того їх тут зібрали, щоб без кінця вправлятись. Колись же це має закінчитись.
Коли поверталась додому, падав тихий лапатий сніг, в синій темряві жовто світились вікна, з-за якогось, мабуть, нещільно замкненого, доносилась пісенька: «Снег летает, летает, летает, и позёмкою трубя, заметает метель, заметает всё, что было до тебя». Лідії раптом стало дуже жаль, що в неї нема того давнього транзистора і вона не може в себе вдома отак знайти гарну музику і слухати її. І взагалі, жаль, що в них вдома не так гарно і затишно, як в інших квартирах. Щоб стояли гарні, нові меблі, а на підлозі м'який килим, а на столі в кришталевій вазі квіти. А то в них усе голе: стіни голі, підлоги голі, стіл голий. На вікнах геть вицвілі завіски, які матері дістались, коли в жеці списували інвентар з червоного кутка. Замість модного світильника старий шовковий абажур, теж черговий подарунок якоїсь сусідки. Завжди Люсьці дарують щось таке, що самим не потрібне, а викинути жалко. А Люська бере ще й дякує і радіє, наче мала дитина. Ну, ніякої гордості в людини! Все, доведеться їй, Лідії, брати їхнє життя в свої руки. Коли мати в неї, як дитина, то пора їй ставати дорослою. А коли вона почне сама заробляти... Воно вже й зараз їм трохи легше, відколи Люська на двох ставках. По-перше, розплатились з боргами і дожили до другої зарплати, не позичаючи. По-друге, взяли Люсьці в кредит на три місяці пальто замість того, що вкрав Рудольф. «Ну от,- не упустила можливості сказати мати,- якби не вкрав, то ми б і не зібрались купити нове». Лідія хотіла сказати, що тоді вони змогли б нарешті купити їй якесь ліжко, бо влітку спати з голими ногами, то хіба лише мухи кусають, а взимку ще й дуже холодно. Доводиться скручуватись клубочком, а воно ж не дуже приємно, коли всі м'язи болять від тренування. Та й самій їй пальто знадобилося б, адже ця стара коричнева куртка нітрохи не рятує від морозу. Зима ж видалась морозна, а що ще гірше - сніжна. Воно ж сміття можна не прибирати й по кілька днів, а після снігопаду хідники обов'язково треба розчистити. А іще ж дві дільниці. Доводиться їй кожну вільну хвилину допомагати матері.
В квартирі було темно, Люськи чомусь не було, хоча де б це їй бути в таку пізню пору. На столі лежав криво вирваний з зошита шматок паперу з великими літерами: «Доцю мине кладуть больницю я ни хотіла скора забирає все нормально. Мама». Лідія перечитала це тричі, ніяк не можучи усвідомити, що трапилось. П'яною їй матір доводилось бачити, хворою - ніколи.


***
Лідія зупинилась на порозі палати і розгублено озирнулась, шукаючи матір. Палата була велика, ліжок на десять, а мати лежала в самому кутку, так що Лідія насилу видивилась і то лише по тому рудо-зеленому волоссі, бо ж ні в кого такого не могло бути. Підійшла ближче, зупинилась. Люська лежала навзнак, руки витягнуті вздовж тіла, очі заплющені, а обличчя таке блідо-прозоре, що Лідія злякалась. Вона звикла, що в матері було бліде і зів'яле обличчя, надто коли вона не фарбувалась, але зараз в неї начебто зморшки розгладились, зате всі риси загострились, і ця воскова шкіра, на якій навіть губи не виділяються. Лідії на мить здалося, що мати не дихає, вона злякалась ще більше і вже хотіла закричати, щоб покликати медсестру чи лікаря, коли Люсьчині повіки здригнулися і повільно звелися.
- Доцю, - прошелестіла вона, майже не ворушачи губами, - прийшла.
- Прийшла, прийшла,- сердито сказала Лідія. - Думаєш, легко було тебе знайти? Все місто оббігала. Могла написати, в яку лікарню тебе кладуть?
- Я ж не знала,- винувато шепнула Люська. - Вони ж мене забрали, і все.
Руки її лежали поверх бурої лікарняної ковдри, теж прозоро-жовтуваті, і кожна кісточка виділялась під тонкою шкірою. Лідію пронизало гостре почуття жалю до цієї маленької і, як вона лише зараз усвідомила, замученої життям жінки.
- Ну, не розстроюйся. Я ж так собі сказала. Я розумію, що ти не знала.
І Лідія поклала свою міцну смагляву руку на тонкі жовті материні пальці. Люська іноді проявляла в стосунку до свої доньки напади бурхливої, істеричної ніжності, на які Лідія відповідала зневажливо-терпеливим мовчанням. Сама ж вона по відношенню до матері ніколи не проявляла найменшої крихти ніжності, це був, мабуть, перший такий рух за всі її п'ятнадцять років. І мати, мабуть, це теж усвідомила. З-під її опущених повік повільно витекли дві сльозини, а кінчики губ гірко здригнулись. Це знову ж таки було не схоже на Люську, всі почуття якої проявлялись надміру екзальтоване і голосно. «Вона помре,- подумала раптом Лідія. - Вона помре, тому так змінилась». І вся задерев'яніла від жаху. Скільки разів, доведена до відчаю черговим материним вибриком, Лідія мріяла про те, як поїде кудись далеко, де ніхто, жодна жива душа, не знатиме про її минуле, і ніхто нічого не знатиме про її матір, і вона житиме спокійним, розумним і красивим життям. Але зараз, коли раптом їй на мить відкрилась можливість залишитись без цієї не дуже розумної, безтолкової, схожої на дитину, але такої ж, як дитина, безхитрісної, наївної і зовсім не пам'ятної на зло жінки, Лідії здалося, що на неї дихнуло льодяним холодом з прірви, сповненої безпроглядною темрявою. Вона взяла холодні материні пальці в свою теплу, міцну долоню, накрила їх другою, наче хотіла зігріти, і розгублено заговорила якісь випадкові слова, сама не розуміючи їх змісту:
- Ну, годі... Ну, чого ти... Все буде добре, ось побачиш. Ми з тобою ще так заживемо...
Мати повернула голову і якось плечем стерла сльозинку, яка застоялась в западині щоки. Мабуть, їй не хотілось виймати свою руку з доччиної. Потім глибоко зітхнула, як зітхають малі діти після довгого плачу, і блідо посміхнулась.
- Я все лежу і думаю. Знаєш, коли мене спершу тільки привезли сюди, то так все боліло, що не дай бог. Ніби тобі залізними кігтями все зсередини видирають. Ну, мені тут все якісь уколи робили, перестало трохи. Я відразу думала засну, бо так спати хотілось. Ото ще поки боліло: спати хочеться до смерті, а воно ж ніяк не заснеш, бо такий же біль. А коли перестало боліти - і сон пропав. Я собі лежала і думала, думала. Все своє життя передумала. Ну, як я жила? Що хорошого бачила? Ніби ж і зла нікому не робила, і все до хорошого тягнулась. Тягнешся, тягнешся, здається, от-от вже все буде добре, а воно тебе бац по голові - і знову ти в грязюці валяєшся. Так нехай би вже я одна, а то ж і ти зі мною.
- Ну, ма, ну, перестань,- невдоволено перебила її Лідія, озираючись на сусідні ліжка, де вже настовбурчились цікаві вуха. Звичайно ж, мати тут не просто лежала і думала, а вже, напевно, розповіла свою біографію з самого дитинства, доповнюючи та розцвічуючи її згідно з польотами своєї фантазії, які ніяк не можна було передбачити. А тепер сусідкам цікаво, що ж там було правда, а що фантазія. Люська, мабуть, справді була дуже хвора, бо таки замовкла, заплющила очі і лежала, а пальці її ніяк не хотіли зігріватись в Лідиних долонях.
Потім вона знову повільно звела повіки, і Лідія вперше в житті помітила, що в її матері сині-сині очі. Як квіти отого зілля, що росте по канавах та пустищах. В нього таке цупке стебло, що ніяк не зірвеш, а квіти ніби пухнаті темно-блакитні зірки. Здається, цикорій називається. Чому ж у матері досі не було таких очей? Чи просто цього не було помітно за тими яскравими фарбами і яскравими ганчірками, якими вона намагалась замаскувати свій вік і привернути до себе увагу чоловіків? І Лідія, може, теж вперше в житті, відповіла на погляд матері щирою, хоч і не дуже веселою усмішкою.
- Знаєш, що я надумала? - сказала мати. - Нам треба звідси поїхати. Кудись далеко, де нас ніхто не знає. Бо тут завжди знайдеться який-небудь подонок, якому щось про мене сказали. А ти ж знаєш мій дурний характер. А ми поїдемо і почнемо все з початку. Я знайду собі роботу, щоб добре заробляти. Є ж такі заводи, де робочі заробляють, що ого-го-го. Або й двірничихою, воно ж як з умом взятись, то можна як професор заробляти. Он Нюська Коваленчиха на дві ставки двірником та ще нічним сторожем в інституті. А що там сторожувати? Перевірила, чи всі вікна закриті і чи скрізь рубильники виключено, замкнулась і лягай собі в директора в кабінеті спати. Виспалась, а зранку пішла підмітати. А я хіба так не зможу? Зароблю грошей, одягну тебе, як артистку, таку, щоб на вулиці всі оглядалися. А ти собі матимеш один клопіт - учитися. Закінчиш школу, підеш в інститут, вивчишся на кого схочеш. Знаєш, може, поки ти будеш учитися, ми тобі наймемо окрему квартиру, щоб ніхто не знав, що у тебе мати - двірничиха? Будеш усім говорити: в мене батьки класні спеціалісти, в Африці в командировці, приїхати не можуть, тільки гроші шлють. Ну, а коли вивчишся, а я буду старенька, піду на пенсію, то вже ти забереш мене до себе. Як питатимуть, хто в тебе мати, скажеш, пенсіонерка, - то це ж буде правда. А я буду так скромно одягатись і при гостях мовчатиму, вони й не розберуть, ким я справді була.
Люсьці до пенсії було ще, як до Києва рачки, Лідія за цей час два інститути могла б закінчити, але зараз Люська уявила собі красиву, впевнену, по останній моді одягнену жінку, яка займає якусь дуже важливу посаду, мало не міністерську, - свою доньку Лідію, і маленьку, чистеньку, зовсім сиву бабусю - себе, так ясно уявила, що в неї з очей знову потекли сльози розчулення. Начебто все, про що вона мріяла, було вже ось-ось перед нею, досить лише дочекатись, щоб прийшов лікар і виписав її з лікарні.
Але лікар нічого такого не обіцяв. Навпаки, він строго подивився на Лідію і сказав:
- Чому хтось дорослий не прийшов? Я ж передавав твоїй матері, щоб чоловік прийшов. Хіба вона не сказала?
Лідія вперто стиснула губи. Подібні розмови їй доводилося в своєму житті чути не раз, пора б і звикнути, але кожного разу для неї це було, як ножем по серці.
- Моя мати не має чоловіка! - різко сказала вона. Лікар наче трохи зніяковів, кинув швидкий погляд на Лідію, помовчав і вже дещо непевно запитав:
- Ви що ж - отак удвох і живете?
Лідія мовчки кивнула, лікар ще помовчав і сказав:
- Ти не ображайся, що я так питаю. Вона в тебе що - п'є? - І не дочекавшись Лідиної відповіді, пояснив: - Розумієш, у неї хвора печінка. Як у типового алкоголіка. Якщо вона не кине пити, то довго не протягне. Я й так не можу тобі сказати, скільки їй жити, але день, коли вона вип'є бодай сто грамів горілки, може бути для неї останнім днем життя. Я чому хотів, щоб прийшов хтось дорослий член сім'ї? Я хотів порадитись: може, ми її просто звідси відправимо в наркологічне відділення на лікування?
- Не треба,- твердо сказала Лідія,- не треба на лікування. Я за нею буду слідкувати. Вона більше не буде.
Лікар подивився пильно на стареньку Лідину шкільну форму з давно закороткими рукавами, зупинився на її обличчі передчасно дорослої дитини: замкненому, хмурому і впертому.
- Твій батько аліменти вам платить?- перед словом «батько» він зробив невелику паузу, наче не зважувався його вимовити.
- В мене нема батька,- відрізала Лідія.
В лікаря був такий вигляд, наче він мав сказати їй щось таке, що йому було ще важче вимовити.
- Бачиш,- сказав він нарешті,- твоїй матері доведеться, мабуть, довго полежати. Ну, принаймні, поки ми їй хоч трохи печінку до ладу не приведемо. А це не так швидко робиться. До того ж привезли її до нас п'яну, з вивихнутою ногою. А в такому разі я не маю права видати їй лікарняний, щоб оплатили. Не маю права, розумієш? А коли ви вдвох на одну її зарплату... У вас же заощаджень нема?
- Не маєте, то й не давайте,- здвигнула плечима Лідія. - А за нас не турбуйтесь, проживемо. Ви лікуйте.
Вона ще раз зайшла в палату, зустріла стривожений материн погляд, бо ж та знала, що Лідія пішла поговорити з лікарем, підбадьорливо їй посміхнулась.
- Все в порядку, ма! - майже весело сказала вона. - Ну, печінка тебе трохи підвела, нічого страшного, доведеться тільки потім на дієту сісти. Не можна смаженого, не можна гострого. Словом, переживем.
Лідія ще посиділа біля матері, а коли зібралась іти, Люська раптом заворушилась, намагаючись підвестись, але, видно, дуже вона ослабла, бо руки, на які вона спиралась, відразу підламувались.
- Доцю, ти той... ти ж, мабуть, голодна... Тут у мене тумбочці... Ти візьми...
Вона таки схилилась з ліжка, відкрила дверцята шафки, яка стояла поруч, і почала витягати звідти всякі продукти: плетену булку, так звану «халу», блідо-зелене яблуко, почату баночку сметани, кілька грудочок цукру на уривкові газети.
- Це звідки в тебе? - насупилась Лідія.
- Добрі люди поділились, - Люська зрозуміла, що донька сердиться на неї, вона завжди сердилась, коли Люська приймала від сусідів, як це вона називала, «гостинці», котрі їй, Лідії, здавалися милостинею, яку подають жебракам. Але Люська не вміла відмовитись, коли давали, їй здавалось, що відмовитись - це образити людину, яка ж дає тобі від щирого серця. Та й давали ж завжди щось таке, що воно тобі пригодиться. Ось і зараз: вона зовсім не пам'ятала, що там могло залишитись їстівного вдома, але невиразно усвідомлювала, що скорше всього нічого не залишилось. Як і грошей також. А скільки їй тут лежати - невідомо. Лікар сказав, що довго. Доведеться Лідії знову в позички залазити. А вони ж тільки було виплутались з тих вічних позичок.
(Про те, що лікарняний їй взагалі оплачувати не будуть, Люська ще не знала, і Лідія попросила лікаря нічого їй наразі не говорити).
- Ну, візьми, доцю, - жалібно просила Люська. - Тут же дають їсти, а вдома нічого не залишилось. Та й не можна мені жирне, ти ж сама говорила.
Вона таки змусила Лідію взяти сметану і булку, Лідія запхнула їх в портфель, для чого довелося вийняти звідти кілька книжок. Але вже краще - нести в руках книжки, ніж ту надкусану булку і почату банку сметани. Недбалим кивком голови попрощалась з матір'ю, хоч на мить в неї було виникло зовсім неймовірне бажання поцілувати матір. Але Лідія не пам'ятала такого в своєму житті, щоб вона коли-небудь її цілувала, то ж і зараз буркнула: «Ну, я пішла!»
Більш чемним тоном сказала всій палаті: «До побачення, бажаю видужати»,- і вийшла.

***
- Ти це, Кривченя, що собі дозволяєш? - налетів на неї Залізний м'ячик. - На цілих півгодини запізнилась на тренування!
Він хотів ще щось сказати, безумовно, сердите і ущипливе, але Лідія не дала йому цього зробити.
- Я не буду тренуватись сьогодні, Іване Івановичу, - холодно сказала вона. - Я тільки прийшла вам сказати, що більше взагалі не буду ходити на тренування.
Залізний м'ячик наче подавився і застиг.
- Як це не будеш? - насилу таки вимовив він.
- А так. У мене мати в лікарні, а я домовилась, що цей час буду за неї робити. Вона довго буде лежати, більше двох тижнів, так що моїм тренуванням кінець.
Залізний м'ячик дивився на неї так дивно, що Лідія ще не бачила, щоб він на когось так дивився.
- Ти подумала, що ти робиш, Кривченя? Ти ж могла стати... Знаєш, ким могла стати? Ти ж на весь світ могла прославитись. А тепер що? Та стань ти майстром спорту, тебе в любий інститут з руками і ногами взяли б. А так куди ти підеш?
- В петеу, - спокійно сказала Лідія, - в училище. Там тобі ні конкурсу, ні вступних екзаменів. Там мене і з руками, і з ногами візьмуть.
Залізний м'ячик пройшовся взад-вперед, потім знову вернувся до неї.
- Слухай,- сказав він, - як я зрозумів, справа в тому, що тобі треба гроші на прожиття. То я домовлюсь з директором інтернату, він мій друг, знайде для тебе місце. Матимеш і квартиру, і харчі, і форму нову дадуть, перестанеш трястися в отій своїй курточці. В тебе ж талант, я найбільші надії на тебе покладав. Думав, гримів колись я на весь спортивний світ - прогримлю ще раз своєю ученицею.
В Лідії защеміло серце, але вона розуміла, що не може прийняти цієї пропозиції. Тихо сказала:
- Дякую, Іване Івановичу, але... Я не одна, у мене ж мати є. А якщо я її кину... Якщо я її кину, вона пропаде. Вона ж у мене, як дитина. А тепер ще у неї така хвороба, що з неї ока спускати не можна.
Поверталась додому, почуваючи таку втому, якої в неї не було після найважчих тренувань. Найстрашніше, що і в душі було так важко і порожньо. Навіть не здригнулась, коли ззаду почулись швидкі кроки, а потім знайомий голос сказав:
- Привіт, Кривченя, ти чого це сьогодні прогуляла?
- У мене мама захворіла, її «швидка допомога» забрала, а я не знала, в яку лікарню. Шукала по всьому місту.
Славко зніяковіло помовчав, а потім не придумав нічого кращого, ніж задати питання, яке одвічно задають в такому випадку:
- Ну, і як вона?
Лідія відповіла йому точнісінько так, як відповідають у таких випадках:
- Та нічого.
Славко швидко глянув на Лідію, і хоч вулиці не дуже зараз освітлюють, а все ж він помітив і сказав:
- А в тебе стомлений вигляд. Мабуть, на тренуваннях нелегко?
І коли Лідія замість відповіді мовчки кивнула, додав весело:
-  Гляди ж, запросиш мене на свої перші змагання. А я за те запрошу на випробування нашого дельтаплану. Домовились?
Лідія ще раз мовчки хитнула головою, що було одночасно і згодою на його пропозицію, і прощанням, бо їй пора було повертати до своєї брами. На мить їй чомусь здалося, ніби Славко готовий був іще постояти і поговорити з нею, але в неї зовсім не було такого бажання. Бо якщо через чоловіків можна дійти до того, щоб стати такою, як Люська, то краще відразу нічого їм не дозволяти. Правда, Славко начебто хороший хлопець, але ж Люсьці всі її ухажори теж здаються хорошими. А потім що?
І щоб остаточно розчарувати в собі Славіка, біля брами повернулась і гукнула:
- Чуєш! А мене відчислили з секції. Сказали: неперспективна!
Тепер вже можна було бути певною, що Славко Шевернюк волітиме красуню Ритку Мальчевську, ніж невдаху Лідію Кривченю.


***
Діло йшло до весни. То сидиш ти на уроці і раптом чуєш, як по підвіконні застукають краплини, що стікають з льодових бурульок. То виходиш після уроків зі школи, і раптом налетить на тебе вітер, начебто і холодний, але чомусь в ньому вчувається весна. Потім ідеш додому і раз-у-раз доводиться сходити з тротуару аж на проїжджу частину вулиці, обминаючи натягнені шнурки з поприв'язуваними червоними ганчірочками - сигнал небезпеки. Ще б пак: на карнизах будинків висять не те-що бурульки, а просто тобі льодяні сталактити завтовшки в добре поліно. Найважча пора для двірників: за ніч сніг нападає, вранці прибереш, а воно тобі знову починає сніжити. Десь ополудні випогодиться, все починає танути, підвечір замерзає, а тоді на другий день той лід хоч зубами гризи. Довбеш, довбеш ломом - руки відвалюються. Люська з лікарні вже вийшла, але квола стала - вітром її хитає. Так що Лідія намагається більшу частину роботи взяти на себе. Правда, в них знову лише своя дільниця, бо Зухра після закінчення декрету відразу вийшла на роботу, вона не стала брати відпустку по догляду за дитинною. Ну й нехай! Лідія як тільки здасть екзамени в школі, піде на пошту підробити, буде розносити телеграми. Вже домовилась, готові хоч зараз взяти, але вони з Люською вирішили: після екзаменів. Воно оскільки Лідія все одно буде поступати у профучилище, то оцінки в свідоцтві начебто не мають значення, а все ж хочеться, щоб вони були не гіршими, ніж у людей. Найвигідніше було б Лідії поїхати літом в табір піонервожатою, пропонували на всі чотири сезони, але Лідія відмовилась. Хтозна, що може трапитись з Люською, поки її не буде? Зараз вона начебто стала тиха, все возиться як не в дворі, то в хаті, наводить порядки. То хтось із жильців дав їй поношені дитячі светри (видно, діти з них виросли), вона порозпускала їх, змотала в клубки і тепер в'яже Ліді «полувер». «Та, ма, - сердиться Лідія, - скільки разів тобі говорити: не полувер, а пуловер. Ну, що таке «полувер»? Половина якогось «вера»? А пуловер - це по-англійськи означає «стягати». Він же не застібається на гудзики, а його треба стягати через голову. Тому пуловер - зрозуміла?» Мати слухняно кивала головою, а через хвилину знову говорила «полувер». Ну, що ти з нею зробиш?
Підіймаючись по сходах, Лідія вловила якийсь гамір в їхній квартирі і стривожено насторожилась. Невже мати знову когось привела? Ну, що ж, доведеться знову виганяти, досвід вже є. Але ж Люська так заприсягалася, що все - зав'язала. Це коли вона вже виписувалась з лікарні і дізналась, що лікарняний їй не оплатять, а лікар ще й настрахав відносно печінки. Здається, вона таки справді злякалась. Але ж у Люськи пам'ять що на зле, що на добре однаково коротка. Так що їй, Лідії, доводиться думати за двох. Зарані агресивно настроївши себе, вона рвучко відчинила двері і... остовпіла. До чого завгодно була приготована, але таке! Посеред кухні на табуретці стояв таз, в ньому, дригаючи руками і ногами, лежало в воді мале дитя, а Люська, наче вона все життя тільки те й робила, що купала малих дітей, однією рукою підтримувала його під спинку, а другою хлюпала водою на животик.
- Купці-купці, - лагідно воркотіла Люська, - от як славно! От як ми любимо купатись! От які ми гарні!
- Ма, це що? - ледве вимовила Лідія і тут помітила на кухні ще одну жінку. Зрештою, яка це була жінка, це була дівчина, може, навіть не набагато від Лідії старша. Вона сиділа біля столу і з апетитом наминала Люсьчин борщ. Мабуть, була дуже голодна, бо готувати Люська взагалі не вміла і не любила, а вже борщ виходив у неї найгірше. Час від часу дівчина таки відривалась від тарілки і повертала голову до центру кухні, де відбувався процес купання дитини. І з самого цього повороту голови, з виразу, який при цьому з'являвся на обличчі дівчини, Лідія зрозуміла, що це і є мати оцього червоненького створіння, що хлюпочеться в тазу. Вона з деякою тривогою озирнулась на Лідію, а Люська така була захоплена своїм заняттям, що і не почула Лідиного питання, і їй довелося повторити його. Тоді Люська нарешті озирнулась на неї і замахала рукою, з якою полетіла бризки мильної води.
- Не підходь, не підходь! - закричала вона. - Ти ж з морозу, воно застудиться! Зніми пальто і погрійся біля грубки, а тоді вже можеш підходити.
Зовсім спантеличена, Лідія зняла куртку, почепила на цвях і слухняно підійшла до грубки. Дівчина (чи то б її треба було б називати жінкою, раз у неї є дитина?) вернулась до свого борщу. Дитина в тазу раптом заплакала, і Люська злякано стрепенулась:
- Ну, що трапилось? - примовляла вона. - Ми чужої тьоті злякались? Це тьотя не чужа, це тьотя своя. Чи нам мило в очі потрапило? А ми зараз промиємо їх чистою водичкою, і все буде добре.
Нарешті жінка за столом (чи таки дівчина, адже вона була така молода?) доїла борщ до решти, долонею витерла рот і сказала:
- Досить вам його полоскати.
І тут вже стало зовсім ясно, що це її дитина, бо лише мати може таким категоричним тоном вирішувати долю своєї дитини, почавши від купання в емалевому тазу і кінчаючи поїздкою в прикрашеній шлюбною емблемою «Чайці».
- Ну, то давай рушник, - згідливо сказала Люська. Мати дитини (Лідія вирішила, що це найбільш підходяща для неї назва) встала і дещо перевальцем підійшла до грубки, де на спинці стільця висів Лідин махровий рушник, який вона колись брала з собою на тренування, щоб там відразу у душі помитись. Удвох з Люською вони насилу вкутали в рушник оте маленьке червоне створіння, яке так енергійно розмахувало своїми крихітними рученятами і ноженятами, аж Лідії здалося, що їх в цієї дитини принаймні по дві пари. Дитина знову голосно закричала, але мати тут же заткнула їй рота соскою, натягненою на пляшечку з молоком. Дитина затихла. Чи тому, що й справді саме цього домагалась, чи просто по тій причині, що неможливо кричати з заткненим ротом. Мати сіла на своє місце біля столу, де вона тільки-но заспокоювала свій голод, а тепер те саме робила її дитина. Люська кілька секунд стояла, дивлячись на цю сцену, яка, мабуть, здавалась їй дуже зворушливою, такий у неї був розчулений вираз обличчя. Нарешті таки, мабуть, до неї дійшло, що Лідія весь час стоїть біля грубки і чекає від матері пояснення. Вона повернулась до доньки, і на її обличчі появився дуже добре знайомий Лідії винуватий вираз, витіснивши звідти розчулення.
Доцю, ти прийшла? - запитала Люська, начебто досі її не бачила. - А в нас гості. Познайомся, це Анжела. А її сина зовуть Серьоженькою. Йому вже скоро рік буде, о, які ми великі!
Мати так метушилась по кухні, то виливаючи воду з таза, то підтираючи підлогу, і так торохтіла, не змовкаючи і кидаючи швидкі погляди на доньку, що в Лідії, яка була трохи заспокоїлась, знову почала ворушитись в грудях тривога.
- Дуже приємно, - сухо сказала вона. - А мене звуть Лідією. Де ж це ви живете, що я вас досі не зустрічала?
Анжела повільно підвела на Лідію очі. Зараз, коли вона вже була сита, в ній відразу проявилась якась лінива повільність і в рухах, і в усій поведінці, і в реакції на явища довколишнього світу. Подивившись, вона так же повільно розтулила губи, збираючись щось сказати, але її випередила Люська.
- Уявляєш, доцю, йду я вулицею, а вона сидить на лавці в сквері і плаче-заливається. І дитина плаче, і вона плаче. Я спочатку зі сміхом: це ви що - змагання влаштували, хто кого переплаче? Коли потім бачу, що тут не до сміху. Ну, сіла я коло неї, розпитую, що і як. Виявляється, вона сьогодні приїхала сюди. Думала, що їде до чоловіка, а він, - отака сволота! - заховався від неї. А його батьки її на поріг не пустили. Ну, подумати тільки: дід з бабою від рідного онука відмовились! А їй же вертатись нікуди. І грошей ні копійки. І куди діватись взимку з дитиною? Та ще й проти ночі! Ну, я кажу, пішли до нас, не будеш же ти тут на лавці спати.
- Та-ак, - погодилась Лідія, - дійсно ж, не на лавці їй спати.
- Правда? - зраділа несподіваній підтримці Люська, яка чекала, що донька почне докоряти їй за нерозсудливий вчинок. - Ми з тобою на тахті ляжемо, вона ж широка, а Серьоженька на твоєму ліжку, а якщо приставити стільці, то й Анжела там поміститься. Вона ж маленька зростом.
Анжела справді була невелика зростом, може, навіть і трохи менша від Лідії, але вся кругленька: обличчя кругле, з припухлими губами і великими карими очима, з дуже наївним, навіть трохи дурнуватим поглядом. Найбільше Анжелині очі були схожі на очі звичайного теляти, але оскільки городянка Лідія зроду телят не бачила, то це порівняння їй просто не прийшло в голову. Вона тільки подумала, що Анжела була б гарненька, якби не темні плями на шкірі над верхньою губою і на лобі. Але симпатії в Лідії Анжела не викликала ані найменшої, скорше передчуття, що з цією Анжелою і з її Серьоженькою буде чимало клопоту.
- Так, - знову погодилась Лідія, - звичайно, так можна переспати. От лише мене цікавить, скільки ночей ми будемо так спати?
Тут Люська вирішила, що найкращий спосіб захисту - це напад, і обурено закричала:
- Ти що ж, хочеш, щоб ми людину взимку на вулицю вигнали? Та ще й з дитиною?
- Я їсти хочу, - втомлено сказала Лідія. Втома на неї навалилась раптово, не фізична втома, як бувало після тренувань, а якась душевна. Вона раптом зрозуміла, що не буде в них тихого життя з Люською, навіть коли не буде чоловіків і горілки. Буде щось інше, така вже Люська вдалася, що в неї все не по-людськи виходить. Лідія мовчки поїла вже зовсім без апетиту той борщ, що його так наминала Анжела, мовчки просиділа весь вечір над книжкою, не звертаючи уваги на те, як Люська і Анжела возились з дитиною, як вони вдвох приставляли стільці і стелили на них якісь ганчірки, майструючи постіль для матері і дитини. Сама Лідія спати зібралась вже далеко за північ. Почистила зуби, вимкнула газ і світло на кухні, навпомацки ввійшла в кімнату. Намагалась рухатись якнайобережніше, щоб не наробити грюкоту, зачепивши стілець чи ще щось, і не розбудити дитину. Потім згадала, що стільці ж усі стоять біля її ліжка, де тепер спить оця непрошена гостя зі своєю дитиною. Навіть одяг покласти ніде! Довелося покласти на стіл, очі її вже призвичаїлись до темряви, тим більше, що якраз проти їхнього вікна був вуличний ліхтар. Навіть було видно, як на самому краєчку тахти примостилася Люська, так, ніби хотіла якнайбільше місця залишити дочці. Чи це вона й завжди так спить, просто Лідія не помічала? Вона раптом відчула приплив гострої жалості до матері, це з нею тепер час від часу трапляється, після того, як лікар сказав, що не може пообіцяти її матері довгого життя. Лідія теж примостилась на протилежному краєчку тахти, щоб мати вві сні мала куди посунутись, як захоче.
Вранці Лідія прокинулась за звичкою рано, але була неділя, так що в школу не треба, а допомогти матері прибирати... Лідія вирішила, що сьогодні вона цього робити не буде. Надто зла була на Люську за цих несподіваних гостей, із якими невідомо що робити і як їх здихатись. Ну, не поселяться ж вони тут назавжди? Ще малої дитини їм не вистачало для щастя! Правда, вночі воно не плакало та й зараз було тихо. Лідія розплющила очі, нікого не побачила і зраділа. Пішли таки! Але її радість була передчасною, бо коли вийшла в кухню, то побачила там Анжелу з її Серьоженькою. Знову сиділи біля столу і їли, тільки на цей раз Анжела годувала дитину з ложечки манною кашею. Лідія досить неприхильно привіталась, вмилась (ранкову зарядку вона кинула робити ще тоді, як перестала ходити на тренування до Залізного м'ячика. А навіщо?). Потім сіла навпроти Анжели, сперлась підборіддям на руку і мовчки дивилась до тієї миті, коли Серьоженька категорично відвернувся від чергової ложки каші.
- Ну, синку, ну, ще ложечку, ну, за маму, - вмовляла його Анжела, намагаючись запхати ложку в рот, але син так енергійно крутив головою, що каша потрапила не в рот, а йому за комір.
- Ну й для чого ти ото напихаєш його? - не витримала Лідія. - Як не хоче їсти, то не треба.
- Ти так думаєш? - винувато глянула на неї Анжела. - А я боюсь, щоб він голодний не був.
- Якби був голодний, то їв би, - резонно зауважила Лідія.
Тоді Анжела сама доїла кату (як видно, на відсутність апетиту вона не могла поскаржитись), і вони всі разом вернулись в кімнату. Анжела посадила своє потомство на тахту, де воно відразу почало крутитись, то намагаючись сісти, то стати рачки, то хватало пластмасове торохтільце і войовниче розмахувало ним, розмовляючи при тому саме з собою своєю мовою, схожою на пташине щебетання. А Лідія і Анжела сіли на протилежних кінцях тахти, щоб воно не звалилось, і почали розмовляти. Через неповні чверть години Анжела виклала всю свою біографію, як на долоні. Зрештою, там нічого особливого і не було. Родом вона з невеликого містечка, назва якого нічого не сказала Лідії. Одна донька в батьків, які її на руках носили. Що, одначе, не завадило їм вигнати її з дому, коли вони дізнались, що їхня красуня, їхня донька, на яку вони покладали такі надії, чекає дитину невідомо від кого.
- Розумієш, -  пояснила Лідії Анжела, - я його так любила, так любила. Я не хотіла, щоб у нього були якісь неприємності через мене. Я поїхала до баби, вона одна жила, стала жити з нею. Народився син, я його Сергієм, як батька, назвала. Думала, він дізнається, зрозуміє, як я його люблю, і приїде. А тут баба померла, і я зосталась одна. Ну, і познайомилась з Віктором, він там в армії служив. Казав, що жити без мене не може, як відпустять з частини, так він і в мене. Обіцяв, що як демобілізується, то разом поїдемо сюди, до його батьків. Ну, а коли я сказала, що в нас буде дитина, то він сказав, що краще буде, як він поїде сам і підготує своїх батьків, а тоді напише. Але я не дочекалась, коли він напише, приїхала, дізналась в адресному бюро, де він живе. Думала, він ахне від радості, як мене побачить, а його вдома навіть не було. А батьки сказали, що він взагалі поїхав учитись і що вони про мене нічого не знають, і щоб я ішла собі.
Вона розповідала про це тоном, який був не обуреним і навіть не жалібним, а наївно-здивованим, наче вона розповідала про якусь неприємну дрібницю. Ну, наче стояла в черзі за дефіцитним товаром, на мить відійшла, а її потім назад не пустили. Або у неї позичили гроші і не віддали. Правда, сума невелика, але все ж прикро.
- Слухай, - сказала Лідія, - ти зовсім дурна, чи що? Він поїхав, кинув тебе, адреси не дав, а ти думала, що він зрадіє, як тебе побачить.
- Але ж він говорив, що жити без мене не може, - заперечила Анжела.
- А той твій перший теж говорив, що жити без тебе не може?
Анжела надула губи, як скривджена дитина.
- То що ж, тепер уже нікому я не повинна вірити, коли один обдурив?
- Так уже ж двоє обдурили, -  ущипливо зауважила Лідія.
Анжела на це нічого не сказала, з перебільшеною увагою почала допомагати своєму Серьоженці звестися на тоненькі криві ніжки.
- Ну, і що ти тепер думаєш робити? - перервала мовчанку Лідія.
Анжела знизала плечима:
- Ну що, влаштуюсь на роботу. Квартиру мені повинні дати без черги, я мати-одиначка.
- А яка в тебе професія?
Анжела знову знизала плечима, вже з деякою досадою, наче їй надокучили Лідині запитання:
- Ну, професії в мене нема, я ж десятий клас не закінчила. Піду куди-небудь ученицею. Твоя мати казала, що у неї в перукарні є знайома, візьме до себе.
- І ти думаєш, тебе візьмуть ученицею, коли тобі от-от в декрет іти? - іронічно запитала Лідія.
- А в нас закон є, - несподівано твердо сказала Анжела. - У нас не можна відмовити жінці в роботі тільки тому, що їй скоро в декрет. За це під суд віддадуть.
Лідії аж смішно стало. Ну, дурна ж така, ще пошукати другу подібну і то не знайдеш! Кажуть, людина вчиться на своїх помилках, а таку й помилки власні нічому не вчать. Тут ще одна дитина на ноги не стала, а вона вже другу заводить. Один подонок тільки обдурив її, а вона тут же другому вірить. Свої батьки з дому вигнали, а вона з дитиною до чужих іде, думала, вони її тільки й чекають! А тепер впевнена, що її і на роботу мусять взяти, і квартиру дати, бо ж вона мати-одиначка. Якраз, так тобі візьмуть і дадуть! Скажуть: «Нема в нас роботи», - та й по всьому. Кому така робітниця потрібна, що робити нічого не вміє, в самої дитина і їй скоро знову в декрет? Тут Лідія спохватилась, що сміятись їй не до речі, бо ця безтолкова Анжела зі своїм Серьоженькою розташувалась в їхній хаті і наразі нікуди йти не збирається. І що тепер з нею робити? Не виженеш же її, справді, з дитиною на вулицю.
- Знаєш, - сказала Лідія, - поверталася б ти до своїх батьків. Ну, вони покричать на тебе, але ж нікуди не дінуться. Все ж таки ти в них одна.
- Анжела злякано закрутила головою:
- Ой, ні, ні! Вони мене нізащо не простять. Я їх, знаєш, як підвела? Вони ж так мене любили, мама мені придане почала готувати, як я ще тільки в перший клас пішла. Батько мені весільне страхування оформив. І все вони планували, яке в мене весілля буде і яка я буду гарна в весільній сукні і фаті. А я їм отаке зробила. Мене мій батько мало не вбив, його мама затримала, а я втекла.
- Ну, так би вже й убив, - не погодилась Лідія. - Посварився б, а далі заспокоївся, що йому ще робити. І що - ти більше до них не вернулась?
- Я ж до бабусі поїхала, - нагадала Анжела.
- Але ж написати їм ти могла?
- Я боялась. Як згадаю, який батько був сердитий. Він же на мене ніколи не кричав, ні батько, ні мама, вони мене завжди балували, говорили, що я найкраща у світі...
- Знаєш, - рішуче перебила її Лідія, - ти повинна написати своїм батькам. Вони ж не знають, де ти і що з тобою?
Анжела злякано замахала руками:
- Ой, ні! Якщо батько мене за одну дитину мало не вбив, то тепер, коли дізнається про другу, вже обов'язково приїде і вб'є!
- Дурниці! - відрізала Лідія. - Тебе вб'є, а що з твоїми дітьми буде? Кажу тобі, сідай і пиши!
- Не можу, - крізь сльози сказала Анжела. - Я не знаю, що писати.
Лідія важко зітхнула. Ну, що ти з нею будеш робити? Заводити другу дитину, не маючи ні свого кутка, ні забезпеченого шматка хліба, вона може; поселитися в чужих людей вона може; а написати своїм рідним батькам, бачте, не може. А це ж у неї єдиний вихід - повернутись до батьків.
- Хочеш, я напишу? - запропонувала Лідія. Анжела відразу потішилась, аж заусміхалась, і її Серьоженька теж усміхнувся,-  отак глянути на них, то зовсім наче ровесники, і не скажеш, що мати і син.
- А ти зумієш? - ще невпевнено запитала Анжела. - Ти думаєш, це допоможе?
- Допоможе - не допоможе, а іншого виходу в тебе нема. Диктуй адресу.
Лідія віднесла листа аж на головпошту, щоб бути певною, що він вже сьогодні рушить в дорогу. Поверталась додому повільно. Ніколи не відчувала особливої радості, повертаючись додому, бо зарані передчувала, що нічого хорошого там її не чекає. А на цей раз вже точно знала, що сидить там оця гарненька, але пришелепкувата Анжела зі своєю дитиною, і ще невідомо, скільки вона в них простовбичить. А що, коли її батьки так і не захочуть забрати свою найкращу в світі донечку, яка умудрилась за півтора роки двох онуків їм подарувати? Ну, звичайно, радості з цього для батьків мало, але все одно як можна було рідну доньку вигнати отак на вулицю? Невже їм нітрохи її не жаль? Ну, подумаєш, нема в неї чоловіка, то й що? Тим більше їй потрібна їхня допомога, бо якби в неї був чоловік, то, може б, вони кудись далеко поїхали і тільки листівки на свята присилали.
Потім Лідія почала думати, чому на світі є отакі люди, які не вміють відповідати за свої вчинки і обов'язково мусять на когось почепитись, наче отой дикий виноград у їхньому дворі. А нема на кого почепитись - і все життя змарновано. Ну, взяти хоча б Люську. Справді, чому вона не могла вивчитись, як Ніна Андріївна, хоча б на лікаря, стати поважаною людиною? Ні, бачите, в неї характеру нема. Тепер ось ця Анжела... Ну, звідки вони беруться, такі безхарактерні? І чому хтось повинен з ними весь вік морочитися, як вона, Лідія, морочиться з Люською? Невже Анжелиним дітям теж так доведеться?
За своїми думками і не помітила, як мало не налетіла на Славка з Риткою. Ну, звичайно, ті ішли так собі любо в парі, навіть за руки тримались. Цікаво, а в Мальчевської є характер? От якби вона на Анжелиному місці опинилась, що б вони зробила? А її батьки теж з дому вигнали б? А Славко?.. Він теж отак би дременув у кущі: мовляв, я тут ні при чому, я знати нічого не знаю?
- Привіт, Кривченя, - весело сказав Славко, - ти про що так задумалась?
Лідія сполохано глянула на нього, наче він міг прочитати її думки, силувано усміхнулась.
- Привіт, - відповіла. - На ковзанці були?
- Ну ти що? - здивувалась Ритка. - Лід вже не ковзкий. Ми в кіно ходили.
Лідія кілька хвилин ішла з ними мовчки, потім несподівано зупинилась.
- От слухайте,- сказала вона, - от що я думаю... Ну, закінчите ви школу, поженетесь, буде в вас донька, ви її будете дуже любити. Аж раптом вона говорить: «Мамо і тату, в мене буде дитина, хоч заміж я не вийшла». Що ви тоді зробите? Невже ви її виженете на вулицю?
Лідія вимогливо дивилась на них, чекаючи відповіді, але зрештою не дочекалась, махнула рукою і швидко закрокувала вперед. А Славко з Риткою стояли ошелешені і чомусь не наважились глянути одне на одного.
- Що це з нею? - нарешті запитала Ритка. - Вона що - ненормальна?
- Не звертай уваги, - буркнув Славко, - мало яку дурницю хто скаже.
Вони мовчки дійшли до будинку, де жила Ритка, потім Славко йшов уже сам. Минаючи браму зі левами, що вела до дому Лідії, він на мить зупинився, подивився на тих обдертих левів, зазирнув у двір, але Лідії не було там. Дивна дівчина, чого вона їх так запитала?



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником