Галина Гордасевич "НОЇВ КОВЧЕГ"

 

Галина Гордасевич "НОЇВ КОВЧЕГ"

Повість



Галина Гордасевич

 

Ноїв ковчег


повість

На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко повернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, захопив молитовник, пройшов кімнатами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити передранковий сон матушки Софії.
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від передранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі.
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де починався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеленуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було. Тоді отець Іларій пригадав, що не взяв їх з нічного столика побіля ліжка. Тепер на це не було ради, але ж чи він не знав напам’ять усіх молитов, якими належало розпочинати цей день? Просто це в нього було ритуалом: розгорнути молитовник, пробігати поглядом по друкованих рядках, хоча губи самостійно шептали потрібні слова. Отож, отець Іларій на повні груди вдихнув це прекрасне, чисте, холодне, з гіркавим запахом опалого листя повітря, широко перехрестився і з почуттям сказав:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...
Додому отець Іларій повертався через двір. Ворота конюшні були відчинені, і звідти чувся голос:
– Ну, чого ти?.. Ох і хитра ти тварина... Зараз, зараз, не поспішай... Тим більше, працювати сьогодні не доведеться...
– Доброго ранку, дядю! – обізвався отець Іларій, проходячи повз конюшню.
Голос відразу замовк, потім в отворі з’явився сам дядя, спроквола відповів: «Доброго ранку», – повернувся і знову став поратися біля коней. Дядя був феноменально мовчазною людиною, ото лише любив поговорити з худобою, із бджолами або навіть із деревами в саду, коли порався біля них, але дуже конфузився, коли з’ясовувалося, що хтось чув його мову.
На кухні вже топилася плита, наймичка Катерина полоскала дрібну картоплю для свиней.
– Ото не дали матушка звечора зварити, – сердито сказала вона, не відповідаючи на вітання. – Сказали, що солодке тісто набереться запаху від картоплі. А тепер поки та картопля звариться, та поки вихолоне, свині вереску нароблять...
– Та нічого, надворі вже морозець, то воно швидко охолоне, – добродушно сказав отець Іларій і пішов умиватися. Він так само звик до постійного гдирання Катерини, як до мовчання дяді, і якби вона раптом заговорила весело чи, бодай, спокійно, отцю Іларію було б якось дивно і незвично. Ось і зараз вона загукала вслід:
–    Та підождіть, я зараз теплої води наллю в умивальник!
І наливаючи воду, продовжувала докоряти:
– Ото простудитеся, а мені вам зілля запарювати. Наче й не маленькі...
Отець Іларій узяв чистий полотняний рушник із його ініціалами, власноруч вишитими дружиною. Цей порядок завела матушка Софія ще коли була молоденькою дружиною, так що літні жінки, вперше побачивши її, сплескували долонями і говорили: «Ой, та то ж іще зовсім дитина, як же її матушкою називати!» Але характер у тої дитини був, вона завжди вміла поставити на своєму. «А що б ти робила, якби в нашій сім’ї у когось були однакові ініціали?» – під’юджував її отець Іларій. Кожного разу, коли вони чекали прибавки сімейства і підбирали імена для майбутньої дитини, отець Іларій, ховаючи сміх у глибині очей, замріяно перелічував: «Іван... Ірина... Соломія... Степан». Матушка Софія починала розмірковувати, гарне це ім’я чи не надто, аж поки отець Іларій лукаво питав: «А як же буде із рушником?» Тоді вона сердито махала на нього рукою: «А ну тебе!» – і на її очах навіть зблискували сльози. Попри свій твердий характер, матушка Софія була скора на сльози. Від досади, від зворушення або навіть від радості, від захоплення красою її очі могли зволожитися, а потім відразу матушка Софія знову ставала стримано-привітною і діловито зосередженою. Коли у тебе така сім’я, то усім і усьому треба дати раду.
Ось і зараз матушка Софія вже вийшла на кухню, рум’яна зі сну, маленька і досі струнка, як і тридцять років тому. Вона на ходу закручувала на потилиці косу, закріпляючи довгими шпильками.
– Доброго ранку, – ніжно сказав отець Іларій і поцілував її теплу щоку. Обличчя матушки Софії, наче під вуалькою, було вкрите сіткою тоненьких зморщок, і рум’янець на щоках був уже не той, не молодий, але ж він забув окуляри на нічному столику, а зрештою, може, він би навіть і в окулярах нічого не помітив...
– Доброго ранку, – відповіла матушка Софія трішки хрипким після сну голосом. – Ти вже давно встав?
– Та ні. От лише вже помолився. У саду. Зажди, люба, у мене для тебе гостинець.
І отець Іларій взяв із підвіконня велике рожеве яблуко, яке ще зберігало холод морозяного ранку. Він зірвав це яблуко, єдине на цілім дереві. Просто дивно було, як його не помітили досі, мабуть, воно було прикрите листям, а от цієї ночі листя осипалося, і яблуко показалося у всій своїй красі.
– Ах, яке диво! – вдихнула його запах матушка Софія. – А скільки гостей сьогодні у нас буде?
– Ну, батюшка і матушка з Вишневця, з Ромейок отець Федір приїде, благочинного я теж запрошував, але вони, мабуть, не приїдуть, бо ж учора весь день дощило, то дорога розкисла, а світ неблизький. Хоча ранок такий гарний. Навіть паморозь упала. А з Клесова отця Леоніда не буде, бо у них же теж на Покрову храмовий празник.
– Отже, нас четверо, гостей троє, дяк із жінкою, сподіваюсь, і Оленка з чоловіком теж приїдуть. Словом, усього одинадцятеро. Ну, ще одне місце про всяк випадок. Якраз умістимося за столом. Ну, тоді я візьмуся до картоплі. Поки служба, я встигну. А голубці, мабуть, уже не будемо робити? – звернулася вона до Катерини.
– Як це не будемо? – образилася Катерина. – Я ще з вечора пенцак1 намочила, то що ж його  тепер – свиням викидати?
– Але ж ти на службу не встигнеш, – слабо захищалася матушка Софія.
– То вже мене нехай Матінка Пресвята простить, я їй і тут помолюся. Гостей треба прийнята, як годиться. Як же без голубців? Нехай дядя внесуть мені з погреба капусти.

*  *  *
Всупереч сподіванням, благочинний отець Володимир із матушкою і двома дітьми – підлітком-донькою і маленьким сином – приїхали і то дуже рано, коли ще служба не починалася. Отець Іларій саме виходив з дому, коли почув, що у двір заїжджає підвода, повна людей. У ту ж мить ударив дзвін, один із прибулих зняв капелюха і перехрестився, а по буйній рудій чуприні отець Іларій відразу впізнав їхнього благочинного.
– Вітаю! Вітаю! – рушив він до гостей. – А ми вас, щиро кажучи, не дуже й сподівалися після вчорашньої зливи. Коли ж це ви виїхали – мабуть, опівночі?
– Та ні, ще вчора, – сказав отець Володимир, допомагаючи зійти з воза своїй жінці, молодій, дещо гордовитій, бо ж вона «міська», та ще й благочинна, – матушці Ірині. Зараз матушка Ірина була збентежена, її сіро-зелені очі почервоніли, ніби вона ніч не спала чи плакала, а губи були підфарбовані абияк.
Отець Володимир зняв сина, донька зіскочила сама, і гості привіталися з отцем Іларієм.
– Через цей дощ ми заночували на хуторі. Ну, дякую, Василю, – звернувся він до візниці, – можете їхати, бо там, мабуть, жінка переживає.
– Як це їхати? – здивувався отець Іларій. – Без сніданку? Ні-ні, іди, голубе, на кухню, чогось гаряченького там знайдеться.
– Спасибі вам, батюшко, – відмовився візниця, – але час додому, бо ж учора вранці як виїхали, то жінка там, мать, думає, що мене й на світі нема,
– Ні-ні, – уперся отець Іларій, – Катерино, дайте чоловікові шмат хліба та пару котлет, що вчора насмажили, – гукнув отець Іларій до наймички.
–    Ото ще, коклєт йому, – пробурчала Катерина. – Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хватить з нього сала...
Проте таки відкраяла чималий кусень сала та пайку свіжого хліба, та ще пару солоних огірків. А тимчасом матушка Софія вже зустрічала гостей і трохи здивувалася, що вони мають чимало клунків. Тож отець Іларій теж підхопив кілька – бо розпитувати що й до чого було незручно та й ніколи, час уже починати утреню.
Отож, вони з отцем Володимиром пішли до церкви, а там уже чекав отець Федір із Ромейок. Усі привіталися одне з одним і зайшли в іще зовсім порожню церкву. Лише староста порався перед іконостасом, запалюючи свічки.
Отець Іларій любив свою церкву, в якій правив уже без малого тридцять років. Як тоді, давно, молодим, щойно висвяченим, зайшов сюди, щоб відправити вперше службу, і його раптом охопило тривожне піднесення, передчуття, що ось за хвилину він, грішна людина, буде предстояти перед Божим ликом за всіх тих людей, які зберуться в цьому храмі, так це відчуття і залишилося з ним на все життя. Минали роки, приходив життєвий досвід, і збільшувалося розуміння ваги гріхів усього людства і відчуття своєї відповідальності за душі парафіян перед Всевишнім. «Прости мене, Господи, не уберіг я цієї твоєї овечки, не доглянув, – шепотів він на вечірній молитві, коли дізнавався, що в селі когось спіймали на крадіжці чи в чужої жінки, чи десь дві сусідки побилися за курей в чужому городі. Отець Іларій усе це приймав на свій карб, і коли підходила наступна неділя, з особливою  ретельністю готувався до проповіді, підшукуючи найпереконливіші цитати зі Святого Письма. Він досі щиро вірив: люди грішать виключно через те, що не знають, яке це щастя – жити праведно. І з цим не зрівняєш ні повні засіки пшениці, ні повну скриню одягу, ні хмільні веселощі. Треба лише знайти слова, якими достукаєшся до свідомості людей, проникнеш в глибину їхніх сердець. «Ну і проповідь же сьогодні наш батюшка сказав, – не раз перемовлялися межи собою баби, виходячи з церкви після служби. – Що вже я наплакалася, так же він жалібно промовляв». Але, здається, ті сльози не дуже впливали на моральність парафіян. З іншого боку, як почуєш, що робиться нині по селах. Надто в такі часи, як тепер...
Коли батюшки, хрестячись та притуляючи уста до золототканого полотна, облачалися в ризи, підійшов зять Леонід, священик із Вербного.
– Ляля з дітьми теж приїхала? – півголосом запитав отець Іларій.
– Аякже... Вони пішли додому, – і отець Леонід теж почав надягати облачення, яке привіз із собою.
Трохи посперечалися, в якому порядку мають іти: з одного боку, отець Володимир – благочинний, але ж отець Федір був найстарший з усіх, вже доходив сьомого десятка, та й мав золотого хреста ще від митрополита Дионисія. Зрештою узгодили, і хоч церква ще не була наповнена й наполовину, але час було починати.

*  *  *
А тим часом матушка Софія трохи бентежилася. Бо матушку Ірину вона у себе приймала вперше – отця Володимира десь усього з півроку, як перевели до них у район, та ще й благочинним, хоча він був чи не наймолодший з усіх батюшок. Ну, може, зять був іще молодшим, але ж не його вона мала на увазі, коли думала, що не обов’язково було присилати благочинного-»варяга». Хіба не було старших, заслужених батюшок, яких усі знають і шанують? Хоч би й отець Іларій... Правда, отець Володимир відразу об’їздив усі парафії, сподобався батюшкам своєю освіченістю, а матушкам – чемністю і веселою вдачею. А от матушка Ірина, коли хтось навідувався у справах чи в гості, то ставила на стіл нашвидкуруч якусь закуску і відразу зникала. Казали, її батько ще за царя був гімназійним професором, але як за Польщі гімназію закрили, то він поїхав у село дяком, і хор, яким він керував, славився на всю Волинь.
Одне слово, чи то позначилося походження, чи освіта (ходили чутки, що матушка Ірина навчалася замолоду у Львові), чи вдача, але матушка Ірина в гостях сиділа мовчки, з високо піднятою головою, зі строгим обличчям. Щоправда, одягалася вона елегантно і на голові мала ондуляцію1 – де вона тільки її зробила? Коротше, про матушку Ірину ходило багато всіляких розмов, і хоч нічого поганого доточити їм не могли, але всі вважали її гордячою.
Проте зараз матушка Ірина стояла посеред кухні якась розгублена, і хоч була вдягнена в елегантне пальто, бордове, лямоване сірим хутром, але пальто явно було зимове, а воно ще до зими таки неблизько. Матушка Ірина зняла бордовий, у тон пальто, капелюшок, сіла на ослін і раптом заплакала. Її син, хлоп’я років трьох, скривився і теж заплакав, уткнувшись матері в коліна. Донька, не схожа на батька ні на матір – русява, круглолиця, кирпатенька, із задуманими сіро-синіми очима, нахмурила світлі брівки і позирнула на маму зі співчуттям, але мовчки. Матушка Софія заметушилася.
– Та що з вами? Що з вами, матушко Ірино? Заспокійтеся, будь ласка. Мабуть, дорога була важка?
– Та я не через те... – схлипувала матушка Ірина. – Ви ж не знаєте... Ми мусили тікати... від німців... Учора вранці, ще затемна, стукають до нас у вікно. Відчинив чоловік, а то хористка, колись у мого батька в гімназії вчилася, а тепер у німців друкаркою. І така перелякана, озирається на всі боки. Повідомила, щоб ми негайно тікали, бо наступної ночі німці планували масові арешти, а вона друкувала списки, і там є наше прізвище. Отож, отець Володимир подався шукати підводу, а я сяк-так одягнула дітей, покидала дещо в клунки... – вона безпорадно схлипнула, дістала хустинку і стала витирати очі і носа то собі, то синкові. – А ви ж запрошували до себе на храм, то куди мали дітися? А що далі? – вона знову заплакала, пригорнувши синка до грудей. Катерина розігнулася од ночов, де парилося капустяне листя на голубці, підперла долонею щоку і важко зітхнула.
– А нікуди ви не поїдете, – заспокійливо сказала матушка Софія. – Залишитеся у нас, дім великий, кімнат багато. Німці сюди не поткнуться, надто далеко від залізниці та й від доріг теж. І болота тут у нас. І дві річки. Так що можете бути спокійні.
– Але ж іде зима, болота замерзнуть, – нерішуче сказала матушка Ірина.
– Поки та зима прийде, то невідомо, хто тут буде. Он були вдома мої старші діти, казали, що більшовики вже до Дніпра доходять. А вони радіо слухають, то знають.
– Ви думаєте, як більшовики прийдуть, то буде краще? – матушка Ірина вже майже заспокоїлася і почала роздягати сина, бо на кухні було таки добряче натоплено.
– А хто його знає, – зітхнула матушка Софія. – Як Бог дасть, так воно й буде. Ну, то ходімо снідати, ви ж голодні. А тоді будемо збиратися до церкви.
– Дякую, – відмахнулася матушка Ірина. – Мені зараз шматок у горло не полізе. Нехай уже діти, а тоді Данилка треба укласти спати, бо його рано сьогодні довелося підняти, от він і коверзує.
– Хоцу в целкву... – загудів Данилко, відкопилюючи губи.
– Добре, добре, – згідливо усміхнулася матушка Софія, – оце зараз помиєш ручки, поп’єш молочка, і підемо до церкви. Бо ж служба довга, треба добре попоїсти.
– А я буду «амінь» співати! – оголосив уже зовсім повеселілий Данилко.
Катерина налила в два глиняні кухлі гарячого молока, матушка Софія відрізала два шматки хліба, намазала їх маслом, а згори сливовим повидлом.
– Обережно, бо молоко гаряче, студіть, – сказала вона, простягаючи дітям. – А тебе, дитинко, як зовуть? – запитала вона дівчинку. – Інна? Ось тобі, Інночко, цілушка, щоб хлопці цілували, коли виростеш.
– Я хоцу, сцоб мене цілували, – потягся й собі Данилко до шматка.
– Навіщо ж щоб тебе хлопці цілували? – засміялася матушка Софія. – Ти, як виростеш, сам будеш дівчат цілувати.
Цей аргумент заспокоїв примхливого Данилка. Він обережно лизнув язиком повидло, сподобалося, лизнув ще.
– Ти не лижи, а кусай, – сказала мама, тобто матушка Ірина, дмухаючи в його кухлик.
Інна обережно відкусила від свого шматка і сьорбнула молока. Це було дуже смачно (а може, вона добряче зголодніла) – мама справді ніколи їм так хліб не мазала.
Данилко допив останній ковток молока, і очі в нього почали злипатися, голівка хилилася то на одне, то на друге плече.
– От ми уже й спимо, – сказала матушка Софія. – Дядю, затопіть грубку у великій спальні. Ходімо, матушко, я гадаю, вам там найбільше підійде, є два ліжка. То кімната моїх хлопців, а їх зараз немає вдома, тому ми не топимо. Але Данилка тепло вкриємо. Поки проспиться, вже буде тепло.
Вони ввійшли в кімнату, яка справді була великою, вікна її виходили на схід, отож, кімната була повна сонця. Але матушка Софія засунула на обох вікнах фіранки, і кімната наповнилася зеленуватим присмерком (бо фіранки були зелені). Два нікельовані ліжка були застелені білими мереживними капами, такі ж мереживні фіранки, прикріплені блакитними биндами, висіли на бильцях, пухкі подушки покривали такі ж накидки. Матушка Софія зняла капу з ліжка, відігнула ковдру.
– Кладіть малого сюди.
Матушка Ірина не стала роздягати малого, бо в кімнаті було досить зимно, отож, і постіль, мабуть, нахолола. Вона обережно опустила дитину на ліжко і прикрила ковдрою аж до носа.
– Доню, тобі доведеться залишитися вдома, – звернулася вона до доньки. – А то малий прокинеться в чужому місці, злякається і буде плакати.
– Я теж хочу до церкви, – невдоволено сказала Інна.
– Тільки без примх, – суворо сказала мати. Потім озирнулася на матушку Софію, яка саме щось виймала з шафи, нагнулася до вуха доньки і прошепотіла: – Донечко, я ж не зможу прийти раніше, аніж закінчиться служба. Це ж не випадає. Хто ж мене заступить, як не ти?
Обличчя Інни розпогодилося, хоч її брівки все ще були насуплені.
– Я тільки накину пальто, бо тут холодно, – сказала вона. – А ми взяли з собою хоч якусь книжку, щоб я могла почитати?
– Дитино, у кімнаті поруч бібліотека, – сказала матушка Софія. – Думаю, ти там собі знайдеш книжку для читання.
Матушка Ірина дістала з ридикюля пуделко, перед великим люстром у дверцятах шафи попудрила обличчя, підвела, на цей раз уже старанно, губи.
Проте відразу піти в церкву матушкам так і не вдалося, бо тільки вони вийшли на кухню, аж тут надвірні двері відчинилися, на порозі з’явилася молода жінка з двома маленькими дітьми.
– Лялечко! – зраділа матушка Софія. – Ви вже приїхали? «Ну, заходь, роздягай дітей. Матушко Ірино, це моя донька Олена, а це мої онуки Ромчик і Андрійко.
– О, то ви вже маєте таку дорослу доньку? – чемно сказала матушка Ірина.
– Ну, це моя середня донька, – засміялася матушка Софія, цілуючи рум’яні щічки онуків. – У мене найпершими були близнята, Василько і Наталя, але Ляля вискочила заміж раніше, аніж старша сестра. Он уже й діток двійко має. А це, Лялю, матушка Ірина, дружина нашого благочинного. Ми оце в церкву зібралися.
– Ну, то й я з вами, – весело сказала Ляля. – Я навіть роздягатися не буду.
– А як же діти? – здивувалася матушка Ірина.
– А для дітей у нас є Лаврик, – і Ляля дзвінко гукнула: – Лаврику, ти де?
Матушка Ірина мимоволі здригнулася, що від цього дзвінкого голосу прокинеться Данилко, але матушка Софія прояснила ситуацію, і весела Ляля стишила голос. До кухні зайшов підліток, очевидно, Лаврик, і діти весело підбігли до нього. Лаврик спочатку із дещо кислим виглядом слухав, для чого його кликали, тоді заусміхався, присів куцьки, і обоє дітей повисли на його шиї з веселим вереском.
– Він – найкраща нянька на світі! – засміялася Ляля. – Сподіваюся, Катерино, ви відпустите Лаврика до мене? Бо скільки я дівчат не брала, жодна довго не витримує.
– І не думайте, не надійтеся, – обізвалася Катерина. – Бо хлопець має до чоловічої роботи привчатися, а не дітей бавити. Нарешті матушки зібралися і пішли до церкви.

*  *  *
Залишившись наодинці, Інна накинула наопашки своє пальтечко і почала розглядати кімнату, де все було не так, як у них удома. Правда, ліжка у них були теж нікельовані, але без білих, як легкі хмаринки, фіранок і накидок. А отакі килими, як оце над ліжками, Інна взагалі бачила вперше. То були просто цілі картини: ліс, мисливці на конях і з собаками, олені, які втікають від мисливців. Інна довго роздивлялася обидва килими, тоді підійшла до вікна, яке було закрите зеленою заслоною, але поверх неї висіла друга фіранка, довга, до підлоги, з кремового тюлю, із гарними візерунками, як ото бувають на шибках зимою. Інна відгорнула краєчок завіси, вікно виходило в осінній сад. Там не було нічого цікавого, і вона вернулася до ліжка, бо біля ліжок на підлозі лежало справжнісіньке хутро. Руденьке, з білими латками, його дуже хотілося погладити рукою, що Інна й зробила. «Який же це звір? – думала вона. – І хто цього звіра вбив? Може, ті хлопці, про яких говорила та маленька матушка? Вона сказала, що їх зараз нема. А де ж вони? І що ми будемо робити, коли вони повернуться? І чого німці хотіли заарештувати татка? Може, тому, що він за самостійну Україну? Якби він не був священиком, він би, напевно, пішов у повстанці. І якби я була хоч трошки старша, я б теж обов’язково пішла у повстанці. Але вони кажуть, я ще замала». Вона глянула на себе в люстро у дверцятах шафи. Цікаво, а що там у тій шафі? Мабуть, щось таке незвичайне, як усе незвичайне в цій кімнаті.
Інна спочатку глянула на двері, – чи ніхто не зазирне – потім на Данилка, – чи спить, – зважилася і обережно прочинила дверцята. У шафі висів одяг, але який, вона такого ніколи не бачила! На двох вішалках – два однакові чоловічі костюми: сорочки і якісь чудернацькі куценькі штани із манжетами, як на рукавах її сукенки. Костюми були невиразного зеленого кольору, як гниле листя, а згори на полиці лежали крислаті коричневі капелюхи. На капелюхах були металеві значки – не то тризуб, не то лілея з трьома пелюстками. Інна потрогала пальцем ті значки, зазирнула в глибину шафи і захоплено ахнула. Бо там, перекинуті через поперечину, висіли два широкі пояси із піхвами, а з них виглядали руків’я ножів. Інна обережно потягла за руків’я, але тут їй здалося, що за дверима чуються кроки. Вона швиденько причинила шафу і стала посеред кімнати, відчувши, як у неї б’ється серце, і все чекала, що хтось увійде в кімнату, і здивується, чого ця дівчинка стоїть посеред кімнати із палаючими щоками і переляканими очима.
Та ніхто не заходив, отож, Інна поступово заспокоїлась. Ага, господиня казала, що десь поруч є кімната з книжками. Тихенько, навшпиньках, аби не збудити Данилка, бо тоді панькайся з ним, вийшла в коридор, куди виходило кілька дверей. То де ж бібліотека? Відчинила ті, що з лівого боку, і відразу побачила – це саме те. У кімнаті стояло кілька шаф із заскленими дверцятами, а крізь скло було видно багато-багато книжок. Інна зайшла до кімнати. Тут був іще великий письмовий стіл, коло нього – велике шкіряне крісло, під стіною такий же шкіряний диван, а над ним – дивина! – справжнісінькі оленячі роги. «Ну і ну, – подумала Інна, – у тій кімнаті килими з полюванням, а тут уже й роги висять. Ніби то справжнє полювання».
Інна трохи повагалася перед цілою шафою книжок та ще й таких дивних: великі, в шкіряних обкладинках, деякі, схоже, дуже древні. Зрештою, зважилась і взяла одну, невелику, в сірій обкладинці. Сіла на дивані, розгорнула і здивувалася. Книжка була начебто російською мовою, і це ще б нічого, бо Інна знала російську мову. Але тут чомусь траплялося українське «і» з крапкою, і якась зовсім невідома літера, схожа на м’який знак, але з перекладинкою, а головне – майже кожне слово чомусь закінчувалося твердим знаком. Для чого отой твердий знак у кінці кожного слова? Адже коли нема м’якого знака, літери і так читаються твердо. А може, коли стоїть твердий знак, то треба особливо твердо вимовляти? Але як?
Розмірковуючи над цим, Інна одночасно розглядала два портрети, які висіли на стіні навпроти. На одному з них був зображений священик із окладистою бородою, а на другому молода, дуже вродлива жінка, із пишною високою зачіскою, а шию її обіймав білий мереживний комірець. Інна подумала; мабуть, це чоловік і жінка, але навряд, адже у нього така борода, а вона така молода і гарна. А може, її видали силоміць за нелюба, бо у неї такі сумні очі і так жалібно складені губи...
Інна вирішила поставити книжку в шафу і пошукати щось цікавіше, але випадково книжка розгорнулася в іншому місці, і Інна побачила, що це п’єса. Знайшла початок і стала читати. Йшлося про те, як братик і сестричка виглядають у вікно і спостерігають, як у будинку навпроти збираються гості довкола ялинки. А братик і сестричка зовсім бідні. «Митиль: Когда я была совсемъ маленькая, я разве ела  пирожное... Тильтиль: И я. Пирожное вкуснее, чемъ хлебъ, только его всегда мало даютъ». А потім до дітей приходить фея і посилає їх шукати синього птаха. Інна спочатку спотикалася на отих безконечних твердих знаках, але згодом звикла і вже не звертала на них уваги. І так зачиталася, що коли справді скрипнули двері, то вона навіть зверненого до неї питання не розчула, так що жінка мусила повторити його голосніше. Тільки тоді Інна скинулася і підняла очі від книжки. І їй стало дуже дивно, бо здалося, що жінка, яка стояла на порозі, щойно зійшла з портрета. Інна швидко перевела очі на портрет, майже певна, що побачить там білу пляму, але красуня все так же печально дивилася з темної рами, а на порозі стояла зовсім інша жінка, справжня, жива, значно старша, не така гарна, ото тільки зачіска була така сама, як і мереживний комірець на темно-бузковій сукні, а ще погляд сумний.
– Ты что здесь делаешь, девочка? – запитала жінка. І хоч Інна добре читала російською мовою; коли ще були «совєти», мала подружку-росіянку, то й говорити могла, але ж це минуло вже більше трьох років – для її віку великий час; та й уся вона така була заглиблена в пригоди Тільтіля і його сестрички Мітіль, що усвідомила тільки одне: ця жінка звертається до неї іноземною мовою.
– Je m’арреllе Inna, – відповіла вона французькою, оскільки це була єдина іноземна мова, якої її вчила мама.
– Parle-tu franсais? – здивувалася жінка.
Але Інна вже спохватилася, що ця таємнича жінка спочатку звернулася до неї російською, і оскільки говорити російською їй було значно легше, то вже цією мовою пояснила незнайомці, хто вона і звідки тут взялася.
– Мені матушка дозволила тут читати книжки, – сказала вона насамкінець на свій захист.
Жінка вже не говорила нічого, лише подивилася ще мить на Інну і вийшла. Тут Інна згадала про Данилка, побігла в ту кімнату, де він спав, і це було дуже вчасно, бо Данилко саме розплющив очі і здивовано роззирався довкола по незнайомій кімнаті, а губи його кривилися підківкою – от-от заплаче.
– Данилочку, – кинулася до нього Інна, – ти прокинувся? Ти виспався? Ну-у, не треба плакати! Адже я з тобою, і мама вже йде. Ось чуєш?..
Дійсно, почулося багато голосів, бо люди заходили у дім, аж ось у кімнату зайшли тато і мама.
– Мама! – потягнувся до неї Данилко.
– Виспався, синочку? – ласкаво сказала мама. – Ну як, Інночко, він тобі багато клопоту завдав? Ні-ні, синку, підожди, мама холодна з вулиці, нехай вона зігріється, тоді візьме свого сина на руки.
У кімнаті було вже зовсім тепло, мама притулила руки до гарячої груби, і незабаром Данилко був уже на маминих руках.
– Ірчику, треба йти, бо нас чекають за столом, – нагадав отець Володимир.
– Зараз, зараз, – обізвалась матушка, – я ж мушу перевдягнутися. Тільки де що у нас лежить? Спробуй знайти!
Вона розв’язала один клунок, другий, потім відчинила валізу і знайшла усе, що хотіла.
– Ану, чоловіки, відверніться, поки я перевдягаюся, – скомандувала вона. – До речі, от мені якраз горшок трапився – думаю, Данилкові саме час. Тату, допоможи синові зняти штанці!
– Ну, а тепер можете дивитися на мене, – сказала матушка Ірина хвилин через десять. – Як я вам?
Вона крутилася перед люстром, що в дверцятах шафи, намагаючись оглянути себе з усіх боків, висока, тонка, гнучка, в дуже гарній шовковій сукні. Інні ця мамина сукня найбільше подобалася, і вона думала, що коли виросте велика, то обов’язково пошиє собі таку. Найперше, та сукня була якогось незвичайного кольору: трохи рожевого, а трохи бузкового, – «ліля-руж», говорила мама, – в дрібні чорні крапочки і в блискучі смужки. Спідниця була вся в дрібненькі складочки, – «плісе», знову ж таки говорила мама, – причому блискуча смужка йшла поверх кожної складочки, так що вся сукня блищала і переливалася. Матушка Ірина змінила вовняні панчохи на чорні фільдекосові і взула чорні «лодочки». Вона знову попудрилась, підфарбувала губи, її сіро-зелені очі вже дивилися весело і лукаво, а світло-каштанові кучері м’якою хвилею оточували порожевіле обличчя. «Як мені повезло, що я народилася саме в таких батьків, – подумала Інна. – В мене таки найгарніша на світі мама».
– Ти, безумовно, найвродливіша матушка в моєму благочинії, – весело сказав отець Володимир.

*  *  *
Гості зібралися в довгій кімнаті, схожій на коридор. Ця схожість посилювалася ще тим, що в кімнату виходило дуже багато дверей, так що попід стінами навіть не було місця для меблів. Лише межи вікнами стояв громіздкий чорний буфет з великою кількістю прикрашених різьбою дверцят, а біля другої стіни, між дверима, примостився диван. Зате посередині кімнати стояв довгий стіл, оточений стільцями і заставлений наїдками. Насамперед впадали у вічі блюда з вінегретом, бо він був зверху политий сметаною, і на білому тлі особливо яскраво виділялися темно-червоні троянди з буряка в оточенні зеленого листя петрушки. Так само приваблювали око миски з малиновими помідорами і зеленими квашеними огірками. А оскільки всі добряче зголодніли, то з насолодою вдихали часниковий запах тонко нарізаної ковбаси, вудженої полядвиці, смаженої в клярі риби. Чоловіки задоволено позирали на розставлені вздовж столу карафки.
– Ну, дорогі гості, прошу до столу, – сказав отець Іларій, – чим хата багата, тим і рада. Даруйте, коли щось не так, самі знаєте, який воно час. Сонечко, у нас усе готове?
– Авжеж, – сказала матушка Софія, вносячи ще якусь страву і шукаючи, куди її примостити на столі. – Сідаємо, сідаємо... Бо вже ж усі зголодніли. Нехай вам, чоловікам, і Бог велів, але ж ми, жінки, теж сьогодні без сніданку.
Зчинився невеликий шарварок, як воно звичайно буває, коли більше десятка людей, які вперше зібралися разом, сідають за стіл і навперейми поступаються одне одному місцем. Зрештою, наче всілися.
– Всім вистачило місця? – оглянув стіл отець Іларій. – Ов, одне місце навіть вільне...
– Та ще ж дяді немає, – обізвалася матушка Олена. Але в ту ж мить двері відчинилися, і появився високий чоловік років сорока з чорними, опущеними додолу вусами, які разом з темними карими очима придавали йому сумного чи навіть похмурого вигляду.
– Дядю, сідайте швидше, бо вже у всіх кишки марша грають, – весело сказав отець Іларій. – Льолю, ти там з того боку поналивай чарки, а я з цього погосподарюю. Жінкам червоного, це така наливочка, що тільки м-м-м... Отче Володимире, ну, ви, яко благочинний, скажіть слово, благословіть почати трапезу.
Отець Володимир підвівся з чаркою в руках, його руде волосся просвічували сонячні промені з вікна, яке було саме за його спиною, і від того здавалося, що голова оточена німбом, хоча обличчя його було надто молоде і веселе, як на святого.
– Хай Господь благословить цей стіл з його стравами і напоями, – сказав він, – а також усіх, хто зібрався довкола нього. Переживаємо ми трудний час, хто знає, що буде завтра. Кривавий і вогняний потоп заливає нашу неньку Україну, нехай же цей дім, як Ноїв ковчег, порятує всіх, хто його населяє. Нехай Пресвята Діва покриє нас своїм найсвятішим омофором. На Бога всі наші надії, що Він, зрештою, зглянеться над нашим багатостраждальним краєм і подарує йому волю, незалежність і мир. Отож, перший тост я пропоную за Україну і за її народ, який не втрачає надії на Божу милість.
Далі хвилин п’ятнадцять було чути лише брязкіт виделок і ножів, бо й усі зголодніли добряче, і закуски були одна однієї смачніші. А що холодець – то вже був справжній витвір мистецтва: крізь прозору галярету поміж шматків м’яса виднілися цілі букети квітів з моркви, огірків, варених яєць і червоних буряків.
– Це в нас Єлизавета Петрівна така майстриня, – сказала матушка Софія на захоплений вигук когось із гостей. – У неї золоті руки: що намалювати, що вишити, що торт прикрасити – все вміє.
Всі на мить звели очі на Єлизавету Петрівну, це була та сама жінка в бузковій сукні і з високою зачіскою, яка розмовляла з Інною в бібліотеці. Вона, здавалося, того навіть не помітила, якось особливо делікатно орудуючи ножем і виделкою на своїй тарілці.
– Нуте, дорогі гості, пора повторити! Адже людина не стоїть на одній нозі. Льодю, погосподарюй! – і отець Іларій взявся наповняти чарки тих, що сиділи біля нього.
За гарячими стравами, втамувавши перший голод, гості розговорилися.
– Ні, мушу все-таки признатися, що мені якось більше подобалося правити службу церковнослов’янською, – говорив отець Федір. – Ну, хіба можна говорити з Богом тією мовою, якою сваришся з сусідом? А церковнослов’янська – вона така урочиста. Якщо там і не все сільській бабі зрозуміло, то й не треба їй того розуміти. Їй треба відчувати страх перед Божою могутністю. Ну, хіба сучасною українською мовою буде так звучати, як ось це, – і він почав густим басом: «Бяху же приближающиєся к нєму всі митаріє і грєшніці, послушаті Єго. І роптаху фарісєє і кніжніци, глаголющє, яко сєй грєшнікі пріімлєт і с німі іаст. Рече же к нім сію притчу, глаголя: Кій чєловєк от вас, імєй сто овєц, і погублє єдіну от ніх, нє оставіт лі дєвятідєсяті і дєвяті в пустині і ідєт вслєд погібшія, доднєжє обрящєт ю. І обрєтя, возлагаєт на рамє свої, радуяся. І, пришед в дом, созиваєт другі і сосєді, глаголя ім: радуйтєся со мной, іако обрєтох овцу мою погібшую». Ну, повторіть це українською мовою – весь же пафос пропаде.
– Все залежить від звички, – зауважила матушка Ірина. – Коли в більшовицькій Росії вводили новий правопис, поет Олександр Блок говорив, що слово «ліс», написане за новим правописом, втратить для нього всю поетичність.
– Откуда вам это известно... про Блока?.– несподівано різко звернулася до матушки Ірини Єлизавета Петрівна.
– Читала... вже не пам’ятаю, де саме, – відповіла розгублено матушка Ірина. Вона з самого початку відчувала себе дещо, як кажуть поляки, «скремпованою». По-перше, вона тут узагалі була вперше, нікого з присутніх не знала. По-друге, не була надто товариською за своєю вдачею. А найбільше заважало їй те, що не належала вона до попівського стану і весь час відчувала цю свою окремішність. Хоч і були вони з отцем Володимиром одружені вже більше тринадцяти років, можна б освоїтися, звикнути – а от не виходило, як вона не старалася. Ось і зараз: вона начебто подала репліку цілком по суті, а чомусь усі так багатозначно переглянулися межи собою, – чи, може, їй лише здалося? – а тут ще ця Єлизавета Петрівна зі своїм майже ворожим запитанням.
– Але ж і пам’ять у вас, отче Федоре, – може, крихту перебільшено захоплено, ніби намагаючись загладити прикрий момент, сказав отець Леонід.
– Юначе, – добродушно сказав отець Федір, – послужите стільки, скільки я, то й самі все пам’ятатимете. До того ж нас, знаєте, як учили? На екзамені викладач візьме псалтир, проколе голкою, а ти маєш відповісти, на якій сторінці не те що яке слово – яку букву проколото.
– Ну, це ви, отче, перебільшуєте, – весело сказав отець Володимир. На відміну від своєї дружини, він почувався цілком вільно в цьому домі, де теж був уперше, хоч із батюшками вже зустрічався. Знову ж таки, може, тому, що був священиком з діда-прадіда, а може, просто мав товариський характер.
– Признайтеся, що це легенда? – допитувався він.
– Ну, нехай легенда, але хіба погана? І таки вчили нас по-справжньому, і вимагали ого-го-го як!
– Та й від нас вимагали, не сумнівайтеся, – сказав отець Володимир і звернувся до отця Леоніда: – Ви не в крем’янецькій семінарії вчились? Щось я вас не пам’ятаю.
– В крем’янецькій, – підтвердив отець Леонід. – А я вас пам’ятаю. Ви були на п’ять курсів старші.
– Ну-у, ми, звичайно, на такий дріб’язок уваги не звертали, – засміявся отець Володимир. – До того ж я такий примітний, – і він обвів рукою довкола своєї рудої голови. – А українську мову в нас викладав професор Кульчинський. Ото був професор! Здавалося б, що там українська мова – це ж вам не грецька і не латина, а найбільше двійок було саме в нього. Казав, що майбутні священики повинні досконало знати мову свого народу. А для чого? Мене вже на першій парафії як викликав до себе пан староста Вессе: давай розписку, що ти будеш із парафіянами розмовляти польською мовою. І вдома з жінкою і дітьми теж. Коли я йому зауважив, що я ж українець і православний священик, він як почервоніє, як гаркне: «Ja z bolszewikami bilem sie, zeby byla Polska dla Polakow, a nie dla Ukraincow!1» – Це він повторив слова Костки-Бернацького, що побудував Березу-Картузьку, – зауважив отець Іларій.
– Отож, як почали мене з парафії на парафію ганяти по всьому Поліссі, то я вже думав, що закінчиться в тій самій Березі-Картузькій. Але почалася війна з німцями, і панове Вессе з Косткою-Бернацьким зникли, аж за ними закуріло.
– Та поміняли шило на швайку, – сказав посумнілий отець Федір. – Більшовики обох моїх сусідів забрали. Отця Аполінарія і отця Павла. Від отця Аполінарія ще до війни лист був, десь біля Архангельська опинився. Може, й досі живий. А отця Павла разом з усіма при відступі у луцькій тюрмі розстріляли. Їх, кажуть, навіть не постріляли, а в камерах гранатами закидали. Хто догадався під нари заховатися, то залишився живий.
За столом запанувала мовчанка.
– То давайте вип’ємо за упокій душі наших мучеників, – сказав отець Іларій. – Хай Бог успокоїть їх, де нема ні печалі, ні сліз, ні зітхання, хай вони будуть для нас прикладом, якщо доведеться постраждати за віру християнську.
– Ну, ти, старий, таке говориш, – невдоволено перебила його матушка Софія.
– Нам із тобою, Сонечко, вже нічого боятися, – сказав отець Іларій, – ми вже своє пожили. А от діти наші...
Він не договорив, і за столом знову запанувала мовчанка. Всі присутні, окрім, хіба, матушки Ірини, знали, що найстарші діти господарів, близнята Василь і Наталя, а також наймолодший син Євген були в УПА, Отож, і зараз щомиті важили життям, і новий прихід більшовиків нічого хорошого не обіцяв.
У матушки Софії заблищали сльози на очах, тому вона швидко звелася і пішла на кухню дати команду Катерині, що вже можна подавати солодке. Катерина свою справу знала добре – на кухні саме закипав важкий мідний самовар. Щоб не носитися з кухлями туди-сюди, довелося попросити отців Володимира і Леоніда, як наймолодших серед усіх присутніх чоловіків, вони занесли самовар в їдальню і поставили на невеликий столик під вікном.
– Мамочко, мій улюблений мазурок із медом! – радо вигукнула матушка Олена, яка в рідному домі забула про те, що вона вже матушка, заміжня жінка, мати двох дітей, а знову відчувала себе Лялею, маленькою дівчинкою, загальною улюбленицею.
– А що я ще могла спекти, коли цукру нема? – поскаржилася матушка Софія. – Оце останній цинамон витрусила. Десь ще б мала ваніль бути, але ніяк не згадаю, куди я її діла. Так сама від себе заховала, що тепер не знайду. А з чим я тоді буду паски пекти?
– Чи ж доведеться їх пекти? – сказав отець Федір. – Кажуть, більшовики як приходять, то всіх, хто був під німцями, вивозять у Сибір. Ніби Сталін сказав, що всі, хто залишився зустрічати німців, це «ізмєннікі родіни». А що вже вони будуть робити тут, на Західній Україні?
– Ну, що це ви, отче, все таке говорите? – розгнівалася матушка Софія.
Вона вже на кухні трохи поплакала за тими своїми дітьми, які відсутні, а тепер тим більше розчулено милувалася Лялечкою і Льодиком і думала, що вони таки гарна пара. Отець Леонід був вродливим брюнетом з великими ясно-зеленими очима, старший внучок кап-у-кап на нього схожий. А Ляля взяла від неї великі карі очі і пишне темне волосся, але зростом була значно вищою, це вже в батька. Після одруження вона не те щоб розповніла, а просто округлилася і мала вигляд щасливої жінки. «І що б то було Наталі вийти заміж, коли до неї сватався отой інженер? – подумала матушка Софія. – Мала б вона зараз дітей, була б удома. Ох, діти, діти, куди вас подіти? Як вас уберегти на цьому світі?»
– Отче Володимире, а що там від Полікарпа чути? – запитав отець Іларій. – Ніяких рекомендацій нема, як нам поводитися?
– Та мовчить консисторія. Я збирався в Луцьк поїхати, а оце вже й не знаю, що робити. Ще як там при совєтах буде, а тут перспектива німецької кулі цілком реальна.
Поговорили ще про те, про се, надворі вже добре стемніло, отець Федір зібрався від’їздити, отець Леонід теж заходився до від’їзду, але матушка Софія заперечила:
– Ну, чого вам на ніч їхати? І так ви в нас рідко буваєте, а я ж ще не мала часу на своїх онучків подивитися. Залишайтеся переночувати. Лялечко, а ми завтра капусту будемо шаткувати...
– О-о-о, тоді залишаємося, – категорично-весело сказала матушка Олена. – З дитинства найбільше любила, коли шаткували капусту. Звичайно, діти найбільше люблять, коли варять варення і можна лизати піну, але я не була ласункою. Я воліла хрупати качанчики. Лишаємося, Льодю?
– Знаєш, Сонечко, – сказав отець Іларій, коли вже він по вечірній молитві простягнувся на ліжку, – отець Володимир мусив утікати з дому, бо німці хотіли його арештувати. То я запропонував йому, щоб вони у нас залишилися. Бо куди йому з сім’єю діватися? А в нас же є порожні кімнати. Що ти на те скажеш?
– А я вже сказала, – матушка енергійно розчісувала своє темне, все ще пишне, хоч і переткане нитками сивини волосся. – Мені матушка Ірина відразу розказала, як вони тільки приїхали. Нехай живуть у хлоп’ячій кімнаті, там два ліжка, для дітей можна розкладачку поставити. А як хлопці приїдуть у гості, то в кімнаті дівчат спатимуть.
І матушка Софія посумніла, пригадавши час, коли дім був переповнений молодими голосами, піснями, сміхом, музикою, бо ж своїх четверо, і часто гостювали різні двоюрідні брати і сестри, колеги по навчанню, заходили сільські дівчата і хлопці, готували вистави, влаштовували співанки хору. А тепер ось стоять порожні кімнати, хоч і зберігається там усе так, як раніше, щоб у будь-яку мить діти могли повернутися і знайти все на своєму місці. Але коли вони повернуться?..
– Знаєш, Ірчику, отець Іларій запропонував, щоб ми у них залишилися, – сказав, у свою чергу, отець Володимир, коли вони вже лежали на одному ліжку, уклавши на друге «валетом» дітей. – Я подумав, що це буде найкраще. Спочатку я думав, що ми затримаємося на якомусь хуторі в лісі, але коли отак поміркувати, то від німців там безпечніше не буде, а от як нарвуться польські або совєтські партизани, то щоб не було ще гірше. Вони до православного духовенства не дуже прихильні.
– Звичайно, я не проти, – сказала матушка Ірина, тут принаймні можна бути спокійними відносно вошей і корости. Але чи це випадає?
– А чому ж не випадає? Дім тут, як бачиш, великий, кімнат багато. Правда, і сім’я чималенька, але ж ти сама вже знаєш: одна донька в них заміжня, отець Леонід має парафію у Вербному, це не дуже далеко звідси. Ну, а троє в УПА...
– А хто отой... ну, що його всі чомусь зовуть дядею?.. В нього що – руки немає?
– О-о, цього, мабуть, ніхто не знає: як справжнє ім’я того чоловіка. Так уже, випадково, мені довелося почути, що він був у Тютюнника під час зимового походу, був тяжко поранений, його залишили, мовляв, от-от помре, – а він вижив і так уже й залишився при батюшках Туржанських.
– А ота імператриця, що на мене так накинулася, коли я згадала Блока?
– Зовсім вона на тебе не накидалася. Просто запитала, звідки тобі відомо, що сказав Блок. Бачиш, імовірно, що вона з тим Блоком була особисто знайома. Бо Єлизавета Петрівна з якогось дуже знатного роду – не то князівського, не то графського. Я подробиць не знаю, але начебто всіх її рідних чека розстріляла, а вона була дуже вродлива, аж комісар у неї закохався і врятував від розстрілу. Потім вона втекла з Петрограда, пробиралася на захід, але далі Польщі не потрапила.
– І вона з того часу в них живе?
– Здається, ні, за Польщі вона викладала французьку мову в гімназії. Але коли прийшли совєти, гімназію закрили, а її, якби вона залишилась у місті, могли б вивезти в Сибір, то Туржанські прихистили її в себе.
– Але ж їх теж могли вивезти разом з нею?
– Мабуть, могли, але вони про те не думали. Матушка Ірина знизала плечима.
– Дивні люди! Своїх дітей четверо, а вони ще кожного бездомного до себе приймають,
– Знаєш, то вже було в традиціях священницьких родів. По-перше, в сім’ї, як правило, було багато дітей. По-друге, всякі незаміжні родички, вдовиці, самотні старці при них тулилися. Церковні доми великі, може, власне, з огляду на те їх і будували великими. Ну, а шматок хліба, тарілка борщу чи кухоль молока завжди знаходились.
– Дивно... Просто тобі старосвітські батюшки і матушки.

*  *  *
Наступного дня матушка Софія постукала в двері кімнати, де колись росли і мужніли її сини.
– Матушко Ірино, ви тут собі розташовуйтеся, як удома, – сказала вона. – Може, вам для дітей розкладачку поставити?
Матушка Ірина відмовилася, пояснивши, що вони вже цілком зручно влаштувалися: діти на одному ліжку, а вони з чоловіком на другому.
– Ну, тоді я вам шафу звільню, щоб ви могли свій одяг розвісити, – і матушка Софія дістала з шафи вішалки з тими дивними костюмами, які вчора видивляла Інна. Вона і зараз подивилася на них, і матушка Софія, перехопивши її зацікавлений погляд, пояснила: – Це костюми моїх синів, коли вони були в «Пласті». Самі розумієте: хлопці, їх завжди тягне до романтики. Там у глибині є порожні вішаки, якщо не вистачить, скажете, я ще пошукаю.
– Дякую, вистачить, я так поспішала і нервувалася, коли збирала речі, що й не знаю, взяла потрібне чи всяку дурницю, – матушка Ірина задумливо покрутила в руках порожні вішаки. – А чи можна попросити в вас желізко, щоб я відразу все випрасувала? Бо желізка я точно не брала, воно і важке, і, чого доброго, могло мені посуд потовкти.
– Звичайно, звичайно... Я зараз Катерині скажу, щоб наклала жару.
Не минуло й десяти хвилин, як матушка Ірина стояла біля накритого ковдрою стола і дбайливо прасувала чоловікові сорочки, свою білизну, дитячий одяг. Розвісивши верхній одяг на вішаки, вона склала білизну у відділення з полицями, полишивши дві вільними, щоб туди поставити посуд.
– Дивись, Інночко, – зраділа вона, – я таки захопила коробку для шиття! От добре, а то був би клопіт, якби довелося кожного разу позичати голку з ниткою.
А на кухні у цей час повним ходом ішло шаткування капусти. Дядя вносив мішком і висипав на підлогу качани капусти, які смачно пахли морозом. Катерина великим ножем обчищала капусту від брудних листків і розрізувала пополам. Матушка Олена, заховавши волосся під хустиною, шаткувала капусту на шатківниці, перекинутій через дерев’яну цеберку, яка для зручності стояла на ослоні. Коли цеберка наповнювалася до краю блідо-зеленими стружками, матушка Олена брала цеберку за вушка і висипала їх у велику діжку. При цьому матушка Софія, яка шкребла моркву, стривожено говорила:
– Лялечко, таж не піднімай такий тягар. Півцеберки нашаткуй і висипай. На що матушка Олена незмінно відповідала:
– Мамочко, та воно ж зовсім не важко.
Єлизавета Петрівна теж була на кухні, вже у скромнішій, хоч теж вишуканій сукні сірого кольору, пов’язана гаптованим фартушком і з такою ж хусточкою на голові. Вона перебирала журавлину і нарізала тонкими скибками яблука.
– А ми з донькою не могли б вам допомогти? – запитала матушка Ірина, входячи з Інною на кухню.
– Ви вже попрасували? – матушка Софія ліктем відвела пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. – Ну, то я знаю?.. Може, ви будете терти моркву?.. Катерино, де в нас терка з великими дірками? Ага, он на гвіздку... Беріть он ту миску, сідайте собі коло столу і тріть. Ну, а що тобі задати, дитино? – звернулася вона до Інни. – Хіба будеш їсти качани – ото й уся твоя робота.
«Дивна людина, – подумала Інна, – вона хоче, щоб я їла сиру капусту! Що я їй – коза, чи що?» Але в цей час матушка Олена простягнула Інні щось таке схоже на білу моркву. Інна нерішуче відкусила, на її подив, те «щось біле» виявилося досить смачним. Воно хрустіло на зубах, як морква, а на смак було, як редиска, тільки нітрохи не пекуче.
– Подобається? – засміялася матушка Олена. – Невже ти досі капустяних качанів не їла? Ну, то бери ніж і чисть собі сама. А ще якби ти почистила кілька штук і віднесла у мою кімнату, там Лаврик із дітьми грається. Тільки Ромчикові не давайте, він ще не розжує як слід.
Інна з’їла кілька качанчиків сама, потім почистила ще кілька і пішла до кімнати матушки Олени. Звідти чувся веселий дитячий вереск.
На порозі зупинилась і найперше зацікавлено оглянула кімнату. Вона вже заздалегідь чекала чогось незвичайного, бо в цьому домі все було незвичайне. В цій кімнаті, як і в тій, де тепер жили вони, стояли два нікельовані ліжка і шафа, але над ліжками висіли барвисті килими, такий же барвистий килим лежав посеред кімнати (саме на ньому зараз гралися діти). А ще в цій кімнаті було багато вишивок: макатки на стінах, скатерть на невеликому столику, серветки на етажерці з книжками, завіски на вікнах теж були вишиті. Але найбільшу увагу Інни привернув столик, на якому стояло велике люстро. Дуже дивне люстро: ніби одне, а разом з тим ніби три. «Туалетний столик, – подумала Інна, – нарешті я побачила туалетний столик. Виявляється, ось він який».
– Інко, дивись, як я вмію! – закричав Данилко. Він поклав голівку на килим, ніжки мелькнули в повітрі, і ось уже Данияко, перекинувшись через голову, страшенно гордий собою, лежав на спині.
– І я!.. І я!.. – закричали двоє інших хлопчиків і почали і собі перекидатися. Один з них був такий, як Данилко, а другий був менший, десь років два, не більше, він просто перекочувався з одного боку на другий, але був дуже задоволений своїми витівками і просто заходився від сміху. І ще тут був хлопець, десь такий, як вона сама, коротко пострижений, в полотняній сорочці і штанах. Судячи з усього, саме він і затіяв усі ці веселощі.
– Качанчики! – закричали всі весело і дружною юрбою кинулись до Інни. Інна від розгублення забула, що котромусь із них не треба було давати. Але як ти тепер будеш віднімати той качанчик, коли вони так із апетитом їх гризуть? У неї залишився ще один, і вона ніяково простягнула його тому незнайомому хлопцеві:
– На.
Хлопець теж зніяковів, але взяв качанчик, хоча не став його відразу їсти, а крутив у пальцях.
– Ти хто? – запитала Інна.
Хлопець трохи помовчав, прокашлявся, і все ж коли він заговорив, голос його був хрипкий.
– Я Лаврик.
Інна насмішкувато хмикнула:
– Я не питаю, як тебе зовуть. Я питаю: ти хто? Хлопець ще більше зніяковів, не знаючи, що відповісти цій дівчинці, яка насмішкувато дивилась на нього сіро-синіми очима, високо звівши тонкі світлі брови.
– Ну, хлопець, – буркнув він.
– Таж бачу, що не дівчина, – вже відверто глузувала Інна. – От я донька благочинного. А ти хто?
– А я ніхто! – сердито відрізав хлопець. – Просто Лаврик, і все. Інна стенула плечима і підійшла до туалетного столика, бо на столику стояли різні баночки, фігурні пляшечки, шкатулка, обкладена маленькими черепашками. Інні дуже хотілося все це детальніше розглянути, особливо шкатулку, на якій були викладені з черепашок кремово-рожеві трояндочки. Та й в люстро, де тебе відразу три, дуже цікаво було подивитися. Якби Інна була тут сама, вона так би й зробила, але цей Лаврик... Хоч він ніби і не дивився на неї і грався з малюками, але Інна відчувала, що він таки слідкує за кожним її рухом. Тому вона високо підвела голову, сказала: «Данилку, ти ж тут не пустуй», – і повернулася на кухню. Там продовжувалося шаткування капусти. Матушка Олена дерев’яним товкачем притовкувала капусту в діжці, матушка Софія сипала туди терту моркву і ще якісь темні зернята.
– Це вже як хто любить, – говорила матушка Софія. – Я роблю одну діжку з кмином і одну без кмину. Це як огірки: я завжди кладу чорну смородину, а матушка Клементина з Рудного каже, що їй чорна смородина забиває натуральний запах огірків.
– Донечко, там Данилко не плаче? – запитала матушка Ірина.
– Сміється, – лаконічно відповіла Інна.
Вона почистила собі ще кілька качанчиків і пішла в бібліотеку, де в неї лишилася недочитаною п’єса про хлопчика і дівчинку, які шукали синю птицю. Вона читала, гризла качанчики, але в її уяві все чомусь крутився отой Лаврик. Аж вона на себе розсердилася; було б про кого думати! На ньому одяг із такого грубого полотна, в яке одягаються лише мужики. Ну, хто він такий? Якийсь сільський хлопчик, якого покликали, щоб бавив дітей. А ще й ім’я яке – Лаврик! Хіба таке ім’я є? Може, він Лаврентій?
Вона пригадала, що вчора на столі бачила церковний календар, тож підійшла, довго гортала, переглядала, нарешті під числом «18 серпня» знайшла запис: «Флора і Лавра мч». Від цього їй стало чомусь дуже прикро, наче те, що є таке ім’я – Лавр, у чомусь принижувало її саму. Зрештою, знову повернулась до п’єси, зачиталася і забула про все.


*  *  *
З самого ранку стояла така погода, що, як казав отець Іларій, «добрий господар собаку надвір не вижене». Отож, люди, тим більше, сиділи вдома і лише поглядали, як низько, ніби чіпляючись за верхівки дерев, повзуть сірі, аж чорні хмари, і з них сиплються вперемішку то дощ, то крупа, а ще час від часу зривається вітер і починає крутитися сам довкола себе. Але худобу голодною не зоставиш, отож, по обіді дядя вийшов закласти сіна в ясла коровам та й коней погодувати. Коли повертався додому, у двір зайшла жінка. Така собі звичайна сільська жінка, невисокого зросту, в свиті і постолах, з коричневою хусткою на голові. Підійшовши до дяді, вона кинула швидкий погляд на його лівий рукав, заправлений під пояс, щоб не заважав при роботі, і тихо привіталася. Тільки вітання було якесь дивне:
– А малина цей рік не вродила, – сказала вона.
– Та й ожина також, – відповів дядя, нітрохи не дивуючись, і подивився на зовсім юне обличчя, дуже рум’яне не то від холодного вітру, не то просто від молодості.
– Маю для вас грипс1.
– Для мене чи для передачі?
– Для передачі.
– То так і говори. Підемо додому.
– Не можу. Я дуже спішуся. І так довго чекала, поки вийдете з дому.
– А якби я не вийшов? І не будеш ти мені серед двору передавати. А якщо хтось з-за рогу стежить?
І дядя пішов додому, а дівчині не залишалося нічого іншого, як піти за ним. У сінях вони на мить затрималися, дівчина дістала з-за хустки маленьку паперову кульку. Хустку було пов’язано так, що якби їй навіть викрутили відразу обидві руки, то дівчина могла б губами схопити ту кульку і проковтнути, заки їй би перешкодили. Дядя взяв кульку і водночас одчинив двері на кухню.
– Катерино, – сказав він, – дайте дівчині чого-небудь гарячого поїсти. Вона здалеку йде і має довгу дорогу.
Дощ із крупою так і не стихли до самого вечора. Коли надворі було вже темно, хоч в око стрель, з дому знову вийшов дядя. Він пройшов у дальній куток подвір’я, де між кущами бузини стояв нужник. Було дуже темно і дуже тихо, якщо не брати до уваги свист вітру і шелест дощу. Можна було закластися, що всі нормальні люди сидять по домівках. І все ж дядя відчинив, а потім зачинив двері виходка, потім нечутно завернув за нього і підійшов до огорожі. Відразу за огорожею, але вже по ту сторону, з боку вулиці, ріс старий в’яз. Дядя провів рукою по його стовбуру, поки шматок кори зрушився з місця, відкривши невелике дупло. Дядя вклав туди отриманий грипс, вернув назад шматок кори, знову стукнув дверима виходка і повернувся додому. Про дівчину, яка передала йому той грипс, він зовсім не думав. Може, вона вже повернулася додому, залізла на піч і відігрівається, може, десь забралася в копицю сіна, може, взагалі долає свій шлях, який знає настільки, що могла б його пройти із зав’язаними очима. Дядя нічого про неї не знав, отож, і не думав. Бо скільки їх було, таких дівчат, що вдень і вночі йшли лише їм відомими шляхами.

*  *  *
Минуло тижнів два. Життя у великому домі йшло в своєму звичайному ритмі. Першими вставали Катерина і дядя, порали худобу, носили воду, дядя рубав дрова. Незважаючи на відсутність руки, дядя вправлявся з усякою роботою по господарству, навіть рубав дрова, ото лише пиляти йому допомагали отець Іларій або Лаврик. Але тепер цю роботу взяв на себе отець Володимир. Воно було й до речі, бо людей прибуло, треба було опалювати зайву кімнату, треба більше готувати їсти, та й узагалі – іде до зими, треба більше топити в грубах. Потім отець Володимир визвався відвезти зерно до млина і повернувся звідти такий припорошений мукою, що Інна засміялася: «Тату, ти схожий на Діда Мороза!» – «Схозий на Діда Молоза», – повторив за нею Данилко, хоча навряд чи він бачив у своєму короткому житті Діда Мороза бодай на малюнку. Але зараз він завів звичку повторювати за дорослими все, що вони казали. «Тисячу разів тобі говорила: клади речі на своє місце», – робила мама зауваження Інні, і Данилко за нею:»Тисяцу лазів тобі говолила». З тим Данилком взагалі було сміху. Щось одного дня він розкапризувався, все марудив і марудив, аж виведена з терпіння мама гримнула: «Ти ще довго будеш мені нерви псувати? Ось зараз дам доброго кляпса!» Данилко схаменувся, що вже перебрав міру, і треба якось рятуватися. У нього рясно полилися сльози, і крізь плач він докірливо сказав: «Ага, а я наївся силої капусти, а ти на мене клицис». Очевидно, йому пригадалося, як вони гризли качанчики, але чому сира капуста мала бути виправданням, ніхто так і не зрозумів. Коли за обідом матушка Ірина розказала цю пригоду, всі дуже сміялися, і з того часу у великому домі з’явилася нова поговірка. Якщо на когось нападав поганий настрій, то йому добродушно-жартівливо говорили:»Що? Наївся сирої капусти?»
Інна цілі дні проводила в кімнаті, де стояли шафи з книжками. Там, виявляється, були не лише російські книжки з твердими знаками на кінці кожного слова (мама пояснила їй, що колись, ще за царя, в Росії так писали, але це нічого не означає, на них просто не треба звертати уваги), там були ще й дуже цікаві книжки польською мовою, яку Інна теж знала. Нарешті, вона знайшла й українські книжки. Переглядала одну за одною. «Царівна» Ольги Кобилянської, «Повісті» Івана Левицького (дуже стара книжка, видана ще в 1874 році), «Під тихий вечір» Богдана Лепкого. Але найбільше їй сподобалися великі товсті підшивки, в яких було зібрано за цілий рік російський журнал «Нива». Там були дуже цікаві малюнки: якісь чудні ангели, леви, птиці, майже в кожному номері була жінка з довгим, до підлоги, волоссям, а поруч було написано, що коли ви хочете мати таке волосся, то треба його полоскати чудодійним еліксиром. Але найбільше Інні подобалися великі, на цілу сторінку, малюнки. Це були портрети вродливих жінок, грайливі кошенята, а на одному було зображено море, хвилі якого розбивалися об скелі, а на скелі стояв чоловік зі схрещеними на грудях руками і поглядом, спрямованим кудись у далину. Чоловік був дуже маленький, можливо, тому, що море було таке широке, а скелі такі високі. «Наполеонъ на островѕ Св. Елены», – повідомляв підпис під малюнком.
– Мамо, а хто такий Наполеон? – запитала Інна. Матушка Ірина, яка сиділа біля вікна, штопаючи панчохи, перевела погляд на доньку, усміхнулась їй і сказала:
– Це був такий імператор у Франції. Він був геніальний полководець і підкорив мало не всю Європу.
– А чому тепер вся Європа не належить Франції?
– Тому що всі європейські королі об’єднались і в битві під Ватерлоо розбили війська Наполеона. А його самого заслали на невеликий острів в Атлантичному океані.
– Острів Святої Єлени?
– Так.
Інна пригадала собі малюнок, трохи поміркувала над почутим і задумливо сказала:
– Мабуть, та матушка, що приїздила на свято... ну, котра донька матушки Софії, – мабуть, вона пишається тим, що у неї таке ім’я. В честь острова, де був Наполеон.
– Ну, не думаю, що матушку Олену назвали в честь острова. Її назвали в честь святої Олени, як і сам острів. А матушка Олена, може, взагалі нічого про Наполеона не знає.
Хоч Інна звикла приймати кожне слово батьків, як істину в останній інстанції, але тут вона вперше в житті в душі не погодилася з мамою. Як могла матушка Олена нічого не знати про Наполеона, коли вона виросла в цьому домі, де є ціла кімната книжок, і в одній з них є такий чудовий малюнок. Потім Інна натрапила на книжку українських віршів. «Акорди. Антольогія української лірики від смерти Шевченка», – прочитала вона. І так захопилася тією книжкою, що перечитувала без кінця і скоро мало не половину віршів знала напам’ять. Ходила гуляти в сад або сиділа в тій кімнаті і шептала про себе: «В понеділок хлопчика люди поховали; Їм воно чуже було, так не сумували». Або: «Осьвічує місяць високі руїни, А Сойм шепотить між горами: «Гей, де ви? Вставайте, батьки України, Сумує будинок за вами!»
Найбільш незручно в цьому домі почувалася матушка Ірина. Незручно у кімнаті, яку вона намагалася переробити на свій лад. Зняла фіранки і покривала з ліжок, довго розмірковувала, чи це не буде нечемністю – віддати їх матушці Софії? Зрештою, обережно склала і заховала на найвищу полицю у шафі, а ліжка застелила своїми марселевими капами. Хотіла прибрати й ті хутра, що лежали на підлозі, але не знала, куди їх заховати, та й Данилко охоче грався на них. Міг биту годину тихенько сидіти, розчісувати хутро пальчиками.
Незручно почувала себе матушка Ірина і за порогом кімнати. Кожен у великому домі мав своє місце, знав свою роботу, а вона якось лишалась осторонь. Ну, виходила на кухню і питала напруженим голосом: «Матушко Софіє, може, вам щось допомогти?» Навіть якщо матушка Софія пропонувала поліпити вареники чи витерти посуд, все одно в матушки Ірини залишалося враження, що її пропозиції сприймаються так, як вона сама сприймала пропозиції своєї доньки в чомусь їй допомогти. Мовляв, швидше все зробилося б, якби ти до цього не втручалася, але що поробиш – треба дитину потроху привчати. Зрештою, вона справді багато чого не вміла. Так, одного разу висловила здивування, як це у матушки Софії каструлі не закопчені.
– Я щодня стільки тратила часу на те, щоб їх піском та попелом відтирати. Вже, було, й фаєрки з плити не знімаю, хоч від того довше вариться, а каструлі все одно в сажі.
– А треба дно глиною помазати, – порадила матушка Софія, – потім глина змивається і сажа разом з нею.
Одного разу матушка Ірина попросила гарячої води.
– Вам багато треба? – запитала матушка Софія. – Ну, то треба, хай Катерина зігріє в баняку, плита саме топиться.
Плита, зрештою, топилася майже безперервно, тож Катерина поставила на неї великий чорний баняк, вилила туди чи не ціле відро води, а коли над баняком почали снуватися блакитні пасемця пари, обхопила його якоюсь закопченою шматою і винесла в умивальню. Коли через якусь часину матушка Софія заглянула туди, то побачила матушку Ірину, яка схилилась над мідницею і прала простирадла, натираючи їх крихітним шматочком мила.
– Матушко, та що ж ви робите? – сплеснула долонями матушка Софія. – Та то ж домашнє полотно, хіба його отак руками відітреш? Та й як вам мила не жаль? Це ж на нинішні часи дорогоцінність. Ото облиште, з неділі влаштуємо велике прання, то позолимо, потім Катерина піде до річки, добре виб’є прачем, то з того щось буде.
І матушка Софія так рішуче відтіснила матушку Ірину від мідниці, що тій не лишалося нічого іншого, як витерти руки і відвернути рукави, що вона зробила не дуже охоче. У свою кімнату вона повернулася з відчуттям упокорення і навіть трохи поплакала від образи. А через тиждень з цікавістю дивилася, як то золиться полотняна білизна: добре замочена, щільно вкладається в дерев’яне жлукто, зверху кладеться торбинка з попелом і потім усе заливається окропом, який поволі просочується донизу. Потім Катерина склала все у великий лозовий кошик і пішла до річки, а коли повернулася, то всі вони – жінки великого дому – розвішували білизну на натягнутих у дворі шнурах. На холодному вітрі пальці в матушки Ірини закоцюбли, але вона зціпила зуби, думаючи, як же ця сердита Катерина мочила свої руки в ріці, яка от-от замерзне. Повернувшись у свою кімнату, матушка Ірина знову плакала від зашпорів, які зайшли в пальці.
А третій раз плакала матушка Ірина, коли довго сиділа над протоптаними шкарпетками отця Володимира, старанно, – нитка догори, нитка під спід, – їх церувала, а коли постукала зворотним боком ножиць, щоб нитки щільно прилягли одна до одної, то вони, навпаки, розлізлися, і вся робота пішла нанівець.
Звичайно, вона не вийшла з кімнати, поки сльози не висохли до решти, але матушка Софія своїм пильним зором додивилася, що не все в порядку.
– Що трапилося, матушко Ірино? – запитала вона. – Чогось ви бліді? Може, нездужаєте?
І сказала це таким приязним тоном, що матушка Ірина, яка дуже не любила скаржитися, розповіла про свою прикрість. Бо шкарпеток залишилося дуже мало, всі вони вже були поцеровані, а далі що робити?
– А ви онучі зробіть, – порадила матушка Софія. – Мої чоловіки вже віддавна користуються онучами, бо де ж би я на них шкарпеток напаслася? Ті, що лишилися, бережемо на літо і то до святкового взуття. Підождіть, у мене є підходящий шматок полотна, то я вам відкраю.
Матушка Софія не лише відкраяла шматок полотна, але й порізала його на менші шматки, саме такі, якими мають бути онучі. А ще порадила матушці Ірині обкидати їх петельним швом. І тепер матушка Ірина мала роботу, ще й Інну відірвала від книжок і змусила обкидати ті онучі. Бо акуратність була найбільшою прикметою характеру матушки Ірини, вона вже навіть доходила тієї межі, де прикмета перетворюється у ваду. Отож, мати з донькою тепер мали роботу.
І як не дивно, але найбільше матушка Ірина подружилася саме з Єлизаветою Петрівною, перше знайомство з якою відбулося так невдало. З’ясувалося, що Єлизавета Петрівна таки справді із дуже знатного роду – графів Шереметьєвих, саме тих, що стояли біля витоків історії російської держави. У їхньому роду навіть графів Орлових вважали вискочнями і «парвеню», які зробили кар’єру через убивство царя і спальню цариці; про іншу знать подібного походження і говорити не хотіли; виняток робили тільки для Олексія Розумовського з тої причини, що государиня Єлизавета Петрівна вступала з ним у законний церковний шлюб, хоча він і зберігався у таємниці. Коли Єлизавета Петрівна (вже не імператриця, а та, котру прихистили в себе батюшки Туржанські) дізналася, що матушка Ірина по батькові належить до роду козацьких старшин, яким ще Петро Великий надав дворянське звання, вона визнала її за достойну собі співрозмовницю, і вони годинами сиділи разом за лагодженням одягу, вишиванням або плетивом. Сиділи більше мовчки, але все ж устигали розповісти одна одній свій родовід до бозна-якого коліна. А ще матушка Ірина поскаржилася Єлизаветі Петрівні на своє життя. Вона рано залишилася сиротою, і нікому було навчити її всьому, що має знати господиня дому. Та й не збиралася стати господинею, вона закінчила гімназію і збиралася вчитися далі, хотіла стати першим адвокатом-жінкою, але в університет її не прийняли. Довелося вийти заміж, хоча вона ніколи і в голову собі не клала, що може стати попадею. І ніяк до того не звикне, хоч уже стільки заміжня.
– Розумієте, я не знаю, про що з ними говорити, з тими матушками і батюшками, – говорила матушка Ірина. – Ну, не вмію я солити огірки і варити варення з вишень, начинених горіхами. Це смачно, я пробувала, але тратити час на те, щоб дрилювати вишні, потім розбивати лісові горіхи так, щоб зерня залишилося цілим, потім вкладати горіх у кожну вишню... Ні, на таке я не здатна. І потім вони всі знайомі межи собою з діда-прадіда, а я не знаю, що сказати, коли вони перемивають кісточки якій-небудь відсутній матушці.
Єлизавета Петрівна співчутливо кивала головою. Може, матушка Ірина, окрім свого дворянського походження, була симпатична ще й тому, що розмовляла з нею російською мовою, тоді як батюшки Туржанські, попри все своє приязне ставлення до Єлизавети Петрівни, розмовляючи з нею, не переходили на російську. Звичайно, за чверть століття, проведеного в невеликому українському містечку, Єлизавета Петрівна навчилася розуміти українську мову, добре розмовляла польською, але російська та французька – це були її дитинство, її юність. Отож, вона сприймала як вираз особливої пошани до себе те, що матушка Ірина розмовляла з нею російською. Іноді вони переходили на французьку, хоча нею матушка Ірина, з точки зору Єлизавети Петрівни, володіла слабко, а вимова у неї була просто жахлива. Проте горда матушка Ірина терпляче сприймала зауваження Єлизавети Петрівни. Бо звідки ж їй було набратися паризької вимови, коли вона того Парижа і в очі не бачила? Ще маленькою її вчила мама, потім вона вчилася в гімназії, а оце три роки вона сама вчила доньку. Трохи для того, щоб самій не забути, а трохи для того, щоб дитина не тратила марне часу, поки війна.
А ще єднала Єлизавету Петрівну і матушку Ірину любов до поезії. Єлизавета Петрівна, дійсно, була знайома з Блоком, була закохана в нього і тепер, примруживши очі, притишеним голосом читала:
       
        – На темном пороге тайком                                             Святые шепчу имена.
        Я знаю: мы в храме вдвоём,
        Ты думаешь: здесь ты одна...
        Я слушаю вздохи твои
        В каком-то несбыточном сне...

Матушка Ірина майже не знала російської поезії, ну, за винятком Пушкіна чи Лермонтова, зате вона була добре ознайомлена з польською поезією і, може, не так майстерно, як Єлизавета Петрівна, декламувала вірші Марії Павліковської, Галчинського, Стаффа. Єлизавета Петрівна терпляче слухала, погоджувалася, що «Ktos  ma dzis serce chore w te  zimna nocna pore»1 – це непогано. Але з самого виразу її обличчя, з інтонацій голосу, з погляду читалося, що всі поети в світі, – а тим більше, отой «кічлівий лях», – не можуть іти ні в яке порівняння з російським генієм.
А вечорами обоє батюшок і дядя сідали «розписати пульку». Проте грати в преферанс втрьох було нецікаво, а матушка Ірина, як не дивно, була єдина з жінок, яка не просто вміла грати, а навіть була досить сильною партнеркою. Отож, отець Володимир сідав за стіл навпроти отця Іларія, а матушка навпроти дяді. Оскільки у дяді не було руки, щоб тримати карти, він ставив перед собою купку книг, за якою розставляв карти, спираючи їх об книги. Але саме він розграфлював папір, і матушка Ірина дивувалася, які чіткі лінії виходять з-під його руки. І грав він упевнено, напористо, тоді як отець Іларій часто блефував і радів, як дитина, коли це закінчувалося успіхом. Матушка Олена грала обережно, як це і притаманно жінці, надто самолюбивій, коли вона хоче довести, що не гірша від чоловіків. Що ж до отця Володимира, то, здавалося, йому абсолютно байдуже, виграє він чи програє, його цікавив сам процес гри, ці неповторні комбінації карт і ситуації, які при цьому випадають.

*  *  *
Коли Лаврик, набігавшись досхочу з хлопцями, повернувся додому, його відразу охопило приємне тепло і різноманітні запахи. Пахло вареною в кожушках картоплею для свиней, борщем, гречаною кашею, грушевим узваром. У кухні було темно, лише дверцята плити були відчинені, з них на підлогу падала червона смуга, а в кінці тієї смуги на ослоні сиділа мати, тримаючи на колінах решето з гусячим пір’ям, і дерла його, кидаючи цурпалки долі.
– Наганявся, заволоко? – сказала вона гдирливим тоном, до якого Лаврик давно звик і не зважав. – Тобі б усе десь гасати. Всі вже давно повечеряли. Ото підеш спати без вечері, будуть тобі цигани снитися.
Проте вона відставила решето, налила в миску борщу, відкраяла крайку хліба. Лаврик скинув кожушинку, роззувся, заліз із ногами на лаву і взявся до борщу. Мати стояла поруч, поки він усе виїв, наклала йому в ту ж миску каші, присмачила шкварками, налила в кухоль узвару і повернулася до своєї роботи. Кашу Лаврик вже доїдав через силу, зробив кілька ковтків узвару і задумався, дивлячись у прочинені дверцята плити на той жар, палахтючий, наче сонце на заході, такий червоно-золотий, невимовно гарний, що нестерпно кортіло набрати його в жмені і пересипати з однієї долоні в другу. Над жаром танцювали жовті язички полум’я, зверху оточені синіми смужками диму. Жарини світилися, потім починали прочахати, зі сліпучо-золотих ставали червоними, потім темно-червоними, зрештою, чорніли і розсипалися сірим попелом, який поступово провалювався в піддувало.
– Мамо, – спроквола запитав Лаврик, – мамо, а хто я такий?
Мати нічого не чула, здавалося, вона дрімала, а руки її швидко дерли пір’я. Довелося Лаврикові голосніше повторити своє питання. Мати здригнулася і повернула до нього голову. Світла від плити було замало, щоб Лаврик міг роздивитися її обличчя, він бачив лише чорний силует – пов’язану хусткою голову, ніс, гостре підборіддя.
– Здурів, чи що? – здивувалась Катерина. – Як це – ти хто? Ти Лаврик.
– Лаврик – це мене так звати. А хто я?
– Ну, що ти водно торочиш: хто я? хто я? Хлопець.
– Ну, хлопець, то я і сам знаю. Але хто я? Он та дівчина... ну, що в тих приїжджих батюшків... вона дочка благочинного. А хто я?
– А ти мій син.
– А ти хто?
– А я наймичка.
– Значить, я син наймички?
– А щоб тобі кольки в бік! – скипіла Катерина. – Тобі ще стидно, що твоя мати наймичка? А ти ким би хотів бути? Грапським сином?
– Ну, нехай не грапським, але... – Лаврик знову глибоко задумався, а потім запитав: – А у мене батько був?
– Не було, – відбуркнула Катерина.
– А хіба таке буває?
Катерина безпорадно озирнулася по сторонах, ніби чекала, що з котрогось темного кутка виступить хтось, хто пояснить її синові, що буває таке: в дитини мати є, а батька немає. Ще давно, коли Лаврик був маленьким, вона не раз терзалася думкою, щу скаже, коли її син виросте і запитає: «А де мій батько?» Що вона йому на те скаже? А може... може... Вона в те ніяк не вірила, але десь у глибині душі в неї ледь-ледь жевріла слабенька надія: може, заки син спитає, то в нього буде батько? Бо якби він жив десь тут, поблизу, мав шлюбну жінку, мав законних дітей, то вже й надіятись не було б на що. А він десь повіявся в світи за багатством, і ніякої звістки від нього нікому не було. Може, нашляється світами, переконається, що таки земля, де жили твої діди і прадіди, наймиліша, і повернеться. Хай збіджений, голодний, обідраний, аби повернувся. Чи ж дві пари молодих, здорових рук не доробилися б бодай невеликого, але власного господарства? Щоб був дім, який вона б уже так побілила, як найчистіший сніг зимою, і обсадила б рожами і крученими паничами. І корівка, яку б вона так обходжувала, що й молока, і масла, і сиру, і сметани було б і собі, було б і на продаж. І бодай шматок поля, щоб жита і картоплі вистачило на весь рік. Ну, і ще льону посіяти, бо що б вона робила довгими зимовими вечорами, коли для вишивання темно, а прясти можна хоч і потемки. Працювали б собі і жили, як люди. Може б, мали ще дітей, якби їм Бог послав. Воно багато клопоту з тими дітьми, поки малі, та й коли підростуть, то поки хлопців пожениш, дівчат заміж віддаси, – кожному ж треба щось на господарку дати. Зате на старості буде певний шматок хліба, як не в одного, то в другого.
Іноді Катерина навіть думала собі, а може, він там таки розбагатів, і повернеться з великими грошима, і тоді вони собі й хату збудують велику, на дві кімнати, під гонтою або навіть під залізом, і корів куплять зо дві, і добрих коней. А поля стільки, що в жнива доведеться наймати бабів жати. А в неділю вона взуватиме хромові чоботи, пов’язуватиме голову буряковою терновою хусткою... ні, краще зеленою в бурячкові рожі. І в церкві стоятиме поміж багачками, як рівна з рівними.
Але роки йшли за роками, про нього так і не було ні слуху ні духу, вона, Катерина, робила наймичкою в батюшок, що погодилися взяти її з дитиною і ніколи не докорили шматком хліба. Ще й матушка віддавала їй одяг зі своїх синів, бо ж вони були старші за Лаврика, то купувалося чи шилося все на Василька, найстаршого, коли підростав, то переходило до молодшого, Жені, ну а вже потім діставалося Лаврику. Звичайно, воно було поношене, але якби не жили вони в батюшок, то де б він ходив у крамних сорочках чи шкіряних черевиках? Оце зараз що війна, то довелося на домашнє полотно переходити, але то вже навіть батюшка і дядя полотняні сподні носять.
Іноді Катерина ночами тихо плакала, постеливши в кухні на одній лаві собі, а на другій Лаврикові (як зима, то вони обоє залазили на піч). Аж одного разу прибігла на кухню Наталочка, старша попівська донька, з якоюсь книжкою в руках і дуже вся зворушена.
– Катерино, – закричала вона, – а що я тобі почитаю! Тут про тебе написано. Ось сядь... Ну, сядь, а я тобі почитаю!
Катерина таки мусила сісти, а Наталочка вмостилася біля неї і піднесеним голосом почала читати щось таке ловке, ніби пісня, тільки дуже довга. Початок її: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі лихі люде – роблять лихо з вами», – залишив Катерину байдужою, бо коли були ті москалі, то вона була ще така мала, що й не пам’ятає їх. Але чим далі читала Наталочка, тим більше Катерину брало за серце, а коли дійшло до «Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою?» – то Катерині вже так защеміло в грудях, що вона не витримала й заллялася сльозами. Наталочка на те відразу не звернула уваги, а коли помітила, то кинула книжку, обняла Катерину і почала вмовляти:
– Катерино, не плач! Ти ж маєш де подітися з малим сиротою. Тато з мамою тебе ніколи не виженуть, можеш жити у нас до самої смерті. І Лаврик нехай живе. Коли буде весна, дядя обіцяв нам зробити гойдалку, то він теж нехай гойдається. І взагалі, мама сказала: одна дитина нас не об’їсть.
Катерина заплакала ще дужче, але дивна справа: ніби за тим разом вона виплакала всі сльози, бо вже відтоді навіть сльозинки не впустила. Була тільки все похмурою, поралася по господарству цілими днями, вставала в домі перша, лягала остання, жодної миті не сиділа без діла, ну, хіба що в неділю чи великі свята, але й тоді ж треба було і поїсти приготувати, і посуд помити, і корів подоїти, і худобу всю погодувати, окрім, хіба, коней, бо то вже був дядин клопіт. І не те щоб її заставляли все це робити, навпаки, кілька разів чи то батюшка, чи матушка говорили, що треба когось взяти у поміч, бо ж і господарка велика, і сім’я велика, то їй, Катерині, важко одній з усім упоратися. Але Катерина впиралася в боки і з викликом говорила:
– То що? Може, худоба голодна? Чи обід я погано приготувала? Чи білльо погано випране?
– Та що ти, Катерино, – заспокоювала її матушка. – Та все ти робиш, як належить. Але ж важко тобі.
– А в Святому Письмі що написано? «В поті лиця свого їж хліб свій». І не треба мені, щоб під рукою крутилася якась задрипанка.
– Катерино, чому ж задрипанка? – слабо боронилася матушка. – Та можна знайти таку, щоб була охайна.
– Не треба мені нікого! – відрубувала Катерина і бралась за якусь роботу.
Єдина поступка, на яку вона йшла, це щоб улітку наймали полільниць на город, у жнива жниць, а восени ще копати бульбу. Але вдома Катерина залишалася єдиною повноправною господинею, іноді навіть матушка Софія мусила їй поступитися, але це було не дуже часто і то коли йшлося про те, де що садити на городі чи коли квасити огірки, або запускати корову. І так собі жила Катерина, і вже не згадувала, не плакала, не думала, що вона скаже синові, коли він запитає про батька. Їй здавалося, що він ніколи не запитає, що завжди буде сприймати як самозрозуміле, що от їх лише двоє, і живуть вони в батюшок, і більше їм нічого не треба.
Та от настав день, що син її запитав: «А де мій батько?» – а що вона йому має сказати?
– Мамо, а може, мого батька більшовики розстріляли? – запитав Лаврик, пригадавши собі, що за тих більшовиків не одного чоловіка з їхнього села забрали, і потім у селі боялись про них навіть згадувати. Ото вже коли німці прийшли, то люди почали говорити, що і того розстріляли, і того розстріляли, а третього то закатували так страшно, що родичі впізнали труп лише по тому, що мав один палець кривий.
– Угу, – буркнула мати.
Тоді Лаврик пригадав собі, що дядька Корнія теж були забрали більшовики, але він повернувся, хоч родина його вже й не чекала.
– Мамо... – нерішуче обізвався він.
– Ну, чого тобі ще?
– А може, наш батько врятувався? Ну, як дядько Корній? Може, він ще повернеться?
– Та що на тебе напало? – закричала Катерина. – Чого ти до мене причепився? Бачите, батька йому подавай! Ось як дам коцюбою по спині, то навіки замовкнеш.
І Лаврик замовк, просто продовжував дивитися у вогонь, а сам усе думав про того свого ніколи не баченого батька. Який він був? Високий чи не дуже? З вусами чи без вусів? І де вони жили, коли в них був батько: тут, у батюшок, чи деінде? І де будуть жити, якщо виявиться, що більшовики не розстріляли батька, і він повернеться до них? І ким тоді буде він, Лаврик? Бо нині він наймиччин син. А ким він буде тоді?
А тим часом в іншій кімнаті великого дому йшла не менш гаряча розмова.
– Зрозумій, Ірчику, – говорив отець Володимир, – я пастир людського стада, я складав присягу при рукоположенні дбати про душі моїх прихожан, і я не маю права кидати їх напризволяще, рятуючи власне життя. Ну, з весіллям можна почекати, ну, могилу я можу запечатати пізніше, але як то було людині помирати, не висповідавшись і не причастившись? Кажеш, яка різниця, коли похрестити дитину? А якщо вона помре нехрещеною? Тоді цей гріх назавжди ляже на мою совість. Не плач, будь ласка, я мушу їхати. Обіцяю тобі, що буду дуже обережним, ночуватиму десь за межами міста і не буду заходити в церкву, все потрібне мені винесе староста, але поїхати я мушу.
– Господи! – крізь сльози говорила матушка. – І за що ти мене покарав, що я з дурної голови вийшла за поповича? Та ми ж так із тих книшів глузували, сказали б якій-небудь нашій гімназистці, що вона буде попадею, то вона б це сприйняла як найгіршу образу. І де були мої очі? Вийти за поповича та ще й за рудого!
– Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте, – засміявся отець Володимир. – Ну, перестань плакати, далебі не варто. Жодна з твоїх колежанок не могла стати попадею, бо ж у тій гімназії ти, мабуть, була єдиною українкою і православною. Якби не друзі молодості твого батька, які в Польщі зайняли високі посади, не бачити б тобі тієї гімназії, як власних вушок. Ну, а відносно нас із тобою... – він лукаво підморгнув і заспівав:
   
            – Pamietasz Kapry i nasze poznanie,
            Wycieczki lodzia, spacery wsrod skal?
            W zlocie poranku i w srebrze zmierzchania
            Wiosna swiat caly do nas sie smial.1

– Аякже, Капрі, – ще ніби сердито, але вже лагідніше сказала матушка Ірина. – Співай краще: «Pamietasz Bone i nasze poznanie»2. Ну, треба ж було мені тоді підвернути ногу...
– І один рудий семінарист на руках зніс тебе з гори і доніс аж на Туніки, – весело продовжив отець Володимир. – Признавайся, що це було тобі не так уже й неприємно.
– Божевільний, – уже зовсім іншим тоном сказала матушка Ірина, показуючи йому поглядом на Інну, яка біля гасової лампи схилилася над черговою книжкою, але, звичайно, не могла не чути їхньої розмови, а чи ж годиться дитині чути такі розмови між батьками.
Інна, дійсно, яка не була заглиблена в читання, але краєм вуха чула цю суперечку, проте зацікавило її саме те, про що мама найменше думала.
– Тату, – запитала Інна, відводячи погляд від книжки, – а чому ми називаємося православні?
Отець Володимир підійшов до доньки, поклав обидві руки на її худенькі плечі і подивився в сіро-сині очі, не по-дитячому вже пильні і серйозні.
– Ми православні, тому що ми правильно славимо Бога.
– А ті, котрі не православні, вони неправильно славлять?
– Вони це роблять, як уміють, але ми вважаємо, що вони помиляються.
Інна на мить задумалася, похилила голову і потерлася щокою об теплу батькову руку. І тут їй прийшла в голову думка, від якої вона вся розцвіла.
– Тату, тоді треба пояснити всім людям, що вони помиляються, і нехай вони всі стануть православними, і тоді ніхто не буде воювати, і всі будуть жити, як написано в Євангелії.
– Дитино моя, – сказав батько, – нехай кожна людина вірить так, як її навчили батьки. Головне, аби вона вірила в Бога і виконувала Його заповіді.

*  *  *
У кінці жовтня кілька днів ішов дощ, а потім знову встановилася гарна погода, підморозило, і, взагалі, видно було, що вже йдеться до справжньої зими. Ідучи до церкви, отець Леонід думав, що треба буде домовитися з ким-небудь із сусідів, щоб привезли з лісу дров. Стільки, щоб вистачило на всю зиму. Церковний дім у Вербному не був великий, але тепло в ньому чомусь трималося погано, коли сильні морози взимку, то доводиться тричі на день топити. Тим більше, що діти малі, граються на підлозі, недовго й застудитися.
Зрештою, отець Леонід спробував відігнати від себе всі ці домашні справи і настроїтись на службу. Це ж на який глас сьогодні тропар співається? Дяк у нього такий собі, самоук, навіть не дуже грамотний, сам нічого не знає.
У церкві було холодно, як у льодовні. Ну, нічого, прийдуть люди, надихають, буде тепліше. Та й свічки – яке там від них тепло, але все ж... А наразі в церкві зібралося десятків два прихожан. Майже виключно старі діди і баби, в яких уже безсоння та й смерть зазирає у вічі, от і думають тепер відмолити всі гріхи, що їх назбиралося протягом шістдесяти чи сімдесяти літ. Але якщо Христос простив розбійника в останню мить, то чому б не простити оцих людей, які все своє життя терпляче несли важкий хрест бідного життя? Ну, які в них особливі гріхи? Випив коли чарку горілки? Полаялася з сусідкою? Побилися брати, ділячи батьківську спадщину? Найчастіше, мабуть, грішили тим, що увечері лягали спати, не проказавши вечірніх молитов, падали на невибагливу постіль, як підрубані дерева, смертельно змучені важкою роботою. Чи ж то такі вже непрощенні гріхи?
Утреня минула, як звичайно. Починаючи літургію, отець Леонід кинув оком до крилоса. Хористи вже зібралися, а на своєму звичному місці стояла Ляля з дітьми. Староста приніс їй стілець. Ромчик, менший, стояв на тому стільці на ніжках, Андрійко поруч на підлозі, старанно хрестився. Ромчикові мама складала пальчики і водила рученям. Отець Леонід відчув, як тепла хвиля обняла його серце, але він тут же відігнав від себе все це, щоб настроїтися на найголовніше таїнство. З належною повагою поставив дискос і потир і почав виймати часточки проскурки, примовляючи: «Жертвується Агнець Божий, що бере гріх світу, за життя світу і спасіння». Потім змішував воду з вином, покривав покровцями. Хлопчик-прислужник подав йому кадило, з якого здіймався димок, і вівтар сповнився терпкуватим запахом ладану. Коли виходив з вівтаря, помахуючи кадилом і кланяючись перед іконами, все-таки встиг краєм ока глянути на своїх. Діти вже обоє сиділи на стільці, Ромчик прихилився до мами і, мабуть, задрімав. Звичайно, воно ж іще зовсім мале, оце два роки буде, таких дітей звичайно ще й до церкви не беруть, але ж його діти – то зовсім інша справа. Як би воно виглядало, коли б діти батюшки не були на службі Божій?
Набравши повні груди повітря, отець Леонід виголосив:
– Ще і ще в мирі Господу помолімося.
І почув, як за його спиною хор обізвався луною:
– Господи, помилуй!
– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю!
– Господи, помилуй!
Отець Леонід за вдачею був актор. «Ну, наш батюшка, коли в ризах, то такий гарний, як на іконі мальований», – шепталися межи собою баби. А ще мав гарний, добре поставлений баритон і сам собою був задоволений, відчуваючи, як його голос здіймається під церковне склепіння і резонує там. Для нього кожне богослужіння було як урочиста вистава, в якій він грав головну роль, а головним його завданням було настроїти людей на побожний лад, викликати в їхніх душах скруху і покаяння. І коли виголошував: «Премудрість, прості!» – то думав, що це найкраще до них пасує – до цих простих, неграмотних, іноді наївних, як діти, людей.
– Батюшка, – шепнув староста, зайшовши у вівтар, – батюшка, прибігали хлопці, кажуть, німці ідуть до села.
Отець Леонід замовк, як замовкають актори, коли всоте граючи виставу, раптом чують не ту репліку, до якої звикли. Які німці? До чого тут німці? Зараз хор має співати: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа...» І хор, дійсно, заспівав, а поки тривав спів, до отця Леоніда дійшов смисл того, що сказав староста. У вівтарі знову раптом стало дуже холодно, і ніби льодяна голка наскрізь проколола серце. Миттю пригадалася доля Чакви, де німці саме на Спаса оточили церкву і спалили її разом зі священиком і всіма, хто там був. Жоден не врятувався, бо тих, хто вискакував з вогню, тут же перерізували автоматними чергами. Невже сьогодні це чекає їх? А він ще, йдучи до церкви правити службу, – гріх же який! – думав про дрова, щоб узимку холодно не було. А от ніякої зими вже не буде. І холодно не буде. Навпаки, буде дуже гаряче.
Він глянув на образ Христа так, як ще ніколи не дивився. Господи, невже це вже все? Невже Ти вже вирішив покликати мене до Себе? Хай буде воля Твоя, але ж мої діти... Вони ж іще на світі не жили!
Отець Леонід приклав долоню до чола, намагаючись збагнути, що ж йому робити. Потім перехрестився з такою особливою повагою, як хіба хрестився, коли його рукополагали, і рішуче вийшов перед царські врата.
– Дорогі мої прихожани, – сказав він таким голосом, що по всій церкві ніби подув вітру пішов, – щойно мені староста сказав, що до села підходять німці. Ми не знаємо, що в них на думці, знаємо тільки, що нічого хорошого чекати не доводиться. Але я вже почав Святу Літургію і не можу її припинити, хоч би мені й смерть загрожувала. А ви всі можете залишити церкву, я вам того не буду мати за зле. Тільки знаєте, що я вам скажу? Он стоїть моя жінка, ото мої два сини. Я не буду відсилати їх звідси, вони розділять мою долю. Отож, може, давайте покладемося на милість Божу? Він знає, чи нам ще жити на цьому світі, чи настав наш час прийняти мученицьку смерть. Давайте всі разом помолимося Йому і віддамося під Його опіку.
І знову звичним поглядом отець Леонід побачив, як здригнулася матушка Олена, як вона рвучким рухом обхопила своїх дітей. Побачив навіть, що її обличчя збіліло, як папір, а очі стали чорними і великими, здавалося, вони займають пів-обличчя.
Отець Леонід змахнув руками, і хор заспівав, і усі люди в церкві заспівали з усією силою віри і відчаю:
– Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!
Церква була висока, а небо над церквою було ще вище, а вже там, на висоті, яку слабкому людському розумові й уявити було неможливо, десь у горніх висях перебував всемогутній, всевідучий і всеблагий Господь Бог, і туди, до Нього, долаючи віддалі, рвалася з сотень грудей і летіла палка молитва:
– ...святий безсмертний, помилуй нас!
Служба йшла далі за всіма канонами, отець Леонід не дозволив собі проминути жодного слова, анітрохи прискорити темп. Він правив службу і намагався не думати ні про що, окрім служби, але разом з тим його увага весь час була звернена до найменших звуків, яких ще навіть не було, але які могли прозвучати кожну хвилину: дзвін розбитого скла, вибухи гранат, автоматні черги, військові команди німецькою мовою, людські крики і жіночий плач. Кожна мить перетворювалася на вічність, але нічого такого не було чути, отже, ще цю мить – цю вічність – їм було дано прожити на цьому світі. «Бо милостивий і чоловіколюбець Бог єси, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас і навіки віків!»
Коли служба скінчилася, люди не зрушили з місця. Хтось, хто стояв біля самих дверей, виглянув і побачив німців. Їх було не так щоб дуже багато, але всі при зброї, як належить. Стояли, щось там межи собою шварготали тою своєю німецькою, і хто там знав, що в них на умі. Може, як люди виходитимуть, то вони їх почнуть по черзі стріляти? І всі лишалися на своїх місцях, ніби Господь справді почув їх молитву, і Пречиста Діва покрила їх своїм покровом і не пускала сюди душогубів, а як тільки вони вийдуть звідси, то будуть здані на поталу отим нелюдам. Але ж не могли вони залишатися тут до безконечності! Отець Леонід зняв облачення, вийшов з вівтаря і підійшов до своїх.
– Лялечко, – півголосом сказав їй, – я зараз вийду, а ви не виходьте. Підожди, коли всі люди почнуть виходити. Якщо все буде спокійно, виходь разом з людьми і постарайся бути всередині натовпу. А якщо будуть стріляти...
– Ми з тобою, – сказала матушка Олена.
Він намагався ще щось їй сказати, але вона не дала йому такої можливості.
– Ми з тобою. Візьми Андрійка на руки.
Сама вона вже тримала в обіймах Ромчика, який спав, поклавши голівку їй на плече, і робив губенятами такі рухи, ніби смоктав соску.
Вони йшли через церкву, люди розступалися перед ними і дивилися на них з такою надією, начебто лише від них залежало, вийдуть люди з цієї церкви, повернуться в свої домівки, чи оце вже останні минути їх життя.
На цвинтарі німців не було, вони стояли за огорожею, чоловік двадцять солдатів, дещо осторонь від них стояв офіцер і біля нього чоловік в чорному драповому пальті і сірому капелюсі. Офіцер, високий, худий, з непроникним обличчям, палив цигарку, чоловік у пальті переступав з ноги на ногу. Отець Леонід сказав дружині: «Постій тут» таким тоном, що вона не посміла не послухати, а сам рішучим кроком підійшов до офіцера.
– Gutten Tag, Herr Offizier, – цілком доброю німецькою мовою привітався він. – Чим я можу бути корисним?
Офіцер не звернув на нього ні найменшої уваги, начебто ніхто до нього не підходив і не звертався, зате чоловік у пальті відповів чемно чистою українською мовою:
– Добрий день, батюшко. Ви вже закінчили службу?
– Розуміється, – сказав отець Леонід, – інакше я не вийшов би з церкви.
Чоловік задав йому ще кілька питань: чи нема в селі повстанців? а ковпаківців? а були? давно?
Усі відповіді отця Леоніда він перекладав німецькою мовою, хоч офіцер реагував на слова перекладача так само, як на вітання самого отця Леоніда, тобто ніяк не реагував. Зрештою він сказав кілька слів, проте так неголосно і невиразно, що отець Леонід нічого не зрозумів. Зате перекладач, як видно, звик до манери мовлення свого начальника і зрозумів як належить.
– Батюшко, – сказав він зовсім тихо, – пан Гендель велів вам сказати... Він має військовий наказ знищити ваше село разом з усіма мешканцями. Але пан Гендель належить до давнього роду, його предки були військовими, але вони не воювали з мирним населенням. Пан Гендель теж не хоче мати на своїй совісті кров жінок і дітей. Він дає вам півгодини, щоб люди встигли забрати з домів щось найнеобхідніше і залишили село. У бік поля хай не ідуть, там стоять німці, чекають нашого сигналу. Виходьте кущами понад річкою до Трощанецького лісу, туди німці не підуть. Через півгодини вони оточать село і почнуть палити. Хто до того часу залишиться, йому вже не вдасться врятуватися.
Отець Леонід знову, як у вівтарі, відчув, що його огортає смертельний холод, а син на руках став важким, як камінь. Проте він лише міцніше пригорнув до себе Андрійка, шепнув: «Дякую», – і повернувся назад. Проходячи мимо Лялі, шепнув їй: «Не заходь додому... Іди до мосту і чекай там мене в кущах...» Потім підійшов до дверей церкви, звідки люди вже почали потроху виходити, коли переконалися, що ніхто не стріляє, а батюшка про щось там розмовляє з німецьким офіцером. Отець Леонід зупинив тих, що саме виходили, коротко переказав: через півгодини німці оточать село і почнуть палити, зараз усі можуть розійтися по хатах, щось найнеобхідніше взяти і кущами понад річкою виходити в ліс. Червона ракета – сигнал для німців – починати палити і стріляти.
– Передайте тим, що в церкві, – закінчив він і поспішив до матушки Олени, яка і не збиралася йти до мосту, як він їй велів. Вона рушила з місця, лише коли він підійшов до неї і торкнув за плече. Вони пішли в напрямку свого дому, пішли рівномірним кроком, хоча їм дуже хотілося побігти. Але де ти побіжиш із дитиною на руках? Крім того, їм обом чомусь здавалося, що як тільки вони побіжать, німці не витримають і почнуть стріляти, як собаки можуть не зачепити людину, коли вона йде спокійним кроком, але обов’язково накинуться на того, хто біжить. Мабуть, в інших людей теж було таке відчуття, бо всі йшли нормальною ходою, поки німці могли їх бачити, але тільки скривалися за хатами, як починали бігти. Вривалися в рідні хати, швидко скидали в коробки чи в мішки одяг, хліб, сало, жінки тягнули постіль і сувої полотна, чоловіки мішки зі збіжжям і кінську упряж, скидали все в льохи, нашвидку намагалися присипати землею отвори льохів, земля вже була мерзла, лопати її майже не брали, але як же було лишати напризволяще майно, нажите впродовж усього життя таким важким трудом? Відчиняли ворота хлівів, виганяли на вулицю худобу і гусей. Якщо уже з собою не візьмеш, то нехай розбігається, німці тут же назавжди не залишаться, гляди, щось і вціліє. Бо ж треба думати про те, як жити далі.
Ішли тими кущами понад річкою, які не дуже їх і ховали, бо ж розгубили все своє листя. Правда, влітку не вдалося б так швидко йти, бо то все болото, але зараз воно замерзло, отож, тільки старі спотикалися на купинах, діти іноді навіть падали, але не плакали, відразу зривалися і доганяли батьків, які з тими клунками чи мішками на плечах і в руках не могли навіть озирнутися. Коли почувся легкий тріск, ніхто навіть не звернув уваги, але коли червоне світло залило небо, всі завмерли на місці. «Горить!» – вигукнув хтось. Але то ще не горіло, то в небі розпадалася на клапті червона ракета. Всі відразу пригадали, що то сигнал до акції, і з усіх сил кинулися до лісу, який уже зустрічав їх першими ялинами, зеленими, аж чорними, похмуро-спокійними і холодними. Чомусь усі, хто добирався до лісу, відразу зупинялися, наче то вже була гарантія, що сюди німці не підуть, що ніяка куля сюди не долетить, що тут вони в повній безпеці. Скидали з плечей клунки, нарешті озиралися за своїми дітьми: «Щоб ти мені отут стояло і нікуди ні на крок!» А самі стояли, дивилися в бік полишеного села і чекали. І дочекалися.
Перша кулеметна черга прозвучала так не страшно, наче біг собі вздовж огорожі хлопчисько і дрючком по штахетинах проводив. Але тут відразу піднялася така стрілянина, що всі здригнулися. Проте ніхто навіть кроку глибше в ліс не зробив. Потім у голубе небо поповз бурий дим.
– Горить! – знову вирвалося в когось.
 І як по команді, дружно заголосили жінки: «Господи Божечку, та за що ж на нас така кара? Та чим же ми Тебе прогнівили? Та як же ми тепер будемо жити, погорільці нещасні, та де ж ми на зиму притулок знайдемо? Ой, Боже, Боже, пошли ж Ти кару на тих німців, нехай їх грім поб’є, хай під ними земля западеться! Матінко Божа, пошли Ти дощ, залий той пожар, бо що ж ми, сироти, робити будемо?»
Але не було ні грому, ні дощу, ні земля не западалася, а димів з’являлося все більше, поміж ними здіймалися руді язики полум’я, і сотні три людей на краю лісу з безсилим відчаєм дивилися, як іде з вогнем їхнє майно, їхня праця, їхнє житло.

*  *  *
До вечора отець Леонід з сім’єю добралися до дому тестя. Спочатку вони йшли пішки, аж натрапили на хутір, де похмурий господар завів їх до хати, а господиня нагодувала гарячим обідом. Поки вони ще їли, господар детально розпитав отця Леоніда, скільки там німців, з якого боку вони прийшли, що йому говорив перекладач. Потім хитнув головою в сторону хлопчика-підлітка, який сидів осторонь, і той без слова встав, надягнув свитку, підперезався і вийшов.
– Ну, ви ж куди тепер, батюшко? – поцікавився господар.
– Та куди ж? Нам тепер у Трощаницю треба, до батюшки Туржанського, – сказав отець Леонід. – Бо як німці там усе попалили, то чого вертатися, навіть як вони підуть.
Господар мав коня, то відвіз їх у Трощаницю. Приїхали якраз коли у великому домі сіли вечеряти.
– Лялечко! – радо вигукнула матушка Софія. – Ото гості несподівані!
І тут же її усмішка згасла, і вона стривожено запитала:
– Що трапилося?
Нерви в матушки Олени не витримали. За весь день ніхто від неї не чув ні слова скарги, ні зітхання, очі її були сухі, і обличчя спокійне. Озивалася вона лише тоді, коли треба було заспокоїти дітей. А зараз вона вигукнула: «Мамочко!» – і розплакалася, як дитина.
– Ну, годі, годі, заспокійся, вже все позаду, – заспокоювала її матушка Софія, наче малу дитину, гладячи по волоссі, хоч дня цього їй доводилося ставати навшпиньки. А отець Леонід вже вдруге сьогодні переповідав усе, що їм доводилося пережити. Всі слухали з великою увагою, але з найбільшою то матушка Ірина. Раптом вона зірвалась і вибігла з кімнати.
    – Що з нею? – здивувався отець Леонід.
    – Та отець Володимир поїхав до себе на парафію, то вона хвилюється, що його там німці можуть схопити. Дітоньки мої, але ж то як вас Бог врятував! Татку, ти завтра мусиш відправити подячний молебень. Ну, а ви роздягайтеся, сідайте вечеряти. Онучки мої дорогенькі, ви дуже перелякалися? – і матушка Софія гукнула Катерину, щоб принесла чисті тарілки.
А матушка Ірина вбігла в кімнату, правою рукою підхопила Данилка, лівою схопила за плече Інну і впала навколішки перед іконою Георгія Побідоносця, яка висіла в кутку, оточена гарним вишиваним рушником.
– Моліться, діти, моліться, – ледве вимовила вона, заливаючись сльозами. – Моліться, щоб наш татко повернувся до нас живий. Ви ще маленькі, у вас гріхів нема. Бог вас послухає. Моліться.
І діти почали молитися. Бог послухав їх: через три дні батько повернувся живий і здоровий і привіз кілька шматків пахучого полуничного мила, яким обдарував усіх жінок, а також цілий мішок цукру. Правда, цукор був жовтого кольору, зовсім як пісок, але то таки був цукор, лише неочищений.

*  *  *
Почалося з того, що Катерина сказала матушці:
– Матушко, там карасину залишилося вже з чверть бутля. Матушка Софія, в свою чергу, сказала чоловікові:
– Ларчику, Катерина каже, що гасу вже залишилося мало. Треба щось придумати, бо ж попереду зима, вечори довгі, то не будемо ж ми потемки сидіти.
Батюшка Іларій задумався і через мить радісно вигукнув:
– Еврика! Придумав! Змуруємо в їдальні коминок, запасемося скіпками і будемо сидіти при живому вогні, як наші пращури.
Матушка Софія погодилася з ним, отець Іларій десь роздобув цегли, запросив дядька Гущія, який був добрим муляром та ще й спеціалістом по печах. Дядько Гущій прийшов з усім своїм причандаллям, обдивився кімнату, порадився з матушкою, в якому кутку той коминок ставити, поліз на горище подивитися, як там іде димохід, і взявся до роботи. До вечора коминок був готовий, дядько Гущій запалив скіпку, спробував, чи добра тяга, потім випив належну йому чарку, з апетитом повечеряв, поговорив з батюшками про політику. Кілька днів коминок сох, потім Катерина його побілила, ще день чекали, поки висохне побілка, і нарешті було призначено урочисте відкриття нового джерела світла. Всі мешканці великого дому зібрались у їдальні, Лаврик приніс цілий оберемок тонких соснових скіпок, від яких по кімнаті розлився запах ладану. Батюшка склав з десяток скіпок пірамідкою, Катерина принесла з кухні в шухлі жару, висипала його під спід тієї пірамідки, подмухала. З жару вихопився язичок вогню, лизнув найближчу скіпку, вона спалахнула.
– Горить! – закричав Лаврик.
– Голить! – закричали вслід за ним Данилко і Андрійко. Отець Іларій дмухнув на лампу, вона погасла, і кімнату освічував уже лише той вогонь із коминка. По кутках ховалися темні тіні, посередині кімнати стояв червонуватий присмерк, а біля самого коминка було зовсім видно. Правда, інтенсивність того світла весь час мінялася. Коли вогонь розгорявся, було так, хоч читай книжку. Потім скіпки догорали, і світло починало пригасати. Коли підкладали нові скіпки, воно пригасало ще більше, поки ті нові скіпки займуться і знову світло сягне свого апогею. І ще одне: хтось постійно мусив сидіти біля коминка і стерегти вогонь.
– Що ж, заведемо культ весталок, – сказав отець Володимир. – Жінки, настроюйтеся на цнотливе життя!
– Ну, ні, – заперечила матушка Олена. – Я не люблю більшовиків, але підтримую їх тезу про рівноправність жінок. Слідкувати за вогнем будуть усі по черзі.
Першим визвався це робити дядя. Навіть не визвався, а за своєю звичкою робити все мовчки сів біля коминка, набив свою люльку (він один з усіх чоловік палив) і, з огляду на присутність малих дітей, почав пускати дим у коминок.
– Давайте влаштуємо вечір ігор, – запропонувала матушка Олена. – Почнемо з фантів, а потім будемо їх розігрувати.
І всі дорослі, за винятком дяді, стали в коло. І почали перекидати одне одному зіжмакану в клубок хустинку. Той, хто кидав хустинку, говорив половину якогось слова, а той, кому кидали, мусив не лише її впіймати, але й докінчити слово. Хто не міг те зробити, мусив давати фант – якусь свою дрібну річ. Всі фанти складали в торбинку і дуже при тому сміялися. Навіть Єлизавета Петрівна, яка відразу стала в коло з таким виглядом, з яким доросла людина прилучається до ігор дітей. Але з часом вона пожвавішала і навіть стала усміхатися і від того стала молодшою. Інна примостилася з другого боку коминка і спробувала читати книжку. З’ясувалося, що при тому вогні цілком можна було читати, лише треба було звикнути, що світло то темніше, то ясніше. А ще час від часу Інна підводила голову і поглядала на дорослих, які, виявляється, можуть гратися, як діти. Коли вже торбина була наповнена фантами, почалося їх розігрування.
– А що цьому фантові присудити? – питав батюшка Володимир, намацавши якусь річ в торбинці.
– Хай послухає «мнєнія», – запропонувала матушка Софія.
Отець Володимир вийняв з торбини руку, в якій був гребінець матушки Олени. Після чого вона сіла на стільці посеред кімнати, а отець Володимир почав обходити учасників гри, і вони йому щось шептали на вухо, пирскаючи сміхом. Обійшовши всіх, отець Володимир підійшов до матушки Олени і урочисто проголосив:
– Ходив я по всьому світу, приніс я для вас привіти. Кажуть люди, що ви солодка дитина, що ви сонечко, що ви коза, що ви печикака...
Він ще там щось перераховував, але вже всі реготали, і матушка Олена теж весело сміялася і кричала:
– Ну, хто інший, крім моєї дорогої половини, міг назвати мене печикакою!
Довелося отцеві Леонідові зайняти місце посеред кімнати на стільці і вислухати, що про нього думають інші.
Отцеві Іларієві за фант було присуджено розповісти анекдот, і матушка Олена, яка з того всього тішилася найбільше, може, тому, що була наймолодшою з усіх учасників гри, радо заплескала в долоні:
– Татку, жидівський анекдот! Жидівський анекдот! Татко чудово імітує жидів!
Отець Іларій трохи подумав, потім його обличчя набрало якогось незвичайного виразу, від чого він відразу став схожий на лукавого, обережного жида.
– Повіз один жид з Бердичева продавати пшеницю. Продав і вирішив скористатися телеграфом, щоб повідомити жінку про своє повернення. Прийшов на пошту, взяв папір, написав: «Продал пшеніцу вигодно. Єду домой. Твой Ізя». Та коли дізнався, скільки це буде коштувати, схопився за голову. Йому кажуть, що телеграма оплачується від слова, хочете, щоб було дешевше, скоротіть. Почав жид міркувати, як йому ту телеграму скоротити. «Продал пшеніцу вигодно... Ясноє дєло, что вигодно, нєвигодно я би нє продал... Вичеркньом... Єду домой... А куда єщо я могу єхать? Ясноє дєло, домой... Вичеркньом. Твой Ізя... Ну, ясноє дєло, єйо, а чей же єщо?.. Вичеркньом... Продал пшеніцу. Єду. Ізя... А что єщо я мог продать? Ясноє дєло, пшеніцу... Вичеркньом... Продал. Єду. Ізя... Ну, ясноє дєло, раз продал, то єду... Вичеркньом... Єду. Ізя. Ну, а хто єщо єй может пісать тєлєграму? Ясноє дєло, я, Ізя... Єду... Хм, єслі єду, то прієду... До свіданія, господін почтмейстер!» І пішов з пошти.
І вираз обличчя отця Іларія, і його інтонації так передавали сумніви жидівського комісіонера, що всі присутні аж качалися зі сміху, навіть Інна не витримала і пирхнула собі в долоньку, навіть діти, які під орудою Лаврика будували на підлозі з дерев’яних кльоцків якісь вежі, щоб потім одним помахом руки зруйнувати і почати будувати спочатку, отож, навіть діти, не розуміючи, в чому справа, включилися до загального сміху. Довелося отцеві Іларію ще розповісти на біс один анекдот, на цей раз про жида, який продавав «імєніє» і умовляв покупця, яка це прекрасна місцевість коло самісінького Дніпра. Але коли покупець висловив сумнів: «А єслі наводнєніє?» – жид радо вигукнув: «Какоє наводнєніє? Гдє Днєпр, а гдє імєніє!»
Коли розіграли всі фанти, матушка Олена принесла зі своєї кімнати гітару і простягнула чоловікові:
– Льодю, заспівай!
Отець Леонід взяв гітару, попробував струни, підкрутив одну, другу і глянув на свою жінку:
– А що?
– Ну, для початку «Попову дебрь». Отець Леонід взяв кілька акордів і своїм добре поставленим баритоном задумливо почав:
   
        – Шуміли верби в Поповій дебрі,
        Скрипів в болоті простий хлопський віз,            
        На поле мряки налягали сиві,
        Сонце сідало за верхи беріз.

Тут він зробив невеличку паузу, а коли продовжив, то його підтримав теплий альт матушки Олени:
   
        – В пору такую раз у тихий вечір                                         Розповідала бабуся стара
        Подію, яка молодій дівчині
        Та й занапастила молоді літа,
        Полюбила хлопця, а він був бродяга...

Їх голоси то сходилися, то розходилися, але так гармонійно доповнювали одне одного, аж просто не уявлялося, що цю пісню могли б виконувати якось інакше. Потім співали хором «Гуцулку Ксеню», «Ніч яка місячна», «Ішов відважний гайовий до лісу темного». Нарешті гітару взяв отець Іларій і сказав:
– А чому б вам, молодь, не потанцювати трохи?
Інна скоса подивилася, як отець Леонід запросив до танцю її маму, а тато – матушку Олену, і вони закружляли по кімнаті, знову перевела очі на книжку, але нараз почула голос:
– Чи можу я запросити молоду панянку на тур вальсу? Інна здригнулася від несподіванки і підвела голову. Перед нею стояв... дядя! Він чемно схилив голову і навіть, – Інна сама не вірила власним очам, – навіть злегка усміхався. Інна дуже розгубилася. Взагалі-то вона вміла танцювати, бо її тато і мама не раз вдома танцювали, то просто наспівуючи якусь мелодію, потім купили грамофон і пластинки, де була така музика, під яку можна було танцювати. Татко часто згадував, що він завжди був розпорядником танців на забавах, а мама – що вона була найкращою танцюристкою в гімназії, і коли деякі її колежанки цілий вечір не підводилися з місця, то вона жодного танцю не пропускала. Іноді тато або мама брали її за руку, показували, як треба танцювати той чи інший танець, а що вона була їхньою донькою, то швидко все переймала. Але ж то одна справа – коли ти танцюєш з рідними батьками, і зовсім інша справа, коли тебе запрошує цілком дорослий, навіть старший від твого татка чоловік, який досі ніби зовсім не помічав тебе. Зрештою, всі ці думки пронеслися в голові Інни зі швидкістю блискавки, і вона сама не стямилася, як встала і зробила крок назустріч. Дядя обняв її тією одною рукою за стан, вона поклала свою долоньку йому на згин ліктя, бо вище не діставала і трохи себе незручно відчувала, що не має куди діти другу руку. Але тут дядя закружляв її в танці, і Інні здалося, що вона – легенька сніжинка, яку несе вітром, або метелик, який кружляє над квітами. Рука, яка обіймала її стан, була сильною і ніжною І ще... якоюсь зовсім не такою, як коли вона танцювала з татом чи з мамою, Інна відчула, як у неї починають палати щоки. Подумалося: мабуть, надто близько сиділа біля вогню, то напекло. Але ж чому вона тоді не відчувала, а тепер ось почало палати? І серце чомусь защеміло так тонко і солодко, як бувало, коли вона дивилась на щось таке дуже гарне: на щойно розквітлу троянду, на зоряне небо, на дерева в мереживі білого інею. А музика звучала і несла її кудись далеко-далеко, рожевий туман довкола то ставав малиновим, то розсвічувався золотими іскрами, а над Інною було обличчя з темно-карими очима і обвислими темними вусами, – такими в книжках з історії України малювали козаків. Інна звела очі, але в ту ж мить опустила, бо їй чомусь стало страшенно соромно. І разом з тим хотілося, щоб цей танець продовжувався як можна довше, весь вечір, всю ніч, все життя.
– Дякую. Молода панянка прекрасно танцює, – сказав дядя, відводячи на місце, і раптом... ні, це було щось неймовірне!.. раптом він притулив її тоненькі пальчики до своїх губів. Інна сполохано відсмикнула руку, може, саме від цього дядині вуса залоскотали їй пальці, і от вона вже знову сиділа на своєму стільці, з якого звелася... ну, скільки часу могло минути?.. п’ять хвилин?.. десять?.. Але їй здавалося, що минула ціла вічність, за якою лишалося все її минуле життя, а тепер мало початися якесь зовсім інше. Бо це ж уперше в житті вона танцювала з чужим дорослим чоловіком, і він, той чоловік, навіть поцілував руку. Інна крадькома глянула на свою руку, начебто там мав залишитися якийсь слід від того поцілунку, і відразу низько схилилася над книжкою, щоб навіть випадково не глянути на дядю, який теж сів на своє місце по другу сторону коминка і знову почав набивати люльку. Досі дядя був для Інни таким, як усі інші мешканці цього великого дому, просто вона не пригадає, щоб він коли звернувся до неї з якимсь словом, але ж він, здавалося, взагалі ні до кого першим не озивався, хіба що відповідав на питання. Але в Інни досі не було потреби звернутися до нього ні з яким питанням. А тепер?.. Що буде тепер?..
– Таточку, заграй танго, – просила матушка Олена. – Обожнюю танго. У нас у гімназії його не дозволяли танцювати, наші пані виховательки дуже за цим стежили. Але наші кавалери оголошували вальс-бостон, а насправді було танго. А то ж усе були старі мимри, вони в сучасних танцях не розбиралися. Їм втямилося, що танго – непристойний танець, а вальс танцювати дозволено. Ну, а це якийсь бостон, на нього заборони нема.
Потім знову співали хором, матушка Ірина покликала:»Донечко, іди до нас!» – Інна притулилася до мами, яка сиділа на дивані, і долучила свій дитячий дискант до загального хору.
– А непогано у нас виходить, – задоволено сказав отець Володимир. – Що то значить – українці. Не марне про поляків кажуть, що де два поляки, там три політичні партії, а про українців – що як зійдуться два українці, то співають в три голоси. Трохи порепетирувати – і ми могли б перше місце на будь-якому конкурсі зайняти.
– Батьку, а ти помітив, що наша донька вже цілком доросла? – сказала матушка Ірина, коли вони повернулися в свою, – таки вже свою! – кімнату і при світлі одненької свічки готувалися до сну. – Її вже до танцю запрошують.
– Та чи ж не доросла – тринадцятий стукнув. Ще два-три роки – і можна заміж віддавати, – відповів отець Володимир, але було щось в його голосі, що заперечувало його слова. Мовляв, який заміж, яка доросла, вона ще їхня маленька доця, яка без них в цьому світі не дасть собі ради, яка лише від батьків може чогось дізнатися і ніяких таємниць від них не має.
Інна була дуже рада, що та тоненька воскова свічечка дає так мало світла – от аби лише в кімнаті зорієнтуватися, і батьки не можуть роздивитися, який у неї вираз обличчя. Бо з нею щось трапилося. Вона сама не розуміла, що саме, але щось трапилося.
– Татку, – тоненьким голосом маленької дитини, аби лише він ні про що не здогадався, запитала вона, – а правда, що з усіх націй найкраще бути українцями?
Татко, як звичайно, коли вона просила його щось пояснити, підійшов до неї, поклав руки на плечі і сказав:
– Дитино моя, нема на світі хороших і поганих націй. Є лише хороші і погані люди.
– А німці? Хіба вони не погані? Адже вони людей вбивають.
– Вбивають солдати, бо так їм велить начальник, а коли вони не будуть виконувати наказ, то їх самих розстріляють. Та й не всі вбивають. Пам’ятаєш, отець Леонід розказував про того німецького офіцера, який попередив, щоб люди втікали з села, і лише тоді його спалив.
– Але ж коли німці поверталися, повстанці влаштували їм засідку, і того офіцера вбили.
Отець Володимир пригорнув до себе біляву голівку і зітхнув:
– Бачиш, донечко, кулі – вони сліпі. Вони не оминають добрих людей і не вибирають злих. Очевидно, господар на хуторі, в якого зупинився отець Леонід з сім’єю, був зв’язаний з повстанцями, не марне ж хлопець відразу кудись пішов. А в повстанців було якраз досить сил, щоб помститись за спалене село і щоб німці надалі боялися нападати на села. Якби вони офіцера взяли в полон, може б, відпустили його живого після того, що про нього розказав отець Леонід. Але вже коли в нього влучила якась сліпа куля, то що ж поробиш...

*  *  *
З того часу вже всі вечори в великому домі проводилися біля комина. Шити чи вишивати при такому світлі, звичайно, не можна було, але для плетіння на шпицях його вистачало. І преферансисти відновили свою гру; і співали хором або поодинці, і танцювали, і грали в різні невибагливі товариські ігри. А то влаштовували вечори поетичної декламації. І якось до того всього почали залучати Інну. Коли співали хором, вона приєднувала свій голос, сховавшись під мамину або татову руку, як маленька. Але коли почалися танці, – як правило, під патефон, бо виявилося, що вони патефон захопили з собою, – то Інну, зовсім як дорослу, запрошували всі чоловіки, навіть отець Іларій. Але ніколи вже так не було, як той перший раз, коли її запросив дядя. Та й дядя її чомусь уже не запрошував. Зате Інна почала потихеньку за ним стежити. Так, щоб він цього не помітив. Одного разу вона сиділа в їдальні, заховавшись за шторою, і читала, коли увійшов дядя з мисливською рушницею і почав її чистити і готувати набої. Інна зі свого скритку могла без перешкоди розглядати, як він спокійно і зосереджено управлявся своєю однією рукою з цією досить складною роботою. «А він же зовсім не старий, – думала Інна.– Він просто дорослий чоловік. Мазепа був значно старший, а Мотря ж у нього закохалася. Правда, Мотря була старша від мене, але коли взяти різницю в наших роках... Але що це я?.. Невже я в дядю закохана?.. Я – закохана?.. Це – моє перше кохання?.. І вже більше ніколи-ніколи ні в кого іншого не закохаюся?» Їй раптом стало дуже жаль себе, що віднині все її життя розбите, бо ж вона вже ніколи нікого не полюбить, а хіба може бути таке, щоб цей дорослий чоловік звернув на неї увагу?
Вранці Інна прокинулася раніше за всіх, швидко одягнулася і вийшла надвір, щоб побачити дядю, як він буде йти на полювання. Був дуже гарний, вже зовсім зимовий ранок, вночі землю притрусив невеликий сніг, всі дерева стояли в інеї, наче наречені, отулені ажурною фатою. Інна зупинилася в саду на тій стежці, що вела до урвища, потім спускалася до річки, а що річка замерзла, то легко було дістатися на другий берег, а звідти вже навпростець через луг недалеко до лісу. На стежці не було ніяких слідів, отже, дядя ще тут не проходив. І дійсно, через кілька хвилин, – їй зовсім недовго довелося чекати, – скрипнули двері і почулися кроки.
– Доброго ранку, – сказав дядя і, – о диво! – усміхнувся. – Я бачу, молода панянка – рання пташка.
І дядя пішов саме тим маршрутом, який йому визначила Інна: вниз по урвищу, через річку і навпростець через покритий снігом луг до лісу. Інна спочатку стояла і слідкувала за ним, потім сама спустилася до річки. Там росли похилені верби, всі в інеї. Інна залізла під одну з верб, і їй здалося, що вона потрапила в кришталевий грот. Тонке гнучке гілля було всуціль срібне від інею, а крізь нього, самоцвітно спалахуючи в льодових кришталиках, пробивалося сонячне проміння. Інна стояла і боялася дихнути, наче від її найменшого зітхання могла згинути вся ця краса.
Проте, нарешті, її переповнене серце не витримало, вона схлипнула і сказала:
– Яка я щаслива! Господи, дякую Тобі, що я така щаслива! Ангеле мій, охоронцю, зроби, щоб я усе своє життя була така щаслива!

*  *  *
На сніданок того дня була сама бульба в кожушках.
– Сьогодні Пилипівка починається, – оголосила матушка Софія, – переходимо на пісне. Звичайно, дітей це не торкається. Інночко, ти можеш пити молоко.
– Дякую, – не дуже люб’язним тоном подякувала Інна, кинувши сполоханий погляд на дядю: чи він не почув, як її долучили до дітей. – Я буду постити.
Бульба стояла просто в чавунці, покритому картатою плахтою, і ще стояла велика пляшка з лляною олією і миска з квашеною капустою, але не шаткованою, а кружалками. Кожен наливав собі на блюдце олії, клав на тарілку кілька картоплин, чистив, вмочав у олію, солив крупною сірою сіллю і заїдав приємно-кислою капустою. Було дуже смачно, Інна подумала, що відтепер, коли вони повернуться додому, вона буде просити маму іноді готувати бульбу в кожушках. Замість пряженого молока, яке звичайно подавалося на сніданок, був якийсь дивний напій – світло-коричневий, густий, кисло-солодкий.
– А що це таке? – запитала матушка Ірина, яка, зрештою, вже освоїлася в цьому домі. – Воно схоже на чеколяду. Але ж це не чеколяда.
– Та вже, звичайно, не чеколяда! – засміялася матушка Софія. – Де б я її взяла? Це старовинна українська страва – кваша. Якщо вам сподобалося, то дам перепис.
– ...Штундистів у наших місцях небагато, – в той же час говорив отець Іларій. – А от свідки Єгови перед війною почали множитися. А ще адвентисти сьомого дня.
– З тим рішуче треба боротися, – сказав отець Леонід. – От закінчиться війна...
– Хто його знає, що воно буде, коли закінчиться війна? – засумнівався отець Іларій. – Може, так, як було в тридцять дев’ятому? Почнуть вимагати відректися від сану або вивозити в Сибір?
– Ну, що ти таке, Ларчику, говориш? – втрутилася матушка Софія. – Ну, зараз же там, у Москві, зовсім інша ситуація. Сталін опам’ятався, що без релігії йому не обійтися. І закриті храми повідкривали, і вже людей не переслідують за віру. Навіть патріарха дозволили обрати.
– Сьогодні Сталін дозволив, а завтра може заборонити, – зауважив отець Леонід. – Зараз йому релігія потрібна, щоб підсилити підйом патріотизму. А коли війна закінчиться, знову почнеться загвинчування гайок, як вони це називають. Сталін не бажає мати суперника ні на землі, ні на небі.
– Гординя його обуяла, – зітхнув отець Іларій. – Аки нечестивого царя Навуходоносора. Але невидима рука вже пише: мене, текел, фарес!
– Рука пише, але Сталін тої грамоти не знає, – сказав отець Леонід.
– Знаєте, може, я й не мав рацію, – сказав отець Володимир, повертаючись до тієї першої розмови про сектантів. – Мене ж за Польщі ганяли з одної парафії до іншої, іноді і півроку не витримували. Отож, я приїздив у село, дізнавався, яка тут ситуація, йшов до їхнього пресвітера, чи хто там у них, і говорив: «Слухай, давай не будемо один в одного прихожан відвойовувати. Давай краще будемо разом боротися за душі тих, хто в жодного бога не вірить».
В цю мить Катерина покликала отця Іларія на кухню, бо до нього прийшли люди з якоюсь справою. Він вийшов, а потім повернувся зовсім змінений на обличчі.
– Сонечко, я мушу їхати, – звернувся він до дружини, і голос у нього теж був зовсім змінений. – Приїхали люди із Залісся, кажуть, там німці розстріляли циганський табір. То вони не знають, де їх ховати – на цвинтарі чи деінде.
По кімнаті ніби пролетів крижаний вітер. Залісся – це було зовсім недалеко. Ну, за лісом і за річкою, але ж річка вже замерзла, так що ніякої перешкоди нема. А вони почували себе так безпечно! Матушка Ірина інстинктивно схопила за руку чоловіка і аж схитнулася, ніби хотіла негайно кудись бігти. Але отець Володимир відповів їй легким потиском долоні і сказав:
– Я з вами теж поїду.
– І я, – обізвався отець Леонід.
– Ні, – сказав отець Іларій, – ні, Льодю, тобі не слід їхати. Ми там з отцем Володимиром дамо собі раду, а раптом німці знову нарвуться... Не можемо ж ми полишати цілий дім жінок і дітей на дядю. Це навіть на його вмілу руку забагато. Та й не можемо три парафії залишити без священиків.
Матушка Ірина вороже глянула на отця Іларія при цих його словах: зятя свого залишає в безпеці, а її чоловік має важити своїм життям! Але тут же їй стало дуже соромно: адже він сам теж їде, а її чоловік – благочинний, він же може не послухати, він, безумовно, не послухає нікого і поїде. І вона укотре вже пожалкувала, що вийшла заміж за попа, та ще й за такого, що з жодною владою не ладить: поляки мало не відправили в Березу Картузьку, більшовики мало не відправили на Соловки, тепер ось німці розстріляти хочуть. Але зовні вона ніяк не проявила свої почуття. Лише глянула на матушку Софію, яка з діловитим виглядом кинулася за шерстяними шкарпетками для отця Іларія, бо ж надворі мороз, в самих онучах ноги померзнуть.
Коли зі столу прибрали посуд, всі жінки всілися довкола нього і взялися за шиття. По-перше, коли в домі стільки люду, то завжди знайдеться щось, що потребує лагодження. А по-друге, отець Леонід Із матушкою Оленою втекли з Вербного, навіть не зайшовши додому. Але якщо матушка Олена могла підібрати якісь сукні своєї сестри (правда, вони були на неї трохи тіснуваті, довелося розпорювати складки чи випускати по швах), а отцеві Леонідові якраз підійшов одяг найстаршого сина батюшок Туржанських Василя, то діти залишилися в тому, в що вони були одягнені в той день. Довелося матушці Софії витягувати з найглибших закутків якісь старі речі, ще дитячий одяг своїх дітей, який випадково досі зберігся, але, звичайно, він був завеликий для Ромчика з Андрійком, тож довелося все це перешивати. А тут, як на гріх, зламалася остання голка до швейної машинки, треба було шити вручну, так що роботи було чимало. Спочатку працювали мовчки, потім матушка Софія бадьорим тоном сказала:
– Та що це ми мовчимо, наче води в рот набрали? Давайте поговоримо про щось? Або навіть заспіваємо.
– А в піст можна?
– А ми не будемо веселих.
– Єлизавето Петрівно, заспівайте про чайку, – попросила матушка Олена. – Ну, будь ласка! Я так давно не чула...
Єлизавета Петрівна не змусила себе довго просити. Вона ніжно глянула на матушку Олену, – видно, Ляля була загальною улюбленицею в домі, – і неголосно заспівала:
   
        Вот вспыхнуло утро, румянятся горы,
        Над озером быстрая чайка летит.
        Ей много свободы, ей много простора,
        Луч солнца у чайки крыло серебрит.

Пісня була дуже печальна, бо чайку смертельно поранив мисливець, якому вона зовсім і не була потрібна: «Не глядя на жертву, он скрылся в горах». А ще над тим озером жила прекрасна дівчина, якій розбив серце випадковий перехожий. Матушка Ірина пригадала собі, що цю пісню співала її мама, яку вона мало й пам’ятала, бо і фотокартки від неї не залишилося, але от пісня ця зараз пригадалася, і стало так жаль себе, навіть не цю, теперішню, а ту шестилітню сироту, якій потім довелося рости без материнської ласки. І як вона не стримувалася, але сльози потекли по її щоках, і вона боялася витирати їх, щоб не привернути до себе загальної уваги.
– Дівчата, та що це ви мені розкисли! – з удаваною строгістю прикрикнула матушка Софія. – Ану, перестаньте!
Матушка Олена, витираючи очі, вже сміялася крізь сльози і виправдовувалася:
– Та ніколи не могла я слухати цю пісню без сліз! Пам’ятаєте, Єлизавето Петрівно, як я ридала: чайку жаль! А ви погрожували, що більше ніколи не будете співати. А я обіцяла, що більше ніколи-ніколи не буду плакати. І знову просила співати.
– Лялечка, вы были таким очаровательным ребенком, что, по-моему, никто не мог отказать любой вашей просьбе, – посміхнулась Єлизавета Петрівна.
– Ну, здається, нічого вийшло, – сказала матушка Софія, роздивляючись на щойно закінчені штанці для Андрійка. Матушка Олена раптом весело засміялася.
– А ви знаєте, у Вербному слово «нічого» означає «погано»? Коли ми туди лише приїхали, прийшла сусідська дівчина білити кімнати. А на другий день приходить її мати, питає: «Ну, як тут моя Ганя побілила?» Льодик каже: «Та нічого». Бідна жінка так розстроїлася: «Нічого? А вона казала, що старалася!» Довелося пояснювати, що він не хотів сказати нічого поганого.
– Ну-у, – сказала матушка Софія, – мені було гірше. Коли ми з отцем Іларієм тільки приїхали сюди, у мене була наймичка, вже й не пам’ятаю звідки, мені її покійна мама десь знайшла. І ось одного разу вбігає вона і кричить: «Матушка, матушка, кормік вліз в кліть, вивернув фаску і з’їв шпирку!» А я стою і ніяк не втямлю, що вона говорить.
Матушка Софія зобразила ту перелякану наймичку не гірше, ніж отець Іларій зображав жида. І всі жінки залилися сміхом, хоча ніхто не второпав, про що йшлося.
– Як?.. Як?.. – перепитувала матушка Олена, мало не плачучи від сміху. – «Кормік вліз в кліть, вивернув фаску і з’їв шпирку»? Ой, не можу!
– Але що ж це значить? – все-таки допитувалася матушка Ірина.
– А дуже просто: свиня залізла в комору, перевернула діжку і з’їла сало.
– Разве свиньи сало едят? – запитала Єлизавета Петрівна.
– А свиня і є свиня, вона з’їсть що завгодно.
Поки жінки в їдальні шили, Інна сиділа на своєму улюбленому місці – на дивані в бібліотеці. Їй потрапила в руки дуже цікава книжка: про Чінгіс-хана, російською мовою, але вже без тих твердих знаків у кінці кожного слова. Особливо сподобалися Інні описи дорогоцінних тканин і різних прикрас. «Малинова, заткана золотом парча – це, мабуть, дуже гарно, – думала вона. – Якби я мала таку сукню! Хоча більше мені хотілося б із синього оксамиту. Такого кольору, як волошки. І золоті туфельки на французькому каблуці. А на шию – коралі з кольорових самоцвітів. З бузкових аметистів, малинових турмалінів і золотистих топазів. І якби тоді мене побачив «він»... Може б, сказав: «А молода панянка, виявляється, дуже гарна». Або хоч подумав».
Вона вже ніколи в думках не називала дядю дядею, бо це було... ну, це було якось зовсім не до речі. Дядя – це такий собі старий чоловік, у якого ніяк не можна закохатися. Вона говорила собі – «він». А з іншими людьми... Якось так виходило, що в Інни не виникало потреби ні з ким говорити про дядю, і вона була з того рада, бо просто не уявляла, як би вона могла вимовити слово «дядя» навіть у присутності тата або мами. Їй здавалося, що тоді всі відразу дізнаються про її таємницю, і тоді трапиться щось жахливе.
Зрештою, Інна узялася знов до книжки і зі здивуванням дізналася, що слово «сарай» мовою татаро-монголів означає «місто». «Дивно, – знову почала розмірковувати вона, – чому тоді росіяни називають цим словом хлів, де стоїть худоба, де гній і негарно пахне?» Потім вона собі пригадала, що коли була зовсім маленькою, ще коли була Польща і в них були знайомі поляки, то вони говорили про виходок «berlinek». Вона тоді вважала, що так і має бути, і дуже здивувалася, коли дізналася, що саме так – Берлін – називається столиця Німеччини. «Я зрозуміла! – раптом осінило її. – Я зрозуміла! Це все одно, що назвати хлів сараєм! Монголи збудували свою столицю, велике місто, – сарай по-їхньому, а завойовані росіяни почували себе приниженими, хотіли якось відімстити завойовникам і назвали сараями хліви. А поляки були сердиті на німців ще до війни, бо німці в них забрали Гданськ, от вони і стали замість «устемпек» говорити «берлінек», щоб тим принизити німців». І дуже задоволена своїм відкриттям, вона знову схилилася над книжкою, де вже Чінгіс-хана змінив його онук Батий.

*  *  *
Батюшки повернулися ввечері, стомлені, бліді, здавалося, навіть схудлі протягом того дня.
– Ну, що там? – запитала матушка Софія.
Батюшка Іларій махнув рукою:
– Ох, Сонечко, не питай! Це щось страшне. Піди на кухню, там ми привезли дівчинку. Вона чудом залишилась жива. Лежала в шатрі під купою ганчір’я, і німці її не помітили. У неї, мабуть, пропасниця, її ніхто не хотів до себе взяти. Кажуть: «Циганча та ще й хворе. А раптом у неї тиф?» Ну, то я привіз...
Матушка Софія вийшла на кухню і на ослоні побачила, як їй здалося, просто купу неймовірно брудного лахміття. Потім підійшла ближче і роздивилася дуже брудне смагляве личко з великими чорними очима. Очі дивилися на неї непритомно. Матушка Софія притулила долоню до дитячого лоба і переконалася, що температура є і таки дуже висока. Але ж не можна було полишати її в цьому лахмітті, де, певно, повно вошей.
– Катерино, – скомандувала матушка Софія, – нагрій побільше води. І запар липового цвіту. Дядю, затопіть в умивальні і внесіть розкладачку. Відгородимо куток, і нехай вона там лежить. І не підпускайте до неї дітей, бо якщо справді тиф, то щоб не заразилися.
Виглядало так, – та, зрештою, так воно, мабуть, і було, – що цю дитину, якій на вигляд було років вісім, не купали ні разу протягом усього її життя. Матушка Софія з Катериною в чотири руки шурували її луб’яними мачулками. Потім Катерина підтримувала дівчинку посеред балії, матушка облила її чистою водою і відразу закутала в простирадло старе, щоб було м’якше. Довелося ще обрізати їй нігті, а також волосся. Жаль було стригти прегарні смоляно-чорні кучері, але ж там, напевно, було повно вошей – раз. А два, що коли тиф, то вони все одно вилізуть.
– Ріжемо, – категорично сказала матушка Софія. – Потім вони відростуть, то ще кучерявішими будуть.
Отож, спочатку обрізали якнайкоротше ножицями, а потім отець Іларій пройшовся машинкою, і обстрижена догола дівчинка стала дуже жалюгідною. Було видно, яка вона худесенька, відстовбурчилися великі вуха, здавалося, її тоненька шия не втримає цю маленьку, як маківка, голівку. Матушка Софія знайшла байкову нічну сорочку котроїсь зі своїх дівчат, коли вони ще були підлітками. Сорочка виявилась надто довгою і широкою, маленьке тіло сховалося в ній, як у мішку.
– Нічого, – сказала матушка Софія, – так їй тепліше буде. Розкладачку поставили під стіною, де була вже добре натоплена груба, зібрали таку-сяку постіль, поверх усього накрили дитину старим кожухом. Намагалися ще напоїти липовим напаром з медом, вона була непритомна, і напар стікав по бороді, отож, полишили ці спроби. А лахміття, в яке була одягнена мала циганочка, дядя з допомогою Лаврика винесли надвір, дядя хлюпнув трішки гасу, Лаврик підніс запалену скіпку, і воно відразу спалахнуло, курячи чорним смердючим димом.
Коли наступного ранку Катерина, яка вставала раніше всіх, зайшла вмитися, циганочка ще спала. Катерина підійшла, нагнулася і переконалася, що дитина спить спокійним, міцним сном і що від неї вже не несе тим жаром, що звечора. «Що то значить – циганська дитина, – подумала Катерина, – ніяка хвороба її не візьме». Циганочка прокинулася, коли саме вмиватися прийшла матушка Софія. Зайшовши в умивальню, вона теж найперше підійшла до дитини, торкнулася долонею її лоба – лоб був холодний і вологий, дуже довгі чорні вії лежали на щоках, блідих навіть через їх природну смаглявість, але дихання було легке, а попалені гарячкою губи червоніли темно, як перестиглі вишні. А коли матушка Софія витерлася і підійшла повісити рушник, то побачила, що за нею насторожено стежать величезні циганські очиська.
– Доброго ранку, – посміхнулася матушка Софія. – Виспалася? Як ти себе почуваєш?
Дівчинка дивилася некліпно і мовчала. «Може, вона не знає української мови? – подумала матушка Софія. – Вони ж межи собою не говорять українською. Але вона вже не така маленька, а вони усі мусять знати українську, бо як же інакше дівчатам гадати будуть?»
– Як тебе звуть? – запитала матушка Софія. – Ім’я твоє як?
Дівчинка мовчала. «Та не німа ж вона, справді? – подумала матушка Софія. – Може, вона просто мене боїться? Треба, щоб Катерина з нею поговорила, може, їй краще вдасться».
Катерині, дійсно, краще вдалося, хоч не так відразу. Вже коли після сніданку матушка Софія занурилася в свої бездонні шафи, шукаючи якийсь підхожий одяг для циганочки, зайшла Катерина, сказала, що циганочку звати Рада, що вона плаче і просить, щоб їй віддали її одежу і відпустили. Матушка якраз витягнула цілком підходяще шерстяне платтячко вишневого кольору, подумала, що його треба буде вкоротити, а загалом воно дуже личитиме цій смаглявій дівчинці.
Коли матушка Софія знову ввійшла в умивальню, циганочка сиділа на розкладачці, обмацувала свою лису голівку, а з її очей рясно текли сльози.
– Ой, панюсенько! – заголосила вона. – Ой, відпустіть мене! Ой, я більше не буду, дальбо, присяльбо! Ой, відпустіть мене, бо тато мене битимуть, що я десь пропала!
Матушка Софія подумала, що коли дівчинка мовчала, то зі своїми великими вухами і очима вона була схожа на кажана. А зараз, попри всі сльози, на її личку весь час з’являлися якісь лукаві міни, і вона була схожою на пустотливе мавпеня.
– Тебе Радою звуть, так? – запитала матушка Софія, сідаючи на табуретці, що стояла поруч із розкладачкою.
– Радою, панюсенько. Радою, – зацокотіла циганочка. – Ой, тато з мамою мене шукають, а я тут вилежуюся. Ой, віддайте мені моє манаття, і я побіжу доганяти наших, бо мені буде, що я загубилася, ой мені буде! Мені тато всю шкіру ременем спустять.
– Радочко, а ти не пам’ятаєш, що було вчора? – запитала обережно матушка Софія.
– А що вчора було? А нічого не було. Ми навіть ні в яке село не заходили. Ми їхали собі лісом і їхали. А я дуже змерзла, то мама кажуть: «Укрийся та й лежи собі». А я лежала, лежала і заснула. А більше я нічого не пам’ятаю. І як до вас попала, не пам’ятаю. Ой, а де мої коси? Ой, а мама мене битимуть, що я далася, щоб наді мною так посміялися, що мене налисо постригли! Ой, панюсенько, віддайте моє манаття, і я піду! Ой-йой-йой!
Матушка Софія кілька разів пробувала перебити цей безперервний потік ойкання, але їй не вдавалося вставити бодай слово. Нарешті, виведена з терпіння, вона досить сердито прикрикнула:
– Ану, зараз мені замовкни, і щоб я не чула більше ні слова!
Циганочка, справді, замовкла, як відрізало, і злякано зиркнула, а матушка Софія відчула себе незручно, бо зараз вона мала сказати цій дитині жорстокі слова: що ні батько, ні мати її вже й пальцем не торкнуть, бо їх вже нема на світі. Але й не сказати правди не можна було. Бо скажеш, що батьки залишили її тут хвору, а самі помандрували далі, то вона таки втече і буде їх шукати. Навіть якщо не зустрінеться німцям, то що вона робитиме сама-одна та ще й узимку? Поїсти ще одна-друга баба дасть, але ночувати в хату не пустять, то вже певно. То й замерзне десь, як цуценя.
– Слухай, дитино, нікуди іти ти не можеш. Ти дуже хвора, а надворі мороз і сніг, ти замерзнеш. Та й не маєш ти куди іти. Твого тата і маму вчора німці вбили. І всіх ваших постріляли. А ти була вчора хвора, без пам’яті, то не чула. Нема тобі кого шукати.
Циганочка дивилася на матушку Софію тими своїми очиськами, а на її личку був вираз недовіри. То вже в циганського роду від народження закладено: вони все брешуть, але й самі нікому не вірять. Проте циганочка припинила своє ойкання, слухняно приміряла сукенку, потім в постелі поїла, що їй Катерина принесла, і навіть щось їй на вухо пошептала, на що Катерина згідно хитнула головою і принесла їй відро для помий. Після того циганочка знову залізла в постіль, трохи покрутилася і заснула. Прокинулася вдруге вона вже після обіду, якраз матушка встигла переробити ту вишневу сукенку.
– Ану, подивися на себе в люстро, – весело сказала вона.
Циганочка якось аж злякано підійшла до люстра, яке висіло на стіні в умивальні, щоб чоловіки могли тут собі голитися. Мабуть, вона вперше в житті бачила таке велике люстро. Потім знову звела рученята і обмацала свою голівку, наче все не могла повірити, що ота лиса голова – то її власна.
– На ось тобі хустину, пов’яжися, – сказала матушка Софія. Циганочка схопила ту хустину, пов’язалася і відразу погарнішала. Вона подивилася на себе в люстро, покрутилася на всі боки і раптом кинулася до матушки Софії, схопила її руки і стала обціловувати.
– Ой, панюсю, – вже знову торохтіла вона, але зовсім не жалібно, – ой, спасибічки вам! Ой, яка то бунда файна! То ви мені назовсім віддаєте? Ой, спасибічки!
Так у великому домі прибавилася ще одна жива душа. Рада ночувала в умивальні на розкладачці. Дядя стягнув з горища стару паравану1, трохи відремонтував і заставив той куток. Вдень циганочка сиділа на кухні, Катерина давала їй лущити горох і квасолю, дерти пір’я, пробувала вчити прясти, але з того нічого не вийшло – не з циганським терпінням прясти. І ще вона дуже не любила митися, викручувалася, як могла, аж поки матушка Софія не вийде з терпіння і не крикне на неї. Тоді вона кидалася перепрошувати: «Ой, панюсю, не гнівайтеся, я вже буду митися, тільки можна, щоб без мила?»
А Лаврикові, з яким вона найбільше водилася, одного разу сказала:
– А як настане весна, я все одно звідси втечу і піду наших шукати. Хай німці тата вбили і маму вбили, але всіх циганів вони не вбили, їх багато. А мені в хаті спати тісно.

*  *  *
День святого Миколая і почався, і закінчився дуже гарно. Правда, Інна вже знала від мами, що ніякого святого Миколая нема. Ні, тобто він був, але колись давно-давно. Жив у місті Мирах Лікійських дуже добрий чоловік, ім’я якого було Миколай. Він багато помагав бідним, але робив це так, потаймиру, щоб ніхто не бачив і не знав. А після його смерті матері всього світу стали робити подарунки своїм дітям. Інні чомусь стало трохи прикро, коли вона вислухала мамину розповідь. Так гарно було вірити, що є на світі такий собі святий Миколай, з сивою бородою і в золотій митрі, як на іконах, і що в ніч з п’ятого на шосте грудня він умудряється обійти всіх дітей на світі, – не був би він святий! – і покласти їм під подушку саме те, про що вони найбільше мріють. Інні дуже хотілося того вечора не заснути або прокинутися посеред ночі саме в ту мить, коли в кімнаті буде святий Миколай, але це ні разу їй так і не вдалося. Ото тільки, що прокидалася вона на святого Миколая набагато раніше, ніж звичайно, і будила тата з мамою, щоб вони разом з нею потішилися подарунком, який їй приніс святий Миколай.
Ось і зараз Інна прокинулася, коли всі ще спали і за вікном стояла темрява. За звичкою вона засунула руку під подушку, але там нічого не було. «Ну, звичайно, адже ми живемо в чужому домі, отож, святий Миколай мене не знайшов», – спросоння подумала Інна засмучено. Потім вона згадала, що ніякого святого Миколая нема, і подумала, що зараз тато з мамою не могли їй дістати ніякого подарунку. Бо ж війна, і німці, і вони живуть в цьому селі глухому, як його назвала мама, в чужих людей. Правда, всі ці люди дуже добрі до них, особливо матушка Олена, – вона так розмовляє з нею, як подруга, але все одно... Інна подумала, що матушка Олена могла б заради такого свята подарувати їй якусь гарненьку пляшечку чи баночку з тих, що стоять у неї на туалетному столику. Але ж день попереду, може, вона ще подарує. Все одно Інні було сумно, їй хотілося заснути, щоб швидше настав ранок, але це не вдавалося. Тоді вона заплющила очі і твердо вирішила не розплющувати їх, поки не почує, що тато з мамою встали. А щоб час проходив швидше, вона почала подумки повторювати ті вірші, яких навчилася з «Акордів».
Зрештою, Інна не втерпіла і таки розплющила очі, коли тато з мамою ще спали, але за вікнами вже сірів світанок, і в кімнаті було майже видно. Тоді вона сіла в постелі і підняла подушку, щоб остаточно розвіяти сумніви, що там щось могло бути. І раптом серце її здригнулося і полетіло кудись униз. Бо під подушкою лежав якийсь згорток. Інна схопила його, розгорнула і побачила, що це довгастий шматок полотна, прикрашений по краях мережкою і вишитий в оранжеві і бузкові квіти. Словом, це була дуже гарненька книжкова закладка. Але з неї ще випав якийсь прутик зі сріблястого металу. Інна підняла його і почала крутити в пальцях, дивуючись, що б це могло бути. Прутик був товщиною, як олівець, і досить легкий – очевидно, всередині він був порожній. Придивившись, Інна побачила, що цей загадковий прутик не суцільний, а ніби складається з трьох частин. Інна потягнула за один кінець прутика, потім сильніше, і тоді прутик розпався на дві частини, і з’ясувалося, що це порожня всередині металева трубочка, а в тій меншій частині вставлено перо для писання. «Та це ж ручка!» – здогадалася Інна. Покрутила її в пальцях і подумала, що вона надто коротка, нею незручно буде писати, але незабаром догадалася, що ту частинку з пером треба знову вставити в трубку, тільки зворотним кінцем, і тоді виходила цілком нормальна ручка. Тоді Інна потягнула за другий кінець ручки, і він теж відокремився, і з’ясувалося, що там усередині вставлено олівець, уже навіть затемперований. Інна кілька разів склала і розклала свою ручку, їй дуже хотілося зараз же сісти і щось написати, але вона боялася, що розбудить батьків. «Цікаво, в Данилка що-небудь є?» – подумала вона і потягнулася до другого кінця ліжка. Було! Біля подушки Данилка лежала дуже цікава забавка. Це були вирізані з тонкої дошки і яскраво розмальовані півники. Вони стояли на двох планках, які були якось так закріплені, що рухалися в різні боки, а тоді півники по черзі нахилялися і ніби щось клювали. Інна із задоволенням трохи погралася тими півниками, наче вона була маленька, як Данилко. Але тут їй здалося, що тато прокинувся, а він міг почати з неї сміятися, що вона грається Данилковою забавкою. Тому Інна швиденько засунула тих півників під Данилкову подушку, шмигнула на своє місце, накрилася мало не з головою, щоб не було видно, що вона вже не спить, і раптом заснула, наче провалилася в сон.

*  *  *
А за обідом матушка Софія сказала:
– Від сьогодні починаємо робити прикраси на ялинку. Лялечко, ви з Льодиком підніміться на горище, знесете коробки з тим, що є, подивимося, що там треба доробити.
До вечора з горища було знесено кілька великих картонних коробок, правда, вони були дуже запилені і вкриті павутиною, довелося Катерині їх добре обтерти ганчіркою. І хоч в тому нічого цікавого не було, але діти стояли біля тих коробок і вдивлялися в них, як у найбільше диво. Спочатку з ящиків діставали довгі ланцюги, склеєні з кольорового паперу, робити це треба було дуже обережно, щоб вони не порвалися і не переплуталися. Далі виймалися маленькі, як лялькові, кошички, теж обклеєні кольоровим папером і наповнені зовсім крихітними квітами або цукерками (матушка Олена пояснила, що не закручений у папірчики горох), метелики з кольоровими паперовими крильцями, ангели з кольоровими голівками, наче вирізаними з лакованих листівок, і в одязі, з білогоцигаркового паперу, обсипаному золотими або срібними іскорками. А вже на самому дні були скляні кулі, такі самі, як у них, і все одно в Інни серце затремтіло від захоплення, коли вона побачила ті кулі: рожеві, волошкові, помаранчеві, зелені, вишневі, – блискучі і просто неймовірно гарні.
– Ой, а ця розбилася! – з жалем сказала матушка Олена.
– Нічого, – заспокоїла матушка Софія, – потовчемо її на скалки і будемо посипати нові іграшки.
Діти зняли вереск, бо кожне хотіло взяти в руки якусь із тих блискучих куль, довелося задовольнити їх бажання, давали кожному в рученята кулю, підставляючи знизу свої долоні. Але потримавши одну, діти кричали: «Ще!» – ніби зелена куля на дотик мала бути не така, як рожева чи синя. Інна, звичайно, не стала просити, щоб їй дозволили потримати ті кулі, обмежилася тим, що наситила очі веселкою кольорів і спробувала собі уявити, якою має бути та ялинка, на яку б вмістилися всі ці забавки.
А ввечері розтопили коминок, наклали на той довгий стіл, за яким звичайно їли, всякої всячини: папір білий і кольоровий, порожні сірникові коробочки, шматочки кольорового скла, навіть пучки житньої соломи. Лежали там також видмушки – це були майже цілі шкаралупки з яєць. Якось Інна зайшла на кухню і побачила, як матушка Олена, замість того, щоб розбити сире яйце, проколола його товстою голкою з двох протилежних кінців, потім приклала губи до одного отвору і почала в нього дмухати, від чого з другого потроху витік і білок, і жовток. Інна здивувалася, для чого це робиться, але запитати не зважилася. Взагалі вона чомусь дуже соромилася задавати питання, коли чогось не знала. Їй здавалося, що вона вже доросла, повинна все сама знати, вона ж не Данилко, який на все кричав: «Це со?» Потім воно якось само з’ясується.
Ще матушка Олена принесла коробку, в якій насипом лежали кольорові намистини, а Катерина внесла решето з горіхами і в невеличкій каструлі заварений клейстер.
– В цьому кінці столу все-таки надто темно, – сказав отець Іларій, – доведеться лампу засвітити. Зрештою, всі розташувались за тим столом, і з’ясувалося, що кожному знайшлася робота. Треба було кольоровий папір нарізати на вузькі смужки, а з них потім клеїти новий ланцюг. Отець Іларій відбирав товсті міцні соломини, різав їх на шматки, нанизував на нитку, вставляючи між окремими соломинками різні намистинки. Потім він піднімав свій витвір догори і це було щось таке, чому Інна й назви дати не могла: схоже на кубик із ребрами-соломинками, а донизу спускаються такі собі ніби щупальця, а на кінчиках виблискують намистинки. «Павучки» – так називав їх отець Іларій.
Але ще більше зацікавило Інну, що робила Єлизавета Петрівна з тими самими видмушками. Вона взяла одну з них, мить задумливо дивилася на неї, потім кольоровими олівцями намалювала сині очі, над ними вигнуті чорні брови, довкола очей стрілки-вії, червоним олівцем намалювала губи. Потім взяла пасемце лляного клоччя, розчесала його гребінцем і приклеїла до шкаралупки. Поки клейстер сох, Єлизавета Петрівна щось там різала і клеїла з синього паперу. Коли ж нарешті робота була закінчена, Інна побачила, що Єлизавета Петрівна тримає в пальцях голівку гарненької панночки в синьому капелюшку з білим пером. Десь ззаду капелюшка було прикріплено нитку, за яку цяцьку можна було потім повісити на ялинку.
– Чудово! Чудово! – заплескала в долоні матушка Олена. – Єлизавето Петрівно, ви незрівнянна!
Потім Єлизавета Петрівна зробила голову пана у високому чорному циліндрі і з намальованими чорними вусами, а зі смаглявих яєць вона робила голови індіанців: малювала косі чорні очі, а з пір’я майструвала такі головні убори, які Інна бачила в книжках Майн Ріда або Фенімора Купера.
Звичайно, спостерігати за цим всім було дуже цікаво, але Інна відчувала себе незручно, що всі працюють, а вона ніби зайва. Зрештою, вся їхня сім’я зайнялася волоськими горіхами: тато вирізав малесенькі, як сірники, скіпочки і обережно заганяв їх молотком у горіх, мама прив’язувала до скіпочки петлю з нитки, а Інна брала шматочки станіолю і обгортала ним кожен горіх. Станіоль спочатку доводилося розгладжувати ложкою, але це було цікаво, бо станіоль був не лише срібний, але й золотий, синій, зелений, червоний, і обгорнені ним горіхи ставали маленькими копіями шкляних куль.
Але найбільше втішило Інну, що матушка Олена скомандувала:
«Що це ми отак весь вечір будемо мовчки сидіти? Дядю, я думаю, слідкувати за вогнем – це для вас мало роботи. Давайте влаштуємо голосне читання. Почитайте «Апостол черні» або що-небудь із Кащенка!» І дядя слухняно взяв книжку і почав читати того «Апостола черні». Інна не стільки вникала в суть читаного, скільки слухала «його» голос, бо ж той голос так рідко можна було почути, адже дядя був такий мовчазний.
Проте через якийсь час дядя відклав книжку, щоб запалити свою люльку, а всі за столом так втягнулись у свою роботу, що могли вже й поговорити при тому. Батюшка Володимир, який недавно їздив у свою парафію, щоб виконати всі треби, які назбиралися, розповів про трагедію села Деражні, яке оточили німці з поляками і винищили там усіх людей до найменших дітей.
– Кажуть, що німці фактично участі в тій різанині не брали, вони тільки стояли довкола села, а все це робила польська samoobrona, як вони себе називають, – докінчив він.
– Не розумію, – сказала матушка Софія, – ніяк я того не розумію! Адже німці – це найбільші вороги поляків, адже вони ще до війни відняли у поляків Гданськ, а потім всю Польщу загарбали. А тепер, коли німці явно програють війну, поляки їм допомагають. На що вони розраховують?
– На те, що знищать на «східних кресах» всіх українців і на цій підставі будуть пред’являти свої права на ці землі, – раптом обізвався дядя. – Поляки добре запам’ятали, до чого довело Жеч Посполиту оте право «nie pozwalam», – до розділу між Росією, Пруссією і Австрією. Вони це пам’ятають і зараз слухняно виконують вказівки лондонського уряду Сікорського. А той мислить стратегічно. Від того, що зараз поляки допомагають німцям, німці війну не виграють: вони її вже програли, в тому не може бути сумніву. Але ж зверніть увагу: поляки не допомагають німцям проти більшовиків на фронті, вони лише допомагають нищити українське населення Волині.
– А в цьому ще їм допомагаємо ми самі, українці, – обізвався отець Володимир, і на цей раз його завжди веселий голос звучав гірко. – Довкола нас самі вороги, а ми, замість того, щоб стати плече до плеча, ніяк межи собою не домовимося. Бандерівці, мельниківці, бульбівці, взагалі якісь самі собі отамани. Вбиваємо одне одного. Нічому нас історія не навчила.
Після того в кімнаті знову запанувало довге мовчання.

*  *  *
І тією розмовою вони наче накликали на себе біду. Правда, біда та лише майнула на них своїм холодним крилом і пролетіла мимо, але ж могла й не минути. Вона запізнилася буквально на один день, але цього було досить, щоб втратила свою чорну силу.
– Матушко, – сказала Катерина, – там якийсь жебрак прийшов.
– Ну, то дай йому щось поїсти, – неуважно сказала матушка, яка саме розкладала в шафі випрасувану білизну.
– Та він хоче батюшку бачити. Якийсь поляк... Отець Іларій саме поїхав на похорони, але матушку Софію зацікавили слова Катерини, що то поляк, і вона вирішила подивитися на того жебрака і дізнатися, що йому треба. На кухні біля вхідних дверей сидів дуже високий і дуже худий дід із довгою бородою, яка була б, мабуть, молочно-білою, якби не була дуже брудною. Дід був одягнений в старе, подерте пальто, на ногах у нього були великі гумові чуні, а ще ноги були обмотані великою кількістю ганчірок, від чого видавалися дуже товстими.
– Отця Іларія немає і буде ще не скоро, – сказала матушка Софія. – Може, скажете, яка у вас до нього справа?
Жебрак звівся, хоч було видно, що це йому важко: чи то від холоду, чи просто від старості. Якусь хвилину мовчав, вдивляючись у матушку Софію, а потім тремтячим голосом запитав:
– Pani mnie nie poznaje?1

Матушка Софія пильніше вдивилася в цього дивного діда. Великі блакитні очі були, правда, оточені дуже зморшкуватими червоними повіками, тонкий горбатий ніс – «римський», казав колись отець Іларій.
– Пан грабя Ольшанскі! – сплеснула руками матушка Софія.
Дід спробував усміхнутися, але усмішка вийшла дуже жалібною, потім взагалі перетворилася на гримасу, а з голубих очей рясно посипалися сльози. Він захитався, здавалося, от-от впаде.
– Та ви сідайте, сідайте, – кинулася до нього матушка Софія. – Ви, мабуть, дуже змерзли?
– Я, прошу пані, вже два дні нічого не їв. Мені соромно було заходити попросити їсти в людей, які могли мене впізнати. А минулої ночі я спав у стайні біля коней. Проходив якраз біля двору і побачив, що хлоп пішов додому, не закривши стайню на замок. То я й зайшов. Але майже не спав, бо там усе одно було холодно. Та й я боявся, що господар вранці зайде і застане мене.
Матушка розгублено озирнулася на Катерину, яка поралася біля плити. З одного боку, несподіваного гостя треба було найперше погодувати. Але ж не будеш вельможного польського графа, якому до війни належали мало не всі землі і угіддя довкола Трощаниці, не будеш ти цього пана годувати на кухні, як якого-небудь жебрака.
– Катерино, у нас знайдеться чим гостя погодувати? – запитала вона, все ще вагаючись, що ж його спочатку робити: покупати гостя чи нагодувати?
– Та борщ іще лишився... Можу ще яєшні насмажити... Чи він постить?
Матушка Софія махнула рукою: мовляв, про який піст може бути мова! – і зробила найелементарніше, що могла, тобто чемно запропонувала:
– Може, пан грабя помиє руки?
Пан грабя взяв шматок мила якось так, наче ніколи не тримав його в руках і не знав, що воно таке і для чого. Зрештою, намилив руки, поклав у мильницю, змив під умивальником піну і нерішуче глянув на матушку Софію, яка стояла поруч, тримаючи чистий рушник.
– А можна ще раз намилити? – нерішуче, зовсім по-дитячому, коли дитина просить ще одну цукерку, запитав він.
– Та звичайно, скільки пан грабя забажає, – сказала матушка Софія.
Він знову взяв в руки шматок мила, як беруть, мабуть, шматок золота.
– Ласкава пані не повірить, але я чотири роки не тримав у руках мило.
– Ну, у нас зараз із милом теж не так просто, бо війна. Вже не зайдеш до Лейби у крамничку та й у місто за покупками не поїдеш, – матушка Софія почала говорити весело, мов хотіла зробити вигляд, що у тому нічого особливого нема, а потім схаменулася, що виходить так, ніби вона натякає на необхідність економити мило.
Дійсно, пан грабя швидко поклав мило на місце, сполоснув руки, витер рушником, який йому подала матушка Софія, і пішов за нею в їдальню, де вже парувала тарілка борщу.
Матушка Софія не знала, як їй бути. Полишити гостя на самоті було б нечемністю. Але чи не більшою нечемністю було сидіти поруч і дивитися, як він їсть? А в гостя застарілий голод боровся зі старими звичками доброго виховання. Старечі руки тряслися, аж борщ схлюпував з ложки, хліб він кусав якнайбільшими шматками, але все-таки не сьорбав і не плямкав. У матушки Софії кольнуло серце, коли вона побачила, як вельможний пан грабя нахилив миску, щоб виловити ложкою останні краплини борщу. Хотіла запропонувати йому ще, але подумала, що забагато їжі на такий виголоднілий шлунок може бути шкідливо, та й Катерина вже вносила тарілку з яєчнею.
Виделку пан грабя теж узяв, як щось зовсім незвичайне і незнайоме. З його очей знову покотилися сльози, але на цей раз матушку Софію значно більше вразило щось зовсім інше: десь чи то з коміра, чи з волосся на шию пана грабі повільно вилізла велика коричнева воша. Видно, пан грабя перехопив гидливий погляд матушки Софії, і зрозумів, чим він викликаний, бо знову на його обличчі з’явилася ота винувата не то посмішка, не то гримаса.
– Przepraszam. Ale co ja moglem zrobic?1
Але яєчню він уже їв так, наче сидів у паризькій ресторації і споживав найвишуканіші делікатеси.
– Катерино, – сказала матушка Софія, виходячи на кухню, – треба нагріти води і внести балію. Йому треба добре помитися. А одяг той весь доведеться, викинути, бо ж там вошей повно. Зрештою, то й не одяг, а дрантя. Думаю, щось батюшчине підберу йому. Вони зростом майже однакові.
– Уже, – буркнула Катерина, – балію внесла, а вода он гріється.
– Прошу пана, – вернулася матушка Софія в їдальню, де пан грабя, на мить забувши про добре виховання і знову перетворившись у жебрака, витирав шматком хліба тарілку з-під яєчні, – ви, напевно, дуже стомлені, але, може, спочатку скупаєтеся?
Гостя від тепла і доброго обіду дуже розморило. Він, безумовно, зараз із найбільшою охотою ліг би спати, бодай десь в кутку на підлозі, але згадав переляканий погляд матушки Софії на його шию і зрозумів, що мусить зібрати всі свої сили і скинути з себе ці завошивлені лахи.
– Тільки перепрошую пана, – говорила матушка Софія, подаючи йому чисті сподні і сорочку, – білизну ми носимо вже лише з домашнього лляного полотна.
І на обличчі гостя матушка Софія втретє побачила ту гримасу-посмішку. Щоб якось поправити ситуацію, вона весело сказала:
– Ах, прошу пана, я зовсім забула! У нас же зараз перебуває грабянка Шереметьєва! Думаю, вона буде рада вас побачити.
– Тільки не зараз, прошу пані! – перелякався пан грабя і аж простягнув долоні, наче хотів ними затулитися. – Тільки не зараз.
Звістка про те, що прибився пан грабя Ольшанський і в якому вигляді він прибився, зацікавила лише отця Іларія і Єлизавету Петрівну. Та ще матушка Олена пригадала собі, як селом проїздила кавалькада елегантних дам і кавалерів. Це чомусь тоді справило на неї значно більше враження, ніж автомобіль пана грабєго, на згук котрого вибігали на вулицю всі діти, щоб подивитися на оте диво – залізну карету, яка їздить сама по собі, лишаючи синій шлейф смердючого диму. З їхньої сім’ї лише Василь так захопився тією машиною, що цілими днями пропадав у майонтку пана Ольшанського, подружився з шофером і слухняно виконував усі його доручення, аби лише той дозволив посидіти за кермом і показав, що там до чого. Потім, навчаючись у гімназії, Василь записався на курси шоферів, і йому там було значно легше вчитися, ніж іншим, бо він уже багато в чому розбирався.
Поки пан грабя мився, матушка Софія постелила йому на дивані в бібліотеці, і він як заснув, то проспав до пізнього вечора. Коли, нарешті, прокинувся і вийшов у їдальню, де вже всі сиділи за столом і займалися звичною роботою, тобто майстрували все ті ж ялинкові прикраси, то зі своєю білою, – вже таки білою, – бородою і довгим білим волоссям був дуже схожий на Діда Мороза. Тільки замість хутряної шуби був одягнений в темні штани і широку сіру блузу отця Іларія. І хоч отець Іларій був досить високий, але цей несподіваний гість був ще вищим, і кисті його рук виглядали з рукавів, як у підлітка, який виріс зі свого одягу. Ось лише кисті були дуже старими, схожими на брунатну покручену кору якогось невідомого дерева.
– Mon Dieu! – рвучко звелася Єлизавета Петрівна. – Пане графе, невже це ви?
– У це важко повірити, правда, – сказав пан грабя. – І все-таки це я.
І він поцілував руку Єлизаветі Петрівні так, що відразу стало ясно: це аристократ, якого з пелюшок вчили ходити, сідати, кланятися, цілувати руки жінкам саме так і ніяк інше.
Після вечері, яку пан Ольшанський мусив спожити без товариства, бо всі вже повечеряли, він сів біля коминка, дивився на вогонь, як на диво (матушці Софії пригадалося, як він дивився на мило і на виделку), і почав розповідати про все, що йому довелося пережити. Розповідав він, звичайно, польською мовою, яку знали всі присутні, окрім, хіба, тої малечі: Ромка, Андрійка, Данилка – але вони під керівництвом Лаврика займалися своїми вечірніми іграми, а потім взагалі пішли спати.
На початку німецько-польської війни пан Ольшанський був у своєму майонтку. Звістка про війну захопила його так зненацька, що він відразу не знав, що йому робити. Потім дізнався, що деякі військові частини відступають до Румунії, вирішив до них приєднатися, але забарився, опинився на території, яку вже зайняли більшовики. Отож, одного дня, який ніяк не назовеш прекрасним, його заарештували, звинуватили в шпигунстві. Довго думали, яку країну йому пришити, не міг же він бути польським шпигуном, оскільки Польщі, як держави, вже не існувало. «Допомогло» знання французької – оголосили пана Ольшанського французьким шпигуном і відправили на сибірський лісоповал. Там він пробув до того моменту, коли почали по таборах вишукувати поляків, бо створювалося польське військо. Звичайно, пан грабя, як великий патріот отієї Rzeczy Pospolitej, відразу висловив бажання стати в лави польського війська. Але потім на нього щось напали сумніви. Коли почали їх звозити в одне місце, пригадав пан Ольшанський п’яного конвойного, який в пориві відвертості признався йому, як ще в тридцять дев’ятому році був серед тих, що розстрілювали польських офіцерів. «Понимаешь, отец, гад буду, до сих пор они мне снятся, – говорив конвойний, хитаючи головою і дивлячись перед себе скляними очима. – Их там была тьма-тьмущая, тыщ тридцать, не меньше. А мы их косим, а мы их косим. А они чего-то кричат по-своєму, по-польськи, а мы ни хрена не понимаем. А если бы и поняли, все одно стреляли бы. Потому как приказ, а мы люди военные. Только снятся до сих пор, сволочи, мать их так!»
Згадав ці слова пан Ольшанський і подумав: чи не для того їх зараз звозять докупи, щоб десь у глухому місці винищити до решти? Отож, скористався можливістю і втік. Звичайно, мало було надії, що без грошей, без документів, у воєнний час він знову не потрапить в руки енкаведе, але ж не чекати покірно, поки тебе прикінчать. Щоб акцент його не видав, прикинувся німим. Ішов за фронтом, із майже нереальною надією, що колись так дійде до Польщі. Аж одного разу, в результаті наглого відступу совєтських військ, опинився на території, зайнятій німцями. Тут йому теж пощастило, – от і добрався сюди. Найбільшим ударом для нього було, коли побачив оті засмалені руїни на місці свого майонтку. Якось не був до того психологічно готовий. Було непереможне бажання сісти там і більше не підводитися, і закінчити на тому своє життя, коли воно таке безглузде. Але жага життя виявилася сильнішою над усе. Якимось останнім одрухом свідомості пригадав собі, що в селі був такий симпатичний православний пробощ. Звичайно, більшовики могли його теж вивезти в Сибір, але це був останній шанс. І ось він тут.
– А ми ж хвалилися, що в нас найкраща в світі кавалерія, – гірко сказав він. – А ми ж співали:»Marszalek Smigly-Rydz, nasz drogi dzielny wodz»1.
Тої ночі спали спокійно. А наступної їх розбудив грюкіт одночасно у всі віконниці і двері і голосний крик:»Otwierac! Otwierac!»2.
– Польська «samoobrona», – шепнув отець Іларій матушці Софії, поспіхом одягаючись при світлі свічки.
– Матінко Пресвята, що ж воно буде? – теж пошепки сказала матушка Софія, накидаючи шляфрок.
– Ти краще лишайся в ліжку, – порадив отець Іларій.
– Ні, я з тобою.
У кухні Катерина встигла відчинити двері, на веранді вони впали виламані. Здавалося, протягом однієї миті весь великий дім сповнився людей у військовій формі і з автоматами, які ударами ноги відчиняли двері, миттю освітлювали кімнату електричними ліхтариками, коротко командували: «Wstawac! Predko!»3. Піднявши з постелі розгублених людей, підштовхуючи їх прикладами, зганяли всіх у найбільшу кімнату, у їдальню, вже хоч трохи освітлену гасовою лампою. Розбуджені діти зняли плач, перелякані матері намагалися їх заспокоїти, чоловіки відчували себе розгубленими і безсилими, надто після того, як отець Іларій на правах господаря зробив спробу щось з’ясувати, але у відповідь почув:»Milczec!»4 – разом з таким ударом прикладом в груди, що, мабуть, упав би, якби не стояв біля самої стіни, отож, наче влип у стіну. Матушка Софія кинулась до нього, Єлизавета Петрівна встигла захопити якусь капу, зараз накинула її на плечі, притримувала на грудях і при тому Інні здавалась більше, ніж будь-коли, схожою на імператрицю. Та в цю мить Інна відчула, як хтось її взяв за плече. Вона повернула голову і побачила поруч із собою «його», тобто дядю. Але дядя не дивився на неї, лише, тримаючи її за плече, підштовхував до вікна і тихо проказав: «Ховайся за фіранку. Швидко. І мовчати, що б не було».
– To juz wszyscy?5 – запитав той, що, судячи з усього, був тут головним начальником.
Йому ніхто не встиг відповісти, бо якраз почувся голос, і двоє вояків ввели в кімнату пана Ольшанського, який був у самій білизні.
– Tu jeszcze jeden dziad!1 – сказав один із вояків, штовхаючи прикладом пана Ольшанського, зрештою, не дуже сильно, видно, побоюючись, що від сильнішого поштовху цей ще живий скелет впаде і розсиплеться на окремі кістки. Старший озирнувся на новоприбулого, потім відвернувся і вже хотів щось скомандувати, але тут пан Ольшанський більше обурено, аніж налякано, запитав:
– Co sie tu dzieje?2
На звук цього голосу старший знову повернувся, придивився і майже злякано вигукнув:
– Пан грабя?
Пан Ольшанський, не зважаючи на свій досить непрезентабельний вигляд у сподніх і сорочці з сірого полотна, гордовито звів голову, підійшов до старшого, в свою чергу придивився і вже не злякано, не здивовано, а майже поблажливо сказав:
– Pan Mularczyk? Co pan tu robi?3
І тоді отець Іларій, в свою чергу, впізнав командира тієї «samoobrony»: ще за часів Польщі він був управителем майонтку пана грабя Ольшанського. І хоча ще вся Польща була під німецькою окупацією, і з графського палацу залишилися самі руїни, і пан грабя стояв перед своїм управителем у самій білизні, але субординація сиділа в найменших клітинах колишнього управителя. Він відразу прикрикнув на своїх підлеглих, і ті опустили цівки автоматів додолу, з’ясував ситуацію, запевнив пана грабя, що сталася помилка, що вони приносять свої найглибші вибачення, що про присутність ясновельможного пана в цьому домі буде негайно сповіщено вищому командуванню, і з того, безумовно, всі будуть дуже тішитися.
Тієї ночі у великому домі вже, мабуть, до ранку ніхто не спав. Матушка Ірина і матушка Олена, притулившись до своїх чоловіків, тихо плакали від пережитого страху, а Інна все відчувала на своєму плечі міцну чоловічу руку і всоте пригадувала неголосну команду: «За фіранку!»

*  *  *
До вечора в штабі наростало напружене чекання. Ще зранку Еней з невеликою групою від’їхав у двох справах. По-перше, мав зустрітися з Лемешем, щоб узгодити деякі дії. По-друге, по зв’язку передали, що німецьке командування шукає зустрічі з командуванням УПА. Було перевірено, чи це не провокація, виглядало на те, що ні. Фронт нестримно просовувався на захід, не зважаючи на затятий опір німецьких військ. Отож, не було нічого незвичайного в тому, що німці ладні шукати союзників у тих, кого ще вчора вважали головним ворогом. Правда, було вирішено, що сам Еней на зустріч не піде, але він сказав, що з невеликим загоном буде чекати в лісі поблизу, щоб або відразу дізнатися від посланців, чого там німці хочуть, або, коли вони в умовлений час не повернуться, їхати на зустріч з Лемешем і разом дійти якогось рішення.  І ось уже сонце схилялося до заходу, а про Енея ні слуху, ні духу. Правда, як не прислухалися вартові, але ніде не було чути жодного пострілу, а щоб отак тихо взяли Енея, та ще й не самого – такого не могло бути.
І все одно в штабі почали тривожитися. А, може, це просто почав дошкуляти холод, бо в приміщенні штабу топилося ще зранку, а що цілий день хтось входив, хтось виходив, то нарипалося холоду. На ніч у штабі мало бути холодно. «Щоб черговий не заснув», – жартував Еней. Але вже й зараз Наталя мусила накинути наопашки кожушок. Правда, відразу від того стало ще холодніше, бо кожушок висів біля дверей, то натягнувся морозом. Вона знизала плечима, похукала на пальці. Зрештою додруковувати лишилося всього одну сторінку. З полегшенням зітхнула, поставивши останню крапку. Уважно перечитала весь звіт. Хлопці щось голосно засперечалися, але Наталя вже звикла відключати свій слух від непотрібних розмов.
І саме в цю мить двері з грюкотом відчинилися, і в приміщення, помахуючи нагайкою, ввійшов Еней. Обличчя його горіло від морозяного вітру, на рудуватих вусах поблискував іній.
– Ну, що? – запитав начальник штабу.
– А-а! – і Еней роздратовано свиснув нагайкою по халяві. – Шукають дурніших від себе. А ми тут вже їм вимоги на державному рівні: визнати незалежну Українську державу, визнати УПА воюючою армією, забезпечити боєприпасами. А вони нам: ми на таке не уповноважені, ми повідомимо Берлін, а наразі нам потрібно, щоб ви знищили базу ковпаківців у Гощанському лісі. А тоді ми вам щось там підкинемо. Може...
– Та-ак, – розчаровано свиснув начальник штабу. – Це, звичайно, несерйозно. Ну, а з Лемешем бачився?
– З Лемешем бачився, – відгукнувся Еней і озирнувся на Наталю:
– Друже Любисток, ви закінчили свій звіт?
Наталя за цей час закрила машинку чохлом і заклеїла смужкою паперу з власним підписом, щоб без її відома ніхто не міг скористатися, перевірила кальку, чи ще надається для вжитку, перерахувала аркуші паперу і аркуші кальки, звірила з цифрами, записаними на скрайку паперу, заховала передрук і кальку в сейф, а рукописи порвала на дрібні шматки, вкинула в піч, піднесла сірник, а потім металевим гачком старанно перемішала попіл.
– Так, друже командире, – відповіла вона. – Ви його зараз хотіли прочитати?
– Та ні, в основному ви мені доповіли, а зараз маю більш наглі справи. Але я просив би покликати до мене друга Механіка і друга Цигана.
Наталя здивовано глянула на Енея, але задавати йому питання, та ще й зараз, коли він злий, було справою ризикованою. Отже, Наталя надягнула кожушок, як належить, надягнула шапку і побігла шукати Василя з Євгеном.
Коли Наталя вийшла надвір, сонце якраз сідало за соснами. Його проміння пронизувало верхів’я сосон, які виглядали аж чорними. Промені потрапляли якраз у вікна бараків і здавалося, що звідти вириваються язики полум’я. Наталя подумала, що вони живуть у дуже гарному місці. І що їм дуже повезло з тими казармами, які за Польщі було збудовано в глухому лісі, далеко від населених пунктів (зате близько від колишньої польсько-совєтської границі), бо жити в лісі в наметах влітку – це романтично і приємно, але взимку все-таки краще жити в кам’яних будинках із грубами, які можна добре натопити. А то он як сніг під ногами рипить. І сонце червоне – на мороз.
Василя шукати не треба було – він був у приміщенні автошколи. З групою своїх курсантів копався в нутрощах машини. Почувши, що його хоче бачити Еней, Василь витер ганчіркою замащені мастилом руки і сказав:
– Ну, гаразд, хлопці, на сьогодні досить. Відпочивайте. А Наталя побігла до бараку, де мав би бути Євген, проте там його не було. Забігла до їдальні – в загальному залі Євгена теж не було, знайшла його в маленькій кімнаті відразу біля кухні. Сидів за столом біля вікна, але так, щоб його самого з вікна не було видно, з апетитом наминав пшоняну кашу. Коли Наталя стала в дверях, Євген, не підводячи голови, зиркнув спідлоба, переконавшись, що це вона, продовжував вечеряти.
– Женчику, Еней хоче бачити тебе, – сказала Наталя. – І Василя.
– І Василя? – перепитав Євген. – Це щось цікавіше, ніж якби він хотів бачити тільки мене. Іду.
Все-таки Наталя вернулася в штаб першою. Сказала, шо хлопці зараз будуть, і збиралася йти, але Еней зупинив її:
– А ви теж залишайтеся, подруго Любисток.
Наталя захвилювалася ще більше, ніж коли він її послав за братами, але до цього хвилювання долучилося якесь приємне передчуття. Щоб не зурочити, вона навіть боялася подумати про це. Але раптом?..
– Слава Україні! – сказали хлопці, які зустрілися по дорозі й увійшли одночасно.
– Героям слава! – Еней відійшов від столу, де вони з начальником штабу намагалися по шкільній карті визначити відстань до того Гощанського лісу. Нападати на базу ковпаківців вони наразі не збиралися, але раз отримано таку інформацію, то треба взяти її до уваги. Злість з Енея потроху виходила разом із морозом, він уже навіть посміхався. Підійшов до виструнчених хлопців, хитрувато подивився на них, потім озирнувся на Наталю, яка стояла трохи збоку.
– Ну що, хлопці? Як справи? – і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Знаю, знаю... Незабаром матимемо два десятки першокласних шоферів на одну розгаратану машину. Друг Циган і подруга Любисток блискуче виконали завдання. Ми тут подумали... Через три дні Різдво... Маєте всі на тиждень відпустку. Завтра вранці можете рушати.
Тієї ночі кожному з них приснився сон. Василеві снився орел з червоного каменю на письмовому приладді батька. Орел покрутив головою, раптом змахнув крилами і полетів. А він, Василько, був ще зовсім малим, біг за тим орлом і намагався його спіймати, щоб повернути на належне місце – перед драбинкою з ручками і між чорнильницями з синім і червоним чорнилом.
Євгенові снилося, що він їде верхи вулицею в їхньому селі, а назустріч іде ота гордячка – дякова донька. А він так недбало підносить руку у вітанні і з висоти коня дивиться на її обличчя, смагляве, як у циганки. Вона захоплено дивиться на нього, а він такий геть байдужий. Бо що йому якась дяківна!
А Наталі снилося літо і їхній квітник. Сонце дуже гріє,– просто пече, і тому дуже пахне резеда. Резеда завжди пахне лише тоді, коли її добре пригріє сонце. Наталя аж невдоволено поморщилась від надто гарячих сонячних променів і на тому прокинулася. Просто у вічі їй продовжувало яскраво світити, вона покліпала очима і лише по хвилині збагнула, що лежить обличчям до відкритих дверцят грубки, в якій чергова вже розвела вогонь. «Сьогодні ми будемо вдома», – щасливо подумала вона. Ще кілька годин – і вони будуть удома. Можна буде надягнути якусь зі своїх сукенок, які вже так давно висять в шафі без ужитку, взути черевички на каблучках, з подруги Любисток стати знову просто Наталею, донею своїх батьків. Можна буде ходити по всіх кімнатах великого будинку, де ти народилася і виросла, можна буде... ах, можна буде провести Святвечір так, як проводилося його завжди: в колі сім’ї, за святково накритим столом, біля ялинки.
Ранок почався з невдачі: в Євгена закульгав кінь. Ну, треба ж отаке! Не так часто йому доводилося тим конем їздити, більше все пішки ходив. Мабуть, жоден кінь стільки не вистоював без діла, як Євгенів, і от – саме коли він потрібен, то йому, бачте, випало закульгати! Попросити іншого?.. Зайвих коней у них не було, щоб на цілий тиждень забирати. Та й вершник з Євгена, признатися по правді, був поганенький, він ото лише міг справлятися зі своїм смирним, флегматичним Орликом, якого так було названо наче на глум.
– Ну, то ви їдьте, а я вже якось сам буду добиратися, – винувато сказав Євген.
Наталя і Василь перезирнулися межи собою і, як завжди, зрозуміли одне одного без слів. Адже вони були близнюки. Правда, не були такі вже дуже схожі одне на одного, щоб їх плутали навіть ще в дитинстві. Просто вони належали до одного типу: високі, стрункі, кароокі, з ніби намальованими чорними бровами. Євген дуже пишався, що в нього такі вродливі брат і сестра, і в глибині душі жалкував, що він зовсім не такий: невисокий, навіть нижчий від Наталі, хоч вона дівчина, білявий, сіроокий, ніс картоплиною. Правда, тепер його непримітна зовнішність стала йому в пригоді. Там, де красень-юнак чи красуня-юнка, якими були Василь і Наталя, не пройшли б непоміченими, ніхто не звертав уваги на такого собі хлопчака-підлітка, до того ж одягненого в свиту і личаки. Євген міг прийти в будь-який населений пункт, вештатися на очах у німців чи поліцаїв, і ніхто чомусь не звертав на нього уваги, не зупиняв, не вимагав документів. Навпаки, нерідко його залучали до якоїсь роботи: нарубати дров, перенести якийсь вантаж, помити підлогу. При тому німці спокійно говорили між собою про різні свої справи, не раз дуже цікаві, і їм і на гадку не спадало, що цей послужливий, але тупуватий абориген, який так радів, отримавши в нагороду за виконану роботу кілька сигарет або плитку ерзац-шоколаду, що він тямить по-німецьки щось більше, аніж оте «афідерзен, гер офіцер!», яке він говорив так кумедно. Словом, Євген був найкращим розвідником. Еней дуже беріг його, тому й псевдо дав таке абсолютно непідхоже до його зовнішності – «Циган». І під час перебування на базі Євген уникав зайвих контактів, тримався так, щоб якнайменше людей знали його в обличчя.
І от йому, такому везучому, не повезло саме тоді, коли попереду таке щастя – тижнева відпустка, та ще й на Різдво.
– Ні, – сказав Василь, – ні, ми не поїдемо. Тут двадцять кілометрів – за чотири години дійдемо пішки.
Євген озирнувся на Наталю: вона лише посміхнулася на знак згоди. Євген відчув, що його любов до старших брата і сестри ще збільшилася. Вони готові йти пішки такий все ж неблизький світ, аби лише не позоставити його одного. Він ще раз окинув поглядом їхні стрункі постаті, так доладно охоплені ясно-коричневими кожушками, перетягнені в талії пасками.
– Нічого не забули? – сказав Василь. – Ну, то пішли!
І вони рушили до лісу, але назустріч їм виїхав невеликий кінний загін. Хлопці дружно співали:

        – Ми українські партизани,
        Не знаєм, що таке є страх!
        Живемо в полі – обрій знаний,
        Живемо в полі та в ярах!

– Якщо я не помиляюся, це Карпо Лоза зі своїми хлопцями. А я не помиляюся, бо тільки в нього так злагоджено співають, – сказав Василь і чомусь лукаво глянув на Наталю.
– Та ну тебе, – почервоніла Наталя, – вічно ти смієшся...
– З посміху люди бувають, Наталочко, – повчально сказав брат. – І потім – я ще ніколи не був такий серйозний, як у цю мить. Ти бачиш на моєму обличчі хоч тінь посмішки?
Та в цю мить вони зустрілись з кінними, і Наталя здивувалася, куди це нагло зник Євген. Начебто щойно йшов із ними, а ось уже вони стоять скраю вдвох, а гарний, мов намальований, командир, який їхав на вороному, майже чорному, коні, підняв у вітанні руку, з якої звішувалася нагайка, і весело привітався:
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповіли брат і сестра, і тут уже Наталя просто була змушена глянути на Лозу, бо ж то було б нечемністю: вітатися з людиною і не дивитися на неї. Отож,подивилася і черговий раз подумала, що це якось аж несправедливо, коли одній людині дається стільки вроди. Якби зараз на них подивилася якась стороння людина, то, напевно, знайшла б багато спільного в Карпа з Василем та й з самою Наталею. В нього були такі ж чорні брови, таке ж біле, розрум’янене морозом обличчя, от лише очі були, може, трохи світлішими, карими із золотими іскринками, і на відміну від Василя, в нього були невеликі вуса. З-під них, коли Карпо усміхнувся, блиснули сліпучо-білі зуби. Проте, оскільки Василь був поруч із Наталею, скільки вона себе пам’ятає, то вона не бачила в ньому нічого особливого. А от Карпо...
– Чув, ви збираєтесь додому? – запитав Карпо.
– Так. Еней розщедрився на цілий тиждень.
– Ну, що ж, використайте цю нагоду повною мірою. Бо майбутнє обіцяє бути нелегким. Боюся, що наша ідилія скоро закінчиться, і ми будемо про неї згадувати, як про щось нереальне.
Лоза похилився з коня і обмінявся рукостисканням із Василем. Наталя вийняла руку з теплого затишку рукавички і теж простягнула Карпові, але він не потиснув її, а підніс до губів і, дивлячись Наталі просто в очі, сказав:
– Мої найкращі вітання матушці Софії і отцеві Іларієві.
– Обов’язково передамо, – сказав Василь. – Якщо Наталя забуде, то я їй нагадаю.
І він так подивився на Наталю, що вона ладна була його убити. Ну як він дізнався про цей її найбільший секрет? Адже вона нікому ні слова не сказала, вона ніколи з тим Карпом не вела жодних розмов, крім того, що було необхідно у справах. Ні, то справжня кара Божа – мати брата-близнюка, який читає в твоїх думках! Правда, Наталя, в свою чергу, як правило, читала у думках Василя, але він, – отакий нахаба! – чомусь ніколи нічого не соромився. Коли його пробували піддражнювати особливою симпатією до якої-небудь дівчини, він весело погоджувався, що так, вона йому подобається, так, найближчим часом він їй освідчиться, нехай татусь із мамою готуються до весілля. Ну, а який інтерес під’юджувати людину, яка з тобою погоджується? Отож, Василя полишали в спокої, а через деякий час все починалося спочатку, тільки йшлося вже зовсім про іншу дівчину. Взагалі, було схоже на те, що Василь у свої двадцять чотири роки ще й разу не встиг закохатися. Або тримав це у такій таємниці, що навіть Наталя не могла до того докопатися.
Коли Василь з Наталею заглибилися в ліс, біля них наче виріс з-під снігу Євген.
– Як це тобі вдається? – заздро запитав Василь. – Можна подумати, що ти надягаєш шапку-невидимку.
– Дорогий братику, мусить бути в цьому світі хоч якась справедливість, – весело сказав Євген. – Кожному своє. Ти звернеш на себе увагу, навіть коли з’явишся серед сотні людей, а мене не помічають, навіть коли я сам-один.
Спочатку йти було легко, бо поки вони були певні, що ніякої прикрої несподіванки не трапиться, йшли дорогою, а вона була добре втоптаною і рівною. Але потім довелося зійти з дороги і йти обіч, за кущами, які, хоч і безлисті, але були заметені снігом, тож досить надійно прикривали від дороги, тим більше що їхні брунатні кожухи зливалися з червонясто-брунатними стовбурами сосон. Але тут вони провалювалися в сніг. Пішли слід у слід. Василь з Євгеном час від часу мінялися, прокладаючи дорогу, Наталю весь час тримали всередині. І вже через якусь годину відчули втому, почали тяжити автомати, які треба було тримати на самому краї плеча, щоб у разі потреби якнайшвидше бути готовими до бою. Вже не перекидалися жартами, тільки, міняючись місцями, хлопці позирали на Наталю: як там вона? Але Наталя не виглядала на таку дуже стомлену. Лише коли вони вийшли на берег річки, і перед ними блиснула звивиста льодяна стрічка, Наталя обізвалася:
– Хлопчики, пам’ятаєте ту книжку про голландських дітей, які мандрували на ковзанах? Як вона називалася?
– «Срібні ковзани», – обізвався Євген.
– Оце були б у нас зараз ковзани, ми б могли повторити ту мандрівку. Наскільки це було б швидше!
– Навряд, – із сумнівом сказав Василь. – Річка петляє, тут щонайменше кілометрів десять гаку вийшло б.
І коли вони, за їхніми підрахунками, вже пройшли половину дороги, Євгенові вдруге за цей день не повезло. Він саме йшов першим і зробив черговий крок, коли раптом його ліва нога провалилася в якусь занесену снігом яму. Він спіткнувся, потім упав, автомат зіслизнув з плеча і відлетів убік. Наталя за інерцією мало не налетіла на нього, але в останню мить затрималася і навіть засміялася:
– Женчику, ти зібрався продемонструвати, як треба в разі небезпеки зариватися під сніг?
Василь не сказав нічого, лише нагнувся і підняв автомат. Євген підвівся, зробив крок і раптом засичав і схопився за найближчу сосну.
– Женчику, що сталося? – вже стривожилася Наталя. – Ти зламав ногу?
– Зламати не зламав, – крізь зуби сказав Євген. – Просто незручно став, зараз минеться.
Вони кілька хвилин постояли. Євген тримав ліву ногу в повітрі, потім спробував на неї наступити і знову засичав.
– Знаєте, мабуть, я таки її звихнув, – винувато сказав він. – Чортова яма, звідки вона на моїй дорозі взялася? Ну, що в мене сьогодні за феральний1 день?
Василь присів навпочіпки і спробував обмацати Євгенову ногу.
– Через чобіт нічого не зрозумієш, – заклопотано сказав він. – Чи то вивих, чи просто підвернув. Але скидати чобіт не варто, бо навіть якщо вправимо вивих, то назад чобіт уже не натягнеш. А без чобіт на такому морозі обмороження забезпечене.
– І що ж тепер робити? – розгублено запитала Наталя. – Може, ви залишитеся тут, а я піду до найближчого села за підводою?
– Найближче село тут кілометрів за десять, – заперечив Василь. А ми вже стільки пройшли. І потім – на такому морозі сидіти і чекати... Як часто говорив покійний дід, «это чревато».
– І пропонував же я вам, щоб ви їхали кіньми, а я сам добрався б, – сказав Євген.
– А ти певен, що якби ти цією дорогою йшов один, то обминув би ту чортову яму? – іронічно запитав Василь. – Можна подумати, що від нашої компанії тобі самий клопіт. Ану, постійте тут, а я спробую щось у цьому лісі пошукати.
Василь повернувся хвилин через десять, хоч Наталі з Євгеном здалося, що минуло значно більше часу. В руках він тримав шматок деревини, схожої на двозубі вила.
– Ану, мій дорогий братику, спробуй спертися коліном на цю рогачку, – сказав Василь, вперши другий кінець деревини в сніг.
Деревина виявилася задовгою, Василь фінкою почав її підстругувати, поки Євген не зміг, стоячи на правій нозі, спертися на рогачку коліном лівої.
– Тепер, сестричко, черга за тобою, – звернувся Василь до Наталі. – Сподіваюся, санітарний пакет при тобі? Діставай бинта. Бинтом вони прикріпили саморобну милицю до ноги Євгена.
– Ти думаєш, я таким робом зможу пересуватися? – засумнівався Євген.
– Не можеш, а мусиш, – сказав Василь. – Думаю, що з нашою допомогою це тобі вдасться. Правда, доведеться тепер іти дорогою, але навіть якби німцям сьогодні знадобилося їхати саме цією дорогою, думаю, ми їх завчасу почуємо.
Наступну годину, а може, й дві, вони пересувалися зі швидкістю черепахи. Василь ніс на правому плечі два автомати – свій і Євгена. Наталя свій повісила на ліве плече, а між ними, обхопивши їх за плечі, йшов, – якщо тільки це пересовування можна було назвати ходою, – Євген. Досить скоро рогачка намуляла йому коліно, він був навіть подумав, чи не підкласти туди шапку, але усвідомив, що мороз надто сильний, щоб іти з непокритою головою. Отож, промовчав про це і навіть наполіг, щоб Василь віддав йому автомата, якого він закинув за спину. Василь погодився, бо таки два автомати на одне плече – це забагато, а при наглій потребі йому було б важче скористатися котримсь із них. Час ішов і здавався безконечним, шлях теж здавався безконечним, кожному здавалося, що це вже останній крок, на який він здатний, ось іще цей крок, і він скаже: «Хлопці, давайте трохи спочинемо». Але робився крок, а фраза застигала на устах. Сонце вже похилилося до заходу, а вони все йшли, і йшли, і йшли, і навіть не уявляли, де вони зараз знаходяться і скільки їм ще йти. Від сніданку вони нічого не їли, але не усвідомлювали того, що вони голодні. Мороз під вечір іще міцнів, але вони того не відчували. Іноді їх охоплювало відчуття, що вони – єдині люди на всій землі, і ніде нема ніяких міст, ніяких сіл, ніяких будинків із постелями, є лише сніг, ліс, мороз і ця безконечна дорога.
– Ану, хлопці, станемо, – раптом таки скомандував Євген. Вони зупинилися і прислухалися.
– Ззаду хтось доганяє кіньми.
– Конем, – уточнив Євген, – там лише один кінь.
Але той кінь міг везти не одну людину, і було невідомо, хто ті люди. Отож, вони зійшли з дороги, щасливим випадком знайшовши місце, звідки вітром змело сніг, так що за ними не залишилося слідів. Замаскувавшись у кущах, про всяк випадок, приготували автомати і стали чекати. Зрештою, чекати довго не довелося. З-за повороту з’явилися сани, запряжені одним конем. На санях лежали мішки, а спереду сидів, скоцюрбившись від холоду, літній дядько. Василь пильно прислухався, чи хто не їде слідом, потім, зробивши Наталі з Євгеном знак, щоб вони не рухалися і мовчали, сам звівся і вийшов на дорогу.
– Егей, господарю, здорові будьте! – неголосно привітався він. Дядько, здавалося, нічого не чув, бо навіть не здригнувся, але потім повільно повернув голову і озирнувся на голос. Василь впізнав його, це був чоловік із Трощаниці.
– Дядьку Дем’яне, не впізнаєте мене?
– Тпр-ру! – Натягнув віжки дядько Дем’ян, придивився пильніше і, може б, посміхнувся, якби його обличчя не стягнуло морозом. – Ну, як же, ви старшенький батюшок. А я думав, ви десь у науках, а ви у лісі.
– Дядьку Дем’яне, я тут не один, і в нас нещастя, – сказав Василь. – Брат підвернув ногу і не може йти. Підвезете?..
Одночасно він махнув рукою в сторону кущів: виходьте, мовляв! – і Наталя з Євгеном почали вибиратися на дорогу. Дядько Дем’ян аж головою похитав, побачивши Євгена.
– Та то бачите, паничу, – сказав він, – боюся, що моя кобила не подужає вас усіх взяти. Я оце їздив до млина, а коней же у нас небагато залишилося, то кожне перед святами просить: «Візьми і мій мішечок!» То вже панича зі скаліченою ногою я візьму. І панянка хай сідає, а я вже піду пішки.
– Ні, – швидко сказала Наталя, – ні, не треба. Ви вже візьміть брата, а ми підемо самі.
Василь глянув на неї і промовчав. Євген, тим більше, мовчав, бо що він міг сказати? Йому було дуже соромно полишати брата і сестру тут у лісі на морозі, але він розумів, що без нього їм буде значно легше. Дядько Дем’ян так повернув мішки на санях, що Євген, відв’язавши ту кляту рогачку, щоб можна було випростати ногу, – що, зрештою, вдалося йому з великим трудом, – ліг межи мішками так, що його збоку не було помітно, вмостив автомат, щоб був напохваті, і всю подальшу дорогу мучився питанням: що йому робити? Чи, доїхавши до села, зійти і чекати Василя з Наталею, щоб з’явитися додому усім разом, чи навпаки, попросити дядька Дем’яна, щоб підвіз його до самого дому, і вислати дядю з кіньми їм назустріч?

*  *  *
У великому домі повним ходом ішло приготування до свят. Матушка Софія й отець Іларій несказанно зраділи появі старших дітей. Закололи свиню, і зараз усі жінки мали повні руки роботи: готувати паштет і сальцисон, на кров’янку гречки не було, то робили з пшоном, запікали шинку. Начиняли ковбаси, а крутити м’ясорубку залучали молодих батюшок. А вже копченням ковбас і полядвиці займався отець Іларій, то була його давня спеціальність. Запахи по дому розносилися – «умопомрачительные», як говорив той же отець Іларій, і дражнив усіх, що вони вже поскоромились, бо, як сказано в Святому Письмі, «не согріши ні ділом, ні словом, ні помислом», так і відносно посту належить скоромного не ковтати, не лизати і не нюхати. А воно ж і лизнути доводилося, бо як же готувати той же паштет і не попробувати, чи досить у нього покладено солі і перцю? Та й то ж: витерпіть цілий місяць посту. Дуже вже набридли пісний борщ, квасоляна юшка, товмач із маком і каша з конопляним молоком. «Ох, спокуса!» – говорив отець Іларій. «Витерпів більше – витерпиш менше», – незворушно відповідала матушка Софія.
Потім почалося генеральне прибирання в домі. Щіткою з м’якої ковили з довгою ручкою обміталася павутина по кутках. Виносилися всі килими, розстелялися на чистому снігу в саду між деревами і вибивалися лозовою вибивалкою. Олена зайнялася великим пранням, а матушка Софія за власним рецептом, розтопивши в каструлі з гарячою водою віск і домішавши до нього скипидару, приготувала мастику і дала завдання своїм донькам – натирати меблі. Робота була досить нудна, отож, Ляля і Наталя уприємнювали собі роботу тим, що пригадували різні смішні випадки зі свого дитинства, а ще знущалися з Євгена, який із туго забинтованою ногою мусив сидіти вдома. Варто йому було пришкандибати в кімнату, де була матушка Олена, як вона починала пустотливо співати:
   
        – Женчичок-бренчичок вилітає,
        Високо ніженьку підіймає,
        Якби-то, ніби-то ніженьку підбито,
        В зеленім лугу шукай собі другу.

– Знали, що робили, коли назвали тебе Лялею, – беззлобно огризався Євген. – З дитячого віку так і не вийшла. Подарую тобі на день народження ляльку. Таку, як ти мріяла: щоб очі заплющувала і розплющувала і говорила «мама».
– Запізнився, Женчику, зі своїм подарунком, – сміялась Ляля. – В мене уже дві таких ляльки. І очі заплющують і розплющують, і «мама» кажуть, а як крик здіймуть, то хоч із хати тікай.
У зв’язку із прибиранням трапилася несподівана оказія. Коли після килимів настала черга виносити і витрушувати сінники, Катерина чи не в останню чергу добралася до постелі циганочки. І знайшла під її сінником цілу купу різного дріб’язку: позолочену чайну ложечку, разок намиста, яке належало Наталі, зелену атласну стрічку, яку отець Іларій використовував як закладку в молитовнику, ручку, яку Інна отримала в подарунок від святого Миколая, а потім все не могла знайти, але соромилася поскаржитися на пропажу. Там навіть була нікельована кулька, яка таємничим чином зникла з ліжка матушки Софії, і матушка Софія все дивувалася, що нехай та кулька могла закотитися десь під шафу, але як вона могла сама відкрутитися?
– Ану, матушко, йдіть сюди! – гукнула Катерина, не зводячи очей з того «сорочачого гнізда».
Матушка Софія прийшла, глянула, сплеснула руками і покликала Раду, яка займалася своєю улюбленою справою; сиділа на кухні, вимахуючи ногами, і дражнилася з Лавриком. Почувши, що її кличуть, Рада побігла в умивальню, де за параваною стояла її розкладачка, відразу зорієнтувалася в ситуації, і не встигла матушка Софія і слова промовити, як Рада вже залилася сльозами і обціловувала її руки, примовляючи:
– Ой, панюсю, ой, то не я, ой, я ні в чому не винна, ой, то якийсь недобрий чоловік мені підклав, щоб ви мене вигнали! Ой, дальбо, присяльбо, то не я. То Лаврик, він усе мені каже, що буде так, що ви мене виженете! Ой, бідна я сирота, нема в мене тата-мами, ніхто за мене не заступиться, ніхто мене не пожаліє!
– Та годі, Радо, годі, – боронилася матушка Софія, оглушена цим бурхливим натиском. – Навіщо ти говориш неправду? Бо красти – це гріх, а брехати – це другий гріх. Ну, хотілося тобі мати стрічку або намисто, треба було мені сказати. Я б тобі дала, і ти могла б їх носити, а не ховати під сінником. А для чого тобі ручка, коли ж ти писати не вмієш? І для чого тобі ота кулька з ліжка, що б ти з нею робила?
– Ой, а що я можу зробити, коли в мені циганська кров? – продовжувала заливатися слізьми Рада. – А коли воно таке гарне, таке блискуче, що я ніяк втриматися не могла? Ой, то ж не я, то мої руки винні! Ой, панюсю, ви їх бийте, може, вони тоді не будуть!
І вона простягнула свої смагляві рученята, які вона умудрилася забруднити, хоча й нічого не робила. Матушка Софія мимоволі засміялася і погладила Раду по чорних коротеньких кучерях, в яких принаймні вже вошей не було.
– Ой, дитино, дитино, чи то циганська кров, чи то циганське виховання? Але пам’ятай, що в цьому домі нічого не пропадало. Отож, як щось знову пропаде, то я вже буду знати, що це твоя робота.
– Ой, панюсенько, ой, дальбо, присяльбо! Ой, та щоб мені руки повсихали, та щоб мене покорчило, та щоб я...
Ці ойкання, з усього видно, могли продовжуватися без кінця, але матушка Софія не мала ні часу, ні охоти їх слухати.
Інна дуже зраділа, отримавши назад свою ручку, і, потішена, з новою охотою взялася до дорученої їй роботи – прибрати в бібліотеці. Взагалі вона вважала цю кімнату майже своєю власною і в глибині душі почувалася скривдженою, коли туди поселили польського графа. Правда, граф не перечив, щоб вона туди приходила, копалася в книжкових шафах, а потім, вибравши щось, влаштовувалася в кріслі за письмовим столом і читала. Сам граф цілими днями сидів під грубою, тулив свої долоні до нагрітої стіни, хитав головою і час від часу питав сам себе:
– Co to bedzie? Co to bedzie?1
Інна повитирала скрізь пил, вирівняла книжки в шафах, помила в теплій мильній воді той чорнильний прибор з червоного каменю, який так їй подобався. Окрім самих чорнильниць, ясна річ, які вона обережно вийняла з гнізд і обтерла зверху. Потім усе витерла сухою ганчіркою і поставила на місця. Тепер залишилося ще помити фікус. Він ріс у дерев’яній кадці, яка стояла на підлозі, – справжнє дерево з великими овальними листками, наче вирізаними з зеленої клейонки. Кожен листок треба було спочатку помити добре намоченою ганчіркою, а потім витерти сухою. Робота була одноманітна і скоро Інні набридла, але довести її до кінця треба було, адже вона не дитина, яка кидає гру, як тільки набридне.
Вона – доросла жінка, яка вже навіть... вже навіть закохана. Інна закусила нижню губу і продовжувала мити те кляте листя, яке, здавалося, виростало просто на її очах.

*  *  *
І от настав Святвечір. З самого ранку дядя з Василем поїхали в ліс за ялинкою і привезли таку, аж здавалося, вона не вміститься в кімнаті. Але ялинка якраз стала в їдальні, в найдальшому кутку від коминка, вершечок її саме сягав суфіту, гілля стирчало врізнобіч, важке, колюче, темно-зелене. В кімнаті запахло живицею і морозом. Лаврику було дано суворого-пресуворого наказа тримати дітей у колишній спальні хлопців, де тепер жив отець Володимир з сім’єю, бо це була найдальша кімната від їдальні. Всі жінки, окрім Катерини і матушки Софії, зате включно з Інною, яка вже остаточно віднесла себе до дорослих жінок, зайнялися прибиранням ялинки. Правда, тут ще було чимало нудної роботи, бо дядя вніс із льоху кошик із невеликими, але дуже гарними червоними яблуками, а Єлизавета Петрівна принесла велике блюдо печива. Воно було найрізноманітніше за формою: листочки, квіточки, зірочки, сердечка, рибки, але найбільше здивувало Інну, що в кожному з них був невеликий круглий отвір. З’ясувалося: це спеціально зроблено для того, щоб можна було протягнути нитку, бо це печиво мало бути розвішане на ялинку. Так само, як і яблука, до хвостиків яких теж треба було прив’язувати нитки. Звичайно, ця робота дісталася саме Інні, а ці справді дорослі жінки, включно з її мамою і вже сивою Єлизаветою Петрівною, тішилися, як маленькі, розвішуючи забавки на ялинку і вишукуючи для кожної найбільш підходяще місце. Зрештою, Інна мусила визнати, що чим більше барвистих плям з’являлося серед темної зелені ялинки, тим кращою вона ставала. Коли вже всі забавки було розвішано, і всі золочені горіхи, і печиво, і яблука, і ялинка вся була обснована паперовими ланцюгами, прийшла черга на свічки. Кожну свічку різали на чотири менші, брали підсвічник – він був схожий на прищіпку для білизни, тільки металеву, і до тієї прищіпки був припаяний такий собі ніби наперсток, – у той наперсток капали розтоплений віск, тоді вставляли туди шматок свічки. Через кілька хвилин віск застигав, свічка трималася надійно, і тоді для неї шукали на ялинці місця, щоб коли запалять свічку, то її полум’я не досягло якоїсь паперової цяцьки. Єлизавета Петрівна згадувала, які колись були гарні свічки, спеціально для ялинки: з кольорового воску, кручені. Правда, Інна була розчарована, дізнавшись, що горіли вони всі однаково,
Коли ялинка була вбрана, жінки пішли на кухню, де Катерина з матушкою Софією готували різдвяну вечерю, але ще було багато роботи: і терти для куті мак, і різати овочі для вінегрету, і ліпити вушка до борщу. Всього цього треба було робити дуже багато, бо ж сімеєчка зібралася нівроку.
– А пан грабя теж будуть? – питалася Катерина. – Адже він католик.
– Ну то й що? – відповідала матушка Софія. – Не буде ж він на самоті сидіти, коли всі зберуться за столом?
Євген, якому набридло лежати на ліжку, задерши хвору ногу на бильця, пришкандибав на кухню і попросив, щоб йому дали роботу. Отож, йому доручили терти мак, він затиснув макітру межи колінами і, щоб уприємнити собі цю роботу, розважався усякими жартами.
– Катерино, а в який бік слід крутити макогоном – вправо чи вліво? – допитувався він.
– Та як хочете, – незлобиво відповідала завжди сердита Катерина, видно, Євген був її любимчиком, – але ж крутіть макогоном, а не язиком.
– Катерино, як будете так недооцінювати мої старання, то я вам помщуся. Я вже п’ятдесят разів повернув макогоном вправо, а тепер поверну вліво стільки ж разів, і розітертий мак знову відновиться.
Час від часу Євген виймав макогон і лизькав його, ніби щоб переконатися, чи мак уже досить втертий, тоді матушка Софія говорила:
– Не облизуй макогона, бо буде в твоєї жінки чоловік лисий.
На що Євген незмінне відповідав:
– Так їй і треба, якщо вона покине такого кучерявого, як я. А ще в домі йшло велике купання. Що народу було багато, то воно затягнулося на цілий день. Василь двома відрами носив із криниці воду, Катерина в баняках гріла, а матушка Софія командувала, хто за ким має йти в умивальню і купатися. Найбільший клопіт був із брудною водою, бо Василь її не хотів виносити, матушка Софія починала докоряти, що Катерина і так натягалася баняків, тоді приходив дядя і мовчки одним відром виносив усі помиї.
Під вечір матушка Ірина і матушка Олена почали хвилюватися, бо їхні чоловіки вже кілька днів мандрували десь по своїх парафіях, щоб на свято не лишилось жодної непохрещеної дитини чи непосвяченої могили, і всі бажаючі могли посповідатися і причаститися та й зустріти Різдво Христове з чистою душею. Але на Вілію обіцяли вернутися, а тут уже сонце йде до схилу, скоро зірка зблисне, а їх нема.
– Матушки, не беріть дурного в голову, а важкого в руки, – потішав їх отець Іларій.
Може б, це їх і не дуже потішило, якби не те, що на кухню вийшла процесія. Першим ішов Лаврик, а за ним, один за одним, Ромчик, Андрійко і Данилко, але у всіх трьох очі були зав’язані хустинами, і вони трималися за довгий рушник, один кінець якого був у руках у Лаврика.
– Це що таке? – здивовано запитала матушка Олена.
– Це ми вночі мандруємо через ліс, – серйозно пояснив Лаврик. – А коли ніч, то ж нічого не видно.
Оце таким чином Лаврикові вдалося провести дітей через їдальню, щоб вони не побачили ялинки, бо ж їх теж треба було покупати, а іншої дороги не було. Всі посміялися над винахідливістю Лаврика, тільки Інна навіть не усміхнулася. Цей Лаврик чомусь її дратував. Може, тим, що був приблизно її віку і що весь час возився з тією малечею. З одного боку, це для Інни було на краще, бо інакше мама не раз змусила б її гратися з Данилком, а так вона викинула цей клопіт з голови. Але з другого боку, якби не Лаврик, то матушка Софія називала б дітьми лише отих малюків, а зараз вона приєднує до дітей і її, Інну, разом із Лавриком.
І ще того дня Інна відчула укол неприязні до Лаврика, коли діти, вже помиті й одягнені в святкове, стояли на табуретках біля вікна, яке виходило на захід, і стежили, коли в небі заблисне перша зоря, яка сповістить, що в місті Вифлеємі у Діви Марії народився маленький Ісус. Лаврик, звичайно, стояв поруч із дітьми біля самого вікна, Інна вважала принизливим долучитися до них. Зрештою не втерпіла і зробила вигляд, що підійшла поправити комірець Данилкові, і в ту ж мить побачила на такому прекрасному ніжно-блакитному небі мерехтливу блискітку. Хотіла сказати: «А я бачу першу зірку», – і не встигла.
– Зірка! – закричав Лаврик.
– Зірка! – дружно закричали діти, хоча вони, напевно, ніякої зірки помітити не могли.
Людей було так багато, – бо ж за різдвяний стіл сів не лише грабя Ольшанськпй, але й Катерина з Лавриком і навіть циганочка Рада, яка, трохи перелякана незвичною обстановкою, поводилася на диво тихо, так що стіл довелося розкласти і застелити аж трьома скатертями, бо одної такої великої не було. Стіл був гарно накритий, хоча, природно, лише пісними стравами, але найпершу увагу всіх привернула ялинка. Аж дивно: ніби ж усі мало не місяць робили всі ці цяцьки, а зараз так усі дивувалися і захоплювалися, ніби це була найбільша несподіванка цього урочого дня. Може, це малеча була огорнена такою радістю, що її вистачило і на дорослих?
– Ну, годі, годі, – притишила цей загальний захват матушка Софія, – ще буде час на ялинку. Чоловіче, починай молитву.
Після молитви всілися за стіл, освячений заради такого свята аж двома гасовими лампами – по одній на кожному кінці столу, розговілися кутею і почали вечеряти. Спочатку холодні страви: вінегрет, мариновані гриби, риба в томаті, потім борщ із вушками, потім вареники з картоплею і смажена риба, нарешті, пили узвар і вже досхочу їли кутю, смачну, з медом, із горіхами і сушеними без кісточок вишнями замість родзинок. Хоч ішов уже третій рік важкої війни, – а може, навіть слід рахувати, що п’ятий, – але ось зібралася вся сім’я довкола святкового столу, а коли й прибилися чужі люди, то їм теж знайшлося місце, і в домі мир, затишок і порядок, і стіл накритий, як заповідано від дідів і прадідів. Це так, окидаючи поглядом стіл, думали, не змовляючись, і отець Іларій, і матушка Софія.
А Наталя була дуже щаслива з того, що вона надягнула своє улюблене плаття в помаранчеві квіти, і ноги, звиклі до чобіт, зараз здавалися невагомими в легеньких черевичках. На мить в її пам’яті промайнув спокусливий спогад, як вона почала розповідати Єлизаветі Петрівні, що слухала в Львівському оперному театрі «Аїду», і спіймала докірливий погляд Євгена, бо ж не повинна вона була нікому розповідати про свою поїздку до Львова, і в лісі вона б нікому не сказала, а от – повернулась додому і забула про всі правила конспірації. Але все одно їй було тихо і щасливо. Зате Василеві було якось тривожно на душі, бо якраз проти нього сиділа ця незнайома йому досі матушка Ірина, час від часу дивилася на нього загадковими зеленими, як у русалки, очима. І чого б його тривожитися, адже вона значно старша від нього, заміжня. Он поруч сидить її чоловік, веселий, рудий, щось смішне розповідає, всі з того сміються, одна вона сидить так гордовито, бліда, навіть не усміхнеться і тільки іноді дивиться на нього, але так, ніби й не помічає. А Інні теж було тривожно і радісно, бо випадково, – тільки ж чи випадково? Але вона, далебі, нічого для того не робила! – їй випало сидіти з правого боку «його», і «він» час від часу повертався до неї і питав: «Що панянці подати?» А пан грабя Ольшанський згадував, що він ніколи не думав про те, що коли-небудь йому доведеться зустрічати Boze Narodzenie зі схизматиками та ще й у від діда-прадіда власній Трощаниці, але не в своєму родовому, щоправда, грунтовно перебудованому, згідно з сучасними уявленнями про гігієну житла, палаці, а в домі того православного пробоща, з яким він колись так зверхньо вітався, а тепер ось сидить у його штанах, бо власних не має. А Євген думав, що йому таки дуже повезло, що він народився саме в таких батьків, і має таких брата, і сестер, і племінників, і що він готовий у будь-яку мить померти, аби лише вони були живі, здорові і щасливі. А Катерина просто відпочивала після напруженого передсвяткового тижня і думала, що завтра треба лише худобу попорати і самовар поставити, бо їсти вже все приготовано, отож, вона може піти в церкву і прослухати всю службу. А отець Володимир і отець Леонід почували себе винуватими, що їхні парафіяни полишилися без Різдвяної служби, але ж у Вербному церква згоріла разом з усім селом, а отця Володимира попередили, що по місту розклеєно оголошення з його фотокартками, що, мовляв, розшукується небезпечний злочинець і обіцяється нагорода. А Лаврик дуже пишався з того, що вони з мамою не вечеряють, як звичайно, в кухні, а сидять за цим великим столом разом з усіма, ото лише якби мати не смикала його під столом кожного разу, коли він хотів щось покласти сам собі на тарілку. А дядя думав про те, що ось ще один рік життя позаду, життя минає так непомітно, і вже ніколи в нього не закохається юна прекрасна дівчина, і ніколи не повториться те, що було так давно, чверть століття тому, і так безжалісно було обірвано жорстокою долею. А Єлизавета Петрівна думала про те, що їй так тепло і добре в цьому домі, що вона ладна б назавжди залишитися з цими людьми, бо ж більше в неї в цілому світі нема жодної близької істоти. А матушка Олена трохи тривожилася, бо Ромчик сьогодні весь день капризував і під вечір мав навіть температуру; добре, якщо це лише зубки ріжуться. А матушка Ірина думала, що все дуже мило, але вона б воліла зустрічати цей вечір у власному домі, в колі своєї сім’ї, а то он цей чорнявий красень навпроти неї чомусь так вороже на неї позирає, мабуть, йому прикро, що приїхав на свята додому, а тут стільки чужих людей, і вони з братом змушені спати в їдальні на розкладачках. А що думала циганочка Рада, того не знали, мабуть, навіть ангели небесні, бо один хіба Господь в змозі розібратися в закручених циганських думках.

*  *  *
За вікном почулися гомін і кроки. Отець Володимир і матушка Ірина занепокоєно озирнулися, бо їм із пам’яті ще не вивітрився спогад про візит польської «samoobrony». Але всі Туржанські, навпаки, пожвавішали і заусміхались.
– Колядники ідуть! – радо вигукнула Наталя.
– Як? У вас колядують вже на Вілію? – здивувався отець Володимир.
– А чому б і ні? – відповів отець Іларій. – Адже перша зірка зійшла, Ісус уже народився.
– А воно й так, – погодився отець Володимир. – Я ж багато парафій поміняв, то в кожному селі свої звичаї: коли колядувати і як – дівчатам і хлопцям окремо, чи разом.
Катерина пішла відчинити двері, і в їдальню увійшов чималий гурт дівчат і хлопців. Більшість були зодягнені просто в кожухи чи й свитки, але були серед них і ряжені. І в тому, як вони були зодягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України. Бо була тут Коза – давній тотем українців, символ родючості і життєрадісності. Був Жид у лапсердаці і з пейсами з клоччя. Був вимазаний сажею Чорт із вилами – уособлення, може, не стільки злої, як пустотливої сили. Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення і магічної сили, а тепер наївну фольклорну забаву, де було намішано всього потроху. І тут трапився несподіваний інцидент: коли з гурту виступила дівчина, перевдягнена на Циганку, щось погадала і, стукнувши в бубон, зробила кілька рухів, які мали означати циганський танець. Рада раптом зірвалась зі свого стільця, вигукнула: «Та не так треба!» – вирвала в ошелешеної дівчини бубон і так затанцювала, що ті, хто стояв, посунулися під стіни, щоб звільнити місце для танцюристки, а ті, хто сидів за столом, підвелися, щоб краще бачити танець малої циганочки. Мабуть, для того, щоб по-справжньому станцювати циганський танець, треба таки народитися циганом, так само, як українську пісню заспіває лише українець, а італійську канцону лише італієць, а яку-небудь хабанеру станцює лише іспанка.
На закінчення вистави хлопець у формі вояка УПА, такий молоденький, що вуса йому довелося підвести сажею, сповненим патріотичного піднесення голосом продекламував вірш, у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів перепліталися з явно слабкими рядками якихось любителів, і закінчив палким закликом:
       
            – За кров, за муки, за руїну
            Верни нам, Боже, Україну!

Потім колядники згрупувалися і досить злагоджено заспівали:

            Нова радість стала,
            Яка не бувала:
            Над вертепом звізда ясна
            Увесь світ осіяла!

– Гарно, гарно, – говорив отець Іларій, – бачу, що ви готувалися як слід. Ану, заспівайте ще «Небо і земля нині торжествують».
Заспівали і цю, а потім ще «А в Вифлеємі весела новина, Пречиста Діва породила Сина».
– Ну, молодці, – аж цвів отець Іларій, що його прихожани так гарно показалися перед благочинним. – Матушко, думаю, наші колядники заробили на почастунок? А де ваш міхоноша?
Міхоноша виступив наперед, і в торбу посипалися пироги з петльованої муки з капустою і з маком, і яблука, і кільце ковбаси, бо ж колядники будуть ходити по селу до полуночі, а потім зберуться в якійсь хаті повечеряти, а що то буде вже наступний день, то піст закінчиться.
Колядники ще заспівали: «А по цьому слові бувайте здорові, радуйся, ой, радуйся, земле, Син Божий народився!» – гарно подякували за дари та й пішли. А тоді матушка Олена скомандувала, щоб чоловіки запалили свічки на ялинці, згасили лампи і ще посиділи в затишній пахучій темряві, співаючи колядок, хто яку пригадав.

*  *  *
І ось у великому домі погас останній вогник. Всі мої герої поснули, а для мене настав час розлучатися з ними. Декого з них вигадано, дехто справді жив на світі, лише був не зовсім такий. Я знаю, яка була доля тих справжніх, і не знаю, яка була б у тих вигаданих. Але за всіх у мене болить серце, бо лише Господь Бог зі своїх недосяжних висот бачить отой Ноїв ковчег, як він пливе по хвилях чорного потопу, що заливає Україну, лише де-не-де розсвітленого багряним полум’ям пожеж чи прошитого жовтими чергами пострілів. Лише Він знає, хто з тих семи пар чистих і семи пар нечистих врятується від потопу.
А наразі великий дім спить.
Над Україною стоїть Різдвяна ніч 1943 року за старим стилем від Різдва Христового.



Валерій ШЕВЧУК


КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ


Невелика розмірно повість Галини Гордасевич «Ноїв ковчег» уперше була надрукована в журналі «Березіль» № 5-6 за 1998 рік і вже тоді звернула мою увагу своєю незвичайністю. І ця незвичайність побачилася не у формальних новаціях із постмодерністичним руйнуванням композиційної структури та закрученістю авторських вихилясів, що не раз робить подібні твори цілком нечитабельними, не в особливій ускладненості задуму чи авторських міркувань, навіть не в особливій вибагливості стильових пошуків, коли твір стає цікавий не так темою і подіями, тут описаними, а самим лише опрацюванням. Всього цього нема, загалом повість проста, невибаглива й написана, можна сказати, традиційно, але це тільки на перший погляд, бо письменниці вдалося з’явити чи витворити оту, може, навіть метафізичну принадливість, коли в життя, описане в художньому творі, беззастережно віриш. Коли твір наповнюється тим, що я назвав би естетичним світлом, яке створює особливий настрій при читанні, бо світ зображено глибоко предметно, образи натуральні, хоча й не йдеться про якусь карколомну історію, акція твориться захоплююче, можливо, через глибоку трагічність свою, а речі, ніби із будня вийняті, набувають трагічності, значимості, я б сказав, піднесеності в авторській заданості.
Час дії  війна, кінець 1943 – початок 1944 року, отже саме та війна, про яку написано сотні книжок, фальшивих і щирих – останній тріумф більшовизму, за який той відчайно хапався та й хапається досі скарлюченими, помертвілими пальцями, той тріумф, як сказав ще в 1641 році у своєму творі «Сонце, що заходить після заходу» наш давній поет Йосип Калимон: «Нікчемна зваба тріумфу не рівня перемозі, бо несе не тільки прославлення своїх подвигів, але й гризоти, ганьбу, тортури і рани». І от, здавалося б, повість на одну із найбільш обридливих тем, вельми натепер збаналізованих, читається без почуття приїлості, а таки як щось свіже, справжнє, і це, можливо, тому, що війна тут не прославляється, а виведено її в образі чорного потопу, а герої й справді мотаються в тому морі на Ноєвому ковчезі. І саме це естетичне й інтелектуальне узагальнення й приносить відчуття новизни, якої так бракувало колишнім і бракує сучасним творам про війну, адже то було змагання, коли потужно зударилися дві чорні, антилюдські сили, два кровожерні хижаки, і хто б не переміг у тій баталії-бойні, посельці-втікачі, що зібралися на рятівному кораблі, не плекають великих надій, бо про добро тут не йдеться. Знаю ще один, навіть потужніший твір, який подібно ставить цю проблему, виносячи її на рівень алегорії – це «Людина, що біжить над прірвою» Івана Багряного, де Людина – образ України, яку хочуть знищити дві залізні потвори, котрі б’ються межи собою у смертельному герці, відтак людина вдається до нелюдських зусиль, винахідливості й витривалості, щоб у тому пеклі зберегтися і вижити.
Але твір Галини Гордасевич ставить цю проблему в іншу площину. Залізні потвори б’ються в авторки майже за лаштунками твору, хоча відлуння того дикого бою долинає й сюди, декого із пасажирів Ноєвого ковчегу він зачепив, а декого ще ні; присутні тут старі, зрілі, молоді та й діти, вони навіть не є однакові етнічно, бо тут не тільки українці, але як у вертепному дійстві інші посельці землі нашої: лях-пан, москалька-пані, циганка, священики, селяни, наймити, колядники, вояки (упісти), але не при виконанні військових функцій, тобто знову-таки, як у вертепі, перед нами різноетнічна Україна, але це не вся Україна, хоча вона, ота натуральна і жива, приходить сюди з колядниками на короткий час, –а лишень та її частка, яка в даний момент стає приреченою на загин, саме цих людей, з одного боку, хочуть знищити німці-нацисти, а з другого – росіяни-комуністи, отже, це корабель не так спасіння, як приречених, хоча спасіння сподіваються усі, образним виявом чого стає святкування Різдва Христового з вигляданням небесної зорі.
Місце дії – священничий дім отця Іларія на Волині – не випадково вибраний авторкою, бо отець Іларій, як і отець Володимир, який прибився до нього з родиною, втікаючи від німецької розправи, не просто священики, а своєрідні, як назвала їх Ольга Кобилянська, «апостоли черні» (до речі, ця книга згадується в повісті), і саме в цьому мета їхнього життя.
Загалом священики в українській літературі, як суспільний стан, описані досить широко в найрізноманітнішому типажі, були серед них люди всілякі, навіть такі, як писав ще Іван Вишенський, що поставлені «від диявола», а були й покликані від Бога. Нагадаю цю фразу із «Книжки» великого полеміста, написаної в 1599-1600 роках: «Ліпше вам без владик і без попів, поставлених від диявола, бути в церкві і православ’я зберігати, аніж із владиками і попами, не від Бога покликаними, бути в церкві і з неї глумитися», – саме на противагу таким священикам полеміст створив свою знамениту апологію ченця. Львівський єпископ Арсеній Желіборський у своєму «Повчанні єрею» від 1632 року також говорив, що священик має бути вибраний Богом: «Це вибрав тебе Бог і братія твоя і поставив тебе пророком поміж людей своїх. Не від себе-бо хтось честь приймає, але званий од Бога», тобто маємо тут постановку тієї ж проблеми священика як «апостола черні». Отже священик своє звання мав прийняти, «щоб не тільки собі користь давати, але і ближнім у виказі духа і сили: діла бо і віру вчиняють». Відтак йому заборонялося бути блазнем і гравцем, соромословцем, буйним, гордим, величавим, гнівливим, ярим, несправедливим, безсоромним, п’яницею, творити бенкетні збірки, бути лихварем, бити вірних, які зогрішили, поручальником, присягальцем, не чинити ловів,  не заколювати тварин, не приймати невчасно їжі і питва і т.д і т.д. – подається після цього довге перечислення, що вимічає численні переступи священиків у тому часі, тобто в цьому середовищі, як вимічає нам’ятка, далеко не всі жили за церковними приписами. Після ж підпорядкування української церкви російській у 1676 році священики не раз ставали слугами російського самодержавства, та й до того можна згадати сумнозвісних доносителів Максима (Методія) Филимоновича та Симеона Адамовича, що зрештою й привело до появи т.зв. казенного священика, що його описав поет Іван Некрашевич у «Сповіді» в кінці ХVІІІ століття, як непомірно віддаленого від свого народу, котрий ніяк зі своїм духовним пастирем порозумітися не може, бо система їхнього мислення різнобіжна. З другого боку, священик-чернець Климентій Зіновієв в другій половині ХVІІ століття своїми віршами уперто навчав людей праведному життю. Зрештою, саме із священичого середовища вийшли письменники пізнішого часу, ХІХ-ХХ століття: Анатоль Свидницький, Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Маркіян Шашкевич, Богдан Лепкий та десятки інших, які ставали будитедями свого народу. До речі, А.Свидницький та І.Нечуй-Левицький, особливо останній, створили немеркнучі образи священиків різного типу, згадати б славнозвісні «Старосвітські батюшки та матушки». Поетику так званих «священицьких гнізд» безподібно вивтворював у своїх оповіданнях Богдан Лепкий, немало про священиків писали Федір Заревич, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Тимотей Бордуляк, Іван Франко, Лесь Мартович тощо. Як бачимо, Галина Гордасевич мала при зображенні своїх героїв-священиків немалу традицію, але пішла тут своїм шляхом: її священики ніби з’єднують побутовий тип з ідеальним. Маємо тут і подібну до Богдана Лепкого поетизацію «священицьких гнізд», коли священик ставав не лише так званим «служителем культу», але й інтелігентом, а як служитель церкви, все-таки наближався до «апостола черні».
Цікавий засіб створити саме такого образа священика писменниця знайшла через опис бібліотеки отця Іларія, яку пізнає дівчинка Інна. Адже відома істина: «Приватна бібліотека – це душа її збирача»:  тут бачимо книжи польські, російські, але ще царські, а також українські, що переконливо свідчить: отець Іларій був людиною при різних режимах законопослушною, але водночас не став, як герой згаданої «Сповіді» Івана Некрашєвича, чужим своєму народові і системі його культури та звичаїв. Блідше описані інші священики: Володимир та Леонід, але вони недаремне тікають саме до отця Іларія – це були люди одного типу, і німці мали підставу переслідувати Володимира за зв’язки з УПА. Таким чином, письменниця тут використала своєрідну поетику дзеркала, коли один тип розглядається в кількох іпостасях. Не дивно відтак, що отці Іларій та Володимир, ризикуючи життям, у вельми непевний час таки вирушають виконувати пастирського обов’язка: поховати загиблих, а в останній маєстатичній сцені святкування Різдва отець Володимир і отець Леонід почували себе винуватими, що їхні парафіяни полишилися без різдвяної служби, але ж у Вербному церква згоріла з усім селом, а отця Володимира попередили, що по місту розклеєно оголошення з його фотокартками, що, мовляв, розшукується небезпечний злочинець і обіцяється нагорода, але відчуття невиконаного обов’язку з обох священослужителів не знімало.
Яскравими і різнопостатними є образи жінок священиків: домовитої матушки Софії та інтелігентної Ірини. Так само цікаві і різноманітні образи дітей, що заселили цей дім, особливо дівчинка Інна з її пробудженням духовного єства і з інтересом до книжок.
Дім отця Іларія – збережений острівець старого укладу в розбурханому морі чорного потопу, саме того, котрий уже порозбивав подібні доми отців Володимира та Леоніда – ось чому саме сюди стікаються ті, що катастрофу перетерпіли. І справді, оглянемо, хто сюди зібрався і хто прибився. Передусім у цей критичний час зібралася розкидана досі родина отця Іларія, бо знову-таки відома істина: навіть в’язень, котрий утік з в’язниці, рушає передусім додому; відповідно хотіли дістатись на час чорного потопу до рідних стін і діти отця Іларія. Зустрічаємо в цьому домі уламка старої царської Росії – Єлизавету Петрівну із славетного роду Шереметьєвих, саме сюди прибився власник села Трощаниці поляк граф Ольшанський, знайшлося і циганеня із розстріляного німцями циганського табору – всі вони в цьому домі однаково гостинно прийняті, і саме тут, в цьому вцілілому острівці тиші, й з’єднуються без жодного антагонізму, адже всі тут однаково, як я вже сказав, приречені.
Чи випадковий саме такий вибір? Мені здається, що ні: адже маємо не лише священиків, що їх планомірно, на рівні геноциду, винищували російські комуністи, а, як бачимо із повісті, й німецькі нацисти так само переслідували церковних служителів, хоча, правду кажучи, за їхньої влади церква знову-таки ожила. Згадаймо сюжет знаменитого колись італійського неореалістичного фільму «Рим – вiдкрите місто», де нацисти так само знищують священика; вони також проповідували атеїзм, як і комуністи, але в м’якших формах – загалом ці ідеології напрочуд до себе подібні. Польський граф пройшов російські концтабори, побувавши на різних ярусах комуністичного пекла, щоб, зрештою, застати вдома руїни свого палацу, а відтак постукався у дім отця Іларія, як жебрак, тобто це ніби образ загинулої Польщі, адже й одежу мусив одягати чужу; можемо сказати: на дорогах цього страшного світу і в чорному потопі загубив своє графство, опустившись до рівня жебрака, який нічого не має із щедрот майнових, а отже певною мірою очистився для наближення до Бога. Так само й російська пані Шереметьєва пройшла десь подібний, хоч і не такий катаклізмний шлях, але й вона опинилася на ласці чужих і живе з їхньої милостині, отже й це – ніби образ загинулої Росії, і вона очистилася до рівня жебрака. Нарешті циганча – образ паразитуючих національних меншин в Україні, які були піддані нацистському геноциду – тут дитина очищається до рівня інших українських дітей і займає біля них своє місце, хоча паразитична натура (щось украсти чи обдурити) залишається в її генах. В такий спосіб авторка й творить систему образів-символів, а всі разом вони – одне, бо знову-таки приречені. Залітає сюди й польська боївка, приходять діти отця Іларія – упісти, всі вони також приречені, хоч деякі, як польські нападники, й агресивні. Всі ж люди, що зібралися в домі, ніби єднаються в Бозі, хоча й залишаються такі різні і колишнім суспільним станом, і етнічним, і світоглядним, однак, разом зі слугами і близькими отця Іларія сідають до різдвяного стола, як одна родина. Саме тоді й засвітилася зірка в небі, а по тому й прийшли колядники.
Сцена ця глибоко символічна. На Ноїв ковчег приречених прийшли представники того народу, який є справжнім господарем цієї землі, яка була, зрештою, й землею цих приречених. «Більшість були зодягнені, – пише письменниця, – просто в кожухи чи свитки, але були серед них ряжені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України. Бо тут була Коза – давній тотем українців, символ родючості і життєрадісності. Був Жид в лапсердаці і з пейсами з клоччя. Був вимазаний Чорт із вилами – уособлення, може, не стільки злої, як пестливої сили. Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення і магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само і вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш зверненням до Бога: «Верни нам, Боже, Україну!» – оце й була та єдина, ще вельми непевна, ниточка надії, яку подавав той ряджений і неряджений народ оцим приреченим на можливе, але таке проблематичне їхнє врятування.
А перед цим з’явлено не менш символічну сцену, коли всі пасажири Ноєвого ковчега сіли за різдвяного стола. Звісна річ, не для бенкету під час чуми, хоч авторка докладно перелічує страви зі столу, з чого бачимо, що не зважаючи на війну, стола накрито багатого, отже це – вечеря-обряд, «а коли й прибилися чужі люди, то їм теж знайшлося місце, і в домі мир, затишок і порядок, і стіл накритий, як заповідано від дідів і прадідів», отже господарі дому-корабля були задоволені, принаймні, духу вони не втратили навіть при такій надтрагічній ситуації. Відтак за столом стало «тихо і щасливо», але й тривожно, навіть любовні нитки поплелися. І кожен поринув у себе, думаючи про речі власні, часом поринаючи і в закручений світ таких думок, в яких «хіба Господь в змозі розібратися». А передусім усі ці люди з’єдналися в Різдві, яке попри всі складнощі життя є народженням надії на життя, а не звіщенням смерті, котра ярилася і бушувала навколо.
Ось яку повість написала Галина Гордасевич. Твір наповнений яскравою реалікою, імпресіоністичними пасажами, тут багато повітря, настроєвих гам, а водночас повість сповнена і тим високим трагізмом, який звеличує і піднімає людські душі. Саме в цьому я й бачу незвичайність цього твору в сучасному літературному процесі і не помилюся, коли назву його серед кращого, що з’явилося в останньому часі.
Не дивно також, що повість з’явилася саме наприкінці століття, ба й тисячоліття. Авторці вдалося на вузькій площині збудувати  універсальну картину двадцятого століття, принаймні, його середини, з невитравними й болючими катаклізмами, а це, згодьмося, немало. Ніде художнє чуття не зрадило письменницю, немає тут ані пережимів, ані  недотяжок, а все укладено в струнку систему художню й естетично-мислительну. Не знайти тут й ідеологічного запаморочення, тобто авторської нестриманості, і саме епічний спокій та виваженість твору й залишає від нього найкращі враження.

                           



Обновлен 04 мая 2012. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником