Галина Гордасевич "ПРОЩАННЯ З ІЗОЛЬДОЮ"

 

Галина Гордасевич "ПРОЩАННЯ З ІЗОЛЬДОЮ"

Повість



Галина Гордасевич

 

 

ПРОЩАННЯ З ІЗОЛЬДОЮ

«Він спустився з узвишшя перед печерою, де відпочивав, і відразу помітив якусь тонку іржаву стрічку на сухому камінні по той бік долини. Добравшись туди, помітив сліди крові. Кров уже зовсім засохла, змінила свій колір, і якби скеля не була незвичайно білою, він би і не помітив нічого. Спробував визначити напрямок, в якому йшов поранений, але це йому не вдалося. Тоді пішов навмання по долині, міркуючи, що людина, можливо, поранена підчас битви «циклопа» з хмарою, намагалась віддалитись від центру хмари. Сліди петляли, в кількох місцях пропадали і, нарешті, вивели його до печери, яку він вже оглянув раніше. Тим більшим було його здивування, коли побачив поруч з входом у печеру вузьку щілину, схожу на колодязь. Кривавий слід вів туди.
Рохан став на коліна, нагнувся над темним отвором і, хоча він був готовий до найгіршого, не зміг утримати глухого вигуку. Просто на нього порожніми світлими очима дивилось закривавлене обличчя Бенігсена».
Слава відклала книжку і глянула у вікно. За склом пробігав звичайний знайомий пейзаж: рідкий сосновий лісок, поле, знову лісок, на горобині вже багряніють китиці. А над усім звичайне блакитне небо, знайоме, наче стеля в кімнаті, де пройшло твоє дитинство. Зрештою, все довкола було таке просте, звичне, звичайне і, може, тому особливо миле. Ніякої тобі чорної планети з залізними кущами і хмарами летючих кристалів, що вбивають усе живе. Ніяких тобі таємниць, небезпек і пригод. Все ясно, все відомо, навіть коли поїзд прибуває на яку станцію, відомо з точністю до хвилини. Варт лиш вийти з купе і подивитись на розклад. Але воно Славі ні до чого, вона знає час прибуття на свою станцію, а всі інші її не цікавлять. Не слід забивати голову зайвою інформацією. Правда, наперед ніколи не вгадаєш, яка саме інформація може тобі знадобитися. Але навіщо збирати її про всяк випадок?.. Це все одно, що тягнути в свій дім кожну річ, яка тобі потрапить до рук, бо ану ж вона пригодиться. Треба все-таки щось відбирати. Звичайно, не можна зарікатись, що тобі ніколи в житті не стане в пригоді скафандр водолаза, але якщо треба вибирати між скафандром і зубною щіткою, то розумніше вибрати зубну щітку. Вона скорше коли-небудь та знадобиться.
Залізнична колія круто повернула, і косі промені призахідного сонця вдарили Славі просто у вічі. Вона примружилась, але скоріше весело, ніж невдоволено, бо сонце було таке лагідне і пустотливе. Пробігаючи за кронами дерев, воно ніби гралося зі Славою. Дерева тепер здавалися чорною стіною, в якій сонце знаходило все нові щілини, щоб крізь них дражнитися веселим золотим язиком.
Слава відвела очі від вікна і глянула на жінку, яка сиділа навпроти неї. Це була така собі проста немолода жінка, яка вже дві години страждала від того, що нема з ким поговорити.
Тим-то вона негайно використала нагоду, щоб почати розмову.
- Що, дитинко, закінчились канікули? В інститут їдеш? - співчутливо запитала вона.
- На роботу. Я вже вивчилась. - Слава намагалась, щоб голос її звучав рівно і байдуже, наче вона говорить про щось таке звичайне, але самій дуже закортіло пострибати на одній ніжці і завищати від захоплення. Ні, бо справді ж, вона, Слава, вже закінчила своє навчання, якому, здавалось, не буде кінця, вона їде в незвіданий світ на цілком самостійну роботу. Вона сама буде заробляти гроші, сама буде їх тратити, і не буде ніяких маминих сентенцій, що знову пізно повернулась додому.
- Отаке молоде і вже на роботу? - сплеснула долонями жінка. - Та ще й, мабуть, вчителькою? Та тебе ж діти слухати не будуть!
- Ні, я не вчителька, - зі скромною гордістю (чи з гордою скромністю) сказала Слава. - Я журналіст.
- Журналіст? - перепитала жінка. - А що воно значить? Журнали будеш писати чи як?
Слава поблажливо, наче дитині, посміхнулась. Ах, ці люди, які називають себе дорослими, бо народились на двадцять-тридцять років раніше, ніж ти, які вони діти, їй-право! Можна подумати, що розум і знання автоматично накопичуються в голові людини з кожним прожитим днем. А воно ж зовсім не так! В основному те, що людина встигла ввібрати в себе до двадцяти років, - ото і є її життєвий багаж. Бо саме до цього часу в неї чіпкий допитливий погляд, який помічає все довкола, мозок, який жадібно всотує в себе знання, і пластична нервова система, яка достосовується до нових обставин. А після двадцяти років людина починає спинятись в своєму духовному розвитку так само, як і в фізичному. Ну, не відразу спиняється, але значно вповільнює свій ріст, а там десь і зовсім перестає рости і вже живе лише на кошт придбаних замолоду запасів. Тут Слава спохватилась, що її мовчання може видатися нечемним, а їй зовсім не хотілося бути нечемною з цією славною жінкою, яка дивилась на неї такими приязними очима.
- Журнали теж журналісти пишуть, - сказала Слава. - Але вони ще й пишуть газети і роблять передачі по радіо і телебаченню.
- Ну, а ти ж що будеш робити?
І тут Слава виклала свій козир. З отакою шикарною недбалістю, наче це для неї звичайнісінька справа, аж наче трохи знудьговано, вона сказала:
- Я їду в Яворівськ головним редактором газети «Голос праці».
- Ще й головним редактором? - все більше дивувалась жінка. - Та хто ж тебе призначив одразу головним? Та чи ти ж зумієш?
Слава знизала плечима:
- Та ж вчили нас п'ять років.
Вона вже була незадоволена собою. Розхвасталась, як першокласниця, яка отримала першу в житті п'ятірку. Дійсно, ще тільки залишилося застрибати на одній ніжці і завищати від надміру почуттів. Ну, їде вона в той Яворівськ редактором в єдину газету, яка там виходить. Але ж весь той ще незнаний Яворівськ - це фактично селище одного машинобудівного заводу. Завод, щоправда, великий. Ну, а газета - це його багатотиражка. І нема там посади головного редактора, бо увесь штат - редактор та друкарка. Просто їй дуже кортіло показати, що над нею не буде ніякого начальства, що вона буде цілком самостійна.
Це Славу найбільше тішило - повна самостійність і в особистому житті, і в роботі. Вона нітрохи не заздрила тим однокурсникам, які отримали скерування в районні або й обласні газети. Ну, яке в них там буде життя! Будуть за «старшого, куди пошлють», будуть робити щонебудь на зразок інформації про нараду вчительського колективу школи номер такий-то або репортажу про відкриття нового будинку побуту. А потім по їхній інформації пройдеться заввідділом, відповідальний секретар, редактор, словом, кожен, кому не ліньки, так що й залишиться один підпис незміненим. А вона, Слава, буде сама собі господинею, вона буде визначати загальне обличчя своєї, - авжеж, своєї! - газети, вона доб'ється, що ця газета стане... Ну, там буде видно, чим вона стане. В усякому разі, вона буде авторитетною, гострою і цікавою - це вже Слава голову покладе, а свого доб'ється. «Тільки не зариватись! - строго осадила вона себе подумки. - Нове сито на кілочку, а нова мітла чисто мете. А новий начальник хоче негайно завести нові порядки. Приїду, познайомлюся з заводом, людьми, містом, вивчу всі попередні підшивки газети, а тоді буду дивитись, що там треба міняти і в яку сторону. Бо це тільки в кіно так, що приїздить випускник вузу і відразу все перевертає, і все йому так легко дається. А насправді можна лише осоромитись та гулі набити».
Слава досадливе поморщилась, згадавши, як вона сама осоромилась на своїй першій практиці. Коли дізналась, що підготовлений нею матеріал буде після неї читати коректор, то сприйняла це як сумнів у її, Славиній, грамотності. Вся червона від обурення, влетіла в кабінет редактора і закричала, що вона чесно здавала вступні екзамени, і в школі в неї завжди були з письмової п'ятірки, вона не дозволить, щоб до неї так ставились, якщо їй не вірять, то нехай влаштують диктант. Редактор довго не міг второпати, що з нею трапилось. А коли зрозумів, то якось дивно закашлявся, наче хотів придушити сміх, і сказав:
- Гаразд, дитя моє, заспокойтеся. Ніхто не сумнівається у вашій грамотності. Чи не поїхали б ви зараз в кінотеатр «Берізка»? Там зустріч з виконавцем головної ролі, треба інформацію зробити. А готовий матеріал кладіть на стіл заввідділом, і нехай його подальша доля вас не турбує. Все буде нормально.
Вже потім Слава зрозуміла, що коректор читає після всіх, навіть після головного редактора, і якщо знаходить помилки, то це саме такі помилки, за якими повинен слідкувати коректор, і це не кидає темної плями на репутацію того, в кого цю помилку знайдено. А та історія стала доброю наукою для Слави на майбутнє. Вона вже більше не спалахувала отак нестримно, не судила про незнайомі речі з нальоту, і поступово в ній виробились мудра неквапливість і розсудливість, які дуже рідко бувають в молодих. Крім того, в неї була схильність все планувати і систематизувати. Ось і зараз вона вже мала детально розроблену цілу програму дій на майбутнє, почавши з тієї хвилини, як вона зійде з поїзда і вперше ступить на землю Яворівська, і кінчаючи... Ну, про кінець Слава ще не думала, хоч само собою розумілось, що не буде вона все життя редактором заводської багатотиражки в Яворівську. Далі буде видно, а наразі нічого заглядати надто далеко вперед. Все одно, того, що далеко, не роздивишся, а на якомусь камінці під ногами, гляди, і спіткнешся. В наш час треба бути тверезим реалістом. Не туманні мрії, а ясні і конкретні плани. Не якась боротьба з абстрактними труднощами, а твердий режим кожного дня і неухильне його дотримання, від зарядки вранці до заняття іноземною мовою перед сном. І ніяких поблажок собі!
Жінка все щось говорила і говорила, наче мусила виговоритись за всі ті години, що довелося мовчати. Слава зовсім її не слухала, але згідно кивала головою і підтакувала, коли співрозмовниця починала допитуватись: «Ну, хіба ж я не так кажу?» - «Так, - погоджувалася Слава, - звичайно, так». Книжка Лема вже лежала на столику, бо читати було пізно. Сонце сховалося за небокраєм, на землю спускалося ніжне сизе смеркання, поїзд ритмічно постукував на стиках рейок. Славі було так спокійно і затишно, і вона дозволила собі це байдикування, подумавши, що це в неї, мабуть, останній такий абсолютно безжурний вечір юності. Бо завтра вранці вона вже буде в Яворівську, і тоді для неї почнеться доросле життя.


***
Яворівськ відразу сподобався Славі, бо був абсолютно не схожий на всі заводські селища, які вона досі бачила. Ну, передусім, він був розташований в сосновому лісі. Просто ліс, а в ньому стоять будинки, пов'язані між собою хідниками. Саме так Слава уявляла собі академмістечко в Новосибірську: дика тайга - і цивілізація, первісна природа - і найвищий злет людського інтелекту. Звичайно, до тайги цьому українському сосновому лісу було далеко, але, зрештою, він ще мав цілком привабливий вигляд: не затоптаний, не засмічений. А селище складалося з двох дуже різних частин. Про це Славі встиг розповісти балакучий дядечко, якого вона запитала, як пройти до заводоуправління. Спочатку він спробував пояснити: «Ось за тією високою сосною звернете направо, дійдете до такої кривої сосни...» - але потім махнув рукою і сказав зовсім домашнім голосом: «Та що це я тобі розказую, все одно ти не втрапиш. Пішли, дитино, я тобі покажу». Він безцеремонно відняв у неї валізку, а по дорозі не вмовкав і на мить. Він і розповів їй про те, що ще в п'ятдесятих роках тут були відкрили поклади вугілля і почали будувати шахту. Ну, і, розуміється, селище при ній. Тоді вважали, що шахтарям після зміни в забої треба побільше бути на свіжому повітрі і сонці, от і будували для них котеджі на дві сім'ї з присадибними ділянками, щоб було де працювати у вільний час. Слово «котеджі» дядечко вимовив з таким іноземним акцентом, що Слава мало не пирхнула сміхом. Проте супутник цього не помітив і продовжував розповідати з таким запалом, наче це і було його роботою, за яку йому гроші платять, - водити приїжджих, кому куди треба, і розповідати історію Яворівська. Так ось вугілля дуже швидко закінчилось, шахту закрили, але люди прижились і нікуди не хотіли їхати. А робочий поїзд уже ходив, спочатку він підвозив людей сюди, тепер, навпаки, люди почали звідси їздити на роботу. І вже в семидесятих роках тут появився завод точного машинобудування. Знову знадобилися робочі руки, але тепер уже наставили тут дев'ятиповерхових будинків. А щоб ліс не рушити, побудували їх далеко один від одного. Директор у них, - у-у-у! - за цим ділом стежить. Щодня на роботу і з роботи йде пішки і щораз іншою дорогою. Не дай бог, побачить, що хтось сміття насипав, чи вогнище палив, чи бодай порожню пляшку кинув. Не заспокоїться, поки не знайде винуватця. А тут не скриєшся, бо ж усі межи собою як не родичі, то давно знайомі. Начебто ти в лісі, а у всіх на виду.
Біля облицьованого світлою плиткою і тому якогось дуже привітного будинку заводоуправління Слава подякувала своєму провожатому, таки відняла в нього свою валізку (бо він, здавалось, ладен був носити її цілий день) і піднялась по широких східцях. Серце її завмирало від приємного хвилювання. Це ж її перші кроки в новому житті. Зараз вона зайде в приймальну, привітається з секретаркою, і це буде перше знайомство з людьми, з якими їй жити і працювати... ну, невідомо точно, скільки років, але, в усякому разі, довго. Слава не була настроєна починати свою трудову діяльність стрибанням з місця на місце, а тут їй відразу сподобалось. Так, і власне перше знайомство вже відбулося! Цей хоч і балакучий, але симпатичний дядечко став її першим знайомим. І чимало такого, що їй треба знати, вона вже від нього дізналася.
Секретарка, - немолода жінка в строгому темному костюмі і з гладенькою зачіскою, несхвальне глянула на Славині джинси і сказала, що директор в області на нараді. Потім запитала: «А у вас яка справа?» - і порадила зайти в партком. Секретар парткому повинен бути в себе, хвилину тому він заходив узяти пошту.
На відміну від строгої, як класна дама з інституту благородних дівиць, секретарки директора секретар парткому був дуже молодий, може, на кілька років старший від Слави, світловолосий і з широкою посмішкою.
- Отже, в нашу газету, - сказав він, простягаючи Славі руку. - Ну, що ж, дуже радий. Ви отримуєте хорошу спадщину, в нас останнім часом редактором працював досвідчений журналіст, зараз він на пенсії. Жаль, він вже виїхав, а то ввів би вас у курс справ. Та нічого, розберетесь самі. Завод наш план виконує, кадри в нас постійні, текучості нема, бо це вам не місто, де з одного заводу розрахувався, а на другий через дорогу влаштувався. Отож у нас і робітник зопалу заяву не подасть, і начальник цеху постарається не втрачати людину, бо заміну знайти буде не так просто.
Тут він перервав свою мову, глянув на Славину валізку і весело сказав:
- Та що ж це я вас годую розповідями, коли вам, мабуть, не завадив би добрий сніданок! І спати, мабуть, хочете? Що не говори, а в поїзді - це не сон. Зараз ми вас влаштуємо.
Він натиснув кнопку переговорного пристрою.
- Привіт, Степане Григоровичу! - весело закричав в селектор секретар. - Як спалось, що снилось?
- Як завжди, - відповів бас, - буду правління просить підписати приймальний акт.
Секретар засміявся і сказав у сторону Слави:
- Це наш зам по господарській частині. Серйозний мужик.
І знову повернувся до мікрофону:
- Степане Григоровичу, до нас прибули молоді кадри: маємо нового редактора нашої славної газети «Голос праці». Треба людину влаштувати з усім комфортом, на який ми здатні.
- Окрема кімната в четвертому гуртожитку підійде? - поцікавився бас.
Секретар так заливисто зареготав, що Слава здивовано подивилась на нього, не розуміючи, чого там було сміятись.
- Степане Григоровичу, - насміявшись, сказав секретар, - якби ця штука, що в мене на столі, могла не тільки розмовляти, а й показувати, то ти б знав, що наш новий редактор - чарівна дівчина, отож четвертий гуртожиток її навряд чи влаштує, позаяк він чоловічий. Такій дівчині, як вона, нема потреби йти до хлопців, вони самі до неї прибіжать хоч на край світу.
Тепер бас обізвався по добрій хвилині:
- Все, що в мене зараз є в резерві, це трикімнатна в котеджі і однокімнатна в «Валентині».
- Ну, я думаю, для трикімнатної в нашого редактора ще недостатньо меблів, - сказав секретар, - а ось однокімнатна квартира в сучасному будинку з усіма вигодами - це саме те, що потрібно. Як ви вважаєте? - знову звернувся він до Слави.
Слава тільки рукою махнула: мовляв, які там меблі, валізка та сумка - всі її речі. Спати доведеться на підлозі, а їсти на підвіконні. Але мати свою окрему квартиру - це їй навіть не мріялось. Була настроєна на гуртожиток ще й з сусідками по кімнаті. А тут тобі відразу цілу квартиру. Цікаво, у них меблевий магазин є? Чи доведеться їхати в область, там купувати і пересилати багажем? Зрештою, про це наразі можна не думати. От розкладачку на перших порах хоча б купити, щоб не спати справді на підлозі. Подушка, ковдра і дві зміни постільної білизни в неї є з собою.
Тимчасом секретар знову натиснув кнопку.
- Слухаю вас, Вікторе Івановичу, - обізвався вже знайомий голос строгої секретарки.
- Тетяно Сергіївно, я пішов по містечку, а потім в лікарню. Скарга на них була, треба перевірити. Назад буду через дві години.
Він зібрав папери зі столу, сховав у шухляду.
- А тепер ідемо, я проведу вас у «Валентину».
І, перехопивши здивований Славин погляд, пояснив:
- Це в нас будинок називається. Вулиць у нас практично нема, будинки стоять один від одного далеко. Значить, кожен повинен мати своє власне ім'я, щоб відразу було зрозуміло, про який саме йде мова. Ось ми й називаємо їх жіночими іменами, як вчені називають тайфуни. Тільки вони беруть імена, які захочуть, а ми називаємо кожен будинок в честь першої жінки, яка в ньому поселиться.
- Але ж тоді у вас можуть бути будинки-тезки, як ви їх відрізняєте? - засміялась Слава.
Секретар покрутив головою:
- Е, ні, ми цього не допускаємо. Якщо такий дім у нас вже є, то ми беремо наступну жінку. Наразі ще наш запас жіночих імен не вичерпався. Пішли, я відведу вас додому.


***
Квартира Славі напрочуд сподобалась. Вона була новесенька, як усе Славине життя в цьому селищі, в ній ще ніхто досі не жив. Крихітна кухня з білосніжною, схожою на іграшку, електроплитою. Облицьована блакитним кафелем ванна сяяла нікелем кранів. Кімната простора, зручної квадратної форми, широке вікно, воно ж - двері на балкон. Ось тільки світло-лимонний колір стін не належав до улюблених Славиних кольорів, але коли, пробившись крізь зелені соснові крони, в кімнату заглянуло сонце, вона стала такою сонячною, жовто-зеленою, що Слава аж засміялась від радості і вирішила, що це найкращий з усіх кольорів, який можна було підібрати саме для цієї кімнати. Вона скинула джинси і водолазку, яка вже намуляла їй шию своїм високим коміром, надягнула халатик і вийшла на балкон. Довкола шуміло зелене море, чулися пташині голоси, свіжо пахло хвоєю, сонячні промені ласкаво пригрівали, але вже нітрохи не пекли.
- Як добре, - сказала Слава, - як все добре.
Інша, більш забобонна людина, на її місці подумала б: а чи не доведеться потім розплачуватись за цю початкову легкість і безхмарність? Бо в цьому світі нічого нема задарма, за все доводиться платити. Як там співається в невибагливій пісеньці: «После радости неприятности по теории вероятности». Але Слава не була забобонною і їй ще ні за що не доводилось розплачуватись. Правда, ніяких особливих удач і злетів у її житті також не було. Воно йшло просто і ясно, її життя. Батьки жили дружно і любили своїх дітей, але більше уваги в них віднімала хвороблива молодша донька, так що Слава не відчувала себе ні забутою, ні зв'язаною тенетами надмірної батьківської любові. Росла вона здоровою і життєрадісною, вчителі її любили, бо добре вчилась, друзі її любили, бо була веселою і не скупою. На Славу завжди можна було покластися, що вона не розляпає всім твій секрет, знайде вихід з найскладнішого становища і не стане відмежовуватись, коли всіх лають, що втекли з уроку в кіно, навіть якщо вона сама в те кіно не ходила. Мабуть, лише одна невдача досі спіткала Славу. В школі вона почала займатись спортивною гімнастикою, вважалась перспективною, але далі обласних змагань не пішла. В університеті вона за інерцією продовжувала виступати в команді, хоча вже не вважалась перспективною, але й задніх не пасла. Зрештою, те, що інші, а не вона, піднімались на п'єдестал пошани, іншим надягали через голову медалі на широких стрічках, інших посилали виступати на республіканських, всесоюзних, а то й міжнародних змаганнях, Славу не дуже смутило, їй просто подобалось відчувати власне тіло, нехай і не таке витончено-прекрасне, як у спортсменок-призерок, але все ж молоде, сильне й зграбне, їй подобалось відчувати на відкритій шкірі тепло сонячних променів і прохолоду вітру, подобався сам процес виконання гімнастичних вправ. Подобалося навіть відчуття втоми після тренування чи змагання. І вона з посмішкою дивилась на призерок, в яких, здавалось, вже не було ніяких ні фізичних, ні душевних сил, так вони викладались підчас змагань. Може, Слава тому і не ввійшла в їх число, що не вміла викладатись доостанку? Надто була розсудливою і врівноваженою за характером, не вистачало їй пристрасті і темпераменту, але ніколи вона не відчувала цього як недолік.
Несподіваний дзвінок заставив її здригнутися. Вона пішла до дверей, похапцем застібаючи гудзики халатика і дивуючись, хто б це міг бути. Це був Віктор Іванович. Він тримав розкладачку, на алюмінієву раму якої було натягнуто барвисте, але досить-таки вигоріле полотно.
- Ось, - сказав він зі своєю незмінною посмішкою, - не на підлозі ж вам спати. Візьміть, а завтра що-небудь придумаємо.
На другий день щось придумали. Коли Слава оформляла документи в відділі кадрів, на столі в кадровика задзвонив телефон. Обмінявшись зі своїм телефонним співрозмовником кількома фразами, начальник відділу кадрів сказав Славі:
- Ну, можете бути вільні. Йдіть додому, там вас чекає машина.
Дивуючись, яка ще машина може її чекати, Слава побігла до своєї «Валентини». Ніякої машини біля дому не було, окрім вантажівки з чиїмись меблями, і Слава на мить зупинилась, не знаючи, що їй робити: повертатись назад в заводоуправління чи піднятись на свій четвертий поверх.
- Егей, це ви будете наш новий редактор? - гукнув шофер вантажівки.
- Я, - неуважно відповіла Слава.
Шофер розгнівався:
- То де ж ви бігаєте, коли ми вас тут чекаємо? Мені ще за молоком для дитсадка їхати. Давайте показуйте, куди нести.
- Що нести? - розгубилася Слава.
- Як - що? Меблі, звичайно.
Шофер ще з якимось чоловіком занесли в її кімнату диван-ліжко, стіл, чотири стільці, широку тумбочку, - на такі звичайно ставлять телевізор, - і шафу з одинарними дверцятами. На закінчення шофер вніс якийсь м'який клунок.
-  Це портьєри і постіль, - сказав він. - Давайте розписуйтесь, що отримали.
- В мене є постіль, - нерішуче сказала Слава.
- Ну, не знаю, - сердито сказав шофер. - Моє діло маленьке, сказали везти, то везу. Якщо вам не треба, то завтра віднесете в гуртожиток і віддасте комендантові. А мені зараз розпишіться, що отримали. Не буду я туди-сюди возитись.
Штори були інтенсивно-жовтого кольору, до її стін краще не придумаєш. А постіль Слава не віднесла, розсудивши, що вже осінь, а там і зима, а невідомо, як тут працює опалення. Так що зайва ковдра може виявитись зовсім не зайвою.
Вже другу ніч на новому місці вона спала міцно і спокійно, і ніякі віщі сни їй не снились.


***
А наступного дня в неї трапився перший конфлікт. І то з тим самим симпатичним Віктором Івановичем, який так приязно її зустрів, так подбав про неї! Зрештою, конфліктом це і не назовеш, але все одно Слава почувала себе трохи незручно. Ну, але й інакше зробити вона не могла. Отож, сиділа вона в парткомі, Віктор Іванович досить багатослівно розповідав їй про завод, про начальників цехів, про передовиків виробництва і при тому називав її так, як називали всі протягом двадцяти двох років її життя, тобто просто Славою. Слава уважно слухала, час від часу записуючи в свій шикарний товстий блокнот (ще три роки тому купила його в Ризі та берегла саме для такого моменту) то прізвище, то якусь цифру. Потім вона зібралась іти, але на порозі раптом затрималась. Мить вагалась, але таки сказала:
- Вікторе Івановичу, в мене до вас прохання. Я не думаю, щоб мені було зручно називати вас просто по імені. А різниця в літах у нас не така, щоб це давало вам право називати мене лише по імені. Я б просила вас називати мене повністю - Ярослава Андріївна.
Секретар глянув на неї дещо спантеличено, але швидко опанував себе і сказав зі своєю незмінною посмішкою:
- Ну, звичайно, Ярославе Андріївно, пробачте, я зовсім не хотів вас образити.
Здається, він на неї також не образився, та проте Слава цілий день відчувала себе якось незручно. Так, наче їй за комір насипали дрібної тирси.
А директора Слава побачила лише через тиждень. Вона все чекала, що він сам запросить до себе нового редактора заводської газети, щоб познайомитись, але дні минали за днями, а директор, видно, був зайнятий більш важливими справами. Врешті Слава не витримала і сама пішла до нього. Тим більше, що в неї також була цілком важлива справа.
Першим розчаруванням для Слави в цьому милому Яворівську стало знайомство з її робочим місцем. В просторому і затишному будинку заводоуправління для редакції газети було відведено крихітну, на диво похмуру і брудну кімнату. Меблі там стояли такі, наче сюди знесли все, що списали за старістю. Зрештою й меблів тих: подряпаний письмовий стіл, маленький столик для друкарки і шафа з розбитим склом в дверцятах. В шафі лежали купи пожовклих запилених газет, але серед них Слава марно шукала підшивки з «Голосом праці». Правда, тут лежали цілі стоси окремих номерів, найбільше тих, що з браку. Коли Слава запитала Віктора Івановича, де б вона могла познайомитись з підшивками газет бодай за останні два-три роки, він здивувався:
- А що, хіба в редакції нема?
- Ні, там нема жодної підшивки.
- Ну, не знаю... В кабінеті політпросвіти ми не вели підшивки. І даремно не вели, - був змушений признатися. - Але вважалось, що свою газету всі читають, як вона виходить, а потім вже навряд чи знадобиться.
Слава витягнула все з шафи, глянула на скирту пожовклого паперу, яка виросла на її столі, і зрозуміла, що самій їй не впоратись. Зрештою, в неї ж є друкарка! Друкарку звали Тосею, вона навесні закінчила десятирічку, провалилась на вступних екзаменах в медінститут, і батько, який тут працював начальником технічного відділу, влаштував свою доньку на цю роботу, де зарплата була невелика, але й роботи було небагато. В усякому разі, значно менше, ніж в машбюро, де друкарки цілими днями строчили, як з кулеметів.
- Але ж, Тосю, - здивувалась Слава, - чому ж вам було не піти в лікарню санітаркою, раз ви вибрали медичний? І зі своєю майбутньою професією краще познайомилися б, і при вступі вам зарахували б стаж за спеціальністю.
Тося безтурботно відмахнулась:
- А, потрібно воно мені! Я і в той медінститут зовсім не хотіла, це все батько напосівся: медінститут та медінститут!
- А що ви самі хочете?
Тося на мить задумалась, потім знову засміялась:
- Нічого не хочу! Ось візьму і вийду заміж!
Сказавши це, вона раптом спохватилась і почервоніла, якщо це тільки було можливо, бо її щоки й так постійно палали маковим полум'ям. Взагалі, в Слави вже склалося враження, що всі люди тут, в Яворівську, дуже здорові і дуже життєрадісні. Може, причиною цього були тутешні кліматичні умови. Чисте, настояне на хвої повітря, напевно, не мало ніяких мікробів, а зелень довкола, затишний шум дерев заспокоювали і зміцнювали нервову систему.
Ну, а коли людина здорова і нерви в неї в порядку, то чому б їй не бути життєрадісною і веселою?
От лише Слава не могла науково обгрунтувати, чому яворівчани в переважній більшості дуже балакучі. Зрештою, вона потім знайшла і цьому явищу пояснення (чи, принаймні, їй так здалося, що знайшла). Справа в тому, що в більшості яворівчан була робота, яка вимагала великої зосередженості і напруження, тут не побалакаєш. Ну, а коли людина провела цілий робочий день мало не в абсолютному мовчанні, то їй потім просто необхідно дізнатись про всі новини, висловити свою думку і, взагалі, виговоритись. Зрештою, балакучість яворівчан не була настільки гіпертрофованою, щоб надокучати і стомлювати. Вони любили поговорити, але й вміли слухати співрозмовника.
- Тосю, - сказала Слава, обійшовши і оглянувши скирту на своєму столі з усіх боків, - даю вам бойове завдання. Розберіть ці газети. Виберіть з них «Голос праці» і постарайтесь розкласти його по номерах. Треба нам мати хоч якусь підшивку, якою вже там вона вийде. А я пішла по цехах.
Славі дуже подобалось ходити по цехах. Напевно, все-таки при будуванні цих довгих паралелепіпедів зі скла й металу довелося вирубувати ділянки лісу, але цього зовсім не помічалось. Правда, вони були розставлені за якоюсь цілком своєрідною системою, не підряд і не під прямим кутом, як це звичайно робиться. Наприклад, перший цех стояв повернений до центральної прохідної своїм торцем, а другий і третій цехи одними своїми кінцями майже торкались його, а другим розходились далеко в сторони. Слава подумала, що згори це повинно бути схоже на велику літеру У.
В неї вже наперед була склалася думка, що в цеху, а надто в цеху машинобудівного заводу, має стояти оглушливий гуркіт, пил і спека. І тому була дуже здивована, коли вперше зайшла у величезне, сповнене світла приміщення, в якому панувала мало не бібліотечна тиша. Безшумно текли стрічки конвеєрів, безшумно працювали якісь складні станки, мовчки працювали люди. Лише час від часу гудів мостовий кран, перевозячи з місця на місце зібрані конструкції, а коли машиніст подзвонив, щоб зійшли йому з дороги, то Слава аж дьоргнулась від несподіванки, настільки різким і недоречним був цей дзвінок.
За тиждень Слава склала собі бодай ще дуже приблизне уявлення про завод, знала, де який цех розташовано, які виробничі зв'язки між ними існують, їй подобалося показувати перепустку вахтерам, які «при службі» були мовчазними і суворими, зовсім не схожими на усміхнених і доброзичливих яворівчан. Подобалося, що перепустку перевіряють не лише на прохідній, а ще при вході до кожного цеху. Це сповнювало почуттям своєї причетності до чогось дуже важливого, до державної таємниці. Знали б однокурсники, де працює їхня Слава! І хтозна, хтозна: може, саме їй судилося бути першим журналістом, який побуває в космосі. А чому б і ні? Адже і Терешкова була всього лише ткалею, ото тільки, що займалась парашутним спортом.
Підсміюючись сама з себе за такі дитячі фантазії, Слава ввійшла в цех і пройшла до скляної кабіни начальника.
- А, наша преса! - сказав начальник, з яким її вже встиг познайомити Віктор Іванович.
- Преса проводить анкету серед трудівників заводу, - задерикувато сказала Слава. - Пропоную вам відповісти на три запитання. Перше: чи систематично читаєте ви «Голос праці»? Друге: який матеріал в нашій газеті вам найбільше запам'ятався? Третє: з якою статтею ви самі хотіли б виступити в газеті?
Начальник розгублено потиснув плечима:
- Ну, що вам сказати? Як читаю? Та коли потрапить в руки, тоді й читаю. А запам'яталось... що там могло запам'ятатись, адже це вам не «Правда» і не «Труд». Це ж всього лиш заводська багатотиражка. А щоб я сам писав? Та я ж - не журналіст, а інженер.
- Все ясно, - роздумливо сказала Слава. - Негативний результат - це також результат. Дякую вам. Я пішла далі.
- Пробачте, що я відриваю вас від роботи, - підійшла вона до немолодого чоловіка, який був зайнятий тим, що пропускав крізь свій станок сяючі металеві пластинки, які виходили в нього дрібно гофровані, дуже схожі на модні в цьому сезоні крепдешинові шарфики.
Чоловік озирнувся на Славу, вона ще раз пробачилась і запитала:
- Скажіть, будь ласка, як називається наша заводська газета?
Чоловік знову озирнувся на Славу, вже дещо розгублено, і при тому став дуже схожим на свого начальника.
- Здається, «Голос», - невпевнено сказав він. - «Голос» і ще якось, далі.
- Ви її читаєте?
- А що там читати? - здивувався чоловік. - Це ж багатотиражка.
- Дійсно, - погодилась Слава, - як багатотиражка, то що там читати!
І вона пішла в приймальню директора. Правда, пам'ятаючи погляд, яким зміряла її джинси секретарка Тетяна Сергіївна, єдина строга людина, яка досі їй зустрілась в Яворівську, спочатку Слава зайшла додому і надягнула коричневу спідничку і кремову блузку. Оглянула себе в невелике дзеркало і подумала, що зараз в неї досить пристойний і діловий вигляд навіть на вимоги Тетяна Сергіївни. Потім пішла до заводоуправління. По дорозі її перестріла знайома білочка, бо окрім знайомих людей в Слави тут вже завелась знайома білочка. Забачивши Славу, білочка дзвінко цокала, спускалась на землю і бігла слідом. Точніше, намагалась обігнати, ставала на дорозі і безстрашно, навіть трішечки нахабно дивилась блискучими темними очима. Слава вже знала, що з усіх ласощів білочці найбільше подобаються маленькі бублички. Дуже ловко схопивши бублик передніми лапами, білка миттю вилітала на дерево і там вішала його на гілку. А тоді знову спускалась на землю випрошувати ще один.
- Ах ти нахаба, - сміялась Слава, - ти що ж, хочеш усі дерева бубликами обвішати? Ні, так діло не піде, в мене на це грошей не стачить.
- А ви їх не балуйте, - раптом обізвався чоловічий голос в неї за спиною, так несподівано, аж Слава здригнулась. - Вони ж хитрі. Почали їх люди підгодовувати, то вони вже зовсім перестали самі про харчі дбати.
Чоловік, що так нечутне підійшов до Слави, здавався б ще зовсім молодим, якби не різкі зморшки, які не бігли від кутків очей на скроні, як це звичайно буває, а спускались вниз на вилиці. Вилиці в нього були широкі і злегка виступаючі, а очі вузькі, наче трохи косуваті, але світло-сірі. Справді, досить дивне обличчя: начебто монгольського типу, але світле, сірі очі і пряме слом'яно-жовте волосся.
Так, досить цікавий чоловік, як це Слава досі його не бачила?
-Ну і нехай!- задерикувато сказала вона. - Нехай білки стануть домашніми створіннями. Невже люди не зможуть прогодувати таке створіннячко, як білка? Адже ж годуємо ми таких псів, як доги або сенбернари?
- А для чого? - в свою чергу запитав чоловік.
- Чи все мусить бути тільки для користі? А яка практична користь зараз з домашніх псів, адже вони навіть обійстя не стережуть. Просто для радості.
- Радості не буває без смутку, - зауважив чоловік. - Пам'ятаєте, як сказав Сент-Екзюпері: «Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам побажав, щоб я тебе приручив». Для чого ж приручати, якщо від цього комусь буде боляче?
«Ого, - подумала Слава, - тут цитують Екзюпері. Як це я його досі не бачила? Які ще таємниці ховає переді мною Яворівськ?» А вголос коротко запитала:
- Ви - хто?
- А я знаю, хто ви! - засміявся чоловік. - Ви наш новий редактор багатотиражної газети і вас звати Ярослава Андріївна, тільки це ім'я вам не личить.
- Чому? - злегка образилась Слава.
- Надто багато «р» - і в імені, і в по-батькові. Дуже грізно звучить. Якби я мав на це право, я б називав вас Ясочкою.
Цю останню фразу він сказав якимсь особливим, інтимним голосом, наче вже мав на неї якісь права. Це Славі не сподобалось і, разом з тим, наче сподобалось. Досі до неї всі тут ставились дуже люб'язно, прихильно, доброзичливо, але начебто ніхто не помічав, що вона не тільки молодий спеціаліст, а й молода і приваблива жінка. Ну, нехай старші чоловіки ставилися до неї навіть з батьківською зверхністю, але взяти хоча б того ж Віктора Івановича - чи набагато він від неї старший? А говорив з нею так і дивився на неї такими ясними очима, наче йому і в голову не приходило, що має справу з жінкою. А ось цей незнайомець начебто ще й не сказав нічого, але в його очах вона вже читала таке захоплення, що раптом відчула, як нестримно червоніє. Щоб скрити це, вона швидко нагнулась, підняла з землі шишку і, широко розмахнувшись, кинула її вгору.
- Здорово, - схвально сказав незнайомець. - Ви, мабуть, займаєтесь легкою атлетикою?
Слава покрутила головою:
- Ні, спортивною гімнастикою.
- Ну, все одно, спортсменка. Тоді ви повинні почати кампанію в пресі за те, щоб у нас збудували спортивний комплекс. Чому дирекція вважає, що як ми живемо в лісі, то нам спортивний комплекс не потрібен? Футбол влітку і лижі взимку це надто мало та й не всім підходить. А спортивний комплекс з плавальним басейном, з тренерами, щоб там могли займатись усі, від дошкільнят і до пенсіонерів, просто необхідний.
Слава погодилась з ним і запитала, які б, як на його погляд, ще питання повинна поставити на своїх шпальтах їхня газета. Чоловік жваво почав розповідати про численні недоліки їхнього життя. І що вночі освітлення погане, а це ж ліс, і будинки стоять так далеко один до одного. Взимку діти в першу зміну в школу йдуть ще зовсім поночі, а з другої зміни повертаються, коли вже ніч. І книжок в бібліотеці мало, а книгарні взагалі нема. І треба б при заводі відкрити підготовче відділення політехнічного інституту, бо вечірня школа є, а що з неї толку, якщо все одно потім нікуди не поступиш. Говорив він цілком слушні речі і подобався Славі все більше і більше. Коли він час від часу злегка підтримував її під лікоть, начебто щоб допомогти перейти якийсь мікроскопічний пагорбок чи видолинку, Слава відчувала його міцні і теплі пальці, і це теж було приємно. Вона почала задавати йому різні питання, і виявилось, що він знав усе: і виконання плану окремими цехами, і репертуар кінотеатру, і недоліки в роботі лікарні. «Золота людина, - подумала Слава, - просто знахідка. Ось хто мені допоможе поставити газету на ноги. Повинна ж я згуртувати актив довкола газети, смішно думати, що я змогла б її зробити сама». І їй стало весело на душі від думки, що надалі вона зможе часто зустрічатись з цим таким цікавим чоловіком, і разом з тим вона начебто заспокоїла свою совість аргументом, що це ж буде в інтересах діла, виключно в інтересах діла. Бо ніяке так зване особисте життя наразі в неї не заплановано. Вийти заміж - це поставити хрест на своїй кар'єрі, а вона, Слава, знає, що здатна на більше, ніж заводська багатотиражка. Ось коли вона досягне пенсійного віку, то охоче вернеться сюди і буде тут вже працювати до кінця, немолода, досвідчена, з великим і цікавим життям за спиною. А зараз...
Слава спохватилась, що зараз збиралась іти до директора, а вона поставила собі за тверде правило - обов'язково доводити до кінця кожен замір. Отож вона, хоч і з деяким жалем, простягнула руку своєму новому знайомому. Чи точніше, все ще незнайомому, бо ж вона досі так нічого про нього не знала.
- То ви скажете, нарешті, як вас звати і хто ви, чи бажаєте залишитись інкогніто?- жартівливо запитала вона.
- Хіба в нашому селищі можна залишатись інкогніто? - заперечив він. - Та тут не встигне розвиднітись, як вже всі знають, що кому вночі снилось. Я працюю майстром в третьому цеху, а звати мене так просто, що простіше нікуди - Іван.
«Іван, Іван, - думала Слава, підіймаючись сходами. - І зовсім це в наш час не просте ім'я. Навпаки, рідке і вишукане. Просте ім'я зараз Едуард або Руслан. А це Іван. Іванко. Івась».


***
Ідучи до директора, Слава ще раз продумувала всі недоліки редакційного приміщення. Отже, перше - тісно, два - брудно, три - друкарка заважає і їй заважають, чотири... Тут Слава запнулась. Справа в тому, що кімната редакції була в самому кінці коридору і акурат поряд з чоловічим туалетом. Нічого дивного, що саме цей закуток чоловіки використовували для куріння. Можливо, для попереднього редактора таке сусідство не мало значення, але тепер, коли в редакції дві молоді жінки, а точніше - двоє молодих дівчат... Але й сказати про це директорові Славі було незручно.
Директор виявився якраз під пару своїй секретарці (чи це він підібрав секретарку собі під пару?). Немолодий, зі строгим обличчям і сухуватими манерами, він, зрештою, прийняв Славу цілком чемно, запросив сісти і поцікавився, як Слава влаштувалась і як їй тут подобається. Славі раптом прийшла в голову геніальна ідея, і вона сказала:
- Мені тут все дуже подобається за винятком приміщення редакції.
- Так? А то чому?
І тут Слава дала хід своїй ідеї:
- Скажіть, будь ласка, а коли ви там були востаннє?
Директор звів брови і глянув на Славу так, начебто вона сказала несусвітню дурницю, але він їй пробачає це, беручи до уваги її молодість.
- Боюсь, що я там взагалі не був. Якби я почав обходити всі кабінети заводу...
- Але ж в цехах ви буваєте, - вперто сказала Слава.
- Так це ж цехи!..
- Це теж цех. Цех, який формує світогляд людей, їхнє ставлення до праці. Чи вас душі людей не цікавлять, головне, щоб був план?
Директор знову глянув на Славу так, як дивляться дорослі на дитину, але в його очах вже не було того виразу, наче вона сказала несусвітню дурницю. Він навіть усміхнувся.
- Що ж, обіцяю вам, що найближчими днями знайду час, щоб провідати вас на робочому місці. У вас ще якісь справи?
- Ні, - відповіла Слава, - дякую, це все.
Вона вийшла в приймальну і підійшла до столика, де лежала розкладена пошта для відділів. Як і слід було чекати, для неї не було нічого, бо виявилось, що жодних газет і журналів для редакції не виписувалось, а листів їй ще ніхто не писав. Слава захопила пошту для парткому і тут звернула увагу, що секретарка саме обдзвонює начальників цехів і викликає на п'ять годин до директора на нараду. Перед нею лежав список, в якому вона червоними галочками відмічала тих, кому вже додзвонилась. Славі було з-за плеча секретарки видно цей список, вона швидко пробігла очима стовпчик прізвищ, але свого не побачила.
- Пробачте, - сказала вона, знову відкриваючи двері в кабінет директора, - пробачте, але в мене до вас ще одне прохання. У вас о п'ятій годині нарада з начальниками цехів. Чи могла б я бути на ній присутньою?
Директор звів голову з-над паперів і на цей раз подивився на неї навіть з інтересом.
- Якщо вам це буде цікаво, то будь ласка.
Слава хотіла сказати щось на кшталт того, що редактор заводської газети повинен найбільше бути в курсі справ, бо коли він не знатиме якнайдетальніше всіх справ, то про що ж тоді писати... Але директор вже знову опустив погляд, на папери, які лежали перед ним, і Славі не лишалось нічого іншого, як тихо причинити за собою двері.
З пачкою газет вона зайшла в партком і заговорила в дещо агресивному тоні:
- Вікторе Івановичу, чому ви вважаєте, що журналісти не повинні читати газет?
- Звідки ви це взяли? - здивувався він.
- А чому ж тоді для всіх відділів заводоуправління передплачено якісь видання, лише редакція нічого не отримує?
Віктор Іванович знизав плечима:
- Знаєте, якось зі старим редактором в нас не виникало такого питання. Якщо йому треба було проглянуті центральну пресу, то він приходив у кабінет політпросвіті і читав там підшивки. Йому це було неважко.
- Мені теж це неважко, - сказала Слава. - але чому це важко робити працівникам бухгалтерії, наприклад? Що вони отримують «Фінанси і кредит», це цілком справедливо. Але чому на бухгалтерію виписано ще й «Правду», «Радянську Україну», «Робітничу газету» і навіть «Моделі сезону»? На інші відділи теж. І лише редактор газети, який вже своєю посадою зобов'язаний знати, що друкується в центральній пресі, мусить обходитись підшивками в кабінеті політпросвіти?
Віктор Іванович довгу мить мовчав і роздивлявся Славу так, наче вперше її побачив. Або, точніше кажучи, вперше побачив в ній не просто дуже молоду і наївну дівчину, якій треба протегувати, а й особистість, з якою треба рахуватись. Мабуть, вперше в голові в нього промайнула думка, що з оцією Ярославою Андріївною буде нелегко працювати, бо в неї можуть бути свої погляди на різні справи, і вона ці погляди буде відстоювати до кінця. Он яке в неї вольове підборіддя! Це ямочка на підборідді лише виглядає такою милою, а насправді вона свідчить пре незламну силу волі. Недаремне ж майже всі видатні воєначальники мають саме таке роздвоєне підборіддя.
- Гаразд, Ярославо Андріївно, ви маєте цілковиту рацію, - обізвався він нарешті. - Зараз саме проводиться передплата на наступний рік, скажіть, що вам потрібно, то з нового року будете отримувати.
- Районну газету. І всі обласні. І ще «Журналиста», - миттю обізвалась Слава.
Потім вона назвала ще кілька центральних видань і вийшла з парткому з відчуттям перемоги. Як там буде з візитом директора і з приміщенням, це ще невідомо, а тут вона таки досягла свого. Звичайно, була в неї така надія, що Віктор Іванович забере газети в якого-небудь відділу і віддасть їй, але як ні, то ні. Скільки вже тут залишилось до кінця року - трохи більше трьох місяців. Переживемо!
До наради в директора ще залишався час, і Слава подумала, що не завадило б пообідати. В їдальні було два зали, але що саме закінчилась зміна, то в обох було чимало людей. Слава стала в довгу чергу і, підштовхуючи поперед себе піднос, поставила на нього тарілку з салатом з помідорів та огірків, склянку з компотом, замовила в роздатчиці юшку з локшиною. Черга рухалась дуже поволі, затримуючись на кожному кроці, бо хоч більшість страв уже було розкладено на тарілках, компот розлито в склянки, чай і какао кожен наливав сам, та й роздатчиця, наливши кілька тарілок юшки та борщу, стояла і весело перемовлялась зі знайомими, але всіх затримувала каса . Бо ж кожному треба порахувати, потім кожен починав шукати потрібну суму грошей, потім чекав здачі. Зрештою, видно, всі тут звикли до такого повільного темпу в їдальні, може, навіть після напруженого робочого дня їм подобалось отак стояти, вже нікуди не поспішаючи, поговорити зі знайомими, пожартувати з симпатичною роздатчицею. Але Славі довелось їсти похапцем, щоб не запізнитись на нараду. Запізнюватись ніяк не можна було, тим більше що сама напросилась.


***
- Здається, все, - сказав директор. - В кого будуть якісь питання?
Кілька секунд в кабінеті панувала тиша, і директор вже саме хотів сказати, що всі можуть бути вільні, коли підвелась Слава.
- Дозвольте мені? - її голос ледь-ледь тремтів. Ні, навіть не те, щоб тремтів, а просто після чоловічих голосів прозвучав дуже дзвінко.
Директор знову звів брови. І якого коника ще викине оця дитина, яку прислали до них редактором їхньої багатотиражки? З попереднім редактором ніяких клопотів не було, його взагалі майже не було видно і чути. Газета виходила регулярно, а що ніяких особливо цікавих матеріалів не було, то чого вимагати від газети такого рангу? А це молоде, та гаряче. Хоча ні, гарячою її не назовеш, хоч і молода, але відчувається в ній спокійна розсудливість. І тримається так впевнено, ось говорить перед чужими людьми і хоч би тобі запнулась.
- Я хотіла познайомитись з підшивкою газети, в якій маю працювати, хоча б за рік, щоб знати, яку політику вона проводила і які питання порушувала. На жаль, виявилось, що на заводі нема жодної підшивки своєї газети, хоч саме газета і є писаною історією заводу. Саме з неї ми могли б дізнатись, які проблеми нас мучили в минулому, які поразки і перемоги ми пережили, які люди були кращими. Наразі мені вдалося проглянути всього кілька номерів «Голосу праці». В кожному є передмова - скорочений варіант передової з якої-небудь центральної газети. Окрім того, в одному номері списки робітників нашого заводу, удостоєних урядових нагород; в другому - програма школи комуністичної праці; в третьому - правила протипожежної охорони. Я вважаю, що так використовувати газетну площу - це марнотратство. Я провела невеличке самодіяльне соціологічне обслідування і встановила, що практично ніхто систематично не читає заводську багатотиражку, а деякі навіть не знають, як вона називається. І вже достоту всі, від... - вона на мить запнулась, кинула погляд в бік директора і таки продовжила: - від директора почавши і до рядового робітника, вважають, що в заводській багатотиражці ніяких цікавих чи вартих уваги матеріалів не може бути.
Вона зупинилась, щоб перевести подих, бо таки дуже хвилювалась, хоч зовні цього й не було помітно. Саме зараз вирішувалась її доля: буде в неї така газета, яку вона уявляє, чи залишиться їй за прикладом попередника передруковувати чужі передові і забивати решту площі чим попало.
- Продовжуйте, Ярославо Андріївно, ми слухаємо вас, - підбадьорив її директор. - У вас є якась конструктивна програма чи наразі ви займалися лише тим, що підраховували недоліки минулого?
- В мене наразі є лише дві пропозиції, - сказала Слава. - Я б хотіла, щоб кожен з головних спеціалістів заводу, начальників відділів і цехів написав для газети по одній статті, де б розповів про сучасний стан на заводі і про перспективи в майбутньому. Така стаття буде в кожному номері замість передової. І щоб мені не довелося бігати за кожним зокрема, а щоб це було як партійне доручення. Ми з Віктором Івановичем складемо список, звичайно, погодивши строки з кожним автором, але щоб потім вже це було законом.
І ще я вважаю, що газета повинна порушувати якісь проблеми, а не друкувати правила протипожежної безпеки.
- Наприклад?..- насмішкувато кинув хтось. Але Слава вже цілком заспокоїлась, а репліки «з місць» її нітрохи не бентежили. У них в університеті куди важчі дискусії були, і треба було, не розгубившись, відбивати всі удари. А тут якщо і був удар, то відбити його було простіше.
- Наприклад, ви, - з повним самовладанням звернулась вона до автора репліки, - тільки-но скаржились, що чимало робітників на п'ять, а то й на десять хвилин запізнюються з обідньої перерви. А чому запізнюються, ви цікавились?
- Недисципліновані, ось чому, - дещо непевно відповів начальник складального цеху.
- Недисциплінованість, та й годі? Скажіть, а ви в обідню перерву ходите в їдальню? Ні? Відразу видно, а то б знали, скільки часу там доводиться простояти в черзі.
- Ви хочете сказати, що треба збільшити кількість їдалень? - запитав директор. - На жаль, це зараз неможливо, в нас нема грошей. І в наступному році не буде.
- Можна не будувати нових їдалень. Можна ввести комплексні обіди.
- Які це комплексні? - поцікавився хтось.
- А ось такі. Наприклад, комплекс номер один: салат з огірків, борщ, котлета з макаронами, компот. Або комплекс номер два: салат з капусти, рисовий суп, риба зі смаженою картоплею, яблучний сік. Це, розуміється, я для прикладу кажу. Роздатчиця не стоїть і не чекає, що їй замовлять, а готує на підносах готові обідні комплекси. Ви зарані знаєте, скільки це коштує, і можете підготувати потрібну суму. Касир не рахує кожному зокрема, а весь час пробиває одну й ту ж цифру.
- А що, це діло! - зацікавлено сказав хтось. - А то, правда, ввели в експлуатацію три нових цехи, скільки народу прибуло, а їдальні залишились ті ж самі.
- Не звик наш народ до такого, - з сумнівом сказав головний бухгалтер. - У нас кожен звик вибирати те, що йому хочеться, а тут тобі ніби насильно нав'язують.
- Не треба відразу переводити всі їдальні, - заперечила Слава, -  нехай це буде один зал. Нехай люди мають свободу вибору: хочеш мати меню на власний смак - стій в черзі, хочеш швидко пообідати - бери комплекс.
Присутні неголосно загули, перемовляючись межи собою, але директор їх втішив.
Що ж, Ярославе Андріївно, ви подали справді корисну ідею. Василю Степановичу, - звернувся він до свого зама по господарській частині, - давайте з директором їдальні зайдете до мене, - він перегорнув перекидний календар перед собою, - ні, завтра я не зможу, післязавтра о дев'ятій ранку, гаразд? І ми поговоримо про все докладно. А Ярослава Андріївна проведе в газеті відповідну кампанію, щоб пояснити людям переваги нової форми обслуговування. Домовились, Ярославе Андріївно?
- Ну, звичайно, - підтакнула вона.
І хоч директор з самого початку називав Славу лише по імені та по батькові (може, парторг розказав йому про той випадок?), але Славі здалося, що лише зараз він справді назвав її по імені та по батькові тому, що вона цього заслуговує. А не просто так собі.
Вона поверталась додому, аж злегка підстрибуючи від надміру почуттів, що сповнювали її душу, бо так же в неї все здорово виходить з самого початку. І показала, що вона хоч і поняття не має про машинобудування, але може принести якусь користь. І всі ці головні та начальники від неї тепер нікуди не дінуться, будуть писати статті, як миленькі. Ну, звичайно, доведеться їм допомагати, але ніяких там: «Ось я вам дам усі дані, а ви вже самі напишіть». Не така вже це мудрість - просто і толково розповісти про те, чим ти займаєшся. Вища освіта у всіх є, а ще ж на вступних екзаменах в інститут писали твори і то про такі речі, в яких ні в зуб нічого не тямили. Наприклад, «Порівняльна характеристика Онєгіна і Печоріна», - Валерій Брюсов ще чи не в тисячу дев'ятсот п'ятому році глузував з цієї теми, а ми й досі пишемо.
- Ну, як, Ярославо Андріївно, робочий день вже закінчився?
Голос знову прозвучав так зненацька, що вона аж здригнулась.
- А, бодай вас! - з легкою досадою обізвалась вона. - Вже вдруге сьогодні ви мене лякаєте. І що у вас за звичка підходити так тихо?
Іван засміявся:
- А я люблю захоплювати жінок зненацька. Лише тоді вони бувають щирими, бо не встигають надягнути маску. А тут ще й природні умови сприяють: за деревами не видно. На порожньому міському проспекті так не підійдеш. Я бачу, у вас хороший настрій?
- Так, - з викликом сказала Слава, - в мене чудовий настрій.
- А він у вас не зіпсується, якщо я вас запрошу на дуже сумний фільм? Бо в нас тут вибору нема: єдиний Палац культури, а там двохсерійний індійський фільм «Любов і помста».
Слава кинула на нього швидкий погляд і відразу відвела очі. Ні, таки їй не здалося вдень, що він на неї дивився особливо, не так, як всі інші. Хм, і що ж тепер робити? Відмовити, бо як би він не подумав, що отак з першого погляду взяв її серце в полон? Як там співається в тій старовинній пісеньці: «Білий лицар взяв моє серце в полон»? Там, здається, чорний лицар, але то не має принципового значення. А, була - не була, підемо! Нехай там він собі думає, що хоче, а вона, Слава, завжди зуміє поставити його на місце, якщо буде потреба. Вона вже сім вечорів просиділа в своїй чарівній окремій квартирі, яка почала їй набридати. Це були, мабуть, перші вечори в її житті, що вона їх проводила ось так, в повній самотності; спочатку це було незвично і тому цікаво, але тепер...
- Гаразд, - весело сказала Слава, - приймаю ваше запрошення і навіть не заперечую, щоб ви напоїли мене ситром або мінеральною водою. Всі ваші кухарі, мабуть, закохані і пересолюють страви.
Вони подивились довгий і дуже нудний фільм, де були і жахливий негідник, і янгольські невинна й лагідна красуня, і закоханий в неї мужній красень, який через свою прямодушність все попадав у сильця, розставлені негідником. Було вилито ціле море сліз, було стільки зітхань, що вони цілком могли б підняти справжню бурю на тому морі. Сльози, як і сміх, бувають заразливими. Слава чула, як в різних місцях залу починають шмигати носами жалісливі жінки. Іван все намагався взяти її за руку, але Славина рука кожного разу спритно вислизала з його долоні. Нарешті Слава не витримала:
- Ідемо звідси, - шепнула вона йому, - а то стільки вологи, що цвіллю взятись можна.
Вони йшли через нічний ліс, в темному небі крони сосен шуміли таємниче і насторожено. День був ще такий по-літньому теплий, а зараз вже з глибин лісу тягнуло холодом. Слава обхопила себе долонями за голі лікті і зіщулилась. Іван зняв з себе піджак і накинув їй на плечі. Слава слабо запротестувала, але навіть не пробувала скинути піджак. Під ним було так тепло і затишно, і тепло було цілком особливе, зовсім не таке, як від батареї центрального опалення чи електрокаміну. Це було живе тепло, воно струмувало ледь помітний, а все ж відчутний чоловічий запах.
Біля «Валентини» нерішуче зупинились. Правду кажучи, Славі ще не хотілось спати і вже не хотілось розлучатись з цим таємничим Іваном, але вона розгнівалась сама на себе, впіймавши себе на отому «вже». Тільки цього їй не вистачало - закохатись з першого погляду і то в людину, про яку ти нічого не знаєш!
-  Ясю... - сказав Іван і, взявши за борти піджака, обережно, але міцно притягнув її до себе. - Ясочко...
Він не взяв до уваги, що Слава багато років займалась спортивною гімнастикою. Один рух - і Слава була на волі на віддалі щонайменше п'яти кроків.
- Ого, а у вас в Яворівську скрізь звикли діяти в темпі? - насмішкувато запитала вона. - Добраніч! Дякую за кіно.
І її каблучки застукали по хіднику.


***
Подзвонила строга секретарка Тетяна Сергіївна:
- Ярославо Андріївно, ви в себе? Директор просив вас нікуди не відлучатись: о десятій годині він хоче зайти до вас.
Слава обережно поклала трубку і оглянула редакційну кімнату, як полководець оглядає поле майбутнього вирішального бою.
- Тосю, - сказала вона, - приготуйтеся, нам зробить візит найвище начальство.
Тося не знала нічого про Славині плани, але з її вигляду зрозуміла, що готується щось незвичайне.
- Може, я помию підлогу? - нерішуче запропонувала вона.
 - В жодному разі! - категорично відхилила її пропозицію Слава. - Навпаки, розсуньте штори, щоб сонячне проміння висвітило брудні стіни. Тепер цей стілець поставимо ось сюди. А всі папери з шухляд витягнемо і покладемо на столі, все одно всі рейки обламались ще в доісторичну епоху, і шухляди просто стоять одна на одній. І ще одне, Тосю. Візьміть, будь ласка, які-небудь папери і передруковуйте їх весь час, поки директор буде тут. Друкуйте з найбільшою швидкістю, на яку ви здатні.
- Але ж я буду заважати вам розмовляти,- здивувалась Тося.
- Заважайте, Тосенько, заважайте! Саме цього я від вас і чекаю. Клацайте якомога голосніше і не зупиняйтесь ні на хвилину. Хіба що сам директор або я попросимо вас зупинитися. Але й тоді скажіть мені невдоволено: «Але ж, Ярославе Андріївно, ви самі сказали, що це треба терміново!»
- Але ж, Ярославе Андріївно, ви самі сказали, що це треба терміново! - повторила Тося і нестримно зареготала: - Ой, я не можу! Ви з мене актрису хочете зробити.
- Кожна жінка - природжена актриса, - відповіла Слава, - і ще природжений стратег і тактик, хоча протягом тисячоліть всі ці її якості використовувались виключно для сімейного життя. А це все одно, що комп'ютером підраховувати здачу за коробку сірників. Пора нам, жінкам, виходити на широку арену.
Директор прийшов хвилин п'ять одинадцятої: мабуть, коли він говорив про десять годин, то мав на увазі, що о десятій вийде зі свого кабінету.
- Ну, преса, показуйте, як ви живете! - трохи зніяковіло, а тому перебільшено бадьоро сказав він, з порогу вітаючись. Тося у відповідь щось тоненько пискнула і тут же знову повернулась до машинки і забарабанила по клавішах з такою силою, наче кожним ударом повинна була забити гвіздок.
Директор примружив очі, бо в цей час сонце саме заглядало просто в їхнє вікно, а штори Слава зумисне розсунула. Звичайно, їй хотілось, щоб директор звернув увагу на линялі штори, але потім вона прийшла до висновку, що коли їй вдасться довести свій задум до кінця, то штори вже не матимуть значення. Зате було особливо ясно видно колись, можливо, перлисто-сірі, а зараз брудно-сірі та ще й з численними плямами стіни. Ще зачувши кроки за дверима, Слава схопила паку старих газет, а коли директор зайшов, з розмахом опустила їх на стіл, від чого в сонячнім промінні встав стовп куряви.
- Заходьте, заходьте, - гостинно запросила вона. - Редакція - це те місце, де завжди раді бачити гостей. Чим більше людей до нас заходить, тим дійовіша, значить, є газета. Сідайте, будь ласка.
Директор підійшов до стільця, який стояв перед письмовим столом, а Тося кинула на нього сполоханий погляд, але потім озирнулася на Славу і лише прикусила губу. З чотирьох стільців, які стояли в редакції, в одного була зламана ніжка, і саме цей стілець Слава поставила біля свого столу. Вона не могла не знати, що це поламаний стілець, бо ще тримала ніжку і припасовувала її. Невже вона хоче, щоб директор впав? Ну, це буде якось...
Проте Слава не допустила, щоб директор потрапив в таке незручне становище.
Ой, підождіть, підождіть! - закричала вона в останню мить. Це ж, по-моєму, той стілець, що з поламаною ніжкою. Ну, так і є. Я впізнаю його по обдертій спинці. Хвилиночку, в нас ще є один цілий стілець.
Директор сів і від цієї сценки, яка щойно розігралась, відчув себе ще більш незручно. Він, дійсно, майже щодня бував в якому-небудь цеху, але ніколи не був у жодному з кабінетів заводоуправління. Ну, хіба в парткомі чи до головного інженера загляне, коли щось на ходу треба сказати. А так викликав до себе потрібного працівника і всі справи вирішував у своєму кабінеті. Навіть не думав, що в заводоуправлінні є такі незатишні та й просто занедбані кабінети.
- Ну, як у вас справи? - голосно запитав Славу.
- Добре! - весело закричала Слава. - Ми з Віктором Івановичем склали список всіх головних спеціалістів і начальників цехів, запланували їх виступи в газеті, довели до відома кожного, коли він повинен здати матеріал. Вам хочемо запропонувати виступити зі статтею під Новий рік. Розкажете про наші завдання в наступному році. Чи, може, краще по підсумках цього року?
- Я думаю, по підсумках краще начальник планового відділу! - закричав директор.
Тося тарахкотіла так, що розмовляти звичайним тоном було неможливо.
І тут Слава розіграла другий задуманий епізод.
- Тосю! - закричала вона, може, навіть крихту голосніше, ніж справді було потрібно. - Тосю, ви могли б кілька хвилин перепочити? Дуже важко розмовляти.
І тут Тося гордо повернула голову, як розгнівана королева, кинула невдоволений погляд в сторону Слави й директора і ображено сказала:
- Але ж, Ярославе Андріївно, ви ж самі сказали, що це дуже терміново. В друкарні чекати ж не будуть.
Ох і Тося! Дійсно, природжена актриса! Слава покусала губи, щоб не засміятись, і перебільшено-діловито звернулась до директора:
- Ми вже почали публікацію матеріалів про вигоди комплексних обідів. Запланували робкорівський рейд в нашу лікарню, бо на неї багато скарг. І ще збираюсь в наш Палац культури, він же після літа повинен починати роботу художньої самодіяльності, гуртків, клубів по інтересах, то, мабуть, зараз саме на часі буде про це розповісти в газеті.
- Ну, що ж, - сказав директор, підводячись, - я радий, що ви в нас так швидко акліматизувались. І що у вас стільки задумів. Коли у вас трапляться якісь труднощі - звертайтесь до мене.
Він критичним поглядом обвів стіни, вже зібрався виходити, але на півдорозі затримався:
- Може, в вас зараз є якісь прохання?
- Так, - сказала Слава. - Я б просила, коли у вас наради, щоб Тетяна Сергіївна попереджувала про це мене.
- Якщо вам це цікаво... - дещо здивовано сказав директор.
Слава подивилась просто йому у вічі.
- Кожен керівник, як мінімум, повинен знати роботу тієї ланки, якою він керує. Газета повинна висвітлювати роботу всіх ланок. Отже, редактор повинен знати роботу всього заводу...
Тут вона зробила паузу, опустила очі, потім кинула лукавий погляд в бік директора і докінчила:
- Приблизно, як директор.
Провівши директора за двері. Слава вернулась і кинулась обнімати Тосю:                              
- З новосіллям, Тосенько, з новосіллям!
- Що? Він вам пообіцяв? - допитувалась Тося.
- Ні, він нічого не пообіцяв. Але або нас найближчими днями переселять в достойне нас приміщення, або я нітрохи не розбираюсь в психології директорів.


***
З кожним днем Слава відкривала для себе в цьому Яворівську щось нове. В звичайному невеликому містечку або селищі все відразу видно. А тут порозкидані в лісі будинки, що за деревами їх і не побачиш. Ідеш вже знайомою асфальтовою доріжкою і раптом помічаєш відгалуження вліво. З цікавості повертаєш вліво і потрапляєш в район отих котеджів на дві сім'ї. Тут вже ліс відступив перед садами і городами, біля кожного будинку рясно цвіли квіти, переважно червоної або жовтогарячої осінньої гами. На порослій споришем вулиці грались діти.
Слава пішла вздовж низки котеджів, з цікавістю заглядаючи в двори поверх огорож, хоч і розуміла, що це, може, нескромно. А проте стиль життя в отаких маленьких будиночках значно відрізняється від стилю у великих будинках. Здавалося б, у великому будинку люди повинні бути тісніше зв'язані межи собою, бо ж їх розділяють лише стіни, іноді дуже тоненькі, а треба тобі кілька сірників чи жменька солі, то можеш оббігати добрий десяток сусідок, навіть не виходячи для цього на двір. А тут ось в кожного свій окремий дім (ну, нехай півдому), та ще кругом город, шпалери кущів, стіни гаражів. А проте навіть зараз в Слави, яка вперше сюди потрапила, було таке почуття, наче вона тут всіх добре знає. Людей не видно, а разом з тим здавалось, наче вони тільки-но тут були і раптом зникли. Славі чомусь спали на думку «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері. Саме такий настрій викликали вони: начебто, тихо, мирно, все довкола так просто, і все ж ти відчуваєш, що стоїш на порозі якоїсь таємниці, що тебе чекає щось незвичайне. Але наразі спокійно, ти просто йдеш біля порожніх людських осель. Ти ніколи цих людей не бачила, але відразу дізнаєшся про них багато. Ось тут є маля, бо на шворці сохнуть пелюшки. Тут або молодий господар, або дорослий син, бо перед верандою стоїть напіврозібраний мотоцикл. Тут на розкладеному шезлонзі недбало кинуто книжку обкладинкою догори. Тут дбайливо підв'язані кущі помідорів, обвішані яскравими, як жар, овочами. А біля будинку напроти, точно на тому самому місці, натягнено волейбольну сітку.
Вулиця закінчувалась невеличкою площею, довкола якої стояли павільйони з написами «Хліб», «Овочі», «Продтовари», «Промтовари». Слава подумала і зайшла в «Продтовари».
Здивувалась, побачивши сир, якого ні разу не бачила у великому гастрономі, де купувала досі всі продукти. Але, видно, тут він теж появився випадково, бо біля прилавку стояла черга, чоловік двадцять. А точніше, жінок з двадцять, бо чоловіка там не було ні одного. Мабуть, тому і було так порожньо біля котеджів, що всі господині збіглися сюди. Слава вирішила, що вона може дозволити собі постояти в черзі. Зараз вона не має ніякої нагальної справи, а постояти і послухати розмови жінок може бути цікаво і корисно. Адже газета повинна писати не лише про виробництво, але й про побут. А де ти краще дізнаєшся про побут, ніж в черзі домогосподарок, які стоять за якимсь дефіцитним товаром?
Саме перед Славою стояла худорлява жінка з гарним хвилястим волоссям кольору осіннього листя. Таке вже не жовте, але ще й не коричневе. І, разом з тим, рудим його не назвеш. Дуже оригінальний колір, назви якому Слава не знала. Правою рукою жінка злегка спиралася на скляну вітрину, мимо якої вони просувались, і Слава звернула увагу, що жінка має гарні і дуже білі руки з тонкими довгими пальцями. Справді, дуже гарні руки, може, занадто худі, бо кістки аж посвічуються, натягуючи тонку бліду шкіру. Ось тільки нігті в неї були занедбані, стерті і не те, щоб брудні, але щось чорне, може, кіптява від каструль, пов'їдалась в пальці. Жінка стояла мовчки, наче чужа в цій черзі, де, здавалось, всі знають всіх. Вона не вступала ні в які балачки, але й до неї ніхто не звертався з питаннями. Слава не могла опертися враженню, що в цій жінці є щось незвичайне, їй навіть здалося, що від жінки пахне якимись особливими парфумами з тонким і гіркуватим запахом. Вмовляла себе, що цього не може бути, бо повітря в магазині було дещо задушливе, щедро насичене запахом продуктів, які тут продавались, більш за все запах маринованих оселедців, то де ж би тут пробитись парфумам. А надто такому запахові - тонкому і гіркуватому. І все ж варт їй було глянути на те волосся перед собою, як вона відчувала цей запах. Слава сама не розуміла, чому її так зацікавила ця жінка. Вона була тверезою дитиною свого тверезого двадцятого віку, тож звикла находити всьому логічне пояснення і не вірила, що між людьми можуть виникати якісь стосунки, не підвладні законам логіки. Ну, бо справді: ми вибираємо собі друзів не за якимсь таємничим голосом згори, а тому, що з цими людьми в нас спільні погляди, спільні інтереси, що в нас однакові характери або якщо й неоднакові, то наші недоліки і достоїнства співпадають, як зубчаті коліщата. Кажуть: ах, любов! Ах, вічна таємниця! За що він любить її? За що вона любить його? А воно ж все просто і ясно. Любов - це всього-навсього інстинкт продовження роду, ось цей інстинкт і знаходить найбільш відповідного партнера, щоб гарантувати появу життєздатного потомства. Оце і все. Але що з появою нового органу сприймання роль старих зменшується, так і з появою свідомості в людини інстинкт не те, щоб зовсім відмер, а зійшов приблизно на рівень нюху. Собаці, щоб познайомитися з якимсь новим предметом, треба його насамперед обнюхати, а для людей більшість предметів взагалі не мають запаху. Так от, повертаючись до любові: якщо на світі існує нещасна любов, то це лише наслідок згасання інстинкту в людині. Ми ще не здатні підбирати собі партнера свідомо, покладаємося на те, що «серце саме впізнає», а серце, тобто інстинкт, нас нерідко підводить. Чому в тварин не буває ніякої нещасливої любові?
Поки Слава отак собі міркувала, черга потрохи просувалась вперед. Ось вже й жінка, що стояла перед нею, купила, що їй треба було, і, відходячи від прилавка, повернулась до Слави обличчям. І тут Славі раптом здалося, наче в неї ударило дві блискавки. Перша - це було захоплення вродою жінки. Прекрасний тонкий профіль, незвичайно біла шкіра, а крізь неї просвічували блакитні жилки, над темно-карими очима вигинались темні брови. Тільки було це обличчя якесь замкнуте і сумне. Можна навіть сказати, що в цьому обличчі було щось трагічне. А друга блискавка - це потрясіння від того, що на цьому прекрасному обличчі виднівся синець. Бридкий, наче жаба на білій лілеї, в тій стадії, коли синець вже з синього стає зеленкавим, він розлився під лівим оком жінки, спускаючись на вилицю. Слава невідривно слідкувала за жінкою, яка йшла до дверей, аж забула, що це ж зараз її черга давати замовлення продавщиці.
- Це - хто? - запитала вона продавщицю, впевнена, що та мусить знати всіх своїх постійних покупців.
- Оця, що перед вами стояла? - продавщиця була привітною і, раніше б це назвали балакучістю, а тепер для нього знайшли більш наукове слово «комунікабельність», отож, продавщиця була комунікабельною, як всі яворівчани.- А це Ізольда Корнієнко.
Взявши сиру і масла, Слава поверталась в свою «Валентину», а в неї перед очима все стояло прекрасне обличчя з синцем під оком. Йшла сосновим лісом, де так пахла нагріта сонцем глиця, а їй все пахло гіркувато.


***
- Ярославе Андріївно, нас переселяють! - зустріла її Тося збудженим вигуком.
- Та-ак! - вдоволено протягнула Слава. - А я вам що говорила, Тосенько! Я вас поздоровляла з новосіллям чи не поздоровляла? А куди нас переселяють? Бо це ми ще подивимось - погоджуватись нам чи ні.
- Ой, ні, ні, погоджуватись! Нас переселяють на другий поверх, де кабінет директора і взагалі найголовніше начальство. І нам дають аж дві кімнати. Сказав зам по господарській частині, як йому говорив директор, що друкарка має сидіти окремо. Бо ж редактор повинен розмовляти з людьми, а потім писати, а потім читати і, взагалі, думати, а як це робити, коли над твоєю головою цілий день строчить  кулеметом друкарська машинка?
- Вчіться, Тосю, - хвалькувато сказала Слава, - вчіться, як на цьому світі жити. Зверніть увагу, ми зовсім не скаржились на жахливі умови праці, нічого не просили і не вимагали. Якщо я тепер звернуся до директора з яким-небудь проханням, він не зможе сказати, що я йому надокучила зі своїми проханнями. До речі, Тосю, ви не могли б мені сказати, хто така Ізольда Корнієнко?
Тося подивилася трохи розгублено, бо ніяк не могла зрозуміти, що спільного має Ізольда Корнієнко з їх новим приміщенням.
- Ну, як же, знаю, - сказала вона. - Це жінка начальника відділу постачання. Яка вона красива, правда? Ви її бачили?
- Бачила, - похмуро відповіла Слава. - І синець в неї під оком бачила. Ви не знаєте, звідки він там міг взятись?
Тося глибоко зітхнула і раптом стала схожа на стареньку бабусю, щоправда, дуже рум'янощоку бабусю, яка вболіває над недосконалістю світу.
- Значить, знову її чоловік побив.
- Що, - здивувалась Слава. - її б'є чоловік?
- Ой, ще як! Він як п'яний, то злий, що його всі бояться. А вона ж така красива, то він її дуже ревнує.
- Це так звана чоловіча логіка, - зауважила Слава. - Якщо боїшся, що жінка може тебе покинути, то побий її, і тоді вже вона тебе напевне покине. Хоч тут, як видно, не покидає.
- Ну, куди ж їй кидати? - жалібно сказала Тося. - В них же двоє дітей, куди вона з ними дінеться? І на що буде жити? Вона ж ніде не працює. І взагалі, вона його боїться.
- Ну, гаразд, вона боїться, а що ж так звана громадськість? Вона теж боїться?
Тося знизала плечима:
- Не знаю я, Ярослава Андріївно. Просто, скільки я пам'ятаю, то вони так живуть. І вона вже не один раз ходила з синцями. І завжди така сумна-сумна. Зрештою, вона мало куди й ходить, хіба що в магазини. А так завжди сидить в себе вдома, влітку на городі порається. Та й живуть вони в котеджах, а я там сама рідко буваю.

***
Почались дощі. Тихі, одноманітні, затяжні. Слава прокидалася вранці і вслухалася в шум за вікном. Заплющувала очі і уявляла собі, що вона живе на самому березі моря, а це шумлять морські хвилі. Вона любила літо і сонце, їй не хотілось дощової осені. Зрештою, вмовляла вона себе, це ж іще не осінь. Адже всього перші числа вересня, ще буде тепло і сонце. Ще буде оте бабине літо. Ну, а через осінь якось перебредемо, зате зима тут повинна бути гарна. Білий сніг, червоні стовбури і зелені крони сосен. А якщо до цього ще блакитне небо і сонце? Тепер Слава уявила собі, як похрускує під ногами сніг, як він пахне (так-так, бо сніг пахне!). Вона подумала, як гарно буде ходити на лижах. Треба тільки написати мамі, щоб прислала лижний костюм і червоного мохеру, то межи ділом Слава зв'яже собі шапочку. Тепер вона вже уявляла себе на лижах, легку, струнку в ясно-синьому костюмі і пухнатій червоній шапочці. Вона легко прослизає межи дерев, а за нею... ну, що ж, можливо, за нею торує лижню Іван. Правда, це ми ще подивимось, бо хоч він цікава людина, але Славі вже встигли доповісти, що він тут перебрав усіх красивих дівчат. І навіть до деяких заміжніх жінок залицявся. Правда, нічого не було чути про те, щоб він звів якусь дівчину і кинув у критичному стані. Може, просто в чоловіка характер такий, що він веселий, любить пожартувати, обов'язково кожній жінці скаже комплімент, а в цьому Яворівську відразу вважають, що залицяється. В усякому разі, Слава вирішила на перших порах триматися від нього подалі. Не дуже це їй вдавалось, бо Іван частенько заходив у редакцію, а в неї ж тепер був окремий кабінет, досить затишний і привітний, майже такий, про який вона мріяла. Зрештою, що з того, що вони були в кабінеті лиш удвох? Слава сиділа за столом, Іван звичайно стояв біля вікна і вони вели собі таку жартівливу словесну дуель, яка ні до чого не зобов'язує. Коли Слава відчувала, що розмова їх може зайти надто далеко, то відразу згадувала, що їй терміново треба кудись подзвонити.
- Ех, Ясочко, Ярославе Андріївно! - докірливо сказав їй Іван. - Хотів я останні дні свого вільного життя провести так, щоб мати з них радість, а ви...
І раптом Слава відчула, як в неї заболіло серце. Що значить, останні вільні дні? Він що - одружується? Але ж чого він їй досі цього не сказав? Як він міг? І раптом Слава розгнівалась, але не на нього, а на себе. А власне кажучи, чого він повинен перед нею відчитуватись? І яке їй до того діло? Він сам по собі, вона сама по собі, їх нічого не зв'язує, і взагалі...
- Хто ж вона? - запитала Слава І знову розгнівалась, що голос її не звучить достатньо байдуже і весело.
- Хто - вона? - перепитав Іван і відразу догадався сам: - А-а-а! Ні-ні, женитись я наразі не збираюсь. Записався в десятий клас вечірньої школи, бо хочу в наступному році спробувати вступити в інститут. А після технікуму я вже нічого не пам'ятаю. Звичайно, якби в нас відкрили підготовче відділення... Між іншим, хтось мені обіцяв за цю справу взятись.
- Ну, не все відразу, - вже зовсім весело заперечила Слава. Їй стало так легко-легко на душі, і вона засміялась: - Дайте мені комплексні обіди до кінця довести. Уявіть собі, йду я біля їдальні, а мене перестрічає такий сердитий дядечко і кричить: «Дивись, редакторшо, що ти наробила! Були в нас в їдальні черги, а тепер черга ще більша, а напроти зал порожній, бо там, бачте, комплексні обіди. А я повинен голодний на роботу йти!» А я йому дуже мило кажу: «Ну, навіщо ж голодним? Це і для здоров'я шкідливо, і яка в вас буде продуктивність праці? А ви зайдіть туди, де комплексні обіди. Адже там черги нема». Він так спантеличено на мене подивився і питає: «Де комплексні обіди?» Я кажу: «Там комплексні обіди». Він озирнувся туди-сюди, махнув рукою, і пішов у зал, де комплексні обіди. А вчора я вже спеціально прийшла. Дивлюсь, в комплексному залі черга, а напроти всього кілька чоловік. Я зайшла, кажу: «Товариші, що ж ви в черзі стоїте, адже напроти майже порожньо». А мені: «Зате тут черга швидко просовується, а там виспатись можна, поки достоїшся».
Вона сміялась з того, що люди бувають такі смішні, і навіть собі не признавалась, що сміється трохи і від радості, бо Іван зовсім не збирався женитись, він хоче вчитись, отже, вона не помилилась, він справді розумна і цікава людина.


***
- Можна до вас, Вікторе Івановичу? - запитала Слава, хоч, мабуть, могла б і не питати, бо ще жодного разу не було, щоб він відповів їй: «Не можна». Але, зрештою, чи мало в нас різних умовних правил поведінки, які не мають ніякого фактичного значення? Бо що означає, наприклад, жест, коли чоловік, вітаючись, піднімає капелюха чи картуза? Ну, колись лицар піднімав забрало, щоб показати своє обличчя. А що показують сучасні чоловіки, піднімаючи капелюха? Лисину? Таких прикладів можна набрати чимало, але вони вже так в'їлись в психологію людини, що на боротьбу з віджилими правилами і звичками довелося б затратити надто багато енергії. Вже спокійніше і простіше дотримуватись їх. Зрештою, іноді такі правила відіграють роль своєрідного буфера в стосунках між людьми. Бо є різниця між тим, що чоловік наступив тобі на ногу і сказав «пробачте» чи наступив і не пробачився. Біль в обох випадках однаковий, а проте в першому випадку ти відчуваєш моральну сатисфакцію і заспокоєння. А причина того -  цілком механічно сказане слово.
- Я слухаю вас, Ярославе Андріївно, - сказав секретар, закінчивши телефонну розмову. - З вашого вигляду бачу, що у вас якась дуже серйозна справа.
Слава нахилила голову в знак згоди.
- Що ви знаєте про Корнієнка?
- Це ви маєте на увазі начальника відділу постачання  -догадався Віктор Іванович. - Ну, що вам сказати? Особисто він мені не дуже симпатичний, бо це людина з важким характером. Але цілком на своєму місці. Самі знаєте, постачання - це найслабкіша ланка. Навіть для такого заводу, як наш. А Корнієнко все, як кажуть, «вибиває» в потрібний час. Правда, випити любить, але на роботі я його ніколи п'яним не бачив. Та й скарг на нього ніяких не було: в витверезник не потрапляв, бійок не зчиняв.
- Так, справді, - сказала Слава. -Для чого йому зчиняти бійки, коли в нього вдома є жінка, на якій можна все зло зігнати. Ви бачили його жінку?
- Ну, звичайно. Красуня.
- А синці її бачили?
Секретар розгубився:
- Як-синці? Невже він собі дозволяє бити жінку?
- То ви справді не знаєте? - в свою чергу здивувалась Слава. - Вікторе Івановичу, та це ж усі в селищі знають! Він не дозволяє їй працювати, поводиться з нею, як... як з рабинею. Ревнує її і тому, бачте, б'є. Я прийшла вас попередити, що хочу зробити про це матеріал в газету.
- Але ж його жінка ніколи не приходила скаржитись, - кволо запротестував Віктор Іванович.
- Ну, то що - раз не приходила скаржитись, то ми не маємо права втручатись? Нехай і далі б'є? На наших очах знущаються над людиною, втоптують в болото її людську гідність, а ми повинні дивитись і мовчати?
- Може, спочатку просто з ним поговорити?
Але Слава наполягала:
- Вікторе Івановичу, це ж з ним не вперше трапилось, що поговорите, людина зрозуміє свою помилку і виправиться. Це ж вже тягнеться щонайменше десять років. І потім ви ж самі сказали, що в нього поганий характер, що його жінка не приходила скаржитись. Ну, скажете ви йому, а він вам скаже, що все це брехня або й щонебудь гостріше. Повернеться і піде, і ніхто про вашу розмову навіть знати не буде. А ось вже коли все це буде надруковано в газеті, коли весь Яворівськ буде знати і йому доведеться ходити під сотнями осудливих очей... Може, це на нього подіє?
- Ви думаєте? - нерішуче запитав Віктор Іванович.
- Я впевнена в цьому. І є ще один аспект справи. Нашій газеті треба якийсь матеріал на моральні теми. Щось таке, щоб усіх зачепило за живе. Не може ж газета бути
лише про виробництво та про план.
- Ну, гаразд, - нарешті погодився Віктор Іванович, - тільки ж ви спочатку поговоріть з його жінкою, як вона оцінює свою ситуацію? А може, її це цілком влаштовує? Є ж такі жінки, які заявляють: «Чим більше він мене б'є, тим більше я його люблю».
- Вікторе Івановичу, - докорила Слава, - ви, партійний секретар, і таке говорите? Алкоголік теж говорить «не краду - на свої зароблені п'ю», а проте ми його посилаємо на примусове лікування. А до жінки Корнієнка я сьогодні ж піду.
Проте до Ізольди Корнієнко вона пішла лише через два дні, бо побачила в секретарки наказ про відрядження начальника відділу постачання в Челябінськ. Це її цілком влаштовувало. Можна буде спокійно поговорити з цією Ізольдою і не боятись, що чоловік прийде в найбільш несприятливий момент. Взагалі, Слава не хотіла, щоб він дізнався про що-небудь раніше, ніж матеріал буде опубліковано. Це не той випадок, коли треба обов'язково поговорити з людиною, про яку збираєшся писати. Досить того, що розкажуть сусіди і жінка. Хоча жінка може нічого і не сказати, недарма ж у неї було таке сумне, але замкнене обличчя. Люди вважають, що вона боїться чоловіка, раз не кидає його і нікому не скаржиться, а може, це вона від гордості мовчить? Горда людина відчуває себе безпорадною і не хоче ні в кого просити допомоги, а тим більше не хоче чути марних слів співчуття, які дуже швидко за спиною перетворюються в кпини? Отож вона воліє мовчати і терпіти.


***
Квартал котеджів, який в сонячних променях був таким ідилічним і мальовничим, змінився до невпізнання. Тут особливо відчувалась осінь, бо ж сосни - вони завжди однакові, а тут росли фруктові дерева і кущі, і прив'яле намокле листя мало жалюгідний вигляд. Вже не було ні натягнутої волейбольної сітки, ні шезлонга з покинутою книжкою, і мотоцикл, видно, заховали в гараж, а помідори всі зірвали. Людей теж не було, але вони Славі ні до чого, бо адресу Корнієнка вона дізналась у відділі кадрів, а на кожному з котеджів виднівся великий чіткий номер.
Слава піднялась на веранду і натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинились несподівано швидко, і ось перед Славою стояла прекрасна Ізольда (Ізольда Білорука - так назвала для себе її Слава, хоч у Лесі Українки Ізольда Білорука чорнява, там є ще Ізольда Золотокоса, в яку закоханий Трістан. Але цій блідій Ізольді більше личило бути Білорукою).
- Вам кого? - злякано запитала Ізольда. -Чоловіка нема вдома.
Голос в неї був глибокий і ледь хрипкий.
- Вас, - коротко відповіла Слава.
- Мене? - ще більш злякано перепитала Ізольда. - Але чому мене? Я ж вас не знаю.
- Зате я вас знаю, - підбадьорливо посміхнулась їй Слава. - Ми колись з вами разом стояли в черзі за сиром. Точніше, я стояла якраз за вами. Може, ви мені дозволите зайти до вас? Тут не дуже зручно розмовляти. Дощ все-таки.
Роздягнувшись в коридорі, Слава пройшла за господинею в кімнату і озирнулась. Зрештою, нічого такого цікавого тут не було. Банальна сучасна квартира з диваном, журнальним столиком, за яким ніхто журналів не читає, м'якими кріслами для відпочинку, в яких ніхто не відпочиває, і сервантом, в якому, щоправда, можна розташувати сервіз, але тільки при умові, що він на шість персон, бо на дванадцять вже не поміститься. Кімната як кімната, навіть кришталеві чарки стоять за склом серванта. А зверху на серванті якийсь незвичайний букет. Слава глянула на нього і вже не могла відірватись. Ваза, в якій стояв цей букет, зовсім не було видно. Просто в усі боки розхилялись гілки з ніжним, як мереживо, листям темно-зеленого, жовтого і коричневого кольорів. Над вінком з листя підносились тоненькі, як соломинки, стебла, увінчані великими гранчастими коробочками апельсинового кольору. А в самому центрі вже цілком вертикально стояли три очеретини з оксамитовими коричневими шишками.
- Це що? - запитала Слава.
- Зимовий букет. Листя горобини і верби.
- Але чому воно все таке гладеньке?
- А я його праскою прогладила. Через газету.
-  Як? Кожний листок окремо?
- Так, кожний листок окремо.
- Але ж треба мати залізне терпіння!
На це Ізольда не відповіла нічого, і Слава глянула на господиню дому. Зблизу Ізольда була теж дуже гарною, хоч Слава помітила, тоненькі, як подряпини, зморшки біля очей та губ жінки і подумала, що цій Ізольді вже десь років тридцять, тобто, вона значно старша. Ну, звичайно, в неї ж уже двоє дітей.
Діти, дві біляві дівчинки, дуже схожі на свою матір, були тут же.
Сиділи за столом і, мабуть, відробляли домашні завдання, бо схилились над зошитами і тільки злякано озирнулись, коли Слава ввійшла.
Я б хотіла поговорити з вами наодинці, - сказала Слава.
- Ну, я не знаю, - запинаючись, сказала Ізольда. - Може, пройдемо в спальню? Або на кухню?
- Давайте на кухню, - погодилась Слава.
На кухні вона сіла, не чекаючи запрошення, і тепер вже уважно подивилась на господиню. Та стояла і нервово крутила гудзик свого колись навіть гарненького, але тепер вже цілком зношеного, хоч і чистого халатика. Слава знову відмітила тонкі білі пальці цієї жінки, яка все чомусь здавалась Славі таємничою. Хоча яка там таємниця! Ну, гарна жінка, дуже гарна, але раз її влаштовує роль домогосподарки, значить, не дуже розумна або, принаймні, без усяких більших запитів. І безхарактерна або боягузка, якщо терпить знущання чоловіка. Ніяка це не гордість. Проте зараз Славі хотілось насамперед заспокоїти цю жінку і якимсь чином завоювати її довіру, щоб викликати на щиру розмову. Цікаво, як вона сама оцінює своє становище? І чи бачить якийсь вихід?
- Чого ви на мене так злякано дивитесь?- приязно посміхнулась Слава. - Не хвилюйтеся, бо я не принесла ніякої біди у ваш дім. Просто я тут нова людина, а приїхала я сюди працювати редактором газети. От і знайомлюся з людьми. А ви така вродлива жінка, що мені дуже закортіло з вами познайомитись. Даруйте, що я так безцеремонно і несподівано заявилась. Мабуть, мені треба було спочатку по телефону домовитись? Я вам помішала?
- Та ні, нічого...
Ізольда потрохи заспокоювалась, хоч її темно-карі очі все ще поглядали на Славу з деякою тривогою. Зрештою вона запропонувала:
- Може, вип'єте чаю?.. Адже надворі дощ і холодно.
Чай - це було саме те, що потрібно, і Слава охоче погодилась. Для двох жінок розмова за чашкою чаю - це все одно, що для чоловіків розмова за кухлем пива. Чай в Ізольди був якийсь особливо запашний, вона сказала, що додає до нього дрібку лимонної м'яти. До чаю Ізольда подала дуже смачне печиво, вони собі сиділи, пили чай і розмовляли. Поступово Ізольда пожвавішала і розговорилась, а чи то від цього пожвавлення, чи від гарячого чаю, на її щоках виступив тонкий рум'янець. Вона навіть час від часу посміхалась, посмішка та була якась невловна, просто наче сонячний промінь миттю пробігав по її обличчі. Слава вже дізналась, що батька Ізольда не пам'ятає, бо він помер, коли вона була малою. Мати померла, коли Ізольда вже вийшла заміж. Ще в неї брат, але він набагато старший, вони ніколи не були близькими, а востаннє бачились на похоронах матері. Заміж Ізольда вийшла дуже молодою, ледь їй шістнадцять років виповнилось, її ще навіть розписувати не хотіли, але що вона вже чекала дитину, то розписали. Перша її дитина, - це був хлопчик, - невдовзі померла через вроджений порок серця. Потім народилось дві доньки. А чоловікові хотілось сина але після другої доньки сказав, що більше їм дітей не треба. бо ану ж знову дівчина буде.
- І це все ваше життя? - запитала Слава не то здивовано, не то розчаровано. Їй так ввижалась в цій жінці якась таємниця або й трагедія, аж тут нічого такого. Правда, тричі вона втрачала найближчих людей, але коли йдеться про батьків, то це цілком нормально, що вони помирають раніше своїх дітей. Ну, може, не настільки раніше. Ось втратити дитину - це дійсно страшно. Але як це нецікаво: в шістнадцять років вискочити заміж і вже все життя потім бути лише домогосподаркою, лише матір'ю, лише жінкою. Та ще й жінкою такого чоловіка, який знущається над тобою.
- Ну, скажіть, Ізольдо, навіщо вам було так рано виходити заміж? - з досадою допитувалась Слава. - Ви ж навіть школу не закінчили. Чому?
- Але ж коли прийшла любов. - Ізольда сказала це так просто, наче говорила «коли прийшла весна» або «коли прийшла сусідка», проте слово «любов» вона вимовила якось особливо. Славі навіть на мить здалося, наче поруч прозвучала коротенька музична фраза. Так, наче хтось лише раз провів смичком по віолончельній струні, але відразу було видно, що це рука майстра, а не якоїсь випадкової людини. Тепер вже Слава розгубилась, та, як це з нею звичайно бувало в таких випадках, відразу розгнівалась на себе і сердито сказала:
- Любов... любов... Але ж треба і про своє майбутнє думати. Ну, що ви зараз -ні освіти, ні професії. А любов - де вона, ваша любов? Може, ви скажете, що і зараз його любите?
Тут вона глянула на свою співрозмовницю і замовкла. В Ізольди був такий вираз обличчя, як в дитини, яку страшенно скривдили і перелякали. Губи її тремтіли, а з очей ось-ось мали зірватися сльози. Слава кинулась і обняла її за плечі.
- Ну-ну, - розгублено сказала вона, - ну, пробачте, я зовсім не хотіла вас образити. Ну, яка ви, справді, вразлива!
- Я не знаю, де любов, - тихо сказала Ізольда. - Я думала, любов - це найголовніше в житті. Чоловіки народжуються для різних великих справ. А жінки народжуються, щоб любити.
Вона раптом посміхнулась крізь сльози.
- Я чула, якось по радіо передавали, що в Англії робили ремонт в старому монастирі. Оце недавно робили, років два тому. І коли зняли з стіни портрет, за ним виявився тайник. А в тому тайнику лежала троянда. Вчені встановили, що вона пролежала там шістсот років, а була така, наче її зірвали кілька днів тому. Я потім все ходила і думала про ту троянду, бо ж подумайте самі: хтось заховав в тайник не золото, не дорогоцінності, не якісь державні документи, навіть не зброю, а квітку. Значить, він дуже дорожив цією квіткою, і дуже треба було її від усіх ховати. Може, якби в нього знайшли цю квітку, то за неї довелося б поплатитися честю або й життям. А може б, загинула і та жінка, що її подарувала. І ще я подумала: якщо квітка пролежала шість століть, за цей час вже розсипались пилом кості тих людей, а вона тільки трохи прив'яла... я подумала: якщо так - яка ж міцна в них була любов! Справді любов навіки.
Вони сиділи удвох за своїм чаєм, дві жінки двадцятого віку, в якому слово «секс» вживається значно частіше, ніж слово «любов», сиділи за своїми остигаючими склянками «чаю і думали про тих людей, що любили один одного шістсот років тому.
Слава ніколи особливо не задумувалась над тим, гарна вона чи ні. Знала, що не гірша від інших дівчат, і цього їй було досить. Може, просто так склалося в неї, що ні в їхньому класі, ні пізніше в університеті в групі не було першої красуні, за якою впадали б усі хлопці. Кожна дівчина, в тому числі й вона, Слава, відчувала себе в достатній мірі оточеною увагою хлопців, - не було в них принцеси, але й не було попелюшки. Але сьогодні, повернувшись від Ізольди, Слава довго розглядала себе перед невеликим настільним дзеркалом. Що ж, риси обличчя ніяк не назвеш ні класичними, ні витонченими: широкий лоб, дещо важкувате підборіддя. Волосся, правда, густе, але пряме, темно-каштанове. Слава завжди підрізала його коротко, майже по-хлоп'ячому, а зараз вперше подумала, що такій зачісці не вистачає жіночості. І контрастом до темного волосся  - світло-зеленкуваті широко відкриті очі. Слава згадала карі очі Ізольди, довгасті, наче в єгипетської цариці, зітхнула і відсунула від себе дзеркало.
Вона нічого не сказала Ізольді про те, що збирається писати про їх сімейне життя. Хоча сам намір написати після цієї зустрічі лише зміцнів. Ізольда не була гордою, але й не була покірною. Просто вона була довірлива і безпорадна, як дитина. Колись вона закохалась в цього свого Корнієнка і віддала йому своє тіло і душу так просто, як ми подаємо спраглому кухоль з водою, коли стоїмо біля невичерпної криниці. Вона відразу і назавжди вирішила для себе, що її доля на все життя визначена: жити біля коханого чоловіка, народжувати йому дітей, робити все, щоб він був щасливим. За своєю любов'ю Ізольда навіть не відразу помітила зміни в ставленні чоловіка до неї. А коли нарешті помітила, то головними її почуттями були здивування і розгубленість. Вона ніяк не могла зрозуміти, що трапилось. Шукала своєї вини і не знаходила. Може, хіба в тому її вина, що не змогла подарувати чоловікові сина? Вмовляла собі, що в нього така робота, нервова, стомлююча. Надіялась, що, коли вона перетерпить, все минеться, і вони знову будуть щасливі, як у перші роки свого життя. Що можна розійтись - це їй просто в голову не приходило. Навіть не тому, що боялась чоловіка, що не мала б куди дітись та ще й з доньками, не мала професії, ніколи не працювала. Просто всю її істоту пронизувала впевненість, що любов на світі буває лише одна, перша і остання, і все життя треба дбати лише про те, щоб її утримати при собі. Бо втратиш - і вже ніколи нічого в тебе не буде.
Ні, звичайно, вона не виклала Славі всіх своїх теорій, напевно, в Ізольди теорій і не було, абстрактне теоретизування - це привілей чоловіків. Вона, як справжня жінка, жила почуттями, ними керувалась у своїх вчинках, а підводити під них теоретичні підвалини - для цього в неї бракувало все-таки освіти. Зрештою, Слава й так здивувалась, як багато читала ця жінка, скільки корисного вона брала для себе з телепередач, як тонко розуміла красу. Ніколи не скажеш, що в неї нема навіть десятирічки закінченої та й потім десять років сиділа вдома мало не під замком, спілкуючись виключно з дітьми та з чоловіком, який навряд чи вів з нею високоінтелектуальні розмови.
Слава все це передумувала, вже лежачи в постелі, і від цих думок довго не могла заснути, аж нарешті повернулась на правий бік, натягнула повище ковдру і категорично наказала собі: «Спати!» За вікнами знову шумів дощ. Незабаром до нього приєдналось глибоке рівне дихання. Слава міцно спала.


***
Палац культури в Яворівську належав до архітектурних пам'яток першого періоду його історії. Тобто він був збудований в середині п'ятдесятих років за всіма тодішніми канонами архітектури. Товсті колони, які нічого на собі не тримали; виліплені з гіпсу барельєфи, які мали нагадувати про ті, що їх греки різьбили з білого мармуру. Широкі сходи на другий поверх і маленькі кімнатки для роботи гуртків. Яких саме гуртків - невідомо. В усякому разі, ні хор, ні оркестр, ні танцювальний або драматичний гурток в такій кімнатці не мали чого робити. Зрештою, так, мабуть, було і в справжніх палацах: вражаючий зовнішній вигляд, грандіозні сходи, розкішні приміщення для прийому гостей, значно скромніша житлова частина і більш, ніж скромні, приміщення для слуг.
Слава прийшла в Палац культури поговорити з директором відносно того, щоб організувати університет робкорів. Ще під час навчання в університеті (а точніше, під час практики) вона переконалась, що найчастіше практично всю газету роблять самі працівники газети, а потім лише підписують «А. Марченко, доярка» або «С. Таранюк, слюсар». Бо самі люди панічно бояться братись за писання, як, зрештою, людина завжди боїться братись за цілком незнану справу. Ось і починаються відмовки: «Давайте я вам все розкажу, а ви вже самі напишіть, бо я ж не зумію». Зрештою, це не так далеко від правди, бо найчастіше написаний самим автором матеріал доводиться так правити, що знову ж залишається один підпис. Але й наш брат, журналіст, тут не без гріха: заштампується і починає лякатись всякого живого слова, починає кожен матеріал підганяти під отой безликий стертий рівень, що вже вираз «газетна мова» набув негативного значення. Ну, і в справжній газеті, де працює багато журналістів, у кожного, все-таки, є свій почерк. А в такому собі «Голосі праці», де вона одна за всіх? Писати всю газету самій? Ні, цього не буде! Це була давня Славина мрія: вона організує університет робкорів і створить при своїй газеті міцний актив. Це ж дуже цікаво - писати в газету! Цікаво, і варто почати писати, як вже втягнешся і не зможеш кинути. В цьому Слава була впевнена: людей треба тільки підштовхнути, щоб вони почали писати, і ще треба дати їм якісь бодай елементарні знання, а далі вони вже самі будуть продовжувати вчитись.
Директор Палацу культури, молодий, але вже розповнілий і флегматичний чоловік, як і слід чекати від людей такого складу, сприйняв Славину пропозицію без особливого ентузіазму.
- Я не знаю, - мляво відмовлявся він, - в нас про це ніяких вказівок нема. Гуртки художньої самодіяльності - будь ласка. Клуби по інтересах - теж. Якби університет культури...
- А ви собі у звітах проводьте його як університет культури. Або навіть як чотири клуби по інтересах відразу: літератури, мистецтва, міжнародної політики і раціоналізації та винахідництва.
- Справді? - пожвавішав директор. - А як це ви збираєтесь робити? І що від нас потрібно?
Слава знизала плечима:
- Від вас не так вже й багато потрібно. Передусім, приміщення, де б ми могли проводити заняття. По-друге, щоб ваша бібліотека до кожного заняття підготовлювала виставку відповідної літератури. І по-третє, щоб ви замовляли в кінопрокаті потрібні нам фільми. Ось і все.
- А хто ж буде вести заняття? - насторожено запитав директор.
- А це вас нехай не турбує, - твердо сказала Слава. - В нас є школа, і там знайдуться вчителі, які зможуть прочитати лекції з мови і літератури. Головні спеціалісти заводу проведуть заняття з основ виробництва. А якщо треба буде запросити лекторів з району, то я беру на себе, щоб завод оплатив це їм.
Директор вже з подивом подивився на цю таку ще молоденьку дівчину, яка трималась спокійно і впевнено, добре знала, чого вона хоче, і мала заготовлену відповідь на кожне питання. Що не говори, а сучасна молодь знає, чого вона хоче, і вміє свого добиватись. Цілком можливо, що ця смаглява дівчинка в джинсах і светрі далеко піде, тож треба, щоб у неї залишилось від тебе якнайкраще враження. Хто знає, як ще воно може в житті повернутись. І директор повів Славу по своїх володіннях. Спочатку вони затримались в бібліотеці, де Слава поговорила з бібліотекаркою відносно роботи майбутнього університету робкорів. В дитячому секторі їй дуже сподобалась робота гуртка «Вмілі руки». Змайстровані з коренів, сучків, шишок кумедні чоловічки і химерні звірі були ще не зовсім майстерно зроблені, та все ж вражали гострою дитячою спостережливістю і вмінням дофантазувати образ, який ескізно створила природа.
- А чому б вам в фойє не зробити виставку? - звернулась Слава до директора. - Це ж було б так цікаво: приходять батьки подивитись фільм або послухати концерт і раптом бачать імена своїх дітей. Це б найкраще переконало, що їхні діти в гуртках займаються корисною справою.
- Ай справді, - погодився директор, і йому навіть стало досадно, що сам до цього не додумався, бо якщо деякі батьки побачать «твори» своїх нащадків на виставці, то потім можна розраховувати на їхню допомогу. Ну, наприклад, коли треба робити ремонт або замовити автобус для виїзного концерту. Ні, таки в цієї дівчини міністерська голова!
- А тут наша вокальна студія, - сказав директор, відкриваючи чергові двері. - Познайомтесь, будь ласка, це наш керівник Неля Павлівна.
Але перше, що побачила Слава, були сірі очі Івана. І вона раптом відчула, як нестримано червоніє. «Чортзнащо! - подумки вилаяла себе. - Що це я, наче манірна панночка з минулого століття? Можна подумати, що ми сто років не бачились! Або що я в нього закохана!» Все було правильно: вона, Слава, була цілком емансипованою жінкою двадцятого віку, з Іваном вони не зустрічались всього кілька днів, і закоханою в нього вона себе не вважала. Але ось зараз стояла і відчувала, як червоніє під його поглядом і, разом з тим, дивана радість входить в її серце.
- О, а тут мої знайомі є! - вона говорила голосно і підкреслено байдуже, щоб приховати своє зніяковіння. - А я й не знала, що ви співаєте.
- Ярославе Андріївно, зараз я не в голосі, але обіцяю вам, що найближчим часом ви дізнаєтесь, як я співаю. - Іван підійшов і взяв її за руки, заглянув глибоко в очі, наче натякаючи на щось, лише двом їм відоме.
Слава, дещо роблено сміючись, висмикнула руки.
- Вам, Іване, в драмгурток треба. Ви просто народжені для ролей спокусника і першого коханця.
Повертаючись з палацу культури додому, вона вже не могла думати про той вимріяний університет робкорів. Перед нею все стояли сірі очі, на своїх руках вона відчувала міцний дотик теплих пальців, і її тіло сповнювало якесь дивне почуття. Невже це любов? Невже вона справді є? В своєму житті Слава вже, як тепер прийнято це називати, «зустрічалася» з кількома хлопцями, але нічого такого вона не відчувала. Просто, були гарні хлопці, з якими було цікаво розмовляти, приємно танцювати, весело проводити час. Коли вони наполягали на поцілунках, то Слава дозволяла себе цілувати і при тому думала: і що в тих поцілунках такого, щоб вважати це неймовірним щастям? З одним в неї дійшло навіть до близькості. Не тому, що їй цього хотілося, дуже вже він наполягав і благав, а їй просто було цікаво, що ж воно таке.   Виявилось: нічого особливого. Тільки відчуття незручності і якоїсь протиприродності того, що відбувається. А потім кілька днів почувалася так, наче вимазалась чимось дуже неприємним. Щодня довго милась під душем, до болю тручи себе поролоновою губкою з пишною шапкою шампуню, а відчуття бруду не минало. Так і припинились її стосунки з протилежною статтю. Не тому, що вона не мала для цього умов, не тому, що вважала це недопустимим до тієї миті, коли штамп державної установи дасть санкцію на близькість з чоловіком, прізвище якого записано у відповідних документах. Просто не хотілось їй нічого такого. І раптом чоловік бере її за руку при людях, а їй від цього стає гаряче. Слава вслухалась в себе, в таємничі глибини своєї істоти, про наявність яких вона доти навіть не здогадувалась. А може, й справді в цьому щось є? І це зовсім не протиприродне і не гидко, раз любов зводиться все-таки до цього, а про цю саму любов протягом тисячоліть людської історії складено стільки легенд, написано стільки книг, виспівано стільки пісень. Може, вона є - любов?


***
В двері тихо постукали. Дуже тихо, скоріше пошкребли, а не постукали.
- Увійдіть! - обізвалась Слава, не підводячи голови. Вона саме готувала матеріал про один обурливий випадок: третій і четвертий цехи цілий тиждень виготовляли деталі, які в складальному мали збирати в один вузол, а потім виявилось, що це деталі різних серій і між собою не монтуються. Тепер готові деталі лежали мертвим вантажем, третій і четвертий цехи знову гнали деталі різних серій, щоб у результаті вийшов повний комплект, а складальний простоював. І все через те, що між цехами нема достатньої злагодженості!
В двері знову пошкреблися.
- Хто там? - нетерпляче гукнула Слава. - Я ж сказала, що можна!
Двері злегка прочинились, але так ніхто не ввійшов. Проте було чути, що хтось за ними стоїть. «Що ще за фокуси?» - подумала Слава і пішла до дверей. Виглянула - і розгубилась. В коридорі стояла Ізольда. Але в якому вигляді! Розстебнуте пальто, тепла хустка сповзла на плечі, на волоссі лежить сніг. «Ой, виявляється, сніг падає!» - зріділа подумки Слава, але тут же відігнала від себе цю недоречну радість.
- Заходьте, Ізольдо, - сказала Слава, а що та все стояла нерухомо, взяла її за руку і завела до кабінету. Рука Ізольди була холодна і якась зовсім нежива. На її дуже блідому обличчі очі здавались величезними і зовсім чорними. Вона безтямно дивилась тими своїми темними очима кудись за стіни кімнати, а її губи кволо ворушились, не в силі вимовити слово. Слава змахнула з Ізольдиного волосся мокрий сніг і знову заговорила, м'яко і лагідно:
- Що з вами, Ізольдо? Ви чогось злякались? Вас хтось скривдив? Ну, заспокойтесь, ви тут в повній безпеці.
Вона налила в склянку води, але зуби Ізольди цокотіли об вінця склянки, і вона не могла відпити бодай ковток. Слава стукнула в стіну: це був умовний знак для Тосі. В ту ж мить Тося наче вродилась на порозі.
- Тосю, - заклопотано запитала Слава, - у вас нема чого-небудь від серця? Чи, взагалі, такого.. заспокійливого?
- Ні...- Тося з острахом і цікавістю глянула на Ізольду.
- Тоді збігайте в медпункт, нехай дадуть валер'янки чи брому. Тільки швидше.
Це «швидше» можна було б і не говорити, бо Тося в ту ж мить зникла, а Слава знову повернулась до Ізольди, вже не знаючи, що далі робити. А може, нічого робити й не треба? Просто посидіти і помовчати, аж поки вона сама заспокоїться і розкаже, що з нею трапилось? Зрештою, через кілька хвилин Тося повернулась з пляшечкою брому, вони удвох напоїли Ізольду ліками, а потім Тося пішла до себе, не втримавшись, щоб іще з порогу не кинути цікавий погляд на закам'янілу в своєму горі жінку. Звичайно, Тосі ох як кортіло дізнатись, що там трапилось, але вона не була дурною і зрозуміла, що зараз тут зайва.
Потроху Ізольда заспокоювалась, її погляд з відсутнього став більш-менш осмисленим і зупинився на обличчі Слави. Що в ньому було, в цьому погляді? Скарга? Докір? Відчай?
- Так що ж трапилось, Ізольдо? - знову запитала Слава. - Невже ваш чоловік після того матеріалу в газеті знову зважився вас вдарити?
Ізольда хотіла вимовити і не могла. Тоді заперечливо похитала головою, проковтнула щось, що стояло в неї в горлі і заважало їй говорити, аж нарешті тихо сказала:
- Ні... він поїхав...
- Куди поїхав? У відрядження?
- Ні, зовсім поїхав... Після тієї вашої статті в газеті він прийшов додому дуже злий, кричав на мене і на дітей. Потім цілий місяць взагалі не розмовляв зі мною. Прийде додому ввечері і мовчить. А сьогодні говорить: «Ну, радуйся, я даю тобі волю. Я звільнився з цього паршивого заводу, де не вміють цінувати добрих працівників, і їду в область. Насидівся в лісі, досить з мене. Влаштуюсь на роботу, на дітей присилатиму, скільки там по закону належить. І знати вас більше не хочу».
- Ну, а далі що?
- І поїхав.
У Слави відлягло від серця. Вона поблажливо поплескала Ізольду по плечу.
- Господи, як ви мене налякали! Було б чого так переживати.
- Але ж як я тепер житиму? - розгублено запитала Ізольда.
- Ізольдо, в такому стані перебувають сотні тисяч жінок. Ну, що ви самі не виховаєте двох доньок? Та під час війни жінки залишались з цілим гуртом дітей. І нічого, давали їм раду, всіх в люди виводили. Та й зараз, якщо вірити статистиці, кожна третя пара розлучається. Так що не ви одна така!
В Ізольди болісно здригнулись губи.
- Я завжди думала, що це найбільша ганьба, коли тебе покине чоловік.
- Та не він вас покинув! Це ви його вигнали, грубого чоловіка, деспотичного батька. Вам же краще без нього буде. Вам і вашим дітям. Ви ж у постійному страсі жили. А тепер вам нічого боятись.
- Як же мені тепер жити? - повторила Ізольда.
- Як усі живуть. Треба влаштовуватись на роботу. До речі, якби ви раніше працювали, то й чоловік таким не був би, і ви самі не дозволили б так з собою поводитись. Квартира у вас є, діти в школу ходять, аліменти будете отримувати - що вам ще треба?
- Але ж... у мене нема ніякої професії... Я ніколи не працювала.
Слава на мить відчула себе скаковим конем, який мчав визначеним маршрутом і раптом опинився перед надто високим бар'єром, щоб отак відразу взяти його. Дійсно, як це вона зразу не подумала про те, що в цієї Ізольди - ні освіти, ні професії? Куди ж її можна влаштувати на роботу, коли зараз скрізь вимагають диплом? Не в прибиральниці їй іти, справді? Правда, на завод беруть учнями людей без усякої спеціальної освіти, але Слава відразу інтуїтивно відчула, що ні електрозварника, ні монтажника з Ізольди не вийде. Це були абсолютно несумісні речі: який-небудь станок і Ізольда.
- Ну, гаразд, Ізольдо, не клопочіть собі голову цим, - сказала нарешті і погладила її по плечу. - Я постараюсь щось придумати. А вам треба вернутись додому, до дітей. Постарайтесь заспокоїтись. Знайдіть собі яке-небудь заняття на сьогодні. Наприклад, наведіть вдома порядок, щоб там і сліду не залишилось після вашого негідного чоловка. Зрозумійте: у вас від сьогодні починається зовсім інше життя. І ось побачите, воно буде незрівнянно цікавіше і щасливіше. Вас провести додому?
Хоч Ізольда відмовилася, Слава знову стукнула в стіну, і Тося з'явилась ще скоріше, ніж першого разу.
- Тосю, ви говорили, що вам сьогодні треба раніше з роботи піти, то вже можете йти. Адже ж вам по дорозі з Ізольдою, чи не так?
Тося виглядала дещо розгубленою, бо ніякої такої розмови, що їй треба раніше з роботи, в них начебто не було, але вона тут же зрозуміла ситуацію і заявила, що так, звичайно, їй дуже-дуже треба додому, а з Ізольдою вони живуть майже поруч.
- Тосю, - окликнула ще її Слава, коли вже обидві жінки вийшли з кабінету, і притишено додала: - Ви ж глядіть мені там! Жодних зайвих питань.
- Ярославо Андріївно, та що ви справді! - зашептала Тося, округлюючи очі. - Та чи я сама не розумію?
Вони пішли, а Слава почала ходити по кімнаті з кутка в куток, з досадою поглядаючи на розкладені папери на столі і відчуваючи, що зараз вона не може зосередитись на клопотах складального цеху. Що ж тепер з цією Ізольдою робити, куди її влаштувати? Їй би вчитись треба, адже вона досить не дурна жінка і така начитана. Мабуть, з неї вийшла б хороша бібліотекарка. Але про це й мови не може бути - в неї навіть десятирічки нема. Що ж робити і до кого йти? До Віктора Івановича? Ні, не можна. По-перше, він скаже: «Я ж казав, що спочатку треба з ним поговорити. Може б, він виправився і без вашого фейлетону. А так чого ви добились? Зруйнували сім'ю, залишили дітей без батька». А по-друге, все одно сам Віктор Іванович нічого зробити не може. Ну, буде кому-небудь дзвонити і просити, щоб узяли Ізольду на роботу. Так вона, Слава, вже сама завоювала достатній авторитет, щоб їй не відмовили в проханні. Треба лише придумати, що саме могло б підійти Ізольді, щоб звертатись з конкретним проханням, а не з млявим: «Придумайте що-небудь!»
Тут Слава знову подивилась на стіл і зрозуміла, що зараз є речі важливіші, ніж сімейна драма Ізольди. Кожен день простою складального цеху приносить заводу, а значить, і державі, солідні збитки. А все тому, що двоє відповідальних працівників забули, бачте, домовитись про те, яку серію деталей вони будуть виготовляти в першу чергу. Та й раніше на заводі траплялись подібні випадки, коли окремі дільниці не узгоджували свою роботу.
Слава зітхнула, сіла до столу і взялась за ручку.


***
Увечері Слава писала мамі листа.
«Дорога мамочко, - писала вона, - ти зовсім даремно тривожишся за мене. Мені тут дуже добре живеться. І дуже цікаво. Розумієш, я відчуваю себе найголовнішою людиною на заводі. Не смійся, будь ласка, з моєї самовпевненості, але, слово честі, я тут дуже важлива людина. Адже кожен відповідає тільки за доручену йому ділянку: головний механік - за техніку, головний бухгалтер - за фінанси, головний лікар - за хворих. А я скрізь мушу свого носа впхати, газета повинна писати про все: і про виробництво, й про побут робітників, і навіть на моральні теми. Ось недавно я написала фейлетон на одного самодура, який сп'яну знущався над жінкою і дітьми. То це на нього так подіяло, що він звідси взагалі мусив виїхати. Правда, жінку з дітьми він покинув, але я тепер взяла над ними шефство. Ах, мамочко, якби ти знала, яка це незвичайна жінка! Навіть ім'я в неї таке романтичне - Ізольда. І сама красуня - це раз, а два, що в неї якісь такі дивні погляди. Зовсім не сучасні. Наприклад, вона вважає, що жінка приходить на цей світ виключно для любові. Ну, в усякому разі, що це найважливіше. По-моєму, вона замолоду начиталась старовинних романів про любов. Ні, нічого, я її перевиховаю! Я вже влаштувала її на роботу. Пішла до директора заводу і довела йому, що мені одній, лише з друкаркою, важко поставити газету на належний рівень і що нам треба ще хоч одного працівника. Директор сказав, що й так за ці кілька місяців «Голос праці» став найпопулярнішою газетою в Яворівську, і саме тому він, цінуючи мою працю, готовий піти мені назустріч. Сама розумієш, що мені приємно було це чути. А ця Ізольда зараз працює в мене в редакції. Правда, оскільки в неї освіта - незакінчена десятирічка, то її можна було оформити лише кур'єром. Але я вчу її вичитувати коректуру і надіюсь, що згодом вона зможе писати деякі матеріали. А ще я її влаштувала у вечірню школу. Правда, навчальний рік вже давно почався, але я попросила директора зробити для неї виняток, враховуючи всі обставини. Ну, в крайньому разі не переведуть її в наступний клас, але найголовніше для неї зараз - це витягнути з чотирьох стін її дому, де вона просиділа більше десяти років, навчити її спілкуватися з людьми, бо ж вона цього зовсім не вміє. Той деспот-чоловік тримав її мало не під замком, як принцесу в казці. Правда, виходить зовсім романтична історія? Ти б знала, яка вона була печальна, коли я її вперше побачила! А зараз вона вже іноді посміхається...»
Слава сама посміхнулась, пригадавши собі цю нечасту Ізольдину посмішку, таку полохливу і таку миттєву, наче відблиск сонячного променя на темній воді. Досі Слава тільки в одної людини бачила таку незвичайну посмішку: в ленінградської актриси Ольги Антонової.
Відірвавшись від писання, Слава нарешті звернула увагу, що звідкись доносяться звуки гітари і досить приємний чоловічий голос співає: «Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай». Відчуваючи в цю мить повне задоволення собою, Слава задивилась на настільну лампу, похитуючи головою в такт пісні. Навіть сама почала її мугикати і думала при тому, що все ж вона, Слава, молодець. Раптом цілий чоловічий хор не дуже злагоджено, але досить голосно гримнув: «О, выйди, Нисета, скорей на балкон!» І лише зараз Слава усвідомила, що цей хор лунає під її вікнами. Навіть зрозуміла, хто привів сюди цей хор і співав ото про зоряну ніченьку. Вискочила з-за столу, кинулась до дверей, і враз зупинилась перед ними. Зрештою, згадала, що в неї ж досі балкон не заклеєний.
Надворі стояла чудова зимова ніч. Над темними верхів'ями сосен плив незвичайно великий і яскравий місяць.
А небо було таке темно-синє, що весь сніг, відбиваючи його своєю срібною поверхнею, став голубим. Від того, як лунко похрускувало під ногами, можна було зробити висновок, що мороз є і то немалий, але повітря було таке тихе, що морозу не відчувалось. А може, то в Слави так палахкотіли щоки?
- А я й не знала, що в Яворівську заведено співати серенади під вікнами! - весело закричала вона.
- Ах, Ясю Андріївно, ви зовсім не знаєте яворівських чоловіків, - докорив Іван. - Ви до того заклопотані своєю роботою, що помічаєте лише те, про що можна написати в газету. Ось зараз, наприклад, ви зовсім не помічаєте, як ми замерзли. Навіть вже простудились. Правда, хлопці?
Хлопці дружно закахикали.
- Ось бачите. А післязавтра в нас концерт. А ми не зможемо співати. І ми напишемо в вашу газету, що ви зірвали концерт, а ви будете змушені нашого листа опублікувати.
- От шантажисти! - засміялась Слава. - Ну, заходьте вже, напою вас гарячим чаєм. У мене навіть малинове варення є.
Вони зайшли в її маленьку квартиру, сповнивши всю запахом морозу, гомоном чоловічих голосів, бриньканням гітарних струн. Іван галантно вручив Славі ялинкову гілку з великою шишкою і навіть зі снігом на темній глиці. Слава помилувалась снігом, але зрештою струснула його, бо ж він все одно розтанув би, а гілку поставила в глиняний глечик. Відігрівшись в теплі, гілка гостро запахла тим гіркуватим ароматом, який буває лише в хвойному лісі. А сама Слава побігла на кухню поставити на газ чайник. Затрималась на мить, притулила долоні до обличчя. От нахаба отакий, подумала зрештою без усякої злості про Івана, стільки раз натякав їй, що хотів би подивитись, як вона живе, а вона, в свою чергу, вдавала, що не помічає цих натяків. Ходила з ним кілька раз у кіно, іноді він заходив до неї на роботу або проводив додому. А то й так випадково зустрічались десь біля заводоуправління чи в селищі. Постоять трохи, поговорять або навіть прогуляються лісом. Іноді поговорять про щось серйозне, іноді просто побазікають про те про се.  А якщо в них і заходила мова про почуття, то Слава все це обертала на жарт. Сама не знала, чому цього мужчину, який їй подобається (можливо, навіть дуже подобається, признавалася Слава в глибині душі), вона все тримає на відстані від себе. Може, причиною тому були почуті розмови про численні Іванові перемоги над яворівськими красунями. Можливо, тут спрацьовував древній жіночий інстинкт, який безпомилково підказує, що найповніший спосіб потрапити до чоловіка в обійми - це кинутись тікати від нього. Зрештою, наразі Славі цілком подобались ті стосунки, які були в неї з Іваном, і вона не хотіла переводити їх в іншу площину. Але він, нахаба отакий, знайшов спосіб, як потрапити до її дому!
- Ярославо Андріївно! - гукнули з кімнати. - Що ж ви нас покинули?
- Іду-іду! - озвалась Слава. - Чайник вже закипає, я заварюю чай і йду. А ви там підсуньте стіл до дивану. І йдіть хто-небудь сюди забрати чашки.
Прийшов, звичайно, Іван. Зайшов і спробував узяти її за руки. Така вже в нього манера: вітаючись, обов'язково бере обидві твої руки (якщо вони вільні, звичайно), а потім ніби забуває відпустити і так і розмовляє - тримаючи за руки і зазираючи в очі.
- Ви гніваєтесь на мене, Ясочко? - запитав дещо запобігливо.
Слава швидко звільнила руки, бо ж їй треба було заварювати чай.
- Ну, що ви, ніскільки, - відповіла цілком щиро, - треба було ще й дівчат прихопити. Знаєте, я раптом усвідомила, що надто замкнено живу. І роботи багато, і знають мене вже всі, і начебто поважають, а ось в гості ніхто не запрошує і до мене не приходить, бо для солідних людей я надто молода та й без чоловіка, як же мене в сімейний дім запрошувати! А молоді бачать в мені лише редактора газети і не помічають, що мені всього двадцять два.
Вони принесли в кімнату чашки і чайник, всі розмістились довкола столу, пили чай з малиновим варенням, голосно розмовляли, перебиваючи один одного, і чомусь весь час сміялись. Потім Іван грав на гітарі і співав старі українські романси, а Слава дивувалась, які вони мелодійні і гарні. І подумала, що востаннє вона була ось в такій компанії ще в університеті, і жахнулась, як давно це було: ціла вічність!


***
На перерві Іван вийшов у коридор. Там біля вікна стояла жінка в чорному светрі. На темному фоні вікна вирізнялось лише її волосся кольору коричневого золота і темні очі на блідому обличчі. Іван, звичайно, знав цю жінку, але тільки з випадкових побачень і здалеку. Це була дружина колишнього начальника відділу постачання, якого невгамовна Ясочка, тобто Ярослава Андріївна, вижила з Яворівська. А його дружину взяла до себе на роботу і змусила ходити в школу. Тільки хіба така жінка створена для роботи на заводі, нехай навіть в редакції газети? Такій жінці бути б актрисою, грати Дездемону або Марію Стюарт. Вона і в цьому бруднуватому, погано освітленому коридорі стоїть, наче королева, яка сюди потрапила через непорозуміння. В неї ж навіть ім'я таке - Ізольда. Іван, посміхаючись найщирішою посмішкою, зробив кілька кроків у напрямку до неї.
- Вам тут не дуже весело, як я бачу?
Темні очі сполохано метнулись. Тепер Іванові спало на думку інше порівняння: вона схожа на сарну, таку струнку граційну сарну, яка легко полохається і в якої завжди печальні очі.
- Та ні, нічого, - зрештою відповіла Ізольда. Голос в неї глибокий і ледь хрипкий. Іван подумав, що вона має співати тим низьким оксамитовим голосом, який колись називали альтом, а тепер перейменували в меццо-сопрано І зовсім даремно, бо вже саме звучання слова «альт» дуже відповідало звучанню голосу. І ще подумав, що в них міг би вийти непоганий дует.
- Важко вчитись?
Ізольда наче трохи заспокоїлась, і навіть на її обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. Ніби й не посмішка, а лише миттєвий натяк на неї.
- Забула я все. Так давно не вчилась. Задача ось не виходить.
- Хочете, я вам допоможу?
Ізольдині очі знову сполохались.
- Ну, що ви, справді, соромитесь? Я ж все-таки вже в десятому класі та й технікум не так давно закінчив, ще не все забув. Показуйте вашу задачу.
Вони ввійшли до Ізольдиного класу, вона дістала підручник. Сиділи поруч, Іван пояснював задачу і скоса все поглядав на Ізольду, наче хотів з її обличчя пересвідчитись, що їй зрозуміле його пояснення. Зблизька вій роздивився, що Ізольда вже не така молода, як це йому здавалось раніше. Та все ж вона дуже вродлива. І потім, є в ній якась витонченість, якесь благородство. Ось і руки в неї - видно, що не знають манікюру, а проте дуже гарні за формою. Саме такі руки, мабуть, були в королев.
Дзвоник перебив його пояснення.
- Ну ось, не встиг, - з жалем сказав Іван. - Але ви хоч трохи щось зрозуміли?
- Здається, - непевно відповіла Ізольда. Наступним уроком в неї була історія. Ізольда намагалась зосередитись на тому, що розповідає викладач, але її думки раз по раз кудись утікали. Останні місяці Ізольда перебувала в якомусь дивному стані. З одного боку, їй іноді здавалось, що вона знову повернулась в свою шкільну юність, що все її подальше життя було тільки сном, а ось зараз вона прокинулась, і все вернулось на свої місця. Тоді їй хотілось весело засміятись, підбігти до когось і розповісти про такий безглуздий сон. Але, озирнувшись довкола, вона не бачила юних лиць однокласників. Тоді до неї поверталось усвідомлення реальності, вона здригалась і знову замикалась в собі. Ніколи Ізольда не відчувала себе такою самотньою, такою відгородженою від людей, як зараз, коли залишила свій дім, коли з ранку до вечора була оточена людьми. Раніше в неї був свій світ: дві кімнати в котеджі, ділянка біля нього, діти, чоловік. Були свої постійні маршрути: в магазини, до дітей в садок, а потім - школу, в бібліотеку. Було своє спілкування: здоровалася з сусідками на вулиці, обмінювалася кількома фразами з продавщицею в магазині, в бібліотеці можна було поговорити про книжку, яку щойно прочитала. З того часу, як вона пішла на роботу і в школу, Ізольда переконалась, що спілкування людей значно більше і різноманітніше, ніж це їй здавалось досі. Вона проходила коридорами заводоуправління або територією заводу і бачила групи людей, які завзято сперечались про роботу, ділились враженнями про вчорашню телепередачу, розповідали анекдоти, їхня редакційна кімната постійно була заповнена людьми. Влітала Тося і, захлинаючись від нетерпіння, розповідала, яку шубку привезла собі Нінка Грищенко. Вривався обурений начальник дільниці і вимагав, щоб газета дала спростування, бо він абсолютно не винен в тому, що дільниця не виконала план. Приходили з групи народного контролю і довго і неквапливо обговорювали план спільного з робкорами рейду по магазинах. Все це було настільки нове і незнайоме для Ізольди, аж іноді їй здавалося, що вони розмовляють якоюсь іноземною мовою. Більш зрозумілими були ті розмови, що їх вели під час перерви в школі: там більше говорили про те, що кому не дається математика чи англійська мова, про всякі побутові справи, навіть про любов. І все ж Ізольда не могла насмілитись і підійти до такої групи, щоб і собі взяти участь в розмові, їй здавалось, що як тільки вона підійде, всі відразу замовкнуть і здивовано на неї озирнуться: чого, мовляв, тут треба цій особі? І вона ходила замкнена і сумна, все її спілкування з однокласниками зводилось до того, що здоровалась, заходячи в клас, і прощалась, коли вони після уроків розходились, кожен своєю дорогою.
Уроки закінчувались пізно, Ізольді раніше ніколи не доводилось ходити одній так пізно. Правда, в Яворівську ніколи не траплялося такого, щоб когось пограбували чи побили, вовків чи ведмедів тут теж не водилось, хоч і ліс, а все ж Ізольді ввижалась якась небезпека за кожним деревом. Небезпека була цілком неокресленою, але від того було ще неприємніше, що ти не знала, чого саме боятись. Згодом Ізольда переконалась, що з їхнього кварталу котеджів ходить в школу чимало людей. Хоча вчились вони в різних класах, але після уроків збиралися всі разом і повертались додому веселою компанією. Прилучитись до неї в Ізольди не вистачало відваги, вона просто намагалася йти за ними так, щоб не губити їх з очей або, принаймні, весь час чути їхні голоси. Проте сьогодні Ізольду не полишало відчуття, що за нею ззаду йде ще хтось. Вона прислухалась і таки вловила похрускування снігу під чиїмись ногами. Не переводячи подиху, майже перебігла галявину, освітлену місяцем, і лише тоді, заховавшись за деревами, озирнулась. Прочищеною доріжкою ішов чоловік. Ізольді здалося, що вона пізнає його: це той самий білявий, що сьогодні намагався пояснити їй задачу. Невже він теж тут живе? Чого ж вона досі не помічала його. А може?.. І навіть не дозволивши собі додумати до кінця, Ізольда знову кинулась бігти.


***
...А Слава все намагалась прилучити Ізольду до сьогодення. Вона посилала свого кур'єра з різними дорученнями по заводу і селищі. Домовившись по телефону з яким-небудь начальником про те, які саме дані їй потрібні, потім пропонувала Ізольді піти і самій взяти інтерв'ю. Ізольда слухняно виконувала все, що їй було велено, але все ж залишалась якоюсь замкненою, відстороненою. Іноді Славі спадало на думку, що так має виглядати загіпнотизована людина: ніби і ходить, і робить все, що їй велять, і відповідає на запитання. Але ж в тому то й річ, що така людина робить лише те, що їй велять, і відповідає на те, що її питають, а своєї волі, свідомості в неї немає. «От ще мені спляча царівна!» - аж злилась іноді Слава і робила чергову спробу розворушити Ізольду, захопити якоюсь справою, принаймні, викликати на відверту розмову.
Того дня за вікнами мела хуртовина, два наступні номери газети вже були готові, тому Слава вирішила, що вони будуть наводити порядок в паперах, що їх за кілька місяців назбиралось чимало: що в архів, що викинути, те, що має зберігатись, розкласти по лапках. Отож розбирали з Ізольдою все це добро і розмовляли.
- Ніяких ідеалів! - категорично заявила Слава. - Людина повинна створити ідеал в своїй уяві і прагнути до нього. Але брати ідеалом живу людину і намагатись бути схожою на неї - це просто мавпування і тільки!
- А я завжди вибирала собі ідеал, - тихо заперечила Ізольда. - Правда, звичайно, це були не живі люди, а герої книжок. Але я вибирала собі історичних героїв, щоб знати, що вони справді жили на світі. І мені навіть в голову не приходило, що я можу щось зробити, щоб стати на них схожою. Просто вони були для мене ідеалом та й годі.
- І кого ж ви вибирали своїм ідеалом? - поцікавилася Слава.
Ізольда посміхнулась і похитала головою.
- Я вже й не згадаю, їх багато було. Хоча... мабуть, найбільшим моїм ідеалом була Малінче.
- Яка Малінче? - здивувалася Слава.
- Це я читала про завоювання Америки іспанськими конкістадорами, і серед них найбільш прославленим і везучим був Кортес. А Малінче була його жінкою. Малінче - це індійське ім'я, бо вона була індіанкою. Але вона прийняла християнство, вийшла заміж за Кортеса, народила йому дітей. Вона була з Кортесом в усіх його походах, і саме завдяки її порадам Кортес зміг стільки завоювати. Вона ж добре знала всі звичаї американських індійців. І ще писали, що в неї була дивовижна інтуїція.
- Ну, знаєте, Ізольдо, я вам дивуюсь! - обурено сказала Слава. - Як ви могли захоплюватись цією Малінче! Зрадниця вона, ваша Малінче, ось хто! Зрадила свій народ заради становища жінки Кортеса. Мало того, що відмовилась від усього рідного, то ще й допомагала зайдам перетворити свій народ на рабів. Розстріляти її треба було, вашу Малінче! Розстріляти як зрадницю і запроданку!
- Але ж вона понад усе любила Кортеса, - заперечила Ізольда.
- Любила... любила... То що ж, по-вашому: любов'ю можна виправдати будь-який злочин? Убивця не винен, бо він убив з любові, зрадник не винен, бо він зрадив з любові, так? А що воно таке - ваша любов? Можна подумати, що це якась фатальна сила, па яку нема ніякої ради. А це всього лиш інстинкт продовження роду, тільки й усього! Так ні ж, люди напустили довкола туману, навигадували красивих казок. Морочать самі собі голову протягом тисячоліть. По-моєму, людство вже досить виросло, щоб обійтись без цих казочок. Тим більше, раз від них самі неприємності. Вб'є людина в голову, що в неї нещасне кохання, і живе потім все життя нещасна. Який з неї тоді працівник, який член суспільства? Копирсається в своїй болячці замість того, щоб замазати її зеленкою і постаратись якнайшвидше забути. По-моєму, любов потрібна тільки для того, щоб люди могли оженитись і народити дітей. А всяка там нещасна любов - це хвороба, яку треба лікувати.
Ізольду зовсім оглушив цей запальний Славин монолог. Вона добрих п'ять хвилин мовчки перебирала старі номери газети, а потім несміливо запитала:
- Але невже у вас ніколи не було улюблених літературних або історичних героїв?
- Чому ж, - погодилася Слава,- були. Наприклад, Спартак. Або Копернік. А з жінок мені найбільше імпонувала Маргарита Наварська. А ще була така іспанська королева - Хуанна Безумна, знаєте?
- Не знаю, - похитала головою Ізольда.
- Вона жила в той самий час, що й ваша Малінче, вона була донькою Фердінанда і Ізабели, тих самих, що допомогли Колумбу. Її сином був імператор Карл, а внуком Філіп Другий, той самий, прославлений своєю жорстокістю. Нічого собі сімейка, правда? А ось Хуанна була зовсім на них не схожа, вона була добра і виступила проти інквізиції. За те її ув'язнили і оголосили божевільною. І протягом п'ятнадцяти років щодня мучили, щоб змусити відректись від своїх поглядів. А вона не відрікалась. Тоді її мучили, щоб справді довести до божевілля. А вона не божеволіла. Спочатку її мучили за наказом її батька, потім за наказом власного сина, якого вона дуже любила. І вона збожеволіла вже тільки тоді, коли дізналась правду про сина. П'ятсот років її вважали божевільною, і тільки в минулому столітті в іспанському архіві знайшли документи, з яких дізнались правду.
- Яка страшна історія, - тихо сказала Ізольда.
- Страшна, але подумайте, яку силу духу мала ця жінка! Адже варто їй було тільки сказати «так», і вона стала б королевою Іспанії, наймогутнішої і найбагатшої держави в тодішньому світі. Але вона не відреклась від своїх поглядів. А її ж не просто морили голодом чи шмагали батогами. Читали ж, мабуть, про іспанську інквізицію?
- Хоча, - додала Слава по хвилинній задумі, - я так думаю, що їй все одно відречення не допомогло б. Адже батькові зовсім не хотілось випускати владу із своїх рук. А коли він помер, то вже син був досить дорослий і теж ласий до влади. Може, вона й сама це розуміла, тому і не відрікалась від своїх поглядів, щоб хоч морально відчувати себе непереможеною. Але вона покладала надії на сина. А коли ці надії не справдились, тоді вона й збожеволіла.
- Такі муки заради чого? Я не розумію,- знову тихо промовила Ізольда.
- Але це вам не Малінче, - мстиво сказала Слава,- яка цілий народ зрадила заради якогось Кортеса.
Їх розмову перебив телефонний дзвінок. Тетяна Сергіївна, секретарка, запитала, чи Ярослава Андріївна не могла б зайти до директора. Так, якщо можна, зараз.
Директор дивився на Славу приязно і ледь-ледь загадково. Поговорив про деякі справи, а потім урочисто запитав:
- А що, Ярославе Андріївно, були ви коли-небудь за кордоном?
Її відповідь «так» його дещо збентежила.
- Де ж це ви встигли побувати? - поцікавився він.
- В Болгарії. У нас в університеті підчас канікул були обмінні візити з болгарськими студентами.
- Ну і як вам там сподобалось?
Замість відповіді Слава лише посміхнулась і розвела руками: мовляв, коротко не розкажеш. Директор лукаво подивився на Славу
- Ну, Болгарія поруч, а що ви скажете на те, що ми вам запропонуємо поїхати дещо далі?
- А куди саме?
- Та хоч би на Кубу. Ви як переносите подорож літаком?
Слава спантеличено подивилась на директора, чи він не жартує. Але на жарт не схоже.
- А що я там робитиму?
- Від нашого заводу туди їде група інженерів. А ви ж в університеті іспанську вчили, таж? Ось і будете перекладати. Звичайно, там будуть свої перекладачі, але ж вони знають мову, зате не знають специфіки роботи нашого заводу. А ви вже достатньо в курсі справ, ось тільки підучіть технічну лексику. Маєте ще місяць на підготовку. І потім, я ж знаю наших людей: повернеться такий із закордонної поїздки і в двох словах розказати не може, що бачив. А ви вже так розпишете, що наш «Голос праці» будуть читати, як пригодницький журнал. Ну, і взагалі, ви вже встигли себе показати, а тепер ми можемо показувати людям, які в нас кадри. Молоді, енергійні, симпатичні, політично грамотні. Словом, готуйтеся!
Коридором Слава не бігла, а летіла.
- Дівчата, ура, я їду! - вигукнула вона, забігши в кімнату редакції. На ходу чмокнула Тосю в рум'яну щоку, обхопила Ізольду за худорляві плечі і закрутила довкола себе.
- Куди, Ярославе Андріївно, куди? - пищала від нетерпіння Тося.
- В Гавану, ось куди! - Слава підняла стиснуту в кулак руку і весело закричала: - Віва Куба! Венсеремос!


***
Іван любив жінок. Можливо, точніше було б сказати, що Іван любив жінку і навіть написати це слово з великої літери. Принаймні, так думав він сам. Іванові подобались усі жінки у віковому діапазоні від п'ятнадцяти до п'ятдесяти років, хіба окрім тих, що з явними фізичними вадами. Він вважав, що, по-перше, в кожній жінці можна знайти щось привабливе: в однієї гарні очі, в другої стрункі ноги, в третьої дуже милі ямочки на щоках, коли вона посміхається. А по-друге, найголовніше в жінки навіть не зовнішність, а отой їх глибокий, багатий і різноманітний душевний світ, постійна мінливість їх настрою, своєрідність бачення світу. Він любив розмовляти з жінками і дивувався їхній відмінності від чоловіків, бо саме в тих випадках, де чоловіки не могли договоритися, жінки не раз виявляли дивовижну одностайність. Зате в кожної жінки могло бути цілком окреме, власне судження з питання, яке всім чоловікам здавалось прописною істиною. І хоч, як усі чоловіки, Іван часто дивувався парадоксальній жіночій логіці, але, можливо, саме це і приваблювало його до жінок і спонукало до все нових знайомств. Ні, він зовсім не належав до тих представників сильної статі, які прагнуть все нових перемог над жінками. Іван скорше порівняв би себе з мандрівником, який досліджує нововідкриту землю. Ось височить гола скеля, під нею притихло оточене зеленими комишами озеро, далі синіє ліс, в ньому можна набрести на квітчасту галявину, все це прекрасно, все це дуже цікаво, але ж іще скільки лишилось невідкритого, непізнаного!
Іванові якось ніколи не спадало на думку, чи не причиняє він жінкам біль таким своїм ставленням до них. Зрештою, а чому б він мав причиняти їм біль? Адже він ніколи не шукав у жінок короткочасної втіхи для себе, навпаки, він зневажав чоловіків, які весь сенс в стосунках з жінками вбачали в тому, щоб якнайскоріше потрапити до них в постіль. Зневажав за убогий примітивізм бажань, бо ж стосунки з жінками можуть бути набагато різноманітнішими і приносити значно більше витончених насолод не тільки для тіла, а й для душі. Ось він зайшов у бібліотеку, поклав на стіл прочитані книжки, а зверху який-небудь букетик лісових дзвоників або гроно горобини. І треба побачити, як усміхається сухувата, заклопотана і немолода вже бібліотекарка! Легкий рум'янець виступає їй на щоках, в очах з'являється блиск, вона на якусь мить забуває про свій вік, про хвору печінку, про сімейні клопоти, до неї бодай на мить повертається молодість. Іван жваво обговорює з нею трактування теми взаємин між чоловіком і жінкою Львом Толстим. І ось він виходить з бібліотеки, відчуваючи себе добрим чарівником, який може виконати найзаповітніше бажання будь-якої жінки. Потім він зайде в гастроном і скаже продавщиці з рибного відділу, що в неї сьогодні особливо гарна зачіска. Потім зустріне дівчаток-десятикласниць, які повертаються зі спортивних тренувань, і проведе з ними жартівливий словесний поєдинок, продекламує кілька віршів, що-небудь з французької поезії. Хто з цих жінок може мати до нього якісь претензії? Хіба він причинив їм зло? Навпаки, літній жінці хоч на мить вернув молодість, продавщиці, в якої саме клопоти з чоловіком, придав упевненості, дівчаткам-підліткам дав невеличкий урок, як повинен поводитися справжній мужчина. Кожну з цих жінок він обдарував хоч невеличкою радістю, а вони б мали за це ображатись на нього?
Ну, якщо говорити по щирості, то не з усіма жінками стосунки Івана були такими ідилічними і невинними. Він тридцятилітній мужчина, що не говори, а фізіологія вимагає свого. Але інтуїція майже безпомилково підказувала йому, до якої межі можна доходити в своїх стосунках з кожною окремою жінкою. До того ж він ніколи не обдурював жінок, тобто, не обіцяв того, чого не міг дати. Якщо жінки самі собі щось там вигадували в своїй уяві, то це ж не його вина. Мабуть, жінки теж інстинктивно відчували, що з цим чоловіком не слід пов'язувати великих надій, на його щире, але короткотривале почуття вони відповідали таким же. Зрештою, Іван не дуже задумувався над тим, страждають через нього жінки чи не страждають. З нього було цілком досить, що вони потім не влаштовують йому сцен і не вимагають неможливого на зразок вічного кохання або реєстрації шлюбу. Женитись Іван не збирався, хоча вже іноді подумував над тим, чи не пора оглянутись за такою, щоб могла стати подругою життя. Ота зеленоока Ясочка Андріївна?.. Що ж, і гарненька, і сучасна, і ділова, але чи не надто в неї характер твердий? Як притисне тебе, то й не писнеш. Ні, це ще треба подумати!
І тут ця Ізольда золотокоса!
З нею, - Іван це відчув з першої миті, - зовсім не годився тон грайливої бесіди, багатозначних натяків і словесного пікірування. Вона дивилась темно-карими очима просто тобі в обличчя і відповідала цілком серйозно, а від невинного жарту могла сполохатись, замкнутись в собі, замовкнути, її доводилось приручати, як лісову сарну, терпляче і обережно. Іван підходив до неї на перервах, і вона вже зустрічала його посмішкою, своєю невловною полохливою посмішкою. Іноді він допомагав їй розв'язати задачу, і вона тоді дивилась на нього просто й довірливо. А проте скільки він збирався провести її додому, і це йому ні разу не вдалося. Помітивши його, Ізольда прискорювала ходу, і було видно, що коли він зважиться доганяти її, то вона взагалі побіжить, і це буде безглуздо. Залишалось іти за нею назирці і уявляти себе благородним Трістаном, який оберігає даму свого серця від можливої небезпеки.


***
В той день він зустрінув Ізольду біля Палацу культури.
- Приходили брати інтерв'ю в наших служителів муз? - запитав і тут же зрозумів, що таке питання можна було б задати Ярославі Андріївні. Скероване до Ізольди, воно було схоже на м'яч, кинутий просто в повітря: пролетівши трохи, він неминуче мав упасти на землю, замість того, щоб повернутись назад відбитим вправною рукою.
- Ні, - серйозно відповіла Ізольда, - я ще не вмію брати інтерв'ю. Ярослава Андріївна іноді посилає мене взяти якийсь матеріал, але вона завжди спочатку по телефону договориться.
- До речі, як там Ярослава Андріївна, пише? - недбало поцікавився Іван.
- Від неї прийшла листівка, така гарна.
Іван відчув себе дещо ображеним тим, що йому Ярослава Андріївна листівки не прислала. Звичайно, ніяких особливих стосунків у них не було, але він надіявся, що дещо важить в її житті. Зрештою, що з неї взяти: молоде дівча, вперше потрапила в таку екзотичну країну. Та й роботи в неї там чимало, вона ж не туристом поїхала.
- А я дітей проводила, - раптом сказала Ізольда. - Всіх школярів на три дні повезли на екскурсію до Києва. Адже зараз весняні канікули.
Ще ніколи вона не починала говорити, досі всі їх розмови зводились до того, що говорив він, а вона тільки скупо відповідала на його питання.
- Та це ж чудово, - пожвавішав Іван. - Діти побачать багато цікавого, будуть потім вам розказувати.
Ізольда задумливо похитала головою.
- Я так боюсь. Вони ще ніколи нікуди не їздили без мене. І що я без них буду робити?
- Відпочивати! - весело сказав Іван. - Ви вмієте кататися на лижах?
- Ні.
- Ну, що ж, можна обійтись і без лиж. Давайте просто погуляємо в лісі. В мене якраз вихідний.
Ізольді треба було віднести в друкарню матеріали для чергового номера газети. Іван пішов з нею, по дорозі вони перекидались короткими репліками. Видно, Ізольді було дуже ніяково, що вона йде селищем з стороннім чоловіком. Такого з нею ще в житті не було. Ні, перед нею не поставало питання: «А що скажуть люди?» - бо досі їй не треба було зважати на людську думку. Чи, точніше, вона ніколи не потрапляла в таке становище, коли треба дбати про людську думку. Досі вона дбала про думку однієї людини - свого чоловіка. А тепер його не було, а сама вона йшла в товаристві цього високого білявого мужчини, який останнім часом чомусь все не йде з її думок. Навіть снитися почав. Правда, вві сні Ізольда ніколи не бачила виразно того, хто їй снився, але чомусь прокидалась з відчуттям, що це саме він.
В друкарні вона здала матеріали, нетерпеливо хвилюючись від кожної хвилини зволікання. Вибігла з воріт, мружачись від яскравих сонячних променів, і раптом відчула в душі страшенну порожнечу: Івана не було. Він пішов, не дочекавшись її. Може, йому набридло чекати, може, подумав, що вона зовсім не вийде. Ізольда понуро побрела, низько опустивши голову і дивлячись собі під ноги. Зрештою, нічого вона не бачила, бо очі затягнуло слізьми. Чи ж дивно, що вона посковзнулась і мало не впала? Не впала тому, що чиясь сильна рука підхопила її під лікоть. Ізольда сполохано озирнулась.
Іван міг би присягнути, що ніколи в житті йому ще не доводилось бачити таких сяючих очей, такої раптової зміни на жіночому обличчі. Тільки-но вона йшла собі, звичайна жінка, ну, гарна жінка, але з таким сумним і стомленим обличчям. І ось наче в ній засвітилась лампа в тисячу ват, і все її обличчя зсередини пронизало сяйво, а темні очі стали каро-золотими від тих променів, що прорвались снопами з таємної глибини. Ізольда мовчала і дивилась на нього, і тільки її губи злегка тремтіли, а на завжди блідих щоках виступай тонкий рум'янець.
Серце Івана пройняло якесь дивне почуття. Точніше, це була ціла суміш почуттів. «Вона любить мене!» - раптом пронеслось в його свідомості. І відразу прийшла гордість: його любить така жінка! І глибока ніжність до неї, такої світлої, такої беззахистно-довірливої. А ще чомусь прийшов страх, хоч він лишився майже неусвідомленим. Наче йому пропонували щось таке неймовірне - наприклад, потримати в руках сонце, - і він не міг відмовитись і не був певен, що може прийняти цей дар, що не доведеться за нього платити надто дорого.
Вони довго йшли мовчки, він тоді відразу відпустив її лікоть і більше не наважувався доторкнутись до Ізольди. Їм по дорозі траплялись люди, але вони не помічали нікого. А зустрічні чомусь зупинялися і довго дивились їм вслід. А потім ішли далі в своїх справах, але кожному з них в той день було якось дивно на душі. Наче вони побачили, як летять в блакитному небі двійко білих лебедів, чи падають поруч дві зорі, чи легка веселка звелась і зв'язала собою дві сторони світу, які без неї ніколи б не зустрілись.
Може, ніхто з тих людей не зумів би доладно розказати про почуття, яке жило в їх душах в той день. Навіть не цілий день, бо сонце вже хилилось до заходу, його вже не так багато залишалось - березневого дня, .коли зима ще ніби не збирається здаватись, але вже навіть горобцям і синицям ясно, що діло йде до весни.


***
Іван працював у нічну зміну, і Ізольда чекала, що після роботи загляне бодай на кілька хвилин до них в редакцію. Проте він не зайшов, Ізольда знала, що зміна закінчується о сьомій, а вже он дев'ята, ні, не може бути, що він так довго затримується після роботи, мабуть, пішов спати, стомився після безсонної ночі. Ну, нехай поспить, а потім він прийде до неї додому, треба буде відпроситись в Тосі раніше, вони ж здали до набору .номер, а тепер в них начебто і роботи нема. Тося, звичайно, не заперечувала, щоб Ізольда пішла додому, Тосі сподобалось раптом відчути себе начальником бодай для цієї одної Ізольди, яка хоч і гарна, і старша від Тосі набагато, а проте якась трохи чудна.
Наступного дня Ізольда встала годині о п'ятій. Гарячково одяглась, руки в неї тремтіли, з них все падало. Час летів з неймовірною швидкістю, вона все боялась, що запізниться і прийде до прохідної, коли нічна зміна вже розійдеться. Вийшла з дому і захлинулась холодним повітрям: мороз стояв зовсім не весняний, а на світанку ще зміцнів. Майже бігла дорогою, яка за останні місяці стала для неї такою знайомою і звичною, бо ж тепер щодня ходила нею на роботу. Але зараз чомусь їй здавалось, що з-за кожного дерева за нею стежить хтось чужий і ворожий, а тут ще сніг так лунко скрипить під ногами, наче сповіщає всіх, що ось вона, Ізольда, біжить так рано, надто рано, щоб це було на роботу.
В заводоуправлінні ще не світилось жодне вікно, та й на площі перед ним не було видно ні душі. Здається, Ізольда не спізнилась і нічна зміна ще не розійшлась. Вона пройшла повз прохідну, щоб охоронник не звернув на неї уваги, що топчеться тут, але відразу злякалась, що як далеко відійде, то не побачить, як буде виходити Іван. Тож повернулась назад, пройшла ще раз, а потім заховалась за рогом будинку, звідки їй було добре видно двері прохідної. Мороз щипав за щоки і пальці, Ізольда ховала обличчя в комір, переступала з ноги на ногу і потерпала від думки, що охоронник почує рипіння снігу під її ногами, хоч охоронник сидів у прохідній і, звичайно, не міг цього чути. А й почув би, то що може бути незвичайного в тому, що під чиїмись ногами скрипить сніг? Починається новий день, прокидаються люди, ось тільки-но скінчила заходити перша зміна, а оце вже й починають виходити перші з тих, хто працював в нічну.
Коли нарешті вийшов Іван, Ізольді здавалось, що вона вже перетворилась на крижану бурульку. Він ішов не один, і якби вона не була така промерзла, то, мабуть, не зважилася б до нього підійти, але зараз їй вже було все одно. Вона підходила до нього і не відчувала ніг під собою, так вони замерзли. Зупинилась і дивилась на нього зовсім бездонно-чорними на блідому обличчі очима. Хотіла щось сказати, але замерзлі губи її не слухали. Хлопці, що йшли з Іваном, глянувши на неї, раптом змовкли і швидко розійшлися. Іван зупинився і навіть глянув на неї, хоч увесь його вигляд показував, що йому дуже не хочеться цього робити.
- Привіт! - недбало сказав він. - Це вже на роботу? Так рано?
- Іване! - гукнув один з його супутників, який вже відійшов досить далеко, - ти ж не забув, що сьогодні о четвертій репетиція?
- Не забув, - відгукнувся Іван і знову повернувся до Ізольди: - Ось бачиш, хвилини вільної нема. Ніч така важка була, а тут ще репетиція. Треба хоч трохи поспати. Ну, я пішов.
І він пішов, а Ізольда дивилась йому в спину і ніяк не могла зрозуміти, що відбувається.
- Замерзнете отак, стоячи! - жартівливо штовхнув її в плече хтось з робітників, що йшли з нічної зміни. Ізольда подивилась на веселуна порожнім поглядом і пішла.
Весь день вона перебувала в тумані. Намагалась осмислити те, що з нею сталося, але думки збивались в клубок без кінця і початку. Пам'яталось тільки одне: він любив її. Він так любив її. Ну, а вона... Зрештою, хіба знайдуться слова, якими можна про це розказати? Вона думала, що те, що вона відчувала в шістнадцять років до свого чоловіка, було любов'ю. І потім довго намагалась втримати в собі це почуття, а коли воно остаточно померло, вбите грубістю чоловіка, її душа заціпеніла в тоскному усвідомленні: оце і все, більше в її житті вже нічого не буде. Адже любов буває лише раз, а вона вже любила. Ах, яка вона була дурна! Та хіба може те дитяче захоплення витримати хоч найменше порівняння з почуттям, що володіє нею зараз? Зараз вона любить, і він її любить, бо ж так цілував її, і носив на руках, і так ніжно гладив її волосся, і говорив такі слова, яких ніколи ніхто їй не говорив. Хіба можна бути таким, якщо не любиш? А що вранці він так поспішав, то цьому є пояснення. Він же сам сказав, що ніч була важка, стомився, хотів спати, і йому в голову не прийшло, що вона його вже добру годину чекає на такому морозі. Ось він відпочине і обов'язково прийде. Потім Ізольда згадала про репетицію о четвертій годині. І якось так воно вже вийшло, що саме в цей час їй треба було йти в друкарню за версткою. Проходячи біля Палацу культури, вповільнила крок. І відразу побачила Івана. Він стояв, оточений дівчатками в лижних костюмах, їх жваву розмову раз по раз перебивали вибухи сміху. Раптом Ізольда відчула, що краще б їй обминути цю групу стороною, але вже було пізно куди-небудь звертати. Хочеш не хочеш, а вона мусила йти просто до них єдиною розчищеною доріжкою. Йшла і відчувала, що ноги в неї стали наче з вати. Підійшла і зупинилась, бо ж мусив він до неї звернутись, бо ж зараз вже він виспався і нікуди не поспішав, і настрій в нього чудовий. Зараз він закінчить розмову з цими школярками, які підуть собі своєю дорогою, а тоді вони залишаться вдвох. 
- І нітрохи ми не змерзли! - грайливо говорила дівчина в вишневому костюмі. - Коли хочете знати, нам навіть гаряче.
- Може, ви навіть морозиво їли б? - насмішкувато запитав Іван.
- Ого! А ви почастуєте?
Іван глянув на годинник:
- Ну що ж, в мене ще є трохи часу. Пішли в кафе, частую!
- Всіх?
- Дівчата, як можна так питати! Звичайно, всіх.
І вони побігли в кафе. Ізольда стояла і чекала, що він озирнеться, покличе і її з собою, але він не озирнувся, ішов, оточений цими юними веселими дівчатками, все далі та далі. Ізольда зробила два кроки вслід за ним, але відразу повернулась і навпростець по снігу побігла в ту сторону, де не було ніяких будинків, де не можна було  зустрінути людей. Прихилившись до шорсткого соснового стовбура, вона заплакала голосно і гірко. Вона все ще не могла зрозуміти, що трапилось, тільки відчувала нестерпний біль у грудях, біль, від якого хотілось кричати. Крик відчаю їй вдалося стлумити, але сльози стримати не могла, і вони все лились, вона захлиналась ними і, здавалось, ніколи не виплаче їх до решти.
Тієї ночі Ізольда не лягала спати. Спочатку влаштувала прання, потім прибирала в квартирі, над ранок, коли білизна підсохла, почала прасувати. Акуратно складала одяг доньок і, зсунувши брови, всоте передумувала все одну думку. Іван на неї за щось розсердився. Мабуть, щось вона зробила не так. Може, він не хотів, щоб люди так відразу дізналась про їхню любов, а вона підійшла до нього, хоч він був оточений людьми. Але ж вона вранці так замерзла, що навіть думати не могла. А потім вдень... ну, тоді їй нікуди було діватись, вони стояли просто в неї на дорозі, навіть обійти їх не обійдеш. Але вона мусить ще раз побачити його, все йому пояснити, попросити, щоб не гнівався на неї. Якщо він хоче, щоб ніхто не знав про їхню любов, то нехай буде так. Хай все буде так, як він хоче, тільки щоб він любив її, бо інакше... Зрештою, про це навіть думати не можна.
На цей раз Ізольді не довелось так довго чекати біля прохідної. Іван вийшов сам і навіть оглянувся в її сторону, але, мабуть, не впізнав, бо відразу відвернувся і широко закрокував.
- Іване! - покликала його Ізольда і злякалась, як голосно прозвучав її голос в світанковому повітрі. Іван зробив ще кілька кроків, наче не чув, та зрештою зупинився і повернувся до неї. Ізольда підійшла до нього, дивлячись благально і розпачливо.
- Ну, що тобі? - нетерпляче запитав Іван. В Ізольди перехопило дихання, вона відчувала, що ось-ось заплаче, але намагалась стримати сльози і навіть посміхалась тремтячими губами.
- Я тільки... тільки хотіла тебе запитати... Завіщо ти на мене сердишся?
- Я зовсім не серджусь , - з досадою в голосі сказав Іван. - Звідки ти таке взяла?
Він відчував себе дуже по-дурному, що аж зло брало на самого себе. І що на нього найшло три дні тому? Ну, подобалась йому ця Ізольда, приємно було до неї залицятись - це правда. Але ні до чого більшого він не прагнув, принаймні, не так швидко. І, в усякому разі, нічого серйозного. А тоді вона як глянула на нього своїми сяючими очима, і йому наче в голову хміль вдарив. Навіть все, що було потім, туманом затягнуло. Вони довго ходили в лісі і про щось говорили, сміялись... Він цілував її змерзлі руки. Потім якимсь чином опинились в її домі і пішов він звідти на світанку, правда, коли ще було темно і всі спали. Для чого, щоб сусіди бачили, де він провів ніч? І ось коли він пішов, вже по дорозі додому йому стало якось прикро на душі. А коли прокинувся, добре виспавшись, то сам собі не повірив, що це дійсно було з ним минулої ночі. І треба ж отаку дурницю зробити! З одного боку, зблизька Ізольда виявилась зовсім не такою цікавою, як йому здавалось. Така собі мляво-покірна, невміла і злякана, як молоде дівча, з яким усе це трапилось вперше. З другого боку, вона, здається, сприйняла все це дуже серйозно, мало не як любов до могили. Десь в глибині душі Іван таки відчув себе почасти винним, але це ще збільшувало його досаду на Ізольду. А тепер вона бігає за ним і дивиться жалібними очима. Ніякої гордості в жінки нема! А вона ще йому здавалася схожою на королеву. Ні, мабуть, треба їй сказати все відразу, інакше вона не відв'яжеться. А для чого це йому? Не женитись же, справді, на цій Ізольді? Тільки чужих дітей йому не вистачало!
- Слухай, - сказав він навмисне грубо, щоб приховати почуття вини, яке все-таки мучило його, - чого ти бігаєш за мною? Невже ти не розумієш, що коли чоловік хоче побачити жінку, то він сам її знайде. Ти ж, здається, не маленька.
Ізольда мовчала, тільки дивилась на нього, обличчя в неї було таке, що Іванові стало зовсім паршиво, але іншого виходу він не бачив. Треба зараз же, негайно, все це порвати, бо потім вона від нього взагалі не відстане. А не дай бог, дізнається Ясочка Андріївна, коли повернеться, то дуже просто може змусити женитись. Або доведеться тікати з Яворівська вслід за Ізольдиним чоловіком. Ну, якщо вже обов'язково женитись, то він би віддав перевагу самій Славі. Хоч і не така красуня, але ж молода, весела, енергійна, цілком сучасна жінка. З такою не знудьгуєшся. А це такий собі кисло-солодкий кисіль.
- Ну, чого мовчиш? - нетерпляче запитав Іван. - Раз вже ти мене підчікувала тут, то ж, мабуть, щось хотіла сказати. Тільки пам'ятай: я ж тобі нічого не обіцяв.
Весь світ був дуже далеко. Десь далеко-далеко, за сірою стіною туману, крізь яку не пробивався жоден промінь, не долітав жоден звук. Навіть обличчя Івана розпливалось в тому туманні, навіть його голос глухнув. Правда, все ж Ізольда розуміла, що він говорить, не чула, а просто розуміла, наче його слова звучали в її голові, не торкаючись вух. І ще Ізольда відчула, що її тіло стає свинцево-тяжким, а разом з тим в грудях появилась порожнеча. Спочатку маленька, вона далі все росла і росла, заповнюючи її груди, витискуючи з них серце.
- Так, - сказала Ізольда. - Не маленька. Не обіцяв.


***
Поїзд в Яворівськ приїхав пізно ввечері. Вони вийшли всі разом на перон, глибоко вдихнули ще холодне повітря і, наче змовились, хором сказали:
- Ось ми і вдома!
І засміялись з того, як це в них злагоджено вийшло. А ще, може, з того, що таки скучили за своїм Яворівськом, який згадувався їм під кубинськими пальмами, на березі Атлантичного океану. Захований в сосновому лісі, заметений снігами невеликий Яворівськ, де ніяких яворів не було, і ніхто навіть не знав, що це за таке дерево - явір.
Навіть голова паморочилась від самого усвідомлення віддалі, яку вони подолали всього за добу. Ще вчора був сонячний білий пляж Гавани, а через вісім годин в літаку такі ж білі, але вже засніжені вулиці Москви, знову літак, з нього прямо на залізничний вокзал і ось тобі вже й Яворівськ, що пахне розмоклою корою дерев і сирою землею, чути, як дзюрчать струмки, - дуже рання, але вже весна.
Наперед домовились, що повідомляти про свій приїзд не будуть, - хай це стане несподіванкою! - так що на пероні їх ніхто не зустрічав. Це було якось незвично, бо ж за останній час звикли, щоб їх, куди не приїдуть, зустрічали, вітали, показували, куди йти. Так що, вийшовши на перон, якусь мить так і стояли групою, наче сподівались, що і тут, в Яворівську, до них підійде енергійний, усміхнений і дуже ввічливий гід.
- А що, братці, по домівках! - нарешті весело скомандував хтось, і всі заворушились, загомоніли, почали підхоплювати свої валізки і розходитись в різні боки: хто до «Галини», хто до «Софії» чи ще до якої подібної  “жінки”, про яку, як признатись по правді, згадувалось рідше, ніж можна було сподівалась. А Слава направилась до своєї «Валентини», яка, напевно, вже міцно спала. Йшла через ліс, з темних дерев на її обличчя спадали краплі, небо вгорі теж було темне. Погода була так собі, сіренька, і довкола сіро, мокро і незатишно, особливо якщо порівняти з яскравим тропічним пейзажем. Але зараз нічого не видно, тільки вітер шумить в гіллі, і дзюрчать струмки, і так пахне весною, що аж серце в грудях заходиться. Господи, як вона давно тут не була! Наче не кількадесят днів, а кількадесят років. Цікаво, що тут за цей час трапилось? Мабуть, новин цілий міх і ще трішки. Ось завтра зранку вона прийде в редакцію, то там вже Тося їй про все розкаже. Ізольда - та ні, Ізольда буде мовчки дивитись і слухати, як вона розповідає про все бачене. А Тося буде вмирати від нетерпіння, розриваючись між двома протилежними бажаннями: з одного боку, дуже хочеться взнати, як там, на Кубі, а з другого - як же не розповісти про всі яворівські новини! Чому не можна так, щоб людина відразу і сама розповідала і слухала, що розповідає хтось інший?
Слава не помилилась: побачивши її на порозі, Тося так ахнула, а потім завищала, наче Слава повернулась принаймні з міжпланетної подорожі, а не з цілком нормального відрядження на Кубу.
- Ярославо Андріївно, ой, Ярославе Андріївно, - аж заходилась Тося, - ой, яка ж ви шоколадна! Ну, чисто тобі мулатка! Ну, як там, на Кубі? А Фіделя Кастро бачили? А як над океаном летіли, то не боялись, що можете впасти? А там самі негри, чи білі теж є? А танцювати по-їхньому навчились?
- Тосю, - сміялась Слава, - Тосю, ви вже мене так засипали питаннями, що я в них з головою сховалась. Все розкажу, але не все відразу. Сьогодні ввечері запрошую всіх на прес-конференцію до себе додому і там розповім і відповідатиму на всі питання. А наразі розкажіть мені, що тут без мене трапилось. Як газета?
- Нічого, - зі скромною гордістю сказала Тося. - Виходила. Ми дотримувались того плану, що ви нам залишили. І актив працював непогано. Ну, і Віктор Іванович здійснював партійне керівництво.
Це було так кумедно, що Слава знову не змогла стримати сміху.
- Ну, Тосю, - ледве вимовила вона, - ви просто наче на зборах відчитуєтесь. Боюсь, якщо ви такими штампами газету заповнили...
- Та що ви, Ярославо Андріївно! - образилась Тося. - Ось візьмете почитаєте ті номери, що ми без вас випустили, то побачите. Зрештою, я що? Я тільки друкарка. Я коли й правила, то тільки граматичні помилки. А за все інше питайте Віктора Івановича.
- Та запитаю, всіх запитаю, хто в чому винен, - грізно сказала Слава. - Між іншим, а де ж це Ізольда?
Запитала і здивувалась тій зміні, яка відбулася з Тосею. Точніше, навіть здивуватись не встигла, бо тільки прозвучало ім'я Ізольди, як Тося опустилась на стілець, всю її радість наче вітром звіяло, і, дивлячись на Славу широко розплющеними очима, вона сказала:
- Ой, Ярославе Андріївно, а Ізольди нема.
- Де ж це вона, що нема? - все ще жартівливо залитала Слава, хоч якась тривога вже торкнулась її серця. Щось тут без неї трапилося з Ізольдою. Не інакше, приїхав чоловік і забрав її з собою. І вона пробачила йому всі свої змарновані літа, повірила, що в них тепер все буде добре. А може, й не повірила, просто потягнуло до звичного життя, де треба дбати лише про одне: як би вгодити своєму мужу і повелителю. Прикро, звичайно: вона, Слава, стільки зусиль приклала, щоб розбудити в цій вродливій жінці ще й людину, привчити до самостійного життя, виховати почуття власної гідності.
- Так де ж Ізольда? - повторила своє питання Слава, майже впевнена в тому, яку відповідь отримає.
Вона... померла, - дуже тихо сказала Тося.
Це було настільки не схоже на те, що чекала почути Слава, що вона відразу не зрозуміла і перепитала:
- Що ви сказали?
- Ізольда померла, Ярославо Андріївно, вже майже два тижні, як її поховали.
Слава дивилась на Тосю, подумки повторювала її слова, але свідомість ніяк не могла примиритись з тим, що вона щойно почула.
- Як це померла? - питання звучало дуже дурнувато, але ні Слава, ні Тося цього не помітили. - Від чого померла?
Тут Тося пожвавішала, зірвалась зі стільця, підбігла ближче до Слави, ще чомусь озирнулась на двері і притишеним голосом сказала:
- Ой, Ярославе Андріївно, я не знаю, тільки люди таке говорять, таке говорять. Знаєте, кажуть, що вона померла від любові.
- Як від любові? - знову спантеличено перепитала Слава. - Хіба від любові помирають?
- Я ж кажу, що люди кажуть, - жалібно повторила Тося. - І знаєте, кого вона любила?
- Кого? - автоматично запитала Слава. Тося ще раз оглянулась на двері, нахилилась до самого Славиного вуха і навіть не прошептала, а видихнула:
- Івана!..
Цього вже було забагато навіть на міцні Славині нерви! Вона схопилась за край столу, бо стіни кімнати пішли круг неї обертом.
- Ярославе Андріївно, Ярославе Андріївно! - злякано закричала Тося. - Що з вами? Вам погано? Вам дати води?
- Нічого, нічого, - шептала Слава, опускаючи обличчя на холодне скло на столі...
- Нічого страшного, - авторитетно сказала медсестра, порахувавши пульс. - Різка зміна клімату, реадаптація організму. Давайте відведемо вас в медпункт, я зроблю вам укол, трохи полежите, а тоді додому і спати. Спати якнайбільше, поки не відчуєте себе цілком бадьорою.
- А може, мені переночувати в Ярослави Андріївни? - запропонувала Тося. - Раптом щось треба буде?
- Можна, - погодилась   медсестра. - Тільки  ніяких розмов, ніяких розпитувань, як там на Кубі. Потім все розпитаєш і розкажеш, а зараз їй треба спати і тільки спати.
 

***
З Іваном Слава зустрілась днів через десять. Звичайно, він знав про її повернення, і якби все було нормально, він би відразу прийшов до неї в редакцію, чи додому, чи просто десь на дорозі перестрів би. Але зараз старанно ховався від Слави, хоч ніби і не почував себе ні в чому винним, тим більше, винним перед нею, Славою. Нічого такого в них не було, щоб Слава тепер могла докоряти йому за невірність. В те, що Ізольда померла від любові до нього, він не вірив. Як це померла від любові? В наш час від любові не помирають. Мабуть, була в неї якась хвороба, від якої вона й померла. Лікарі сказали, що вона померла через зупинку серця, але просто так серце не зупиняється. Ну, інша річ, можливо, те, що з нею трапилось, прискорило розвиток хвороби. Що не говори, а стресовий стан в неї був. Але хіба він винен? Чи, принаймні, хіба він дуже аж так винен? Адже він її не обманював, і нічого їй не обіцяв, і навіть того, що в них було, він зовсім не добивався, вона сама пішла йому назустріч. Хіба він міг подумати, що в наш час є отакі наївні жінки, які так серйозно сприймають кожне жартома сказане слово! Так серйозно, що аж помирають від цього.
З другого боку, свідомість того, що якась жінка любила його так, що аж померла від любові, наче підносила Івана у власних очах. Це також оточувало його постать романтичним ореолом в очах яворівчанок різного віку. Іван вже не раз ловив на собі допитливо-зацікавлені погляди жінок, їх перешіптування за своєю спиною. Він вдавав, що нічого цього не помічає, але мимоволі напускав на себе задуманий вигляд, вже не обдаровував усіх своєю чарівною посмішкою, не сипав компліментами. Навіть не тому, що йому не хотілося цього робити, просто підсвідомо відчував, що від нього чекають саме такої поведінки.
Ну, а Слава... Слава перебувала в стані повного духовного сум'яття. Чомусь їй здавалось, що це вона в усьому винна, що всі дивляться на неї осудливо і лише з тактовності мовчать, знаючи, що їй і так нелегко, бо яке вона мала право так безцеремонно лізти в чуже життя? Як жила Ізольда, але ж вона жила. І, може, її таке життя цілком влаштовувало. В усякому разі, вона тоді жила. Була живою, ходила, дивилась, слухала, щось робила в своєму домі, зав'язувала банти донькам, читала книжки. А вона, Слава, вирішила, що сучасна жінка не може жити таким життям, вона захотіла зробити з Ізольди сучасну жінку. Але Ізольда не могла так жити і померла. Мабуть, вона надто пізно народилась, їй би тоді, коли були на світі прекрасні дами і благородні лицарі. Вона б сиділа на замковій вежі і виглядала свого лицаря з далекого краю. І заховала б у тайник подаровану ним троянду, щоб та пролежала півтисячоліття і не засохла. Зрештою, а може, ніякої троянди й не було? Може, це така сама легенда, як оповіді про Ізольду і Трістана? Бо ж не можна все життя жити любов'ю і не можна померти від любові. Все це легенди, красиві, але всього лиш легенди. А життя є життя.
Що ж торкається Івана, то Слава перші дні намагалась про нього не думати, бо коли думала, то їй чомусь ставало дуже боляче, наче він її обдурив. Тоді вона собі говорила, що в них з Іваном нічого не було і не могло бути, так що перед нею, принаймні, він ні в чому не винен. Потім, коли на душі в Слави стало дещо спокійніше, вона почала менше думати про Ізольду, а більше про Івана. Вона дивувалась: що ж побачила Ізольда в тому Іванові, що аж померла від любові до нього? І чому вона, Слава, нічого такого не бачила? Ну, симпатичний чоловік, навіть дуже симпатичний, але щоб помирати?.. І тепер Славі закортіло побачити Івана, щоб пильніше придивитись до нього і, може, побачити щось таке, чого не помічала раніше. Але Іван не приходив і навіть ніде не стрічався, а сама шукати зустрічі з ним Слава не хотіла.
І ось вони зустрілись так, що вже навіть якби хтось з них хотів уникнути зустрічі, то нічого з того не вийшло б. Слава виходила з заводоуправління, а Іван йшов туди, і вони стали одне проти другого на східцях. Слава стояла вище і тому дивилась на збентеженого Івана з насмішкуватою зверхністю, хоч в душі зовсім не відчувала себе так впевнено.
- Привіт, - видушив з себе Іван. - То ви вже повернулись з Куби? З приїздом вас.
- Ай-ай-ай, - докірливо похитала головою Слава, - то ви, Іване, перестали читати «Голос праці»? Адже вже два номери вийшли за моїм підписом. Зрештою, на підпис ви могли не звернути уваги. Але ж там ішли матеріали про Кубу.
Іван старанно уникав Славиного погляду.
- Та бачите... вже екзамени недалеко... А це ж десятий клас... А там вступні в інститут...
- Ах, екзамени, - іронічно сказала Слава, - тоді що ж... тоді не буду віднімати у вас дорогоцінний час. Бажаю успіху.
І вже коли вони розминулись, Слава раптом зупинилась і, сама ще не усвідомивши, що вона робить, обернулась. А Іван теж обернувся, і тепер вони знову стояли одне проти одного, тільки тепер Іван дивився на неї згори. Але це Славу нітрохи не збентежило, вона дивилась ясно і спокійно своїми зеленими очима, які виглядали ще світлішими на загорілому обличчі.
- А що, Іване, - сказала вона тим тоном, яким розмовляла з ним раніше, - невже вам не хочеться послухати, як воно там на Кубі?
Іван зовсім остовпів. Дивився на Славу і не міг зрозуміти, глузує вона чи говорить всерйоз. Нарешті обережно сказав:
- Я думав, що вам і без мене вже надокучили розпитуваннями.
- А! - недбало махнула рукою Слава. - Про щось приємне чому б ще раз не згадати? Якщо хочете, приходьте до мене сьогодні увечері. Я вас почастую дечим кубинським, покажу фотокартки. То як, прийдете?
- Прийду, - непевно пообіцяв Іван.
Він до самого вечора ходив і думав, що йому робити. Іти чи ні? Що це задумала та Ярослава Андріївна? Що вона щось задумала, в цьому нема сумніву. Не може ж бути, щоб їй не передали отієї легенди про нього і про Ізольду. Вже ота рум'янощока Тося відразу мусила все викласти. То чому ж Слава ні словом не згадала про Ізольду? Може, хоче, щоб він прийшов до неї додому, і вже тоді почне вичитувати мораль? Тоді, може, не йти? Еге, не така Ясочка Андріївна, щоб не довести задум до кінця! Вона ще, чого доброго, доб'ється, щоб його на партком викликали. Ні, він піде до неї, він покаже, що йому нічого боятись! А там буде видно.
А Слава протягом цих кількох годин намагалась переконати себе, що її намір божевільний, що вона цього не повинна робити, що вона цього не зробить, ну, звичайно ж, не зробить. І разом з тим нетерпляче поглядала на годинник, наче могла поглядом змусити стрілки швидше йти своїм шляхом. Вдома хапливо приготувала все потрібне. Нетерпляче перебирала одяг в шафі, не могла вирішити, чому віддати перевагу. Нарешті надягнула зелену сукню, яка залишила відкритими засмаглі плечі і вільно розходилась довкола постаті. Крутнулась перед дзеркалом, поділ сукні слухняно повторив її оберт. «Все одно, - вперто сказала Слава своєму відбитку в дзеркалі, - все одно буде так. Нічого страшного в тому нема, а я хочу знати. Хочу знати і все».
Іван подзвонив коротко і неголосіно, наче сподівався, що Слава не почує, а він потім з чистою совістю зможе сказати, що приходив, дзвонив, а Слава не відчинила. Проте Слава почула і відразу побігла відчиняти. Він увійшов, ніяково потоптався біля дверей, був зовсім не схожим на того завжди впевненого в собі Івана, якого вона досі знала.
- Ну, що ж ви, Іване, - заохочуюче сказала Слава, - роздягайтесь, заходьте!
Лише тоді він простягнув їй пучечок пролісків, хоч раніше зробив би це відразу, як тільки зайшов, зробив би не так незграбно, як зараз, а недбалим і шикарним жестом.
- Ой, Іване, - докорила Слава, беручи прохолодну блакитну китичку, - що було б, якби наш директор це побачив? Ви ж знаєте, як він сердиться, коли щось в лісі рвуть? Він же, чого доброго, і догану винести може або премії позбавити.
- А я не на території селища рвав, - заперечив Іван, - я за ними аж в Холодну балку ходив.
- Ото б ви йому потім довели, куди ви ходили. Побачив би вас з квітами і питати нічого не став би.
Вони пили вино і чай, Слава показувала фотокартки, де вона стояла на березі океану, під височенними пальмами, на вулицях Гавани. Пояснюючи що-небудь, нахилялась над ними так, що її волосся доторкалось його обличчя. І протягом усього вечора ні словом не згадала про Ізольду. Іван все чекав, коли ж вона заговорить, бо ж не для того вона його покликала, справді, щоб розповісти про свої мандри. Хоча хто тих жінок знає? Ось вже година за годиною минають, а Слава мовчить, наче ніякої Ізольди й на світі не було. Тобто, точніше кажучи, Слава зовсім не мовчить, навпаки, вона дуже жваво розповідає, згадує все нові подробиці. Щоки в неї пашать рум'янцем, очі блищать, вся вона якась збуджена. Це від спогадів? Чи від вина і чаю? Чи, може, від...
- Засидівся я у вас, Ярославо Андріївно, - сказав Іван, - пора, як кажуть, і честь знати.
Слава якось дивно подивилась на нього.
- Не впізнаю я вас, Іване, - з легкою іронією сказала вона. - Відколи це ви стали таким полохливим? Жінка запросила вас в гості, а ви поспішаєте додому.
Тепер настала черга Івана здивовано дивитись на Славу. Що вона цим хоче сказати? Цих жінок таки справді ніколи не зрозумієш. В усякому разі, ця не помре. Хоча, хто знає...
- Ой, дивіться, Ясочко Андріївно, - жартівливо-погрозливо сказав він, - а то я ж можу зовсім не піти.
- Ну, давайте вип'ємо ще по одній! - весело сказала Слава, наповнюючи чарки вином. - Давайте на брудершафт!
Вона встала, Іван також встав, Слава підійшла до нього майже впритул і, дивлячись просто йому у вічі, почала пити вино. Іван випив своє, поставив чарку на стіл, обняв Славу і поцілував. Вона інстинктивно зробила рух, щоб відштовхнути його, та раптом наче зламала щось в собі, поклала руки йому на плечі і дуже тихо шепнула:
- Залишайся...
...Коли вранці Іван прокинувся, Слава вже не спала. Він це зрозумів відразу, хоч вона лежала без руху, заплющивши очі. Ну, що ж, Іван цілком розумів її. Така незалежна, така недоступна, і раптом... Звичайно, вона зараз почуває себе ніяково. І, мабуть, зі страхом чекає, що він буде робити. Ах ти ж, смішна смаглявка, ач як притихла! Всі ви, жінки, однакові! Тільки Іван не такий, можеш не боятись, він тебе не скривдить. Він зовсім не збирається хвастатись своєю перемогою, він не з таких.
Іван потягнувся і ніжно, як тільки міг, поцілував засмаглу шию.
- Прошу тебе,- сказала Слава, не розплющуючи очей, - будь ласка, одягайся і йди собі.
- Гаразд, - сказав Іван так, наче він говорив з примхливою, але милою дитиною, - гаразд, я зараз піду. А ти ще поспи, ти ж, мабуть, не виспалась.
Він одягався, намагаючись робити це якнайтихіше, щоб не розвіяти Славину дрімоту. Коли раптом, надягаючи сорочку, побачив, що вона зовсім не дрімає, а дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких нема й крихти сну.
- Ти чого? - запитав Іван, відчуваючи якусь дивну ніяковість.
- Все-таки я не можу зрозуміти, - ясним і холодним тоном сказала Слава, - не можу зрозуміти, що в тобі знайшла Ізольда, щоб від цього треба було помирати.
Іван без руху приголомшено дивився на неї.
- То ти... - ледве вимовив Іван. - Ти лише для цього мене покликала? Щоб просто переконатись який я... в ліжку?
- А ти ж що думав? Що я в тебе закохалась? - іронічно запитала Слава.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником