Галина Гордасевич "СУКНЯ ДЛЯ НАРЕЧЕНОЇ"

 

Галина Гордасевич "СУКНЯ ДЛЯ НАРЕЧЕНОЇ"

Повість



Галина Гордасевич

 

СУКНЯ ДЛЯ НАРЕЧЕНОЇ

Почати цю повість слід би співом жайворонка, але де ти знайдеш в людській мові звуки, які могли б відтворити цей спів, а тим більше, не знайдеться літер, якими можна б передати його на письмі. В цілому світі зараз існували тільки дві речі, тобто, точніше, весь світ складався лише з двох частин - вкритого зеленими врунами поля і неосяжної блакиті неба над ним. І все це було сповнене сонячним світлом і співом жайворонка. Здавалося, що сонце розрослося на все небо, так що варто лише було звести очі вгору, все одно, в якому напрямку, і вже доводилося їх мружити від золотистої повені сонячного сяйва. А от жайворонок, навпаки, був такий крихітний, що навіть найменшою крапкою від нього на землю не лягала тінь (бо не міг же він, справді, знятись вище сонця), але голос його сповнював весь світ і звучав відразу з усіх сторін.
Був ранок, була весна, був мир - все, про що мріялось протягом усіх днів і ночей війни (якщо тільки був час для мрій) і ще рік після неї. Було саме так - ніколи навіть і на думку не спадало, що він міг би повернутись додому восени або вночі чи навіть в негоду. Тільки так - весна, ранок, сонце, зеленіють вруна і над ними жайворонок. Вночі пройшов дощ, не такий, щоб дорога геть розгрузла і чорнозем важко чіплявся за ноги, а такий собі короткий весняний дощ, який зробив повітря кришталево чистим, а зелень особливо соковитою, а землю пружною, так що на ній чітко відпечатувались відбитки солдатських чобіт.
- Егей-гей-гей! - щосили загукав Василь. Загукав без усякої потреби, просто, щоб трохи позбавитись того духу, що переповнював груди, аж боляче було. - Егей-гей, я йду, чуєте? Я повертаюсь! Я вже ось-ось буду!
Але замість того, щоб наддати ходи, він зупинився і скинув на обочину речмішок, який йому добре врізався в плече.
Зрештою, Василь це помітив лише зараз, коли скинув його.
- І якого біса я стільки в нього наклав, - пробурмотів, знизуючи плечима і морщачись від болю. - Ото ще мені старшина! «Бери, бери, згодиться!» Можна подумати, що я не додому їду.
Він ліг навзнак на траву і відразу заплющив очі, бо ж не можна було дивитись у це повне сонця небо. Лежав, розслабившись, і йому здавалось, що земля погойдується і пливе кудись, наче великий пором, який пустили на волю повноводої і неспішної ріки. «Мир! - сказав він собі. - Це мир. І я вдома». Бо той останній рік все-таки ще не був справжнім миром. Ще була служба, яка своїм порядком і одноманітністю стомлювала чи не більше, ніж напружене фронтове життя. Були несподівані нічні тривоги, з виїздами в темряву і невідомість (а як би воно було по-дурному: пережити війну і раптом зустріти свою смерть в цих чужих нічних лісах чи навіть в темному провулку містечка, яке наполовину в руїнах лежить). Неможливо було отак просто в одну мить чи навіть в один день повністю усвідомити, що війна таки справді закінчилась, закінчилась назовсім, і її більше не буде, не буде ні завтра, ні позавтра, ні через тиждень, ні через місяць. Війна закінчилась, назовсім закінчилась, і він оце повертається додому. Ех і заживемо тепер, браточки!
Василь раптом сів і схопився за речмішок, нетерпляче рився в ньому, серед металевих консервних банок відшукав невеликий м'який згорток. «Є!»- зітхнув полегшено, посміхнувся і розгорнув спочатку газету, потім шматок брезенту, потім учетверо складену марлю, і ось весняний вітер підхопив з його рук і розгорнув білу жіночу сукню. Зрештою, не можна була назвати цю сукню просто білою, бо вона в сонячних променях мінилась і ніжно-блакитним, і таким зовсім світлим рожевим, і ледь-ледь бузковим, а ще по ній спалахували срібні і золоті іскринки. Рукави і поділ були оточені пишним мереживом, воно вже таки справді було білим-білим, як іній, що зимового ранку вкриває березовий гай, а ціла сукня була розшита візерунками з дрібних намистинок, вони ж то й спалахували в сонячних променях, коли сукня маяла на вітрі. А Василь ще й руки вгору підвів, аж вітер проник і в середину сукні, наповнив її, аж здалося, наче якась невидима дівчина приміряє її на себе.
- Еге ж не так швидко! - посміхнувся Василь. - Знайдеться і без тебе кому її приміряти. Та й носити також.
Він дбайливо оглянув сукню, чи не забруднилась де, але ні - сукня була чистісінькою, от лише зім'ята трохи, та воно ж і не дивно: два, ні, вже три роки пролежала вона в речмішку, це тобі не в шафі на вішалці висіти. Правда, підказали Василеві дівчата-санітарки, щоб не тримав сукню весь час однаково зложеною, бо тоді поробляться заломи, які вже не розгладиш. Отож він іноді розгортав свій дорогоцінний згорток, розправляв сукню, а потім складав інакше і знову старанно замотував у чисту марлю, щоб не забруднилась, а тоді в брезент, щоб не підмокла. Два роки на фронті носив з собою - сказати кому, так не повірять. За цей час можна було поштою відіслати додому чи передати з ким, передати - воно було б надійніше, а проте Василь не міг зважитись на таке. Ні, цю сукню він повинен був віддати сам, тільки так-з рук в руки, і при тому побачити, яке в неї стане обличчя, коли вона розкриє згорток. По-друге, чомусь здавалось, що поки ця сукня при ньому, нічого з ним трапитися не може. І воно так і було: вся війна, з першого до останнього дня, а хоч би тобі одна подряпина! «Чи ти заговорений?»- піддражнювали хлопці. «Любов береже!» - сміявся у відповідь він. Сміявся, а сам таки справді вірив, що любов його береже. Бо він мусив повернутися, інакше як же вона без нього буде - така маленька і така беззахисна, така ніжна. І хлопці, хоч і піддражнювали, але, мабуть, теж повірили. І вже так усі разом стежили за його речмішком: щоб не загубився, щоб не намок під дощем, щоб ніхто чужий не спробував засунути в нього злодійську руку. І сукня наче віддячувала їм за те, що бережуть її, бо знову ж таки повірити важко, а так воно було: не лише його обминали кулі і осколки, а й тих, хто був поруч. Ранило й убивало хлопців тоді, коли їх кидали кудись без нього. Вперше він це помітив, як форсували Дніпро. Вже мав човен від берега відчалити, як в останню мить покликав його командир. Велів затісувати стовпці та прибивати до них назви населених пунктів. Тих, що ще за Дніпром, що їх ще треба в німця відбирати. Цілу ніч тесав і прибивав, потім кілька годин поспав просто на піску серед прибережних кущів, а коли вже на другий день підвечір переправився і почав шукати своїх, виявилось, що той човен, на якому він мав переправлятись, так до другого берега і не пристав. А які хлопці там були! І всі отак відразу...
Василь зітхнув, наче хотів цим зітханням відігнати від себе сумні спогади, бо ж не для того чекав він сьогоднішнього дня, щоб згадувати все сумне, що полишилось позаду. Воно було, воно минуло, жаль хлопців, тільки ж з могили їх не підведеш, а тепер буде таке життя... таке життя... Тепер треба бути щасливим і за себе, за всі ті роки, які в тебе забрала війна, а ще й за тих, в кого вона забрала життя. Того світу нема, і мертві нічого не бачать і не чують, але це буде справедливо, якщо живі будуть жити і за себе, і за них, полеглих. Головне ж, браточки, мир, а все останнє вже залежить від тебе самого. Працювати, звичайно, доведеться чимало, бо ж стільки руїн, і стільки часу господарів дома не було, самі жінки і діти - де їм з усім упоратись. Але робота не лякає, навпаки, аж руки сверблять скорше взятись за роботу. Зате живемо, вертаємось додому, до батька, до матері, до отієї синьоокої, що п'ять років нас чекала і таки дочекалась.
Василь лукаво підморгнув сукні, наче вона була живою істотою і могла вгадувати його думки і ділити з ним його почуття. Зрештою, вона ніби й була для нього чимось живим, так вже він з нею за ці роки зжився. Знову старанно склав сукню, і хоч уже зовсім недовго лишалось їй лежати в речмішку і ніяка вода вже не загрожувала, а проте Василь так же дбайливо закутав її в марлю і брезент, от лише газета розлізлась на клапті. Затягнув речмішок, закинув на плечі. Вже недалеко. Найбільше - година ходи.
Знав, що недалеко, а проте коли перед ним відкрилась долина, в якій притулилось їхнє село, - спинився, наче його в груди штовхнули. І ноги ніби до землі приросли, з місця не зрушиш. А повітря, тільки-но таке прозоре, затуманилось, що й не розглянеш нічого. «Ото ще!» - пробурмотів Василь і рукавом витер сльози. А вони все одно текли, і марне було їх стримувати. І добре, що ти тут, на цій польовій дорозі, сам-один, бо як би воно виглядало: солдат, який пройшов усю війну, стоїть і плаче, як дитя. Воно, звичайно, твоє рідне село, якого ти не бачив п'ять років, а іноді й навіть не надіявся побачити, лежить зараз перед тобою на зеленому блюдечку долини, білі хати в білому цвітінні садів, а серед того білого де-не-де червоне спалахує. Ну, ясно, воно ж сьогодні Перше травня, прапори вивісили. А нічого не змінилось, тільки все якось ніби менше стало - і будинки, і сади, таке лялькове. Чи це що він на них згори дивиться? А де ж наша хата? Отам! Правда, не видно її, але ота тополя - це ж біля їхнього двору, це вже він точно впізнав.
І Василь, поправивши речмішок, кинувся бігти вниз покрученою стежкою. Торішні будяки чіплялись за поли шинелі і лишали на ній свої колючі пам'ятки, в роті відразу пересохло, стало душно, а проте Василь лише прискорював свій біг. Отак, наче б варто йому на хвилину загаятись - і все те, що в нього перед очима, розтане, випарується, зникне.
Зупинився лише біля свого дому. Зупинився, бо здалося, що заблудився, не туди попав. Невже ця маленька халупа з позеленілою покрівлею і задрипаними стінами (а здалеку ж усі будинки здавались такими білими!), оця похилена халупа - і є його рідний дім, той самий, що найкращий в світі? Василь розгублено озирнувся, на вулиці не було жодної людини, нікого, щоб запитати, чи туди він втрапив, чи за ці п'ять років (і то яких п'ять років - пів-Європи пройдено!) він не забув дороги до рідного дому, не втрапив на чужу вулицю. Запитати не було в кого, але з глибини пам'яті випливали спогади і переконували, що так воно і є: він стоїть біля хвіртки рідного дому. Зрештою, хвіртки не було, від неї залишилось два трухляві стовпчики. Огорожі теж не було, замість неї подвір'я оточував аби як протягнений колючий дріт. А стежкою з городу повільно шкандибала якась бабця. Вона була зовсім незнайома, і Василь знову подумав, що заблудився. Бо не було серед їхніх сусідів такої маленької, геть горбатої бабці. Чи прибилась до когось у війну, немало людей за ці роки залишившись без дому, без сім'ї, і шукали для себе кутка в чужих людей. Бабця, побачивши солдата, який стояв біля двору, і собі зупинилась, підсліпувато мружачись, почала вдивлятися в нього. На ній була дірява ватянка, на голові тепла хустка, з-під якої вибивалось сиве волосся. Дуже стара бабця, її обличчя все в глибоких зморшках, маленьке, темне, як суха грушка. Невже вона в їхній хаті живе? Але це чужа бабця, серед їхніх родичів такої не було. Мабуть, залишилась без своєї хати, от батьки і прийняли до себе...
- Мамо, - раптом сказав Василь, - мамо.
А вона стоїть, вдивляється в нього і чи то не впізнає, чи недобачає. І навіть коли він сказав «мамо», відразу не розчула, лише коли він утретє голосніше сказав і кинувся до неї, в неї затремтіло обличчя, і вона простягла руки навстріч йому.
- Мамо, - повторював Василь, пригортаючи до себе такі худенькі плечі, аж здавалося, що зношена ватянка висить на дерев'яних плечках. - Мамо, це ви? А це я. Я вернувся, мамо.
Сухі і теж коричневі, - самі кістки і шкіра, - руки чіплялись за його шинель. Мати щось бурмотіла, притулялась обличчям до його грудей, потім відхилялась, щоб заглянути йому в обличчя. Очі її почервоніли, хоч вона не плакала. Чи вже виплакала всі сльози, які було їй відпущено на все життя? Василь теж роздивлявся її обличчя і ніяк не міг повірити, що ця сухенька бабця - його мати, яку він пам'ятав високою, міцною молодицею з рум'янцем на всю щоку, з веселими чорними очима. Ну, добре, посивіти вона могла, постаріти могла, але щоб отакою старою бабою стати? А куди ж її ріст дівся, вона ж йому ледве до плеча достає. Чи це він ще настільки підріс? І його раптом пройняв страх. Як же він про це не подумав? П'ять років ішов трудною дорогою, яка мала привести його додому, а й на думку йому не приходило, який він буде, той дім. Як це - який? Такий, як і був. Це тільки з ним могло щось трапитись на війні, а коли вже не трапилось - не вбило, не покалічило, - то й вдома все мало бути без змін. А воно, виходить...
- А батько ж де? - запитав Василь.
- Вдома, де ж... - мати почала поправляти свою хустку, товсту, теплу, правда, всю в дірках, і раптом таки заплакала. - Дочекався таки тебе. Тепер вже і помирати можна.
- Та чого ти, мати! - перебільшено весело і голосно сказав Василь. - Я вам покажу помирати! Тепер тільки і жити! Війна закінчилась, я повернувся. Батьку, а йди сюди! Я вернувся, чуєш!
- Де йому йти, - мати ріжком хустки втерла очі. - Вже місяць, як не підводиться. Опух увесь.
- А лікар що говорить?
Замість відповіді мати лише махнула рукою і пішла до дверей, а Василь за нею. На порозі довелося зігнутись, і він знову подумав: чи то одвірок в землю вріс, чи він сам виріс? Зупинився, бо хоч надворі стояв повний сонця день, але в хаті було майже зовсім темно. Може, воно так здалося знадвору, а може, й тому так було, що половину шибок у вікнах замінено фанерою. А ще в обличчя йому повіяло холодом і запахом цвілі, наче зайшов у сирий земляний льох. А мати так упевнено пішла вперед, наче в цьому мороці добре бачила, хоч тільки-но при повному сонці приглядалась і не могла впізнати рідного сина. Зрештою, може, вона таки й недобачала, а просто в рідній хаті знала, скільки кроків треба зробити від порогу до печі, де обминути стіл, куди поставити відро з водою.
- Кириле, чуєш, Кириле, Василь вернувся, - говорила .мати і пішла до закутка за піччю, а вже Василь пішов слідом за нею. Там стояло ліжко, Василь пізнав його відразу, те саме ліжко з нікельованими бильцями, наверху закінченими блискучими кулями, тільки тепер кулі потьмяніли. Чи це так здавалося в півтемряві, раніше ж ліжко стояло не в цьому закутку, а в кімнаті, саме проти вікон, і в кулях відбивалося сонце. Далі Василеві ніколи було думати про ліжко, бо темна купа лахміття на ньому заворушилась, а що очі Василя вже трохи звикли, то він роздивився голову з неохайною сивою бородою і дві руки, які тяглися до нього. Василь нахилився, на нього повіяло важким духом давно не митої людини, що не підводиться з постелі. І знову дві руки, які він пам'ятав великими і дужими, а тепер вони аж тряслися від слабості, вчепились в нього. На відміну від матері, батько відразу заплакав, сльози текли з очей і губилися в сивому волоссі.
- Ну, вернувся, ну, молодець, - бурмотів батько, - ну, дождався. Тепер і помирати можна.
- Та що ви з мамою - змовились, чи що? - з досадою сказав Василь. - Помирати та помирати! Жити будемо! Країну відбудовувати. На весіллі гуляти.
Батько винувато посміхнувся.
- Та то я так сину. Давно вже занедужав. Боявся: помру і не побачу тебе.
- Чого ж ви мені не писали, що нездужаєте?
- А що писати? Служба є служба, тебе ж все рівно не відпустили б. То тривожити тебе не хотілось. Ану покажись, який ти став.
Василь скинув шинель, заправив гімнастерку, щоб усі складки були лише ззаду, ворухнув плечима. Медалі на грудях обізвалися ніжним дзвоном. Хоч якась була користь з того, що ще після війни довелося в Германії служити: усім їм, хто аж зараз демобілізувався, видавали новесеньке, з голочки, обмундирування. Так що Василь міг себе показати. Ото тільки підкомірець треба б поміняти, але в хаті темно, так що й непомітно. Батько дивився на нього закоханими очима і вже не плакав, а весь аж сяяв від гордості.
- Мати, чуєш, ти тільки глянь на нього! - говорив батько. - Ти бачиш, який у нас син? А орденів скільки! Герой, одне слово.
- Це не ордени, а медалі, - уточнив Василь.
- Нехай медалі, яка різниця? Все одно герой. Воював, значить, як слід. А вгору вигнався! Мати, ну, скажи, чи то мені так здається, що Василь виріс за ці п'ять літ? Могло таке статися?
- Таж виріс, - погодилась мати. - Я ж добре пам'ятаю, що як ішов з дому, а я його обняла на прощання, то ми були якраз одного росту. А тепер же він на голову вищий від мене. Так що виріс.
- А може, це вже ти в землю ростеш? - пожартував батько, і йому стало дуже дивно, що він ще й жартувати може. Бо ж воно стільки часу було не до сміху, не до жартів. Як ото жаби чи ящірки на морозі застигають, так ніби душі людські застигли в журбі та тривожному чеканні нещастя. Але таки все минуло, все чорне і страшне, що називалось словом «війна», і ось син повернувся додому, і тепер почнеться нове життя.
Поки Василь з батьком говорили, мати внесла знадвору оберемок сухого галуззя, підклала в плиту, де вже топилося, забряжчала посудом.
- Ну, синку, - сказала вона нарешті, - сідай до столу та будемо снідати. Та вибач, що бідно тебе приймаємо, але вже що є.
- Та чого ти, мамо! - весело сказав Василь. - Завжди ти любила прибіднюватись. Пам'ятаю, було поприходять гості, ти увесь стіл заставиш, а все перепрошуєш, що нічим частувати.
Проте на цей раз, як видно, .мати не прибіднювалась. Бо на столі стояло лише три тарілки: в двох була налита якась зеленувата юшка, - зелений борщ чи що? - на третій лежало кілька млинців, на вигляд наче картопляні деруни, тільки чогось темні, мов земля, і теж ніби зеленуваті. А тарілки Василь пізнав відразу, це були ті тарілки, які він ще з дитинства знав, - білі фаянсові з голубенькими смужечками на вінцях. При погляді на ці тарілки у нього знову защеміло серце, як у ті хвилини, коли він з пагорба побачив рідне село чи коли мати припала до його грудей. Вигляд дому його чомусь не зворушив, дім так змінився за ці п'ять років, що ніби чужим став, а ось тарілки були зовсім такими, якими він їх пам'ятав. Щоб приховати своє зворушення, Василь схопив ложку і швидше зачерпнув борщу. Але якщо зворушення йому і вдалося приховати, то розчарування ні. В каламутної зеленої рідини, яку він набрав у ложку, було лише одне достоїнство - що гаряча. А на смак вона не була ні солона, ні кисла, а якась така, ніби на залізі настояна.
- Підожди, синку, я забілю юшку. В мене тут трохи молока залишилось, учора Катерина Сливчиха батькові принесла, а я ніби знала - не все йому дала. - І мати принесла глечик і хлюпнула йому в тарілку молока. Навіть не скажеш, що трохи, точніше було б сказати - трішечки, бо там його було не більше двох столових ложок.
- Це щавлевий борщ? - запитав Василь.
- Та щавлю ще нема. Це кропив'яний. Слава богу, вже молода кропива пробилась, то трохи легше стало. А якби ще один місяць зими, то вже хтозна, чи ти нас живими застав би. Така ж зима важка була, що ну. Війна була, і то ніби легше було.
Поки мати говорила, Василь укусив млинець і відчув, що цього він ніяк проковтнути не може. Це було щось таке лизькаве, зовсім несолоне, зате нуднувато-солодке і абсолютно неїстівне.
- Померзла картопля?- запитав нарешті, з героїчним зусиллям проковтнувши те, що мав у роті, і з підозрою розглядаючи той шматок, що залишився в руці.
- А де ж не померзнути, коли в полі зимувала, - зітхнула мати. - Копали восени під дощами, поспішали, аби скоріше закінчити, от воно в землі й залишилось чимало. Правда, бригадир перевіряв, але ж воно дощ, то на картоплю землі поналипало. Кожну грудку ж пальцями не перемацаєш. А коли зійшов сніг, то вже ходили і мацали пальцями. Голод - не тітка, він навчить усього.
Василь застиг з ложкою в руках. Відчув, що нестримно червоніє, так йому соромно стало. Чому за п'ять років ні разу не подумав, як живеться його батькам? Вони в своїх нечастих і недовгих листах не скаржились, а він чомусь і не подумав, що їм може бути погано. Здавалося, що в їхнім домі так і продовжується життя, яке було до війни, так воно все і є, тільки його нема. Ну, нічого, закінчиться війна, і він повернеться. Навіть коли вже проходили через села, які були під окупацією, бачив чорні згарища, бачив убитих жінок і дітей,  йому на думку не спадало, що таке може трапитись і з їхнім селом, їхнє село було само по собі, війна мусила обійти його стороною, Василева пам'ять берегла село від усього злого, як ота сукня в речмішку берегла його самого. Речмішок! Як він забув про нього? Зрештою, і не забував, а просто п'ять років чекав, що повернеться
додому, сяде до столу, а мати буде його частувати своїми найсмачнішими стравами і ще бідкатиметься, що нічим частувати. Стільки разів це в уяві пережив, що просто й не подумав доставати що-небудь з того речмішка. А зараз кинувся, немов обпечений, і почав виймати банки з м'ясними консервами, і зі згущеним молоком, і пачки цукру, і шматок сала, і дві буханки хліба. Хліб, щоправда, зачерствів, а все ж то був справжній хліб зі справжньої муки, не те, що оці деруни з перемерзлої картоплі, до яких ще й було домішано якусь дрібненько посічену зелень. Василь раптом відчув, що цей черствий хліб пахне гостро й запаморочливо, так, наче його щойно з печі вийняли. А мати стояла і дивилась такими очима, наче він зі свого речмішка виймав шматки золота.
- Що це, сину? - запитала вона пошепки, а руки її трусились, коли вона взяла одну банку і тримала перед собою.
- М'ясо, мамо, м'ясо.
Вона знову заплакала, притиснула бляшанку до грудей і заплакала, а за спиною батько вовтузився на своєму ліжку, витягував шию і намагався роздивитись, що воно там робиться біля столу. А Василь вже відкрив одну банку, і другу, і до третьої намірився, але мати опам'яталася і закричала:
- Та куди ти стільки? Воно ж зіпсується, як не з'їмо!
Тоді він взявся різати хліб, і мати взяла шматок, притулила до щоки і щасливо посміхнулася. Потім ще Василь витягнув торбинку солі, і коли в той кропив'яний борщ поклали жирної свинини та посолили до смаку, та заїдали хоч і черствим, але ж хлібом, то смак борщу змінився, його вже можна було їсти. Потім пили кип'яток, забілений згущеним молоком, і тут Василь ляснув себе по лобі і знову поліз у свій невичерпний речмішок. На цей раз він витягнув дві чепурні кольорові коробки. Коробки були старанно заклеєні і зверху наче облиті тоненьким шаром воску.
- Американський подарунок! - весело сказав  Василь. - І ніколи не вгадаєш, що там усередині.
Одну коробку він відклав, а другу розрізав ножем по темній смужці, яка чітко виділялась на яскравій коробці. Коробка відразу розпалась на дві половини, і Василь почав виймати з неї маленькі згорточки з блискучого целофану.
- Та-ак, - говорив Василь, розглядаючи кожен згорточок, - що тут маємо? М'ясо ми вже їли. Плавлений сир теж зараз не будемо. Оранжада? Підожде оранжада.
- А що це, сину? - несміливо запитала мати, яка все не могла отямитися, але вже, мабуть, не здивувалася б, якби він зі свого речмішка вийняв живе порося чи цілу автомашину.
- Оранжада? Це... ну, як у нас був лимонад. Тільки лимонад кислий, а це трохи солодше і червоне. Сигарети... Батьку, хочеш американську сигарету попробувати? Май на увазі, вогонь теж буде американський, тут і сірники є. Ні про що не забули!
З усього добра, що виклав на стіл з кольорової коробки, Василь вибрав невелику бляшаночку, ловко зняв з неї кришку, в чисту тарілку виклав вміст. По хаті розійшовся незнайомий запах, солодкий, п'янкий. Пахло так, наче в саду восени, тільки значно сильніше.
- Їжте, мамо! - весело сказав Василь.
Мати недовірливо дивилась на жовтогарячу масу, що лежала на тарілці і так незнайома, але гарно пахла. Схоже на кашу, тільки ж яка крупа може бути такого кольору? А по ньому ще якісь темні шматочки.
-Родзинки, - сказала мати, покуштувавши той темний шматочок. - Це родзинки. А що воно таке?
Василь взяв бляшанку і, повертаючи перед собою, прочитав:
- Пудинг апельсиновий з ізюмом.
Мати набрала трішки ложкою, покуштувала.
- А смачний пудик. Солодке, як мед. Ось на, старий, попробуй. В житті такого солодкого не їла.
Вона сіла на ліжку біля батька, тримаючи на колінах тарілку з цією дивною американською стравою, яка наповнювала їхню хату пахощами. Мати набирала того пудингу на самий чубок ложки і по черзі то давала батькові, то їла сама. Вони повільно смакували, і обличчя їх були дуже щасливі. Василь подумав, що вони зараз схожі на дітей, які допались до ласощів. «Я ж тепер старший за них,- подумав Василь. - Хоч вони старші, ніж я їх пам'ятав, вони вже зовсім старі, але вони як діти. А я стільки бачив, чого вони й уявити собі не можуть, я сильніший від них, тепер мені їх годувати доведеться. Нічого, мої старенькі, найстрашніше пережили, а тепер уже все буде добре. Батька вилікуємо, матері невістку приведемо на допомогу, я на роботу піду. І все буде добре. Зробимо ремонт в хаті».
- Наїлися? - весело запитав Василь. - Тоді пора гостинці діставати. Прошу всіх встати в чергу.
І ось уже в його руках з'явись велика тернова хустка, синя, з червоними рожами по кутках. Василь змахнув хусткою і вкрив нею материні плечі:
- Це мені? - ахнула мати. - Це мені, сину?
- Ну, а кому ж? Ти ж у мене одна мати, так що ділитись не будемо ні з ким. А це тобі, тату, - і він підійшов до ліжка, тримаючи коричневу сатинову сорочку. Батько обома руками взяв ту сорочку, потримав перед собою, роздивляючись, потім приклав до грудей, ніби примірював.
- Ну, стара, як воно мені? Хороший жених? - намагався жартувати, а голос зривався і тремтів.
- Аякже! Отак відразу і під вінець! Жаль, що стара Зінька померла, ото якраз до пари була б!
- Баба Зінька померла? А що ж ви мені не писали? - здивовано запитав Василь.
- Та, може, забули. Воно пам'ять стала дірява, як решето. А може, просто не хотіли тобі зайвий раз щось сумне писати. Я вже й не згадаю, сину, як воно було.
Мати стояла посеред хати і все розправляла на собі хустку, торкалася її так обережно, наче та хустка була з цигаркового паперу і від необережного руху могла розірватися. А мати усміхалася, і Василеві здавалось, що в неї і плечі розправились, і зморшки на обличчі стали не такими глибокими. Вона молодшала на очах.
- Ну, так, - сказав Василь і провів рукою по щоці, - а зараз будемо себе в порядок приводити. Мати, в тебе теплої води знайдеться? Поголитись треба.
Він зняв гімнастерку, поголився, пришив чистий підкомірець. Знову надягнув гімнастерку, туго затягнув ремінь, розправив складки. Батько і мати замилувано слідкували, як він чепурився. Час від часу переглядались і посмішками говорили одне одному: «От ми і дочекалися сина!» - «От і дочекалися!» - «А великий виріс!» - «Велетень»- «А гарний!» - «Красень» - «А орденів скільки!» - «Не орденів, а медалей» - «Все одно герой!»
А Василь оглянув себе, чи все в порядку. Все було в порядку за винятком чобіт. «Нічого, помию біля криниці», - заспокоїв себе Василь. Вже з опустілого мішка вийняв брезентовий згорток, прихопив зі столу яскраву коробку, яка залишилась цілою.
- Ну, батьки, я пішов!
- Ти куди? - стривожилась мати. Василь засміявся:
- Ти чого лякаєшся? Та вже ж не на війну. Піду пройдуся селом, на людей подивлюся, себе покажу. Адже п'ять років мене не було. Чи хто впізнає?


***
Його впізнавали. Воно ж свято, так що коли Василь ішов селом, то там вже було чимало людей, і на кожному кроці він чув здивовано-захоплений вигук: «Василю! Та це ти? Вернувся?» І вже йому тиснули руку чоловіки, ляскали по плечу, жінки припадали головами до грудей. А він відповідав на запитання, жартував з тими, що сміялись, потішав тих, що плакали, і нікого не впізнавав. Хто ці старі, замучені баби, які так гірко тужать на його грудях? Невже це матері його друзів, жінки, яких він пам'ятав молодими, веселими, іноді й сердитими, а все ж повними здоров'я і сили? Куди воно все ділось? Матері постаріли, а друзі... На Дніпрі... В Румунії... Під Кенісбергом... В сорок третьому... Вже війна закінчилась, як похоронка прийшла... Як ото пішов - і ні словечка... А хто отой худий як жердина, велетень з покаліченим обличчям: на очах пов'язка, а все, що не прикрите пов'язкою - суцільні шрами? Невже це дядько Григорій - перший силач на селі? Вийшов зі своєї хати, тримаючись за плече хлопчика років десяти.
- Ну, молодець! Ну, вернувся-таки? Руки-ноги цілі? - і прислухався до дзвону медалей. - Нагороди, чую, є?
- Та дещо є.
- А я от, бачиш... Під Прохорівкою, село таке є в Курській області. В танкових військах я воював. Ну, танк загорівся, а мене по голові так довбонуло, що сам не зміг вибратись, без пам'яті був. А поки витягли, обгорів, як головешка. Ну, в госпіталі був, а як почув по радіо, що наші місця звільнили, попросив друга, щоб написав жінці. Так, мовляв, і так, якщо я тобі треба такий... Приїхала, забрала. Живемо... Оцей тепер і за мене дивиться.
Він погладив сина по голові, рука теж була вся в рубцях, баграво-синя і блискуча. «Невже в нього все тіло таке? - подумав Василь. - Та ні, не може бути, він би тоді не вижив». А назустріч йому вже спішив Семен Гоць, Василь його відразу впізнав, бо Семен нітрохи не змінився, такий, як і був,- маленький, худенький, зі світлими вусами. Тільки замість правої ноги прив'язано дерев'яшку, але це не мішає йому йти швидко, як він ходив раніше.
- От їдри його в дишло, - говорив Семен, - от вигнався. Воно війна чи не війна, а природа бере своє. Як треба рости, то й на війні ростеш. Ну, хоч один мужик вернувся цілий. А то на кого не глянь - все чогось не хватає. Ще добре, як у мене нога, то можна дерев'яну наточити. А он йому, - кивнув услід Григорію, - лампочки замість очей не вкрутиш. А найгірше, як хто вернувся без отого самого. Тут уже жінка хоч би й свята була, не втерпить. А воно ж тільки в приказці мовиться: ой, був собі, та не мав собі, та зробив собі, затесав собі. В натурі воно не затешеш.
- А ви, дядьку, нітрохи не змінились, - засміявся Василь. - Які були веселі, такі й зараз.
- А чого сумувать, їдри його в дишло? Живі остались, це головне! Проживемо і з одною ногою. Воно навіть економія на взувачці виходить, що тільки одну ногу взувати треба. Ото тільки що приходиться у швеця замовляти, бо в магазині продаються тільки парою, а там же один лівий, а другий правий, по черзі не зносиш.
І вже Василь ішов далі і знову розглядався по сторонах. Якісь молодиці, вродливі і зовсім незнайомі дівчата кидали на нього зацікавлені погляди і відразу паленіли і соромливо відвертались. Звідки вони взялися? Чи виросли з отих плаксивих молодших сестер його друзів, сестер, на яких вони жодної уваги не звертали, бо що може бути спільного у хлопців, що в них вже вуса пробиваються, з якими-небудь третьокласницями? А це, дивись, як вигнались і розцвіли! А хто ці діти, які без усякої соромливості розглядають його і навіть супроводжують по вулиці, наче почесний ескорт? Ну, цих він і зовсім не знає, вони, в кращому разі, були в пелюшках чи вчились дибати по землі. Виходить, час ішов не лише для нього, а й тут, у цьому невеликому селі, яке так затишно сховалось у глибокій долині, що, здавалося б, усі бурі могли пролетіти над ним, не зачепивши. Бурі то, може, й не зачепили, бо он всі хати на місці стоять, навіть не дуже змінились, і побілено до свят, і доріжки прометено. А час іде - він скрізь однаково іде.
Василь вповільнив крок, хоч уже залишалось зовсім небагато. Цю дорогу він подумки проходив уже не раз і не два, а сто разів або й тисячу. І кожного разу він думав, що додому лише загляне, звичайно, спочатку зайде додому, щоб батьки побачили, що він живий і вернувся, і відразу ж побіжить туди. Просто таки буде бігти, бо ж п'ять років не бачились, то хіба можна продовжувати цю розлуку ще хоч на хвилину? А от повернувся - і вже години три минуло, а він ще не дійшов. Спочатку з батьками затримався, бо ж не міг так відразу кинути, коли побачив, що з ними сталось. І тепер - ну, як не сказати бодай кілька слів кожному з тих, хто до нього так горнеться? Не міг же він відповідати: «Відстаньте, мені зараз ніколи!» Але була ще й інша причина, через котру він не кинувся відразу бігти, а оце й зовсім затримав крок. До нього вперше прийшло усвідомлення, що життя в його селі без нього йшло так же, як і при ньому, люди народжувались, росли, старіли, мінялись. Он він майже нікого впізнати не може. А якщо вона теж змінилась? Так змінилась, що він її і не впізнає? Ні, цього не може бути! Він її впізнає, навіть якщо вона змінилась. Ну, що з нею могло трапитись? Може, теж трохи підросла. Якщо він підріс, то чому б і їй не підрости? Все одно ж його не пережене. Ну, може, кілька зморшок на обличчі появилось, це не страшно. Ну, може, навіть кілька сивих волосин у косі, доводилось Василеві бачити зовсім сивих молодих дівчат, таке вони пережили, що іноді за одну годину сивіли. Це теж - не страшно, в її світлому волоссі сивину і не помітиш. А більше нічого трапитись не може.
- Здрастуйте, - сказав Василь, відчинивши двері в кімнату і зупинившись на порозі. - Можна до вас?
Господиня стояла посеред кімнати, тримаючи у витягнених руках каструлю, мабуть, гарячу, бо над нею здіймалась пара. На голос Василя вона озирнулась, ахнула, здавалось, що вона впустить каструлю на долівку, а проте втримала її і швидко понесла до столу. А за столом сиділи двоє чоловіків - господар і ще якийсь миршавенький з рудими вусами і погонами старшини. Вони видно, саме випили по чарці, нашвидку закусили і тепер оце чекали, що господиня насипле їм у тарілки борщу. З одного погляду Василь помітив, що стіл тут був незрівнянно багатший, ніж у його рідному домі. І хліб, і нарізане шматочками жовтувате сало, і солоні огірки, та й з каструлі пахло смачніше, ніж кропив'яний борщ матері.
- Василь! - дуже голосно сказав господар. - Вернувся! От молодець!
- І щасливий який! - додала господиня. - Просто до обіду. Це найпевніша приміта, що щасливий.
- Відвоювався, значить. А ми вже думали, що ти й не повернешся до села. Воно війна давно закінчилась, а тебе нема і нема. Думаємо, мабуть, десь там прижився і не вернеться. Мабуть, уже й женився...
- Та не відпускали, - Василь уже й не слухав, що йому говорять, ним оволоділо таке нетерпіння, що здавалось, уже й хвилини більше не проживе. - Не всіх же відразу демобілізувати. Я ж писав, нас у Германії залишили. А де...
Він не договорив, але господиня його зрозуміла, то було присіла на стілець біля столу, а то зірвалась і поспішила до дверей.
- Та побігла на город зірвати кропу до борщу, я зараз покличу. Ви собі тут побалакайте, а я зараз...
Проте коли вона вийшла з кімнати, в ній запанувала мовчанка. Господар старанно змітав зі скатертини крихти в підставлену долоню, миршавенький старшина голосно сьорбав борщ, а Василь не відводив очей від дверей. Час минав, а двері все залишались зачиненими. Зрештою, ні, час не минав, навпаки, він ніби зупинився, і здавалось, що так воно буде вічно: Василь буде сидіти і дивитись на двері, а вони будуть нерухомі. І раптом... раптом двері начебто й не ворухнулась, але вони вже були навстіж, а на порозі стояла Рая. І в ту ж мить Василь зрозумів, що вона і нітрохи не змінилась. Ні, ці п'ять років, що минули, минули десь стороною, вони всіх помітили своєю міткою, але до Раї не торкнулись ні найменшим подихом. Така ж тоненька, і не підросла нітрохи, і та ж товста світла коса, а біля лоба кучерики вибиваються. А головне, очі голубі-голубі, великі, так дивляться на цей світ, ніби ніколи не надивуються йому, ніби вперше його побачили. Василь, згадуючи Раю, уявляв її собі по черзі в усіх платтях, але зараз на ній була зовсім йому не знайома вузенька і коротка спідничина і голуба блузка. А від тієї блузки очі здавались ще голубішими, Василь відчув, що тоне в тому голубому, таке відчуття в нього було вранці, коли він лежав у полі і дивився в небо. Як і тоді, він зараз на мить заплющився, а коли розплющив очі, то вже стояв посеред кімнати і обіймав її за плечі, притиснувся щокою до її золотого волосся, яке пахло чимсь давно забутим. «Ромашка, - згадав він, - біляві дівчата миють коси ромашкою. А чорняві - хмелем». А як все це трапилося, як він звівся і зробив цих кілька кроків назустріч, - цього він не пам'ятав, хоч убий. Отак ніби його підняло і поставило серед кімнати. І що він одразу обійме її та ще при батьках - цього він собі зарані не планував, це вже вийшло само собою. І ще навіть він не встиг нічого сказати, як Рая поклала руки йому на плечі, злегка відштовхнула від себе.
Руки її пахли кропом, що за ним же вона ходила на город.
- Пусти, Василю, - сказала Рая, - пусти. І голос у неї нітрохи не змінився, все такий же ніжний і м'який, кожне слово вимовляє, ніби губами голубить його. Василь відпустив її тільки для того, щоб мати можливість всю краще роздивитись, але за руки все ще тримав і не міг відвести очей, а на губах росла щаслива усмішка. Ах, як це добре, що Рая нітрохи не змінилась, що вона зовсім така, якою він її пам'ятав. Варт було п'ять років чекати зустрічі, пережити все, що він пережив, пройти всі дороги, які він пройшов, аби тільки дождатись цієї хвилини: він повернувся додому, і вони знову зустрілись з Раєю, і вона така, як і була.
- Ну, сідайте, сідайте до столу, - знову чомусь надмірно голосно сказав Раїн батько. - Треба ж випити, раз таке діло. За перемогу, за повернення. Не всім же так пощастило, щоб вернутись живим і здоровим та ще всі груди в орденах.
- А мертві не вертаються, папашо! - раптом обізвався старшина, який досі мовчав та старанно працював ложкою. Обізвався таким несподівано густим для його хирлявої постаті голосом, що всі аж здригнулися
- Га? - розгублено перепитав батько.
- Ви сказали - вернувся живим. Якби був мертвим - то не вернувся б.
- Ага-ага, -  квапливо погодився батько. - Раїсо, ти чого це стоїш? Неси ще одну тарілку. А мати ж де?
Рая метнулась на кухню, вернулась, несучи не лише тарілку, а й ложку з виделкою. Поклала все це перед Василем, налила йому ополоником борщу. З ополоника на скатерті залишились разком червоні плями. Може, то в Раї так руки тремтіли. Наливши борщу, вона відразу відійшла від Василя, зайшла за стіл і сіла поруч з старшиною.
- Та я тільки-но вдома снідав, - спробував відмовитися Василь.
- Ну, вдома - це вдома, а зараз нашого спробуєш. Раїсо, а стопку що ж ти не принесла? Ну, гараз, наллю в ту, що матері. Стара, а де ти там? Захопи собі стопку та швидше йди, а то ми без тебе вип'єм.
Вони таки не діждалась Раїної матері, випили без неї, в стопках був чистий спирт, Василеві до нього не звикати, старшина теж проковтнув одним духом і так, начебто це була чиста вода, тільки батько тяжко здихнув і вп'явся зубами в огірок. А Рая лише піднесла, ніби й губами до вінець не торкнулась і знову поставила на стіл.
- Так у Берліні війну закінчив? - запитав старшина.
Василь ствердно хитнув головою.
- В самому Берліні. Ну, потім уже служив у такому невеликому містечку. Зуль називається.
- Як?
- Зуль.
- Ну й назва! Зуль... Знайшли як назвати. Хоча, може, ліпше так, а то як я був у Венгрії, то там язика зломиш, поки виговориш назву. А щоб запам'яталося з першого разу, то й не думай. Музьокворешт. Або Секешфехервар.
А Василь сидів і блаженно посміхався. Бо що йому ще для щастя треба? Сидить за столом, а навпроти нього - Рая. Таки вже справжня, жива Рая в голубій блузці, що так пасує до її голубих очей. Вже нічого не треба чекати, нікуди не треба поспішати. Можна цілий вік сидіти і дивитись на Раю. М'яке тепло огортало його, в голові злегка туманилось, стілець під ним ніби хитнувся і поплив. І знову Василь згадав, що таке з ним вже було сьогодні.
- А мене так і не поранило ні разу, - обізвався нарешті. Сам не розумів, чому заговорив якраз про це. Може, його запитали, а може, просто захотів розказати Раї, як її любов берегла його на тому страшному, що зветься війна. - З першого і до останнього дня - і хоч би тобі одна подряпина. Хлопці все говорили: «Це не на добро, не буває такого, щоб усю війну пройшов і не поранило. Значить, чекає тебе велике нещастя. Хай би вже краще раз через госпіталь пройти, а в тебе воно ще попереду». А тут ми вже під Берліном. І дурному ясно: візьмемо Берлін і війні кінець. Ну, думаю, буду останнім, кого на цій війні уб'ють. Не перший же раз до бою готувались, звик уже, а тут ні тобі спати не можу, ні їсти. Тільки й думаю: уб'ють це точно. Написав листа батькам і... ну, і тобі, - він чомусь зніяковів. - Посилати все-таки не став, бо ж прощався з вами, думаю, а якщо все-таки не уб'є, а тільки важко поранить, так що відразу писати не зможу. А ви там мене вже й поховаєте. Але знову ж таки думаю: а якщо мене розірве на шматки, так що й сліду не залишиться від самого, не те що від листів. Ну й віддав їх своєму другові, він при кухні був, на штурм не йти. Кажу, як через три дні після війни я тебе не знайду чи ти мене, то тоді пошлеш. Ну і що вийшло? Мене й не зачепило, а на кухню бомба. Ну, точнісінько, кап-у-кап. А я живий. І от вернувся. І гостинець тобі привіз.
Тут він вже зі звичною йому тривогою озирнувся за своїм згортком дорогоцінним. Побачив його на стільці, що стояв біля дверей, разом з яскравою коробкою американського подарунка. Коробка зіслизнула на долівку, Василь не став за нею нагинатися, повернувся до столу, тримаючи згорток у витягнених руках.
- Це тобі. Раю, - сказав урочисто.
- Що це? - тихо запитала Рая. Вона все сиділа під стіною поруч з отим миршавеньким старшиною, відгороджена від нього, Василя, столом з рештками їжі на ньому. Сиділа і навіть не зробила найменшого руху, щоб узяти подарунок, навпаки, навіть начебто відхилилась назад, мов хотіла втулитись в білу стіну за собою. Тоді Василь сам розвинув брезент і марлю і розгорнув сукно, вже зарані втішаючись тим, як Рая ахне, як заплеще в долоні, як запитає: «Це мені?» Запитає таким тоном, наче сама своїм очам не повірить. Всі жінки, яким доводилось цю сукню бачити, ахали і зітхали, спочатку захоплено від того, що на світі, виявляється, існує така прекрасна сукня, а потім гірко, що така краса не для них. А зараз Раї не доведеться гірко зітхати, бо це для неї. Для неї одної!
- Три роки з собою носив. Ще відколи ми Харків визволили. Заходжу в одну квартиру, там якийсь їхній генерал жив, нічого вивезти не встиг, килими там, вази отакенні позолочені. Ну, воно все мені ні до чого, а от його фрау гардероб свій теж не забрала. Так я вибрав для тебе сукню, але мене хлопці затюкали. Кажуть, хіба можна таку сукню для нареченої? Воно й правда, з синього оксамиту була, дуже гарна, але довга, а спина гола. Кажуть, де ти бачив, щоб наші дівчата з голою спиною ходили. Це тільки гнила буржуазія ходить. Я кажу, воно ж довге, то можна знизу обрізати, а спину налатати. А вони все одно кажуть, що не годиться. А потім Іван Єгорович у нас був, сам родом з Сибіру, убило його потім під Ізюмом, так він десь роздобув і приніс цю сукню. Ну, тут всі сказали, що це саме те, що треба для нареченої. От бачиш, скільки вона зі мною пройшла: всю Україну, Білорусію, Польщу, в Берліні побувала. Пом'ялась, правда, але ж погладити можна.
Він говорив, говорив, поспішав усе розказати і ніяк не помічав тієї мертвої мовчанки, яка запанувала в кімнаті. Воно й раніше не дуже пожвавлена розмова йшла, але зараз уже всі мовчали, ні пари з уст, батько Раїн кришив шматок хліба і розсипав кришки по скатерті, миршавий старшина невкліпно дивився на Василя світлими, як у сови, очима, а Рая, навпаки, опустила очі і низько схилила голову.
- Ну, так, - обізвався нарешті батько, - де ж це наша мати пропала? Піду покличу.
І він вийшов, а до Василя нараз дійшло, що воно відбувається щось не те, про що він мріяв. І він замовк на півслові, а сукня звисла, перегнувшись через його руку, ніжна і біла, мов квітуча гілка яблуні.
- Чого це він? - здивовано глянув услід Раїному батькові. - Що трапилось?
- Трапилось, Василю, - тихо сказала Рая. - Трапилось. Я  вийшла заміж, а це мій чоловік.


***
Перше, що дійшло до свідомості Василя,- це біль. Голова боліла так, наче на неї натягнули залізний обруч і стягували його все тугіше. А в роті пересохло, язиком як поворухнув, то ніби наждачним папером по піднебінні провів. Скривився, спробував сісти, весь світ кругом ішов обертом, руки, на які він хотів спертися, тремтіли й підламувалися, в них зовсім не було сили. До горла підступила нудота. А очі різало так, наче в них насипано піску. Василь пролежав кілька хвилин, змагаючись з нудотою і намагаючись призвичаїти очі до яскравого світла. Він лежав на підлозі, укритий шинелею, а от під боком нічого не було, сама лише ганчір'яна доріжка. Може, через це і болить усе тіло, мов його побили добре? Чи, може, таки побився з кимось? Спробував пригадати, що з ним було, в пам'яті вставали якісь обличчя, уривки розмов, баян, на якому грала якась худа, косоока жінка, схожа на циганку. А ще пригадався огидний запах самогону, самогон був ще теплий, тільки-но з-під апарата, і тому особливо гидкий. І весь той туман, весь хаос уривчастих образів раптом прошила одна ясна і чітка згадка: Рая вийшла заміж! У неї є чоловік - такий маленький, миршавенький, з погонами старшини і рудими вусами. І перед усе випливало Раїне обличчя, її великі очі. Ніби вона знову говорить: «Я чекала тебе, Васильку, я всю війну чекала тебе. А потім війна закінчилася, а ти не вертаєшся. Всі говорять: «Та він і не вернеться, дурний буде, як вернеться. Ото за те він воював, щоб тепер у колгоспі задурно спину гнути? Він уже в місті десь зачепився, знайшов собі багату вдовицю, а в листах бреше, що не пускають додому». Я все одно не вірила, а тут така засуха, а зимою голод, хліба й не бачимо, а тут він...» - і Рая хитнула головою в бік свого чоловіка, який так і не підвівся з місця і лише мовчки витріщався... - Ну, батьки в одно: виходь і виходь, а ні, то помремо всі голодною смертю, кому це треба. А він же при продовольстві робить, то й нам шматок знайдеться. Ну і от...»
«Чекала! - скреготнув зубами Василь. - Чекала!.. За шматок хліба продалася. Шлюха. Всі вони такі. Кожну купити можна».
А що ж з ним було далі? Мабуть, пішов і десь напився. Не інакше, так воно й було - упився до безпам'ятті, що звалився під стіл. Ну, а йому підсунули подушку під голову і вкрили шинелею та й залишили, щоб проспався. Тільки де ж це він? Озирнувся довкола і здивувався, усвідомивши, що він таки в себе вдома. Ну, точно, в їхній кімнаті! Он там же стояло ліжко, що зараз на кухні, а килимок на стіні так і залишився висіти. А над килимком фотокартка батька з матір'ю, коли вони ще були молодими, він цю фотокартку з дитинства пам'ятає. Отже, таки дійшов додому. Дійшов сам чи довели - це вже діло четверте. Василь покривився, бо сонце заглядало у вікно і било йому просто у вічі. Потім таки сів, долонями міцно потер обличчя. Фу, гидота яка! І треба ж було отак набратися! І невже таки бився з кимось, що так тіло болить? Так з ким же тут битися? Не з сліпим же Григорієм чи безногим Семеном? А може, бився з отим... ну, що тепер Раїн чоловік? Так воно ж таке миршаве, що раз кулаком стукнути, і вже ноги простягне. А тут усе болить, наче тебе добряче оддубасили.
Василь таки звівся, тоді тільки помітив, що він без чобіт. Озирнувся по кімнаті, чоботи стояли біля дверей, взувся і вийшов на кухню. На кухні, в порівнянні з кімнатою, було темно і парко. В плиті горів вогонь, мати наливала в великі баняки воду, батько тихо лежав на ліжку, мабуть, спав. Мати озирнулась на Василя і не сказала нічого. Він підійшов до відра, зачерпнув води і почав пити. Пив, і пив, і пив, і здавалося йому, що ніколи не нап'ється. Вода вливалась у нього, така холодна і шовкова, і ніби не тільки в шлунок потрапляла, а розтікалась по всьому тілу, навіть в руки і в ноги, несучи з собою прохолоду і бадьорість.
- Ху-у-у! - нарешті обізвався Василь і здивувався, що власний голос звучить, як чужий. - Ніде нема такої смачної води, як у нас. Де тільки не пив, а смачнішої ніде не траплялося.
Він повернувся до матері з дещо винуватою і ніяковою посмішкою, чекаючи прочуханки з її боку, бо ж у тому житті, ще до війни, не було такого, щоб він напився п'яним. Але мати ніби не чула і навіть не бачила його. Вона далі мовчки крутилася по кухні, зайнята якимись своїми справами, в неї було зовсім нерухоме обличчя з відсутнім поглядом, а з очей текли сльози. Навіть не можна було сказати, що вона плакала, просто сльози текли по щоках, як течуть дощові краплі по віконному склу. Василь відчував глухе роздратування. Тут йому і так паршиво, в роті наче весь курник переночував, а самого ніби через молотарку пропустили, а тут ще мати буде свій гнів показувати.
- Ну, гаразд, мати, - непевно почав він, - ну, винен, ну, не буду більше. Може ж людина раз у житті напитись?
- А всі напиваються раз у житті, - сказала мати. - Потім уже все життя тільки похмеляються.
Голос у неї теж був якийсь дивний: не сердитий, не роздратований, а навпаки, зовсім без виразу, тільки ніби дуже стомлений.
- Котра година? - запитав Василь. Не тому, що його справді цікавило, котра година. Просто треба було щось сказати, а тут на очі потрапили ходики, що висіли на стіні, і Василь помітив, що маятник у них не хитається.
- Ти б запитав, який сьогодні день!
Мати, видно, була дуже сердита, не зважаючи на те її спокійне обличчя і спокійний голос. Але Василь вирішив, що мати має право сердитись, а він повинен тримати себе в руках. Тому він спробував усміхнутись і слухняно запитав:
- А який сьогодні день?
- Дев'яте травня. Якраз рік, як війна закінчилась. Василь від подиву аж свиснув і розгублено сів на лавку. Отаке! То що ж це виходить - він уже вісім днів дома? Коли ж вони минули? Невже оці туманні спогади про те, як пив, - це спогади не про день, а про тиждень? Ну і ну! Тоді не дивно, що руки й ноги трусяться і голова розколюється. Але як же це могло трапитися? Ну, вийшов він від Раї... А далі що було? Куди він пішов? Чи зустрів кого? Як це все почалося? Глухо, темно, ні тобі жодного проблиску... Покрутив головою і скривився, бо знову до горла підступила нудота.
- Батько помер, - сказала мати.
- Добре,- неуважно відповів Василь і раптом застиг. - Що ти сказала?- І вже не чекаючи, поки вона повторить, кинувся до ліжка, на якому лежав батько.
Батько лежав навзнак, з заплющеними очима, а що обличчя майже не було видно за бородою, то навіть зблизька здавалося, ніби він спить. В довершення всього він був накритий щільно, аж до підборіддя, наче це тепер мало для нього значення. Василь торкнувся батькового лоба і не відчув ні найменшого тепла, яке ще тримається в людині якийсь час по її смерті. Звідки в мертвому тілі береться той холод, що воно завжди холодніше, ніж інші неживі речі, які його оточують? Василь мовчки стояв, дивився і сам собі не вірив. Бо як же так - лежить людина, ціла, руки-ноги на місці, нутрощі не вивернено, голова не розбита, крові нема, а людина мертва? За останні п'ять років Василь уперше бачив не вбиту людину, а просто мертву. І цією людиною був його батько. «Чи ж я хоч поговорив з ним? - мучився марними спробами згадати що-небудь Василь. - Ну, поснідав я, роздав їм подарунки і побіг до Раї. А потім? Чи я вернувся додому? Чи розказав що-небудь зі свого фронтового життя? А чи всі дні десь прошлявся? А він, може, від досади і помер? Чекав сина з фронту, чекав, а син повернувся і отак загуляв». Василь закусив губу і стис кулаки так, що аж нігті вп'ялись в тіло. Все одно не відчув болю. Сів на край ліжка біля батька і дивився на постаріле, так змінене чи то роками, чи хворобою, що й не впізнаєш, обличчя і намагався викликати перед очі те, яке йому зберегла пам'ять: рум'яне, веселе, з міцними білими зубами.
«Тату, тату, як же воно так? Ти ж такий здоровий був, такий сильний. Чи ж давно це було, що як матір чого-небудь починала сваритись, ти брав її на руки і, піднявши над головою, саджав просто на піч. Вона починала ще більше сердитись і кричати, щоб зняв, а ти сміявся, що підеш з дому і ночуватимеш надворі, а вона хай на печі посидить, поки охолоне. «Скажи: «Кирильцю, серденько», - тоді зніму», - вимагав ти. А мати кричала: «У, ірод лупатий, охламон, кому кажу - зніми!» - «Е ні, - заперечував ти, - я ж не просив ні ірода, ні охламона, я просив: «Кирильцю, серденько». Ну, і нарешті мати змушена була сказати: «Кирильцю, серденько». А тобі й того було мало: «Ну, як це ти сказала? Сердито, неввічливо. А ти скажи ніжненько. Отак: «Кирильцю, серденько». Ото і вся ваша сварка була. А коли в свята зберуться, було, гості, як ви з мамою співали! Вип'єш трішки і відразу кличеш маму: «Ану давай заспіваємо!» І як співали! І «Хмелю мій хмелю», і «Посіяла огірочки». І от вже нічого не буде. Ні роботи, ні сварки, ні гостей, ні пісень. Все твоє життя війна поламала. І силу забрала, і здоров'я, і життя. І не воював, і вже рік, як війна закінчилась, а проте тебе війна вбила. А я їй допоміг».
В хату заходили якісь люди, щось говорили, але Василь не звертав на них уваги. Він ніби закам'янів у своєму горі.
- Не чіпайте його, - сказала мати, - хай посидить біля батька. Так же чекав його Кирило, так чекав. А найбільше, коли вже ото зліг і не міг підвестися. Все боявся, що помре і перед смертю не побачить. Ну, дав бог, що побачились.
Та, зрештою, довелося його потривожити. Зійшлися старі баби, щоб обрядити покійника, а Василеві сказали, щоб пішов погуляти. Він вийшов надвір, у веселий сонячний день, вітер легкою долонею провів по його чолу, потім по щоці. Василь глибоко, судорожно вдихнув повітря, яке пахло мокрою соломою і димом, а ще розквітлим садом. Не можна було повірити, що в такий день хтось може померти. Цвіли біло сади і ніби відбивались в голубому небі, такі там пливли білі хмари, зовсім схожі на квітучі сади. З землі весело пробивалася молода трава, така молода і зелена, і така нетерпляча. Видно, набридло їй цілу зиму ховатися в мерзлій землі, вона чимдуж поспішала до сонця. Ну от, все росте, все цвіте, все починається з початку, а батька нема і вже ніколи не буде. Батька нема, і Раї нема. Батько діждався його і помер. А Рая не діждалася і вийшла заміж. Отак воно починається, мирне життя. А думалось!..
Коли вернувся додому, батько вже лежав на лаві, накритий лише до пояса, руки складені на грудях.
- Яку ви йому сорочку надягнули? - сказав Василь і відразу осікся - так недоречно голосно і різко прозвучав його голос. - Мамо, а де та сорочка, що я подарував?
Мати вже не плакала і не крутилась по кухні. Вона сиділа на стільці поруч з батьком, руки склала на колінах, пальці міцно сплела. На голові хустка, теж не та, що він подарував, а така маленька чорна хустина.
- Нехай, сину, - тихо сказала вона. - Йому там все одно, в чому лежати, а тобі пригодиться.
- Що? - обурився Василь. - Я її батькові привіз, то нехай хоч на той світ візьме з собою, як вже на цьому носити не довелось.
Він ще щось хотів сказати, але його перебила одна з жінок, висока, суха, з такими пронизливими очима, що, здавалось, вона бачить усе, що відбувається за стінами дому.
- Ти, хлопче, не кричи біля покійника, - строго сказала вона. - І не командуй. Поки ви там воювали, ми тут не одного покійника вже поховали.
- Можна подумати, що я покійників там не бачив, - огризнувся Василь.
- У вас там було своє, а в нас своє. Мати правильно сказала, йому все одно, у чому в могилі лежати, а живим треба і шматок хліба, і сорочка, і хата. На фронті в тебе була казенна гімнастьорка, і ти знав, що треба буде - другу дадуть. А тут тобі не фронт, ніхто тобі нічого не дасть. Звикай, хлопче, до нашого життя.
Йому поставила стілець і сказали, щоб він сів біля матері, а більше рідні на похоронах нічого не повинні робити, за них люди зроблять. І Василь сидів, і час від часу на нього находило дивне почуття, наче все довкола затягує сивий туман і перед ним лежить не його батько, а якийсь чужий чоловік, та й він сам, Василь, наче це не він. Тоді він струшував головою, щоб струснути з себе цю млу, озирався на матір, яка сиділа поруч і знову переводив погляд на батька. По якомусь часі відчув, що мусить вийти на свіже повітря. Вийшов і підійшов до купки людей, які стояли на вулиці перед їхнім домом. Всі повернулись до нього, але не привіталися, бо як же говорити «Добрий день» людині, в якої помер батько. Який же він, той день, добрий?
Ну, що тут сказати? - обізвався один з них. - Горе то воно горе, але це нормальне горе. Так воно в житті написано, щоб діти своїх батьків ховали. Ото коли навпаки: батько живий, а сина нема, і ти навіть не знаєш, де його могила...
І він так замовк, що хоч Василь ніяк не міг його пізнати, але відразу зрозумів: це свого сина згадав цей дядько, батько якогось його однолітка, от лише не пригадаєш, якого саме, бо ж стільки їх не вернулося, а ті люди, що чекали з фронту своїх синів, так змінились, що й не впізнаєш.


***
Дні минали за днями. В садах осипався білий цвіт, тепер вони стояли в молодій зелені, між листям ховались крихітні вузлики майбутніх вишень і слив, дещо більші - яблук і груш. Мати ще вдосвіта поспішала в ланку, поверталась, коли вже стемніє, і починала поратись по господарству. Хоч яке там у них це господарство - не те, що курки, навіть кішки в хаті не було. А все ж був город з кількох грядок, які треба було то полоти, то поливати. Та їсти треба щодня щось приготувати. То прання, то прибирання - весь час мати крутилась, зайнята якимись своїми справами. Василь і не бачив, щоб вона спала. Зате він уже котрий тиждень бив байдики. Довго спав. Прокинувшись, дивився, що там на плиті мати йому залишила поїсти. Потім ішов по селу і розглядався, за що б зачепитись. Ну, і зачіпка завжди знаходилась. То ще хтось повертався додому, бо хоч і багато народу війна вигубила, але ж не всіх підряд, залишилось трохи на розплід. От і поверталися люди: хто, як і Василь, ще після війни служив, хто в госпіталях хоч трохи до здоров'я приходив, хто всякі перевірки проходив після того, як у фашистський полон потрапив. А тепер верталися люди додому, і кожного разу це було святом не тільки для сім'ї, а й для всього села. В такий дім, де сьогодні хтось повернувся, кожен міг зайти, посидіти, послухати розповіді, з несмілою надією запитати: «А про мого часом нічого не чув? А як ти скажеш: може ще таке бути, щоб об'явився?» І тут починалися розповіді про всякі історії, коли на чоловіка три похоронки прийшли, а він живий-здоровий вернувся, або що похоронна команда вже всіх у братську могилу зібрала, засипати збиралась, коли раптом один із покійників очима кліпнув. Ну, витягнули його, в медсанбат відправили, а він потім ще ого як воював. І слухали всі ті розповіді, схожі на легенди і обов'язково зі щасливим кінцем, і в очах тихо зацвітала надія: а може, і мій так? А може, десь ще служить, а може, десь там перевірку проходить? А що листа нема, то воно ж пошта як працює? Буває, що й губляться листи по дорозі. А може, десь в госпіталі лежить, може, навіть без пам'яті. От же заходив у село якийсь такий дивний чоловік: навіть у солдатській формі, тільки що заношеній, і руки і ноги цілі, і собою нічого, може, ще й тридцяти нема. Тільки німий. Навіть не глухий, бо як гукнути його, то озирався, але нічого не говорив, навіть не гудів, як бува гудуть ті, що від народження глухонімі. А цьому що не говори, він дивиться на тебе, навіть посміхається, але видно, що нічого зі сказаного до нього не доходить. От поїсти - це він розумів. Коли давали йому який шматок перепічки, чи картоплину, чи тарілку юшки, він брав, сідав десь збоку і навіть так неспішно, акуратно з'їдав. З'їсть, а потім сидить і чи то слуха, що люди говорять, чи щось своє думає, тільки сидить, мовчить і перед собою дивиться. Були навіть такі вдовиці, що його до себе за приймака взяли б. А чого ж, мужики зараз на дорозі не валяються, а тут же тобі навіть не каліка. Що мовчить, то це, може, й краще. Ну, а що трохи не при собі, то воно ще й може пройти. Видно, що він не від роду придуркуватий, а мабуть, контужений. Ті, хто на фронті бував, казали, що контузія - вона з часом минає. Отож коли його відмити і підгодувати, то як і не заговорив би, а все ж до якогось чоловічого діла пристосувався б. І до того ж іще мужчина в самій силі. Але невідомий чоловік ні в одної вдовиці не прижився, зник так же несподівано, як і появився. Ото тільки, що не в одне серце заронив надію: а може, і мій десь так? І коли голова не пригадає дороги до рідного дому, то, може, ноги самі принесуть?
Але найбільше жіночі надії розбуджував Василь. Як ішов по селу, то не було жодної жінки, яка не затримала б його, щоб не перемовитись бодай кількома словами, чи не запросити у гості, чи щоб не обпекла поглядом. Для матерів, сини яких не повернулись, він наче був обіцянкою, що й їхні сини ще можуть вернутися, бо ось же він вернувся, живий, здоровий, з медалями. Матері, в яких були молоді доньки, поглядали на нього з тривожною надією: ну чим не зять? Бо ж вдови само по собі, а скільки ж тих дівчат, що ще й заміж не виходили, а де їм тепер жениха знайти? А як дівчина заміж не вийшла та дитину не народила, то так, ніби вона на цьому світі й не жила. Вже ті, що вдовами залишились, то бодай мають що згадати... Але вдови не хотіли жити самими спогадами і поглядали на Василя з лукавим заохоченням і при розмові закидали навздогад буряків, щоб дали капусти, а то й навпростець запрошували в гості. Ну, а дівчата то вже всі, як одна, вели за ним поглядом, куди б він не ішов, і вибігали з дому так, щоб вийти з воріт саме в ту мить, як він біля них проходитиме, а потім злякано ахали і паленіли, як маків цвіт. Отак і йшов Василь по селу крізь суцільні жіночі погляди, а це йому було зовсім не на руку, бо якось так завжди виходило, що його ноги самі вели до Раїного дому. І це був єдиний дім на селі, з вікон якого на нього не виглядала ні стара, ні молода жінка, та й сам він робив вигляд, наче йому до того дому ніякого діла нема. Ішов і відвертався, а вуха наслухалися до найменшого звуку за спиною. Ану ж відчиняться двері, вийде Рая на поріг і окликне його: «Василю!» А може, вона вже стоїть, не зважується тільки його погукати? Він рвучко озирався, але Раї не було, а от кожного разу нахромлювався на чийсь цікавий і, як йому здавалось, глузливий погляд. Мовляв, що ж ти, голубе, за чужою жінкою впадаєш? У неї свій чоловік є, тобі до неї зась. І Василь наддавав ходи, але його не відпускало відчуття, що з-за кожного вікна слідкують за ним цікаві очі. Нарешті пішов у магазин і купив велосипед. Блискучий, чорний з золотом, з нікельованим кермом. Крім велосипедів, у магазині було чимало всяких інших товарів, Василь аж здивувався, коли туди вперше зайшов. Товари були, в людей не було грошей, щоб їх купувати. Правда, не все там було за гроші, було таке, що можна взяти в обмін на яйця. Ну, але велосипеди були тільки за гроші, а гроші в нього були. Отож купив велосипед, так до речі вийшло, що в Германії навчився на ньому їздити. Тепер за той час, що пішки раз обходив село, міг його десять разів об'їхати. І швидше, і виправдання є, що робиш. Коли йдеш, то зустрічні завше питають: «Куди це ти направився?» А коли на велосипеді, то діло ясне - їде кудись чоловік. І кому яке діло до того, котрою вулицею він їде?
...Ну і поїздився. То ніколи йому не вдавалося побачити Раю, хоч би мигцем, а то вона йшла просто йому назустріч, сама-одна, і навіть на вулиці не було людей. Зрештою, Василь по сторонах не озирався, він дивився лише перед себе, на тоненьку Раїну постать у світлому ситцевому платтячку. Правда, зараз чомусь Раїна постать не виглядала такою дуже тоненькою, якою він її уявляв, і плаття на ній сиділо якось незграбно. Мабуть, виросла з нього Рая, бо ж воно було ще довоєнне, Василь його добре пам'ятав. Не тільки ж йому було дано рости за всі роки розлуки. Такі думки лише пронеслись в його голові, як Рая вже була за два кроки. Василь загальмував і зіскочив з велосипеда. В Раї здригнулося обличчя, вона ступнула вбік, щоб його обминути, але він теж ступнув і перегородив їй дорогу. Не для того він цілий місяць блукав по селу, щоб тепер отак розминутися без розмови.
-Ти чого шарахаєшся? - запитав, криво посміхнувшись. - Не бійся, не вкушу.
- А я не боюся, - тихо відповіла Рая, але очі опустила додолу і ані глянула на нього.
- Тоді здрастуй.
- Здрастуй.
- Як воно життя?
- Нічого.
- А здоров'я?
- Нічого.
- А....
І тут Рая глянула на нього скоса лукавим поглядом, зовсім так, як колись, ледь усміхнулась куточками вуст і перебила:
- Батьки теж здорові...
І вони разом засміялись, бо обоє пригадали, що в них колись давно вже була точнісінько така розмова. Тоді Василь ще лише зрозумів, що Рая для нього не така, як усі дівчата, і що до нього прийшло перше кохання. Ну, і треба було щось робити, а що саме - він же ще не знав. Гірше того, виявилося, що з усіма дівчатами він може і розмовляти, і жартувати, і пустувати, а от заговорити з Раєю не може, хоч убий. Тільки хоче що-небудь сказати, зустрінеться з її поглядом, і відразу язик в роті терпне, а ноги стають дерев'яними. Аж якось отак зустрінулися посеред вулиці, і між ними відбулася точнісінько така ж змістовна розмова. Тільки ж то було тоді, а то тепер. Тепер усе інакше. І він перестав сміятися, а Рая глянула на його враз спохмурніле обличчя і собі замовкла.
Постояли ще трохи мовчки, не дивлячись одне на одного. Нарешті Рая перша обізвалась:
- Піду я, Василю.
- Підожди. Дай я хоч подивлюся на тебе. А то ти ховаєшся від мене. За цілий місяць оце вперше зустрів.
- А що тепер на мене дивитися?
Вона вимовила це «тепер» з притиском, але він не звернув на це уваги. Вдивлявся в її обличчя, яке зараз було так близько перед ним, і з подивом відзначив, що Рая якось змінилась. Змінилася за той місяць, що вони не бачились. Він же добре пам'ятає, що коли він прийшов до них, і Рая стала на порозі, то вона була точнісінько така, як до війни. А тепер змінилася. Може, від загару, який темними нерівними плямами вкрив її обличчя? Чи її так це плаття міняє? Воно таки затісне для неї і некрасиво задирається спереду.
- Надивився?- знову не втерпіла Рая.
Василь похитав головою.
- Я б на тебе все життя дивився і не надивився.
Рая усміхнулась жалібно-жалібно, навіть незрозуміло було: усміхнулась вона чи заплакати зібралась.
- Не треба, Васильку, не треба так говорити. Нічого вже не переміниш. Та й неправду ти кажеш, споганіла я тепер, сама знаю.
- Зовсім не споганіла, - заперечив Василь, - от лише від сонця тобі треба ховатися, бо загоряєш плямами.
Рая глянула на нього, як доросла людина дивиться на недоростка, який ляпнув несусвітну дурницю.
- Ех ти, герой війни! «Загоряєш плямами», - перекривила вона. - Дитина в мене буде, ото й усе!
Василь почервонів, швидко глянув на Раїн живіт і ще більше почервонів, хоча, здавалося б, причини для того ніякої не було. Ну, не маленький же, знає, що як у жінки є чоловік, то може бути й дитина. А він тут причому? Ніпричому.
Рая, обережно ступаючи, пішла далі, а Василь сів на велосипед і поїхав. От і все. Тепер уже Раю забрано в нього назавжди. Перший раз її забрала війна, яка розлучила їх на цілих п'ять років. Другий раз забрав миршавенький старшина, в якого був шматок хліба та банка тушонки. А тепер забирає оця дитина, якої ще нема на світі, але вона вже росте в Раїному тілі і міняє Раю, тоненьку біляву Раю з ніжним білим личком. От уже й тоненького стану нема, і білого личка, а далі буде ще гірше. А далі з Раї буде баба, така баба, як усі сільські баби, і ходити вона буде важко, і говорити голосно, і лаятись верескливо. А отієї блакитноокої дівчинки, яка ходила, мов на крильцях літала, мов пестила кожне слово, вже нема і ніколи не буде. Василь озирнувся, щоб іще раз, востаннє в житті, побачити ту Раю, яку він знав і п'ять років пам'ятав, а тепер її уже ніколи не буде. Озирнувся - і в ту ж мить полетів з велосипедом у канаву, зарослу кропивою.
- У-у, дурень, - бурмотів крізь сльози, слинячи попечені руки. - Так тобі і треба. Не будеш на чужих жінок озиратися.
Витягнув з канави велосипед, а в нього переднє колесо зігнуте вісімкою. Доведеться в руках вести, на такому не поїдеш. І тут така хвиля жалю залила душу Василя, така злість його розібрала на всіх: на Раю, на її чоловіка, на її батьків, що змусили її вийти заміж, на того клятого Гітлера, якому треба було почати війну, на самого себе, на весь білий світ. Він застогнав від досади і так стиснув кермо велосипеда, що воно зігнулась під руками, наче пружна гілка. Василь щосили пошпурив велосипед назад у канаву, звідки його щойно витягнув, повернувся і пішов. Іти було боляче, видно, як падав, то розтягнув ногу, але це було якраз до речі. Накульгував на ту ногу ще більше, ніж потрібно, і покусував губи, ніби йому дуже так боліло.
- Василю, друже, ти? - гукнув на нього хтось з одного двору.
Василь відразу хотів пройти мимо, але його догнали, спіймали за плечі, розвернули.
- Ти що? Оглух чи не хочеш знатися зі старими товаришами?
- Дмитро?.. - Василь ніяк не міг повірити, що оцей здоровило - худенький Дмитро, який був найменшим у їхній хлоп'ячій компанії. Тільки ж отакі ясні сині очі, світле, аж зовсім біле волосся було тільки в Дмитра. А остаточно впевнив Василя косий шрам над лівою бровою, бо це ж камінець з його, Василевої, рогатки колись черкнув по лобі малого Дмитра. Скільки років минуло, а шрам не зник.
- Я дивлюсь, що моя мітка тобі на все життя лишилась, - засміявся Василь, поплескуючи Дмитра по крутих плечах. - Ну, а фашистські є?
- Та вистачить. Просто я вже був розумніший і лоба не підставляв, - жартував Дмитро. - Ну, як твої справи? Давно вже вдома? Та що ми на дорозі розмовляти будемо? Пішли до нас, там сусіди зібралися, чарка знайдеться.
Василь відмовлятись не став, бо зараз це було дуже до речі: посидіти на людях, послухати розмови. Тільки б не залишатись наодинці зі своїми думками, зі своїм почуттям неприкаяності, непотрібності в цьому світі, який виявився зовсім іншим, ніж ввижався на фронті. В хаті його зустріла вже знайома картина. За небагато накритим столом, де найбільшою розкішшю була банка тушонки, сиділи кілька дідів, кілька жінок і Семен Гоць, розчервонілий від горілки, як завжди, балакучий і непосидючий.
- Друга зустріч! - весело оголосив Дмитро. - Ану налийте йому! Давай, Василю, вип'ємо за фронтові дороги, за тих, що не вернулися додому, за перемогу!
Але Василь відштовхнув від себе стопку з самогоном і похитав головою.
- Ти що - за перемогу не хочеш випити? - образився Дмитро.
Василь йому не сказав нічого, але одна з жінок почала щось шептати Дмитрові на вухо. Мабуть, пояснювала, що ото як через чарку Василь не був при батькові, коли той помирав, з тих пір він і в рот не бере. Вираз невдоволення з Дмитрового обличчя не зник, але він вже не змушував Василя пити. Сів на своє місце, сам випив, закусив і почав щось розповідати. Всі розмови доходили до Василя, ніби глухий гул, в якому він не розрізняв слів. Потім раптом звівся і пішов. Услід йому щось гукали, але Василь і не озирнувся. Бо знову у грудях заболіло, так заболіло, що хоч криком кричи. Він відчув, що мусить або кудись іти, або почне все ламати і трощити, бо здавалося, що цей біль може зникнути лише від руху.
Коли нарешті повернувся додому, то ще в сінях почув, що в хаті є якийсь чоловік. На мить йому здалося, що цей густий голос схожий на голос отого миршавого старшини, який тепер називається Раїним чоловіком. Аж задихнувся від злості, рвучко відчинив двері і зупинився на порозі. За столом сидів чужий чоловік, але не той, кого він чекав, а голова колгоспу Рибачук.
- А ось і наш герой! - прогудів Рибачук. - А ми тут про тебе говорили. Ну як, нагулявся вже?
- Нагулявся, - механічно відповів Василь і зачерпнув води, бо за ці кілька секунд чогось у роті геть пересохло.
- То, може, за роботу візьмешся?
- За яку роботу?
Василь озирнувся на матір, яка сиділа на ліжку, прихилившись до бильця, чи то стомлена, чи дуже зажурена. Зрештою, від смерті батька вона весь час була така.
- За яку хочеш, - бадьоро сказав Рибачук. - Роботи море, от робити нікому. Як ото Шевченко писав: «Залишились діти та собаки». Ну, правда, жінки ще є, але жінки для руководящої роботи ніяк не надаються. Серце у них м'яке, а зараз з м'яким серцем командувати ніяк не можна. То як ти дивишся на те, що ми тебе бригадиром поставимо?
- Потрібне йому ваше бригадирство! - сердито кинула мати. - Не для того він чотири роки з фашистом воював, щоб тепер з жінками воювати. І було б за що! Ті ж самі порожні трудодні, що й усім. А ганятимуть тебе усі, кому не лінь. Не йди, сину, нізащо не йди, не бери те ярмо на шию.
- Ну, ти мені ворожу агітацію не розводь! - визвірився Рибачук. - Бачили ви її! А хто робити буде, я тебе питаю? Хто колгосп на ноги ставити буде? Ви, баби?
- А що? - не здавалася мати. - Чи ми всю війну не тягнули ярмо? Отож і тепер нехай уже до смерті тягти будемо. А наші діти бодай легшого хліба спробують. Що він - не заслужив? Он, усі груди в медалях. Воював, значить, як слід.
- Всі воювали. А якщо тепер усі будуть собі легкого хліба шукати...
- Не бійтеся, не буду, - обірвав Рибачука Василь. - Я їду на Донбас відбудовувати шахти.
Правду кажучи, той Донбас вирвався йому зовсім випадково, досі і на думку йому не спадало кудись їхати зі свого села, а от вирвалося, і він раптом зрозумів, що це якраз і є те, що йому потрібно. Поїхати кудись звідси, поїхати подалі, щоб усе кругом було нове, чуже, незнайоме, щоб ходити вулицями і вже напевно знати, що ні з-за якого рогу не вийде назустріч Рая, бо вона залишилась далеко-далеко. Так, він поїде на Донбас, там зараз дуже потрібні люди: ще коли добирався додому, то набачився на вокзалах плакатів з закликами їхати на відбудову шахт Донбасу.
Кілька хвилин у хаті стояла мовчанка. Далі Рибачук звівся і пішов до дверей. На порозі зупинився і ображено сказав:
- Ну-ну, давай! Якщо ти думаєш, що на Донбасі краще, то їдь. Тільки ж не забудь, що там під землю треба лізти. Тут собі ти ходиш по землі, сонце світить, повітрям свіжим дихаєш. А там треба під землею на пузі повзати. Були вже такі, що їздили, а потім назад тікали. А тоді вже їх межи двома міліціонерами повезли.
Рибачук вийшов, і в хаті знову запанувала мовчанка. Нарешті мати звелась і почала готувати вечерю.
- Ти що ж оце справді на Донбас зібрався?
- Справді.
Мати заломила руки і мало не заголосила.
- Та що ти надумав? У нас же тут на село рознарядка приходила, щоб послати стільки дівчат на шахти, а стільки хлопців у різні робочі училища і фезеу, то такий же плач стояв, як за покійниками. Рибачук правду каже: в колгоспі хоч робота на землі під ясним небом, а то ж під землею. Отак придушить, як мишу в норі.
- Ну і чого ви хочете? - розсердився Василь. - Щоб я у колгоспі робив, не хочете. Щоб у Донбас їхав, також не хочете. Не можу ж я отак без діла по селу тинятися, треба за щось братися.
- Чи ж я кажу, що не треба? Але ж можна знайти якусь роботу, щоб робити за гроші, а не отак пусто-дурно, як ми. А це ж як візьмешся за бригадирство, що тебе Рибачук хоче запрягти, то вже потім не вирвешся. А ти ж молодий, здоровий, все при тобі, фронтовик з медалями, такого де хочеш візьмуть. Чи у нас в районі роботи не знайдеться? П'ять літ я тебе чекала, а ти знову хочеш їхати світ заочі. Скільки дівчат хороших кругом, а женихів же нема. Вибирай, яка тобі люба, женись, онуки в мене будуть.
- Ніяка мені не люба, - глухо сказав Василь.


***
До Іловайська їхали в пасажирському вагоні. Народу в тому вагоні було, як оселедців у бочці. Хоча Василь подумав, що це порівняння сюди не підходить. Оселедці в бочці рівненько лежать, а тут усі скорчились в три погибелі, приткнулись, де кому вдалося: і на сидіннях, і в переходах, і в тамбурі. Добре тим, що з дерев'яними сундучками: поставив, де забачив вільне місце, і сам зверху сів. А інші сідали й просто, на чому стоять, а потім ті, хто проходив мимо, кричали на них, щоб ноги прибирали. Навіть на верхніх полицях мостилося по кілька чоловік, ну, туди переважно дітей садовили, а потім весь час кричали на них, бо діти завжди залишаються дітьми. Хіба будуть три-чотири гаврики на одній полиці тихо сидіти? Починають борюкатися, штовхатися, звішують голови, щоб у вікно виглядати. Але Василеві вдалося захопити полицю аж на третьому поверсі, ту, що для багажу, і він там влаштувався, як фон барон. Шинель під бік, речмішок під голову - і спи собі досхочу. Спочатку пробували на нього кричати, щоб зліз, бо ця полиця для чемоданів. Ну, він відповів їм, як належить, то відчепились. Коли виспався, то лежав і зверху розглядав людей, що їхали в вагоні. Лежати аж набридло, але знав, що коли встане, то тут же полицю займуть, отож повертався з боку на бік і терпів. Та на якійсь станції не витерпів спраги і побіг за водою, попросивши діда, який сидів унизу, щоб приглядів за його речами.
На станції був великий вокзал, але зараз від нього лишились самі обгорілі стіни, тільки в одному кутку блищали склом кілька вікон. Біля вікна з табличкою «Каса» душився натовп, по перону метушились люди, такі заклопотані, що й нікого було запитати, де тут кран з водою. Нарешті серед тої метушні і галасу Василь побачив одного чоловіка, який нікуди не поспішав. Під закіптюженою стінкою, привалившись до неї спиною, просто на землі сидів інвалід. Зрештою, про нього не можна було й сказати, що сидів, бо коли людина сідає, то вона згинає ноги, а ніг в інваліда не було. Навіть ніяких обрубків не видно, просто стоїть, наче стовпець. Перед ним на землі лежала  бляшана тарілка для грошей і маленька клітка, з якої визирало якесь дивне звіря - кріль не кріль, кошеня не кошеня. Інвалід грав на гармошці і хрипким голосом співав:
Стойте, граждане,
Не мешайте мне,
Я вам случай один пропою,
Как на кладбище Митрофановском
Отец дочку зарезал свою.
- Браток, - перебив його Василь, - де тут вода? Інвалід, не припиняючи пісні, хитнув головою вбік. Від того руху задзвеніли ордени на його грудях. Василь мимоволі глянув на них і затримався.
- В Берліні був? - запитав, глянувши на медаль, яка і на його грудях висіла.
Інвалід знову хитнув головою, на цей раз згори вниз на знак підтвердження. Василь подивився на нього пильніше: може, однополчанин? Але не один їхній полк брав Берлін, та й чи у полку він усіх знав? Розпитати б, так, чого доброго, поки будеш розпитувати, твій поїзд відійде. Поліз у кишеню, витягнув червінця, кинув на ту бляшану тарілку і хотів бігти, та інвалід припинив свій спів і гукнув:
- Ей, солдат, підожди, моя Сонька тобі погадає! Василь хотів сказати, що ні в яке гадання не вірить, бо всі циганки брешуть, але інвалід уже тримав у одній руці коробку, в якій сторчма стояли квадратики кольорового паперу. Другою він підняв клітку з отим дивним звіром, підсунув йому під ніс коробку і сказав:
- Ану, Соню, погадай героєві війни, яке його щастя в мирному житті чекає.
Соня понюхала папір і акуратно зубами витягнула один шматок. Інвалід забрав у неї той шматок і простягнув Василеві.
- Держи, тут твоя судьба.
- Оце така в тебе Соня? - засміявся Василь. - А що воно таке? Перший раз бачу такого звіра.
- Морська свинка, - відповів інвалід. - Держи, кажу. Точно вгадує.
Василь, не дивлячись, сунув гадання в кишеню і побіг у напрямку, куди йому показав інвалід. Коли з котелком, повним води, вернувся до свого вагона, то було подумав, що уже не проб'ється, такий натовп штурмував підніжку. Провідник відштовхував тих, що чіплялися за поручні, зрештою там уже й чіплятися було нікуди. Поїзд рушив, Василь побіг за ним, обминув той натовп і таки вчепився за поручень і навіть одну ногу поставив на підніжку. Провідник, лаючись, почав розчіпляти його пальці.
- Тю, батя, ти очумів чи що?- усовіщав його Василь. - Та я ж з вашого вагона, з оргнабором їду, ото за водою бігав.
Нарешті знову забрався на свою полицю, дивився на все згори і думав. І ще дивувався: куди вони всі їдуть? Таке враження, що вся країна зірвалась з місця і кудись їде. Ну війна ж закінчилась рік тому, можна вже було всім додому повернутися, так ні - їдуть і їдуть. І якби ж то додому. Он та білява жіночка вже вдесяте розповідає, як вона була в евакуації в Середній Азії, а від чоловіка за всю війну жодної звістки. І як її потім умовляли, щоб залишилась, а вона й подумати не могла про таке, бо ж як можна жити без Одеси? Та й чоловік, може, таки живий, то де він її в першу чергу буде шукати? Звичайно, в Одесі. Ну, вернулась, а їхній дім розбомбило, поселилися в сусідньому підвалі, рік чекала на чоловіка, але таки не дочекалися. То вона забрала дітей і знову їде в Середню Азію. «Там, знаєте, яка хурма? - все повторювала вона. - Як мед». Діти її, худенькі, але засмаглі, як циганчуки, звісили голову з верхньої полиці і слухали розмову матері про Середню Азію, наче казку.
З тієї ж Одеси красива чорнява жінка везла чоловіка з госпіталю. Вона була вся така велика і яскрава: високий зріст, широкі плечі, яскравий рум'янець, над потилицею важкий вузол коси, яка хоч була чорною, але теж здавалась яскравою. Мабуть, у неї чоловік і в цілому вигляді був нижчий від неї, а зараз, без рук і без ніг, він взагалі був ніби дитина в сповитку. Жінка своїми великими руками легко піднімала його і виносила, коли йому треба було, а поті верталася і знову клала на полицю. Коли вона проходила біля Василя, він помітив, що в її чорних косах багато сивини, мабуть, тому вони й здаються такими блискучими. А рум'янець на щоках був не рівний, як у молодих дівчат, а з тоненьких червоних жилок. Вона про щось розмовляла зі своїм чоловіком і хоч не посміхалась, але вираз її обличчя був спокійний і ясний. А потім, як чоловік заснув, вона стояла в проході, дивилась у вікно, і була в її очах така чорна туга, що Василеві страшно стало. «Ну й не треба було забирати! - розсердився він. - Був у госпіталі, то хай би собі там і був!»
Потім пригадав отого безногого (так у нього ж хоч руки є!) інваліда на вокзалі, його Соньку і поліз у кишеню за своїм гаданням. На шматкові жовтого паперу блідим чорнилом написано речення: «Вас ожидаеть большое растройство но ни волнуйся всё будит хорошо». «Точно вгадала Сонька! - посміхнувся Василь. - Тільки запізнилась». Він відвернувся лицем до стінки, незабаром заснув, а коли прокинувся, вони вже були в Іловайську. А там уже всю їхню групу, що їхала по оргнабору на відбудову шахт Донбасу, посадили на вантажні машини і повезли саме на ту шахту, яку їм треба було відбудовувати.
Коли потім, через багато років, Василь пускався в спогади і пригадував, як він приїхав на Донбас, то чомусь в його уяві яскраво вставала лише дорога з усіма її пригодами. А от перший рік забувся, наче його й не було. Чомусь не залишилось ніяких згадок ні від першого спуску під землю, ні від перших днів роботи. Отак ніби він завжди жив у гуртожитку, щодня спускався під землю, а потім, виїжджаючи на-гора, обідав у їдальні. Робота, звичайно, була нелегка, але коли жінки з нею справлялися, то сором було б йому, здоровому хлопцеві, скаржитись на важку роботу.
Так минув рік. Аж одного разу на вулиці зустрічна дівчина поздоровкалася з Василем, як з давнім знайомим. Василь відповів їй і минув, а потім раптом зупинився і озирнувся. Дівчина теж озирнулася, їх очі зустрілися, і вона грайливо запитала:
- Що, вже давніх знайомих пізнавати не хочеш? Мабуть, великі гроші тут на Донбасі заробляєш, що загордився?
- Підожди, підожди, - розгублено сказав Василь, - невже Зінка? Звідки ти тут?
- Ну, не тільки вам тут гроші лопатою гребти, - засміялась Зінка. - Залиште і нам що-небудь!
Зінка була не тільки його однокласницею, а й сусідкою і то дуже близькою: хата її батьків стояла якраз проти їхньої. Зінчині мати і батько померли ще під час війни, вона залишилась одна в хаті. Ну, жила, працювала в колгоспі, аж зрозуміла, що отак старою дівкою залишиться, бо в їхньому селі на кожного хлопця по десять дівчат припадає. Тож скористалася єдиною можливістю кудись вирватись: як приїхав у село вербовщик, вона погодилась їхати на Донбас. Подумала, що як де зараз можна знайти жениха, то лише там. І от приїхала.
Вона почала розповідати Василеві всі сільські новини. Він їх з інтересом слухав, бо нечасті материнські листи звичайно складались з одного-єдиного рядка: «Дорогий сину, сповіщаю, що я жива, але не дуже здорова, коли ти приїдеш?» Тому зараз йому було цікаво дізнатись, хто ще вернувся додому, хто на кому женився, хто народився, а хто помер.
- Ага, - сказала раптом злорадно Зінка,- а Райку таки бог покарав, що вона тебе не діждалась. Кинув її старшина. Виявилось, що в нього є друга жінка, ще довоєнна. І син є. То він Райку кинув і поїхав до тієї довоєнної сім'ї.
Василь наче на рівному місці спіткнувся.
- Ну, а... вона що? - насилу запитав він.
- Райка? Ну, а що їй робити? Живе з батьками, ходить в ланку. Дівчинка в неї, Валею звуть. Гарненька дівчинка, на Раю схожа.

***
Відразу так Василеві відпустки не дали, начальник сказав, що хоч йому й належиться відпустка, але де це видано, щоб кожен прибігав із заявою, і відразу на другий день подавай йому відпустку. Заяву давай сюди, а коли буде можливість, тоді й оформлять.
На цей раз Василь повернувся у село восени, хмурого дощового дня. Дерева стояли голі і чорні, хати під мокрими стріхами були схожі на мокрих курей, посеред вулиці сіріли калюжі. Рідна хата здалася йому ще жалюгіднішою, вона якось перехнябилася на один бік, здавалося, от-от впаде. Зате мати ніби й не змінилася за цей час, тільки що кашляла. Осінь була дощовою, щодня промокнеш, прийдеш додому - а там і протопити толком нічим, щоб зігрітись та просушити одяг. А на другий день знову мокнеш.
Василь нетерпляче слухав її скарги, зрештою, не дослухав і вийшов зі двору. От тепер було саме так, як він думав, коли повертався з Германії. Ну, що він тільки загляне додому, залишить речмішок і побіжить до Раї. Правда, зараз не побіжиш, бо ж калюжі поналивало, просто він швидко йшов і навіть не думав, що він їй скаже. Головне, щоб застати її вдома, а там уже буде видно. А вдома вона повинна бути, бо куди під таким дощем підеш?
- Егей, дядьку, з дороги! - почув ззаду вигук.
Василь озирнувся. Просто на нього, здіймаючи віяла бризок, їхав хлопчак на велосипеді. Він обминув Василя, обдавши його водою з калюжі. За сірою водою блиснула тьмяним золотом рама. Василь ще встиг помітити, що кермо велосипеда якось незвичайно вигнуте. І раптом упізнав його - свій велосипед, який торік пожбурив у канаву. А цей хлопчик витягнув його, вирівняв погнуте колесо, а от на кермо не вистачило сил. Ну, та дарма! Він і так катається і щасливий, мабуть, бо ж не в кожного є велосипед, нехай і з погнутим кермом. Василеві чомусь здалося, що це хороша прикмета - це його велосипед, який він покинув під час останньої розмови з Раєю. Якщо велосипед можна виправити, то невже вони своє життя не виправлять? Тепер він знає, що він їй скаже. Він скаже: «Раю, давай забудемо все, ніби нічого й не було. Виходь за мене заміж, ми поїдемо на Донбас, і там ніхто й знати не буде, що то не моя дитина. І будемо всі разом жити».
Раю він зустрів біля воріт її дому. Вона йшла назустріч з двома відрами води. І це знову здалося Василеві доброю прикметою, він зупинився і дивився, як вона до нього підходить, відставляючи руки, щоб не облитися водою, якби вона вихлюпувалася з відер. А його, мабуть, не впізнала, поки не підійшла зовсім близько, бо зупинилась так рвучко, що вода із відер схлюпнулася їй просто на ноги.
- Здрастуй, Раю. Не чекала?
Вона похитала головою, а Василь дивився на неї і бачив, що за цей рік Рая дуже змінилась. Вона розповніла і разом з тим, зів'яла, від носа вздовж щік залягли зморшки і навіть очі ніби поблякли, стали не такі голубі, а просто світло-сірі. Темна від дощу ватянка і по-баб'ячому пов'язана хустка ще більше старили її. І ця постаріла, змарніла, некрасива Рая викликала у Василя щемливе почуття ніжності. Він подумав, скільки сліз вона пролила, що вилиняли її очі і з явились зморшки. Бідненька, скільки ж їй прийшлося пережити! Спочатку п'ять років чекала його, не звідки ж чекала - із війни, де його щомиті могли вбити. Потім пішла за нелюбого заміж, не сама ж пішла, батьки змусили, пішла, щоб урятувати їх від голоду. А тут він повернувся - хіба це їй байдуже було? Але він приїхав і поїхав, а вона так і лишилась з нелюбом. А до всього той її ще й кинув. Ну, на що вона тепер могла розраховувати? А от він, Василь, приїхав і забере її з собою. Він відчув себе сильним і багатим, як чарівник із казки. Ще подивився на Раїне обличчя і уявив собі, як воно засвітиться від радості, коли вона почує його слова. І щоб швидше це побачити, не став говорити щось зайве, а відразу сказав те, з чим сюди їхав:
- Раю, виходь за мене заміж!
Тільки обличчя Раї не засвітилося, навпаки, вона ніби злякалась, аж відхилилась назад і глянула на нього теж злякано-злякано.
- Ну, чого ти? - поспішив заспокоїти її Василь. - Я ж не шуткую, я всерйоз. Виходь за мене заміж.
- Звідки ти взявся? - нарешті подала голос Рая.
- З Донбасу. Хіба ти не знала, що я туди поїхав? Ну, роблю на шахті, звик уже, заробляю нічого. Хватить прожити нам усім. Живу в гуртожитку для одиночок, але в нас і сімейний є. Як з тобою приїду, то нас там поселять. Виходь за мене, Раю.
Вона опустила голову і мовчала. Потім знову підвела на нього погляд, і тепер він був сумний, як цей осінній дощовий день.
- Ні, Василю, не піду я за тебе. Пізно. Не дочекалася я тебе, і якби ти й простив мене, то забути ж все одно не забудеш. А головне, я собі не прощу. Коли я за тебе піду, то щохвилини буду себе гризти, що не діждалася тебе. І нічого тут не зробиш, чим кращий ти зі мною будеш, тим гірше мені буде. Іди, Василю, і не приходь до мене більше, не завдавай мені жалю. Розвела нас доля, так розвела, що вже ніколи нам не зійтись. А може, це й не доля, а я сама.
Вона підхопила відра, зайшла у свій дім, і коли Василь опам'ятався, то двері її дому було вже зсередини замкнено, і скільки він не стукав, ніхто не обізвався, наче в домі не було живої душі. Василь повернувся додому, розгублений і злий і на себе за свою дурну любов, і на Раю за її дурну гордість, і на весь цей дурний світ, де для людей нема щастя. Їв приготовану матір'ю вечерю, відповідав на питання, але все це було ніби у сні, а насправді він все іще стояв біля Раїного дому, бачив її перед собою і умовляв, що вона помиляється, що вони повинні бути разом і все в них буде добре. Раптом до нього дійшло, що мати щось говорить про Раю.
- Що таке? - відірвався від своїх думок. - Що ви казали?
- Кажу, що як ти поїхав, то приходила Раїса і принесла тобі ось це. Ну, я все думала, що як зберу тобі посилку, то вкладу. А воно все нічого було послати.
Василь взяв пакет, загорнутий у газету. Пакет був легкий і м'який. Василь хотів розгорнути, та раптом зупинився. Він знав, що в тому пакеті, можна було й не розгортати.
- Завтра я їду, - сказав він. Мати охнула і сіла на лаву.
- Ну, як же так? - жалібно сказала вона. - Скільки ж не був вдома і на один день приїхав. Я ж тебе ждала-ждала...
- То їдьте зі мною, - раптом запропонував Василь. - Правда, мамо, їдьте. Ну, що вам тут робити?
Мати похитала головою.
- Оце так легко тобі казати: їдьте зі мною. Ну, як я усе кину і поїду? І не пустять же мене. Он уже й на роботу не вербують, кажуть в колгоспі теж робити треба. І чого поїду на чужину? Помирати? То нехай уже мене поховають коло батька.
Василь поморщився, хотів обірвати матір, полаяти, що вона все про смерть говорить, а потім згадав, що коли він повернувся з Германії, то вже така розмова була з батьком, і після того скоро батько таки помер. Тому він не став нічого говорити, а в думці пообіцяв собі, що буде матері щомісяця висилати гроші, щоб вона могла собі купувати все, що їй там треба з одежі чи з харчів. Раз уже він не може її до себе забрати...
На другий день він все-таки не поїхав, побув вдома ще два дні, а на третій, коли припинився дощ, розійшлися хмари і на дуже яскраве небо виглянуло сонце, Василь зібрався в дорогу. Попрощався з матір'ю, залишив їй половину своїх відпускних грошей, пообіцяв, що в наступному році приїде на весь строк відпустки. До станції йому трапилася попутна машина, отаке везіння. Під'їхав, розплатився з шофером. Щоб добратися до вокзалу, треба було перейти через вузький пішохідний місток, підвішений над річкою. Перш ніж ступити на нього Василь озирнувся і підняв уламок цегли. Чого-чого, а такого добра довкола було скільки завгодно. Дійшов до середини річки, зупинився, дістав з речмішка брезентовий згорток. Вклав у нього цеглину, для вірності обв'язав мотузкою і не розмахнувся, щоб не привертати до себе увагу, а просто впустив у воду під мостом. Згорток пірнув у воду, навіть не плюснуло. Василь ще мить дивився на те місце, де зник згорток, потім закинув речмішок на плече і пішов до вокзалу.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником