Галина Гордасевич "СОЛО ДЛЯ ДІВОЧОГО ГОЛОСУ"

 

Галина Гордасевич "СОЛО ДЛЯ ДІВОЧОГО ГОЛОСУ"

Автобіографічний роман



Галина Гордасевич

 

Соло для дівочого голосу

Автобіографічний роман


Частина перша

ВОЛЯ

Уже давно десь із двадцять років тому я звернула на це увагу, а почалося воно ж ще раніше, – мені сняться лише чотири сни. Щось інше дуже рідко, а все лише ці чотири сни в різних варіантах.
Перший: я запізнююсь на поїзд. То бігаю по якійсь невідомій  станції в пошуках каси, де продаються квитки, чи шукаю платформи, з якої ведеться посадка, і все не можу знайти; або забула годину від’їзду і тепер біжу на станцію; або відстала в дорозі і, не чуючи під собою ніг, доганяю поїзд.
У житті такого зі мною ще ні разу не траплялося.
Другий сон: якийсь багатоповерховий будинок і мені треба піднятися нагору або, навпаки, спуститися, але сходів нема, доводиться пробиратись по якихось вузеньких жердинах, протискуватися у щілини. Серце стискує страх: ось зараз зірвусь і впаду або застрягну в щілині.
Насправді я в такому будинку ніколи не була.
А то ще сниться війна. Інколи звичайна, яких наша планета пережила вже тисячі, а іноді й космічна: дивлюся на небо і бачу якісь дивні літальні апарати. І я знаю, що це летять космічні кораблі з якимись істотами, і вже наперед відомо, що вони мають за мету знищити Землю. Або просто війна, якийсь натовп, і я в тому натовпі, і  нас ось-ось мають розстріляти.
Війну я пам’ятаю добре, але в тих місцях, де ми жили під час війни (це було в Рівненській області), нічого такого страшного не було. І зайняли німці містечко Дібровицю без бою, і залишили село Городець, де ми вже на той час жили, без бою, ото тільки потім ночами літали бомбити залізничну лінію Сарни-Ковель, а ми жили в кількох кілометрах від неї та ще й за нашим городом текла вузенька річечка точно в тому напрямку, що й залізниця. Ніяк ми не могли второпати, чого це німці так повадилися щоночі бомбити наші городи понад річкою. Напевно в темряві пілоти літаків плутали блиск поверхні ріки з залізничною колією і скидали бомби на нас. І тому досі не можу чути без остраху гудіння літаків у небі. Але щоб я бодай бачила вбитих людей – цього не було.
А найбільше не люблю, коли мені сниться, що я потрапила в табір. Отой самий, що зараз вживається з прикипілим до нього прикметником «сталінський» та ще у множині – «сталінські табори». Такий розпач тоді сповнює душу: ну як я могла допустити таке, як я могла зробити щось, за що мене посадили! Он і останнього разу, кілька днів тому: все довкола бачиться якось невиразно, а почуття відчаю таке ж різке. «Слухайте, – кричу я людям, які мене оточують, – слухайте, ви мені снитеся, чи це правда?» Обличчя теж невиразні, якісь безликі обличчя, а проте ясно бачу, як вони глузливо сміються. «Ну, все, – думаю, – коли сміються, значить, правда». І прокидаюсь.
Звідки цей сон?
Жило собі на світі таке зелене і наївне, аж дурне дівча. Виховане на старих романах і класичній поезії, сповнене якихось туманних мрій і абсолютно не пристосоване до життя. Найбільше воно  любило ходити в ліс, там блукати, уявляти себе Мавкою, зітхати за Лукашем (правда, його звали інакше). Ну, і, звичайно, пробувало складати вірші, які нізащо на світі нікому б не показало. Але коли ти живеш в гуртожитку, де в кімнатах до десяти чоловік, то хіба там можуть бути якісь таємниці? Навіть коли ти ці клаптику паперу з віршами ховаєш в свою фанерну валізку, все одно їх не читає лише той, хто не хоче. Всі знають, в кого ти закохана, всі знають, що ти пишеш вірші.
І раптом...
Одного березневого ранку вулицею йшли кілька молодесеньких дівчат і їх перепинила якась жінка. «Дівчино, – звернулась вона до однієї, отієї найнаївнішої, найдурнішої, – можна вас на хвилинку?» – Слухаю вас, – дещо здивовано відповіла та. «Ви вчора були в магазині біля базару?» – Була. – «Ви стояли  в черзі за мною і витягнули в мене гаманець. Віддайте!» – Ви що? – остаточно розгубилась ота наївна і злякано озирнулась на подруг, чи вони чують цю розмову. – Не брала я вашого гаманця! – «Ні, взяли! Товаришу міліціонере, – а міліціонер вже тут напохваті, – арештуйте цю особу, вона в мене гаманець вкрала!»
– Ну й дурна, – просвітила мене через кілька місяців моя нова подруга, коли я вже потрапила в той табір, що «сталінський» і намагалась пояснити їй трагедію, яка зі мною трапилася, випадком: мовляв, випадково якась жінка подумала, що це я в неї витягнула  гаманця. – Ніякого випадку не було. І ніхто в неї ніякого гаманця не крав. Це все було підстроєно, щоб була причина тебе затримати.
І це ще я залишалась такою дурною після кількох місяців слідства, після того, як дізналася, що за мною вже два роки велося  стеження, навіть прізвище свого «ангела-охоронця» дізналася: Москальов. Правда, бачити мені його так і не довелося, але чомусь здалося, що він має бути рудий і веснянкуватий. І як же, виходить, стежили, коли навіть знали, де і коли ти в який магазин заходиш. Зрештою, цей свій останній похід я дуже ясно пам’ятаю  і зараз, хоча минуло вже майже півстоліття. Зайшла я, постояла кілька хвилин: з одного боку, страшенно кортіло купити цукерок, але, з другого, до стипендії залишалося ще кілька днів, а грошей в мене було лише на те, щоб раз у день поїсти в нашій студентській їдальні. Сказав би хто мені, що вже завтра буду на державному утриманні, купила б я на ті всі гроші цукерок і мала б потім що згадувати. Але отой, що слідкував за мною в магазині, промовчав, як мовчать всі ангели-охоронці (і для чого їх Бог до людей приставляє, коли вони все одно не здатні оберегти?). Так що я зітхнула, повернулась і вийшла. Чи стояла я в черзі за тією жінкою? Хіба запам’ятаєш кожного, за ким стаєш у чергу? Тим більше, як же я могла запам’ятати її обличчя, якщо я стояла за нею? І вже зовсім дивно, як вона наступного дня на вулиці могла впізнати людину, яка напередодні стояла в неї за спиною? Але це тепер я вже така мудра, а тоді ж, повторюю, я була далеко не такою.

* * *
До цієї повісті я йшла дуже довго. Перші задуми в мене виникли  років тридцять тому, коли я почала всерйоз писати щось прозою  і мені те «щось» почали друкувати. Отоді й спало мені на думку написати невелику, дуже сентиментальну повість з дещо задовгою назвою «Повість про перше кохання, якого не було». Дія повісті відбувалася в таборі, головною героїнею була молодесенька дівчина, яка туди потрапила, а головним героєм – тільки трішки старший хлопець, який у тому таборі був наглядачем. Спочатку вони дивляться один на одного вороже, потім з деяким зацікавленням і здивуванням, які переходять в складніше почуття, а потім... А потім відповідні органи дізнаються про це, – хоч там ще не було про що дізнаватися, – і його забирають із зони, переводять на іншу роботу. От і вся історія.
Але то вже була друга половина 60-х років, таку повість мені в жодному разі не опублікували б, а я тоді заробляла на шматок хліба роботою, яка не мала нічого спільного з літературою, вчилась заочно в московському вузі, виховувала сина, сама робила всю домашню роботу, та ще й треба було читати, що пишуть твої колеги, – словом, для писання залишалося дуже мало часу. Тому вже з тих задумів, які в мене були, я мусила передусім вибирати такі, які можна було б опублікувати.
Але ідею я не забувала, і вдруге вона повернулась до мене в середині 80-х років. Тепер в цієї повісті мав бути заголовок «Зошит в обкладинці кольору надії», а композиція дещо складніша. Ніби я, автор, знайшла серед макулатури товстий списаний зошит, який привернув мою увагу яскраво-зеленою обкладинкою (як відомо, зелений колір вважається символом надії). І виявляється, що цей зошит – то рукопис повісті якоїсь невідомої жінки. Навіть не просто повість, бо там мали чергуватися художні сцени з роздумами тієї жінки, яка вагалась, чи зможе вона все зобразити, як слід, і з моїми зауваженнями і роздумами як читача. І хоч на той час я вже давно закінчила інститут, і син мій вже виріс, і навіть я вже змогла перейти на так званий творчий хліб, але далі двох сторінок справа не пішла. Мені не раз доводилося чути поради людей,  далеких від літературної праці: «Ну, як це нема часу на писання? На те, щоб написати одну сторінку, щодня можна півгодинки увірвати. А за рік вийде ціла солідна книжка в триста шістдесят сторінок». Та ні, не вийде книжка з окремих сторінок, написаних щодня! Не знаю, як це в інших письменників, а мені півгодини треба лише для того, щоб зосередитись і почати писати. Потім ще десь приблизно три години я пишу, а тоді ще яких-небудь півгодини треба,  щоб довести до кінця епізод. Бо коли ти наступного дня сядеш писати, в тебе вже можуть бути зовсім інші думки, ти можеш забути, що хотіла сказати напередодні, нарешті, скорше всього, в тебе буде зовсім інший настрій, а це неминуче позначиться на тому, що і як ти пишеш. Ну, як би виглядала музична п’єса, розпочата, скажімо, в до-мажорі, а десь в половині такту переведена в який-небудь сі-мінор? Професійний музикант це відразу б помітив, а рядовий слухач, може, і не зрозумів би, в чому річ, але просто відчув би: щось воно не так. Отож, я можу сісти писати лише тоді, коли знаю, що в мене є близько чотирьох годин вільного часу. Більше того, я мушу бути певна, що такі чотири години будуть в мене і завтра, і післязавтра, бо не можу повертатися до початого після великої перерви. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що за той час я підросла, порозумнішала, мені те написане здається примітивним і нецікавим. Через те я й не переписую своїх старих речей, мені це нецікаво робити, – такими примітивними видаються не лише форма, а й думки. Ні, писати я мушу «за одним присідом», тому майже всі мої повісті, – зрештою, всі вони невеликі за обсягом, – написані або під час відпустки, яку я проводила вдома, або під час перебування в лікарні.
Зрештою, повертаюсь до моєї повісті. Не пам’ятаю, що мені завадило дописати її до кінця. Адже почалася перебудова, з’явилися «Діти Арбату» Рибакова, а за ними наче міх прорвало: так і посипалися і повісті, і вірші, і оповідання, а найбільше спогади. Спогади репресованих, їхніх родичів, їхніх знайомих, – це було перше, що мене стримувало. Дуже не люблю бути в натовпі. Коли всі біжать в одному напрямку, я, може, й не кинуся бігти в протилежному, але постараюся триматися осторонь. Коли всі щось одностайно кричать, я краще промовчу. А вже коли всі одностайно на когось нападають, хай це буде тисячу разів справедливо, мені хочеться взяти його під захист. Отож, коли всі, один поперед одного, почали розповідати про пережиті страждання, виливати той біль, який тамувався не роками – десятиліттями, мій норовистий характер не дозволив мені вплітати і свій голос в той хор, вимагати і для себе уваги. Тим більше, що нічого такого страшного я не бачила. Мене не били, не катували, не знущались, не тримали в темних підвалах. Мене годували краще, ніж я їла на волі, і систематично водили в лазню, чого я собі на волі не могла дозволити. І зони, в яких мені доводилося жити, були майже такі, як території сучасних піонерських таборів. І наглядачі та всяке інше начальство були люди як люди: ні над ким не знущались, нікого не били, ну, вимовляли оте сакраментальне: «Шаг вправо, шаг влево считается побегом, стреляют без предупреждения», – але не доводилося мені бути свідком того, щоб ця формула проводилася в життя. Отож, мені просто соромно було брати участь в розмові людей, які пережили і перебачили незрівнянно більше, ніж я.
Але час минав, і я помітила тенденцію, яка мене насторожила. Я спробувала про це сказати в рецензії на нові оповідання А. Дімарова, але, мабуть, сказала не досить чітко, бо дочекалася обуреної репліки і звинувачення в тому, що я... захищаю сталінізм. Та ні ж, ні і ще раз ні! Мене просто насторожує тенденція концентрувати увагу на тих фізичних і душевних тортурах, яким піддавались жертви сталінізму і робити винними в цьому окремих слідчих чи наглядачів, які це чинили. Бо ж виходить, що вина, – бодай якась її частина, – переноситься з системи на рядових працівників цієї системи.  Бо виходить, що якби ці рядові працівники були порядними людьми, не фабрикували процеси, не вибивали фальшиві свідчення, не знущалися над людьми, то й при існуючій системі могли б бути правда і справедливість.
Не могли вони бути! Ніяк не могли! Бо то була система, при якій підлість була возведена в ранг державної заслуги, коли маси людей були доведені до того, що чорне вважали білим, коли життя людини втратило будь-яку цінність, бо найбільшою доблестю вважалося без хвилини вагання віддати своє життя за ідею комунізму, а отже, тим більше, чого було вагатися, коли йшлося про життя людини, яку назвали ворогом. Це найстрашніший спадок сталінізму, який ми ще довго і тяжко будемо виполювати з наших душ: жорстокість, обезцінення людського життя, нетерпимість до кожного, хто посміє хоч в чомусь бути не такий, як ми. І коли я зараз чую непримиренні  заклики судити тих, хто винен в репресіях, я думаю: кого судити? Мертвих? Може, ще й могили їх розкопати і кістки повісити на шибеницях? Робили вже таке в ті часи, які ми тепер називаємо похмурим середньовіччям. Тих, хто ще живий?  Для чого, який в цьому сенс? Щоб інші боялися? То в чому ж тоді ми відрізняємося від них, якщо всі свої надії покладаємо на страх? От, мовляв, налякаємо потенційних диктаторів і тоді всі будемо жити мирно і щасливо. Але кого ж конкретно будемо судити? Тих, що віддавали накази? А ті, що їх виконували, хіба вони невинні? Адже ж бачили, що чинять неправедне діло, чому ж не відмовились? Бо своє життя дорожче? Але це не виправдання. А оті сотні тисяч, які ходили по вулицях міст з плакатами «Смерть собакам-предателям!» – вони хіба не винні? Ах, вони не знали, що всі звинувачення сфабриковані? Тим більше, якщо не знали суті справи, то чого вимагали смерті? Їх змушували? Змусити можна одного, п’ять, десять, але як можна змусити сотні тисяч, якби вони самі цього не схотіли? В одній театральній виставі був такий епізод. На сцену виходив чоловік, розводив руками і розгублено говорив: «Що я можу один зробити?» Потім виходив другий і говорив те саме, далі третій, четвертий, і ось уже вся сцена була заповнена людьми, які в унісон повторювали: «Що я можу один зробити?» Боюсь, що коли зараз починати судити, то навіть декого з тих, хто став жертвою репресій, довелося б ще раз судити, наприклад,  за неправдиві свідчення (те, що вони здобуті обманом або насильством, може бути пом’якшувальною обставиною, але не виправданням). Винні всі. Хтось фабрикував справу, хтось виконував присуд, хтось доносив, хтось не заступився, а хтось ще раніше воював за цю систему, будував її, захищав її. Система змогла стати саме такою, бо люди були саме такі, – це найголовніше, що ми повинні усвідомити. І якщо ми хочемо, щоб минуле не повторилося, ми повинні не  допустити, щоб людськими душами, – і нашими теж, – оволодів темний дух сліпої покори, нетерпимості до інакомислячих, непошана до людського життя.
Розумію, для нас усіх було б значно комфортніше, якби ми знайшли конкретних винуватців, покарали їх і далі жили б зі спокійною совістю. Мене навіть можуть звинуватити в тому, що я, розкладаючи вину на всіх, тим самим захищаю справжніх злочинців. Але я переконана, – і ніхто мене не переконає в протилежному, – що поки ми всі не усвідомимо спільну вину за те, що було, не може бути гарантії, що воно не повториться. Як це не парадоксально, страх міг стримувати людей від боротьби зі злом, але ніколи не стримував від зла. Ще не встигли охолонути останки розтерзаного натовпом Лжедимитрія I, як уже на зміну йому з’явився Лжедимитрій II.
І тепер я зрозуміла, що повинна написати. Бо я не бачила всіх тих жахів, до яких ви вже звикли, читаючи інших авторів, але все одно, все, що було зі мною, – це страшно. Якщо мені вдасться вас в цьому переконати, значить, моя праця не була марною. Я буду писати правду, правду і саму лише правду. От лише... Я не буду називати справжніх імен деяких людей. По-перше, чимало імен я вже просто забула, а воно буде якось несправедливо: одних людей називати справжніми іменами, а інших – вигаданими. Взагалі, читаючи зараз спогади різних авторів, я не раз дивуюся: і як оті автори так точно пам’ятають не лише імена своїх товаришів по нещастю, а й довгі розмови, які велися ще в 30-х роках (ну, взяти хоча б Лева Розгона), і навіть номери таборів чи щось подібне? Коли я намагаюся згадати все, що було зі мною, то виходить щось схоже на фотоплівку з засвіченими кадрами: одну сцену бачу так, наче це щойно було зі мною, в усіх деталях, а потім йде темний проміжок, і знову чіткий кадр. Буду розповідати так, як пам’ятаю, відверто признаючись, коли щось забула. Але друга, – і найголовніша, – причина, чому я не хочу називати імен: я не хочу нікому робити ніякого зла. Навіть тим, хто мені свого часу робив зло. Тим більше не хотіла б зробити зла ненароком.
Правда, тут я потрапила в складну ситуацію: є у моєму  житті один епізод, який ніяк не можна обминути, бо він дуже багато важить в усьому, що зі мною було. Але якщо я уточню, де це було зі мною, то не так складно буде встановити, про кого я веду мову. Ну, може, не тепер, але через якийсь час котрийсь  з літературознавців, що спеціалізується по третьорядних літераторах, пориється в архівах і опублікує список імен, а я не хочу, щоб про це знали навіть онуки чи правнуки тих людей. Не хочу та й годі, бо ці люди теж були жертвою системи. Які люди? Молодесенькі дівчатка, які щойно з-під маминого крила, у яких попереду ще перше кохання, і перші випробування, і все життя. Ах, юність! Прекрасна юність, символ чистоти, незайманості, правдивості, щирості! Це дорослі бувають жорстокими, це вони вміють брехати, це вони здатні на підлість – таке життя, воно більше вчить злому, ніж доброму. Але юність?! Це горді мрії, це чиста віра, це широко розплющені очі, в яких не сховається брехня.
Нас було тридцять дівчат, – одна з п’яти (чи чотирьох?) груп на курсі. Всі однакові – не дуже шикарно одягнені, найчастіше голодні, кожна зі своїми секретами, всі з одним клопотом: як би витягнути на стипендію (тоді стипендію отримували всі, хто складе за семестр екзамени без трійок). Межи мною і всіма останніми була лише одна різниця: я не була комсомолкою. Коли приходила класний керівник і говорила: «Зараз ми проведемо комсомольські збори», – я вже знала, що мені треба встати і вийти.
Так от, усі ті юні, ніжні, чисті дівчатка, – усі, без винятку, бо ж про це говорилося не з кожною зокрема, а на комсомольських зборах з усіма разом, – були агентами МДБ і шпигували  за мною. Запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, на якому моєю рукою було щось написане, і віддавали класному керівникові, а вона вже передавала далі. Думаєте, вони не знали, для чого це робиться? Знали. І все ж робили. Може, в них були причини ненавидіти мене і вони хотіли мені відомстити? Нічого подібного! Я ні в кого не відбивала кавалерів, бо була «смертельно» закохана в одного хлопця та й до того вважала себе надто негарною, щоб кокетувати з хлопцями. Навпаки, я була дуже в пригоді всім своїм однокурсницям, бо хто  б не схопив двійку, – від фізики до співів, – як відразу бігли до мене, і вже я сиділа, скільки треба, пояснювала всоте теорему  про подібні трикутники чи закон Ома, поки двійку не було виправлено. А перед сесією проводила заняття з цілою групою; а під час контрольної мало не для половини групи вирішувала задачі чи писала твори. І при тому нітрохи не задавалася. А чого мені було задаватися, коли ввечері на танцях всі дівчата безтурботно кружляли в обіймах хлопців, а я сумно поглядала з кутка, бо зовсім не вміла танцювати. Так що задаватись мені було нічого, кожному своє.
Але що змушувало мою однокурсницю, на яку я стільки зусиль потратила, щоб укласти в її гарненьку головку, де були самі хлопці, хоч трішки знань з фізики, – що змусило її донести на мене, що я сказала: «Ой, скільки, виявляється, на світі, Бендер!»   Я, дійсно, сказала цю фразу, коли на уроці географії з’ясувалося, що в Індії є міста Бендер-Шах, Бендер-Шахпур, Бендер-Туман,  Бендер-Абас. Скажіть: яку кашу треба в голові мати, щоб у цій фразі знайти щось таке, що загрожує існуванню Радянської держави? І щоб донести про це відповідним органам, а потім знову  дивитися на тебе ясними очима і бігати за допомогою? Або підібрати шматок паперу, в якому я щось набазграла, якесь суцільне безглуздя, бо викладачка історії чомусь раптом скомандувала, щоб ми законспектували лекцію, мовляв, ви цього в підручнику не прочитаєте. А мені й не треба було читати, я тоді мала чудову пам’ять, мені досить було раз прослухати. Отож, я сиділа, слухала і так собі, напоказ щось писала: то писала слово навпаки, то робила гібрид з кількох слів, то просто збіг літер без усякого сенсу. Потім цей аркуш фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності. І другий аркуш, де я намагалась перемалювати картинку з підручника історії. Справа в тому, що маючи найрізнобічніші здібності, від математики до літератури, я абсолютно не вмію малювати. А в педучилищі малювання було обов’язковою дисципліною, і одного разу викладач загадав нам намалювати жанрову картину. Що мені було робити? Просити  когось допомогти? Мабуть, у нашій групі не було нікого з чітко вираженими здібностями до малювання. А, може, просто я була занадто соромливою, щоб у когось щось просити. Зрештою, і зараз для мене найбільша мука – це коли треба до когось звертатися з якимсь проханням. Я так намагаюся цього уникнути. Бо коли вже без цього ніяк не можна, а мені ще й відмовлять, то я кілька днів ходжу хвора.
Словом, сиділа я, ламала голову, що мені робити, і гортала підручники. І звернула увагу на ілюстрацію в підручнику історії, підписану: «В.І.Ленін на випробуванні першого електроплуга». Тут було мало деталей, переважали чіткі геометричні форми, і я подумала, що це, мабуть, мені вдасться скопіювати. Скопіювала включно до підпису, потім подивилась критично і переконалася, що мій Ленін не дуже схожий на того, що в підручнику. Я подумала ще, стерла підпис і написала дещо інакше: «Випробування першого електроплуга».
Ах, наївне дівча! Я ж тоді нічого не знала, що існує така річ, як кримінальна експертиза, яка може прочитати навіть те, що  ретельно стерте. Отож, мій малюнок, який, в крайньому разі, заслуговував незадовільної оцінки (тільки ж чи я винна, що в мене нема здібностей до малювання?), потім фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності, бо криміналістична експертиза незаперечно довела, що там спочатку було написано «В.І.Ленін», отже, це дискредитація вождя світового пролетаріату.
«Що за ідіотизм? – скаже хтось. – Такого не могло бути!» Було, шановні, було, я вам розповідаю не якусь почуту історію, я вам розповідаю свою історію, а я поклялася говорити лише правду. І якщо вам більше шістдесяти років або ви були членом комуністичної партії і все ж сказали: «Що за ідіотизм!» – то я записую в свій актив першу перемогу. Але ви швидко опам’ятовуєтесь і додаєте: «Не може бути, щоб тільки за це посадили. Там мусило ще щось бути». Маєте рацію, там було ще чимало чого, але я про все розкажу в свій час.
А тепер скажіть мені щиро: ви вважаєте нормальним, коли тридцять шістнадцятилітніх дівчаток за завданням органів державної безпеки протягом цілого навчального року шпигують за своєю подружкою, навіть нічого не знаючи, що ж таке вона вчинила? І в жодної з них не вистачило відваги відмовитись, сказати, що це підло – бути шпигуном. Як же це може бути підло, коли Павлик Морозов доніс на рідного батька і став національним героєм? І в жодної з них не вистачило бодай співчуття до мене, щоб попередити про небезпеку. Хоча ні, в одної вистачило. Правда, так відверто про все вона не сказала. Вона лише запросила мене до себе в гості і в розмові, між іншим, сказала: «Галю, я тобі раджу – будь дуже обережна». Я трохи здивувалась цим словам, але настільки була наївна і безпечна, що навіть не перепитала її: «Що ти маєш на увазі?» Цікаво, сказала б вона мені правду? Бо я зрозуміла її попередження, коли вже було пізно. Зрештою, якою б я обережною  не була, це нічого не змінило б. Моя доля вже була вирішена. Як там писала вогняна рука на стіні палацу Навуходоносора: «Мане,  текел, фарес». А древні греки вважали, що коли мойра виймає жереб,  на якому написана доля людини, то вже навіть боги безсилі  щось змінити.
Але я пам’ятаю тебе, Оксано, єдину серед усіх, в душі якої збереглися людські цінності: честь, совість, порядність,  співчуття. Оксана – це її справжнє ім’я, і я думаю, що його можна назвати.
З одного боку, як бачите, неможливо розповідати про мою  долю, оминувши всю ту історію з тотальним шпигунством. А з другого, я вже сказала, мені зовсім не хочеться завдавати зла людям, яких я вважаю жертвами системи. Так от, я знайшла вихід з цієї патової  ситуації. Я вчилась в двох педучилищах – в Острозі і в Костополі, а оте шпигування за мною було тільки в одному. Я знаю, в якому, але не скажу. Так що, любі мої подруги, живіть спокійно, я вас простила. Головне, щоб ви самі усвідомили, що то був ганебний період вашого життя. А якщо ви навчите своїх дітей і внуків, що бути донощиками – це підло, то взагалі ми можемо надіятися, що в майбутньому ніколи не повториться те, що минуло.
Ну, а тепер починаємо мою історію!
Але з чого починати? З того березневого дня, коли до мене на вулиці підійшла незнайома жінка і сказала: «Ви в мене витягнули гаманець?» Але ж це був початок лише нового періоду моєї історії, а почалася вона значно раніше.
Може, з того дня, коли я приїхала в прекрасне старовинне містечко Остріг і вступила вчитися в педучилище? Бо саме там я потрапила в зону уваги наших всевидящих органів безпеки. Але ж не одна я вступила в той рік, нас було принаймні сотні півтори, чому ж саме я привернула увагу?
Значить, треба відступити ще на чотири роки в минуле, в той літній день 1946 року, коли в наш дім прийшли енкаведисти, зробили обшук (дуже недбалий, слід визнати, бо в нашій маленькій домашній бібліотеці була жахлива антирадянщина: «Божки» Винниченка  і «Марія» Самчука, а вони їх не помітили) і сказали батькові: «Собирайтесь, вы пойдете с нами!» Я тоді ще не передчувала, що знову побачу батька рівно через 20 років і, тим більше, не знала, що в той день я, одинадцятилітня дитина, вже автоматично підпала під дію карного кодексу, вже стала «ЧСИР» (що, як тепер кожному відомо, розшифровується як «член семьи изменника родины»). Правда, на той час ця абревіатура уже вийшла, здається, з ужитку. Абревіатура, але не саме поняття. Якщо твого батька посадили, то тим самим автоматично, – незалежно від віку, – ти ставав підозрілою особою. Ось чому наші доблесні чекісти з півтораста першокурсників Острозького педучилища звернули увагу саме на Галину Гордасевич.
Але, мабуть, треба трохи розказати про себе, – наскільки це взагалі можливо: абсолютно щиро і об’єктивно розповісти всьому світові про себе, – щоб стали зрозумілими деякі нюанси ситуації, яка склалася довкола мене. Бо там чимало залежало від особливостей  мого характеру і поведінки, а характер – він формувався з найранішого дитинства, мабуть, з самого народження. Видно, з того і доведеться починати.
Отже, народилася я 31 березня 1935 року в Крем’янці на Тернопільщині. Мабуть, не можна вибрати кращого місця для народження, це як на мій смак. Крем’янецькі гори, покриті лісом і каменями-валунами, глибока долина межи ними, а в тій долині містечко,  невелике, з мало збереженою давньою архітектурою, з засміченою сухою канавою на місці легендарної річки Ірви, а проте саме повітря там насичене історією. Може, цьому виною кладовища: Туніки, П’ятницьке, польське, жидівське, на місці яких ще не догадалися збудувати стадіони чи танцмайданчики (хоча на місці розстрілів фашистами місцевої інтелігенції таки збудували трамплін для тренування лижників).
А скільки там лип, скільки білих лілей – голова паморочиться від пахощів! Зрештою, побачила я всю цю красу лише через півстоліття, бо що я народилася в Крем’янці – це було певною мірою випадковістю. Там учились мої батьки: батько, Леонід Гордасевич,  в духовній семінарії, а мама, Олена Хомчуківна, в учительській. В 1934 році вони обоє закінчили навчання, побралися і мали клопіт, що робити далі. Справа в тому, що батько вступив на теологічний факультет Варшавського університету, але при тому мамі не було куди дітися. В панській Польщі їй, українці, не дозволили працювати вчителькою за здобутим фахом. Вона рано залишилась  сиротою, мала незалежний, а коли по правді, то й нелегкий характер і не могла вжитись ні в батька, де порядкувала мачуха, ні в свекрухи, яка вважала, що її син міг би оженитися не з дяковою донькою без приданого, а з якою-небудь заможною попівною. Отож, мама так тинялася від одного дому до другого, поки її не забрала до себе давня подруга її мами. (Бо дуже давно, ще під час Першої світової війни, мої дід і баба приїхали в Крем’янець, де баба викладала в школі, а дід був інспектором народних училищ. І хоч з того часу минуло більше 10 років, проте друзі, як бачимо, тоді були вірнішими!) Так і трапилося, що я народилась у Крем’янці.
Тепер трохи про моїх батьків.
Слід визнати, що мій батько був байдужий до мистецтва. Він спав у кіно, його не цікавили ні живопис, ні музика, він за все своє життя не прочитав жодної художньої книжки. Навіть коли вийшла «Колима» Івана Іванова і я йому послала, бо ж він був саме там і саме в той час, то, може, впізнав би як не себе, то знайомих, він написав мені: «В мене нема часу для читання, мама прочитала, каже, що все правильно написано». Але – це коли йшлося про мистецтво, яке не має відношення до релігії. Зате мій батько чудово розбирався в іконах, міг без кінця репетирувати з хором (хоч це і не входило в його обов’язки), знав мало не напам’ять Святе Письмо. Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки  заливалися сльозами. А ще мій батько зовсім не цікавився політикою. Найголовніше в його житті – це було виконання священицьких обов’язків, час і сили, які залишались від цього, віддавав сім’ї (воно ж було село, майже натуральне господарство, коли сам ореш, сієш, збираєш, молотиш, везеш у млин молоти, закопуєш на зиму в копці картоплю, привозиш з лісу дрова). Словом, для політики в нього не було ні часу, ні інтересу. Але це не означає, що політика не цікавилась моїм батьком.
Це гірко і смішно, як мій аполітичний батько не давав спокійно жити всім владам, при яких йому довелося жити!
Спочатку панська Польща. «Пан ксьондз займує сєн українізациєн».  Це тільки тому, що батько розмовляв з парафіянами навіть не літературною українською мовою, а тим поліським діалектом, яким розмовляють на межі України і Білорусі. А якою ж мовою мав розмовляти православний священик? Українізація та й українізація... Спочатку батька переводили з місця на місце, бо жоден староста не хотів мати в себе таку небезпечну особу. Нарешті, батьком зацікавився високий польський достойник, той самий, чиїми стараннями був збудований найстрашніший в Польщі концтабір Береза  Картузька. І якби не Друга світова війна, то не минути б моєму батькові тієї Берези.
Потім прийшли, як у нас казали, «перші совєти». І їм здалося, що для атеїстичної пропаганди було б дуже добре, якби якийсь священик привселюдно відрікся від свого сану і оголосив, що «Бога нет!» Точніше, не якийсь, а такий, кого люди шанують, щоб на них це справило належне враження. А хто ж на всю округу користувався більшим авторитетом, як мій батько: не п’є, не палить, зразковий сім’янин, так гарно править службу, не торгується за треби. Як почали батька викликати в якусь організацію і умовляти відріктися сану! Не знаю, як вона називалася, та установа, в моїй дитячій пам’яті чомусь застрягло слово «сам-отдел». Намагаючись знайти в тому якийсь сенс, я переробила її на «в самом деле». Бо іноді мама змушувала батька брати мене з собою в наївній вірі, що коли він буде з дитиною, то його не посміють арештувати. Мабуть би, ще й як посміли, але знову почалася війна, і «перші совєти» тікали з Дібровиці, де ми на той час жили, так швидко, що німці лише через три дні увійшли.
Соловки минули мого батька так само, як Береза Картузька. Потім були німці. Не знаю, як було скрізь, я говоритиму лише про Дібровицю та й то так, як мені запам’яталося. А запам’яталося мені, що німці спочатку вели себе досить пристойно, тільки зселили всіх євреїв в один квартал, звідки вони, зрештою, могли вільно виходити. Лише через кілька місяців усіх євреїв почали кудись вивозити, скоро стало відомо, що їх вивезли в ліс і там розстріляли. Потім почали вивозити молодих дівчат і хлопців на роботу в Німеччину. І лише вже коли почався партизанський рух, – а в наших місцях були і українські партизани, і польські, і совєтські, – коли німців почали вбивати, тоді і почали стріляти, палити, захоплювати заложників, яких знищували при першому ж замаху на життя окупанта. І вже мали мого батька арештувати, а звідти б він, розуміється, живим не вийшов би. Врятувало його те, що в той день його не було вдома, а коли ввечері він повертався, його перестріли дівчата з хору і попередили: «Батюшка, не показуйтеся в місті, вас уб’ють». Батько залишився десь на хуторах, потім з міста вивели маму з двома малими дітьми, і вже ми до кінця окупації переховувались по глухих селах. Так було з німцями.
А потім прийшли «другі совєти» і знову звернули увагу на батька, правда, вже в іншому напрямку. «Батюшка, – запитали його, – ви проти радянської влади?» Ну, мабуть, лише божевільний відповів би ствердно на таке питання. «Ну, а якщо ви підтримуєте радянську владу, то повинні допомогти нам боротися з бандерівцями. До вас приходять люди сповідатися, ви повинні в них все випитувати і потім доповідати нам». Що було робити моєму батькові? Що робити таке він не міг – це ясно. Він міг погодитися, але потім не говорити правду: мовляв, нічого такого люди мені не кажуть. Він вибрав третє і просто відмовився, заявивши: «Приймаючи священицький сан, я складав присягу свято берегти тайну сповіді. Про це я можу сказати лише Богові на Страшному Суді». Він сказав це, знаючи, що цим самим підписує собі вирок, залишаючи жінку і двоє дітей без усяких засобів до існування. Як вже я згадувала, його арештували на початку літа 1946 року і за статтею 54-I-а засудили на 10 років таборів (54-I-а означає зраду батьківщини). З того 8 років він відбув, при чому в найстрашніших місцях: Братськ, Тайшет, Анчарлаг, нарешті, зловісні золоті копальні Колими. Чудом залишився живий, після звільнення ще 15 років працював там же, в Берельосі, на автобазі, поки заробив собі пенсію і зібрав досить грошей, щоб купити дім на Україні. Більше, здається, ніякі органи ним не цікавились, хоча він брав активну участь у релігійному житті Черкас, керував церковним хором, підмінював священиків, а в останні роки, коли почали відкриватись нові церкви, а священиків не вистачало, він почав служити в селі поблизу Черкас. Так і помер від серцевого приступу в вересні 1990 року в автобусі, їдучи на службу. Було йому 78 років.
Оце стільки про мого батька.
Тепер про маму. Вона була повною протилежністю батькові. Найперше, вона не могла і дня прожити без книжки, хоч для читання виділяла виключно час споживання їжі. Правда, її літературні смаки не піднімалися вище письменників рівня Діккенса, Вальтера Скотта, Юзефа Крашевського, але саме від неї я в дитинстві почула зміст «Лісової пісні» та повісті Ольги Кобилянської «Царівна». Думаю, що в «царівні» їй дуже хотілося бачити себе, бо в неї, як я можу судити, були непересічні літературні здібності: вона сама писала вірші і навіть деякі з них мала опубліковані. Якось на моє прохання вона написала свою автобіографію і вказала, що в неї один вірш, «Ідеш від нас, товаришу», був опублікований в журналі «Волинь», а вірш, присвячений митрополиту Діонисію, який виплачував їй з сестрою невелику стипендію, в якісь церковній газеті. Коли в 1993 році я зробила публікацію про свою маму в журналі «Тернопіль», поет Роман Качурівський, який «розкопує» в старих часописах забутих або невідомих поетів, запитав мене: «То Олена Волинянка твоя мама? Вона є в моїй картотеці».  З’ясувалося, що мамині вірші були в журналі «Жіноча доля» в 1930 році і тоді ж у тижневику «Україна», який виходив у Чікаго. А вона так нічого про те і не знала! Якби знала, може б, не кинула писати, і все її подальше життя, може б, склалося зовсім інакше.
Мала гарний голос, знала дуже багато пісень і любила співати. Коли ще підлітком жила зі своїм батьком в селі Загайцях, її там називали «дякова ластівка». Мала тонке відчуття краси природи, не минала своєю увагою яку-небудь польову квітку з краплиною роси, чи засніжену гілку, чи зорю на вечірньому небі. Любила мистецтво у всіх його видах, хоча це була любов на рівні панночки з провінційної інтелігентної української сім’ї початку нашого століття. Тобто мистецтво повинно зображувати красу, викликати в людини високі почуття, позитивний герой має бути цілком позитивним і перемогти всіх ворогів. Зрештою, це не дає нам права дивитись зверхньо на мистецькі уподобання наших батьків і дідів.
Але всім цим достоїнствам моєї мами протистояв єдиний недолік – її характер. Для неї існувала лише одна бездоганна, ідеальна і непогрішна, як папа римський (її улюблене прислів’я), людина на світі – це вона сама. Всіх останніх вона судила без найменшої поблажливості, існувала лише одна риса, за яку в моєї мами можна було здобути прихильність, – охайність. Кажуть же мудрі французи, що наші недоліки – це продовження наших достоїнств. Моя мама була акуратною до такої міри, що це переходило межі здорового глузду. Скільки я її пам’ятаю з найранішого дитинства, вона з самого ранку  і до пізнього вечора все щось прала, мила, чистила, шкребла, прибирала, але при тому в нас ніколи не було порядку в домі, не було визначеного часу для сніданку, обіду чи вечері, нерідко їх взагалі не було. Мама казала: «Налийте собі молока, помажте хліба маслом, мені ніколи, мені город полоти треба». Але вже коли вона полола город, то могла півгодини порпатися в землі, щоб витягнути найменший корінець якої-небудь лободи чи пирію. Тому полоти город мама мусила сама, ніякі сусідки їй в помічниці не підходили. А город у нас був великий, поки мама закінчить останню грядку, то перша вже знову заросла. А ще ж була корова, яку двічі на день треба подоїти і дати лад тому молоку. І двічі на день погодувати свиню. Зрештою, і той обід, який був не щодня, приготувати – це означало: принести води з колодязя, внести дров з дровітні, необхідних овочів з городу чи, бодай, з льоху, розтопити  плиту, винести помиї. Скільки все це часу відніме? Чи ж доводиться дивуватися, що моя мама з її природніми задатками і життям,  яке їй судилося, мала важкий характер? А в людини з важким характером зазвичай не буває друзів. Тим більше, що ми жили по селах, де практично не було інтелігенції. Але навіть коли ми жили в Дібровиці, – що не говори, а містечко, – в моєї мами не було людей, з якими б вона спілкувалася.
Хоча ні, був дуже короткий період відразу на початку німецької окупації, коли в Дібровиці відродилась «Просвіта», працював драмгурток, і моя мама грала Галю в «Назарі Стодолі» і готувала роль в «Безталанній». Але це було так недовго, а коли ми жили в Городці, то підтримували зв’язки з навколишніми священиками, але це зводилося, в основному, до офіційних візитів на храмові свята.
Кажуть: діти не повинні судити своїх батьків. Я не суджу. Я просто намагаюся об’єктивно розповісти про своїх батьків, бо без того не буде зрозуміло, яка була я, а без того не можна повністю зрозуміти, чому моє життя склалося саме так.
Отже, яка була я?
Я була старшою з двох доньок у моїх батьків. Якщо в мене є  якicь мистецькі здібнocтi, то це від мами. Але, мабуть, від мами і одна з основних рис мого характеру, яку я зовсім не вміла приховувати в дитинстві, – самолюбство. Я не могла бути в ситуації, де б я себе відчувала гіршою від інших. Наприклад, коли я прийшла в перший клас і вперше в своєму житті опинилась поміж своїх ровесників, я не вміла так ловко, як мої ровесниці, грати в м’яч або в «класи». Я страшенно переживала кожен свій неуспіх, мені здавалося, що всі з мене сміються, і тому я знайшла єдиний вихід з такої ситуації – не брати участі в іграх. Щоб десь на самоті  добре потренуватись, а потім приголомшити всіх своєю вправністю, в мене не вистачало наполегливості. Кажуть: ми все переймаємо  в спадщину від своїх батьків. Та ні, не все. Коли мій двохлітній  син робив якусь шкоду, і я на нього кричала, він відразу заливався сльозами, кричав: «Я більше не буду!» – і ліз цілуватися. Це в нього залишилося на все життя (звичайно, вже без сліз). Коли я в дитинстві робила якусь шкоду і мама кричала на мене, я опускала голову і затято мовчала. «Хоч би пробачення попросила!» – кричала мама. А я мовчала. Може, тому, що я дуже рано зрозуміла: мама мене не любить. До неї не можна було прибігти зі скаліченим пальчиком, бо замість пожаліти, вона кричала: «Як ти його собі зовсім не відрізала, отака безтолкова!» Взагалі, я її чомусь дуже дратувала. Навіть те, що я десь в неповні чотири роки сама навчилася читати, і то відразу очима, і мене важко було відірвати від книжки, це слугувало темою для похвальби перед людьми, але без людей мама нерідко відбирала в мене книжки, забороняла їх читати. «Допомогла б мені краще!» Проте коли я бралась допомагати, дуже скоро з’ясовувалося, що від мене ніякої допомоги, а сама шкода, і це знову було причиною для крику. На все життя я зненавиділа,  коли на мене кричать.
Коли мені було років п’ять, я ходила і думала: а, може, це не мої батьки? А, може, мої справжні батьки мене загубили, і коли-небудь вони приїдуть і знайдуть мене? В десять років я вже розуміла, що це нереально, і лише думала: як би мені скорше вирости, піти з дому і самій собі заробляти на хліб! Бо так же було нестерпно для моєї дитячої гордості чути мало не щодня: «Як не будеш слухатися, вижену з дому, і здохнеш від голоду!» Ця моя мрія здійснилася швидше, ніж я чекала, бо коли мені було одинадцять років, батька посадили – це раз, а два – в селі, де ми жили, було лише чотири класи, а мені треба було в п’ятий. Отож, наступні три роки я жила по чужих людях у сусідньому селі Кричільську, а після закінчення семирічки вступила в педучилище в Острозі, і це вже було моє самостійне життя, хоч ще не відразу я зуміла сама собі заробляти на хліб.
Якою ж я була на початку свого самостійного життя?
Найголовнішою моєю рисою тоді було те, що тепер називається дуже вченим терміном «комплекс неповноцінності». Я стільки наслухалася від своєї мами, що я негарна, що я горбата, що я косоока, що я дурна, що я вперта, що в мене смаку нема, що в мене музичного слуху нема, що ніяких здібностей в мене нема, що я ні до чого не здатна і нічого доброго з мене не вийде, що я й справді повірила в це. Бо якщо вже рідна мати тебе не любить, то таки ти мусиш бути гіршою від усіх на світі. Тому я була замкненою, дикою і плаксивою. Ото лише моє самолюбство змушувало мене при людях виглядати спокійною і байдужою. Зате де-небудь в кущах я могла наридатися до того, що вже підвестися з землі сили не вистачало. Жахливе відчуття самотності – ти одна на всьому світі, ніхто про тебе не думає, ніхто про тебе не дбає, нікому ти не потрібна, ніхто тебе не любить і ніколи не полюбить. Бо на що можна розраховувати, коли рідна мати тебе не любить? В мене не було якоїсь риси, яка необхідна, щоб викликати в інших людей співчуття, симпатію, бажання пожаліти, потішити, приголубити, допомогти. Мабуть, оцей мій самолюбивий, замкнутий, дикий характер був тому виною. Тепер  би сказали, що я була некомунікабельною людиною. А звідки мені бути комунікабельною, якщо я росла в повній самотності? З сільськими дітьми водитися мама мені не дозволяла: «Наберешся вошей, заразишся коростою, навчишся матюків». Був єдиний рік, коли в  Дібровиці я ходила в перший клас, і нас в класі було кілька десятків ровесників – дівчаток і хлопців. А потім я пішла в школу вже після війни, відразу в четвертий клас, зі мною вчилися практично самі хлопці, сільські, значно від мене старші – що в мене з ними могло бути спільного?
Отож, останні три роки свого дитинства я провела цілком вільно і в повній самотності. Я жила в будинку, населеному самими вчителями. Вранці вони йшли в школу, а мені треба було в другу зміну. Я робила уроки, признаюсь, не дуже старанно, але маючи в спадщину від мами літературні здібності, я ще й отримала від батька хист до точних наук, мала добру пам’ять, історію та географію знала з різних романів. Взагалі, мій інтелектуальний рівень був незрівняно вищий, ніж у моїх однокласників, так що мені й не треба було особливо старатися, щоб бути «круглою відмінницею». А кожну вільну хвилину я читала. Навіть на уроках і на ходу по дорозі в школу.
Той дім, у якому я жила, належав одній з вчительок, місцевій,  зі спадкової інтелігенції, і в тому домі  була чимала бібліотека, почавши з оправлених підшивок дореволюційних журналів «Нива», «Пробуждение» і т.п., сентиментальних польських романів – до української і російської класики, яка в ті роки, тобто в другій половині 40-х років, входила в шкільну програму. Було навіть дещо з радянської літератури, але дуже мало.
Отож, ішла я в школу, а після занять, як тільки була гарна погода, вибиралася в поле і там блукала допізна, мріючи про всяку всячину. Мрії – це було основне, чим я тоді жила. При тому я навіть не пробувала зробити щось, щоб утілити свої мрії в життя. Це були абсолютно нереальні мрії. Ну, бо що можна було зробити, щоб стати казковою красунею, мати білого коня з золотою вуздечкою, синю оксамитову сукню, намисто зі справжніх самоцвітів і щоб у тебе закохався казковий царевич? Залишалося тільки мріяти, тим більше, що ті мрії були такі яскраві, такі живі.
Що кому було до того, де я буваю, чим займаюся,  тому я дозволяла собі іноді не ходити в школу. Особливо в який-небудь сонячний день золотої осені або, навпаки, ранньої весни. Я йшла в ліс, а там так тихо, так гарно, так урочисто. Можеш уявляти себе ким хочеш: партизанкою, яка ховається від ворогів, Мавкою, яка тут живе завжди, сиротою, яку зла мачуха послала серед зими за пролісками. Я бродила в хащах, слідкувала за тими сумирними звірятками, які водилися в лісі: білками, зайцями, їжаками, – годинами простоювала над мурашником, нарешті розводила вогнище і сиділа біля нього, заглиблена в мрії або читаючи книжку. це був той же Вальтер Скотт або Юзеф Крашевський, там благородство боролося зі злом і обов’язково перемагало, там герой був бездоганним, а негідника було видно з першого погляду, що він негідник. Там коли чоловік говорив жінці «люблю», то він справді любив, інакше для чого б він це говорив? Там любов починалася першим поглядом і закінчувалася лише зі смертю, а апофеозом у стосунках між чоловіком і жінкою був поцілунок. Пам’ятаю, що в «Трьох мушкетерах» для мене був один незрозумілий епізод: чому, коли Д’Артаньян приходив до міледі, то вони сиділи в темряві? І як же  вона не могла по голосу впізнати, що це не той чоловік? Бо якщо вони сиділи в темряві і мовчали, то для чого він взагалі до неї ходив?
Чи в той час збиралася я сама стати в майбутньому письменницею?  Відповідь може бути лише однозначною: Ні! Хоча я так рано навчилася читати, так багато читала, добре писала шкільні твори. Більше того – я вже тоді навіть вірші складала. Перший вірш прийшов у мою голову, коли мені було років шість, і я дуже чітко досі пам’ятаю, як це було. Це було в Дібровиці одного літнього вечора, я стояла посеред нашого великого подвір’я, геть зарослого густим зеленим споришем, потім підвела голову вгору і глянула на темно-блакитне небо, де поміж зір вимальовувався тонкий серп місяця. Мабуть, перед тим я саме читала Шевченка, інакше чому мені  спало на думку, що цей місяць схожий на той самий байдак, що на ньому козаки гуляли по синьому морі? І невідь звідки виникли рядки, наче хтось мені їх шептав на вухо:
        Висока могила з сирої землі,
        Лежить в тій могилі козак молодий.
І далі йшлося про те, як той козак, поранений в бою за волю України, перед смертю просив товариша:
        – Товаришу любий, мене схорони,
        Хреста на могилі постав із сосни,
        І хто тут проїде, пройде повз мене,
        Той шапку зніме і мене спом’яне.
І в голову мені не прийшло, що в ту мить я зробила свій перший злочин супроти радянської влади, бо потім той вірш фігурував серед доказів моєї націоналістичної настроєності. Смішно, правда? Тільки якось гірко сміятися, коли подумаєш, до чого ж можна затуркати дорослих, нормальних людей, щоб вони всерйоз повірили, що коли шестилітня дитина склала вірш про козака, який загинув у  бою, то це загрожує існуванню величезної держави з небувалою в історії репресивною системою.
Отож, перший вірш я склала, коли мені було шість років, і потім вони час від часу приходили мені в голову, – й досі вірші до мене приходять самі. Приходять практично цілі, наче вони виникають десь у космосі, а моя голова – лише приймач, який повинен настроїтись на відповідну хвилю і з шуму і тріску виловити відповідні сигнали. Ніколи я не могла написати вірш на задану тему (навіть задану самою собою), ніколи не можу наперед знати, коли до мене прийде наступний вірш і про що він буде. І чи буде взагалі. Кожен вірш приходить до тебе, як несподіванка, і здається останнім. То як же я могла планувати, що виберу поезію своєю професією? Правда, є ще проза, і як я вже говорила, прозою я теж писала непогано, принаймні, шкільні твори, чому  ж я не думала, що зможу стати прозаїком? Річ в тому, що  всі біографії письменників, які я читала, закінчувалися датою смерті, отож, у мене склалося стійке переконання: всі письменники жили давно і померли, і взагалі вони приходять на світ рідко, як комети, це незвичайні люди, то як же я, не просто звичайна, така, як усі, а навіть гірша від усіх, раз тебе рідна мати не любить, як же я можу бодай думати про те, щоб стати письменницею? Я просто записувала ті вірші, які до мене приходили, зрештою,  це було дуже рідко та ще й такими «хвилями». То цілі місяці або й рік ні рядочка, а потім протягом кількох днів щодня по віршеві, або й по два. А в сьомому класі було два таких тижні.
Уже не пам’ятаю, скільки я тоді віршів склала, але добре бачу  один день, коли я вранці вийшла з дому і відразу написала вірш про ранок, а пізно ввечері знову вийшла, ніч була зоряна і  місячна, сніг довкола мерехтів і мінився мільйонами дрібних блисків і в мене склався вірш про ніч, а всього в той день я склала дванадцять віршів. Це був, мабуть, «найврожайніший» з усіх днів мого життя. Звичайно, я не пам’ятаю тих моїх дитячих віршів. Ну, може, два-три трохи пам’ятаю, і це дуже смішно, коли я пригадую собі щось на зразок:
        Мені приснився дивний сон.
        Приснився той, кого кохала.
        Були в кімнаті ми самі,
        Я мовчки край вікна стояла.
Така тобі любовна трагедія десятилітньої героїні! Десь, може, в архівах рівненського КДБ і досі зберігаються ці «поетичні шедеври» разом з моїм дитячим щоденником, і правду кажучи, мене це не радує. Я б воліла, щоб їх спалили як непотрібну  макулатуру.
Відколи я себе пам’ятаю (принаймні відколи навчилась писати), я все писала щоденники, а потім палила. Бо коли через кілька місяців перечитувала написане раніше, мені чомусь ставало дуже соромно і охоплював панічний страх від самої думки, що це хтось може прочитати. І лише з 1960 року я перестала палити свої щоденники, хоча не думаю, щоб вони мали якусь літературну, а тим більше історичну цінність. Іноді мені спадає на думку, що вони схожі на щоденники останнього російського імператора: якісь побутові дрібниці, ніяких філософських роздумів, дуже мало про оточення, більше про себе саму. Але... Зрештою, це вже зовсім інша тема, а зараз мені здається, що я закінчила свою дещо розтягнену передмову, зате перед вами якнайдетальніший внутрішній портрет героїні цієї повісті.

* * *
Все, що я розповідала досі, це лише приказка. Казка тільки починається. Починається вона в ніч на 30 серпня 1950 року в  поїзді, який віз мене в старовинне місто Остріг. Ах, я не пам’ятаю більше в своєму житті такого щасливого поїзда! Він весь дзвенів веселими розмовами, молодим сміхом і піснями. В мене залишилось таке враження, що в тому поїзді не було інших пасажирів, тільки студенти острозького педучилища. Вони раділи зустрічам, вони з веселими вигуками обіймалися, ділилися новинами і сміялися, сміялися  з усякої дрібниці. Одна я нікого з них не знала, але все одно я вже відчувала себе їх часткою. Я не пам’ятаю, чи я співала і сміялася, я не зважилася ні з ким заговорити, але  була щаслива, щаслива, щаслива! Прощай, дитинство, прощай! Я не жалкую за тобою, бо ти в мене було таке невеселе і скупе на щастя, я тільки й мріяла, як би швидше вирости і стати незалежною. І ось ти залишилося в минулому, а я починаю доросле життя. Я вперше  в житті їду сама кудись далеко від дому, в незнаний край, де будуть самі незнайомі люди. І я нарешті зможу позбутися свого домашнього імені, яке я дуже не любила. Вдома мене звали Іною (не Інною, а Іною). Казали, що я сама себе так назвала, коли ще тільки вчилась говорити. Галинка було для мене задовге, і я скоротила його до Інки. Воно б ще нічого, але для села моє ім’я було надто екзотичним і його звичайно переробляли на Ніну. А Ніну я дуже не любила. Може, якийсь тверезий читач (якщо тільки в мене взагалі знайдеться читач) і скаже, що це нісенітниці, але для мене з дитинства окремі звуки і слова, які не мають конкретного значення, були пов’язані з кольорами. Наприклад, слова «стіл», або «дерево», або «кішка» ніякого кольору не мали, вони просто були столом, деревом або кішкою. А от звук «с» був сірим, звук «к» – коричневим. Чому? Не знаю, так я бачила. Мені можуть сказати, що «с», «к» – це просто скорочені до першого звуку слова «сірий», «коричневий». Але чому тоді звук «п» був жовтим, а «ж», з якого починається це слово, чорним? І вже всі імена мали в мене не лише кольори, а ще й інші прикмети. Так, Ніна – це було щось тонке, високе, гостре і такого світлого зеленувато-жовтого кольору, який дуже не люблю. Розуміється, мені не хотілось мати з цим щось спільне.
Зрештою, річ навіть не в особливостях моєї психіки. Просто  мені хотілося остаточно покінчити з життям, в якому я була самотньою, затурканою, заляканою, нікому не потрібною дитиною, ніщо не повинно було мені нагадувати про нього. «Як тебе звати?» – питають  мене. «Галина», – відповідаю я. І все – з тієї миті на все життя я стала Галиною. Ах, якби лише від того залежало щастя всього мого майбутнього життя!
Бо ось я їду в тому поїзді і мрію про своє майбутнє життя, в якому мене чекає неймовірне щастя. Яке саме –  я навіть не знаю конкретно, але воно буде. В мене нема якихось чітких планів на майбутнє. Я – студентка педучилища! Це вже звучить так незвичайно і привабливо. Тепер студентами називаються лише ті, що навчаються в інститутах і університетах. Зрештою, може і тоді офіційно ми називались якось інакше, але так радісно-хвилююче було на запитання: «Хто ти?» – відповідати: «Я студентка острозького педучилища». Я буду отримувати стипендію, аж 120 карбованців, які буду тратити так, як сама захочу. Я нарешті буду цілком самостійною.  І дарма, що все моє майно вміщується в невеликому фанерному чемоданчику роботи мого діда. Я до найменших деталей пам’ятаю свій більш ніж скромний гардероб. На мені було новеньке ситцеве платтячко в дрібну синьо-зелену клітинку, пошите так званою  «тетянкою» (тобто спідничка зібрана в поясі), і нові туфлі на високому – нарешті! – підборі, які чомусь звались лосівками. А в чемодані була ще темна спідничка і дві блузки, пошиті з маминого плаття. Плаття було дуже гарне, в’яло-зеленого кольору у великі кремові квіти, блузки з нього теж вийшли гарні, жаль тільки, що шовк зношується просто від часу. Те плаття мама пошила ще до війни, і хоч вона його надягала не частіше двох-трьох разів на рік, але ті блузки дуже швидко розлізлися, коли я почала носити їх щодня. І ще в мене було дуже оригінальне пальто. Воно було перешите  з батькової шерстяної ряси, отже, його фасон мусив враховувати фасон ряси, та ще й при кроєнні треба було взяти до уваги, що ту рясу поїла міль. Одним словом, за своїм фасоном моє пальто було неповторне. Ще до нього я мала дуже гарний багатокольоровий шарфик. То була в мене в дитинстві спідничка з пухнатої шерстяної тканини у веселу клітинку. Я виросла, спідничка зносилася, але шарфик з неї ще вдалося викроїти. От чомусь зовсім не пам’ятаю, що я взимку мала на голові.
А ще в моєму чемоданчику лежав добрий кусень сала, мабуть, шматок хліба, кілька яблук і, здається, 100 карбованців. І все це моє «придане» було заслугою мого діда Павла Хомчука і його четвертої жінки (всі попередні повмирали, не думайте, що мій дід їх кидав), яку я з дитинства звикла звати тьотею Сонею. Властиво,  звикла заочно, бо бачила її лише двічі в житті: спочатку, до арешту батька, вони десь біля місяця прожили в нас в Городці, потім перед вступом в педучилище я прожила приблизно стільки ж у них в рідному селі діда Горопаях. Зрештою, наші сімейні стосунки – це теж не така тема, про яку мені зараз хотілося б говорити. Додам хіба таке. Коли я недавно читала в енциклопедії довідку про композитора Василя Верховинця, я згадала, що тьотя Соня хвалилася, що її брат був композитором. Я тоді чомусь запитала, як звали її брата, не саму тьотю Соню, а маму. Мама недбало відповіла: «Ет, якийсь маловідомий композитор Верховинець». Через багато десятиліть, знайшовши його ім’я в енциклопедії, я намагалась з’ясувати, чи були в нього сестри Софія і Марія (яка, за розповідями тьоті Соні, співала в сталінському оперному театрі). І раптом в якусь мить з глибин моєї пам’яті виник конверт, на якому після адреси стояло «Костів Софія Миколаївна». Значить, були сестри.
Ах, так, було ще в мене кілька фотокарток, які я без дозволу мами витягнула з сімейного альбому, і дві книжки: «Житіє святих» і роман польською мовою «Панна Мері». Пізніше, при моєму арешті, вони будуть вилучені як «антирадянська література».
Я їхала назустріч невідомій долі, а та доля вже готувалася, щоб стати саме такою, а не іншою. І от під час літніх канікул наші недремні органи, які з самого 17-го року пильно дбали про безпеку першої в світі держави робітників і селян, провели арешти серед студентів острозького педучилища. Я не знаю, чи справді вони були в чомусь винні, я не знаю, скільки їх було, я взагалі не лише не була з ким-небудь з них знайома, а навіть по вулиці мимо них не пройшла, бо їх арештували влітку, а я лише 30 серпня приїхала в Остріг, але як це не парадоксально, мене посадили тому, що посадили їх. І якщо ці мої рядки якимсь чином попадуть на очі комусь з тих студентів Острозького педучилища, яких арештували влітку 1950 року вони ще живі? – адже стільки десятиліть минуло!), то я прошу: хлопці, відгукніться! Мені все-таки було б дуже цікаво побачити хоч когось з вас.
Отож, машину запущено, вона вимагає все нових і нових жертв. Арештували тих кілька чоловік і почали шукати спільників. Як? А для чого ж оті особові справи, які заводяться на кожного громадянина есересер, почавши з дитячого садка? Сиділи спадкоємці «залізного Фелікса» і уважно вивчали особові справи кожного студента: хто? звідки? чиїх батьків діти? Стоп! Увага! «Автобіографія. Я, Галина Леонідівна Гордасевич, народилася 31 березня 1935 року в м.Крем’янці Тернопільської області. Дитинство моє пройшло в с.Городці Володимирецького району Рівненської області. В 1949 році закінчила сьомий клас школи сільської молоді в с.Кричільську Степанського району». От і все. Бо що ще може написати п’ятнадцятилітня дівчинка? Як – що? А хто батьки? І йде запит у відповідні органи Володимирецького району, і от вже стає відомо: батько, Гордасевич Леонід Олександрович, священик, в 1946 році засуджений на 10 років по статті 54-1-а КК УРСР. У-у, яка риба до рук пливе – сама донька зрадника Батьківщини! Ну-ну, тепер робота забезпечена, ніхто не скаже, що ми дарма отримуємо зарплату!
І я собі їхала в поїзді, який дзвенів сміхом і піснями, я собі мріяла про щастя і любов, а в тому ще незнаному мені Острозі незнаний мені Москальов (я, зрештою, так в очі його і не бачила, це лише через два роки мій слідчий сказав, що за мною було приставлено спеціального агента, і назвав таке його символічне прізвище – Москальов) уже, мабуть, продумав цілий план заходів по стеженню за особливо небезпечним державним злочинцем. І я думаю зараз: невже він справді вірив, що це потрібно для безпеки, що те п’ятнадцятирічне дівча справді здатне зробити щось таке, що похитне могутність держави, яка займає одну шосту земної суші? Якщо відповісти ствердно, то стає страшно: до якої ж міри можна зробити ідіотами людей, щоб вони повірили всякій нісенітниці? А якщо не вірив, але все одно стежив, підглядав з-за рогу на вулиці, підсилав своїх «шестірок» (підсилав, підсилав, просто я тоді цього не розуміла та й слова такого – «шестірка» – не знала), підбирав кожен клаптик списаного мною паперу, то для чого він це робив? Від страху, що коли вже ти пішов на цю роботу,  а тепер спробуєш відмовитися, то тебе самого, до біса, посадять? Від користі, бо це ж тобі не тягарі носити, не паровоз водити, не в колгоспі бикам хвости крутити, а робота чиста (так і хочеться це слово в лапки взяти), зарплата добра, є перспектива росту? Що б не було, але коли я зараз думаю про це, мене охоплює такий страх. Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт, ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він, цей час, тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подалаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості  починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає в жорстокість. Бо коли я ще під час війни чула, що як Гітлера візьмуть в полон, то його слід посадити в клітку, возити по містах і ставити посеред площі, де кожен міг би в нього плюнути чи кинути каменем, я відчувала, що тут щось не так. Бо якщо так робити, то чим же ми відрізняємось від Гітлера? Лише тим, що він перший почав? Я не підтримую толстовську тезу «неспротиву злу насильством». Боротися зі злом треба такими методами, які дають можливість це зло нейтралізувати. Але не більше. Я проти біблійного «око за око», бо в результаті на світі лише появляться два одноокі, потім другий, в свою чергу, захоче відплатити першому і перший стане зовсім сліпим. І найбільшою помилкою людства є віра в те, що сувора кара одного злочинця може зупинити в своїх лихих намірах інших потенційних злочинців. Та ніколи цього не було! В середньовічних містах на площі, серед збіговиська цікавих, вішали злодія, а в ту ж мить інші злодії нахабно... хотіла написати «лазили по кишенях», але згадала, що в ті часи в одязі взагалі не було кишень, а всілякі дрібниці, в тому числі і гроші, носили в мішках, підвішених до пояса. Тому люди, які зараз називаються кишеньковими злодіями, не лазили в кишені, а обрізали ці мішки. В польській мові навіть збереглося слово «жезімєшек» – «той, що ріже мішки». То куди ж уже більше: злодій дивився, як його колегу  вішають, і все ж в ту ж мить крав! А ми все сподіваємося: от  зробити кари суворішими, щоб усі налякалися, і тоді постане суцільне праведне життя.
Але це тепер я так мудро міркую (а, може, і не мудро, це так мені здається, хтось зі мною і не погодиться), а тоді, в серпні 1950 року, я їхала в поїзді і в голові в мене шуміло від радості. Я їхала назустріч любові, назустріч щастю, назустріч майбутньому.
І що тут значили якісь дрібниці! Наприклад, що від станції до міста довелося їхати в кузові вантажної машини. Це ж було ціле щастя, що та машина взагалі трапилася, і це взагалі вдруге в своєму житті я їхала машиною. Ми їхали в темряву, вітер розвівав наше волосся, я не знала нікого з тих, хто був поруч, їх обличчя не було видно, але я, мабуть, уперше в житті не відчувала себе самотньою і була щаслива. Потім така дрібниця, що решту ночі ми спали на залізних ліжках без усякої постелі та й на них довелося розташовуватись навпомацки, бо в гуртожитку ще не увімкнули електрику. А вранці нас уже розселяли по кімнатах, я потрапила в велику кімнату з високим склепінням. Потім з’ясувалося, що колись у цьому приміщенні була каплиця, бо взагалі педучилище складалося з двох корпусів: старого, в якому колись був монастир, і нового, двоповерхового, який мені видався дуже великим і дуже модерним (хоч такого слова тоді я ще теж не знала). І яка дрібниця, що в гуртожитку нема води, треба брати відро і йти кудись до криниці, а ті криниці не так близько. І зовсім дрібниця, що нам видали комплекти постелі, в ті комплекти входив чохол для сінника, але самого сіна не було, отже доводилося спати на застелених чохлами сітках. Коли тобі всього «надцять» років, твої кості не болять, мені потім навіть доводилося спати на камені. І нічого, спала. Десь, наскільки я пам’ятаю, тижнів через два привезли соломи, ми набили свої чохли і спали на цьому весь навчальний рік. Ну, а що їдальня відразу не працювала, то це вже зовсім дрібниця! Не в одної в мене було в валізці сало чи ще якісь домашні харчі, яких вистачило на кілька перших днів. Зрештою, наступного дня в мене пропав апетит і днів десять, здається, я навіть не думала про їжу.
Що зі мною сталося?
Сталося те, що й повинно було статися з молоденькою дівчиною, яка виросла на старовинних романах і от вперше в житті потрапила в таке місце, де багато юнаків незнайомих, – я закохалася. І про це теж обов’язково треба розповісти, бо якби я не закохалася та ще й без взаємності, то не ходила б у ліс, щоб наодинці страждати, і товариш Москальов не прийшов би до цілком логічного висновку, що я ходжу туди зустрічатися з бандерівцями (ну, бо для чого іще самотня дівчина може ходити в ліс, якби удвох з хлопцем – це інша справа), і посилив свій нагляд.
Уявляєте собі, які перспективи перед ним відкривались, якби йому через мене вдалося вийти на цілий бандерівський загін? Підвищення в чині, збільшення жалування, урядова нагорода! І все через оте миршаве дівча. (Коли я через 33 роки зустрілася з отим самим колись юнаком, в якого я закохалася 31 серпня 1950 року, він розгублено подивився на мене і сказав: «Ти ж була така маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст». Ось за якою страшною особою довелося слідкувати товаришу Москальову. І він, я думаю, утроїв «бдительность»).
А тепер я повертаюся в той останній день літа 1950 року. Він був сонячним і радісним, я все ще перебувала в стані ейфорії і не знала, що це останній такий мій день, більше їх у мене не буде. Цілий день пішов у нас на розселення по кімнатах, на отримування постелі в коменданта і підручників у бібліотеці, на знайомство. Не можу зрозуміти, чому я зайняла саме незручне місце – відразу проти дверей, де стояло на невеликому столику відро з водою, а на підлозі цинкове корито, над яким ми всі вмивалися. Ніяк не можу пригадати, як ми те корито виносили, коли воно було повне. Повторюю: не знаю, чому не вибрала зручнішого місця, бо поселялася я в цю кімнату, – це я добре пам’ятаю, – одна з перших. Потім заходили незнайомі дівчата, віталися, знайомилися. Одна назвала себе: Галя! друга: Галя! і набралося нас з шістнадцяти осіб чи не половину Галь, і я не знала, чи мені радіти, що маю стільки тезок, чи жалкувати, що я не назвала себе Іною і не залишилась єдиною.
А ввечері в актовому залі нового корпусу були загальні збори студентів, і вперше в житті я потрапила в таке велике приміщення, де зібралося стільки моїх ровесників, я була розгублена, зачарована, сп’яніла, я кожну мить чекала, що ось зараз станеться щось незвичайне. І воно трапилося! На цю мить, як я зараз пишу ці рядки, минуло рівно 40 років 10 місяців і 20 днів, а я й досі відчуваю в м’язах шиї той рух, яким я повернула голову. Стільці в залі стояли рядами з двома проходами між ними. Я сиділа майже в центрі залу, не зводила очей зі сцени, де спочатку виступав з вітальним словом директор, а потім ішов концерт художньої самодіяльності педучилища, я ковтала все це, як спраглий ковтає свіжу воду, аж раптом в якийсь момент відчула нестримне бажання повернути голову вліво і озирнутись назад. І я повернула голову, і озирнулась, і побачила,  що через кілька рядів ззаду через прохід сидить юнак. Ні, не просто юнак, бо їх же в залі було хоч і не половина, але чимало. Але такий: великі, замріяні блакитні очі, білявий хвилястий чуб – був один. Серце у мене обірвалося, упало вниз і кудись покотилося. Мабуть, до ніг того юнака. Я закохалася.
Серед моїх численних недоліків є і такий  – маю жахливу пам’ять на обличчя. Навіть добре знайому людину можу, зустрівши, по-перше, не помітити, заглиблена в якісь свої думки, а по-друге, не впізнати, якщо це відбувається в якомусь несподіваному місці. Думаю, що навіть Івана Драча чи Дмитра Павличка, яких я безпомилково пізнаю в коридорі будинку по Банковій, 2 в Києві, могла б не впізнати, зустрівши на вулиці якого-небудь села. Єдина людина, яку я впізнаю з першого погляду, де б це не було, це Ігор Герета, мистецтвознавець з Тернополя.
Одну секунду тоді, в актовому залі педучилища, я бачила навіть не обличчя, а в присмерку очі і світле волосся. А проте коли  наступного дня мені зустрівся він, я впізнала, що це ВІН, впізнала по тому, що наче блискавка пронизала мене і пішла в землю, від чого в мене голова закрутилась і земля під ногами сколихнулась. І не знаю, як це трапилося. Ніби я й була така замкнена, що аж через два роки мені слідчий докоряв: «Что ж это ты такая, что у тебя подруг нет?» А от про моє перше велике кохання відразу дізналося все педучилище від директора до останнього першокурсника. Це була така велика романтична любов, яка, мабуть, залишилась в історичних легендах педучилища, хоча об’єкт мого великого кохання проходив повз мене, так відвертаючи голову, що аж м’язи тріщали. Бідний, думаю зараз, як йому тоді, мабуть, допікали своїми дотепами друзі. Ну, бо якби хоч дівчина як дівчина, а то – «маленьке, худеньке, з поганенькими косичками і без усякого натяку на бюст».
Хочу зробити ліричний відступ і виголосити похвальне слово во славу старовинного українського міста Острога. Я дуже мало знала про нього до приїзду (хоча вже наприкінці 80-х років дізналася від батька, що мій дід був родом з Острога), бо єдина книжка з історії України, яку я прочитала до того, були «Історичні оповідання» Антона Лотоцького, а там про Остріг не згадувалось. Але щось, здається, згадувалося в «Наливайкові» Івана Ле, щось трохи я знала про князя Острозького. Зрештою, не треба було нічого знати наперед, досить було вперше побачити Остріг,  пройтися його вулицями, і ти ніби опинялася в ріці, яка повільно, тихо, але невпинно несла тебе назад, в минуле, в історію. Цей храм на горі, руїни башт... Вузькі, тихі, зелені вулиці, які то здіймаються вгору, то спускаються вниз, роздвоюються і знову сплітаються. Або вулиця йде під горою, а згори до неї спускаються старі кам’яні східці. Хто їх проклав? Коли? Для чого? І для чого оте віконце в кам’яній огорожі довкола саду? А як мені подобалася вулиця біля педучилища! Просто на вулиці в кілька рядів росли дерева, вона була більше схожа  на лісову дорогу, ніж на міську вулицю. Навіть руїни, ще не прибрані після війни, – адже минуло всього п’ять років, – здаються  історичними, хоча я в той час вважала, що історія – це Стародавня  Греція,Стародавній Рим, Київська Русь, ну, в крайньому разі, Хмельниччина.  А той час, у якому я живу, яка ж це історія? Це просто життя.
Чомусь не пам’ятаю, яка була зима в Острозі того року, але осінь була золота-золота, все місто залите шелестким, сухим, гіркуватого запаху золотом. Правда, це золото не блищало, але  згори, з синього неба, лились такі потоки сонячного світла, що весь світ сяяв, блищав, палав. А потім була весна, зелено-біла, запашна, теж неймовірно прекрасна, коли скрізь цвіли мої улюблені квіти: конвалії, жасмин, білі нарциси. Які прекрасні квіти білі нарциси! Вони схожі на срібні зорі, які пророкують тобі щастя.  Дякую тобі, старовинний, мудрий, прекрасний Остроже, я прожила у твоєму затишку десять місяців, і життя моє в ті місяці було дуже нелегким, але коли я згадую, мені здається, що вся моя молодість, щастя, перше кохання, мрії і надії – все це було лише оті десять місяців в Острозі. Потім ще я другий навчальний рік провела в Костополі, де навчалася на другому  курсі педучилища, і там мені було з багатьох причин і матеріально трішечки краще, і... ну, може, не любов, а симпатія там у мене була, і навіть взаємна, бо на новорічному балу той юнак, з яким я навіть знайома не була, раптом підійшов до мене і,  страшенно ніяковіючи, сунув мені в руки листівку. Я й досі пам’ятаю ту листівку: на ній було зображено кабінет Пушкіна, а на звороті чомусь російською мовою написано: «Поздравляю тебя с Новым 1952 годом и желаю в дальнейшей жизни иметь столько книг, сколько на открытке. Это твоя мечта». Не знаю, звідки йому була відома моя мрія, але побажання його здійснилося, в мене дуже велика домашня бібліотека, десь до десяти тисяч книг.
Але! Все одно, коли я зараз думаю про свою юність, я думаю про Остріг і про те, що зі мною було там.
Хоч коли отак тверезо міркувати, нічого хорошого не було. Ейфорія перших днів дуже швидко минула, і я відчула себе страшенно  самотньою, у чужому місті, серед чужих людей. Всі довкола мене  були знайомі між собою, бо ж уже вчилися разом рік, два або й три чи принаймні разом складали вступні іспити, а я з похвальною грамотою за сьомий клас вступила без екзаменів. А ті, хто не був знайомий, знайомилися на танцях або й просто так, а я не вміла танцювати і не вміла знайомитися просто так. Отут вперше я дуже гостро відчула всі недоліки свого домашнього виховання і свого дитинства. Пам’ятаєте Іоланту Чайковського? Вона була щасливою до тієї миті, поки не дізналась, що на світі є щось таке, чого вона позбавлена – можливість бачити цей світ власними очима. Ніяк  не можна сказати, що до Острога я відчувала себе щасливою, просто я не усвідомлювала своєї ущербності.  У мене не було друзів, але й не було їх практично ніколи, – за єдиним винятком, коли ми жили в Дібровиці, і де я подружилася з Іркою Зонь. З сільськими дітьми я зустрічалася лише в школі, це були майже виключно хлопці, від мене значно старші, в мене з ними не було нічого спільного, отже, моя самотність була цілком виправданою. Я собі читала романи, блукала наодинці серед природи, мріяла, і це було  нормально. А тут я опинилася в молодіжному вирі, мої ровесники, дівчата і хлопці, спілкувалися, дружили, закохувалися, танцювали,  жартували, а я була серед них чужа. Я не знала, про що розмовляти, не уявляла собі, як можна підійти до якої-небудь веселої компанії, яка про щось жваво сперечається і раз у раз вибухає сміхом. Ну, я підійду, а вони всі замовкнуть, повернуться до мене і запитають: «Що тобі треба?» А що я відповім? А якщо я все-таки опинялась в тій компанії, я мовчала, бо мені пересихало в горлі від самої думки, що я могла б щось сказати. Я боялась, що те «щось» буде страшенною дурницею і воно нікому не буде цікаве, що я скажу, а люди лише насмішкувато знижуть плечима.
Тоді в Острозі багато співали, співали щовечора, в кожній кімнаті. Я дуже люблю співати, маю добрий слух і, як тепер кажуть, непогане ліричне сопрано, але тоді я нізащо не зважилась  би першою почати пісню, я могла лише підспівувати в хорі, а коли раптом з’ясовувалось, що я залишалась одна, мій голос починав тремтіти і зриватись. Потім ще багато років так було: я брала участь у художній самодіяльності і, поки співала в хорі, все було добре, але як тільки керівник хору, вирізнивши мій голос, пробував зробити з мене солістку, я ставала безголосою. Я дуже любила музику і танці (і досі люблю), але не вміла танцювати і не могла навчитись через свою несміливість, бо ставала зовсім дерев’яною, коли думала, що на мене хтось звертає увагу. А в нас в педучилищі мало не щовечора були танці і то під свій духовий оркестр, влітку на дворі під старезними липами, взимку в актовому залі. І я кожного разу бігла туди, і стояла десь в куточку, і хоч не вміла танцювати, але ж цього ніхто не знав. Чому ж тоді за весь рік ніхто ні разу не  запросив мене до танцю? Ні, правда, один-єдиний раз підійшов один хлопець, другокурсник, якого ми вважали дуже старим, бо йому було аж... 25 років, і сказав: «Потанцюєм?» Але коли я сказала, що не вмію, він не став наполягати і тут же підхопив якусь іншу дівчину.
Отже, я переконалась, що моя мама мала рацію в своїй нелюбові до мене: я таки дійсно гірша від усіх. Ось і зараз це видно на кожному кроці. Я не вмію жити, я не вмію спілкуватися, я не вмію дружити. Точніше, ніхто зі мною не хоче дружити, я нікому не потрібна, я нікому не цікава. Чого ж тут дивуватися, що ВІН, той, кого я люблю, навіть не дивиться на мене? Все, тепер моє життя навіки розбите, я вже ніколи не буду щаслива, бо ж ВІН мене не любить і ніколи не полюбить, а я, навпаки, ніколи його не розлюблю і не полюблю іншого. Отже, тепер мені лишається лише страждати все життя від нерозділеного кохання.
А тепер ще кілька слів про побутові справи. Дуже скоро з’ясувалося, що 120 карбованців стипендії (на руки видавали на кілька карбованців менше, я так і не пам’ятаю, чи це був податок, чи плата за гуртожиток), повторюю, стипендія – це дуже мало. Це якщо тричі на день харчуватися в нашій студентській їдальні, то якраз вистачило б. Але ж не будеш тричі на день щодня їсти вермішель! Хочеться хоч сто грамів цукерок, або халви, або склянку ряжанки, яку місцеві жінки приносили до воріт педучилища. Треба купити шматок мила або кілька зошитів чи сходити в кіно. А тоді виявляється, що в тебе залишилось тільки на хліб. Його привозили в нашу студентську крамницю раз на день, і щоб купити його, треба було стати в чергу ще до того, як привезуть, а потім хвилюватись, чи вистачить тобі. Зате яке то було щастя, коли ти отримувала на карбованець півцеглинки чорного хліба, ще теплого, з хрумкою шкуринкою і кислуватим м’якушем. Поїси, зап’єш водою – і до наступного дня. А потім наступали дні, коли вже й на хліб не було, а до стипендії ще два-три-чотири дні (іноді гроші ще й затримували). Що тоді було робити? Позичити в когось? Оцього я ніколи не вміла і не робила. Та й у кого позичати? Правда, я не знаю, чи ще хтось зі студентів жив так, як я: на саму стипендію і без усякої допомоги з дому, – але багатих серед нас не було, це точно. Просто дівчата ще якось умудрялися щось самі готувати, влітку на вогнищі (так-так, вечорами за педучилищем розкладали вогнища і на них готували їсти!), а взимку в пічці, якою опалювали кімнату. Але в мене не було ні каструлі, ні продуктів, ні вміння готувати. І коли вже голод докучав, що несила було терпіти, я вранці, до початку занять, ходила по аудиторіях і заглядала під парти: чи вчора хто не залишив шматочок недоїдженого хліба? Часом знаходила, один раз я навіть знайшла шматок сала, але мусила їсти його без хліба. Ще якось побачила, що в коридорі гуртожитку лежить шматок хліба: видно, хтось ніс з крамниці буханець хліба з так званим «довіском»,  той довісок упав, і людина не стала його піднімати з підлоги. Разів десять я пройшла мимо того шматка, не наважуючись узяти. Мені здавалося, що як тільки я нагнусь, саме в ту мить хтось вийде в коридор і усе побачить. Тим  більше, що це було якраз під дверима кімнати, де жив ВІН, моя велика і єдина любов. Зрештою, я той шматок таки підняла і з’їла.
Все це звучить не дуже поетично, а тим часом я розкажу щось ще більше непоетичне: я всю зиму не милась і не прала свій одяг. Бо де б я мала це робити? Вмивались ми, як я вже сказала, холодною водою, зливаючи одне одному з горнятка, а ніякої кімнати, де б можна було помитися грунтовніше, ні теплої води в нас не було. Не знаю, як влаштовувались інші дівчата, здається, там не було таких дуже далеких, і вони бодай раз на місяць їздили (чи навіть  ходили пішки) додому. Мені ні їздити, ні ходити не було куди, і якось я звернула увагу, що в мене дуже свербить шия. Я розгорнула свій гарний кольоровий пухнастий шарфик, а там аж кишіли воші. Коли прийшла весна і потепліло, то я ходила за місто до Вілії, прала свій одяг, розстеляла на траві, потім купалась сама і сиділа, чекала, поки висохне.
Ну ось, чую, як невдоволено бурчить мій читач: «На якого біса мені здалися всі ці розповіді про красу Острога, про нещасне кохання, а тим більше, всякі побутові деталі? Ще якби  йшлося про життя в сталінському таборі, а то ж вона живе собі на волі, вчиться в педучилищі, закохується, бігає на танці. Нам що обіцяли – повість про репресії. А про них досі ні слова. Обман!»
Усе, мій шановний читачу, все, будуть репресії.  Тільки ж історія репресії починається не з моменту винесення вироку чи навіть арешту, вона починається з моменту, коли твоя  скромна особа потрапляє в поле зору відповідних органів. Хотіла ще додати «... і викликає в них зацікавлення», але вчасно зрозуміла, що в наших «відповідних органів» викликає зацікавлення кожна особа, яка потрапляє в їхнє поле зору. Вони вже тебе так не випустять, щоб не спробувати зробити з тебе або свого агента, або свою жертву.
Коли я писала про молодесеньке наївне дівча,  яке їхало в Остріг, мріючи про нове, цікаве, щасливе життя, а там уже дуже серйозні дяді з МГБ розробляють цілий оперативний план супроти неї, я думала, що це в мене просто літературний прийом – такий собі іронічний відступ, як ото бувають ліричні відступи. А потім ходила, думала, і мене раптом осяяло: а воно ж так і було! Про те, що за мною вже два роки велося стеження, я дізналася після арешту від свого слідчого. Як це трапилося, я сама вже догадалася і про це розповіла трохи раніше: з арешту тих невідомих мені хлопців з острозького педучилища. Але в який саме момент МГБ «вийшло» на Галину Гордасевич?
Минуло кілька тижнів мого навчання в педучилищі, як мене раптом викликають до директора. Ніяких гріхів я за собою не чула, бо лекцій не пропускала, вчилась добре. В нас був викладач географії  Іван Гаврилович, для якого найважливішим було досконале знання карти. Тижнів два він буквально тероризував усі групи першого курсу. Спочатку з кулеметною швидкістю випалював назви островів, морів, гір, – при тому він навіть не уточнював, що це за назва: острова, озера чи гори, – а потім так повільно: «Сідай, одиниця!» Нарешті дійшла черга і до мене. Я була вся, як струна, але чітко відповіла урок, а указка в моїх руках летіла в потрібному напрямку ще до того, як назва прозвучала повністю. «Сідай, – здався Іван Гаврилович, – нарешті я ставлю першу заслужену п’ятірку». Отож, кажу, хоч і не передчувала я ніякого лиха, а проте злякалась. І чого тому директорові від мене треба? Це ім’я я можу назвати повністю. По-перше, його вже нема на світі, а, по-друге, він не зробив нічого недостойного. Навпаки, цей чоловік, один з дуже небагатьох у моєму житті, хоч щось добре для мене зробив. Та ба! Прізвище його я пам’ятаю точно – Іващенко. А от як його звали? Здається, Володимир Омелянович чи Володимир Олександрович. І ще пам’ятаю, що він був дуже великий. А, може, це мені лише здавалося, бо ж сама я була, як ви пам’ятаєте, маленька.
Директор поставив кілька загальних запитань: як мені живеться, як я вчуся, чи знайшла собі друзів, а потім раптом:
– А хто твої батьки?
Я злякалась. Коли я готувала документи в педучилище, для мене це було найбільшою бідою: що написати про батьків? Адже коли я напишу, що мій батько священик та ще й сидить у тюрмі, мене ж не приймуть в педучилище! Бо як же ти будеш виховувати дітей, коли ти сама донька ворога народу? Отож, я це питання: Хто твій батько? – просто обминула. Але що робити, коли тобі ставлять  питання впритул? Я опустила голову і видушила:
– В мене батько священик, і він зараз засуджений.
– А чого ж ти про це не написала?
Я мовчала. Бо ж не могла я сказати: «Ви ж тоді мене не прийняли б». Директор теж помовчав, а тоді сказав:
– От бачиш, ти хотіла нас обманути, а тепер тобі доведеться залишити педучилище і вернутися додому.
Вдруге протягом одного місяця земля гойднулася в мене під ногами. Покинути педучилище? Вернутися додому? Куди – додому? В Городець до мами? А що я там буду робити? І взагалі, де я там буду жити? Коли на місце батька в Городець приїхав інший священик, у великому церковному будинку нам відвели одну маленьку кімнату. І то добре, що хоч зовсім не вигнали, бо в того священика була й своя велика сім’я. Так от, у тій маленькій кімнатці стояло одне ліжко, де спали мама з сестрою, а я, коли мені траплялося бути вдома, була змушена спати в великій прохідній кухні (вже після того, як ця повість була написана, мені довелося майже через 45 років побувати в Городці, і виявилося, що дім зовсім не такий великий, як мені здавалося, а кухня взагалі крихітна). Так отож, я спала в кухні та ще й на столі, який був закороткий для мене, то я його «дотягувала» дошкою. І що б я в Городці робила? Сестра ходила в школу, мама трохи намагалася заробити на прожиття шиттям, намагалась щось виростити на тому шматку церковної землі, який нам виділили, але найбільше часу в неї йшло на безконечні намагання досягнути якогось недосяжного ідеалу чистоти, що нераз давало сумні наслідки. Закладаючи картоплю  на зиму, вона її помила, а це привело до того, що картопля зів’яла. Перед тим, як йти змолоти на жорнах жито, вона перебирала його, наче крупу перед тим, як зварити кашу. Сестра моя потім згадувала: «Коли я думаю про своє дитинство, то бачу купу зерна, яке треба перебирати». І що я там буду робити? Допомагати мамі? Але ж я їй ніколи не вгоджу! І вони з сестрою ледве перебиваються, а тут ще я звалюсь на голову! І яке в мене може бути майбутнє? Зрештою, куди вже думати про майбутнє, що я буду робити? Це було щось страшне!
Я нічого не сказала, навіть не заплакала. Директор теж помовчав, подивився на мене і сказав:
– Ну, гаразд. Я бачу, що ти хороша дівчина і беру все на себе. Іди і вчись.
І я пішла, і вчилась. І не побачила за цим епізодом нічого більшого. Вже лише коли мене арештували і я зробила отой висновок, що до цього спричинилося, то зрозуміла, що розмова з директором була результатом саме того інтересу, який проявили до моєї особи наші відважні чекісти. Той інтерес почався раніше, ще до мого приїзду. Інакше як же сталося, що та дівчина, яку чекісти «внедрили» в наше педучилище, опинилася в одній групі зі мною?
Я вже писала, що не хочу нікому мстити, не хочу називати, в якому саме педучилищі – острозькому чи костопільському – всі дівчата з моєї групи слідкували за мною, запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, списаний моєю рукою, і передавали нашій класній керівничці, а вона передавала далі. Звідки я це знаю? Та з її ж слів, бо вона була свідком на моєму суді і спокійно, без найменших вагань, розповіла, як її попередили щодо мене, і як вона попередила дівчат, і як вони їй все передавали. Так що я це знаю, як бачите, з перших уст, але які це були дівчата, – цього я вам не скажу. Не хочу, щоб їхні діти взялися судити своїх матерів, не мають вони на це права. Щоб мати право на такий суд, треба було пережити той час і не піддатись тому психозові, і не вимазатися в тому багні.
Аде дівчина, про яку я зараз хочу розповісти, – це окрема стаття. Чомусь нікого не зацікавив той факт, що її прийняли в педучилище без екзаменів буквально напередодні навчального року. Зрештою, може, про це щось і говорили, просто я нічого не знала. Чим вона була примітна? Дуже чорними бровами при світлому волоссі. І як на мене, незвичайно товариською вдачею, вмінням легко знайомитися і вступати в контакт з будь-ким. Ще й феноменальною здібністю влаштовуватись на квартиру. Протягом того навчального року вона побувала чи не на десяти квартирах. Зрештою, може, в тому їй допомагали ті органи, які влаштували в педучилище? А може, й без них обходилося, бо в неї ще була феноменальна здібність позичати одяг в знайомих і навіть малознайомих. Ледь не щодня в неї була якась обнова, але дуже скоро з’ясовувалось, що ця спідничка, жакет, шапочка зовсім їй не належали. А ще: вона брехала на кожному кроці. Пам’ятаю такий зовсім анекдотичний випадок. Ми чогось з нею посварились, а на другий день в нас була контрольна з математики. Приходить моя подружка і, дружньо посміхаючись, ніби нічого й не було, звертається до мене:
– Знаєш, кого я вчора бачила? – і вона називає ім’я хлопця, який вчився, здається, в медучилищі і з яким ми разом були в якійсь компанії. – Він дуже хоче тебе бачити і написав записку, але я її вдома забула.
Звичайно, я даю їй списати контрольну, але потім починаю вимагати ту записку. Ще б пак! Адже це була перша в моєму житті записка від хлопця! І що ви думаєте? Що з нею трапилося? Виявляється, в дівчини, з якою вона тоді разом жила, дуже муляв туфель, вона підклала папірчик і геть його стерла. І найсмішніше, що я цьому повірила!
Так ось, живу я собі, вчуся, страждаю від нерозділеного кохання і від комплексу неповноцінності (правда, тоді я ще не знала такого мудрого терміну, але це не заважало мені страждати). Читала книжки, стояла в куточку на танцях і, по старій пам’яті, ходила в ліс, щоб помріяти, посумувати, поплакати, а за мною невпинно слідкувало «недремне око» і все тлумачило в потрібному напрямку. Надто замкнута? Ну, ясно, боїться проговоритись! Ходить в ліс? Усе ясно: зв’язкова в бандерівців. Як би її схопити саме в момент зв’язку! А мене ж схопити було б так легко, бо, признаюся відверто, здібностей Штірліца в мене зовсім нема. Більше того, коли я йду вулицею, то буваю така задумана, що до мене треба досить голосно заговорити, щоб я помітила знайомого. Тим більше, коли я йшла в ліс, щоб там складати вірші про кохання, за кожним деревом  могло б стояти по чекісту, я б їх не помітила. А може, вони й стояли і вважали мене неймовірно спритною, що ось на очах у них здійснює зв’язок з бандерівцями, а вони не можуть з’ясувати, яким чином це відбувається. Треба активізувати роботу!
І тут дівчина, про яку я вже розповіла, будемо називати її «агенткою», раптом підходить до мене на перерві і заводить розмови. Ділиться шматком хліба. Пропонує позичити грошей. Нарешті, радить поселитись разом з нею на квартирі.
А знаєте: методи роботи в цих органів досить консервативні. Бо через 15 років, вже після «хрущовської відлиги», на початку  «ери застою», коли я жила в Донецьку і ходила в «молодих письменниках», біля мене почав крутитись один молодий чоловік: все приходив у гості, хоч я його і не запрошувала. То торт принесе,  то знову гроші пропонує позичити. Аж нарешті я його застукала на тому, що він слово в слово повторив фразу, яку я кількома днями раніше чула з уст штатного працівника все тих же органів. Йому я не сказала ні слова, зате в органи подзвонила і попросила його прибрати. «Ну, що ви, що ви, – сказали мені, – ви помилились». Але він зник. Побачила його лише через чверть століття: він був членом Української республіканської партії.
Але то вже через 15 років я стала такою мудрою, та й інтуїція  в мене, видно, розвинулася, бо той чоловік був мені з самого початку несимпатичний. А «агентка» нічого такого не викликала, навпаки, я була самотня, а тут людина виявляє до мене цікавість і симпатію. І я беру свою валізку і переходжу до самотньої жінки, в якої жила тоді «агентка». Але жити на квартирі  мені не по кишені, і я через місяць вертаюсь в гуртожиток. Ну, та дарма! Копії з усіх моїх паперів: щоденники, вірші, листи від мами – в органах уже є. Мені їх потім показував слідчий. Проте з цих паперів ніяк не вдається встановити мої зв’язки з бандерівцями. І «агентка» починає мене... вербувати! Тобто вербувати не в тому значенні, що вмовляє працювати на органи МГБ, а навпаки: що треба починати антирадянську діяльність, бо влада в нас погана, а от є славні хлопці-повстанці, які борються за самостійну Україну, і треба б їм допомогти. А я отака дурна, що й на думку мені не спадає: а чого це дівчина, яка родом десь зі східних областей (наскільки мені відомо, батько її загинув на фронті, а мати з сестрою жили в Рівному, але все одно вони були «східняки»), чого це вона рветься допомагати бандерівцям? Ні, я сприймаю її розмови цілком щиро. Зрештою, я забула ті розмови, а от добре пам’ятаю, що вона на уроці передає мені записку такого змісту: «Ну, що ми все тільки говоримо з тобою, треба переходити до діла. От якби вийти на зв’язок». А я їй, – ну, посмійтеся над безмежністю наївної глупоти! – чи не на тому ж клаптику паперу відповідаю: «Не поспішай, спочатку треба підібрати людей, а тоді буде і зв’язок». А тепер посміюся я, уявивши, як піднесено танцювали довкола того клаптика паперу цілком дорослі дяді з офіцерськими погонами, задоволено потираючи руки. Ага, от вже діло йде до успішного завершення, вона вже в наших руках разом з тими клятими бандерівцями, які ніяк не дають нам спокійно жити і працювати на благо нашої країни під керівництвом вождя всіх народів, найкращого друга чекістів товариша Сталіна.
В часи застою я начебто зіпсувала кар’єру одному письменникові.  Його ЦК задумав висунути на якийсь високий пост по лінії боротьби з націоналізмом, а тут я опублікувала статтю, в якій дуже аргументовано довела, що він бездарний поет. Хоч я нічого не знала про плани високих органів відносно того поета, але там прийшли до висновку, що так розкритикована людина не дуже надається для того поста. Зрештою, може, навпаки, я того поета врятувала від необережного кроку, адже борці з націоналізмом тепер  не в пошані, а він залишився в стороні. Але я собі так думаю, що, може, і комусь з тодішніх острозьких чекістів я зіпсувала кар’єру, бо вони так обнадіювали своє начальство, що ось-ось – і буде зроблено велике діло, а з того вийшов маленький пшик.
Зрештою, чого дивуватися, що в наших органів через п’ятнадцять років  не змінилися методи роботи, коли вони і чepeз сорок років не змінились. Бо ось перед референдумом відносно того, жити нам чи не жити в Радянському Союзі, урядова газета «Голос України» розповіла, що в Донецьку міліція затримала групу людей під приводом, що є підозра, начебто вони транспортують наркотики. Наркотиків не знайшли,  зате знайшли листівки, які закликали голосувати проти Союзу, і їх, звичайно, не віддали. Читала я це і дуже сміялась, хоча сміх мій був дещо саркастичний. Бо запідозрити пана Миколу Бражника лише за зовнішнім виглядом, що він – кур’єр наркобізнесу,  це все одно, що... Так, це все одно, що побачити в маленькій, худенькій, з поганенькими кісками п’ятнадцятилітній дівчині такого державного злочинця, за яким треба два роки слідкувати. Пан Микола Бражник – людина з вищою освітою, пенсійного віку і такої зовнішності, що йому в театрі грати ролі «благородних батьків». А тут раптом іде він вулицею, а міліціонеру це видається підозрілим. До такої міри підозрілим, що міліціонер його затримує, відводить на дільницю і влаштовує обшук. Як сказав би великий реформатор російського театру Станіславський: не вірю! Тим більше, що пан Бражник уже два роки брав дуже активну участь в усяких так званих неформальних рухах, мітингах, демонстраціях, так що його, безумовно,  вся донецька міліція знала і в обличчя і за анкетою. Отже, ніякої помилки не було, знали, кого брали!
А тепер вертаємося на сорок років назад, все в той же старий  Остріг, коли ми склали першу в нашому житті сесію, і от перед нами таке щастя – зимові канікули. Спочатку я не збиралася нікуди їхати, бо не було на світі такого місця, куди б мене тягнуло. Але в останню хвилину я раптом передумала і вирішила таки поїхати в Городець до мами з сестрою. Трохи подіяло те, з яким радісним  нетерпінням збирались всі додому, і я собі подумала: а я що – гірша від усіх, у мене теж є свій дім! А ще нам не дали стипендії і в мене  вже зовсім не було за що жити ті два тижні, навіть на недоїдений хліб під партами не доводилось розраховувати. Але саме з цієї ж причини в мене не було грошей на квиток і я купила його лише до Рівного. Подумала, що вже як-небудь до Сарен я доїду без квитка, а там уже й пішки дійду. Правда, з Сарен до Антонівки ще 24 кілометри, але на таку віддаль в наш район на базар ми ходили пішки і навіть в той же день назад поверталися, так що нічого страшного – дійду!
Думаю тільки зараз, чи було це випадковістю, що коли ми  заповнили все невелике приміщення станції Остріг і, звичайно ж, співали, сміялися, гомоніли, бо до поїзда було ще кілька годин, так от, серед цього гаму і гомону до мене підійшла одна дівчина і запитала:
– Галю, а ти куди їдеш?
– В Рівне, – відповіла я.
Чому я саме так відповіла? Далебі, не знаю. Адже ж могла сказати «додому» або конкретніше «до Городця», або взагалі запитати її: «А чого це тебе цікавить?» Бо, дійсно, чого це її раптом зацікавило? Ми з нею вчилися в різних групах, практично не спілкувалися, просто я її знала, бо в неї була така прикмета, яка вирізняла її від усіх дівчат педучилища. Випадково це було чи ні? Бо потім, через кілька років, ми з нею зустрілися знову ж таки на залізничному вокзалі, тільки це вже було в Києві. І хоч я сказала, що в неї була прикмета, яка вирізняла її з-поміж усіх дівчат, але саме вона першою мене помітила, і впізнала, і заговорила. Дивна то була зустріч: я поверталася з табору (того, що «сталінський»), вона їхала за скеруванням на роботу в Севастополь... прокурором. Тоді я нічого не подумала, а ось зараз причепилося питання: випадково це було чи ні? Бо слухайте, що трапилося далі. Раз вже я сказала «в Рівне», і в вагоні біля мене сиділи люди, які це чули, – здається, й вона сиділа, – то коли поїзд прийшов у Рівне, я відчула себе змушеною вийти. Подумала: вийду, а тоді стану на площадку між вагонами (тоді ж між вагонами не було таких закритих переходів, як тепер). Тим більше, що вже вечір, темно, ніхто мене не помітить, і я доїду до Сарн. Уявляєте собі: кінець січня, пізній вечір, а вона вирішила на відкритій площадці сама-одна проїхати від Рівного до Сарн! Повторюю: не пам’ятаю, що я в ту зиму носила на голові, а от що рукавиць в мене не було, це точно. І може, те, що сталося в Рівному, врятувало мені життя. А сталося те, що як тільки я зійшла в Рівному на перон, до мене підійшли двоє міліціонерів:
– Ти що тут робиш?
– Нічого, – спокійно (якщо тільки з міліцією можна говорити  спокійно, навіть якщо ти ні крихти ні в чому не винна) відповіла  я, – приїхала на канікули.
– А де ти живеш?
Я назвала їм адресу. Ні, не городецьку, а таки рівненську, і це була не вигадана, а справжня адреса. І все-таки це не заспокоїло міліціонерів:
– Підемо з нами. Може, ти тут бандерівські листівки везеш.
Що мені було робити? З одного боку, я могла спокійно йти, бо ніяких листівок в мене не було. Але ж поїзд – він піде, а я залишусь на цілу добу до наступного поїзда. І сказати цього міліціонерам я не могла, бо ж квиток у мене до Рівного. Скажуть:  «Ага, значить, ти їздиш без квитка?» А я знаю, що за це буває? Оштрафувати мене не можна, бо ж грошей в мене нема.  Може, посадять в тюрму? Або повідомлять в педучилище, і тоді мене безумовно виключать, а для мене це страшніше тюрми, про яку я ще нічого не знаю. Отож, я слухняно йду за міліцією, в яскраво освітленій кімнаті відчиняю свій порожній чемоданчик і через кілька хвилин знову іду сама зимовим нічним містом. Поїзд, звичайно, вже пішов. Що мені робити? Рятує мене та адреса, яку я назвала міліціонерам. Я вже її не пам’ятаю, не пам’ятаю імені жінки, яка там жила, і навіть не знаю, яким чином вона потрапила в число наших знайомих. Проте коли мій батько сидів в Рівному в тюрмі ще в 1946 році і мама возила йому передачі, вона вчащала до цієї жінки. Звичайно, мама брала з собою мою молодшу сестру, щоб користуватись  послугами кімнати матері і дитини. A одного разу взяла нас обох. Зрештою, може, це було не один раз, бо як так могло бути, що через п’ять років я не лише пам’ятала цю адресу а й, не питаючи нікого, в нічну пору знайшла той дім. Жінка впізнала  мене, пустила переночувати, нагодувала і позичила стільки грошей, що мені вистачило не лише на квиток до Антонівки, а навіть  на пачку вафель. Уперше в житті я пробувала вафлі, і це було неймовірно смачно (я взагалі з дитинства була ласункою, а мені так рідко доводилося їсти щось солодке). Мені незручно було сидіти цілий день в домі тієї нашої знайомої, я ходила  по місту і відчувала себе щасливою. Ще б пак! У мене є гроші на квиток і я їм цю неймовірну смакоту, яка називається таким незвичним словом – «вафлі».
Якби я була кінорежисером, то, далебі, зняла б такий собі фарсовий фільм на цю тему, і там обов’язково був би епізод, як отаке дурне безтурботне дівча навмання бродить містом, щоб згаяти час до поїзда, їсть вафлі і облизується, а з-за кожного рогу за нею слідкують наші недремні чекісти і час від часу доповідають своєму начальству, а начальство марне ламає голову, намагаючись знайти в тому якусь логіку. Як відомо, Мюллер-Броньовий в такому випадку говорив: «Ні, я не можу працювати з непрофесіоналом! Абсолютно неможливо передбачити, що він зробить». Цікаво, за кого тоді мене мали наші стражі державної безпеки: за непрофесіонала, вчинки якого неможливо передбачити, чи навпаки, за такого спритного професіонала-зв’язківця, що він здатний обвести довкола пальця  все міністерство державної безпеки?
Бо чого вона приїхала в Рівне, де в неї нема ніяких родичів?  Ясне діло, – для зв’язку. От і збрехала міліціонерові, назвавши себе рівненчанкою, але адреса, яку вона подала, ясна річ, не може бути явочною. То з ким, де і як вона здійснила цей зв’язок?  От ходить по вулицях ніби без усякої мети, але ж мета повинна бути! Може, той другий не вийшов на зв’язок? Чи все-таки вона така спритна, що провела це діло в нас під носом, а ми нічого не помітили? Говорили ж товариші з Острога, що скільки разів стежили за нею в лісі, але так і не змогли помітити, як вона здійснює зв’язок. Ми їм не вірили, влаштовували рознос: що ви, мовляв, за с... чекісти, коли вас зашмаркане дівчисько за носа водить! Тепер бачимо, що це не дівчисько, а дуже хитра бестія.
Смішно, правда? Кажете, щось не хочеться сміятись? А мені смішно. Не так з наших «бдительных» органів, скільки з себе самої. Яка ж я дурна була, що сприйняла цей епізод за чисту випадковість, що мені тільки смішно було, коли я згадувала оте: «Може, в тебе там бандерівські листівки!» Ах, як би я хотіла справді мати зв’язок з бандерівцями, розповсюджувати листівки, відчувати себе борцем за самостійну Україну!
...А ось ці рядки я пишу через три роки після того, як написала першу частину своєї повісті. Бо я абсолютно забула, які мені ще трапилися пригоди на дальшому шляху додому того січня 1951 року, мені здавалося, що далі вже нічого не було. Але в минулому році мені досить випадково пощастило через 32 роки побувати в тому самому Городці. А там я зустрілась з такою собі Ніною Міщенею, з якою доля нас зводила не раз. Найперше, в 1945-46 навчальному році в Городці я вчилась в четвертому класі, а вона в третьому, але то були об’єднані класи. Потім в 1949-50 навчальному році ми разом в сьомому класі в Антонівці. І нарешті, в 1951-52 році також разом у Костополі на другому курсі педучилища.
Так ось, ця Ніна нагадала мені: «Галю, пам’ятаєш, як ми з тобою їхали з Костополя на зимові канікули додому?» Я залізно пам’ятала, що з Костополя я на зимові канікули додому не їздила. Але коли вона мені почала нагадувати різні подробиці, я все згадала.  Тільки було воно роком раніше, під час тієї поїздки, про яку я вам вже розповіла. Що там було? Отож, проблукавши цілий день Рівним, сідаю я в поїзд і вже зі спокійною совістю (квиток же є) їду далі. А коли поїзд зайшов до Костополя, у вагон, де їхала я, сіло кілька дівчат і поміж них ця сама Ніна. Потім до нас прилучився якийсь молодий чоловік, який говорив гарною українською мовою, навіть з львівським акцентом. Він почав зазирати в книжку, яку я читала, і докоряти мені, чого я читаю російську книжку (то були вірші Нікітіна),  коли ми, українці, повинні читати українські книжки. А я йому відповіла, що чому ж, треба читати і російські. Далі той молодик десь непомітно зник. Але найцікавіше, що мені розповіла Ніна: коли мене арештували, її і тих дівчат, що тоді їхали з нами, викликали в органи МДБ і розпитували про той випадок.
Ви уявляєте собі, під яким же «ковпаком» була я! Арештували мене через півтора роки після тієї поїздки, і весь цей час в сейфах МДБ лежали зафіксовані прізвища дівчат, з якими я їхала від Костополя до Антонівки! Отже, весь цей час був при мені невидимий «ангел-охоронець», скорше всього, той самий симпатичний молодий чоловік, якого так обурило, що я читаю російську книжку.

* * *
Коли чую «Ми вірили Сталіну»,  «Ми вірили комуністичній партії», згадую Рівненщину часів свого дитинства.
Я дуже рано пам’ятаю себе (тобто рано усвідомила себе в цьому світі). Так, ми жили в селі Язвинках до жовтня 1938 року, а я не забула тамтешню зиму, отже, це мені ще навіть не було трьох років. Звичайно, пам’ятаю я не все, а якісь окремі епізоди,  те, що мене найбільше зацікавило або вразило, те, що для мене, дитини, мало найбільше значення. Добре пам’ятаю перший в моєму житті кінофільм, який я дивилась у Дібровиці ще за Польщі. Пам’ятаю, що єдиним товаром, який був постійно в крамницях «за перших совєтів», була халва (чи то наші люди до неї не звикли і мало купували, чи то її так багато було). І от якось давали тарілки, звичайні фаянсові тарілки, і мама зі мною стояла в черзі, а знайомі жінки почали підмовляти: «Матушко, та що ви з дитиною стоїте? Хай вона піде ніби халви купити, за халвою пропускають без черги. Ось пропустіть дитину, вона собі халви купити хоче!» І мене пропустили, я купила скількись там халви і одну тарілку. Я, як зараз, її бачу: звичайна столова глибока тарілка, біла, з зеленою смужкою.
Але про те, як ставилися люди до «перших совєтів», які тоді були репресії і т.п., – цього я нічого не пам’ятаю. Усвідомлювати себе  я почала десь з початком війни. Ну, а за чотири роки війни я стала майже дорослою і мій, так би мовити, політичний світогляд  остаточно сформувався. І дійшла я до нього не в результаті якихось власних спостережень, міркувань, висновків. Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче,  що мали: свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах... Ні, не в партизанах, так говорили про поляків або про радянців, а про українських рідко і обов’язково з додатком «українські». Але найчастіше говорили «хлопці» або «повстанці». І співалися глузливі пісні про те, як «ходить Гітлер над рікою, носить жорна під рукою. Його Сталін доганяє і жоренця відбирає». Або на мотив відомої колядки: «А у Берліні весело живеться, небо і земля від гуку трясеться». І в той же час «А в Москві червоній Сталін зажурився, що його настрій на Вислі зломився». І нарешті, пісня з таким кінцем: «Оце ж тобі, чорте Сталін, не мине, наш повстанець тобі боки да ще й намне!» То ким же я могла вирости в тих умовах, як не ярою «націоналісткою»? Тим більше, що повстанські провідники Мішка Бистрий або Карпо Лоза – це були молоді, вродливі, веселі хлопці, яких на селі любили і поважали, а Сергій, ставши першим головою сільради, був такий собі миршавий та ще й кульгавий чоловік, який відразу почав говорити каліченою  російською мовою, а за Польщі сидів у тюрмі за злодійство.
Відколи себе пам’ятаю, я знала, що я – українка, що в моєї землі трагічна і героїчна історія, що наш прапор синьо-жовтий, що наш герб – тризуб, що наш гімн «Ще не вмерла Україна», але вони заборонені і переслідуються нашими ворогами. Найбільшою мрією мого життя було боротись за самостійну Україну, ще десь, мабуть, в 1945 році я була створила підпільну організацію. Так, так, та організація мала назву «Досвітні вогні» і про неї можна цілком певно говорити, що вона була широко розгалужена, бо охоплювала не то два, не то три райони: Володимирецький, Степанський і... от, не знаю, до якого району належало тоді село Золотолин. Особливістю тієї організації було те, що до неї входили виключно жінки: я, моя майже на чотири роки молодша сестра Нона, моя троюрідна тітка Ляля, яка проте була молодша від мене на два місяці і з батьками жила в тому самому Золотолині, а потім до нас приєдналась донька священика зі Степаня Галя. Це була настільки глибоко  законспірована організація, що ніхто ніколи про неї так і не дізнався,  і оце я вперше відкриваю нікому не відому сторінку з історії нашої визвольної боротьби. Оскільки нам не вдалося налагодити постійний зв’язок, то я не можу сказати, на які акції спромоглась та половина нашої організації, яка діяла за межами Володимирецького  району. Сестра моя за своїм малолітством обмежувалася співанням повстанських пісень, а що торкається мене, то я під час навчання в Кричільську одної темної зимової ночі зірвала вивішений над клубом червоний прапор і втопила його в ополонці на Горині, а  згодом, вже в Острозі виготовлювала і розповсюджувала антирадянські листівки. Правда, «виготовлювала і розповсюджувала» –  це деяке перебільшення, бо така форма дієслова говорить про тривалість  дії, а я твердо пам’ятаю, що це було лише один раз. Але скільки їх було: дві, п’ять, ну, напевно, не більше десяти! Зате пам’ятаю, який був їх вигляд і зміст: піваркуша зі звичайного шкільного зошита, на ньому намальовано тризуб і друкованими літерами (наївне маскування!), написано: «Борітеся – поборете!» Сьогодні? коли я пишу саме ці рядки, ми святкуємо роковини прийняття Декларації про суверенітет, зранку я слухала виступ по радіо Івана Степановича Плюща, і він сказав: «Зараз ми всі повинні пам’ятати слова нашого великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!» Що ж, учасники підпільної організації «Досвітні вогні» пам’ятали ці слова ще майже півстоліття тому.
«Підождіть! Підождіть!  – кричить спантеличений читач. – Яка історія? Яка боротьба? Яке підпілля? В 1945-му році? Скільки ж тоді авторові сьогоднішньої повісті і керівникові тодішньої організації було років? Десять? А останнім учасникам ще менше? Смієтесь ви чи що? Ідіота з мене робите?» Ах, любий читачу, звичайно, сміюсь, хоча я ні слова не придумала, та організація таки була.  А що лише ідіот міг її всерйоз сприйняти... То пригадайте, чи не сприймали ми всерйоз «промпартію», СВУ і всі ті численні антирадянські, шпигунські, шкідницькі, націоналістичні організації, за участь в яких десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч  заслано, а тепер ми дізнаємося, що ніяких тих організацій не було. То всі ті, хто їх арештовував, судив, стріляв, тож всі ті масові колони демонстрантів з гаслами: «Собачья смерть предателям!» – вони були ідіотами чи не були? Я ж можу лише певно твердити, що якби мій слідчий знав щось про оті «Досвітні вогні», він обов’язково вписав би їх у мій звинувальний акт, хоча й дурню ясно, що то була всього-навсього дитяча гра, а він – мій слідчий – зовсім не був ні дурнем, ні жорстокою людиною. Зрештою, про свого слідчого я ще розповім у свій час, а зараз повертаюсь до своїх острозьких  охоронців, яким я була ще не одну прикрість зробила. Хоч і вони мені теж.
Наприклад, одного разу я на кілька днів пропала, і ніхто не знав, що зі мною трапилося. У педучилищі вже говорили, що я втопилася через нещасливе кохання. Бідний об’єкт мого кохання! Боюсь, що для нього це були досить прикрі дні. Але ще більш прикрими вони мали бути для бідного Москальова. Ох і влетіло ж йому, мабуть, від начальства! А раптом я пішла у підпілля? А раптом до цього спричинилося стеження, яке я все-таки помітила? А, може, я виконую якесь завдання? Яке? Де? Словом, кулаком об стіл і в крик: «Идиоты! Губошлепы! Сопливая девчонка вокруг пальца обвела!» Думаю, що там були і міцніші слова, але я їх ніколи не вживала і не можу через це табу переступити, навіть коли того вимагає художня правда.
Але де ж я була ті кілька днів?
А воно було дуже просто. Вийшла я в суботу після лекцій і пішла погуляти. Звичайно, сама. Був прекрасний весняний день, повний неба, і сонця, і свіжого повітря, і веселого вітру. І все було б прекрасно, якби не те, що мені елементарно... хотілося їсти, а грошей, звичайно, не було. Не пам’ятаю вже, скільки там залишалося до стипендії, в усякому разі не раніше понеділка. І раптом  я пригадала, що в село Мощаницю переїхала з Кричільська священицька  сім’я, у якої я жила, коли вчилась в п’ятому класі. Це була така літня бездітна пара, і хоч особливої прив’язаності між нами не було, але все ж я подумала, що це було б цілком нормально, якби я пішла їх провідати. І я собі пішла в ту Мощаницю, до якої було не знаю скільки кілометрів, але раз це в межах одного району, значить, пішки можна дійти. Воно б і нічого, але я не врахувала одної обставини: Горинь розлилася, і той міст, через який можна було її перейти, тепер здіймався, як маленький острівець серед безмежного срібно-блакитного моря. Отож, я почала шукати інший міст, через який можна було б перейти, і дошукалась до того, що пізно ввечері опинилась у якомусь незнайомому селі. І не було іншого виходу, як стукати в якусь хату і проситись переночувати.
Не знаю, чи нині в селі пускають незнайому людину, яка проситься переночувати? Бо в місті це просто уявити собі не можна: дзвінок в двері, ти відчиняєш, а там стоїть незнайома людина і проситься переночувати. Ви б пустили? А в селі... Зрештою, може, тепер і в селі не пускають, а тоді розпитали, хто я і звідки, і тоді з’ясувалося, що донька однієї жінки теж вчиться в педучилищі і навіть живе в одній кімнаті зі мною. Отож, я в неї переночувала, а на другий день знову рушила в дорогу. Дорога була дуже нелегка, розгрузла, а тут ще по ній їхали колони танків, артилерія, словом, пересовувалась якась військова частина. Мій вірний охоронцю, товаришу Москальов, де ви, ау! Ах, якби ви мене побачили на обочині біля того військового ешелону! Ніхто на світі не міг би вас переконати, що я не виконую завдання по збору розвідданих.
Здається, я таки в той день до Мощаниці втрапила, батюшка  зустріли мене не те щоб з великою радістю, але цілком гостинно (знали б вони, яку прикрість матимуть через те в майбутньому!). Я мусила, хочеш не хочеш, пробути в них кілька днів, поки вода не спала, вони дали мені з собою шматок сала (який же українець сала  не любить?) і торбину чорних сухарів, і я вже без особливих пригод повернулась в Остріг. Залишилось тільки мені в пам’яті, що дорога вже підсохла, погода була сонячна, а коли я проходила через ту ж Горинь, то на сонячній галяві на березі побачила юнака і дівчину. Вони стояли, тримаючись за руки, ясно, що вони були закохані і щасливі, і я подумала: яке б це було щастя, якби зараз на тій галяві стояла я з Ним. І я так позаздрила їм, забувши, що заздрість – це тяжкий гріх. Бог покарав мене за цей гріх, бо ніколи в житті мені не довелося ходити удвох з коханим у весняному гаю.
Зараз я думаю, що мене не було цілий тиждень, бо коли я повернулась, то дізналась, що в актовому залі проходить концерт художньої самодіяльності району, а це могло бути лише в неділю. Я, звичайно, відразу побігла на той концерт і ніяк не могла зрозуміти, чого це в залі всі на мене озираються і перешіптуються. Ще б пак! Я лиш можу собі уявити, який переполох викликало моє зникнення в наших недремних «органів»!
І ще останній епізод в Острозі, який я знову сприйняла, як прикру випадковість, і тільки значно пізніше змогла зрозуміти, що ніякої випадковості в тому не було.
Підходила весняна сесія, а за нею літні канікули. Всі перебували в стані легкого переляку і радісного збудження. Переляку – бо ж треба здавати екзамени. Радості – бо ж потім два місяці можна бути вдома. Тільки в мене все було навпаки: я не боялась екзаменів, але дуже боялась канікул. Куди я дінусь, коли мене ніде не чекають і нікому я не потрібна? А ще ж отака трагедія на все життя: «об’єкт» мого кохання закінчує педучилище, поїде за призначенням, і вже я навіть подивитись на нього не зможу. Словом, ходила я темніша темної хмари, і тут мені блиснув маленький промінчик. Проходила мимо газетного кіоску і побачила оголошення: «Потрібен кіоскер». От і мигнула мені думка: «Чи не спробувати  щастя?» Авжеж, це було б щастя: я мала б заняття на канікули,  і не просто заняття, а мені за це ще й гроші б платили. Я пішла на пошту і – о радість! – мене взяли. Паспорт в мене на той час уже був, написала заяву, дізналася, що отримувати я буду  аж п’ять відсотків від виторгу (скільки конкретно це буде, мені не сказали, а спитати я не насмілилась: ану ж передумають брати! А їхати в Городець для мене було гірше смерті). Зате виникла  інша «заковика»: комендат гуртожитку сказав, що влітку там буде ремонт, отже, я жити не зможу. Правда, дозволив пожити, поки буде сесія в заочників, і поселив у мою вже спорожнілу кімнату кількох заочниць. Ну, хіба міг товариш Москальов упустити такий шанс і не «внедрить»  свого агента? Він так і зробив, але я знову підклала йому свиню, бо домовилась з якоюсь бабцею (уже не пам’ятаю, як її звали, ото тільки точно знаю, що жила вона в будинку, де донині стоїть готель), що вона бере мене до себе на квартиру, і я перенесла до неї свою валізку, не чекаючи навіть кінця сесії. Скандал! Бо «внедренная» агентка ще не встигла заглянути, що там у моїй валізці! Ясно, що антирадянські матеріали. А може, навіть зброя. І коли я ще за чимось заходжу в кімнату, вона накидається на мене з криком, що я її обікрала. Поцупила в неї, бачите, шматок сала. Украй перелякана, благаю її піти зі мною на ту квартиру і подивитися, що ніякого сала нема, тільки щоб вона нікому не скаржилась. Оце поворот: не виключили мене за батька, то не вистачало, щоб виключили за крадіжку. Але «агентка» нікому нічого не сказала, бо єдине, чого їй праглося, це заглянути в мою валізку. Отож, вона пішла зі мною, переконалася, що в моїй валізці зброї нема – це точно, друкованих листівок теж начебто нема, є жмуток списаних паперів, які вона при мені  читати, звісно, не могла, щоб знайти ту саму антирадянщину, яку в цих же самих паперах знайшли вже через рік. Зрештою, видно, «органам» я ще була потрібна на волі. Направду з тими непрофесіоналами абсолютно неможливо працювати! Ніколи не передбачиш, що вони зроблять  через хвилину. Бо коли в органах розробляли оту операцію під кодовою назвою «крадіжка сала», хіба вони чекали такого результату! Може, вони й були готові арештувати мене, якби в моїй валізці виявились якісь речові докази антирадянської  діяльності. Ну, як не зброя, то  бодай стосик листівок чи синьо-жовтий прапор. Але скорше це просто була чергова перевірка для очистки совісті, і ніякої особливої ваги вони цьому не надавали. А я – гоп, ні сіло ні впало – забираю документи з педучилища і їду з Острога. Вони на мене стільки часу витратили, стільки зусиль доклали, стільки хитромудрих операцій продумали, а я їх отак в дурнях залишила! Цікаво, чи не подумали вони, що я розгадала їхню гру і тому втікаю? Мені здається, що так і було, і так вони своєму начальству доповіли. Мовляв, десь ми допустили необережність і сполохали пташку. Все ж таки уявляти себе необережним мисливцем приємніше, ніж усвідомити себе дурнем, який топчеться довкола курчати і вірить, що має справу з замаскованим під курча орленям.
А чому я все-таки полишила Остріг? На те були дві головні причини, ті самі дві сили, які правлять світом: голод і любов. По-перше, раз той самий, кого я всю зиму так безнадійно кохала, виїхав з Острога, то я подумала, як це буде нестерпно важко:  ходити тими ж вулицями, тими ж доріжками, тими ж коридорами і знати, що я вже не зможу розраховувати навіть на випадкову зустріч. О, це було понад мої сили! А по-друге, в мене вже не було терпіння постійно голодувати. І я собі подумала, що в Костополі є не лише педучилище, а й мешкає моя баба по батькові, і батькова сестра, і ще одна родичка, яка жила, правда, недовго, в нашій сім’ї в Городці, і як коли я прийду до них в гості, то вони  ж мене нагодують (ага, годували! Частіше просто питали: «Ти, може, їсти хочеш?» – Дякую, – чемно відповідала я, – не хочу. Тоді не наполягали). А ця історія з «украденим салом» стала просто останнім аргументом, що мені треба звідси їхати. Бо ану ж стане комусь відомо, і як я тоді виглядатиму?
І я поїхала, хоч це зовсім не було так просто, бо в тому кіоску я заробляла не більше карбованця в день (це ж на ті гроші, не забувайте, тоді на базарі чверть буханки домашнього хліба, – в магазині ж не завжди був, – коштувала 5 крб.). Правда, студентам виплатили стипендію за два літні місяці наперед, але я мала необережність заявити, що переводжусь в Костопіль, і мені стипендії не дали. Сказали, привезеш довідку з Костополя, що ти там зарахована, тоді дамо стипендію. І довелося мені без копійки грошей добиратися в Костопіль з Острога, потім назад з Костополя в Остріг, і пішло на це не день і не два. Що я їла в цей час? Не питайте! Де я спала?.. О, в Острозі в мене був дуже романтичний нічліг! На старому польському кладовищі відразу біля педучилища. На тому місці якийсь немудрий керівник не знайшов нічого кращого, як влаштувати стадіон. Щоб по твоїх кістках, нелюде, по твоїй смерті так топталися, як це зараз ти влаштував для чужих, не шануючи їх вічного спокою! Тоді, на початку 50-х років, там були, хоч і дуже вже поруйновані, старовинні склепи, але я їх боялась, а було в мене своє місце для нічлігу: між густими кущами лежала велика гранітна плита, за день вона нагрівалася, і коли я звечора вмощувалася на ній спати, то наче на добре натопленій печі. Зате над ранок плита ставала холодною, як лід, я крутилась з боку на бік, нарешті мусила вставати, пробиралася в педучилище в яку-небудь аудиторію і там, сидячи за партою, досипляла. Така була моя спальня. А ще була і їдальня – це був такий собі гайок, де росла біла шовковиця з неймовірно солодкими ягодами. Чи то так мені здавалося? В усякому разі, я не один день провела в тому гайку. Справа ж у тому, що тими ягодами можна було наїстися досита, але та ситість дуже швидко минала, і треба було знову визбирувати в траві великі, схожі кольором на світлий бурштин, але дуже ніжні за консистенцією, пахучі і медово-солодкі ягоди.
Згадую і сама собі дивуюся: як могла я так жити, не маючи покрівлі над головою, спати на кладовищі, харчуючись шовковицею? На що я, властиво, розраховувала? Що я так проживу до вересня, коли треба буде їхати до Костополя, можна буде поселитись в гуртожитку? Не знаю, мені здається, я взагалі ні про що не думала. І, зрештою, не пам’ятаю, коли і як я зібралася і таки поїхала в Городець до матері. Привезла  їй в дарунок флакон рідкого крему для рук. Така вугласта пляшечка, а на етикетці дві руки.
А тепер, перш ніж на багато десятиліть розпрощатись з містом моєї юності, я хочу виголосити вдячне слово для однієї з її мешканок. Почну це цитатою з Біблії, але оскільки вона вийшла б надто довгою, то спочатку коротко перекажу історію з Содомом і Гоморою. Отже, були два такі міста – Содом і Гомора, мешканці яких відзначались своїм розбещеним життям. І вирішив Господь покарати ці міста і сказав про це своєму улюбленцеві Авраамові. «І Авраам підійшов і промовив: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п’ятдесят праведних у цьому місті – чи також погубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятидесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий – цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?» І промовив Господь: «Коли Я в Содомі, в цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них». Тоді Авраам  злякався, що в цілому Содомі може не знайтися п’ятдесят праведних, і він почав торгуватися з Богом, і Той все збавляв ціну, обіцяючи, що помилує Содом і ради 45 праведних, і ради 40-а, і ради 30-и, і ради 20-и і, нарешті, навіть дійшов до 10-и. Але з’ясувалося, що на все місто Содом був один-єдиний праведний Лот (щоправда, з сім’єю), і ради нього Бог не став милувати місто, лише вивів звідти Лота з його сім’єю (якщо пам’ятаєте, то дружина Лота, – відомо, донька Єви! – порушила наказ, озирнулася на місто, яке полишала на погибель, і стала соляним стовпом).
Так ось, якби трапилося так, що Бог розгнівався за щось на стародавнє українське місто Остріг і вирішив знищити його разом з мешканцями, я б підняла руки до неба і сказала б голосно: «Всемогутній і всеблагий Господи! Я не буду з Тобою торгуватись, я не буду гадати, скільки праведних може бути в Острозі. Я відразу скажу: помилуй це місто ради однієї-єдиної людини, яка там живе, ради маленької беззахисної жінки на ім’я Тамара Дмитрівна  Блажчук. Ні, я не згодна, що Ти вирятуєш її з вогню і перенесеш в безпечне місце. Бо на тихій вуличці Острога стоїть її маленький дім в оточенні дерев і квітів, а Ти ж все бачиш і все знаєш, отже, знаєш, що все своє життя з самих юних літ вона боролась за те, щоб мати свій дім. Коли я слухала її розповідь, я найбільше жалкувала, що в мене нема з собою диктофону, бо якби цю розповідь записати, це був би один з найбільш вражаючих документів нашої і так багатої на події епохи. Зрештою, може, це треба б не читати, а саме слухати її голос, тихий, спокійний, з ледь-ледь відчутною самоіронією. А може, ще треба було її бачити: цю невеличку жінку ж прекрасним (старість теж буває прекрасною) обличчям і сивою головою. Коли я її слухала, мені дуже хотілося плакати. А ще хотілося взяти Її на руки, як малу дитину, і віднести кудись далеко-далеко, в якийсь прекрасний сад, де ростуть дерева з солодкими плодами, і цвітуть прекрасні квіти, і співають солодкоголосі птахи, і лев лежить поруч з ягням, і ніхто нікого  ніколи не кривдить. Господи, навіть якби Ти прогнівався на всю нашу планету і вирішив знищити її в космічному вогні, помилуй її ради Тамари Дмитрівни Блажчук!
Спитаєте мене, хто ж ця Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я називаю її ім’я, коли обіцяла, що не буду називати ніяких імен? Я не буду називати імен, коли від цього може бути якесь зло цим людям. Правда, я вже назвала ім’я свого «персонального опікуна» з МДБ – Москальов, але я не думаю, щоб від цього йому чи його нащадкам було якесь лихо. Зрештою, Москальов – це таке поширене прізвище. Доведи, що це саме той! А хто така Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я так молю за неї Бога?
Признаюсь по правді, коли я слухаю інтерв’ю з  якими-небудь видатними особами і чую фразу: «Мені дуже везло на хороших людей», – мене охоплює якесь суперечливе почуття. З одного боку, я не дуже вірю і думаю, що це просто ритуальна фраза, бо так прийнято говорити. А з другого боку, я заздрю цій людині, якщо їй і справді везло на хороших людей, бо мені значно більше везло на поганих людей. Ні, я зовсім не хочу сказати, що отак за півстоліття (вже з гаком) мені зовсім не стрічалися добрі люди,  а були довкола суцільні негідники. Просто добрі люди... Ну, як вам пояснити? Добрі люди, як правило, обмежувалися тим, що просто не робили мені нічого поганого. Ну, ще співчували, коли мені було важко. Ну, в крайньому разі, і то не завжди, робили для мене щось добре, коли я їх про те просила. А оскільки я найбільше в світі не люблю звертатися до людей з проханнями, то до того «крайнього разу» доходило дуже рідко. За  все моє життя лише двічі було так, що стороння людина раптом без усякого мого прохання підійшла і запропонувала мені допомогу. І однією з цих людей була Тамара Дмитрівна Блажчук.
Уже не пам’ятаю, чим я там була провинилась, що мене викликали  в учительську і почали «проробляти». Далебі, уявити собі не можу,  бо заняття я не пропускала, вчилась краще від усіх на курсі, до хлопців на побачення не бігала. Може, це було після отого мого походу в Мощаницю? Але ні, я ж з Мощаниці принесла сухарі і сало, а в той момент я була голодна і без грошей. Отже, не пригадую, за  що мене пробирали, але дуже добре пам’ятаю, як це було. Стою я посеред кімнати, стоять довкола мене викладачі і кожен за чергою  говорить щось таке... малоприємне чи докірливе. І раптом до нас підходить ще одна жінка. Я з нею ніколи жодних справ не мала, просто знала, що вона працює секретарем і що зовуть її Тамара Дмитрівна. Думаю, що вона про мене взагалі нічого не знала і до тієї миті не вирізняла навіть з загальної маси студентів.
– Ну, що ви на неї напали? – докірливо сказала вона. – Ви краще запитайте її, коли вона останній раз обідала.
І вона простягнула мені 15 карбованців (тодішніми грішми, тодішніми! Червону десятку і блакитну п’ятірку). Я машинально схопила ті гроші. Навіть не тому, що мій голод в ту мить був сильнішим від моєї гордості, а просто схопилась, як потопельник хапається за соломинку. В ту ж мить я відчула, що мене душать сльози, і вибігла.
От як добре, коли згадуєш на папері! Бо знову лише зараз, коли це написала, я пригадала, за що ж саме мене ганьбили. В тому, що я розповіла раніше, лишилась одна «неув’язка». Я розповіла про те, що влаштувалась на квартиру і на роботу в газетний кіоск, а потім раптом виявляється, що я сплю на кладовищі і харчуюсь шовковицею. Так от, тут я вже не буду твердити точно, що до цього приклав руку мій незримий «ангел-охоронець» Москальов, але якось так ця пригода монтується в загальне ціле. Не виявивши нічого підозрілого в моїй валізці, догадливі «органи» подумали, що я те «щось» можу тримати в своєму кіоску і навіть передавати кому треба серед білого дня на очах у добропорядних громадян. І хоч я ще й місяця не пропрацювала, в мене раптом проводиться ревізія. Та ревізія не знаходить нічого, що б хотілося знайти Москальову, зате виявляє недостачу аж... у 150 карбованців (черговий раз нагадую, що йдеться про старі гроші). Боюсь, що я ті гроші таки проїла, розраховуючи на майбутню зарплату чи стипендію. Згідно з тогочасними порядками такої недостачі було цілком досить, щоб мене віддати під суд і посадити, але – не для такої долі готували мене начальники товариша Москальова, їм було зовсім нецікаво садити мене в тюрму за недостачу, коли не розкриті мої зв’язки з бандерівцями. Так що стаття за розтрату мене обминула, але моя кар’єра кіоскера на цьому закінчилася. А як же я могла жити на квартирі, коли вже точно знала, що не матиму чим заплатити? Отоді я й перейшла на ту «дачу» на могильній плиті і провела на ній тижнів два. А тоді наші викладачі  «зацапали» мене і почали допитувати, де я живу, чому не їду додому і т.д. І тут до нас підійшла Тамара Дмитрівна. Я вибігла з учительської, спочатку в кущах поплакала, потім пішла в їдальню і вперше за багато днів поїла щось грунтовніше, ніж ягоди шовковиці. І вже тоді пішла з міста на станцію Остріг, щоб відвезти свої документи в Костопіль, вернутись, отримати стипендію, віддати борг Тамарі Дмитрівні (вона ще дуже не хотіла брати) і, нарешті, поїхати в Городець.
Знову в Острозі я опинилась лише через 35 років. Поїздка була цілком випадковою, я була на своїй «малій батьківщині», яку до того не знала, на Тернопільщині, і мене запросило на виступи товариство книголюбів з Шумська. І тут я несподівано для себе дізналась, що з Шумська до Острога менше години їзди автобусом. Цього  я не могла не використати. Я попросила працівників Кременецького краєзнавчого музею подзвонити в Остріг і забронювати мені місце в готелі, а сама взяла квиток на автобус і поїхала.
Сам Остріг за ці 35 років зовсім не змінився. Ні, звичайно, зникли руїни, які залишились після війни, з’явились нові будинки, вирубали дерева, які росли на вулиці біля педучилища. І все ж, повторюю, Остріг зовсім не змінився. Бо що таке 35 років порівняно з його багатовіковою історією? Все одно, що кілька місяців у житті дорослої людини, – дуже вона за цей час зміниться? Я прийшла до нашого педучилища (тепер тут школа-інтернат), ходила порожніми, – бо канікули, – доріжками і мало не плакала від зворушення. Потім подумала, що якщо кабінет директора залишився на тому ж місці і директор у себе в кабінеті, то він міг подивитися в вікно і побачити якусь дивну жінку, яка лазить по усіх закутках. І я зайшла до директора, відрекомендуватися. З’ясувалося, що він теж вчився в цьому педучилищі, тільки закінчив його ще до мого вступу. Зрештою, це не завадило нам вдатися в спогади, пригадувати імена викладачів, розповідати якісь пов’язані з ними епізоди. Директор, ясна річ, був краще від мене обізнаний з їхньою долею: та виїхала туди, той помер, у того померла дружина, а він лишився зовсім самотній (між іншим, це був той самий дуже придирливий викладач географії).
– А ще тут була секретарка, – сказала я, – така зовсім маленька зростом. Її звали Тамара Дмитрівна.
– А-а, – сказав директор, – пам’ятаю, пам’ятаю. Вона зараз уже на пенсії, збудувала собі дім, має доньку, але донька вийшла заміж за військового, то зараз тут не живе.
– Ради Бога, – схвильовано сказала я, – ви не могли б дати мені її адресу?
Директор пішов в свою бухгалтерію, де йому сказали адресу, я взяла оберемок квітів, подарованих шумськими книголюбами, і пішла шукати вулицю Крупської. На відміну від Острога для Тамари  Дмитрівни цей час не минув безслідно. Що ж, вік людини не порівняєш з віком міста! Молода жінка стала літньою жінкою. Вона дуже гостинно прийняла мене, хоч не згадала нічого з того давнього епізоду. «Ох, дитино моя, хіба ви одна в мене така була?» – лагідно усміхнулась вона. І це таки правда. Бо коли наступного дня вранці директор готелю попросив мене виступити перед його персоналом, я, звичайно, не могла в своїй розмові обминути Остріг і те, яку роль відіграв він в моїй долі, і свою зустріч з Тамарою Дмитрівною.
– Я знаю її, – сказала одна зі слухачок, – вона була вчителькою в моєї сестри. Ви правильно говорите, вона завжди усім допомагала.
Господи, вислухай мою молитву, відверни усе лихе від Тамари Дмитрівни Блажчук, дай їй здоров’я, спокою і щастя хоч на схилі літ.
Про Костопіль і моє навчання на другому курсі я буду писати значно менше. Саме місто не справило на мене такого враження, як Остріг. Воно, – хай пробачать мені патріоти-костопільчани,  – не було таким романтичним і мальовничим, я чомусь по ньому значно менше гуляла. Там не було зі мною ніяких таких пригод, про які я могла б розмірковувати: випадок це чи не випадок? Ні, з-під пильного ока наших «органів» я не випала, просто чи в костопільських чекістів були інші методи роботи, чи в них були важливіші справи і їх зовсім не тішив отой «подаруночок», який їм підсунули острозькі колеги. Бо ж не могли вони закрити раз почату справу, заявивши, що все це дурниці. Не такий тоді був час, тоді працювали під девізом «Органы не ошибаются!» В усякому разі до того березневого дня, коли на вулиці до мене підійшла незнайома жінка і сказала: «Девушка, вы у меня украли деньги, отдайте!» – я не відчувала нічого такого.
Правда, я відчула «щось таке» з боку адміністрації педучилища. «Ах, це ви Галина Гордасевич? – багатозначно запитала мене викладачка нової історії. – Ну-ну, ми про вас багато дечого знаєм». Сказала це дуже інтригуюче, я навіть поламала трохи собі голову над тим, але потім подумала, що, мабуть, вона зустрічалась з викладачами Острозького педучилища. Але що вони могли про мене розказати? Як я вчилася і що була так смертельно закохана? Потім я все-таки помітила, – навіть не помітила, а якось інстинктивно відчула, – що мене обережно, але вперто намагаються не те що позбутись з училища, а просто відсунути кудись в тінь. В  Костопільському педучилищі була підвищена стипендія, і хоч я, безумовно, знову вчилась краще за всіх на курсі (в Острозі директор виніс був мені подяку за результатами сесії), мені підвищену стипендію не давали, давали двом дівчатам, яких викладачі явно витягували на круглі п’ятірки. Я записалась в хор, але коли хор їздив на олімпіаду в Рівне, мене не взяли. Нарешті, у нас в  Костопільському педучилищі працювало багато різних гуртків і раз на місяць якийсь гурток проводив свій вечір: перша частина вечора якимсь чином пов’язана зі змістом роботи гуртка – хімічного, математичного, літературного, – і друга – художня. Я записалась у психологічний гурток, не стільки тому, що мене тоді дуже цікавила психологія, скільки тому, що в цьому гуртку працював один хлопець, який привернув мою увагу, хоч це вже не була така «смертельна любов» (до речі, в Острозі я саме з цієї причини працювала в географічному гуртку і навіть зробила непогану доповідь на тему «Російські відкривачі Антарктики»). І от коли підійшла наша черга готувати вечір і всі були в паніці, бо якось в нашому  гуртку не було ні співаків, ні музик, я запропонувала поставити п’єсу. І навіть яку саме – «Воробьевы горы». П’єса ця нам дуже підходила. Дія відбувається в школі, а ми ж – майбутні вчителі. Якось так виходило, що в нас на всі ролі були відповідні кандидатури, при чому я собі планувала, що моя «симпатія» буде грати головну чоловічу роль, а я – головну жіночу. Моя пропозиція була прийнята захоплено, ролі розподілено саме так, як я мріяла, а потім...
– Знаєте, Галю, – сказала мені наша керівничка гуртка, – мені  дуже жаль, але ви не можете грати цю роль. Ви ж не комсомолка,  а там героїня комсомолка, вона навіть кілька разів говорить: «Ми комсомольці».
Я б могла їй на це сказати, що згідно з такою логікою Героя Радянського Союзу може грати лише актор, який сам має це звання, але тоді в мене не вистачило відваги на таку зухвалість. І на «мою» роль взяли дівчину, яка навіть не була членом нашого гуртка (саме ту, яка в нашій групі отримувала підвищену стипендію), а мені лишалося потішитися тим, що хлопець, ради якого я записалася в той гурток, виявив своє невдоволення таким поворотом справ.
Потім я ще пам’ятаю, коли ми готували якісь концерти і я мала читати вірші, мені нічого не говорили, просто я весь концерт стояла за кулісами, дуже хвилювалася, кожної миті чекала, що ось оголосять мене. Але концерт закінчувався, мене так і не оголошували, в мене не вистачало відваги запитати, чому так сталося, я лише забиралася в якийсь глухий куток і там плакала, скільки стачило сліз. З того часу я дуже не люблю  записуватись на виступи де-небудь на зборах чи мітингах, роблю це лише тоді, коли відчуваю, що конче мушу щось сказати. І дуже нервую:  дадуть чи не дадуть мені слово? – і просто таки хворію, коли  не дають. Інстинктивно в мене тоді було вже... ні, навіть не усвідомлення, а якесь підсвідоме фізично відчуття живої істоти, яку  цькують. Хто, чому, за що, для чого – невідомо, але я відчувала якусь ворожу до себе силу, яка оточує мене звідусіль.
Правда, матеріально в Костополі мені було трішечки краще.  Дівчина, з якою сиділа за одною партою, після того, як її мати наклала на себе руки, а батько одружився з іншою, жила одна і взяла мене до себе. Це була ізольована кімната з окремим входом, опалювалась вона плиткою, а директор педучилища дозволив нам брати дрова. Слід признатися, що ми лінувалися ті дрова носити і часто воліли сидіти в холоді, але все ж таки можна було хоч іноді натопити, нагріти води і помитись. І стипендія на другому курсі була на 20 карбованців більша. І що там не кажи, але іноді мої родичі не питали мене: «Ти хочеш їсти?» – а просто наливали тарілку борщу чи картопляної юшки. А ще в  костопільському педучилищі (чи то так було лише в нашій групі?) було багато місцевих дівчат, і, може, їхні батьки знали щось про трагічну долю моєї подруги або самі дівчата відчували до мене вдячність, що я їх з двійок витягувала, але час від часу якась з них заходила до нас і заносила трішки якихось харчів: буханець  хліба, кілька пиріжків, вузлик пшона. В усякому разі, в Костополі  я вже недоїдених шматків не збирала. Зрештою, може, їх там просто не було? А почуття постійного голоду стало для мене звичним, я вже навіть не вірила, що є на світі люди, які їдять щодня  і навіть по кілька разів на день, і то досита. Мені здавалося, що я вже ніколи в житті не наїмся досита.
Просто не знаю, як би я прожила ті два роки, які мені ще залишалось вчитися. Я пробувала стати донором, хоча мені ще не було 18 років, – і була одним з перших костопільських донорів. Дози по 200 грамів обійшлися мені безкарно, але коли в мене взяли 500 грамів крові, то це закінчилося непритомністю, що викликало в мене на все життя стійку реакцію проти уколів у вену. Довелося відмовитися від цього джерела прибутку. А тут уже моє супероригінальне пальто зносилося. А спідничка і блузка в мене були такі, що людям в них показуватись ніяк не можна було (взимку в училищі було так холодно, що ми на уроках не роздягалися). А воно ж іде весна, все одно в пальто ходити не будеш. Довелося йти на свідоме самогубство, але я половину своєї стипендії витратила на трикотажну блузку. Вона була мого улюбленого темно-блакитного кольору, я скинула своє пальто і відчула, що можу бути суперницею самої Вандербільдихи (я саме тоді прочитала Ільфа і Петрова). Я думала про все, що завгодно, лише не про те, що годинник мого життя відбиває останні хвилини волі.







Частина друга

ТЮРМА

Якщо пишучи першу частину, я довго вагалася, з якого дня її почати, і, врешті, почала з дня народження, то відносно другої частини ніяких сумнівів бути не може: її слід починати 13 березня 1952 року. Хоча тоді мене ще навіть не арештували, а, як я розумію, лише затримали (попросіть знайомого міліціонера, щоб пояснив вам різницю між цими двома поняттями), і ще потому я два місяці гуляла на волі, все ж другу частину я починаю саме з цього дня.
Це була неділя, сіренький, досить холодний день ранньої весни. Вранці до нас зайшло кілька однокурсниць, ми зібралися і кудись пішли. Ніяк не можу згадати, куди ми йшли. В педучилище? Але ж була неділя. В кіно? Тоді ж денниx сеансів не було. Просто погуляти? Проте я добре пам’ятаю, що погода була дуже непривітна, то чого це нам раптом закортіло просто погуляти вулицями міста без усякої мети? Так само я не пам’ятаю, хто саме з наших однокурсниць зайшов до нас. Не пам’ятаю, ну, і слава Богу, і не хочу знати, бо тепер я цілком ясно розумію, що ті нещасні дівчатка прийшли до нас не за власною волею. Вже було приведено в дію машину, вже було в деталях продумано, як «узяти» страшного державного злочинця – оте дурне дівча, якому через два тижні мало виповнитися сімнадцять років.
До речі, тут я зроблю невеличкий екскурс в майбутнє, щоб знову показати, як наші «доблесні органи» продовжували працювати і через сорок років. Коли в кінці 1989 року почали висовувати кандидатів у депутати Рад різних рівнів і це вперше в нашій історії було хоч якоюсь мірою вільне висування, Донецька організація ТУМ запропонувала мені стати кандидатом в депутати обласної Ради. Оскільки я могла сама собі вибрати дільницю, по якій хотіла би балотуватися, то я спинилася на Мар’їнці – невеликому містечку  під Донецьком, де я часто виступала, де в мене було багато друзів і знайомих. Та ба, виявилося, що моїм суперником буде голова районної Ради! Ну, і, розуміється, вся районна партійно-державна  система була задіяна на те, щоб мене скомпрометувати, щоб залякати виборців, щоб не дати мені можливості спілкуватися з людьми. Найперше нейтралізували одного з моїх довірених осіб – чоловіка, на якого я покладала найбільше надій, якого в Мар’їнці знали і шанували. Його начебто послали в Донецьк на курси підвищення кваліфікації, але оскільки він протягом усієї передвиборчої кампанії навіть не показався мені на очі (хоч до того ми часто бачилися,  я роблю висновок, що з ним було проведено бесіду на дуже високому рівні.
Або таке: приїжджаємо ми з моїм суперником вранці в одне село, щоб виступити перед своїми виборцями, розповідаємо свої програми, а потім я отримую записки... надруковані на машинці. Ото механізовані колгоспники! Ледь уставши з постелі, вони вже знають, яке питання зададуть кандидатові в депутати, і щоб не морочитися потім з авторучкою, швиденько друкують їх на машинці, яка, звичайно ж, є невід’ємною частиною інтер’єру кожної сільської хати.
Але найсмішніший випадок був такий. Виступаємо ми в Палаці культури, у  Мар’їнці. В залі, звичайно, сидить весь райком і райвиконком, ще, може, трохи пенсіонерів, бо це середина будня,  коли люди на роботі. Отримую я поміж записок і таку: «Прослухавши вашу біографію, не зустрів такої дати, як 1955 рік. Ви про це нічого не скажете?» (записка була російською, подаю її в перекладі). «Що ж, – кажу я, прочитавши вголос цю записку, – автор щось трохи переплутав, бо я розповідала не свою біографію, а свою виборчу програму. Проте бачу, що авторові відомо дещо з моєї біографії, і він хотів би, щоб я тут про це розповіла.
Але ви ще раз переплутали, шановний. В 1955 році я вже приїхала на Донбас, а в тюрму мене посадили в 1952 році, коли мені було шістнадцять років». – «Сімнадцять!» – раптом вигукує дівиця, яка сидить в першому ряду, з вигляду типовий інструктор райкому. Я поблажливо посміхаюсь їй: «Ви не досить точно вивчили мою біографію.  Сімнадцять років мені виповнилось 31 березня 1952 року, а вперше мене взяли 13 березня, коли я ще не мала сімнадцяти років». Дівиця зніяковіло кліпає очима, залом проходить веселе  пожвавлення. Зрештою, стати депутатом мені тоді так і не вдалося, але й голова райвиконкому не пройшов, і це, мабуть, було найбільшою несподіванкою його номенклатурного життя.
А тепер знову вертаюся в той сіренький березневий день. Отже, все було підготовлене для того, щоб «узяти» мене, все  начальство сиділо по своїх кабінетах, всі ж рядові виконавці чатували  на вулицях. Прийти і арештувати мене вдома вони з якихось причин не могли. Може, боялися, що я в останню хвилину поставлю який-небудь вазон на вікно (пам’ятаєте епізод з Плейшнером  в Женеві, отой, що з кінофільму «Шістнадцять миттєвостей весни»?) Може, для цього все-таки було потрібно санкцію прокурора, а він не погоджувався, не бачачи достатніх підстав? Словом, мене вирішили «брати» на вулиці, обставивши це як чисту випадковість. Але для цього було потрібно, щоб я не лише вийшла з дому, а й пішла саме тією вулицею, де вже на мене чекала «підсадна качка» з двома міліціонерами. Зрештою, може, тих міліціонерів було більше, лише вони трималися осторонь? Але навряд! Все-таки, було б повним безглуздям вважати, що те дівчисько носить з собою якусь вогнепальну зброю і почне відстрілюватись.  Ну, а щоб голими руками взяти її, двох молодих здорових  чоловіків було більш ніж достатньо. Словом, як не міркуй, а виходить, що ті мої подружки зайшли до нас тієї неділі не випадково, а були заслані з цілком конкретною метою: виманити мене з дому і повести саме цією вулицею. Що вони з успіхом і зробили.
Ну, як мене «брали», я вже розповіла, тож не буду повторюватися, а продовжу з тієї миті, як ми вчотирьох, – я, та жінка і два міліціонери, – зайшли в приміщення районного відділу міліції. В тому приміщенні було багато якихось людей у формі, і при нашій появі вони дружно сунуть на нас, збуджено вигукуючи: «Что случилось? Что произошло?» Це вперше в житті я потрапила в міліцію (не рахуючи тієї пригоди на вокзалі в Рівному) і тому нічому не дивуюся. А дивуватися є чому. Наприклад, чому в неділю все начальство зібралося докупи? І чому вони прийшли в таке збудження  від того, що два міліціонери зайшли з двома жінками цілком пристойного вигляду? І так їм усім закортіло негайно дізнатися, що трапилося? Отож, стоїмо ми посеред кола цілком дорослих і серйозних людей, яким цілком доросла (як я пам’ятаю, їй на вигляд було років тридцять) жінка всерйоз повторює безглузду вигадку про те, як вчора я стояла за нею в черзі і витягнула з її пальто документи і гроші, а сьогодні вона пізнала мене з описів людей, які мене бачили. «Я ей могу простить эти деньги, – проникливо говорить вона, – только пусть она вернет мне паспорт, потому что я здесь в командировке, и мне без документа никак нельзя». – Но как она у вас их вытащила? – питається хтось, щоб вдати, що йде справжнє розслідування скарги. «А вот так!» – відповідає жінка і обома руками робить жест, щоб показати, як я до неї залізла в кишеню. І тут стається «прокол» – в її пальто взагалі нема кишень! «Ну, я вчера была в другом пальто, которое с карманами», – відразу знаходить вихід зі становища вона. Ви бачили таку модницю? Їде у відрядження і бере з собою запасне пальто. А що – не ходити ж весь час в одному! Таке неправдоподібне пояснення нітрохи не бентежить доблесну міліцію, і ті, навіть не запитавши імені тієї жінки і звідки вона приїхала,і що робить в Костополі, всі повертаються до мене і починають умовляти, щоб я віддала вкрадене.
Це тепер я така розумна, що якби в моєму домі спробували робити обшук, то я б вимагала спочатку показати санкцію прокурора. А тоді дурне перелякане дівча думало лише про одне: як би швидше спекатися цієї безглуздої історії. Я не пам’ятаю, але не виключено, що я сама запропонувала піти до мене і подивитися, що ніяких грошей у мене взагалі нема. І абсолютно «темна пляма» – як ми добралися до мого дому. Просто вже я в нашій з подругою кімнаті, здається, сусіди в ролі понятих (ні, вони прийшли пізніше, вже коли явились емгебісти!) і два міліціонери (чи це були ті, які мене на вулиці затримували, чи інші, я була надто перелякана і розгублена, а тоді на мене нападає якась така «психічна сліпота»,  коли я ніби й бачу і чую, а заразом воно проходить крізь мене, не затримуючись у моїй свідомості). Я витягую з-під ліжка свою валізку, відчиняю: в ній лежить моя від тижня найбільша радість – новесенька сукенка. Історію її я розповім дещо пізніше, коли дійде до того, як я оголосила голодівку, бо це цікава історія, але зараз не час відвертати увагу від найголовнішого. Ще в валізці лежать дві, теж уже згадувані книжки:  «Житія святих» і «Панна Мері». Ну, і, розуміється, мої щоденники, клапті паперу з записаними віршами, кілька листів від мами. Від батька листів не було, бо йому можна було писати лише два листи на рік. Саме так! І коли через 30 років Славко Чорновіл пробачався у листі, що рідко пише, бо йому з табору в Якутії дозволено писати всього два листи на місяць, я написала йому, щоб не скаржився, бо це ж у дванадцять разів більше, ніж дозволялося моєму батькові.
«Е-е! – сказав міліціонер, заглянувши в мою валізку, але навіть пальцем не торкнувся там нічого. – Я вижу, что нам здесь делать нечего. Это дело эмгебе». І вже один з них залишився з нами, а другий вийшов. Не знаю, чи він таки дійшов до того будинку, де в Костополі було відділення МГБ, можливо, що й так, бо це було зовсім недалеко. А може, його вже перестріли по дорозі, бо якщо в міліції зібралося усе начальство, то тим більше мусили бути напоготові наші доблесні чекісти. Це ж, властиво, була їхня «здобич», міліція мала лише затримати державного злочинця і  тут же передати їм. В усякому разі, ми  недовго сиділи і чекали, поки прийдуть емгебісти. Ті серйозного загального обшуку в кімнаті робили і коли я з ними виходила з дому, то ніяких речей з собою не брала. Мені сказали: «Вам доведеться піти з нами». Ага, а куди ділися ті два міліціонери? Вони зникли, як тільки з’явилися емгебісти. Може, зітхнули полегшено, бо хіба то їхня робота – бути «шестірками» в іншого відомства? Про «вкрадені» гроші і паспорт вже навіть для годиться не згадали. Отак були – і нема.
В приміщенні відділення МГБ теж усе начальство було в зборі. Ну, бо як же: нарешті взяли оту хитру бестію, яка вже два роки морочить голову чекістам двох районів (а ще Рівне і мій рідний Городець, то, виходить чотирьох). Насамперед вони мене постаралися «розколоти»: признайся та признайся, з якого часу ти почала свою антирадянську діяльність? А в чому мені було признаватися? Що відколи я себе пам’ятаю, то була душею за самостійну Україну, бо так настроєні були всі ті люди, між якими я росла: дібровицька інтелігенція, городецькі селяни, мої власні батьки? Ну, але ж не була я справді ідіоткою, щоб отак просто у вічі заявити цим серйозним дядям з погонами на плечах: так, я проти радянської влади, і Сталін ніякий не батько, а кат українського народу! Я вдавала, що  здивована і навіть обурена таким запитанням, і уперто заперечувала, що в мене є якісь антирадянські настрої. Дивно: я добре пам’ятаю  розташування кімнат в тому будинку, я могла б  намалювати схему, де сиділа я, а де емгебісти, але не  пам’ятаю ні їхніх облич, ні імен. І про що вони конкретно питали, не пам’ятаю, щоб вони намагались мене в чомусь «уличить».  Зрештою, в них не було ні найменшої зачіпки, та й вони, мабуть, не хотіли показати, що вони знають (а точніше, що вони нічого не знають). В усякому разі, не буду брехати, мушу сказати, як воно було: костопільські емгебісти не били мене, не погрожували, не кричали навіть, просто півдня і ще чи не цілу ніч водно умовляли,  щоб я призналася в своїй антирадянській діяльності.  Пізньої ночі мені читали гарно укладений протокол допиту, в якому я признавалася, що після арешту батька в мене виникли образа на радянську владу, в результаті чого сформувалися антирадянські погляди. Чи я підписала той протокол? Далебі, не пам’ятаю, але схильна думати, що таки підписала. Ви б цього не зробили? Ага, постарайтеся уявити, що вам всього-навсього шістнадцять років, що вас з дитинства вчили слухатися старших, а тут чи не десяток тих «старших» багато годин підряд переконують тебе, що ти повинна це підписати. Зате потім мені дозволили до ранку поспати на дивані, а вранці принесли сніданок. Ах, що це був за сніданок! З ресторану, ви собі уявляєте? Я вперше за два останні роки поїла так ситно, а так смачно... так смачно я не їла вже, мабуть років шість, з часу арешту батька. Там був м’ясний бульйон, котлета з картопляним пюре, біла булка і навіть цукерки.  Намагаюся уявити собі емгебіста, який брав в ресторані мені сніданок. Щось він мусив при тому відчувати, коли взяв ті цукерки. Думаю, якби я була років на десять старша, він би про них не подумав.
Словом, поїла я всмак, після чого мене посадили в кузов вантажної машини і повезли. Куди? Або я знала? Мені не сказали, а я не питала. Маю таку своєрідну звичку: не задавати питань в ситуації, в якій десять інших людей задали б десять питань кожен. Отож, їхала я на тій машині,між двома солдатами, і ми всю дорогу мовчали. Було майже так, як у пісні, яку я на той час ще не знала: «Сіла на машину, сльози на очах, а довкола мене з крісами в руках. Сіла на машину, машина жене, минає хатину, де батько живе. Минає хатину і рідне село, аж на залізницю авто завезло».
Приїхали ми в Рівне. В оточеному зі всіх сторін муром подвір’ї зсадили мене з машини.  То був будинок Рівненського управління МДБ, і в ньому мені довелося провести найближчі дві доби. Знову ж таки ці два дні мені зовсім загубились. Пам’ятаю лише, що їсти мені носили з ресторану (чи з їхньої їдальні, але це було смачно), а от спати мені доводилось просто на письмовому столі в кабінеті, в той час, як емгебіст (не солдат, а саме емгебіст) куняв біля мене на стільці. Що мене питали? Далебі не пам’ятаю! Пам’ятаю тільки, що поводилися зі мною цілком чемно, не били, не кричали, не погрожували. І не задавали якихось конкретних  питань, не вимагали конкретних зізнань. Мені здається, вони тоді найбільше дбали, щоб не показати мені, що саме їх цікавить і що вони знають. Отож, мені напряму не ставили вимогу, мовляв, признайся, що ти зв’язана з бандерівцями, – це я пам’ятаю точно. А було таке, що мені диктували якісь безглузді фрази і вимагали, щоб я їх писала друкованими літерами. Я написала, але тоді так і не дізналася, що йшлося про ті листівки, які я півтора роки тому поширювала в Острозі (хоча «поширювала» – це надто голосне слово для отих кількох саморобних листівок). Це вже пізніше, коли мене «всерйоз» арештували, слідчий прочитав мені акт експертизи, яка неспростовно установила, що було написано моєю рукою текст  тих листівок (а точніше, однієї листівки, бо лише одна протрапила до наших «органів», при ній була доповідна записка дільничного уповноваженого, який її знайшов. А того тексту, там було,  аж два слова – «Борітеся – поборете!» Зрештою, їх було досить для експертизи.
Чи мені було тоді страшно? Ні. Не можна боятися чогось, чого ти не знаєш. Якби я справді була зв’язана з бандерівцями,я, може, боялася б, що їм щось відомо, що мене почнуть бити, що я не витримаю і «розколюсь». Але оскільки я не почувала себе ні в чому винною (про свої «антирадянські настрої» я нікому не розповідала, а про ті нещасні листівки давно забула, як і про свої розмови з дівчиною, що була приставлена до мене в Острозі), то я почувала себе... Зрештою, як я себе почувала? Я вже писала,  що іноді мені сняться сни, які я сприймаю, як дійсність. А тоді я почувала себе так, наче мені сниться безглуздий сон, і я добре усвідомлюю, що це сон, а тому нема сенсу щось робити, лишається терпляче чекати, коли він скінчиться або коли ти прокинешся. Отож, я не плакала, не скандалила, не просилась, не обурювалась, а терпляче сиділа (на нормальному стільці, а не якійсь там прикованій табуретці, про яку так часто згадують в мемуарах) і відмовчувалась, а коли вже мовчання ставало надто нечемним, – я ж була добре вихована дівчинка, – ухильно відповідала щось неозначене. Ні, я ніколи не була проти радянської  влади, ну, що ви! Мене не цікавить політика, я вчуся, я  надіюся, що після закінчення педучилища мені як відмінниці вдасться  вступити в університет. Ах, як мені потім відгукнувся той  університет! Зрештою, чи я справді тоді мріяла про той університет? Признаюсь, що до свого арешту я жила, наче пливла за водою.  Не було в мене ніяких життєвих планів, не мріяла я стати письменницею  чи ще ким, я просто жила, як живеться, єдиним моїм бажанням  було дістати хорошу книжку (хоча поняття «хорошої книжки» було  в мене дуже примітивне, я з однаковим інтересом читала «Анну Кареніну»  Толстого і «Кавалера Золотої Зірки» Бабаєвського, «Алітет відходить в гори» Сьомушкіна чи «Щастя» Павленка), і тоді я могла цілий день не відриватись від неї. Ото ще аби голод не дуже надокучав.
Закінчилося це моє «перше сидіння» тим, що мене привели в якийсь дуже шикарний кабінет, у якому військовий з шикарними пагонами почав зі мною бесіду. У той час йому подзвонили, з’ясувалося, що до нього їде перший секретар обкому компартії,  а його на прохідній не пускають. Господар кабінету розпорядився негайно пропустити, і от двоє солідних людей – начальник обласного управління МДБ і перший секретар обкому комуністичної партії (здається, якщо я не помиляюся, це був знаменитий Бегма) – по-батьківськи умовляють смаркате дівчисько, що воно повинно любити радянську владу і допомогати їй боротися з ворогами. Ну, я сиджу і підтакую. Не тому, що я злякалась, повторюю, я не боялася. Я не усвідомлювала, яка небезпека мені загрожує. Просто поступати в даній ситуації інакше було б екстравагантністю, а на екстравагантні вчинки я ніколи не була здатна. Закінчилося це тим, що начальник великодушно оголосив мені, що я можу повертатися до Костополя. Усі мої гріхи перед радянською владою мені пробачено, але я повинна пообіцяти, що більше нічого робити не буду. Я охоче пообіцяла, бо таки дійсно зовсім не збиралася скидати радянську владу, але зауважила, що в мене в педучилищі можуть бути неприємності за прогули. Начальник заспокоїв мене, що вони все влаштують, і відпустив. Я тоді вирішила, що назавжди. Виявилося – лише на два місяці.
А тут іде епізод, який мені дуже хотілося б пропустити. Бо дуже я не люблю таких розмов... ну, на сексуальну тему. Зрештою, я не вважаю, що секс – це щось таке зовсім антиприродне і з ним треба боротися. Навпаки, це цілком природна річ, і найбільш поетичне почуття – кохання чоловіка і жінки – виросло, зрештою, на цьому грунті і, зводиться знову ж таки до цього. Але розмов про це я не люблю. Ну, так уже я вихована, так в мене склалося життя. У книжках, які я читала, всі стосунки між чоловіком і жінкою, зводилися до поцілунка (навіть в найбільш «розпусній» книжці, яку я на той час прочитала, «Легенді про Тіля Уленшпігеля», жінка Ламме Гудзака відмовляється цілуватися в губи, щоб не мати дитини, а гулящі жінки – вони просто гуляють: співають, танцюють, п’ють вино, сидячи на колінах у чоловіків).
Ну, гаразд, але вертаємося в Рівне і в 1952 рік. Отож, вивели мене з того шикарного кабінету, але відразу не відпустили, а ще я сиділа в скромнішому кабінеті і чогось чекала. Здається, касира, який мав мені дати гроші на квиток. І, звичайно, сидів зі мною якийсь службіст і так собі балакав про те про се. Між іншим, згадав ім’я хлопця, в якого я так смертельно була закохана в Острозі, і запитав: «Ты ему отдавалась?» Я не зрозуміла, про що він запитав, клянусь! Але через своє нерозуміння я все-таки зрозуміла, що це якесь непристойне питання. Я так розгубилася,  що глянула на нього круглими очима і запитала: «Как?» І знаєте – тут він розгубився! Йому стало соромно; я, здається, вже писала, що іноді можу уловлювати біополе інших людей, так ось, йому стало дуже соромно, він засіпався на стільці і ледве видушив з себе:  «Ну, что, ты не знаешь, как?» І все. Більше на цю тему не було ні слова. І мене випустили, я бігла до вокзалу, і мене трясло. Не від того, що я нарешті усвідомила всю небезпеку, яка мені загрожувала і яка начебто минула, а від отієї останньої розмови, непристойності якої я теж не усвідомлювала, але підсвідомо відчувала. Може, через це в мені на все життя виробилася огида до розмов на таку тему?
І от я вже знову в Костополі, знову в педучилищі. Далебі, не пам’ятаю, чи мені наказували, щоб я нікому не розповідала про те,що зі мною було протягом цих кількох днів, але я таки сама не розповідала. Ну, звичайно, дівчата запитували, тим більше, що між ними були свідки того, як мене «брала» міліція, і всім було цікаво, що ж там було далі. Але я збувала цікавих короткою фразою, що та жінка помилилася і ця помилка з’ясувалась. І от стою я на перерві в коридорі і бачу, що йде один з костопільських емгебістів. Я щойно писала, що всі вони залишились для мене безликими і безіменними, а ось цього я чомусь вирізнила і навіть прізвище його досі пам’ятаю: Андрущенко. Він привітався зі мною і пішов до директора, а я влетіла в клас і радісно завищала:  «0й, дівчатка, знаєте, кого я щойно бачила!» Ви бачили цю ідіотку:  Сибіром запахло, а вона стрибає від радості, що з нею симпатичний дорослий чоловік привітався і що вона з ним знайома! Знала б я, яке з ним буде наступне побачення!
А наступне побачення відбулося через два місяці – 20 травня 1952 року, коли мене таки арештували, На цей раз згідно з всіма класичними правилами – вночі. Чому саме вночі, я цього ніяк не можу зрозуміти. Щоб ніхто не побачив? Ну, то й що, все одно ж на другий день дізнаються! Отак я звечора лягла спати і розбудив мене знайомий, – отого самого симпатичного емгебіста, – голос: «Гордасевич, вставайте, гості прийшли!» Я прокидаюся і бачу, що в кімнаті горить світло, моя подруга стоїть одягнена, ну, і поруч з нею скількись там чоловіків, серед яких і мій знайомий. Але ж не буду я одягатися в присутності мужчин! Вони слухняно виходять, але повертаються в ту ж мить, коли я застібаю останній гудзик. Входять і починають робити обшук. А ми з подругою сидимо одна проти одної на своїх постелях і регочемо. Ні, це не нервовий сміх від страху, а звичайний безжурний сміх молодесеньких дівчат, які зовсім не можуть зрозуміти, що відбувається, і те, що мало б жахнути своєю безглуздістю, здається тільки смішним. Та от обшук закінчено, і мій знайомий говорить мені: «3беріть свої речі, вам прийдеться пройти з нами». Йому було потрібно більше часу, щоб вимовити цю фразу, ніж мені, щоб зібратися. Взяла свою фанерну валізку, чомусь вклала в неї простирало. Чому саме? Може, тому, що брати зовсім порожню валізку було незручно, а єдине моє плаття було на мені, та ще я надягнула свою єдину трикотажну кофту. Мені здавалося, що я дуже елегантно одягнена: ситцеве платтячко, блакитне в червоні сунички, і темно-блакитна кофта, яку я щойно купила, витративши на неї половину стипендії. Тепер не знала, як доживу до наступної стипендії, але вже давно минула зима, і не могла я ходити в пальті, та ходити в самому ситцевому платті з коротким рукавом теж не можна було. Бо весна того року була холодною на відміну від попередньої. Ніби вчора це було:  сонячний весняний день, я з подружками безтурботно йду центром Острога. «Дівчино, ви загубили хустинку!» – кричить мені зустрічний  незнайомий хлопець, я злякано хапаюсь за короткий рукав платтячка,  а він весело сміється: «Перше квітня!» Отже в 1951 році 1-го квітня я йшла вулицею в самому платтячку, і мені не було холодно. А в 1952 році за день до мого арешту, тобто 18 травня, випав сніг і рясно укрив зелені дерева. Тому мені довелося піти на такий відчайдушний крок і купити ту блузку. Не шерстяну, ні, таку саму дешеву, бавовняну, зате мого улюбленого кольору: трохи світлішого, ніж волошки, і трохи темнішого, ніж незабудки. І правильно я зробила, що ризикнула, бо чекати наступної стипендії мені вже не довелося, а блузка в мене таки була. Правда, через неї мені потім довелося пережити велику трагедію.
Беру я свою валізку і збираюся виходити. Так легко і просто, ніби забігла до мене подружка і покликала в кіно. Ні, я зовсім не граю роль отакої безстрашної революціонерки,  я просто не чекаю нічого страшного. Адже сказало мені таке високе начальство, що я можу іти собі, вчитися і спокійно жити, аби тільки я нічого проти радянської влади не робила. А я ж не робила! Отож, я збираюся вийти з кімнати, певна, що повернуся сюди... ну, через кілька днів. А симпатичний Андрущенко знає, що я сюди вже не повернуся ніколи, сказати цього мені він не має права, але совість у нього трохи є. «Хоч попрощайтеся з подругою!» – говорить він мені, і я недбало чмокаю подругу в щічку і навіть не прошу її написати моїй мамі чи зайти до баби, яка живе в кількох кроках звідси.
Я йду нічними вулицями Костополя і не знаю, що, власне, моя юність вже закінчується, що в мене починається нове життя, в якому вже ніколи не буде місця безжурності, бездумній радості, впевненості в тому, що попереду велике, таємниче і прекрасне життя. І навіть нічого робити не треба, воно саме прийде. Я не знаю, яке саме воно буде, але догадуюсь, що прекрасне.
Чому ж мене все-таки перший раз випустили? Найперше, що мені спадає на думку: наші доблесні чекісти були таки дуже певні, що я маю зв’язки з лісом. Інакше чого б я туди ходила? Але в них не було ні найменшої ниточки, за яку можна було б зачепитись. От вони й вирішили мене «взяти»: ану ж я з переляку «розколюсь» або принаймні проговорюсь? Оскільки я не проговорилася, то мене випустили з розрахунком, що або я побіжу в ліс доповісти, що зі мною було, або ті, з лісу, будуть шукати зустрічі зі мною. Отут мене і застукають. Але минає місяць, минає другий, а застукати не вдається. А почату справу в архів не спишеш, там же стільки доповідних, актів, свідчень, протоколів, заяв – як вони ще там називаються, ті папери, які складаються в папку з інтригуючою іноземною назвою – досьє.  Тож оскільки «чека не помиляється», справу можна було закінчити лише тим, що людину арештовано і засуджено. Тим більше, що вже було досить підстав і так: ота сама листівка, вірші, доноси. Ха, доводилося судити людей, в яких і десятої частини того не було!

* * *
В житті бувають збіги, яких і найпримхливіша фантазія не в змозі вигадати. Бо оцей епізод про день 20 травня 1952 року я закінчую 20 травня 1992 року, рівно через 40 років. Ні, я не підганяла під цю дату спеціально, я навіть не думала про це, саме сьогодні до мене дійшло усвідомлення, що це ж кругла дата.  І я взяла торт і пішла до свого сина і його дружини, моєї повної  тезки – її теж зовуть Галина Гордасевич. Третя відома мені Галина Гордасевич живе в Москві і ніякою родичкою нам не доводиться, хоча я дуже б хотіла мати її сестрою, така це інтелігентна, мила і добра жінка. Так ось, сьогодні ми сиділи під кущем розквітлого бузку, пили шампанське і чорну каву, заїдаючи тортом, і я співала тюремні пісні, яких ще не знала сорок років тому, і розповідала про той далекий день.
Але перш ніж я продовжу свою розповідь про той далекий-предалекий (сорок років, Боже мій, попереду в мене вже напевно нема сорока років!) день, я хочу зробити ще невеликий екскурс у  сьогоднішній день. Бо ще отакий збіг; вчора я отримала газету, а в ній стаття про Степана Сороку, який відсидів 25 років за те, що підлітком розповсюджував саморобні антирадянські листівки, підписуючи їх абревіатурою КОУН, що розшифровувалося, як «Кричільська  організація українських націоналістів». За рядками автора статті відчувається, що, мовляв, ніякої організації не було, бо ж хіба це організація – один підліток? А я кажу: була Кричільська  організація українських націоналістів! Бо це ж той самий Кричільськ,  де три роки вчилась я і де я темної зимової ночі зірвала червоний прапор над клубом і втопила в ополонці на Горині. Отже якщо в один час в одному місці однаковою діяльністю займаються бодай двоє людей – це вже організація. А що вони один з одним незнайомі – це вже деталі. В організації за правилами конспірації її члени мали бути незнайомими.
А ще вчора я отримала реабілітацію. Бо вже були реабілітовані  тисячі людей, включно до Левка Лук’яненка і В’ячеслава Чорновола,  які таки намагалися повалити радянську владу, а Галина Гордасевич ходила нереабілітованою. І от прийшло й мені. Мій син  довго і уважно розглядав цей документ, потім сказав: «Досі я тільки читав про реабілітацію, ну, в Разгона і в інших, а оце сам  це тримаю в своїх руках. І це стосується моєї рідної матері».
Тих, кому цей документ не довелося бачити, мушу розчарувати. Це дуже несолідний документ: звичайний стандартний аркуш жовтуватого паперу, на якому дуже блідий текст, відкатаний на ротаторі, і в нього вписано, що треба, вже від руки. І печатка. Печатка вже неіснуючої держави Союза Советских Социалистических Республик з гербом, де всю земну кулю оповито вінком з пшениці, що маскує під собою колючий дріт. Зате обидва тексти, – і той, що  надрукований, і той, що вписаний, – українською мовою. Правда,  в друкованому тексті замість «і» стоїть паличка, а в рукописному чиясь рука автоматично написала «УК», а потім спохватилася, підтерла і виправила на «КК» («карний кодекс», а не «уголовный кодекс»). Ну, гаразд, мені цей папірчик коштував усього «02 роки 07 місяці 03 дні». А як почувають себе люди, яким довелося провести в Гулазі (не треба цього слова перекладати на українську  мову, нехай воно залишиться в своєму первісному звучанні) десятки років? А як почувають себе люди,в яких батько півстоліття тому був розстріляний, вони його навіть не пам’ятають, а ось тепер вони отримали паршивенький папірець з блідим ротапринтним текстом, що, мовляв, це було помилкою?
Люди! Якщо у вас є бодай крихта совісті, якщо у вас є бодай крихта розуму, не допустімо повернення того режиму! Зрозумійте,  що в такому випадку ви, ваші діти, ваші внуки теж можуть потрапити в ті страшні колеса репресивної машини. І не врятує вас те, що ви, мовляв, усією душею за радянську владу і комуністичне майбутнє. Хіба Троцький, чи Бухарін, чи Зінов’єв були проти? Та вони тисячі людських життів поклали за ту ідею, а потім і для них закінчилося кулею в потилицю чи сокирою по голові. І не  надійтеся, що, мовляв ідея дуже хороша, просто трапилося так, що за її втілення взялися взагалі нехороші люди. Де б не бралися за ту ідею,  почавши від азіатського Китаю і країни древньої цивілізації Камбоджі і до цілком європейських країн Югославії і Німеччини, – скрізь це зводилося до злиденного життя, тоталітарної влади і масових репресій. Просто в Німеччині прикордонники стріляли по окремих людях, які намагалися перелізти через берлінську стіну, а в Камбоджі рубали лопатами десятки тисяч людей. Будьте пильні, люди, будьте передбачливі!
Але досить всіх відступів, тим більше, що це справжній парадокс, – відступ з минулого в сучасне. Повертаємося в 20 травня 1952 року. В уже знайомому приміщенні, куди мене привели, на мене вже ніхто не звертав уваги, ніхто не допитував. Просто протримали до ранку, посадили на машину і повезли вже знайомою дорогою до вже знайомого подвір’я. Тільки тут відбувся збій в уже знайомій процедурі, бо повели мене не до вже знайомого багатоповерхового будинку, а до такого собі одноповерхового. І тут мені вперше довелося пережити «шмон». Хочу сказати, що за ті кілька років, які мені довелося провести за колючим дротом, я не чула, щоб політичні в’язні  надто широко користувалися блатним сленгом. Але з того були винятки, і до них належали слова «шмон», «шманати». Мені здається, що це був підсвідомий психологічний захист від того страшного, що відбувається з тобою. Бо коли ти називаєш це явище словом з нормальної  людської мови, то цим самим наче визнаєш за ним право існувати в нормальному людському житті. А «шмон» – такого слова в людській мові нема, і все, що стоїть за ним, поза межами людського світу. «Раздевайтесь!» Я слухняно роздягаюсь до останньої нитки, в вправні жіночі пальці прощупують кожен рубець. Потім вони так само професійно-байдуже прощупують мої коси («поганенькі кіски»!). «Раскройте рот!» «Поднимите руки!» «Присядьте!» Здавалося б, апогей приниження людини – оце заглядання. Але, зрештою, я мала можливість переконатися, що в цьому був певний сенс. Бо розповідала одна урка (так тоді називалися  професійні злодії і злодійки. Цікаво, як вони називаються нині), як її одна подруга умудрилася зняти годинник з руки начальника тюрми, коли він зайшов до них в камеру. І заховала вона той годинник саме в те місце, звідки на світ появляється нова людина.
І знову таки я не можу втриматися від «ліричного відступу». Через багато-багато років, коли я вже була письменницею і збиралася написати повість про чоловіка, який потрапляє в тюрму, я, щоб не допустити анахронізмів, завела знайомство з одним донецьким прокурором. Це був дуже літній чоловік, який незабаром пішов «на заслужений відпочинок». Він мені не видався дуже мудрим, іноді я впадала в досаду, коли він не розумів моїх питань і відповідав зовсім не те. Але я всі недоліки пробачила йому за фразу: «Я всегда старался  не отправлять человека в тюрьму, если в этом не было крайней необходимости. Тюрьма – это слишком сильное испытание для человека». Він мав рацію, цей літній чоловік з багаторічним партійним стажем (бо ж в Радянському Союзі безпартійна людина не могла бути прокурором). Людина, яка потрапила в тюрму, виходить звідти духовно скаліченою. Навіть якщо це була цілком порядна людина, яка потрапила в тюрму цілком випадково, і нічого особливого з нею там не було, і її врешті-решт виправдали і випустили, ніколи вже ця людина не буде такою, як була «до того». В популярному фільмі «Вокзал  для двох» популярного кінорежисера Ельдара Рязанова є, на мою думку, геніальний епізод. Пам’ятаєте цей фільм? Інтелігентна, порядна людина, музикант за професією, потрапляє в тюрму за вбивство. Хоч і вбивство було ненавмисне: вискочила вночі людина просто  під машину, до того й за кермом сидів не він, а дружина, але раз є труп, то хтось за те має нести покару. І ось наш герой вже в таборі, судячи з того, як скрипить сніг, на далекій півночі. Але, мабуть, йому там не дуже гірко живеться, музиканти і в таборі потрібні. Та й начальник там – батько рідний, досить послухати, як він розмовляє з ув’язненими. На «ви» розмовляє! Він то на «ви», а рядовий черговий на «ти», хоч він нашому інтелігентному героєві міг би сином бути. І обшукує, перш ніж пропустити. Правда, тут він всього-навсього виконує інструкцію та й то дуже недбало: змусив зняти валянки, заглянув у них – от і весь обшук (пробачаюсь, шмон!) А далі йде той епізод, який мені різонув по душі. Наш герой заходить в незнайомий дім, де бачить шикарно накритий стіл. І от він, злодійкувато озирнувшись, хапає зі столу апельсин і ховає за пазуху. Слухайте, це ж страшно! Я на сто відсотків певна, що до тюрми цей чоловік не дозволив би собі вкрасти шматок хліба, навіть якби помирав з голоду. А кілька місяців тюрми – і вже моральні табу порушені, і вже межі між дозволеним і недозволеним розмиті. А все це тому, що в людини нема почуття самоповаги.
І от переді мною відчиняються залізні двері, замкнені не пам’ятаю вже на скільки замків, я по двох східцях (оце я вже пам’ятаю) спускаюсь в недовгий коридор, по обидва боки якого йдуть замкнені двері. Я ще не знаю, що оті круглі крихітні віконечка в дверях називаються глазками (не вічками, ні, ніхто не називав їх вічками, тільки глазками), а дверцята під ними – кормушками. Двері за моєю спиною з грюкотом зачиняються. «От і все! – каже  хтось в моїй голові. – От і все!» Що «все», я не знаю, ніякого розпачу чи страху не відчуваю, хібащо розгубленість, але цю розгубленість  я з усіх сил намагаюсь не показати цим незнайомим людям з мертвими обличчями і порожніми очима. Я роблю те, чого вони вимагають, роблю відразу, щоб вони не були змушені на мене кричати, я не знаю, що я зробила б, якби вони на мене крикнули, але я не хочу до цього допускати. Але, разом з тим, я не кваплюся, а з усіх сил намагаюся бути гордою і байдужою. Я не роблю ні найменшої спроби сама з ними заговорити, не задаю ніяких питань, не протестую. Вони для мене існують, як якісь предмети, існування яких доводиться враховувати, але з якими не вступиш в спілкування.
От про що обов’язково згадується в усіх мемуарах, – це перше знайомство з камерою. І в кожного мемуариста це враження дуже гнітюче, незалежно від того, потрапив він в одиночку чи в камеру на сто чоловік. Мушу розчарувати свого читача: нічого такого я не відчула. Я потрапила в нормальну кімнату нормальних розмірів (десь так 12-16 квадратних метрів) із чисто побіленими стінами і чистою дерев’яною підлогою. От лише вікно тут було ненормальне: невелике, розташоване так, що в нього не заглянеш, та якби й заглянула, то все одно нічого не побачиш, бо ззовні на нього навішено щита, який залишає лише невелику щілину в небо. Ну, і, звичайно, грати. А от скла не було зовсім. Не знаю, чи то його на літо виймали, чи так було круглий рік. В усякому разі, мені повезло, що сидіти довелося влітку: холод не докучав, а свіжого повітря було вдосталь. Щодо  меблів, то в камері була єдина річ, яка заслуговувала на цю назву: настінна полиця, яка висіла якраз під вікном. Чи, може, оту дерев’яну діжку в кутку теж слід би віднести до меблів? Що вона зветься парашею – це вже я знала. Десь читала, в якійсь книжці, здається в «Воскресении» Льва Толстого. А от що складена в протилежному від параші кутку камери постіль називається чомусь «кантик», цього я ще не знала. У «кантик» насамперед складалися матраци, потім подушки, зверху ковдри і простирала, а все це застилалося ковдрою. «Кантик» мусив мати форму куба з максимально можливими чіткими гранями. Чомусь начальство надавало дуже великого значення «кантику», і якщо його форма не задовольняла чергового, звучала команда: «Перестелить!» А більше в камері не було нічого. І нікого. Окинувши її загальним поглядом, я поклала на підлогу свій вузлик з речами (бо валізку в мене забрали) і почала розглядати свою нову квартиру детальніше. От намагаюся пригадати, як там було з посудом:  видавали нам оте найнеобхідніше – миску, ложку і «кружку» – чи, роздаючи їжу, давали її вже в мисках, а потім їх збирали? Ну, не пам’ятаю, хоч убий! Думаю, що мали б видавати, але тоді як же ми їх мили, поївши? Зате добре пам’ятаю, що лежала на полиці книжка і що це були збірка творів Миколи Гоголя.
Спробуйте уявити себе на моєму місці: тобі щойно виповнилося сімнадцять років, тебе вночі підняли з постелі, привезли в Рівне, посадили в одиночну камеру, і ти зовсім не знаєш, за що тебе сюди посадили і скільки тут тобі сидіти. Ні, я не злякалась, іще раз повторюю: не можна боятися того, чого ти не знаєш. Отоді, перший раз, поки мова йшла про вкрадені гроші, я боялася. Бо там було все зрозуміло: в жінки вкрали гроші, вона думала, що це я зробила. От тільки цікаво, як вона могла мене впізнати, якщо я стояла за нею? Але тоді мені це не спадало на думку, я лише боялася,  що в педучилищі дізнаються і, до лиха, виключать мене як злодійку. Адже виключили в Острозі з педучилища хлопця, який украв гроші в свого товариша. А тепер абсолютно не розуміла, що відбувається, і тому мене не брав страх. Зрештою, я ще й пам’ятала, що мене оточують мої «ідейні вороги», оті самі, що про них в піснях співалося: «Розгулявсь червоний Сталін-кат». Ну, ні, не побачите ви, щоб я вас злякалася! Я гордо звела голову, ще вище задерши свого і так кирпатого носа, і вирішила, що скільки б мені тут не довелося пробути, я мушу поводитися так, щоб розумно використовувати кожну хвилину. І я беру книжку, розгортаю і починаю, ходячи по камері, вчити напам’ять: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!» Ну, і так далі, весь цей уривок. Ходжу собі і намагаюся не реагувати на те, що заслонка над отим круглим віконечком весь час піднімається і хтось через нього заглядає. Ну, і чхати я хотіла, хай собі заглядає! Це як же я, мабуть, спантеличила своєю поведінкою  чергового. Ну, як же, привезли шмаркате дівча, вкинули в камеру, а воно не плаче, не кричить, не б’ється в двері, а ходить з кутка в куток і щось шепоче. Чи, часом, не з’їхала з глузду?
Зрештою, насамоті мені довелося бути дуже недовго. Ще чи не того самого дня до мене вкинули молоду дівчину, трохи від мене старшу, а ще десь через день чи два нас перевели в сусідню камеру, де вже було три жінки.
Думаю: від чого залежить, що ми щось пам’ятаємо, а щось ніяк не тримається в нашій пам’яті? При тому іноді якась дурниця пам’ятається так, наче це вчора було з тобою, а щось важливе з усіх сил намагаєшся пригадати – та ба! Я наче мала добру пам’ять, в тій же камері дівчата були провели наді мною такий «дослід»: прочитали мені один-єдиний раз вірш Нікітіна «Пахарь», здається, 56 рядків, я уважно прослухала і відразу повторила. Тож ось читаю мемуари інших в’язнів, вони так вільно оперують датами, іменами, номерами таборів, цитують цілі довгі розмови, які велися десятки років тому. Не знаю, як це їм вдалося. Я, наприклад, не пригадую номера тієї єдиної камери, в якій я сиділа у внутрішній тюрмі рівненського управління МДБ. Не пам’ятаю, як звали тих  чотирьох моїх перших сусідок. От лиш хіба те, що одна була літня сільська жінка; одна міська дещо молодша (так років під сорок), молода дівчина, колишня студентка, яка вже сиділа півтора року, була засуджена, а тепер її повернули з табора... ні, здається, не на переслідство, а як свідка у якійсь справі. Ну, і та молода сільська дівчина, з якою ми спочатку були вдвох.
Почалося нормальне тюремне життя, якщо тільки тюремне життя можна назвати нормальним. О шостій ранку звучав дзвінок, і треба було негайно вставати, бо відкривалася кормушка і чувся крик: «Подъем! Подъем!» Ми вставали, збирали постіль (бо спали покотом на підлозі) і складали в той уже згаданий «кантик». Я робила ранкову зарядку (ну, аякже всі революціонери в тюрмі обов’язково робили зарядку!) і дійшла до того, що могла п’ятдесят разів присісти. Далі нас вели в туалет, де можна було також вмитися, а двоє з нас несли «парашу». В літературі дуже наполягається  на смородові, який обов’язково супроводжує ту славнозвісну «парашу». Маю досить тонкий нюх, але не пам’ятаю, щоб мені сморід особливо докучав. Ми ж не лише старанно споліскували  свою «парашу», а й намагалися налити в неї трохи розчину хлорного вапна, яке добре нейтралізує всі неприємні запахи, хоча й саме пахне не так щоб приємно. Але це нам не завжди вдавалося, хлорним вапном «парашу» належало лише споліскувати, Отож, черговий міг заглянути і змусити вилити. Може, боялися, що ув’язнені спробують тим хлорним вапном отруїтися? А воно ж нам було потрібно зовсім для іншої мети. Для чого саме? А ось зараз розкажу.
Хоча, коли отак подумати, тема ця вважається «табу» в художній літературі, з тих багатьох тисяч книжок, які я за своє життя  прочитала, лише в одній я зустріла «це» – таким епізодом починається чарівна повість Ірини Вільде «Повнолітні діти» (та й то не у всіх виданнях). А то чомусь навіть найбільш безцеремонні чоловіки-письменники, які не вагаються описувати найінтимніші моменти сексуальних стосунків чоловіка і жінки не зважуються ні словом, ні півсловом нагадати про те, що в кожної нормальної жінки кожного місяця відбувається таке фізіологічне явище як менструація (ну, а жінки-письменниці взагалі зображують людину так, начебто в неї не існує нічого того, що нижче пояса). Отож, коли в камері знаходиться шість жінок у віці від сімнадцяти до п’ятидесяти років, то дуже рідко трапляються дні, щоб ні в кого нічого не було. Треба було якось рятуватися. А як? Уже пізніше, в такій «звичайній» тюрмі можна було сказати лікареві, що в тебе менструація, і вона давала шматок вати, хоч він, звичайно, не міг зарадити біді. А у розпорядку емгебістської тюрми взагалі не передбачалося, що в ній можуть бути жінки, у яких менструація. Отож, як ми виходили зі становища? З усяких білих клаптиків (якщо їх не було, то відривався край простирала, тільки його потім треба було підрубцювати, щоб не помітили) шилися такі довгасті подушечки, в які вкладалася вата, наскубана з матраців (це теж треба було робити обережно, щоб не помітили). Використану подушечку не викидали, в жодному разі ні! Вранці за час,  відведений на вмивання, треба було встигнути попрати її, а оскільки кров відпирається дуже погано, то для її остаточного усунення і слугувало хлорне вапно. В його розчин клали вже випрані подушечки і тримали там з півгодини. А потім ще їх треба висушити. Все це не дуже естетично, я з вами згодна, але що поробиш – таке життя!
Зрештою, мене на перших порах всі ці проблеми не цікавили. Коли ти два роки (а точніше, п’ять) жила з постійним почуттям голоду, то не всі фізіологічні процеси в твоєму організмі відбуваються так, як належить.
Після оправки – сніданок. Відчиняється кормушка, кожен має підійти і у власні руки отримати денну пайку хліба і цукру – приблизно чайну ложку. Ще на сніданок давали тюльку, тарілку юшки і чай. Юшка була з вівсяними крупами або з пшоном, і по цьому можна було визначити, яка каша буде в обід. Отож, поснідаємо і чекаємо ранкової «повєрки» (чи таки вона була раніше?). Наслухаємося: грюкають двері. Ага, значить, вже йде повєрка, треба вистроїтися  в ряд. Заходять в камеру, рахують. «Вопросы, жалобы есть?».. Нема. І знову чекаємо, на цей раз прогулку (українською літературною мовою «прогулянка», але ніхто з нас так не казав). Коли після невеликої перерви знову починають грюкати двері, це означає, що почали виводити. Намагаємося встановити, з якого боку почали, бо від того залежить, коли поведуть нас. Чомусь дуже радіємо, як не доводиться довго чекати, хоча спитав би хто, чого тут радіти? Чи не краще мати щось приємне в перспективі, ніж уже в минулому? Та й що з тієї прогулки: заводять тебе в такий квадратик простору, з усіх боків оточений муром, знизу асфальт, тільки й того, що небо над головою. Руки за спину і марш по колу. Стояти не можна, відійти в сторону не можна, руки опустити не можна – все це порушення режиму, за які або тебе відправлять в карцер, або всю камеру на стільки-то днів залишать без прогулки. Ну, після прогулки лишається чекати обіду, на який завжди юшка з капусти (називається «борщ») і вівсяна або пшоняна каша. А після обіду вже нічого чекати до самого вечора. Бо на вечерю дають лише чай, розуміється, несолодкий, можеш підсолодити, якщо в тебе щось з тієї вранішньої дрібки залишилось, і пожувати хліба, якщо, звичайно, теж щось залишилось.
Мушу признатися, що на таких харчах я не лише не схудла, а навпаки, так поправилась, що коли через три місяці потрапила в  лагер (знову ж таки українською мовою «табір», але не говорили «табір», ніхто ніколи не говорив, тільки «лагер», «лагерний»), то вже ніхто не називав мене худою, а навпаки, говорили, що я таки добре пухкенька.
Що ми ще робили протягом дня? Ну, сиділи на підлозі, грали в шахи (справжні, не якісь там виліплені з хліба, як в це читаємо в інших мемуарах), читали. У камеру видавали дві книжки на два тижні, при чому вибирати не доводилось. Просто відчинялась  кормушка, заглядав черговий (якого теж не називали черговим, а лише «діжурний»), говорив: «Книги!» – і це означало, що треба віддати книжки. Потім через якийсь час, – частіше всього на другий день, – знову через кормушку подавали дві інші книги. При тому це не завжди були інші. Я мало не заплакала з досади, коли з’ясувалося, що з поданих двох книжок одна – та ж сама, яку в нас забрали. Але протестувати було б марним.  А так само мало не заплакала з обурення, читаючи сентиментальне оповідання про бідного хлопчика, який в «тій» Германії розповсюджував комуністичні листівки і йому дали, – який жах! яка тиранія! – аж шість місяців тюрми. Я вже знала, що мені за мою націоналістичну листівку буде щонайменше десять років.
А найбільше ми шили і вишивали. Чим? Як? На чому? О, ви не знаєте, на що здатна людина! Далебі, я зараз сама уявити не можу, де ми брали ті клапті тканини і з чого насмикували ті кольорові нитки. Але в мене є речовий доказ – подушечка для голок, якою я і досі користуюся. Це квадратик розміром 8 на 8 сантиметрів, а на ньому хрестиками вишите блакитне небо з білими хмарками, білий будиночок з блакитними вікнами і червоною покрівлею, перед домом зелений моріг, по якому розкидано червоні, жовті і бузкові квіти (кожну квітку зображує один крихітний хрестик), а ще блакитна річка, по якій плавають білі з червоними дзьобиками гуси. Набита ця подушка моїм власним волоссям. Чим я її вишивала? Ну,  можна було в чергового попросити голку, яку через певний час треба було повернути. А ще ми робили голки з зубчиків гребінців. Гребінці тоді були з натурального рогу, в них зубчики тонкі, гострі і еластичні. Проколеш у такому сталевою голкою дірочку для нитки – і ший на здоров’я. Правда, не в усяку тканину така голка полізе, тому найпопулярнішим видом вишивки у нас було філе.  Це було, сказати б, безвідходне виробництво: спочатку висмикуєш з полотна нитки, щоб зробити сітку, а потім ті ж нитки використовуєш, щоб на сітці робити різні візерунки. Тут рогова голка цілком підходить, але треба стежити, щоб діжурний не помітив, бо все одно відніме, хоч голка і не залізна (найбільше в тюрмі дбали, щоб нам у руки не попадало нічого металевого.
І ще ми розмовляли, але говорити треба було півголосом, інакше відчинялася кормушка і звідти чулося сичання: «Тише!» А співати не можна було взагалі. Навіть дуже тихо. Чому? Може, тому, що у співі людина виливає свою душу, а ув’язнені повинні виливати душу лише на допитах у слідчого. Я робила дослід: сідала обличчям до кормушки і самими губами, зовсім без голосу, співала яку-небудь пісню. Черговий безпомилково розрізняв – розмовляю я чи співаю – і грюкав у двері: «Прекратите петь!» І все-таки ми умудрялися співати, і саме в тій камері я вперше почула пісню з такими словами:
        На Волині, на Вкраїні
        Зветься місто Ровно.
        Там є три тюрми великі –
        Українців повно.
Справді, в Рівному було на той час три тюрми: внутрішня МДБ, де оце ми сиділи, друга – де сиділи карні злочинці.  Третя тюрма була на Двірці,  і туди звозили вже всіх після суду чекати відправлення на етап.
А ще ми перестукувалися з сусідами. Ні, ніхто з нас, навіть та, яка сиділа вже півтора року, не знали азбуки Морзе чи якоїсь іншої системи, робилося це дещо простіше. Насамперед треба було вибрати для цього зручний момент, коли можна було догадуватися, що черговий в другому кінці коридору. Наприклад, там грюкають двері на оправку чи прогулку. Тоді двоє з нас брали ковдру і закривали той куток, що з «парашею». Хоча правила вимагали, щоб ми ні на мить не ховалися з очей діжурного, але в жодного з них не вистачало нахабства протестувати проти  того, що ми закриваємо «парашу», коли нею хтось користується. Але в даному випадку «параша» була лише приводом. Бо одна з нас брала шашку і стукала в стіну, чомусь обов’язково  якнайближче біля підлоги, вистукуючи знак «увага»: три короткі швидкі стуки, перерва, один сильніший звук, і знову три короткі, один сильніший – так тричі. Якщо в сусідній камері був хтось, хто розумів цю мову, то відповідав так само. У камері, звідки перевели мене, ніхто не відповідав, видно, там сиділи самі новачки, а з камерою з другого боку ми таки розмовляли. Бо стуком лише викликалося  на зв’язок. А потім бралася металева кружка, її прикладали дном до стіни, обхоплювали руками і в неї говорили. А потім та ж кружка перетворювалася з мікрофона в телефон: прикладаєш до неї вухо і слухаєш. Звичайно, довго так не поговориш, найчастіше це зводилося до обміну іменами, пошуку знайомих або бодай земляків з одного  району. Це одна з нерозгаданих таємниць людської психіки: чому тобі ставало легше на душі, коли з’ясовувалося, що в якійсь з камер сидить людина з твого району? А одного разу я навіть «зустрілася» з давнім знайомим. Коли дівчина, яка розмовляла, назвала прізвище свого співрозмовника і що він із Степані, я збуджено вигукнула: «Ой, та я його знаю!» Якщо бути точною, то я знала лише його ім’я. Ще коли я вчилася в Кричільську, тобто років чотири  тому, розповідали, що в Степані посадили групу молоді. Називали навіть кілька імен, поміж них і це (тоді я його пам’ятала). Чого ж я, ідіотка, зраділа, що людина вже чотири роки сидить в тюрмі?
Ви собі не уявляєте, до якої міри людина може пристосуватися до умов життя! Я вже сказала, що сама не можу уявити, де брали ми нитки всіх кольорів, щоб вишити цілий пейзаж. А саморобний ніж! Коли тебе заводили в тюрму, в тебе відбирали всі металеві  речі, включно до гудзиків. Коридори були порожні, дворик  для прогулки старанно підметений. Ідеш ти під невкліпним поглядом  діжурного. І все ж хтось десь умудряється знайти і підняти  малесенький шматочок заліза і на чомусь його нагострити. І от вже в нас є ножик, яким можна і хліб покраяти, і нитки надрізувати при вишивці філе. Де ми його ховали від шмонів? І, знаєте, я навіть зараз цього не скажу. Хто знає, як воно далі буде і хто мою повість читатиме? Адже тюрми все ще залишаються, і люди там сидять різні, і безглуздо жорстокі правила можна зробити ще безглуздішими  і ще жорстокішими. А раптом прочитає який-небудь начальник тюрми і завтра ж влаштує по камерах шмон, особливо старанно заглядаючи в ті місця, які я назвала в своїй повісті? Звичайно, таким саморобним ножиком можна перерізати не лише нитки, а й жили на власних руках, але...
А як багато можуть розказати вам звуки! Наша камера  була досить далеко від входу, але ми все одно чули, як грюкали вхідні двері. Зовсім не так, як двері камери. Отож, якщо спочатку грюкнули вхідні двері, а потім двері камери, значить, привели когось нового. Якщо порядок стуку був зворотний, значить, когось забрали. Якщо це було увечері, значить, на допит, якщо вдень, то, мабуть, на суд. Не знаю чому, але вдень на допити майже не викликали. Звідки пішла ця традиція? Невже слідчі страждали безсонням? І ще іноді раптом вдень спалахувала і кілька разів мигала електролампа над дверима, і чомусь ми вважали, що це сигнал: когось беруть на суд. А ще по звуках кроків і по грюкоті дверей ми могли визначити, що саме відбувається: йде повірка, оправка, прогулка чи роздають їжу. А ви можете собі уявити, що кашель може бути умовним сигналом? Не сигналом чогось конкретного, а просто сигналом того, що ось я, браття, я є на світі, я йду біля ваших дверей, я вітаю вас. І з-за дверей, іноді відразу навіть кількох, чується покашлювання у відповідь. І це така радість! Можна кашлянути, коли камеру ведуть на оправку чи прогулку, тоді діжурний не знає, хто саме кашлянув, але якщо він собака, то покара може впасти на всю камеру. Тому я воліла кашляти, коли мене вели одну. Наприклад, на допит чи з допиту. «Тише!» – шипів діжурний, а я до того, наївно округливши очі, починала виправдовуватись: «Ах, дежурный, разве я виновата, что у меня кашель? Наверное,  просквозило. Вот послушайте: кхм, кхм!» – «Тише!» – шипів діжурний, погрожуючи мені всякими карами. Але я його не боялась, я знала, що ніяке тюремне начальство тобі нічого не може зробити без погодження з слідчим. А мій слідчий... Зрештою, про мого слідчого мова піде трішки далі, а зараз розповім про чергових, яких ми називали тільки діжурними.
Можна було просидіти бозна скільки і так і не побачити начальника тюрми. Жінки, які там працювали, з’являлися лише  тоді, коли треба було провести особистий шмон. (Цікаво, а що вони робили весь решту час, адже шмони проводились не так часто, щоб заповнити весь робочий день?) Чергових офіцерів ми бачили лише двічі на день: коли вони здавали і приймали зміну. А нам 24 години  на добу доводилося мати справу з тими сержантами, які безупину ходили коридором, могли в будь-яку хвилину заглянути в глазок чи в кормушку. От лише заходити в камеру чи бодай відчинити двері вони не мали права без напарника. Інструкція є інструкція, вона для всіх однакова, але виконувати її, – просто виконувати, – можна по-різному. Залежно від того, який в тебе характер або й навіть настрій саме сьогодні. Нам було «не положено» знати, як звати наших стражів. До такої міри «не положено», що вони навіть в розмовах між собою не називали один одного по імені. Але ж мусили ми їх якось розрізняти! Отож, ми мали для них клички, основою для которих слугували якісь риси характеру, зовнішності чи навіть якісь випадкові моменти. Наприклад, одного діжурного звали Купина. «Чому Купина?» – запитала я. «А в нього очі вирячені, як в жаби, що сидить на купині», – пояснив мені хтось із старожилів камери. Тоді чому не Жаба, а все-таки Купина? Може, тому, що жаба чомусь вважається еталоном огидного (бідне таке корисне створіння, от і вір після того, що краса визначається корисністю!), а той  діжурний не заслуговував на таку кличку. Його поведінка повністю залежала від його настрою, а настрій у нього був дуже мінливий. То за всю зміну ні разу не грюкне в двері, а як відкриє кормушку, то ще й пожартує. А іншим разом без кінця грюкає і командує: – Не петь! Откройте глаза! – Не прячьтесь по углам! – Не ходите по камере! – Не стойте у двери!
Тут треба, мабуть, пояснити, що дзвінок на підйом був о шостій ранку, а на відбій о десятій вечора. Теоретично 8 годин для сну цілком досить. Але практично... Практично спробуй просидіти 16 годин на підлозі з простягнутими ногами, і щоб тобі при тому не захотілося спати чи бодай лягти. Але – суворо забороняється! Навіть коли ти сидиш з заплющеними очима, діжурний може затарабанити в двері: «Откройте глаза! Не спите!» Окрім того, я вже сказала, що на допити викликали тільки вночі. А скільки тебе слідчий протримає – невідомо. І навіть якщо він протримав тебе до шостої ранку, це не означає, що ти можеш потім свої вісім годин  відіспати. Аж ніяк! Ту міську жінку, яка сиділа зі мною, два тижні слідчий щоночі викликав до себе о 10-й і відпускав о 6-й. Вона вже не могла їсти, в неї в очах було темно, вона ходила і падала з ніг, але спати їй не давали. Власне, два тижні вона без сну не могла б прожити, як говорить наука, але я потрапила в камеру до них вже після того, отже, лише передаю те, що вона розповідала. «Я вже була в такому стані, що мені було все одно. Я говорила слідчому: «Дайте мені мій смертний вирок, я його підпишу, тільки потім дозвольте виспатись».
Питаєте, який же страшний злочин зробила та жінка, що її так мучили, допитуючи? У тому то й річ, що нічогісінько вона не зробила! Був у неї день народження, а на другий день її з чоловіком арештували, бо хтось з гостей побіг з доносом, що вони співали антирадянські пісні. Мабуть, у цей час було недовиконання  плану «по посадках», що їх так миттю арештували. Потім з’ясувалося, що модну в часи непу пісню «Кирпичики» ніяк не підведеш під графу антирадянських (якби вона бодай була українська, а то ж російська!). Але випускати не можна, отже, треба людину довести до такого стану, щоб вона була готова підписати що завгодно, навіть свій власний смертний вирок.
Другого діжурного звали Печінкою. Це був молодий татарин, досить вредний, бо якщо Купина в хорошому настрої міг нам давати поблажки, то в Печінки ніяких поблажок не дочекаєшся. «Чому Печінка?» – знову запитала я. З’ясувалося, що якось під нашими дверима Печінка, який тоді ще не мав цієї клички, розмовляв з якимсь своїм колегою про побутові справи і сказав фразу: «Я купил печенку». З того і пішла його кличка. Власне кажучи, а яка  різниця, як називати людину – Іваном чи Степаном? Ім’я – це всього лиш знак, завдяки якому одну людину вирізняють з-поміж інших. Головне, що питаєшся: «А хто сьогодні діжурить?» Тобі відповідають: «Печінка», – і ти вже знаєш, до чого готуватися.
А одному діжурному я дала назву. Це був молодий (старих серед працівників тюрми чомусь взагалі не було), дуже худий, дуже блідий і дуже злий чоловік. Якщо Печінка просто стежив за  виконанням правил, але розмовляв досить нормальною мовою,  то цей сичав, як змія. У мене склалося  враження, що протягом усього чергування він бігав коридором від кормушки до кормушки і пошепки надривався: – Выйдите из угла! – Не прислоняйтесь к стенке! – Повернитесь лицом к двери! –  У-у, язва сибірська, – в свою чергу прошипіла я вже після того, як він закрив кормушку. Так він став Язвою Сибірською.
Ну, що ж, зате в нас була нагорода – Коханий. Це, звичайно, також кличка, а прозвали його так, бо він був дуже вродливий і дуже добрий. Я просто не знаю, як могла така людина піти працювати в тюрму і як його там тримали. Він завжди усміхався, він до всіх звертався на «ви» і дуже рідко робив зауваження. Коли чергував Коханий, ми могли бути певні, що ніхто не буде мотати нам нерви різким стуком в двері чи раптовим відкривання кормушки. Бо хоч людська психіка здатна пристосовуватись до будь-яких умов,  але ж ми усвідомлювали, що сидимо в цій камері тимчасово, а попереду в нас невідомо що і невідомо коли. Ми спали, їли, вишивали, розмовляли, навіть сміялись, а самі підсвідомо щомиті чекали якогось вирішення своєї долі. Теоретично ми вже знали, що нікого з тюрми на волю не випускають, і все ж чекали чуда. І якось зовсім не думали про те, що вже краще сидіти в рівненській тюрмі, ніж надриватися на сибірському лісоповалі. І коли в тебе весь час такі напружені нерви, то кожен стук у двері б’є по них: а може, це за мною? Ні, виявляється, це Печінка чи Язва черговий раз показують, що вони на своєму посту.
Що іще я не розповіла? Ага, практично у всіх мемуарах розповідається про бруд, вошей, страшенну тісноту, спеку або, навпаки, холод і сморід, який панували в тюрмі. Мушу признатися, що нічого цього не було у внутрішній тюрмі Рівненського управління МДБ в 1952 році. Підлогу ми мили щодня. В лазню нас водили, здається, щодесять днів, і при тому всі речі в обов’язковому порядку слід було здавати в прожарку, чого ми дуже не любили, вважаючи, що це нищить одяг. Зрештою, ніяких живих істот, – ні вошей, ні тарганів, ні мух, – у нас не водилося (вже не кажу про мишей чи щурів). Ну, а відносно температури, то мені, мабуть, просто повезло: я сиділа в червні і липні, коли холод не дошкуляє, а що вікна були без скла, то й задухи в камерах не було. Навпаки, з рівненською тюрмою в мене назавжди пов’язався запах липового цвіту.
Липовий цвіт, духовий оркестр в парку, який зовсім недалеко від тюрми, а ще по радіо весь час співають дві пісні: «В  городском саду играет духовой оркестр» і «Колгоспний вальс» Платона Майбороди – і розповідають про будівництво нового університету на Ленінських горах в Москві. Оце мені найперше згадується, коли я повертаюся думкою до свого слідства. І вже потім згадую свого слідчого. Микола Борисович Шустов – я називаю його ім’я повністю і була б дуже рада, якби обізвався хтось, кому теж доводилося мати справу з цим слідчим. Бо мені цікаво: який він був насправді? Невже таким, як зі мною? Тоді як його тримали на такій робот? Не таким? То хіба можна бути різним з різними людьми?
Я вже писала раніше, що коли хвилююся, то на мене находить така собі «психічна сліпота», коли в моїй пам’яті не затримується те, що відбувається зі мною. Мабуть, я таки хвилювалася, коли вперше йшла на допит, бо я того не пам’ятаю. Просто пам’ятаю, що я сиджу в кабінеті слідчого (знову ж таки на звичайному стільці, а не прикованій табуретці), і ми собі розмовляємо, і це вже не перша наша розмова. Слідчий молодий (ну, років тридцять), вродливий і веселий. Він розмовляє зі мною так, що коли я повертаюся в камеру і переповідаю своїм сусідкам, вони сміються і кажуть: «Галю, от побачиш, він тебе звільнить і жениться на тобі». Ціле щастя мого слідчого, що в нашій камері не було сексоток, бо, мабуть, йому б нагоріло за таке ліберальне поводження з підслідчою. Хіба, може, він пояснив би, що хоче закохати мене в собі з розрахунком, що тоді я в усьому признаюся. А взагалі, то з мого боку було дуже нерозумно отак переповідати стороннім людям подробиці своїх стосунків з слідчим, але це тепер я така розумна. А що торкається сексотів, то мені і в голову не приходило, що люди, які разом з тобою сидять в тюрмі, можуть на тебе писати доноси. Я була твердо переконана в тому, що має існувати така незламна солідарність в’язнів, які повинні  бути єдиними в своїй ненависті до тих, хто їх тримає в тюрмі.
Що далі? Далі я думаю, що мій слідчий дуже скоро розібрався в суті справи. Ніяких зв’язків з бандерівцями в мене не було, все це фантазії, які не мають під собою ніякого грунту. Звичайно, можна було б довести мене до такого стану, як мою сусідку, що я підписала б свій смертний вирок, а не те що зізнання в зв’язках з бандерівцями. Але!.. По-перше, може, Микола Борисович взагалі не був жорстокою людиною. По-друге, може, він до мене ставився з особливим співчуттям. А по-третє, в нього було досить матеріалів, щоб оформити мені статтю 54-10 і то навіть другу частину. Це від нього я почула фразу, яку запам’ятала на все життя: «Два раза – это уже система». А на мене була вже ціла купа доносів: ті самі Бендери, яких так багато у світі; десь комусь я нібито сказала, що якби була самостійна Україна, то я була б міністром, ще щось, чого я вже не пам’ятаю. От лише пам’ятаю, як сидить мій слідчий, дивиться на мене з докором і каже: «Ну, как же ты говориш,  что не против советской власти? Смотри, что у тебя в этом стихотворении написано: «А я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». А какая у советских людей невідомая доля? У советских людей доля відомая – идем к коммунизму. Значит, ты сама сознаешься, что была против советской власти и не знала, что тебя за это ждет». Смішно вам? Мені теж смішно. Але при тому я думаю: невже справді мій слідчий, людина начебто не дурна, вірив у те, що говорив? А потім ще питання: чому в моїх віршах скрізь написано «Україна»  і ніде нема «УРСР»? «Та тому, – пояснюю я, – що «Україна» римується  з «калина», «родина» «єдина», а Українська Радянська Соціалістична Республіка ні в який рядок не лізе». – Нет, это потому, что ты националистка.
Зрештою, тієї єдиної острозької листівки було цілком досить, щоб судити мене, а з листівкою все ясно. На ній намальовано тризуб – значить, націоналістична. Криміналістична експертиза  встановила, що текст написано моєю рукою, зрештою, я й сама не заперечувала. Так що моєму слідчому вистачило б тижня, від сили двох, щоб оформити всі необхідні матеріали і передати справу в суд. Проте він цього не зробив і протримав мене два місяці, та й то я сама винна, що не тримав більше. Я бачу тому два пояснення.  Навіщо було товаришеві Шустову перевиконувати план? Закінчить мою справу, а йому дадуть другу та ще й будуть вимагати, щоб він ту другу так само швидко закінчив. То вже краще вдавати, що він глибоко вивчає справу тієї хитрої Гордасевич, яка два роки водила за ніс чекістів.  А може, йому було жаль те зелене дурне дівча, але випустити мене він не міг і знав, що в таборі мені не буде краще, ніж в тюрмі. А строк – він же йде з дня арешту. Тільки я тоді нічого цього не знала і замість того, щоб тихенько сидіти собі і рахувати дні, рвалася на суд. Я була певна, що суд мене виправдає, бо ж не може бути, щоб людину судили за такі дурниці.
Отож, я собі сиджу в тюрмі, щоранку роблю зарядку, перечитую всоте ті нещасні дві книжки і вчу напам’ять все, що хоч трохи надається до того. Наприклад, з того часу пам’ятаю вірш Некрасова, присвячений Шевченку, а в якійсь книжці мені потрапив вірш Антоніна Сови, теж присвячений Шевченку, чомусь польською мовою. Я його теж вивчила. Разів два-три на тиждень мене викликають на допит. Як це робиться? А так: відкривається кормушка і діжурний виголошує ритуальну фразу: «Кто на ге?» Тоді всі, в кого прізвище починається на «г», повинні його назвати. Коли пролунає потрібне, діжурний задає наступне питання: «Инициалы полностью?» І вже тоді звучить команда: «Выходи к следователю!»
Чому все-таки на допити викликали тільки увечері і практично ніколи вдень? Пристосовувалися до режиму роботи найкращого друга  всіх чекістів Сталін? Не знаю, але факт залишається фактом. Отож, руки за спину і йдеш коридором, а супроводжуючий йде ніби ззаду, а ніби спереду, здається, найбільше страждаючи від того, що не може одночасно бути і тут і там. На кожному повороті ти маєш зупинитися обличчям до стіни, а супроводжуючий виглядає, чи там хтось не йде назустріч. В тюремної адміністрації три найбільші завдання:  перше – щоб в одну камеру не потрапили люди з одного району, друга – щоб десь в коридорі два в’язні хоч здалеку не побачили один одного,  третя – щоб у камері не прозвучало прізвище людини, яка в цій камері не сидить (звідти оте «кто на ге?», бо раптом щось переплутано, когось кудись перевели чи одночасно сидять однофамільці).
Ну, але я вже сиджу в кабінеті слідчого і вдаю з себе таку націоналістку, готову на смерть за ідею. Чесне слово, я тоді найбільше жалкувала, що це неправда – не була я зв’язковою в бандерівців, не виконувала їх доручення, не розповсюджувала  листівки! Мені здавалося: якби це зі мною було, мені значно легше було б на душі, я знала б, що я – національна героїня. А так... А так я бодай вдаю, що мені є що приховувати від слідчого. Я випростовуюсь на весь свій зріст (який далеко не такий, як у моєї улюбленої грецької богині Афіни Паллади), задираю свій кирпатий ніс і заявляю: «Знаю, але не скажу». Слідчий дивиться на мене і сміється. Заходять його колеги, питають: «Ну, как твои дела?  Сознается?» – «О, – каже слідчий, – это такая националистка,  вот поговорите с ней сами». І вони починають мені доводити, що ніякої самостійної України не може бути, а я їм доводжу, що вона обов’язково буде. Вони добродушно сміються, і я собі думаю, що ті слідчі Рівненського управління МДБ ставилися до мене, як до малого смішного цуценяти. Займалися слідчі своєю дуже серйозною роботою, яка полягала в тому, щоб будь-якими методами змусити людину, яка до них потрапила, признатися в своїй антирадянській діяльності і ще назвати якнайбільше імен, щоб мати забезпечену роботу на майбутнє. Ну, а у вільну хвилину приходили в кабінет до Шустова: там таке кумедне цуценя, воно так огризається, коли його дратують, навіть укусити намагається. Тільки це тепер я себе такою бачу, а тоді мені здавалося, що я кап-у-кап Жанна Д’Арк.
Зрештою, всі розходяться по своїх кабінетах і займаються своєю роботою, за яку їм платять гроші. Знову ж таки в різних спогадах можна прочитати про крики і стогони, які лунають за стіною. Знову ж таки мушу зізнатися, що нічого такого я не чула. Чому? Чи то в кабінетах була така добра звукоізоляція? Чи цією частиною своєї роботи рівненські слідчі займалися в інших приміщеннях? Хтось хоче  сказати, що рівненські слідчі не застосовували «метода физических воздействий? Що ж, я б хотіла тому повірити, тим більше, що й моїх співкамерниць не били, але...
Але десь в липні камери почали заповнюватися жінками з Демидівського району. Стільки їх набрали, що довелося порушувати перший з тюремних законів, і в нашій камері були навіть з одного села. З’ясувалося, що емгебістам вдалося взяти живими трьох повстанців з цього району, от вони і «кололися» тепер. «Бог знає, що з ними зробили, – обурювалася одна з моїх співкамерниць. – То ж казали: «Як ми будемо вмирати, то вся Вкраїна здригнеться!» А тепер тільки слідчий на нього гляне, як він уже розказує все, що було і чого не було». Дивно: маю добру пам’ять на тексти і погану на обличчя, але не пам’ятаю імені тієї жінки, зате дуже добре пам’ятаю її зовнішність. Вона була струнка, дуже смаглява і чорнява, мабуть, ще молода, хоча мені в мої сімнадцять років здавалась літньою. Чомусь в мене тоді склалося враження, що в неї з тим провідником була любов, але оскільки вона була заміжня, то мусила з тим критися. То що ж зробили рівненські слідчі з отим повстанцем, що він видав кохану жінку, яка носила йому в ліс хліб?
А тепер я знову повертаюся в кабінет до Шустова, де затишно горить настільна лампа, грає приймач, через вікно вливаються пахощі липи. Так мирно, навіть ідилічно. Слідчий пише протокол, я його підписую, кожну сторінку. Це має означати, що я протокол прочитала, може, я навіть його читаю, але в моїй свідомості не затримується нічого. Я не усвідомлювала того, що в мене перед очима, тому не було ні разу такого, щоб вимагала в слідчого  щось переписати чи виправити. Чомусь приймаю за аксіому, що слідчий записав лише те, що я говорила, а я від своїх слів не відмовляюся. Нарешті слідчий питає: «Ну, как, пойдешь в камеру или посидишь у меня?» – Как хотите! – незалежно відповідаю я. «Ну, посиди, у меня ведь лучше». Звичайно, в нього краще бодай тому, що можна сидіти на стільці, а не на підлозі. Він вмикає голосніше  приймач, а сам починає щось писати. Здається, Домбровський розповідав, як він допомагав своєму слідчому готуватися до політзанять. Можливо, Микола Борисович теж готувався до політзанять, поки я слухала по радіо, який чудо-університет будується в Москві на Ленінських горах. Подумати тільки, в кожного студента буде окрема кімната! «Вот видишь, – докірливо говорить слідчий, – люди будут учиться. А ты будешь сидеть. Потому что не хочешь сознаться». Ах, громадянине слідчий, може б я і призналась, якби мала в чому! Але ні в чому мені признаватися – от в чому моя біда. І саме тому я роблю вигляд, що є в чому признаватися, але я не хочу.
Заходить жінка мого слідчого, вона теж тут кимось працює: «Коля, пойдем домой!» – Не могу, я занят. – «Ну, я подожду!» – Я долго буду занят. – «Ничего, я все равно подожду». – Но ты не можешь сидеть у меня в кабинете, моя подследственная может отказаться отвечать при посторонних. – «Ничего, будет отвечать!» Вона сідає збоку, слідчий задає мені якесь безглузде  питання, лукаво поглядаючи на мене. «Я не буду отвечать при посторонних!» – категорично заявляю я. «Ну вот, видишь, – звертається він до жінки. – Возьми мой пистолет, если боишься». – Зачем мне твой пистолет, мне нужно, чтобы ты шел домой, –  вибухає вона. Не знаю, що чекає Миколу Борисовича, коли він таки приходить додому, але коли я повертаюся в камеру, ми довго і весело сміємося. Іншим разом моя «суперниця» висипає на столі перед своїм чоловіком пригорщу цукерок. «Хочешь конфет?» – питає мене слідчий (звичайно, коли його жінка вже вийшла). Господи, чи хочу я цукерок! У мене все життя просто хвороблива пристрасть до солодкого, а в дитинстві мені так мало доводилося його їсти. А цукерки востаннє я, мабуть, їла тоді, коли мене перший раз «взяли» і отой невідомий мені емгебіст приніс мені разом  з сніданком ще й цукерок. Але ж переді мною мій національний ворог, хіба я можу признатися йому в своїй слабкості? «Не хочу!» – гордо відмовляюсь я. «Бери, бери, – сміється Шустов, – ты же передачи не получаешь». Потім ще він був дав мені з собою булку. Вже не пам’ятаю, яким чином вона опинилась в нього, лише він викликає супроводжуючого, щоб мене забрали, і каже: «Я тут ей булку дал, так что не отнимайте».
А передачі я не отримую. Властиво, а хто ж мені її має привезти? Можливо, баба вже дізналася про мій арешт, але оскільки вона не спілкується з мамою, то мама, може, нічого і не знає. Краще думати, що мама нічого не знає, ніж думати, що знає і не приїжджає. І от я зараз розмислюю: для чого мій слідчий  викликав її і влаштував нам очну ставку? Невже він таки надіявся,  що мама вплине на мене і я признаюся в своїх зв’язках з бандерівцями? Та ні, не був він таким дурнем, просто він знав, що мене чекає, і зробив єдине добро, яке він міг зробити: дав можливість побачитися з матір’ю. Знав би він, що краще було цього не робити! Але одного разу мені раптом дають передачу: торбину з домашнього полотна з чорними сухарями і маленьким вишитим рушничком. Навіть якби не той рушничок, який я знала з дитинства, я все одно впізнала б, що передача від мами, бо хто ще міг нарізати хліб для сухарів так тоненько і щоб усі шматочки були абсолютно однакового розміру? Це лише моя мама з її стремлінням до ідеальної акуратності, це вона вимірює сантиметром відстань між кущами розсади помідорів і рахує нитки, обметуючи батькові онучі. Я дивлюся на ці акуратні шматочки хліба і плачу, бо це моя мама привезла їх мені, а я ще зовсім дитина, мені щойно виповнилося сімнадцять. Та от відкривається кормушка: «Кто на ге?» – і я вже йду знайомими коридорами, – рідкісний випадок, удень! – і зупиняюся, як укопана,  на порозі. В кабінеті, просто проти дверей, сидить моя мама. Мене раптом охоплює такий зовсім дитячий страх, ніби я щось нашкодила і ось тут дістанеться від мами. «Іна, це правда, що говорить слідчий?» – питає мама. Я роблю зусилля, перемагаю свій страх і входжу в свою вже звичну роль національної героїні: «Не знаю що ви тут без мене говорили, але думаю, що мій слідчий брехати не буде». – Ну, вот, – каже слідчий, – уговорите ее, чтобы она созналась, и я даю вам слово коммуниста, что сейчас же напишу постановление об освобождении, и она поедет с вами домой». Чи тоді він ще справді думав, що мені є в чому признатись? Не знаю. Чи справді якби я призналась, він мене відпустив би з мамою? Не знаю. Але ще більше не знав мій слідчий мою маму і як вона відреагує на його пропозицію. Думаю, за свою слідчу практику він начувся і набачився, але такого... Бо невтішна мати глянула на свою доньку (маленьку, худеньку, з поганенькими кісками) і сказала: «Нет, я хочу, чтобы она созналась и вы ее посадили, чтобы она искупила свою вину перед советской властью». Такого мій слідчий, напевно, не чекав. Зовсім не пам’ятаю, про що там ми ще говорили, бо ж навряд,  щоб на тому все закінчилось. Але отак випало з пам’яті, і вже лише пригадую, що слідчий пояснює мамі, де вона може отримати гроші на проїзд, а вона питає: «Можна дочь на прощанье поцеловать?» Він дозволив, мама підійшла, я хочу сказати, що не буду цілуватися, але в мене стиснуло горло, і я не можу видавити жодного звуку. А лише відвертаю голову і чую в себе на щоці поцілунок. «А у тебя молодая мать», – говорить слідчий, коли ми вже залишаємося вдвох. «Да», – видушую з себе я. «А у вас не особенная любовь между собой». На це я йому хамлю. Далебі, знову ж таки не пам’ятаю, що саме я йому могла таке сказати, знаю, що він розізлився і відіслав мене в камеру. Я зайшла, відразу опустилась (не сіла, а саме опустилась) на підлогу і прихилилась до стіни. «Галю, що з тобою? – кинулись до мене жінки. – Тебе що – били?» Я їм розказую все, як було. «Ні, – відповідаю я, – в мене була очна ставка з мамою». – «Не може бути, ти щось переплутала, – махають вони руками. – Ти не так зрозуміла. Не може бути, щоб рідна мати сказала, що хоче, аби її дитину посадили!» Не може бути, а проте було, нічого я не переплутала.
Я думала, довго думала, чи варто розповідати цей епізод. Є такі випадки, про які краще промовчати. Але я з самого початку взяла на себе зобов’язання говорити лише правду і всю правду, отже, мусила розказати про це, бо ще буду розповідати про себе гірше. Я так і не знаю, що сталося з тією дівчиною, яку я «заложила»:  обійшлася їй моя брехня всього тижнем-другим нервомотання чи таки не довелося їй працювати вчителькою? Це найбільший гріх мого життя, це єдиний випадок, коли я свідомо зробила підлість іншій людині,  і як би тепер я не виправдувалась, я знаю, що мені нема виправдання. Бо якщо мій слідчий збрехав (а могло ж і таке бути), то все одно я не повинна була цього робити. А якщо він не брехав і та дівчина таке сказала (могла ж вона з переляку сказати якусь дурницю, якщо вже рідна мати сказала), все одно я не повинна була того робити. Це тепер я розумію. А коли тобі сімнадцять, тебе посадили в тюрму і ти сидиш на допитах у слідчого, то важко відразу  зорієнтуватись, що можна робити, а що не можна.
Мій слідчий поїхав в Остріг, щоб там на місці розібратися в моїй справі. Не знаю, чи намилив він шию тому самому Москальову, що навісив йому на шию таку дурну справу. Бо якщо антирадянську агітацію мені ще запросто можна було дати, то для зв’язків з бандерівцями нема ну ніякої зачіпки. І от вже Микола Борисович повернувся, розповідає мені про свою поїздку (звичайно, те, що мені можна знати), а я сиджу, слухаю і... Ох, де мені взяти слів, щоб описати, що в мене твориться в душі! Ніби сюди, в цей кабінет, зайшов увесь Остріг, з руїнами башт і тінистими вуличками, з срібними зорями нарцисів і золотом осіннього листя. Я ходжу його стежками і з  завмиранням серця чекаю, що ось вийде мені назустріч Він, той, кого я так безмежно люблю. Він нічого мені не скаже, він навіть дивитись на мене не буде, але все одно це таке щастя – пройти повз нього. А я така юна, і в мене попереду все життя, безконечне,  таємне і прекрасне.
«Директор педучилища сказал: «Не может быть, что она против советской власти. Дайте её мне, я её перевоспитаю», –  розповідає слідчий. У мене мокріють вії. Зрештою, вони відразу висихають, бо він називає ім’я однієї дівчини і наводить якісь її неприхильні слова про мене. Щось таке, що вона завжди запідозрювала мене в антирадянських вчинках і тому подібне. В мене перехоплює горло від люті. «Ах, ти, – думаю, – ти на волі, ти в цьому році закінчуєш педучилище, будеш працювати, будеш жити, як хочеш, а в мене попереду  щонайменше десять років тюрми. Що я тобі зробила поганого, що ти ще мене топиш?» А слідчий вже дійшов до того епізоду, коли я на тиждень пропала, і починає від мене вимагати зізнання, що я до того священика в Мощаницю ходила, щоб зустрічатися з бандерівцями. Починає мене переконувати, що я цим своїм зізнанням вже не погіршу становища того священика, бо й так у нього в церкві знайшли зброю і добре відомо про його зв’язки з бандерівцями. І от я, з одного боку, вкрай розстроєна згадками про Остріг, з другого – обурена розповіддю про свою знайому, з третього – злякана за долю священика, якому тепер доведеться розплачуватися за той мій візит, кажу фразу, за яку тепер все життя каюся. «Хорошо, я  вам сознаюсь. Я действительно встречалась с бандеровцами, только не у священика, а у той самой студентки». І я називаю її ім’я.
Ах, як скинувся мій слідчий! Бо попри все він, найперше, був професіоналом, і йому значно цікавіше розкрутити велику справу, ніж оформляти на якесь зелене дівча антирадянську агітацію. І закипіла  робота! Уже через день в мене була очна ставка з тією дівчиною. Коли я зайшла в кабінет і побачила її, мені здалося, що вона якась інша, ніж усі ті люди, які оточували мене протягом останніх двох місяців. Вона була з ВОЛІ, вона не мала нічого спільного з тюрмою: ні не сиділа там, ні не працювала. В нашу епоху екстрасенсів, біополів  та інших премудростей я б сказала, що її оточувала аура волі. Але тоді я нічого такого не знала, просто ніби переді мною відчинилися  двері в інший світ – вільний, прекрасний, а мене від того світу відділяють грати, я вже навіки відлучена від того світу. (Бо час слід рахувати не лише абсолютно, а ще й відносно. Коли тобі сімнадцять і перед тобою перспектива десятирічного ув’язнення, то це однаково, що тобі за тридцять і загрожує двадцятип’ятилітній строк. Це ж вийду, а мені буде двадцять сім – зовсім стара, все життя позаду). Отож, мене ніби дві блискавки пронизали: одна – розпачу і страху, друга – заздрощів до тієї дівчини і злості до неї, ніби вона в тому винна, що я тут. Я ж тоді ще не знала, скільки людей за мною слідкувало, скільки доносів на мене було, скільки спеціалістів  зі мною працювало. Це була єдина людина, про яку мені стало  відомо, і я відчула, що маю право відомстити їй. Досі чую, як вона розгублено ахнула, коли я у її присутності повторюю свою безглузду брехню. Звичайно, вона категорично відмовляється від усього, вона навіть категорично відмовляється від того, що я коли-небудь була в неї вдома, а це вже неправда, бо колись вона була запросила мене до себе в неділю, щоб я могла бодай помити голову. Може, саме тому вона й сказала про мене моєму слідчому щось неприхильне, щоб відмежуватись від мене, щоб не виплив назовні той випадок. Мабуть, вона не думала, чим це окошиться. Думаю, в її житті не було страшнішого тижня, ніж той (надіюсь, що не було). Але це тепер, коли я вже літня, досвідчена жінка, сиджу за своїм столом, згадую і пишу, я можу зрозуміти її становище. А тоді коли на мене, молоду, наївну, недосвідчену, звалилося таке жахіття. От уявіть собі, що ви всю ніч не спали від зубного болю, прибігли вранці до лікаря, а там велика черга. Чи будете ви в стані поспівчувати  всім отим, що в черзі перед вами? Ні, напевне вам буде здаватися, що у вас болить найбільше, і ви будете лише дратуватися, що черга просувається так повільно.
Що ще було в той тиждень? Була очна ставка з сестрою тої дівчини і з її подругою, вони категорично заперечували, що я там була, і не було нікого, хто міг би це підтвердити. «Признайся, что ты это выдумала», – сказав нарешті мій слідчий. «Да, – сказала я, – да, я все это выдумала». Він написав протокол про мою відмову від попередніх показань, я підписала. Більше я про цю дівчину  нічого не чула і не знаю. Я не прошу в неї пробачення, бо є речі, які не пробачаються. Я тільки мусила пояснити, як це було. Тепер я допускаю, що вона навіть не говорила про мене нічого, що це Микола Борисович вигадав, бо ж слідчий ніколи не вважає гріхом щось збрехати, якщо йому здається, що це допоможе викрити злочинця. Так само, як підслідний не вважає гріхом вдатися до будь-якої брехні, якщо це може полегшити його становище.
А тепер про те, як я сиділа в карцері. Мої стосунки з слідчим не були суцільною ідилією. Час від часу ми з ним сварилися, і мушу признатися, що це я доводила його до злості. Сама собі дивуюся: що ж я таке могла йому сказати, що він виходив з себе? Але одного разу приходить супроводжуючий забрати мене з допиту і... надягає мені наручники. Ну-у, якщо Микола Борисович думав мене таким чином налякати, то він дуже  помилився. Я йшла коридором, як королева. Аякже! Тепер я маю повне право говорити, що я носила кайдани за Україну! Іншого разу, коли я знову вивела свого слідчого з терпіння, він розпорядився посадити мене в карцер. Каюся: я його буквально спровокувала на це. Ну бо як же, щоб у тюрмі бути, а в «тюрмочці» (так ми жартома  називали межи собою карцер) не побувати? Здається, саме тоді зі мною побажав поговорити начальник тюрми. Такий собі досить вгодований чоловік по-батьківськи умовляв мене покаятися і в  усьому признатися, а тоді рідна радянська влада мене помилує. Я сиділа, гордо звівши голову, і коротко відповідала «так» або «ні». «Ну, ладно, иди, – нарешті сказав начальник, – а если надумаешь сознаться, то скажешь, чтобы тебя привели ко мне. Надеюсь, ты меня не обманешь?» – Постараюсь, – відповідаю я. «Постараешься обмануть» – сміється він. Тоді мені стає дуже смішно, я не втримуюсь в своїй ролі патетичної героїні і сміюсь, а начальник здивовано каже: «Слушай, да ты же симпатичная девчонка!» Але яка б не була я симпатична, відмінити наказ слідчого він не може. Зрештою, я й не прошуся, я просто-таки рвуся в той карцер, щоб це додало нових барв до мого образу патріотки-мучениці. Я жалкую тільки про те, що мені дали всього три дні, отож, немає ніякого сенсу оголошувати голодовку, як я собі планувала. Така весела і безжурна, заходжу я в карцер і починаю озиратися по своєму новому житлі.
Це була ніби та ж камера, тільки зовсім малесенька і з цементною підлогою. Може, взимку тут дошкуляв холод, але зараз, влітку, тут була цілком приємна прохолода. Тільки не було навіть тих небагатьох речей, які були в камері, за винятком мініатюрної «параші» – дерев’яне відро з покришкою.Тепер напевно, відчувала б дискомфорт від того, що доведеться спати на цементній підлозі без усякої постелі, але ж тоді в мене кості ще були молоді, а до того  був досвід спання на могильній плиті, отже така перспектива мене не лякала. Я під час вечірньої оправки добре виполіскувала  свою «парашу», ставила її в один куток, покришку клала в другий,  сідала на неї і так собі спала. Зрештою, спати доводилося менше, ніж у кaмepі, вже не пам’ятаю, чи то я мала «лягати» на дві години пізніше, чи будили раніше. Їсти давали триста грамів хліба і на третій день тарілку супу. Ну, раціон теж для мене звичний. Отож, сиджу я собі в карцері, роблю по кілька разів на день зарядку, пошепки повторюю вірші, які знаю напам’ять (ця звичка залишилася в мене до сьогодні). Ще я ловлю сонце. Як? А так: о котрійсь там годині на стелі карцеру з’являється невеликий сонячний прямокутник. Він поступово спускається вниз і в якийсь момент знаходиться на такій висоті, що я підходжу до стіни, а прямокутник лягає мені на груди. Він такого розміру, що його можна прикрити долонею, але коли я це роблю, він золотою рибкою вислизає з-під долоні, щоб умоститися на ній. Я ловлю його другою долонею і так маю заняття на якісь півгодини, коли сонячний прямокутник починає підніматись пpoтилeжною стіною і досягає такої висоти, що вже мені не дотягнутися до нього.
А ще я веду довгі розмови з діжурними. Далебі, вони раді, що я сиджу в карцері. Ні, не тому, що вони такі жорстокі люди, а тому, що я одна і вони можуть зі мною поговорити. Отож, вони управляться зі своєю роботою, відкриють кормушку і заводять розмову про те про се (крім Сибірської Язви, той собі такого не дозволяв). Зрештою, три дні – це зовсім небагато, і от вже мене ведуть в камеру. Жінки мене зустрічають вигуком: «Галю! Нарешті! Куди ти пропала?» – В тюрмочці була! – гордо  заявляю я. Потім мені починають докоряти, що я така і сяка. Виявляється, коли мене не було, то дівчата, ті, що молодші, вирішили підтримати традицію і робити ранкову зарядку (хоч при мені її не робили). А серед вправ, які я робила, було півсотні присідань. Отож, як дівчата присіли п’ятдесят разів, то їм позводило ноги, і вони не могли встати. «А я тут при чому? – обурююся я. – Я ж поступово йшла до цього числа, а ви отак відразу хотіли!» Та недовго мені довелося бути в камері, бо години через дві мене знову забирають і ведуть до начальника тюрми. Він вже не називає мене симпатичною дівчинкою, а стукає кулаком по столі і вергає громи на мою непокірну голову. За що? Та заробила, заробила! Адже у всіх тих книжках, які мені до того доводилося читати, – ну, бодай «Молода гвардія» Фадєєва, – ув’язнені залишають на стінах героїчні написи, видряпані гвіздком або навіть написані власною кров’ю. Дряпати мені нічим – мої нігті для того ніяк не надаються, крові власної теж не добуду, але виявляється, що каблуки моїх туфель залишають на стіні чудові чорні риски. Отож, я на стіні поруч з дверима (щоб не було видно з кормушки) малюю тризуб і щось таке пишу (далебі, не пригадаю, що саме!). Я не думала, що діжурний потім зайде туди і почне все оглядати. От і маю другий строк – п’ять днів. О, це вже краще, це вже можна оголошувати голодівку! Діжурному ніколи зі мною розбалакуватися, йому треба годувати всі камери. Але управившись з цим, діжурний (здається, це був Купина) повертається  до мене. «Ану підійди сюди», – говорить він таким тоном, наче підманює до себе якесь бездомне кошеня. «Що таке?» – з підозрою запитую я. «Ну, підійди!» Я підходжу, він намагається втиснути мені в руку той жалюгідний окраєць хліба. Я вчасно вириваю руку і відскакую. «Зайченя, візьми хліб», – просить діжурний. Я сміюся і заперечливо хитаю головою. Перший день я сиджу спокійно, на другий день мені вже хочеться їсти (що не кажіть, а за два місяці я звикла їсти щодня). А на третій день я розважаюся тим, що розглядаю свою сукенку.
Ось тепер настав час розповісти про мою сукенку, що я вже раніше обіцяла. Так само я вже писала, що в Костополі зі мною вчилися в більшості місцеві дівчата і що я ніколи нікому не відмовляла в допомозі. Тож вони вирішили зробити мені подарунок до 8-го Березня, склались, купили ситцю, а мама однієї з них пошила мені сукенку. Правда, для цього треба було зняти з мене мірку, а дівчата ж хотіли зробити мені несподіванку. Знаєте, що вони придумали? Був саме якийсь вечір, ми сиділи в актовому залі, і я бачу, що дівчата тоненькою мотузочкою обмірюються: талію, зріст, ширину плечей. «Я теж хочу помірятись!» – заявляю я і в голову собі не беру, що дівчатам тільки того й треба. І не звертаю уваги, що вони міряються та й кінець, а на моїй мірці зав’язують вузлики. І от восьмого березня мені в класі урочисто вручають сукенку. Ах, небагато в моєму житті було подарунків, яким би я так раділа! Зрештою, я узагалі не сказала б, що мені в житті довелося  багато подарунків отримувати. Але та сукенка – я наче бачу її перед собою: ситцева, блакитного кольору, червоні сунички і білясті листочки. Так от, на третій день сидіння в карцері я займаюся тим, що розглядаю свою сукенку  і уявляю, що ті сунички справжні і що я їх їм, а заїдаю листочками, які ніби зроблені  з пряника. А на четвертий день повертається мій слідчий, який був десь у від’їзді. Повертається і відразу про все дізнається: що я знову в карцері і що я голодую. І от я вже в нього в кабінеті. «Что ж ты тут без меня хулиганишь?» – докірливо говорить він. Я незалежно задираю носа. Ще б пак, буду я перед своїм ворогом виправдовуватись! Я, героїчна особа, яка йде на муки за волю України! Зрештою, я потім таки стаю поблажливішою, досить мирно розмовляю зі своїм Миколою Борисовичем, і на завершення він говорить майже благаюче: «Понимаешь, это же начальник тебя посадил, а сейчас уже ночь, его на работе нет. Но я тебе обещаю, что утром тебя переведут в камеру». – Ну, хорошо, – милостиво погоджуюсь я. «Но ты прекращаешь голодовку?» Я знизую плечима: «Ну, мне же все равно до утра не дадут есть». Мені  приносять їсти негайно, як тільки я повертаюся в карцер. І то не що-небудь, а цілу тарілку гарячого м’ясного бульйону (і де вони його взяли серед ночі?). В бульйоні багато картоплі і ще до того шматок хліба. Я вимітаю все дочиста, і діжурний приносить ще тарілку бульйону. Мені дуже жаль, але другу я вже не подужала. А вранці мене перевели в камеру.


* * *
Дуже підозріваю, мене звинуватять в тому, що я такими солоденькими рожевими фарбами малюю рівненських кагебістів. Мовляв, тільки крилець їм не вистачає. Ні, то були не ангели, але й не дияволи, то були звичайні люди, життя яких склалося саме так, і вони виконували те, що вважали своїм обов’язком. Бо повторюю ще і ще: винні не конкретні люди, винна система. І боротися треба не з людьми, а з системою. Система повинна бути такою, щоб параноїк чи маразматик просто не міг стати на чолі держави і щоб узагалі людина, якою б вона не була, не могла зібрати в своїх руках необмежену владу над життям мільйонів людей. Може таке трапитися, що на чолі держави стане не дуже мудра або не дуже добра людина або й взагалі який-небудь авантюрист. Але будь-яке його бажання чи думка, яка йому прийшла в голову, не повинні негайно ставати законом, обов’язковим для всіх громадян.
Коли мені було років десять, я начиталася захоплюючого роману про Марію Стюарт і сказала своїй мамі: «Знаєш, а я за переконаннями монархіст!» Нині найбільше в світі протестую проти того, щоб покладати всі надії на якусь одну людину. От, мовляв, виберемо мудрого президента, а він нам зробить райське життя. А ми за те оберемо його пожиттєвим президентом і будемо слухати, як рідного батька. Ні, ні і ні! Доки ми на перестанемо шукати собі єдиного провідника, доки ми не навчимося самим відповідати  за своє життя, доти ми не станемо вільними, доти в нас не буде демократії.
А тепер про те, як я збиралася втікати з тюрми. Смішно? Далебі, смішно! Тікати з внутрішньої тюрми МДБ? Як? І що потім? Добре, допустимо, навіть мені це вдалося б, але що потім? Ну, про це я не думала. А от про втечу думала. Ну, бо як? Адже всі революціонери втікали! Правда, про те, щоб перепиляти грати на вікні, не могло бути й мови. Підкопатись під стіну теж не підкопаєшся. Обеззброїти діжурного і відняти в нього ключі? Нічого не вийде вже хоча б тому, що діжурному заборонено відчиняти двері камери, коли він один.
І все ж я знайшла, як мені здавалося, можливість втечі. На допит нас водили через подвір’я. Це подвір’я з усіх боків  оточене будинками і стінами і лише в одному місці не було ніяких мурів, а десь так на відстані метра-двох було натягнено колючий дріт. І я собі так видивилася, що між нижнім рядом дроту і землею є досить місця, щоб я могла прослизнути. А за дротом починався крутий схил (принаймні так воно виглядало), Отож, з нього можна було просто скотитися. Зараз я думаю: а чому, власне, не заложили те місце цеглою? Може, воно навмисно так було зроблено, щоб провокувати в’язнів (звичайно, не таких, як я, а справжніх повстанців) на втечу і мати можливість убивати їх? Або влаштовувати «втечу з тюрми» своїм агентам? Зрештою, це тепер я так розмірковую, а тоді я просто вирішила: буду втікати! На допит веде один супроводжуючий. Виводить із тюрми  до дверей в управління. Тут ти стаєш обличчям до стіни, руки за спиною, а він дістає з кишені ключ і відмикає двері. Саме в цю хвилину я побіжу. Він розгубиться: треба за мною бігти, але ж ключ в дверях не лишиш. Досить кількох секунд, щоб я добігла до колючого дроту, протиснулася під ним і скотилась вниз. А там вже буде видно.
Я думаю: Бог усе-таки є. І Він оберіг мене від цього  ідіотського вчинку. Бо як би швидко я не бігла, а куля летить ще швидше. Якби супроводжуючий забарився, витягуючи пістолет, то той, що на вишці з автоматом в руках, встиг би. І не писала б я ці мемуари, бо не було б мене на цьому світі, і ніхто не знав би, «де могила моя», як співається в популярній блатній пісні. Але трапилося щось таке несподіване. От уявіть собі: вечір, сиджу я в свого слідчого на допиті. Щось я йому нахамила, він вибухнув: «Ну, знаешь, хватит с меня! Поедешь на Дворец і будешь там суда ожидать! Следствие окончено, и ты мне больше не нужна». Ну от, подумала я, значить, відкладати не можна. Прийдуть мене забирати, і я буду втікати. От і приходить супроводжуючий і... хоче надягнути мені наручники! Так, один раз було таке, що мені надягнули наручники, але за два місяці тільки раз і то, коли я посварилася з слідчим. А тим часом він дивиться здивовано і каже: «Это еще что такое?» – Мне велено, – уперто говорить супроводжуючий. Мій слідчий кілька хвилин сперечається, а потім відсилає його: «Идите, я сам ее отведу. Тоже еще выдумали: женщину в наручниках водить!» Ми знову залишаємося вдвох, слідчий щось пише, я мовчки сиджу. І тут друга несподіванка: в мене раптом починається гострий біль в спині. Я так і не знаю, що це було. Радикуліт після карцеру? Але ж то вже минуло днів десять. Щось нервове? Але як це може бути – щоб на нервовому грунті заболів поперек? Ніколи я нічого подібного не чула. Але коли Шустов закінчує свою писанину і веде мене в тюрму, я гостро страждаю від думки, що в нього ж навіть пістолета при собі нема, а я не можу втікати, бо кожен крок завдає мені болю, так що я ледве йду.
На другий день я прокидаюся з підвищеною температурою, і коли лікарка обходить камери, жінки кажуть їй, що я хвора, і вона дозволяє мені лежати. Чергував у той день Печінка, і в нього, мабуть, був дуже поганий настрій. Бо кожні десять хвилин він зазирав у нашу камеру, різко стукав ключем і вимагав, щоб я встала. Щонайменше тричі довелося йому пояснювати, що лікар дозволила мені лежати, бо я хвора. Тоді він знайшов другу зачіпку: лежати дозволили, але ж спати ні! І почалося різке, уривчасте, як гавкіт злого пса: «Откройте глаза! Повернитесь лицом! Не спите!» А я страшенно погано себе почувала. У мене рідко піднімається температура, і тоді з’являється якесь жахливе відчуття, наче з мене здерли шкіру і не те, що пилинка, а навіть звукова хвиля чи промінь світла завдають нестерпного болю. У мене, мабуть таки, був нервовий зрив, по-теперішньому стрес. Так, за ці два місяці я вже зрозуміла, що на волю звідси не випускають. Знала, а все ж уперто вірила, що мене це не торкається. Бо справді ж, не можна хапати людину і садити її в тюрму тільки за те, що начебто вона комусь сказала, що якби була самостійна Україна, то вона була б міністром (далебі, досі не можу повірити, невже я могла таку дурницю ляпнути?). І от слідство закінчилося, і мені лишається чекати суду, а що вже суд нікого  не звільняє – це мені точно відомо. І я тримала себе в руках, грала роль такої безстрашної революціонерки, а тепер усе скінчилося. І в якусь мить, коли Печінка який уже раз стукає в двері, я раптом зводжусь і щосили кричу на нього. А потім в мене починається істерика. Єдиний в моєму житті приступ істерики. Я добре пам’ятаю, що я була при повній свідомості. Бо з дитинства в мене бувають, – на щастя, дуже рідко, раз в кілька років, – приступи, коли я на кілька хвилин повністю втрачаю свідомість. А то добре пам’ятаю, як ридала, билась об підлогу і кричала щось таке: «Гади! Кати! Замучили ви мене!» Скандал! У внутрішній тюрмі, де розмовляти дозволялося лише пошепки, раптом отакий крик. «Успокойте ее», – зашипів Печінка до моїх співкамерниць. «Ви її довели, ви й заспокоюйте», – досить нечемно відповіли мої сусідки. Закінчилося  це тим, що до мене викликали лікаря. Була в нас тюремна лікарка, щодня робила обхід по камерах, питалась: «Жалобы на здоровье есть?» Іноді жінки просили таблетки від головного болю, вона щось там давала. Була це така молода білява жінка на останніх місяцях вагітності. Мені дуже подобалися її широкі, зібрані під грудями сукенки. Вона випромінювала ауру щасливої жінки. Кажете, як це можна – бути тюремним лікарем і щасливою жінкою? Ну, бачите, вона ж з нами не спілкувалась, вона була певна, що всі ті, которі сидять в камерах, – це вороги радянської влади, а влада така гуманна, що дбає про їхнє здоров’я, і ось вона є провідником цієї гуманної політики радянської влади.
В «Непридуманном» Льва Разгона є такий епізод: «0днажды в нашу двадцять девятую камеру принесли человека с допроса... Он был слаб, болен, и били его, очевидно, больше других. Потому что два надзирателя его внесли, и он, как мешок, упал на пол у двери и лежал неподвижно. Мы не могли сразу же к нему броситься, потому что один надзиратель остался с ним в камере, а другой вышел и через две минуты вернулся, пропустив вперед женщину в белом халате. Признаюсь, мы даже на какие-то мгновения забыли о нашем избитом товарище. Это была красивая, очень красивая молодая женщина... Не наклоняясь, красивая женщина в белом халате носком маленькой элегантной туфли поворачивала голову лежащего человека, его руки, крестом раскинутые на асфальтовом полу камеры, его ноги... Потом она повернулась к надзирателям и сказала: «Переломов нет, одни ушибы...» Повернулась и, не глядя на нас, – вернее, глядя на нас, но не видя нас, – вышла из камеры».
Коли я вперше читала ці рядки, то вернулася в думках в події сорокалітньої давнини і згадала лікарку рівненської внутрішньої тюрми. Мабуть, вона жила недалеко від в’язниці, бо це вже був пізній вечір, а вона з’явилася в камері. Щось мені говорила, чимсь мене відпоювала і пішла тільки тоді, коли я затихла. Не знаю, чи то її ліки допомогли, чи в мене вже просто не стало сили плакати і кричати. Жінки потім розказували, що вона сама плакала, заспокоюючи мене. А потім трапилося щось взагалі неймовірне: у нас всю ніч були відкриті двері камери. Ну, не навстіж, але так, десь на долоню відхилені. І Печінка на пальчиках підходив до дверей і тихенько заглядав, але вже нічого не говорив, здавалося, навіть дихання затримував.

* * *
А тепер треба ще розповісти про моє перебування в тюрмі на Двірці. Думаю, що тюремна адміністрація мала зі мною чимало клопоту. Згідно з тюремними правилами ув’язнені ще не засуджені і ті, що вже після суду, не мали права між собою спілкуватися. А мене ж привезли ще не осуджену. У цей час битовиків  і політичних в’язнів старалися не змішувати. («Какая ты политическая? – сказав мені Шустов.  – Ты каэровка – контрреволюционерка. Политических у нас нет»). Окрім того, я була неповнолітня. Мабуть, в цей час від МДБ неповнолітні не поступали. Суджу про це з того, що десь на другий чи третій день мого перебування на Двірці раптом відчинилася кормушка і мене почали допитувати: фамилия? имя? отчество? место рождения? год рождения? Допитували якось знервовано, від чого і я почала нервуватися:  чого їм від мене потрібно? З’ясувалося, що просто уточнювали, чи таки мені ще нема вісімнадцяти років, бо в такому разі належить додаткова пайка: подвійний цукор, шматочок білого хліба і навіть стількись-то грамів вершкового масла.
Ну, знаєте, я вже багато-багато років на волі не їла білого хліба і вершкового масла! І коли я тепер чую скарги, що, мовляв,  при комуністах було в магазинах те і те, а тепер нічого нема, я відразу згадую тюрму в Двірці і починаю вирішувати дилему, коли я була щасливіша: на волі, коли доходила з голоду, чи в тюрмі, де мені щодня давали білий хліб з маслом?
Ну, і ще був клопіт, куди мене поселити. З усього того найбільше часу я сиділа одна. Не в одиночці, бо таких камер там, мабуть, взагалі не було, а просто одна. Камери на Двірці були великі, в них стояли двоповерхові нари і, здається, більш нічого. Так ось, я сиділа одна, але зовсім не скучала і не впадала у відчай. Вранці вставала і робила зарядку. Після сніданку робила дуже грунтовне прибирання в камері, витирала пил в усіх закутках, мила підлогу і т.д. Після обіду читала. Тут з книжками було трішечки краще, ніж у внутрішній тюрмі, бо тобі не подавали в камеру дві книжки, а просто відкривали ту ж кормушку, під нею стояв столик з розкладеними книжками, і ти вже сама могла вибирати, що хочеш.  Звичайно, вибір був дуже бідненький, та все ж був. А ще я займалась шиттям, бо можна було попросити в чергового голку, яку до кінця зміни треба було віддати. Чого не можна було робити самому – прати. Одяг для прання треба було здавати, і я з цієї причини пережила велику трагедію. Бо мусила нарешті здати в прання свою блакитну кофточку, якою я так пишалася. А коли її повернули, то з’ясувалося, що кофточка, яка сушилася на сонці, геть вигоріла.  Побачивши це я спочатку поплакала від досади, а потім взялась пороти і перешивати на лівий не вигорілий бік.
Час від часу адміністрації доводилося когось до мене поселяти. То я жила з молодими дівчатами-сектантками. Такі собі прості сільські дівчата, я навіть не знаю, до якої саме секти вони належали. Цілими днями вони сиділи і співали псалми (я їх усі вивчила, але тепер, на жаль, нічого не пам’ятаю). Так, якісь уривки: «Нащо, брате, брата судиш, є над нами Бог суддя. Він усіх нас розсудить в часі Страшного суда»). А перед заходом сонця всі вставали, молилися Богу, а потім просили одна в другої прощення.
Іншим разом до мене поселили повну камеру битовиків, і це було щось страшне. Я вперше в житті почула стільки матів і то з уст на вигляд цілком інтелігентних жінок, бо це навіть не були злодійки-рецидивістки, а, мабуть, засуджені «за хищение социалистической собственности». У мене було таке почуття, наче мене засунули в якесь смердюче болото. Я зайняла собі місце на верхніх нарах біля вікна і цілий день сиділа, дивлячись в вікно (хоч там не було видно нічого, крім муру), читала або співала і намагалася не чути того, що робиться в камері, бо кожного разу, коли до мене доносився мат, мене трясло від огиди.
І друге, що я побачила ще на Двірці, коли сиділа з битовиками,  а потім остаточно переконалася, коли знову довелося зустрічатися з ними в лагерях. Жінки, які потрапляли в тюрму не за  політичною статтею (практично це було те саме славнозвісне «хищение социалистической собственности», під яке підходило все, від недостачі в магазині до двох яблук з колгоспного саду), так ось, ці жінки, надто молоді, дуже скоро спускалися до рівня урок. Вони переходили на російську мову (можемо гордитися тим, що злодіїв чи убивць, які б говорили українською мовою, тоді не було), починали  курити і густо пересипати свою мову матом. Політичні собі цього не дозволяли.
Час розповісти, як мене завербували в сексоти. («Почему ты считаешь, что «сексот» – это плохое слово? – сказав Шустов. – Это очень хорошее слово: секретный сотрудник МГБ»). Отож, сиджу я і чекаю, коли мене відправлять на етап. Мені зовсім не страшно, бо я ще поняття не маю, що таке лагер. Якби це вже було вдруге, то я б не рвалася на етап, а раділа кожному дневі, коли ти можеш байдикувати. Тим більше, що це вам не внутрішня тюрма КГБ – тут не грюкали в двері, коли ти вдень лежиш на нарах чи навіть спиш. Ні ж, мене тягнуло на етап. І єдине тільки мучило:  після суду дозволяється одне побачення з родичами. Але ж мама цього не знає, як взагалі не знає, де я, і так я й поїду в невідоме, – в Сибір, на Колиму, в Караганду, – і невідомо, чи коли-небудь побачу своїх рідних. І тут мене викликають з камери  і ведуть в якийсь кабінет, де якийсь незнайомий чоловік починає зі мною розмову. Таку собі банальну розмову: хто, звідки, скільки років, скільки дали, чи усвідомила свою вину перед радянською  владою. Я щось байдуже відповідаю і дещо пожвавлююсь лише тоді, коли мова заходить про те, чому до мене ніхто не приїхав на побачення. І раптом стається неймовірне: той чоловік подає мені ручку і шматок паперу і пропонує написати листа. Чому я написала бабі, а не мамі? Важко пояснити. Мабуть, я подумала, що мама все одно не приїде вже з тієї простої причини, що в неї нема грошей на дорогу та й нічого мені привезти. Вони там в селі з моєю молодшою сестрою ледве перебивались з хліба на воду. А баба живе в Костополі, це зовсім недалеко від Рівного, Отож, вона скоріше приїде. Коротше кажучи, написала я того листа, заадресувала конверт, а мій добродійник подає мені ще один чистий аркуш паперу. «А теперь пиши, что я тебе буду диктовать. «Я, Гордасевич Галина Леонидовна, беру на себя обязательство сотрудничать с органами...» От я щойно намагалася згадати, чому я написала листа бабі, а не мамі, і що я в тому листі написала. Навіть засумнівалася: а, може, я написала два листи? Зате так, ніби це відбулося щойно, я пам’ятаю той рух, яким я підвела голову з-над паперу, і мої очі зустрінулися з дуже пильним поглядом мого анонімного добродійника. Якщо я відмовлюсь це писати, то він, безумовно, відправить мого листа в кошик для сміття. І я так і поїду «в незнаний світ», не побачившись ні з ким із своїх рідних. А, власне, до чого мене може зобов’язати цей клапоть паперу? Ага, як же, так я йому і викладу,  що в нас в камері є «підпільна» голка і саморобний «ніж». Та мені самій від того буде гірше! Отож, я опускаю голову і слухняно дописую, що він там мені диктує. «Дівчата, а я сексотка!» – оголошую я, щойно переступивши поріг камери. Дівчата сміються, сприймаючи це за жарт, але я переконую їх, що це таки правда. І пояснюю їм: я ж нікого і нічого не видам, а то можуть підселити якусь справжню сексотку, від якої ми будемо мати одні неприємності.  Дівчата слухають мене і, зрештою, погоджуються.
Яка ж таки я була дурна і як мені пощастило, що в той час зі мною в камері були оті сектантки. Бо якби я таку заяву зробила перед битовиками, то, мабуть, вони б прореагували зовсім інакше. Та й не виключається, що серед них знайшовся б хтось, хто відразу мене «заложив» би перед опером (це вперше я тоді почула те слово – «опер»). Далебі, так досі і не знаю, як воно повністю звучало, знаю лише, що опер займався (ще його звали «кумом») шпигунською діяльністю серед ув’язнених, і нікого в тюрмі чи в лагері так не боялися, ненавиділи і зневажали, як опера, нічия діяльність не була оточена такою таємницею. Признатися відверто, то в своїх стосунках з опером я поступила непорядно, бо я для нього анічогісінько не зробила, а він мого листа таки послав. Бо баба приїхала до мене, привезла сяку-таку передачу, нам дали п’ятихвилинне побачення, протягом якого я встигла попросити написати мамі, де я і що зі мною. Видно, в глибині душі я надіялася, що мама таки приїде до мене на побачення, хоча його вже нам не дали б, бо побачення могло бути лише одне.
Але все це було вже після суду, а я ж ще про нього нічого не розповіла. Це тепер, коли я пишу ці рядки, в Москві, в тюрмі з поетичною назвою «Матросская тишина», члени так званого ГКЧП (далебі, не треба перекладати його на українську мову) вже скоро рік займаються тим, що вивчають матеріали власного слідства. В чиїхось там мемуарах згадується, що оскаржувальний акт перед судом видавався на руки. В мій час нічого такого не було. Викликали тебе до якогось начальника, він тобі прочитав акт, ти розписалась – та й по всьому. А через кілька днів забрали тебе, посадили в «воронок» і кудись повезли. Виходжу з «воронка» і йду межи двома шеренгами озброєних чоловіків і знову відчуваю себе національною героїнею. Вже розумію, що мене привезли в суд, але знаєте, що мене найбільше в цю мить хвилює? Анізащо не вгадаєте! Мене цікавить, чи буде мій слідчий на суді. Я вже знаю, що присутність слідчого на суді не обов’язкова, що він просто може бути, якщо вважає потрібним. Заходжу в порожній зал (адже «каерівців» судять лише в закритому судовому засіданні),  ніби принцеса на троні, займаю своє місце на лаві підсудних (а звучить як – лава!). Швидким поглядом окидаю зал – є мій Микола Борисович! Сидить один-єдиний в останньому ряду. І мої губи розлазяться в дурнувату усмішку, і я, замість того, щоб перейматися своїм судовим процесом, стріляю очима на свого слідчого.
Скільки продовжувався той судовий процес? Хвилин п’ятнадцять чи більше? Загальні процедурні питання. Роз’яснення підсудній її прав. Чи не маю я нічого проти складу суду? А що я можу мати проти? І суддю, і прокурора, і адвоката я бачу вперше в житті, ніяких  справ з ними не мала, нічого про них не знаю. За чергою заходять  свідки – три мої однокурсниці і класний керівник.  Не пам’ятаю, що говорили дівчата, це значить, вони не говорили нічого такого, що могло б мені ще більше зашкодити. Зрештою, що б вони не говорили, це вже було все одно, ні врятувати мене, ні втопити вже ніхто не міг. Була в мене стаття 54, пункт 10, частина II, мала я за це отримати десять років, а весь цей судовий процес – це пуста формальність, від якої нічого не залежить. От коли класний керівник сказала, що за дорученням певних органів вона попередила дівчат, щоб вони за мною слідкували, а потім зібрала всі ті матеріали і передала кому належить, то в мене раптом стиснулося  серце. Скажіть мені, де, коли, в якій країні було таке, щоб учителеві ставилося в обв’язки шпигувати за учнем? Ну, кажуть, в царських гімназіях були якісь педелі, але то вже була така посада, їм за це гроші платили. А викладач математики чи латинської мови сприйняв би це як особисту образу. А тут викладачка української літератури, предмету, який мав би вчити людину бути порядною і гуманною, спокійнісінько розповідає, як тридцять юних дівчаток протягом  року шпигують за своєю подружкою, запам’ятовують кожне її слово, підбирають кожен клаптик паперу, а вона, вчителька, усе це збирає в своїх руках і передає куди слід. Оце вперше я дізналася всю правду, бо мій Шустов в такі подробиці мене не втаємничував.
І ще запам’яталося мені, як мій адвокат, – такий собі літній єврей, – мене захищав. Власне, не як він мене захищав, а остання фраза його виступу. Звучала вона так: «Я просил бы, граждане судьи, учитывая ее возраст, назначить ей, по возможности, меньшую меру наказания». Геніальна фраза, чи не так? Ще суд не виніс свого  вироку, а адвокат уже визнає, що його підзахисна винна, і просить лише про «меньшую меру наказания». Та й то «по возможности». А коли такої «возможности» нема, то що ж вдієш!
І от вже судді пішли «порадитись» (беру це слово в лапки, бо ж ніякої ради не було, все було відомо наперед); і от вже читається  вирок. Далебі, якби я була кінорежисером, то так би шикарно зняла цей епізод. Стоять за столом троє цілком дорослих і серйозних людей і один урочисто проголошує: «Именем Союза Советских Социалистических Республик...» І стоять молоді хлопці зі зброєю в руках. І стоїть межи ними таке зелене дівча і кидає грайливі погляди на свого слідчого. А той слідчий – як він себе при тому почував? Чи розумів усю абсурдальність цієї ситуації? Не знаю і вже ніколи не дізнаюсь. Зрештою, це не найголовніше.  Найголовніше, щоб усе це не повторилось з іншими дівчатами.
Вирок дочитано до кінця, і я, нарешті, повертаюся до суду і вважаю за необхідне щось сказати. «Спасибо», – говорю я. – Вы поняли?  – спантеличено перепитує суддя. – Вам десять лет дали». –»Поняла, поняла, – безтурботно кажу я, – благодарю вас». Суддя геть ніяковіє, бурмоче: «Ну, благодарить нас не за что», – і швидко втікає. А я, гордо звівши голову, іду межи двома рядами конвойних в маленьке темне приміщення, де маю чекати, поки за мною приїде «воронок». Але моєї безтурботності вистачає лише на той шлях, бо як тільки за мною зачиняються двері, я заливаюся сльозами. Плачу я гірко, але абсолютно беззвучно, бо те приміщення – це просто куток у великому приміщенні для конвою, відокремлений благенькими перегородками. А що таке конвой? Це хлопці, може, на рік чи два від мене старші. І хоч вони тут не вперше, але, мабуть, таких, як я, тут не було. Або, може, ніхто так не поводився. Бо я раптом усвідомлюю, що вони щось там говорять про мене і один одного підмовляють заговорити зі мною. Я миттю витираю очі, роблю глибокий вдих і починаю наспівувати якусь пісеньку. Здається, оту: «Здесь, под небом чужим, я, как гость нежеланный, слышу крик журавлей, улетающих вдаль...» Дуже вже вона підходила до моменту.
Не пам’ятаю, як уже там зі мною заговорили ті хлопці, і, що я їм відповідала. Пам’ятаю лише такі репліки: «Ну, вот, тепер поедешь на Чукотку». – А от Чукотки до Америки недалеко! – відбилася. Ні, не така вже я була безстрашна. Просто не знала, що там в мене попереду, не уявляла, що мене може чекати. Якби на той час прочитала всі ті книжки: «Гетсиманський сад» Багряного, «Хранитель древностей» Домбровського, «Архипелаг Гулаг» Солженіцина,  «Колиму» Іванова, «Крутой маршрут» Євгенії Гінсбург, «Непридуманное» Разгона, «Колымские рассказы» Шаламова, а понадто «До днесь тяготеет» – збірку спогадів репресованих жінок, то, напевно,  не була б такою безжурною. Але я тоді ще нічого такого не читала, воно ще навіть не було написане (окрім, хіба, «Саду Гетсиманського»). Ну, а тих кілька місяців тюрми – вони не були такими вже страшними, щоб я плакала перед суддями чи конвоєм.
І дві тюремні легенди на завершення цієї частини моєї повісті.  Їх я почула в Рівному від битовиків.
Перша про Фанні Каплан, про ту саму, що стріляла в Леніна на заводі Міхельсона. Так от, це неправда, що її розстріляли. Високогуманний Ілліч висловив бажання, щоб їй зберегли життя. Тож присудили Каплан до довічного ув’язнення, і вона й досі жива. Але її перевозять з одного міста в інше, не затримуючи ніде більше, як на місяць. А ще її тримають в абсолютній ізоляції, вона не повинна бачити навіть своїх наглядачів. Як уже вдається її перевозити та ще й так часто, і щоб вона при цьому не бачила своїх наглядачів – не знаю. Зрештою, тоді я над цим і не застановлювалась, просто це було так романтично, щось на зразок Залізної Маски жіночого роду. Що цікаво, зовсім недавно, через сорок років по тому, виступав по останкінському телебаченню якийсь пенсіонер, розповідав, як він працював прокурором по нагляду за місцями позбавлення волі, і довелося йому бути в одній тюрмі (здається, на Уралі), де начальник тюрми, показуючи йому камери, назвав одну з них камерою Фанні Каплан. І було це начебто у 1939 році. Я думаю, що це таки легенда. Надто вже з реальними подробицями розповідає у своїх спогадах комендант Кремля, як він Каплан застрілив, а потім з допомогою поета Дем’яна Бєдного спалив. Людині з інтелектом його рівня таке не вигадати.
А друга легенда така. Перед першим травнем і перед сьомим листопада в тюрмі проводяться особливо грунтовні шмони. Що шукають? Червону тканину. Вилучають весь одяг червоного кольору включно до найменшого клаптика. Бо є такий секретний закон, що коли в свято над тюрмою підняти хоч маленький червоний прапор, то всіх ув’язнених в тій тюрмі мусять випустити на волю. Чи вже когось десь випускали? Та ж для того і роблять шмон, щоб не випустити. Але в глибині кожного серця жевріла надія: ану ж комусь вдасться приховати той червоний клаптик, і вивісять його, і всі підуть додому?



Частина третя

ЛАГЕР

Третя частина починається тихого вересневого вечора. Малинове сонце непомітно спускалося в сизу млу на заході, небо було високе і чисто-голубе, в ньому ось-ось мали проклюнутися перші зорі. А земля, кажучи мовою поезії, вдягалася в осіннє золото, хоч, коли насправді, вона була зовсім не золота, а значно скромніша – така собі бурувато-жовта. Бурувата стерня в полі, обрамлена на небосхилі березовим гаєм: білі стовбури, а не гнучке гілля нанизане дрібне жовте листя. Але до гаю десь з півкілометра, і мені в ньому не побувати, бо значно ближче, ось переді мною, обплетені колючим дротом ворота. Ось-ось вони відчиняться, а потім зачиняться, вже за мною, і я не вийду з них... Скільки не вийду з них? Десять років? Невже цілих десять років? Не може бути! Зрештою, а де гарантія, що всі десять років я проведу на одному місці? Може й відчиняться ті ворота, але тільки для того, щоб ота сила, яка мене втягнула в свій вихор, понесла кудись далі: в Сибір, на Північ, на Колиму. Бо ж це всього-навсього одне з найстарших міст України – Чернігів, його далека околиця.
Зрештою, сумніваюся, щоб усі ці думки тоді пропливали в мене в голові. Мабуть, це вже я заднім числом приписую їх собі. Тоді я просто сиділа в кузові вантажної машини, а на підніжці стояв молодий хлопець у сірій шинелі і з непокритою головою. Легкий вітер ледь ворушив його світле волосся, яке своїм кольором коли й не було схоже на осіннє листя, то все ж гармоніювало з ним, а сіро-блакитні очі нагадували тихе надвечірнє небо. І вираз його обличчя був ніжний і трохи задуманий, зовсім не такий, як мав би бути в чекіста, який стереже важливих державних злочинців.
Але перед тим вечором був ще день, і ніч, і ще кілька діб етапу. Чому ж той свій перший етап зовсім не пам’ятаю? Це ж в одноманітності тюремних днів, – бо вже навіть на допити не викликають, – мала б бути велика подія, коли тобі оголошують: «Собирайся с вещами!» А я того абсолютно не пам’ятаю: як мені оголосили відправку, з ким я їхала, коли нас везли на вокзал – вдень? уночі? Якими вагонами везли? Повний провал у пам’яті. Трохи тьмяно пригадується київська пересильна тюрма, яка мене вразила кількістю людей. Адже минулі кілька місяців я провела у в’язниці, де бачила лише  своїх співкамерників. А в пересилці в один і той же час одну групу впускали в ворота, другу вели з лазні, третя стояла в дворі, чекаючи відправки, і можна було, побачивши знайомого, перегукнутися з ним, навіть на кілька секунд підбігти. Конвойні відганяли, але не били.
От з ким я їхала з Києва, це вже я добре пам’ятаю. Йшла реорганізація криворізьких лагерів (я розумію, що в українській літературній мові такого слова нема, але ніхто не говорив «табір», говорили «лагер», «лагерний»: «Я плакать не буду, що в тюрмі сиджу чи за лагерним дротом блукаю». Тому й третю частину своєї повісті я, після довгих вагань, назвала нелітературним словом «Лагер». Не для того, щоб увести його в літературну мову, а щоб зберегти правду життя. І вже коли ця повість була написана, мені потрапила в руки автобіографічна повість Марти Гай, яка таки була справді  підпільницею і бійцем УПА, і вона теж писала, що слова, які мають відношення до репресивної системи, не треба перекладати українською мовою. Нехай будуть такими як звучали).
Отож, у Кривому Розі були чоловічі і жіночі лагері, де разом утримувались і «п’ятдесят четверта», і битовики. А тепер прийшов з Москви наказ ізолювати одних від інших, отож, і везли нас у криворізьку «п’ятдесят четверту». З ними я і потрапила в Чернігів.
До Чернігова нас привезли темної-претемної ночі. Далебі, мені здається, я в житті ще не бачила такої густої, як смола, темряви. Здавалося, не можна було роздивитися власної руки, навіть піднісши її до самого обличчя. Мучила нав’язлива думка, що важко розвести пальці, ніби в’язка темрява противилася тому. Видно, не випадково Чернігів було названо саме так.
А звідки ми знали, що нас привезли саме до Чернігова? Адже ніхто нам того не говорив, але отак ніби легкий вітерець пронісся над невидимою колоною, і вже всі все знали: і що ми в Чернігові, і що нас ще мають відправити в Бобровицю, і що ми підемо пішки в чоловічий лагер, що в центральній частині міста. І от ми йдемо темними вулицями, йдемо, здається, цілу безконечність, хоча коли через 38 років я проїхала цей шлях машиною, то з’ясувалося, що це зовсім недалеко, не більше кілометра. Та ось перед нами яскраво освітлений оазис у цьому морі темряви – зона. Нас ретельно рахують у воротах, заводять у приміщення... лазні, і тут нам доведеться чекати до ранку. Розташовуємося, хто як зумів: хто встиг захопити місце на ослоні, хто просто на підлозі. Але якщо хто й збирався подрімати, то це йому не вдалося. Бо хтозна яким чином, але чоловікам стає відомо, що в них у лазні етап жінок. І ось вони один за одним проникають туди. Як це їм вдається? Та от – вдається. Звичайно, біля дверей стоїть конвой, але, далебі, вони не звірі, ці молоденькі хлопці, яких одягнули в військову форму, сунули в руки автомат і веліли стерегти дуже страшних «конт-р-революціонерів», що намагалися повалити радянську владу. Може, спочатку хлопці і були насторожені, готувалися побачити якихось здоровенних суб’єктів з кулаками, як довбні, і похмурим поглядом з-під лоба. А тут жінки, звичайні тендітні жінки, молоді і не дуже, більше схожі на твою ж матір, сестру, сусідку, ніж на контрреволюціонера. Та й чоловіки... Конвойні дуже швидко переконуються, що мати справу з «політичними» значно легше, ніж з битовиками, які і втекти можуть, і межи собою бійки влаштовують, і вени собі в нападі істерики ріжуть. За «політичних» можна бути певними – вони такого собі не дозволять. От і з цією лазнею, де сидять жінки: якби там були урки та ще й  пустити таких же чоловіків, то відразу почався б повальний гріх та ще й з бійками, коли б хтось когось не поділив. А ці політичні тихенько прослизають і починають шукати знайомих, рідних, земляків. І знаходять, і поспішають встигнути щось розповісти, попросити комусь щось передати.
Ось і біля мене зупиняється старий чоловік. А я сиджу така розгублена, така сумна, почуваю себе такою неймовірно самотньою.
– Дівчино, – каже той чоловік, – дівчино, я хочу тебе попросити... Вас завтра повезуть у Бобровицю, а там у лагері моя жінка і дочка. Її зовуть Толя... Толя Терлецька, запам’ятай, будь ласка. Передай це їм, а це ось тобі.
І він подає мені два паперові згортки. В одному грамів двісті цукру грудочками, а в другому стільки ж цукерок-помадок. Я вже не пам’ятаю, що було призначене для мене, а що для тої ще мені невідомої Толі Терлецької. А чоловік починає плакати, сльози течуть по його неголених щоках, і я перелякано дивлюсь на нього. Я ж ніколи не бачила, як плачуть чоловіки, мене батько з дитинства виховував фразою: «Фе, така велика, а плачеш!» Отже, дорослі ніколи не плачуть, про чоловіків і говорити нічого. А тут старий чоловік плаче і навіть не соромиться сліз.
Час від часу конвойні, щоб показати, що вони «при исполнении» і «бдят», починають виганяти чоловіків. Ті слухняно виходять, але через кілька хвилин повертаються, ніби проникають крізь стіни. Обмінюються якимись подарунками, вони тут працюють на швейній фабриці, то дарують жінкам хустинки. Але до мене більше ніхто не підходить: чи то маю такий вигляд, що не заохочує до знайомства, чи то я не дуже прихильно збуваю тих, хто пробує зі мною заговорити. Я не звикла бути в такій ситуації, коли довкола багато незнайомих людей, у мене в житті було лише два таких випадки: коли я приїхала до Острога і коли я приїхала до Костополя. Але ні там, ні там на мене особливої уваги не звертали. Принаймні в знайомі не нав’язувалися.
Вранці нас почали перевозити в ту невідому Бобровицю, перевозили, мабуть, лише однією вантажівкою, бо до мене, як бачите, черга дійшла аж увечері. 
А тепер я хочу якомога детальніше розповісти про той лагер, що був у Чернігівській Бобровиці (не тій, що районний центр, а тій, що увійшла в міську зону). Він був розташований точно на тому місці, де тепер завод гумово-технічних виробів. У 1990 році мені вдалося випросити в Спілці письменників кількаденне відрядження до Чернігова (бо за власні гроші я не могла собі дозволити навіть таку поїздку). А в Чернігові в мене найперше була запланована зустріч в Товаристві української мови. Після виступу, на якому я розповіла про мету свого приїзду, підійшов якийсь чоловік і сказав: «Знаєте, в мене є машина і я завтра вихідний, то можу вас відвезти в Бобровицю».
Наступного дня була гарна травнева погода: все зелене, все цвіте, в небі пропливають білі хмаринки, зрідка заслоняючи сонце, веселий вітер шепчеться з листям. Мій добродійник зупинив машину, я вийшла і пішла вздовж високої мурованої стіни, якої раніше не було, марно намагаючись роздивитись за нею, чи лишилося там хоч щось з того, що було 38 років тому. Ось я дійшла до воріт, – вони теж не ті! – які саме зачиняв вахтер, пропустивши якусь машину.
– Ну, і що ви хочете мене запитати? – раптом питає мене він.
Від несподіванки я зупиняюся, так, ніби мене штовхнули в груди. Аж хитнулася.
– Чому ви думаєте, що я хотіла вас щось запитати?
– Та у вас обличчя таке...
Я зовсім не збиралась нічого його питати, але коли вже в нас зайшла така розмова, то питаю його, чи знає, що тут було раніше. Він знає, хоч живе в Чернігові всього кілька років.
– Ви підіть на ту прохідну, – радить мені, – там працює жінка, яка ще пам’ятає ті часи.
І хоч, повторюю, я зовсім не збиралася нікого розшукувати і розпитувати, але тепер іду на ту другу  прохідну, знайомлюся з вахтеркою, починаю її розпитувати і сама розказую, що тут було. Вахтерка мені нічого розказати не може, бо хоч вона ще пам’ятає лагер, але тут уже не було політичних. Тому вона слухає мене, плаче, а потім телефонує своїй напарниці, просить прийти посидіти за неї, а мені каже:
– Підемо, я вас поведу до одних людей, вони вже на пенсії, але вона ще раніше працювала в лагері, а він тут сидів, а потім вони поженилися.
На жаль, ми нікого не застаємо вдома, тоді моя добровільна провідниця береться повести мене в гай, – правда, тепер це вже старий ліс, – де ховали небіжчиків. Ми заходимо в той березовий ліс, і я бачу там могили радянських військовополонених. Вони збереглися у вигляді пагорбів неправильної форми і різної величини, на них проросли півстолітні берези, кущі і трава, але все-таки могили хоч якось обкладені цеглою, на одному пагорбі стоїть дерев’яний обеліск, під яким лежить букет засохлих квітів.
– Там далі в лісі є могили німецьких полонених, – говорить моя провідниця, – вони краще доглянуті, бо за них валюту платять.
Зрештою, ми туди не йдемо, ті могили мене не цікавлять, і я ж пам’ятаю, що мене чекала машина з водієм, а я дуже не люблю змушувати себе чекати. Ми виходимо на узлісся, де мають ще бути могили – могили тих жінок, які помирали в лагері. А помирало їх чимало, майже щодня підвода відвозила труну, і нам було видно, як на узліссі виростає новий пагорбок, а на ньому стовпчик. Для чого були ті стовпчики, поняття не маю, навряд, щоб там був якийсь напис. Скорше, просто позначали місце, щоб не копати там вдруге. Зараз ні стовпчиків, ні горбків нема, а на тому місці стоїть собі спортивна база. Вона порожня, ніде ні душі, але я легко можу собі уявити, як її заповнюють здорові, життєрадісні, дзвінкоголосі дівчата і хлопці-спортсмени, як вони вранці бадьоро роблять ранкову зарядку, а ввечері витанцьовують екзотичну ламбаду. І звідки їм знати, що топчуться вони по кістках жінок, замучених тим самим кривавим сталінським режимом, про який вони читають у книжках і ставляться до того майже як до казок про Котигорошка.
Я озираюся довкола і бачу огорожу з колючого дроту. Підходжу і відламую шматочок. Ні, це не той дріт, який був тут сорок років тому, той уже давно розсипався іржею, але цей такий самий. І лежить колючий іржавий шматок у мене на робочому столі і щомиті нагадує про те, що було колись на тихій околиці старовинного мальовничого Чернігова.
А тепер я сама повертаюся в той час і розкажу вам, як же виглядав той лагер, бо напевно ж ніхто не здогадався, – чи не насмілився, – сфотографувати його. Стояли в ряд, як по лінієчці, три довжелезні дерев’яні бараки, побілені, з цілком нормальними вікнами. Збоку менший будинок – це була одночасно їдальня і клуб, я там провела найкращі години свого життя в цьому лагері. Дещо збоку невелика лікарня. Від будинку до будинку вели дерев’яні хідники, які чергові щодня мусили мити. Між будинками росли сентиментальні берізки. От чи були квіти – не пам’ятаю, бо ж приїхала я туди восени, а в квітні вже полишила цю симпатичну місцину. І абсолютно не пам’ятаю, де в Чернігові була бібліотека. Невже її взагалі не було? Та не могло такого бути! Але ж скрізь, де я потім була, я прекрасно пам’ятаю бібліотеки і бібліотекарок, а в Чернігові – ні. Навіть жодної книжки, прочитаної в Бобровиці, пригадати не можу.
І все воно було б нічого, якби не п’ять рядів колючого дроту довкола. Якщо рахувати їх зсередини, то спочатку йшла огорожа не дуже висока, але така, що ти через неї так просто не перелізеш. До цієї огорожі можна було підійти, хоча коли вартовий з вишки («попка») побачить, то буде кричати. (Щоб стріляв – такого мені бачити не доводилось).
Зрештою, я не раз стояла біля того дроту, дивилася на поле за ним і думала: «Господи, якщо я колись вийду на волю, я буду завжди ходити усміхнена, я буду завжди почувати себе щасливою. Бо яке може бути нещастя, коли в тебе є найголовніше – воля! Коли нема довкола ні грат, ні колючих дротів, і ти можеш іти, куди хочеш, і не треба складати руки за спиною, і не йдуть за тобою конвойні з автоматами. Відносно щастя – воно потім на волі бувало по-різному. А от відносно усмішки, то вона в мене, мабуть, підсвідома. В усякому разі, чоловік, з яким я разом вчилась в Літературному інституті в Москві, пізнав мене, зустрівши через 15 років, і сказав: «Це ж була найбільш усміхнена дівчина в Літінституті!»
Далі вже йшла «запретка» – метрів три перекопаної і заскородженої землі, щоб видно було кожен слід. За ними дві огорожі десь двометрової висоти, між ними метр такої ж заскородженої землі і знову така ж огорожа, як перша зсередини. А п’ятий ряд – це вже був, здається, одинарний ряд дроту, натягнений на дещо більшій відстані. Між четвертим і п’ятим рядами було ще натягнено гладкий дріт, до якого на ніч припинали собак. Вівчарок, розуміється. Вони всю ніч бігали і гавкали. А на кожному розі – вишка, а на ній солдат з автоматом. От як стерегли страшних державних злочинців у Бобровицькому жіночому лагері для політичних-інвалідів.
Звідки він узявся, той лагер? З того, що я знаю, в мене виробилася така версія. Десь, мабуть, восени 1941 року його збудували німці для радянських військовополонених. Тому й було там усе розставлене з такою чисто німецькою акуратністю. Потім, коли Чернігів було відвойовано, мабуть, цей лагер якийсь час використовувався як фільтраційний. Бо то тільки в кінофільмах так ефектно радянські визволителі розчиняли навстіж ворота тюрем і концтаборів і обіймалися з щасливими бранцями, які тут же могли йти на всі чотири сторони. Насправді починався, може, найстрашніший період у житті військовополонених, коли «свої» вимотували в них душу, вимагаючи зізнатися в найстрашнішому гріху радянської людини – «измене Родины». Думаю, що в цей період кількість могил у березовому гаї збільшувалася. Зрештою, радянських військовополонених змінили німецькі, і почали рости інші могили.
Аж десь, мабуть, під кінець 40-х років «фашистів» звідти кудись прибрали, і виникла проблема, що робити з опустілим лагерем. Ну, не кидати ж напризволяще отаке повністю налагоджене господарство! Отоді й прийшла в голову комусь з емгебістського начальства така «гуманна» думка: використати його для інвалідів-п’ятдесятчетвертників. Бо для чого, справді, тратитися на їх перевезення в Сибір чи Інту, коли вони й тут помруть! І вони помирали. Не тому, що над ними знущалися, не тому, що їх морили голодом,  просто тому, що тюремна медкомісія давала інвалідність лише таким, кому до смерті вже лишалося недалеко. Вони помирали, їх ховали на узліссі, а потім на їхніх могилах збудували спортивну базу.
Зрештою, а чого тут дивуватися? Адже в нас існував порядок, – може, він і досі діє? – що через 25 років після останнього поховання кладовище можна зносити і на його місці щось будувати. Коли я про це дізналася, мені згадалося село мого дитинства Городець. Там на невеликій відстані одне від одного було аж три кладовища. На першому, поруч з церквою, ховали. На другому вже не ховали, але воно стояло огороджене, з хрестами на могилах, от лише капличка на ньому була розграбована. А на третьому кладовищі вже не було хрестів і від могил залишилися невеликі пагорбки, але нікому на думку не могло прийти не те, що будуватися там, а бодай худобу попасти. Бо то ж були могили предків – дідів, прадідів, прапрадідів. А що таке 25 років? Це значить, що в тебе на очах зносять могили твоїх батьків і щось будують, начебто іншого місця нема.
Повертаюся до історії бобровицького лагеря. В 1954 році ще не було жодної мови про репресії, про реабілітацію, про культ особи, але «п’ятдесят четверту», – а коли брати в масштабах усього Радянського Союзу, то «п’ятдесят восьму», – почали потрохи відпускати. І, мабуть, насамперед, повідпускали всіх отих інвалідів, від яких соціалістичній вітчизні ніякої користі, а самі збитки. Так що в середині 50-х років бобровицький лагер спорожнів. Точніше, не спорожнів, а жінок-політичних змінили жінки-битовики. І ще минуло 10 років, аж якимсь чином про існування цього лагеря дізнався відомий на той час письменник, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький. Може, його, як колишнього партизана, який воював на Чернігівщині, запросили сюди на виступи, а з-поміж інших був запланований і виступ в виправно-трудовій колонії. А може, просто в якійсь розмові згадали про її існування. Словом, ветеран війни з фашизмом обурився, сказав, що це блюзнірство – тримати злодійок у тому місці, де гинули радянські воїни. І домігся свого – лагер було ліквідовано.
Підкреслюю: це моя версія, ото лише про роль Збанацького в ліквідації лагеря мені розповіла вахтерка, яка водила мене на могили.
Скільки нас було в Бобровиці тоді, восени 1952 року? Маю дуже погану пам’ять на цифри (ще гіршу хіба тільки на обличчя) і ніяк не пригадаю, по скільки нас було в бараці – по двісті чи по чотириста? Здається, таки по чотириста. Вхід до бараку був посередині, навпроти кімната для вмивання, а направо і наліво величезні, – бо я ж таких ще в житті не бачила, – житлові приміщення, майже повністю зайняті двоповерховими залізними ліжками, так, що залишався лише невеликий прохід посередині. Ще вужчі були проходи між ліжками, які стояли блоками по чотири штуки. Так от, намагаюся уявити перед очима той барак, і мені здається, що тих проходів було не менше десяти з кожного боку. Два бараки по чотириста чоловік та ще третій з хворими. Про той я вже нічого сказати не можу, бо я ніколи туди навіть ногою не ступала, я боялася того барака, як лепрозорію, але якщо туди не поселяли здорових, то він мав би бути зайнятий повністю. Ну, мабуть, не було там другого поверху на ліжках, ну, стояли вони трохи вільніше, але чоловік двісті там, мабуть, було. Отже, усього загалом у лагері мала бути тисяча душ. Не так уже й багато, бо ми звикли вести рахунок на мільйони, а то й десятки мільйонів. А то всього лиш тисяча жінок. Надто молодих, надто старих або надто хворих, щоб послати їх у Сибір на лісоповал. Чиїхось доньок, сестер, дружин, матерів, бабусь. Разом з нами привезли бабусю, яка перебувала в стані повного старечого маразму: вона не пам’ятала, як її зовуть, не усвідомлювала, що з нею діється. А їй дали десять років за «антирадянську агітацію» і привезли в Бобровицю.
Пригадую такий лагерний жарт: судили старезного діда і дали йому 25 років. А він: «От дякую, граждани судді! Я б уже ніяк не прожив двадцять п’ять літ, а тепер буду, бо ви їх мені дали». Як бачимо, цей дід був цілком при здоровій пам’яті і навіть не втратив почуття гумору, чого ніяк не скажеш про радянське правосуддя. Бо невже ті, хто оформляв справу на ту бабцю, вів слідство, судив її, – серйозні люди з вищою освітою, – не бачили, з ким мають справу? Невже всерйоз вірили, що перебування на волі вісімдесятилітньої маразматичної бабці загрожує існуванню однієї з найбільших і наймогутніших держав на землі? Збожеволіти можна від того!

* * *
Але повертаюся в той тихий вересневий вечір. Що там було? Ну, звичайно, шмон – без цього ритуалу не можна було ні вийти з лагеря, ні зайти в нього. Чи була лазня з прожаркою – теж обов’язкова процедура? От цього не пам’ятаю. Потім завели в барак, самі займали собі місця на ліжках. Я ніколи не була достатньо меткою, щоб захопити собі краще місце. Мені завжди залишалося те, що гірше: на другому поверсі і якнайближче до виходу. Але я з тої причини не журилась, бо коли о десятій лунав «відбій», то світло вимикалося і залишалась світити одна  лампа біля входу. А я належу до «совиного племені», я не можу так рано заснути. Отож, я могла собі лягти і читати. Коли звучали кроки і можна було думати, що це черговий, я швиденько прикривала книжку і заплющувала очі. Інша справа, що рано заганяючи нас в постіль, нас так само рано, – десь о шостій чи навіть о пів на шосту, – піднімали, і для мене це був найстрашніший момент. Тут ще так жахливо хочеться спати, а тебе будять, і найперше, що ти усвідомлюєш, це те, що ти в лагері і що такого життя попереду ще цілих десять років.
В одного з моїх улюблених поетів, Івана Буніна, є рядки: «Ах, старая, наивная тетрадь! Как смел я в те года гневить печалью Бога!» Так ось, як сміла я в ті часи, перебуваючи в лагері, де годували досита, не змушували важко працювати і, взагалі, ставилися по-людськи, ще відчувати себе нещасною? А б повинна щоранку і щовечора дякувати Богу і молити його, щоб мене тримали тут усі десять років. Але ж то був мій перший лагер, я ще поняття не мала, що бувають інші, де зовсім інше життя.
Ну, а наразі я отримувала постіль (що в лагері нам давали простирадла, це залізно, бо я добре пам’ятаю, як відривала з краю смужки шириною в долоню і шила подушечки... замість «Тампакса», стелилась, розкладала свої речі. Зрештою, боюся, що ніяких речей, окрім того одягу, що на мені, в мене взагалі не було. Вишитий рушничок, який мені передала мама, в мене вкрала урка ще в рівненській тюрмі. Так що коли мені, відправляючи на етап, повернули мою валізку, я вклала в неї лише полотняний саквояж, пошитий з торби, в якій мені мама передала сухарі. Мабуть, тому я так люблю мати речі – нові, зручні, охайні, гарні, правда, мене не хвилює, модні вони чи ні, головне, аби вони мені подобалися, а якщо вони до того дешеві – то це в моїх очах ще одне достоїнство. Я тому їх люблю, що був час, коли в мене не було нічого, навіть найнеобхіднішого. Ну, гребінець, мабуть, був, без цього я ніяк не обійшлася б; ножиць чи дзеркальця не було і не могло бути, це заборонено в лагері; мильниці в мене ще взагалі в житті не було. Може хтось собі уявити, що звичайна пластмасова мильниця – недоступна розкіш? Пізніше я таки купила мильницю, і то була така трагедія, коли я її втратила. Але про це розповім пізніше.
А наразі я влаштовувалася на новому місці, з цікавістю озиралася довкола. Найбільше мене зацікавила дуже велика, – не висока і, тим більше, не товста, а велика, – жінка з сивою головою. Вона говорила басом, дуже голосно і з якимсь акцентом. Хтось мені сказав, що вона латишка, яка вже відсиділа п’ять років, а «особое совещание» дало їй ще п’ять. Вона була старшою нашої половини барака, виглядала такою енергійною і навіть життєрадісною, і я аж злякалася, коли наступного дня побачила, як її вели дві жінки попід руки, а в неї голова була схилена набік, обличчя бліде, без кровинки, очі заплющені, а на губах клубки піни. «Що з нею?» – пошепки запитала я, і мені пояснили, що сьогодні прибула друга половина «запорожців», і поміж них була донька нашої старшої, але хтось на неї «настукав» начальству, і в останню хвилину її затримали і відправили в якесь інше місце. Бо родичі не мали права бути в одному лагері (хоч були винятки – ота сама Толя Терлецька і її мама). Так само не можна було писати з лагеря в лагер – це я вже знала.
Але все ж знову повертаюся в той перший день. Раптом у бараці появилося багато «чужих» людей. Точніше, чужими були саме ми, а вони тут жили. І з’ясувалося, що «перший поверх» мого ліжка займає тоненька, білява, дуже гарненька і, мабуть, молодша від мене дівчинка. Ми познайомилися, її звали Тоня Технюк, вона була з Луцька і мала десять років за статтею 54-1-а, що означало «зрада Батьківщини».
– Ти вже давно сидиш? – поцікавилася я.
– Сім років.
Мені здалося, що вона не зрозуміла мого питання, і я перепитала її, але все було правильно. Ця схожа на ляльку дівчинка сиділа вже сім! років. Вона таки була старша від мене на два роки і посадили її в 1945 році, коли закон дозволяв судити дванадцятилітніх дітей. А їй ще навіть дванадцяти не було, то виправили дату народження. Навіть у тому божевіллі Тоня Технюк була унікальним в’язнем, і її спочатку тримали у Львові в колонії для малолітніх злочинців, а потім у Харкові, а оскільки вона там була одна «контрреволюціонерка», то коли їй виповнилося 16 років, її перевели сюди.
– А за що тебе посадили? – запитала я, дивуючись, за що ж можна посадити в тюрму одинадцятилітню дитину та ще й за звинуваченням в зраді батьківщини.
Але те, що сказала Тоня, було ще несподіваніше і безглузде. Вона сказала:
– Запам’ятай: у лагері не можна розповідати, за що ти сидиш. Бо як настукають «кумові», то можуть навісити другий строк, як такій що не виправляється.
– Але якщо я буду говорити, що я того не робила, що мене судили неправильно? – пробувала захищатись я.
– Тоді тебе звинуватять в наклепах на радянський суд.
Радянські люди – унікальна порода людей, яка все може уявити, і все, що їй не скажуть, сприйме, як належне. І чхати на те, що, може, з часів Римської імперії, коли суд виносив вирок за якийсь злочин і людина ту покару вже відбула, то її за той самий злочин не можна було судити. В прекрасній радянській країні все можна було. Навіть якщо людина доводить, що її засудили помилково, можна було звинуватити її в тому, що людина зводить наклепи на радянське правосуддя, і дати другий строк.
Що ж, довелося мені брати все це до відома, хоча я сама не витримала і розповіла Тоні, за що мене судили і як арештували. І коли я сказала: «розумієш, так випадково вийшло, що одна жінка подумала, ніби я в неї витягнула гаманець...» – то якраз Тоня розкрила мені очі: «Та нічого випадково це не було, це все навмисно підстроїли, щоб тебе арештувати». І зараз я сама думаю: адже ж мій слідчий сам мені розповідав про того Москальова, який вже в Острозі стежив за мною, чому ж я слухала його так, ніби це не мало ніякого відношення до того, що трапилося зі мною потім? Яка ж я все-тки була дурна!

* * *
Ну, а далі почалося звичайне лагерне життя.
Робоча зона була поруч з житловою. Їх, правда, розділяв колючий дріт, і там навіть була прохідна з вахтерами, але через неї можна було вільно проходити, за винятком того часу, коли йшла ранкова або вечірня повірка. В робочій зоні було два цехи – швацький і вишивальний. Коли нас між ними розподіляли, всі чомусь рвалися в швацький. Я відразу не могла зрозуміти, в чому справа, для того знадобилося трохи часу. Справа в тому, що лагер – це велике різногалузеве господарство (розповідаю тим, хто там не був; хто був, ясна річ, знає і без мене). Там потрібні люди різних професій, при чому вища освіта зовсім не обов’язкова. Доктор якихось наук «ішачив» на лісоповалі, а фельдшер сидів у медпункті, а обліковець щось там писав у конторі. Правда, в контору ще треба було вміти потрапити, довести свою незамінність. Цінувалися в лагерях художники, бо треба робити всяку наочну агітацію. Вони мали свою майстерню, де сиділи цілими днями, і ніхто не стояв у них над душею, що вони там роблять. А якщо художник ще вмів портрети малювати, то він взагалі жив, як вареник у маслі. Добре було, якщо ти вмієш грати на якомусь музичному інструменті, найкраще на баяні чи акордеоні: можуть поставити керувати самодіяльністю. Взагалі, добре було вміти щось робити руками – для таких у лагері завжди знаходиться тепліше місце. Наприклад, у Чернігові найбільш привілейованою особою була молода жінка, яка мала фах перукарки. Вона вільно ходила цілими днями по зоні, одягнена так, що мені здавалося, я ніколи в своєму житті не бачила елегантнішої жінки. Її навіть випускали за зону. Звичайно, це було порушенням режиму, але начальство знало, що нікуди вона не втече. В Радянському Союзі лише ідіот міг пробувати втекти з лагеря. Ну, втечеш, а далі що?
(Признаюся, що такою ідіоткою була я. Я видивилася, що в одному місці з лагеря виходила якась канава і в тому місці між землею і дротом була невелика щілина. От я й думала: дочекаюся весни, темної дощової ночі пролізу і... І що далі? Далі треба перебратися за кордон. За який? Що «країни народної демократії» відпадають – це я розуміла. Лишається Фінляндія. Як без документів і грошей доберуся від Чернігова до фінського кордону – про це не думала. Так само не думала, як прослизну помежи собак).
Але повернемося до тієї перукарки: їй зовсім непогано жилося. Вона займалася своєю роботою. Звичайно, робила зачіски не нам, а голила і стригла все начальство. А ще в кожному лагері була швацька майстерня, де начальство шило собі одяг. Отож, і не дивно, що досвідчені лагерники рвалися в швацький цех. Навіть якщо ти до того не мала поняття, з якого боку підходити до машинки, то все ж був шанс чомусь підучитися, а коли доведеться їхати в якесь інше місце, то на питання: «Де працювали?» – можна було з чистою совістю відповідати: «В швацькому цеху». Ану ж пощастить і підеш не на «общие работы», а в майстерню?
Я ще нічого цього не знала, але якщо всі просилися в швацький цех, то й я просилася, але мене послали на вишивку. Я нітрохи не засмутилася і пішла, тим більше, що ми працювали разом з Тонею, з якою я вже подружилася, наскільки я взагалі здатна була дружити зі своїми ровесницями. Цех був великий, добре освітлений і чистий. Не пам’ятаю, як він опалювався, але там мусило бути досить тепло, адже інакше ми б не могли втримати голку в пальцях. Сиділи ми по кілька чоловік за довгими столами і  вишивали хрестиком полотняні скатерті. Ідилічна картина, правда? Зовсім не схоже на те, що писали інші: лісоповал, шахта, холод, спека, дощ, важка, виснажлива робота, знущання конвою. Нічого цього в чернігівському лагері не було. Ну, був підйом вранці, і тоді треба було негайно вставати. Ну, ранкова і вечірня перевірки, коли треба було лаштуватися  перед бараком і стояти, поки не перерахують весь лагер і не продзвонять відбій. Бо іноді в них не сходився рахунок, і тоді все починалося спочатку. Але – можна було після роботи залишитися в цеху, і тоді тебе там рахували, іноді ти того навіть не помічала, захоплена, може, не так роботою, як розмовою.
Найголовніша справа для кожного лагерника, центр, довкола якого обертається його всесвіт – хлібна пайка. В чернігівському лагері нам їх не видавали. Просто тричі на день ми приходили в їдальню, сідали кожен на своє місце, – по вісім чоловік за столом, – на столах стояли хлібниці, повні хліба, подавалася каструля з борщем, потім кастрюля з кашею і друга, менша, з підливою. А я дивилася жадібними очима, і мені здавалося, що в мою тарілку потрапляє найменше. Я наїдалася, могла навіть залишити щось там недоїденим, але наступного разу знову дивилася, і знову мені здавалося, що мені дістається менше від усіх. Це так мені далися взнаки ті два роки,  що я вчилася в педучилищі і постійно ходила голодна. Знадобилося кілька місяців, щоб я заспокоїлася і перестала зазирати в чужі миски. Вголос я, звичайно, ніяких претензій не висловлювала, я була надто добре вихована для того. Та й не була я голодна, просто не могла бути, бо якщо добавки борщу чи каші не попросиш, то нарізаний хліб постійно стояв в їдальні у великих кошиках і його можна було брати скільки хочеш.
Я вже була сказала, що саме в їдальні провела свої найщасливіші години. Ні, я мала на увазі не миску з борщем чи з кашею. Річ у тому, що їдальня одночасно була клубом, тут була сцена, відокремлена від залу завісою. Я, звичайно «заангажувалась» в самодіяльність, співала в хорі, грала в якомусь скетчі. От лише наша керівничка ніяк не могла зробити з мене солістку. Прислухається, як я співаю в хорі: ніби досить добре. Як тільки хоче, щоб я сама співала, як у мене відразу перехоплює горло і, як говорила одна жінка, я стаю схожа на переляканого зайця.
Був такий випадок. Сиділа я в цеху, вишивала і співала таку собі блатну пісню: «Мама, милая мама, шлю тебе я привет, самий ласковый, самый ласковый, самый... даже слов больше нет. Мама, мылая мама, еслы б ты поняла: я жива и здорова, но не та, что была». І там далі про нещасне життя урки в лагері. Співала тихенько, але потім, непомітно для себе, голосніше, а коли закінчила, тоді звернула увагу, що в цеху стоїть мертва тиша, яку порушують схлипування. Але той мій єдиний випадковий успіх ніякого продовження не мав.
Потім наша керівничка, – здається, її звали Ольга Матвіївна, – спробувала навчити мене грати на баяні, бо акомпаніатора в нас якраз не було. Отож, у мене була причина, щоб у вільний від роботи час сидіти на сцені. Там була пічка, яка постійно топилася. Я брала з кошика хліб і робила грінки. І то було так прекрасно: сидиш собі одна-самесенька в теплому місці, читаєш книжку і жуєш гарячий, підрум’янений хліб. Коли туди випадково зазирав черговий і намагався мене вигнати, я хапалася за баян, який весь час стояв поруч, і говорила, що начальник КВЧ (культурно-виховної частини) дозволив мені тут учитися грати. Правда, я так і не навчилася, бо хоч дуже, до сліз, люблю музику і маю добрий музичний слух, проте досі не можу зрозуміти, як можна запам’ятати, в який момент на яку клавішу чи кнопку треба натиснути. Але тоді той баян дуже виручав мене, бо для мене було найгірше, що ти весь час поміж сотень людей. Я ж звикла до самотності, а тут довкола тебе люди, люди, люди. Навіть серед ночі прокинешся, а довкола дихають, сопуть, хропуть, стогнуть дві сотні людей. Жах!
Чому так шикарно, як, може, ніде більше, жилося в чернігівському лагері? Я думаю, тому, що на інвалідний лагер виробничий план не спускався, а пайка не залежала від виконання плану. До того ж важкохворі їли мало, Отож, іншим перепадало більше.
От про хворих я не можу нічого написати, бо вже сказала, що я, – і не лише я, а всі «малолітки»: Тоня, Марта, Марійка, Іванка, – пробігали мимо того барака, заплющивши очі. Особливо чомусь було страшно, коли в вікна визирали якісь жінки і кликали нас до себе. Які ж ми були дурні і жорстокі! Там же були паралізовані жінки, які роками лежали і не мали бодай тієї волі, яка була в нас. І нічого в них не було в майбутньому, окрім смерті на чужині, окрім тієї дороги, що «під берізки». Їм так хотілося, щоб ми зайшли до них, щоб вони могли подивитися на нас, поговорити. Може, ми їм нагадували їхніх дітей, яких вони вже давно не бачили і ніколи не побачать, бо ніяких побачень в той час не дозволялося. А ми пробігали мимо, бо хтось сказав, що в тому бараці лежать божевільні. Зрештою, може, й божевільні там були, і все ж це нас не виправдовує. Ніколи собі того не прощу!
Прийшла зима, така гарна, сніжна. Чи була вона холодна? Далебі не пам’ятаю, бо ж стояння на повірці можна було уникнути, якщо ти в цеху (тому неділя нас не стільки тішила тим, що не треба йти на роботу, скільки прикрилася тим, що двічі на день треба стояти на повірці.) А на роботу і з роботи нас не водили строєм, ідеш собі, коли хочеш, нікого не чекаючи (хоча, звичайно, запізнюватися чи йти з роботи раніше не дозволялося).
І от саме тут... саме тут... Пам’ятаєте того білявого юнака, на якого я накинула оком ще в день приїзду? Так от, він мав гарне ім’я – Сергій – і жахливе прізвище – Баран. Він був черговим у лагері і чергував на пару з іншим, імені якого я не пам’ятаю, але про якого Тоня мені сказала, що він їй подобається. Отож, коли вони чергували в другу зміну, – тобто з восьмої вечора до восьмої ранку, – ми з Тонею обов’язково залишалися в цеху якнайдовше, нетерпляче дивлячись на тих, які теж вирішили попрацювати. Бо якщо ми залишалися з Тонею вдвох, то приходили наші «кавалери», і ми собі сиділи і про щось там розмовляли. Ні-ні, жодних анекдотів, жодних двозначностей, звичайні розмови, дуже скромні жарти. Зрештою, розмовляли більше Тоня зі своїм кавалером. Я ж взагалі не мала досвіду розмови з хлопцями, а тут ще весь час думала, що маю справу з ворогом, який стереже мене в неволі. Але який же він ворог – цей молодий хлопець з сумними очима? І я то говорила йому щось таке гостре, то червоніла і відводила очі.
А ще було таке, що я одна ввечері йду з цеху. Нас уже порахували, але дзвінка ще не було і прохідна ще зачинена. Я стою і милуюся таким гарним зимовим вечором: довкола лежать снігові замети, з темного неба повільно спускаються пухнасті сніжинки, їх стає видно лише коли вони потрапляють в конусні зони жовтого світла ліхтарів. Я бачу, як відчиняється прохідна, що веде на волю, і високий чоловік наближається протоптаною стежкою до мене. Коли він підходить, мені раптом стає холодно в грудях, бо це ж... ну, це той, хто мені подобається (сказати, що я в нього закохана, все-таки було б перебільшенням). Не знаю, що відчував він, бо ж міг би мабуть, пройти і крізь цю прохідну, але він зупинився і постояв зі мною, поки пролунав дзвінок. І наступного вечора я вже навмисне затрималася в цеху, а потім відразу вислизнула, дбаючи, щоб ніхто не нав’язувався в супутники. Прибігла до прохідної, яка, звичайно ж, була ще на заперті, і стала чекати. І знаєте – він прийшов! І ми знов хвилин десять постояли, і я ні слова не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Можу тільки сказати, що там не було ні слова про любов.
А потім... потім його перевели на роботу поза зоною, і я досі ламаю голову: невже хтось настукав «кумові»? Адже одна-єдина людина знала... Зрештою, а що там було знати, коли ж нічого й не було! Але «связь с заключенными» – це було найстрашніше звинувачення, досить було найменшої підозри.
А тепер знову ж таки для тих, хто ніколи не був у лагері, поясню, що таке «кум». Начальства в лагері було чимало. Ну, почати від начальника лагеря, його заступників, потім начальник ППЧ (производственно-плановая часть), КВЧ (вже розшифровувала), начальник санчастини, начальник режиму, начальник спецчастини. Коли я побувала в інших лагерях, то переконалася, що кожен начальник міг бути кращий чи гірший. За посадою найзлішим мав би бути начальник режиму, бо це його справа – слідкувати за порядком. Але жодного з них я не пам’ятаю, значить, не були вони злими. Навпаки, в Чернігові був досить добродушний чоловік. Пам’ятаю, він читав нам в цеху якусь виховну лекцію. На закінчення запитав:
– Вопросы будут?
– Можна мені? – тоненьким голоском запитала я. – От ви в своїй лекції все згадували громадян. Кого ви мали на увазі?
– Вас усіх, звичайно, – сказав начальник режиму.
– Але ж які ми громадяни? – заперечила я, – якщо ми позбавлені всіх гарантованих конституційних прав?
– Ви громадяни, – терпляче втовкмачував начальник, – ви тільки тимчасово ізольовані.
А я все не здаюся:
– Ну, де ж це – тимчасово? Добре, в мене десять років, то я вийду, коли мені буде двадцять сім. А ті, кому вже за шістдесят і їм дали по двадцять п’ять? Вони ж пожиттєво ізольовані!
Спробуйте собі уявити цю ситуацію; кілька десятків жінок ворухнутись бояться, прислухаються до діалогу, а така собі смаркачка питаннями заганяє в кут самого начальника режиму. Він запросто міг мене на десять діб у карцер посадити, щоб не була така розумна. Проте він цього не зробив. Більше того, він розгубився і постарався швидше піти. Сподіваюсь, ніхто йому не доніс, як посміювалися і жартували з нього жінки, коли він пішов.
Доноси – саме про це я хотіла поговорити. Бо був у лагері чоловік, якого найбільше боялися і ненавиділи, навіть не знаючи, хто він і який, ненавиділи саму посаду. Я навіть не знаю, як вона правильно називалася – ця посада. Чоловіка, який її займав, називали «опер», але значно частіше чомусь «кум». «Кум» не прагнув, щоб усі його знали в обличчя, а кабінет його завжди був розташований так, щоб ніхто не бачив, як до нього заходять люди. Бо справа «кума» – вербувати з числа ув’язненних агентів, які йому все доносять. Ну, насамперед про оту «связь с заключенными», потім якщо хтось якимсь чином передає на волю листи чи, навпаки, з волі дістає горілку або має якісь заборонені речі, наприклад, ножиці. Далебі, досі не можу зрозуміти, що штовхало людей на це? Адже ніяких поблажок такому агентові не давалося, бо це його відразу б «засвітило». І жити в постійному страсі, що тебе викриють, а тоді... Здається, в Шаламова є такий страшний вірш про те, як вони задушили викритого агента.
Та-ак, скажете, а сама!.. Ні-ні, я пам’ятаю, що сама своєю рукою написала «обязуюсь сотрудничать». Але ж і ви повинні пам’ятати, що я розповіла про це, як тільки вернулась у камеру. І одній-єдиній людині розповіла, як приїхала в лагер. І та людина мене «продала». І ще раз у житті мені повезло (умовно, звичайно). Хоча я тут порушу хронологію, бо вже було після смерті Сталіна, але розповім, як я розв’язалася з «кумом». Думаю, що відразу після мого приїзду він мав би зі мною познайомитися.
В чоловічому лагері забракло робочої сили, і нас, кілька десятків жінок, почали возити в Чернігів, де ми працювали в швацькому цеху. Чомусь це було тільки в нічну зміну.  У тому ж цеху працювали і чоловіки, і хоч нам спілкуватися не дозволялося, але час від часу хтось з них ішов ніби у якихось своїх справах і ніби випадково затримувався біля якоїсь жінки, щоб перекинутися кількома словами, вручити якийсь гостинець чи передати записку для якоїсь іншої жінки, якої тут не було. Але я на цих чоловіків не дивилася, а стріляла очима на такого собі симпатичного капітана (і що в мене за слабість до капітанів була?) І той капітан, – він був начальником тієї самої ППЧ, яку я вже розшифровувала, – теж частенько до мене підходив, ніби придивляючись, як я працюю.
Але через кілька днів я «погоріла». А було воно так: одна жінка попросила мене передати записку знайомому в чоловічому лагері. Я, звичайно, взяла і заховала не дуже добре, знаючи, що «шманати» буде найдобріша наглядачка. Добра то вона була добра, але коли в мене за панчохою намацала паперову кульку, то не вдала, що не помітила, а навпаки – витягнула і передала начальству. Ну, і мене в чоловічий лагер не пустили, а повели до опера, який відразу почав на мене кричати, що я, замість того, щоб боротися з порушниками режиму, сама його порушую. Він не міг зробити більшої помилки! Якби він розмовляв зі мною мирно, то, може, йому вдалося б виловити з мене правду. А так я сама стала в позу бійцівського півня і собі закричала на нього. Мовляв, я ні в чому не винна, якась жінка підбігла до мене в останню мить, коли ми вже підходили до вахти (хоч це була брехня). Ну, що було б, якби я відмовилася взяти ту записку? Вона б дала комусь іншому. А я думаю, що привезу її назад і принесу йому (хоча, звичайно, я цього ніколи б не робила).
– Що ти брешеш! – продовжував бушувати «кум». – Ти вже розголосила про свою співпрацю!
– Що? – агресивно накинулась я на нього. – Кому я сказала? Ну, кому?
Я відчувала, як він кипить. Сказати цього він не міг, бо це ж означало б утратити відразу двох агентів. Мабуть, і зробити мені нічого він не міг, бо хоч у тій розписці була погроза, що «разглашение считается нарушением государственной тайны», але ж оформлювати справу заважала все та ж причина: щоб не викривати свого агента. Бо якби я десь щось бовкнула в присутності кількох чоловік, то було  б невідомо, хто саме з них доніс. А я  сказала наодинці одній людині, додавши при тому, що, звичайно, я доносити ні на кого не буду.
– Сідай, – нарешті сказав він, – пиши: «Я, така-то, припиняю свою співпрацю...»
Більше я з ним не зустрічалася. А в Чернігів мене через кілька днів знову взяли. І коли симпатичний капітан побачив мене, то просто-таки підбіг і запитав:
– Дівчино, що трапилося? Чому ви не приїжджали?
І я була така щаслива.

* * *
Під час мого перебування в Бобровиці сталося дві події: смерть Сталіна і так звана «беріївська» амністія. Звичайно, для когось може здатися, що ці дві події ніяк не можна ставити поряд, але, далебі, указ про амністію ми слухали зі стократ більшою увагою, ніж пові-домлення про смерть Сталіна. Просто смерть була спочатку.
Я навмисне не звертаюся ні до яких документальних джерел, а лише покладаюся на свою пам’ять. Отож, уперше про хворобу Сталіна стало відомо 2-го березня. Бо за моїми підрахунками саме 2 березня 1953 року була неділя, а я до найменших деталей пам’ятаю, що сиділа на сцені і терзала баян і поруч зі мною була Ольга Матвіївна. І раптом приходить якась жінка і каже: «Кінчайте грати – Сталін важко захворів». – Замовкніть, що ви таке говорите! – замахала руками Ольга Матвіївна. «Точно захворів, щойно по радіо передавали». Радіо у нас в бараках було, воно працювало від підйому до відбою, так що в нас не було ніяких підстав не повірити їй. Потім ті кілька днів, коли по радіо постійно передавали повідомлення про стан здоров’я дорогого вождя. Між собою ми на цю тему не говорили ні слова. Я не бачила, щоб хтось плакав, але ніхто не насмілився б усміхнутися. І правильно робили, бо в перший по смерті Сталіна рік ще чимало людей потрапили за колючий дріт за яке-небудь не дуже шанобливе слово про вождя. Ну, а ті, що були в лагері, вже були навчені мовчати.
Мені особисто найбільше в’ївся в печінки день, коли Сталіна ховали. Бо якраз в ніч перед тим уперше повезли до Чернігова, я впереше в житті потрапила в швацький цех, в оте кулеметне стрекотіння десятків машинок,  дев’ять годин вночі я сиділа за тією машинкою і вчилася шити, потім нас вивели на прохідну, здали тому конвою, який мав везти нас в Бобровицю, відвезли, знову здавали і рахували, потім шманали (без цього обряду не обходиться жоден вихід за зону чи повернення; я так думаю, що нас мали б шманати і в Чернігові, коли привозили і відвозили, але цього не робили, мабуть, тому, що ми все-таки були жінки, а в них всі чергові були чоловіки). Словом, коли я добралася до свого ліжка, то вже ледве на ногах трималася, така була стомлена і сонна. А тільки заснула – нас будять і змушують ставати в шереги, щоправда, не на вулиці, а в бараках біля своїх ліжок. Стій, бо десь там у Москві ховають чоловіка, який був, – у цьому ніхто не сумнівався, – головним винуватцем наших нещасть. А воно ще так час іде повільно – кожна хвилина здається вічністю. Як тільки чергові виходили з бараку, ми розлазилися по своїх постелях і провалювалися в сон. Чергові приходили і знову нас піднімали, але мушу сказати, що вони не били нас, не лаяли і навіть не штовхали. Взагалі за весь час у тому лагері я один раз бачила, як кілька чергових тягнули жінку в карцер, і то скорше вона їх била, ніж вони її. Це була молода «урка», єдина на весь лагер. Видно, вона мала необережність щось ляпнути, за що їй приписали «антирадянську агітацію», а що в неї була мала дитина, то її привезли до нас.
Окрім хворих, інвалідів, кількох нас малоліток, у лагері було ще кілька десятків так званих «мамок» – молодих жінок з грудними дітьми. Діти перебували в окремому будинку, який стояв між житловою і робочою зонами, був відгороджений колючим дротом, і матерів туди допущувано лише в визначений час. А коли дитині виповнявся рік, її відправляли в будинок дитини, а матерів на етап у суворі місця. Була при мені одна така відправка, коли вивозили відразу кількох дітей. Досі стоїть мені в вухах плач матерів. Не знаю, чи то все були жінки, в яких не залишилося близьких родичів на волі, чи не дозволялося передавати дітей родичам.
Може, переношу на нас тодішніх свої теперішні почуття, коли мені здається, що після смерті Сталіна ми почали чекати якихось змін. Ми навіть не говорили про це, але всі чекали, що має щось трапитись. І трапилося – указ про амністію. Це я теж добре пам’ятаю: диктор урочисто читає указ, а ми всі стоїмо в проході, – ніхто нас не виганяв, самі вийшли, – і слухаємо. В усьому бараці мертва тиша, здається, ніхто навіть не дихає. А указ довгий-предовгий, пунктів у ньому десятків два. Амністії підлягають особи, засуджені по таких і таких статтях... на такий і такий строк... якщо їм більше... років... неповнолітні... матері, які мають дітей. Знімається половина строку особам, засудженим за такими і такими статтями... на строк, не більше... І ще... І ще... І остання фраза: «Лица, осужденные за контрреволюционные преступления на срок более 5 лет, амнистии не подлежат».
І ми всі мовчки розійшлися на свої місця, бо нас ця амністія не торкалася, ні в кого ж не було п’яти років. Хоча, зрештою, кілька осіб з нашого лагеря таки вийшли по тій амністії, але я думаю, що в них і так, мабуть, залишалися лічені місяці, бо десь з 1949 року для політичних було лише два строки – 10 і 25. Воно, звичайно, коли сиджу в своїй затишній квартирі і пишу ці рядки, а захочу – можу в будь-яку мить вийти з дому і піти, куди мені захочеться, або сісти в автобус чи й поїзд і їхати, аби лише гроші на квиток були, то, повторюю, мені так легко написати: що, мовляв, дала їм та амністія – якихось кілька місяців! Але коли ти сидиш там, на тому шматкові земної кулі, обснованому колючим дротом, то кожен день здається вічністю.
А тепер я хочу знову повернутись до думки, яку я вже висловлювала і готова повторити ще сто разів. Головне не те, що в лагерях морили людей голодом, змушували понад силу працювати, знущалися над людьми, убивали їх. Головне, що ці лагері були. Тобто були такі обгороджені колючим дротом місця, а в тих місцях тримали мільйони людей, відірваних від дому, рідних, друзів, улюбленої роботи, нормального життя. І тримати тих людей могли стільки, скільки хотіли, і могли їх вантажити в вагони і везти, як худобу, навіть не кажучи куди. І хтось вирішував, як ті люди мають жити, що робити, що їсти, що надягати, коли спати. І могли тобі в будь-яку мить влаштувати шмон і відібрати навіть листи з дому, я вже не кажу про найменший саморобний ніж, яким ти хотіла б різати хліб. Мабуть, коли при тому ще й лагерне начальство було звіром, то життя ставало пеклом. Але повірте, від того, що в Бобровиці та й інших місцях, де мені доводилося бути, начальство було досить гуманне, нам життя не було раєм. Бо тюрма – це завжди тюрма.
От лише ми, так звані радянські люди, були виховані так, що все приймали, як належне. Сімнадцятилітня зоотехнічка, яка щойно прибула з училища, підписала документи, які їй підсунув голова колгоспу, а потім його саджають «за хищение социалистической собственности», і їй «за пособничество» дають 10 років, і вона сама навіть вважає, що це справедливо. Одинадцятилітню дитину судять «за измену родине», хоча для неї то практично ніяка не «родина», бо ж відмінусуйте три роки окупації, і вийде, що вона жила в тій «родине», коли їй було сім-вісім років, за ще так званих «перших совєтів». Або пам’ятаю, як до нас в лагер привезли матір з донькою – якось їм уже так повезло, що їх не розлучили. Доньці було трохи більше двадцяти, вона кульгала і тому потрапила до нас. Матері було років сорок, вона все ще була дуже вродлива. Наскільки я зрозуміла, під час війни мати з дитиною евакуювалася з Харкова разом з німцями. Може, вона вийшла заміж за якогось офіцера, може, просто була коханкою – це вже її особиста таємниця. Кінчилося тим, що вони опинилися в Будапешті (з цього я роблю висновок, що той офіцер був не німцем, а угорцем). Після війни якось вони там влаштувалися, десь працювали і тихенько собі жили. І от через сім років після закінчення війни їх обох арештовують, везуть у Радянський Союз і судять. Звичайно, «за измену родине». Ну, гаразд, нехай уже мати, але при чому тут донька, яка під час війни взагалі була дитиною?
Повторюю, радянські люди звикли все, що з ними роблять, сприймати як належне. Пам’ятаєте, Андропов був вирішив, що ми з вами надто розпустилися і що нас треба дещо приструнити? І в кінотеатрах на денних сеансах раптом зупинялася стрічка, вмикалося світло, рядами йшла міліція і кожна людина повинна була пояснювати, чому вона в кіно, а не на роботі. Я саме була на донецькому телебаченні, коли прийшла Людочка Царевич, провідна дикторка телебачення, сміється і говорить своєму шефові:
– Ну, так, чекайте на мене «тєлєгу» з міліції. Щойно мене міліціонер допитував, чому я не на роботі, а сиджу в перукарні і роблю зачіску.
Знаєте, що для мене найстрашніше? Що всі люди, яким я потім розповідала цей епізод, не бачили в ньому нічого особливого. «Ну і що такого? – дивувалися вони. – Є ж у неї службове посвідчення, показала міліціонерові, пояснила, що вона працює у вечірній час».
Це ж наскільки треба втратити будь-яке почуття власної гідності (чи й взагалі ніколи його не мати), щоб вважати цілком нормальним, що в будь-який момент тебе можуть затримати і вимагати від тебе пояснень, і змушувати тебе поступати певним чином. І все лише тому, що так спало на думку якомусь шизофреніку, маразматику або просто дурневі, який проте зумів захопити владу в свої руки і вже він її ніколи не віддасть, і буде робити все, що йому хочеться, і ніхто його з того високого місця не скине.
...Даремне ми вирішили, що «беріївська» амністія нічого в нашому житті не змінить. Бо ж практично всіх битовиків повипускали, і через це в одному місті зупинилася швацька фабрика. Тому вибрали нас сто чоловік – малоліток, яким уже виповнилося вісімнадцять, мамок, у яких забрали дітей, тих, хто практично був здоровий. Вибрали і повезли. Везли нас товарними вагонами, але то був кінець квітня, отже, вже не було холодно, але ще не було душно. Мені та дорога запам’яталася такою подією, що ви будете сміятися, коли прочитаєте, але мені, далебі, було не до сміху.
Не пригадаю, яким чином я по прибутті в лагер зв’язалася з мамою. Бо поки я сиділа в тюрмі, вона з сестрою покинула Городець, у якому жили всі повоєнні роки, і поїхала в Глухів на Сумщину. Моя мама родом з Глухова, хоч практично ніколи в ньому не жила, як я в своєму рідному Крем’янці. Так отож, вона розшукала в Глухові далеких родичів – зведену сестру своєї мами – і поїхала туди з надією на допомогу. Проте в моєї мами був не такий характер, щоб вона могла з кимсь ужитися. Зрештою, вони з сестрою десь поселилися, мама працювала посудницею а їдальні, сестра вчилась у школі. І все ж я якось їх розшукала, і ми листувалися. Правда, за весь час мого перебування в лагері мама не прислала мені ні копійки грошей, ні найменшої посилки. Може, не могла...
А грошей за роботу в Бобровиці нам не платили, так  що хоч якийсь магазин у нас в зоні був, я в нього навіть і не заглядала, щоб марне не розстроюватись. Але раптом у мене завелося кілька карбованців. Здається, я продала свою валізку, бо ж все одно вона стояла порожня. І купила собі зелену пластмасову мильницю. Ой, як же  я їй зраділа! Уявіть собі, що це була перша мильниця в моєму житті! Я ж цілий рік нічого собі не купувала після тієї блакитної кофти. Ну, яка жінка це витерпить? Так ото ж я в дорозі втратила цю мильницю. Я в вагоні спала на верхніх нарах, прокинулася, щось там шукала в своїх речах, а мильниця випала. Випала і якраз впала на голову дівчині, яка сиділа внизу. А від її голови просто на прочинені двері. Як це в нас на ходу поїзда були прочинені двері? Мабуть, то була така невелика щілина. Невеличка, але достатня, щоб моя мильниця вилетіла. Вам смішно, а мені було до сліз жаль. Копійчана пластмасова мильниця – це дрібниця, коли в тебе ще сотня таких дрібниць. А коли все твоє господарство – гребінець та мильниця, то це ж утрата половини майна.
Отож, нас везли, везли і привезли... в Одесу. Вже бачу обурені обличчя тих, хто начитався Солженіцина, Шаламова та інших: що вона тут розповідає – оце так було в лагерях? По-всякому було. Я розповідаю, як було зі мною.
Лагер в Одесі був зовсім не схожий на бобровицький. Величезний багатоповерховий будинок, в якому і спальні приміщення, і їдальня, і санчастина, і бібліотека, і все інше. Асфальтоване подвір’я перед ним і високі стіни довкола, так що ні тебе не видно, ні ти нічого не бачиш. Коли через 30 років я побувала в Одесі вже вільною, то поняття не мала, де шукати своє колишнє «місце проживання».
Привезли нас десь 28 чи 29 квітня, а тут якраз треба до свята прибрати за зоною. Отож, відібрали кілька з «дитячим строком», приставили до кожної конвоїра з автоматом і відправили працювати. Дряпаю я землю віником, зношу сміття на купки, а мені 18 років, а біля мене стоїть хлопець, якому стільки ж. Якщо ви думаєте, що хлопець і дівчина в такому віці можуть обійтися без того, щоб заговорити одне з одним, то ви геть забули про свої 18 років. Зрештою, я б перша не заговорила, це точно, але мій конвоїр не витримав і запитав:
– Слушай, а ты сколько наших солдат убила?
Мені стало страшенно смішно, я ледве утрималася, щоб не пирхнути, а лише косо глянула на нього і сказала:
– Ти будеш двадцять першим.
Він відскочив, міцніше схопився за свій автомат і пробубонів:
– Ну-ну, ти не дуже...
Тепер я розумію, що перед нашим прибуттям з солдатами провели відповідну бесіду. Мовляв, досі ви стерегли злочинців, але це наші радянські злодії, а ось тепер до нас везуть таких, які вітчизну фашистам продавали, наших солдат убивали, так що пильність треба потроїти. І зараз я собі не маю за зле, що не поговорила з тим хлопцем, не відкрила йому очі, не розповіла правду. Але я  була надто дурна тоді та й вважала нижчим своєї гідності вступати в розмову зі своїм «політичним ворогом». Пізніше мені довелося на цю тему розмовляти з однією уркою, то я зуміла її коли не переконати, то бодай змусити засумніватись. Бо та мені безапеляційно заявила:
– Да, мы воры, но мы патриоты своей родины, а вы ее фашистам продавали!
– Слухай, – запитала я її, – ти війну пам’ятаєш?
– Не дуже, – сказала вона, – адже я тоді ще дитиною була.
– Так і я ж мала стільки років. Як же я могла продавати вітчизну фашистам, подумай сама!
Вона збентежено подивилася на мене і запитала:
– А за що ж тебе посадили?
І коли я розповіла їй, за що, і прочитала вірші, які були виною моїх бід, вона вилаялася найвигадливішим блатним матом і сказала:
– Що? І за такі вірші тобі дали відразу аж десять років? Мабуть, брешеш. Я от все життя краду, вже не перший раз в тюрмі, а мені такого строку ні разу не давали.
Якщо ви думаєте, що нам добре жилося в сонячній Одесі, то глибоко помиляєтесь. Кам’яний будинок кишів блощицями. Я ще якось того не відчувала, чи то в мене шкіра була така товста, чи сон міцний, але більшість жінок ніяк ночами не могли спати, виходили і розташовувались з постелями надворі, чергові їх проганяли, бо бути після відбою надворі «не положено». Ми скаржились начальству і рвалися працювати в нічну зміну, бо вдень блощиці не наважувались вилазити зі своїх щілин. А ще ми скаржились начальству на харчі. Ну, бо вранці нам належала порція тюльки, а ще вранці видавали чайну ложечку цукру, якої мало вистачити на цілий день, але вистачало лише на вранішнє горнятко чаю, та й то він був ледь-ледь солодким. Але коли ти спочатку поїси тієї тюльки з чорним хлібом, то чай здається дуже смачним. А тут тюлька скінчилася і нам почали видавати... консервовані краби!
– Дайте нам нашу тюльку! – вимагали ми від начальства. – Цю солодку гидоту їсти неможливо!
Уявляю собі, як шоковані деякі гурмани. Ще б пак, вони ще харчами перебирали, ці зеки! Невігласи, такий вишуканий делікатес не оцінили! Так от, не оцінили, я нічого не вигадала, може, хтось з тих, хто був тоді в Одесі, прочитає ці рядки, згадає і підтвердить, що так воно і було.
Як і смерть Сталіна, дуже добре пам’ятаю арешт Берії. Так ніби це вчора було. Я сиділа в бібліотеці, і ми собі говорили щось про літературу, коли зайшла жінка і сказала:
– Портрет Берії можете зняти, Берія – ворог народу.
І знову ж була та сама реакція – бібліотекарка злякано замахала руками:
– Що ви говорите? Замовчіть!
– Правда, щойно по радіо передавали.
І знову, як після смерті Сталіна, чомусь виникає надія, що в нашому житті щось має змінитись. Ніхто нам нічого не говорив, ніхто не обіцяв, надія виникала сама по собі, виникала з нічого, і якби не вона, то життя було б неможливим. А надія якось сама по собі переростала в віру, а віра, як відомо, здатна творити чудеса. І я, написавши чергову скаргу, була така певна в її результатах, що відразу написала мамі листа: мовляв, мене скоро мають випустити. Мама відповіла: «Тільки ти не приїжджай в Глухів, бо тут ніхто не знає, що в мене є ще одна донька, яка сидить в тюрмі». Куди я маю їхати, коли мене випустять, мама не писала. Зрештою, тоді мене не випустили.
А ще мені Одеса запам’яталася тим, що наді мною, як це називалося в Радянському Союзі, взяла шефство одна старша жінка. Ні, вона зовсім не була старою, я так думаю, їй ще й сорока не було. Ганьба мені, але я зовсім не пам’ятаю ні звідки вона була, ні її імені (за що вона сиділа, я й не питала, вже була навчена). Пам’ятаю лише, що розмовляли ми з нею російською мовою, і в неї була донька мого віку, на ім’я Заретта. Може, я нагадувала її доньку, що вона так душею до мене прихилилася? В чому це проявлялося? В тому, що вона зайняла мені ліжко поруч з собою (точніше, над собою). Що вона кликала мене, коли наставав час іти в їдальню. А в вільний від роботи час ми сідали десь на сонечку, – або навпаки, у затінку, – і розмовляли. Про що? На жаль, я не Лев Разгон, у мене в пам’яті не записалися ті розмови. Зрештою, мушу признатися, що вони мені не дуже цікаві були, я б воліла прочитати книжку, але ж не могла образити людину, яка до мене так добре ставиться. Вона іноді давала мені щось від своєї пайки, а одного разу навіть зробила шикарний подарунок – подарувала халат. Він був не якийсь там незвичайний, з грубої дешевої чорної тканини, з якої були пошиті наші тюремні сукні, а на ньому гудзики, обтягнені жовтою тканиною. Але я була дуже рада, бо в мене вже, окрім моєї тюремної сукні, не було нічого. Видно, таки прожарка дуже нищить одяг, раз у мене через рік вже не було ні блакитної в сунички сукні, ні голубої блузки, яким я так колись раділа. Правда, ми намагалися якось ті свої тюремні сукні прикрасити: вишивали на них квіти,мережали білі комірчики. Але все одно, коли ти жінка і тобі 18 років, дуже хочеться мати щось гарне одягнути. На мене це чомусь все життя находило отакими «смугами»: що я починала вперто марити про одяг, укладала собі в уяві цілий гардероб. Отож, мій гардероб (уявний, звичайно) в Одесі складався з чорної сатинової спіднички, білої батистової блузки, сукні із синьої майї в білий горошок (все життя це була моя улюблена розцвітка), червоного в дрібні квіточки ситцевого халатика і чорних туфель – «човників». На більше в мене не вистачало уяви, але здавалось, що якби в мене були ці речі, то я була б така елегантна.

* * *
В Одесі ми пробули всього три місяці, поки тих злодійок знову не пересадили, і вже було кому працювати в прекрасному південному місті, а ворогів народу можна було відправляти кудись на північ. Та знову ж таки було смішно. Бачу я, як відчиняється прохідна і заводять новий етап. Раптом з другого кінця подвір’я радісний вереск:
– Нінка, мать твою розтак, з поверненням!
– Машка, абевегеде, – відзивається Нінка, – а ти вже тут? Ну, здорово!
За три місяці всі ті Нінки і Машки повернулися, а нас зібрали і повезли. Правда, довезли лише до Куйбишева (тепер йому повернули давнє ім’я – Самара), і там уже я добула свій строк до кінця. Ні, не всі десять років, бо наші надії таки, зрештою, здійснилися, але це було пізніше, а спочатку розкажу, як воно жилося і працювалося нам в Куйбишеві.
Зовні лагер був схожий на бобровицький: під лінійку поставлені одноповерхові бараки в зоні, досить зеленій і квітчастій. Тільки він був більшим, тут нас було кілька тисяч, при чому переважно битовики. То не були самі урки, були то жінки найрізноманітнішого віку, які сиділи за різними статтями. Наприклад, молодесенька дівчина, симпатична моя ровесниця, зібрала комсомольські внески і замість того, щоб негайно здати, потратила на щось, розраховуючи найближчим часом повернути зі своїх грошей. Їй дали 10 років «за хищение социалистической собственности». Якби вона ті гроші витягнула в когось з кишені, їй дали б удвоє менше. Сорокалітня мила жінка, яка працювала бібліотекаркою, на волі була вчителькою і потрапила за те ж «хищение», бо в школі робився ремонт, директор попросив її підписати якийсь акт. «Галочко, повірте, я й копійки не взяла», – сказала вона мені, і я їй повірила. Цілком можливо, що той директор теж не взяв ні копійки собі, що коли він і написав який-небудь фіктивний акт, то лише тому, що інакше не міг потратити гроші на щось вкрай необхідне для школи. Начальство в Куйбишеві ставилося до нас краще, ніж до битовиків, особливо урок. Інша річ, що розподіляли нас на гіршу роботу, і бригадирами не призначали, і в лагерну обслугу не брали (ця категорія людей мала образливу назву – «лагерні придурки», – але в очі їм того ніхто не говорив, навпаки, кожен хотів мати добрі стосунки з нарядником чи хліборізкою, чи бодай каптьорницею; але що торкається мене, то в мене завжди були добрі взаємини лише з бібліотекаркою). Ну, але ж то не залежало від місцевого начальства, то вже з самого «верху» давали команду, де мають працювати каерівці. Отож, ми працювали в окремих бригадах і жили в окремому бараці, який навіть був відокремлений високою суцільною огорожею від загальної зони. Але ніякого сторожа біля хвіртки не було, і ми могли вільно ходити по всій зоні, та ось битовики до нас не заходили.
І аж дивно! За огорожею була обласна лікарня для зеків, і хоч нас розділяли і висока огорожа, і колючий дріт, і вишки з «попками», але час від часу чоловікам вдавалося перебиратися крізь усі перешкоди. І хоч наш барак стояв найближче, вони ніколи не забігали до нас. Звичайно ця операція пророблялася вночі, як правило, її тут же викривали, в лагері піднімався переполох, чергові бігали по бараках і зазирали під ліжка, зрештою, не завжди впевнені в тому, що хтось таки пробрався в лагер. Бо могла бути і фальшива тривога.
А тепер ще коротко про тих, хто був засуджений за так званими «побутовими» статтями, тобто за всіма іншими, окрім «контрреволюційної» 58-ї (української 54-ї). В мій час їх називали битовиками, і я недавно пережила велике здивування. Розмовляла з одним чоловіком, який був кинутий в тюрму в 1959-му році, і він по якомусь часі запитав мене: «От ви говорите – «битовики». А хто такі битовики?» Виявляється, за чотири роки, які минули від мого звільнення, це слово геть вийшло з ужитку, і вже говорили тільки «уголовники».
Так от, битовики ділилися на «блатних» або «урок», – так називали професійних злодійок, і тих, хто сидить перший раз. Урок було не так вже й багато, але вони найперше впадали у вічі. Впадали своєю зовнішністю – всі вони чомусь вищипували брови в ниточку, дуже яскраво фарбували губи і під спідницями носили сатинові шаровари. Впадали своєю поведінкою – в них були нервові рвучкі рухи, швидка хода, а на обличчі вираз напруження, страху і агресивності заразом. Вирізнялися своєю психікою – всі вони були інфантильні істерички, які щойно могли голосно реготати, тут же впадати в гнів, а ще через хвилину заливатися сльозами. А ще варт було вартовому на вишці вистрілити, – іноді таке траплялося, не по людях, а просто в небо, – і які-небудь урки, які щойно йшли по доріжці, розмовляли, сміялися, раптом падали на землю і починали битися в припадку.
Пам’ятаю, як ми дивилися фільм «Анна Кареніна», і коли на екрані Анна прощалася зі своїм сином, в залі почулися суцільні ридання, а коли вона, полишивши сина, іде з дому, на її адресу почувся такий же суцільний мат. А в більшості в цих жінок, які так розчулилися над долею літературного героя, були свої діти, полишені десь по дитбудинках, поки мами по тюрмах, щоб коротко вийшовши на волю, знову туди повернутися.
Можу похвалитися, що серед блатних не було українців. За паспортом, мабуть, були, але всі тотально русифіковані. Взагалі, всі битовики в тюрмі швидко русифікувалися, «блатикалися» – тобто переймали деякі риси блатних: починали курити, матюкатись, ставали агресивними, цинічними, грубими. Ніколи цього не було з політичними.

* * *
Мені, – та й усім іншим, хто був там зі мною, – ще раз повезло, що комбінат будівельних деталей, на якому ми мали працювати, був теж відразу за огорожею, досить лише перейти через ворота. Але тут уже ми не могли ходити на роботу і з роботи «неорганізовано», треба було шикуватися п’ятірками побригадно, нас рахували, передавали від одного конвою іншому, і це займало деякий час. Іноді навіть досить довго, коли рахунки не сходилися, хоча я не пам’ятаю, щоб хтось пробував втекти. Просто траплялося, що урки втікали з роботи, ховалися в цехах залізобетонних виробів, де було тепло. І от вже кінець роботи, колона стоїть, конвой рахує – одної людини нема. Рахують раз, рахують два, рахують три,  потім починають шукати по всьому комбінату, а та людина спить собі за купою піддонів і гадки не має, що її шукають.
І все ж стояти в колоні та ще й коли немає дощу або морозу, це вже відпочинок. Це не брести по болоті, чи по снігових заметах, чи під палючою спекою і годину, і другу. Адже робочий день був 9 годин незалежно від того, скільки часу йде на дорогу.
В Куйбишеві я вперше зіткнулась з фізичною роботою. Зіткнулася і зненавиділа її на все життя. Я не була фізично сильною, до того ж з дитинства мала слабкий поперек, мені завжди було важко робити щось, нагнувшись. А тут тебе ніхто не питав, важко тобі чи ні.
Посилають – і мусиш робити. Приходять вагони з щебенем, і мусиш їх розвантажувати. Щебінь – це було для мене гірше смерті. Стоїш же з лопатою зігнувшись і шурхаєш нею, намагаючись набрати щебеню. Я не можу так стояти, від скреготу залізних лопат об щебінь у мене було таке відчуття, наче з мене здирають шкіру. Рятувалася тим, що, як правило, одночасно зі щебенем приходив цемент, а на нього ніхто не хотів іти. А я охоче йшла, бо там тільки те робиш, що йдеш рівно туди і сюди. Ну, може, не так уже й рівно, бо навряд це тобі вдається, коли в тебе на плечах 50-кілограмовий мішок з цементом. І все-таки мені ця робота здавалася легшою, ніж на щебені. Бо віднесеш той мішок по трапу з вагона на склад і назад вже взагалі йдеш впорожні. Гірше було, коли цемент розсипний: тоді його насипали лопатами на тачки, везли по тих же трапах і висипали в бурти, і пилюка стояла стовпом, і дихати було дуже важко.
Ви знову обурюєтесь, що це неможливо, щоб жінок змушували носити такі тягарі? Ви надто примхливий, мій шановний читачу. То ви не вірите, що нас годували крабами, то не вірите, що ми носили мішки по 50 кілограмів. Але справа не в крабах і не в мішках з цементом, справа в тому, що це тюрма. І в ній погано не тому, що змушують носити важкі мішки, так само, як краби на сніданок не означають, що там добре.
А ми не лише вагони розвантажували. Мені пощастило побачити славну російську річку Волгу, і було це, коли прийшла величезна баржа з цементом і нас возили її розвантажувати. Стояла страшенна спека, хлопців з будбату возили вночі, а нас, жінок, привезли вдень, коли до тієї баржі доторкнутись не можна було, бо ж вона вся залізна і розпечена. І от ми, слабка або ще – прекрасна стать, дев’ять годин під палючим сонцем снували по тій розпеченій залізній баржі з п’ятдесятикілограмовими мішками на плечах.
Зате саме з цементом у мене пов’язаний один з найщасливіших спогадів. Далебі, щастя дуже мало залежить від якихось зовнішніх умов, воно залежить від того, що в нас всередині. І красуня співачка Даліда, одна з найбагатших і найзнаменитіших жінок Франції, приймає смертельну дозу снотворного, бо життя їй здається нестерпним. А яка-небудь бідненько зодягнена бабуся сидить собі проти сонечка, усміхається і почуває себе цілком щасливою. Отак воно було і зі мною. Ну, що трапилося в той день такого, щоб пам’ятати його потім все життя як щастя? Був листопадовий ранок, уже з заморозками, а нам ще не видали панчіх. Вивели нас на роботу, ми мали розвантажувати цемент, але вагонів ще не подали. І всі  побігли в цех залізобетонних виробів, де було тепло, а я залишилася сама-одна в великому холодному складі, залізла на якийсь ящик, підібрала під себе ноги, щоб сховати їх під подолом плаття. Зібралася вся в клубочок, щоб якнайбільше свого тепла зберегти для себе, і витягла книжку, яку напередодні взяла в бібліотеці. Автор був мені незнайомий – Анатоль Франс. Книжка називалася «Острів пінгвінів». Я прочитала першу сторінку, другу, третю і раптом розсміялась від щастя. Ну, бо хіба це не щастя: я тут сама-одна, можу сидіти і можу читати таку прекрасну книжку? І це дарма, що я в неволі, що в мене терпнуть скорчені ноги, а випростати їх я не можу, бо холодно. Навіть те, що в кожну наступну хвилину можуть подати вагони і закінчиться моє щастя, не має значення. Бо й ось в цю мить, я сиджу, читаю і я щаслива.
Була ще одна причина, чому я ненавиділа ту важку роботу: я за неї майже нічого не отримувала. Бригади в нас були великі, осіб по сто, і ділилися вони на три ланки. Перша ланка працювала на найвигіднішій роботі і отримувала найбільше (відносно, звичайно, бо розцінки для нас були вдвоє нижчі, ніж для вільних, потім з того ще вираховували за те, що тебе годують, одягають, стережуть). Друга ланка отримувала менше. А третя ланка була на найважчих і найнеприємніших роботах і мала за те лічені карбованці або й зовсім нічого. Кажете, чи це можливо, щоб найважча робота найменше оплачувалась? А воно так скрізь, між іншим. Найкращий приклад – будівництво. Найгірша робота на будівництві в різноробочих: і землю кайлувати тебе змусять, і вагони розвантажувати, і сміття прибирати, і щось з місця на місце переносити, а зарплата найменша саме в них. Так ось, я завжди працювала в третій ланці. Чому? На це було багато причин. Чомусь так виходило, що в першій ланці працювали і, відповідно, найбільше заробляли ті, хто із дому отримував гроші і посилки. Я не берусь говорити, чому так було, я була надто наївна і надто зосереджена на самій собі, щоб помічати, що робиться довкола. Ну, може, це просто випадковість. Так само, як випадковістю було те, що в третій ланці були ті, хто нічого з дому не отримував. (А я, якщо пам’ятаєте, ні разу нічого не отримала). Кажете, це несправедливо? Треба було б, навпаки, дати можливість більше заробити тим, хто не мав інших джерел? Що ж, можливо, в інших лагерях дбали про справедливість, а у нашому кожен дбав про себе.
Мабуть, у тому була специфіка куйбишевського лагеря, що він був у «местах не столь отдаленных», отже, справжніх серйозних «контрреволюціонерів» тут не було. Мабуть, найбільше серед нас було росіян, але мені здається, що в той час, на початку 50-х років, серед росіян, – надто коли йдеться про жінок, – справжніх ідейних ворогів радянської влади не було. Бо ті, які були, загинули ще в 30-х роках, а час так званих «дисидентів» прийде лише через десять років. Отож, росіянки, які сиділи в той час, або розплачувалися за свою необачну поведінку під час окупації, або за яке-небуть необачне слово. Адже кінець 40-х років – це розпал «боротьби з космополітизмом», тоді можна було схопити строк, наприклад, за захоплення паризькою модою чи італійським фільмом. «Низкопоклонство перед капиталистическим Западом» – це вважалося злочином, за який давали десять років. Отож, росіянки понад усе боялися, як би їм не «навісили» другий строк, і всюди намагалися якнайдалі триматися від бандерівок-западенок, які були справжніми ворогами радянської влади (себе вони вважали випадковими жертвами судової помилки). Друга частина лагерного контингенту – це були прибалтійки, литовки чи латишки, і вони таки трималися купно, нікого до себе не допускаючи. І найменшу частину становили ми, українки, але справжніх бійців УПА або членів ОУН серед нас, мабуть, не було, були все такі, як я, жертви сліпої машини. То ж і не диво, що ми не могли і не вміли зорганізуватися.
Зрештою, може, там і були якісь організовані групи, просто я нічого про них не знала. Я звикла бути одна і мені так було зручніше. Пам’ятаю, коли ми ще їхали до Куйбишева, до мене була приліпилася така собі молоденька, як я, дівчина: ми разом спали, разом їли, разом гуляли. І я, – як це не парадоксально, – відчувала це як обтяжливість: я задумаюсь над чимось, а вона щось говорить; я хочу почитати, а вона мене тягне гуляти. І коли ми приїхали до Куйбишева і там з’ясувалося, що битовики мають жити окремо, – а вона була битовичка (тільки не урка), – то я це сприйняла як полегшення. З Тонею ми розійшлися ще раніше, в Одесі. Там наладниками машин працювало кілька молодих чоловіків (ув’язнених, звичайно), з одним з них у Тоні почалася велика любов, і я тут вже була третьою зайвою. Ну, а в Куйбишеві... Може, я помиляюся, але коли згадую, то мені здається, що Тоня росла і формувалась як особистість в умовах, значно складніших, ніж вони були в мене. Я собі була самотня та й годі, я не мусила ні до кого підлаштовуватись, я ні від кого не залежала. А Тоня ж зі своїх дванадцять років жила в колонії для малолітніх злочинців, там треба було вміти влаштовуватись, там друзів підбирали не за покликом серця, а з розрахунку, яку з того можна мати користь. А в Куйбишеві ми навіть поселилися з Тонею в різних бараках, так що зустрічалися випадково. Правда, вона бігала до мене, щоб я писала їй листи до того її коханого. Так що перші в своєму житті любовні листи я писала не тому, кого я полюбила.
Ну от, знову мова зайшла про любов! Жахливо я легковажна людина, правда? Сидить в тюрмі, має десять років строку, і взагалі невідомо, чи її після закінчення строку випустять (прикладів того досить), а вона все про любов думає!
Та, усе-таки, про любов.
Це був березень 1954 року, нашу бригаду поставили працювати в новому цеху бетонних виробів. Взимку це, звичайно, було тепле місце, і в прямому і в переносному  значенні. А навесні, коли через величезні вікна пригрівало сонце, було душно. Я вже не кажу про повітря, до якого ми, зрештою, звикли. Бо коли нас уперше завели в цех, ми затикали носи і вискакували за двері. Ну, бо хіба можна дихати, коли там так часом тхне! Форми для залізобетонних виробів змазувано нафтою і солідолом. Але принюхалися, звикли і потім уже могли замазані солідолом руки сполоснути гасом, витерти папером і братися за обід. Та це зовсім не означало, що ми не прагнули свіжого повітря, отож, признаюся, що коли сонце пригріло, ми почали займатися справжнім шкідництвом. Вмикаєш вібростанок і під гуркіт б’єш лопатою по вікні. Шибки з дзенькотом вилітають, і от ти вже можеш на повні груди вдихнути  свіжого весняного повітря. А ще від спеки хотілося пити, і ми бігали в сусідній, старий, цех, де пили навхильці з крану.
Отож, коли я так одного разу пила воду, до крану підійшов якийсь чоловік (вільний, звичайно, бо вільних на комбінаті було не менше, ніж ув’язнених, а чоловіки всі були лише вільні). Я відразу помітила, що він на мене якось так дивиться... ну, я не змогла б пояснити, як саме, бо ж у мене ніякого досвіду в цих справах не було. Я б сказала: пильно дивиться. Ну, я й собі пильно подивилася на нього: високий, широкоплечий, з сивиною в русявому волоссі, сталево-сірі очі. Але все-таки це десь в гени людини закладається – ці форми поведінки між людьми різної статі. Бо ніякого досвіду в мене не було, а проте я відчула, що цей чоловік дивиться на мене не так, як усі. І хто мені підказав, як я маю поводитись в даному випадку? Але я невкліпно витримала його погляд та ще й підкреслено наївно округлила очі. Напилася води, розігнулася і пішла. І навіть не озирнулася. Хоча потім, перебігаючи той цех (а ми через нього ходили за арматурою), я все-таки шукала очима того чоловіка. Згодом я дізналася, що він тут працює старшим майстром, і навіть дізналася, як його зовуть: Федір Іванович Поздняков) це ім’я теж можна назвати, адже це так давно було і так далеко, це йому вже не пошкодить).
В одній з пісень співалося: «Ой, красивы над Волгой закаты!» Мені здається, що ніколи більше я не бачила таких гарних заходів сонця. Особливо того березня. Стоїш собі в колоні, чекаєш, коли тебе пропустять в зону, а сама озираєшся навколо. Сніг вже зійшов, але надвечір приморожує, і срібна льодова шкуринка хрускає під ногами. І такі ж сріблясті хмаринки в бірюзовому небі, яке на заході пофарбоване в цитринові тони. І я уявляю себе не в лагерному бушлаті, шапці-вушанці і важких черевиках. Зовсім ні! На мені легке пальто кольору какао з молоком, на голові синій берет, на ногах коричневі туфлі з пряжками у вигляді гілок дуба з листочками і жолудями, в руках коричнева сумка з такою ж пряжкою. І до пальто обов’язково приколотий букетик штучних фіалок. Від мене пахне ніжними парфумами, я на волі, я йду на перше в своєму житті побачення, а Він чекає мене на розі вулиці, ось іде назустріч, бере за руку. А далі... далі, власне не знаю, що має бути, адже в житті ще не була на побаченні. Ну, будемо ми йти вулицею, будемо про щось розмовляти. Може, підемо в театр або в кіно.
Мрії мріями, а життя життям. Минає якийсь час, і нас переводять в той самий старий цех і навіть... навіть в ту зміну, де майстром той самий Федір Іванович. І в нас починається такий роман, що далебі, коли згадую, то ніяк не можу зрозуміти, чому це мене раз і назавжди не вилікувало від отого клятого комплексу неповноцінності. Чому я все життя прожила з думкою, що я жодному чоловікові сподобатися не можу, що жоден чоловік, який себе шанує, зі мною на людях не покажеться, бо його засміють? Адже коли я такому чоловікові сподобалася і він віддав мені перевагу перед такою суперницею, то вже саме це мало б мене вилікувати від усіх комплексів. А от – не вилікувало...
А тут мушу розказати про свою суперницю. Думаю, її ім’я теж можна назвати, бо ця моя повість вже напевно їй ніколи на очі не потрапить. Її звали Анею Безсоновою, вона росіянка, отже, живе за кордоном. В нас були дуже великі, чоловік на сто, бригади, які ділилися навпіл на дві зміни. Бригадирами могли бути лише битовики, Аня ж була помічником бригадира, з чого я роблю висновок, що вона таки була «каерівкою». Їй було років тридцять, мала дуже струнку талію і вміла дуже оригінально одягатися. Пам’ятаю, лежав у нашій лагерній крамниці ситець, якого ніхто не хотів брати, бо він був одночасно крикливої і, як це не дивно, нудної розцвітки, яскраво-червоний в дрібну білу цяточку. І ми всі дуже здивувалися, коли Аня Безсонова набрала собі того ситцю на плаття. Але потім охнули, коли її в тому платті побачили. З’ясувалося, що червоний колір якнайкраще відтіняє її смагляву шкіру, а вузенька біла бейка пом’якшує і освіжує дещо таки яскраву розцвітку. До того ж продуманий фасон, саме для її фігури: широкий вшитий пояс підкреслював тонку талію, а рясна спідничка в зборки придавала жіночість стегнам. Або була вона набрала штапелю (він тоді щойно з’явився і вважався останнім криком моди) в такі зигзагоподібні лінії і так якось викроїла з нього плаття, що лінії на ліфі укладались в прямокутники. Словом, без сумніву, в Ані Безсонової загинув талановитий модельєр.
Так от, Аня виходила на роботу в цих своїх нарядах, – бо бригадир не працював з усіма, а лише видавав наряди, закривав наряди (в першому випадку «наряд» – це одяг, а в другому – це робота, яку треба зробити, а в третьому – це документ про оплату за виконану роботу, – з майстерно укладеною зачіскою, з підфарбованими губами. І взагалі, це ж була тридцятилітня жінка, яка вміє поводитися з чоловіками. І я в своєму лагерному платті з найдешевшої чорної тканини, в важких черевиках зі свинячої шкіри, зі своїми поганенькими кісками (зовсім не вміла нічого з волоссям робити). Тільки й того, що мені було дев’ятнадцять років. І що я страшенно ніяковіла і червоніла від жартів, що, очевидно, якраз і подобалося Федорові Івановичу.
Мушу визнати, що жарти ті були дуже скромні і цнотливі. Ну, наприклад, наша ланка, – цебто чоловік чотири, – працює на вібростанку, а до нас підходять Федір Іванович і Аня (вони практично всю зміну ходили разом, це, так би мовити, входило в їхні службові функції). Вони про щось розмовляють, я чую, як Аня каже: «Я хочу...» А Федір Іванович зумисно відповідає їй голосно, так, щоб я чула:
– Мало що! Я, наприклад, хочу, щоб мене Галя любила, а вона не любить. То що ж мені – бігати по комбінату, як собака?
І сміється, дивлячись, як я ніяковію.
Або щось в нас не виходить, я бігаю по цеху, шукаючи наше начальство, нарешті знаходжу:
– Федоре Івановичу, з цією новою арматурою в нас нічого не виходить!
Він ніжно сміється:
– Підемо подивимося, і я певен, що в нас з тобою все вийде.
Він бере мене під руку і рушає, я намагаюся випручати свою руку, бо як же – отак іти на виду у всіх? А він притискує її міцніше і знову сміється.
Мабуть, таки в його залицянні не було нічого такого... ну, непристойного. Бо інакше жінки, з якими я працювала, напевно б на це зреагували. Я ж таки була серед них наймолодша (правда, Рая Розенберг була того самого року народження, але вона не виглядала такою наївно-беззахисною, як я), так що вони вважали, що мають право мене опікати. Наприклад, одного разу моя напарниця, яка палила, дала мені потримати свою цигарку, заки перекине вагонетку, а я жартома затягнулась. У ту ж мить щонайменше три жінки з різних боків закричали: «Що ти робиш? Кинь негайно!» Отож, думаю, якби вони помітили, що Федір Іванович ставиться до мене не досить шанобливо, вони, напевно, або мене намагалися б попередити, або йому щось сказати (він же не був нашим начальством, він був просто вільнонайманий, який працює на комбінаті). Але вони тільки сміялися:
– Федір Іванович спочатку сам у Галі наряд візьме, а потім уже нам роздає.
Несерйозно, кажете? Треба писати про жахи сталінських концтаборів, а я пишу якісь дурниці про те, як уже літній чоловік морочить голову молодесенькій дівчині? Серйозний мій читачу, а що ви знаєте про тюрму Консьєржері? В цій тюрмі утримували під час французької революції ув’язнених аристократів, звідки був лише один вихід – до гільйотини. А проте всі, кому вдалося вийти живим, згадували, що там було дуже весело, що там закохувалися, сміялися і раділи, То був істеричний сміх? Можливо. Але він рятував людей від божевілля. Якби я сиділа і думала, що моє справжнє життя почнеться лише через десять років, коли я вийду, то хтозна, чи я б їх прожила (якби вже справді довелося всі десять сидіти). Зрештою, може, навіть свідомо я розуміла, що це ж у мене ненормальне життя, а підсвідомість не хотіла з тим миритися, і я мріяла, сміялася, раділа, милувалася земною красою. От – закохалася.
Тільки ж моє щастя не було довгим. Бо тоді я через свою недосвідченість зовсім не думала, як почуває себе моя суперниця. Я собі не ходила, а літала, сяяла від щастя (якого?), і навіть важка робота не здавалася мені такою важкою. Хоч коли йдеться про роботу, то Аня вишукувала всі можливості, щоб загнати мене на щось найважче і, взагалі, прибрати з очей Федора Івановича. І нарешті, як їй здалося, знайшла.
– Галю, – співчутливим тоном сказала вона, – я б хотіла поставити тебе на якусь постійну роботу, де б ти щось більше заробляла. Підеш на затарку цементу?
Тут, мабуть, найкраще було б намалювати схему нашого цеху, щоб ви, мої читачі, могли якнайясніше уявити собі, що означають слова «затарка цементу». Отож, цех був дуже великий. Просто велетенський. Попід стінами стояли вібростанки, на яких виготовлювано залізобетонні плити, останню площу займали заглиблені в підлогу  пропалювальні камери. Вздовж стін на висоті більше людського зросту по настилах ходили вагонетки (звичайно, не самі, їх штовхали жіночі руки). До цеху примикав бетонний вузол, де на бетономішалках мотористами працювали вільні жінки, але внизу, в скіповій ямі, готували в ковшах суміш для бетону дві зечки. А третя мала працювати вже геть «на камчатці» – на цементному складі. Вона там була сама-самісінька, її завданням було розпорювати мішки з цементом і насипати його в вагонетку, яку підганяють до люку в підлозі. До мене тут працювала якась урка з політичним «довіском», здається, за саботаж. Це була досить звичайна історія: коли яка-небуть урка дуже в’їдалася начальству в печінки своїми відмовами від роботи, їй навішували пункт «саботаж» всеохоплюючої 58-ї статті. На урку це нітрохи не подіяло, вона і надалі валяла дурня, аж оті дві жінки зі скіпової ями, – вони пристойно заробляли і тому дорожили своїм місцем, – висловили категоричний протест. Оце сюди й прибрала мене від гріха подалі моя суперниця. Але вона аж двічі прорахувалася.
По-перше, мені ця робота дуже сподобалася. До п’ятдесятикілограмових мішків уже звикла, так що мені перекидати їх з місця на місце було за виграшку. Зате я мала найголовніше – самотність. Я так стомилася весь час бути серед маси людей. Нині би сказали, що їх біополя негативно діяли на мене. Тоді я таких мудрих слів не знала, а просто мріяла...
Знаєте, про що я мріяла? Ну, ще до того, як зустріла Федора Івановича і почала мріяти про побачення. Знаю, що це смішно, але розкажу. Мені уявлялася така зовсім невелика кімната. В ній стоїть широкий диван, а стіна, біля якої він стоїть, весь час тепла, щоб до неї було приємно притулитися. Біля дивану впритул стоїть стіл, заставлений всякими смачними стравами. А з торцьових боків стоять: з одного – шафа, повна книжок, а з другого – різдвяна ялинка, прибрана гарними забавками, а ще аби на ній були всякі смачні речі: печиво, цукерки, яблука, мандаринки, позолочені і посріблені горіхи, загорнений в кольорову фольгу інжир. Угорі світить електрична лампа. І все. І я сиджу або лежу, як хочеться, на тому дивані, їм, що хочу, читаю книжки, іноді знімаю щось смачне з ялинки. Звичайно, я не могла тоді мріяти про телевізор, я навіть не знала, що це таке, але чому не вимріяла собі радіоприймач, – не знаю. Може, тому, що мені хотілося самотності і тиші. Тому за стінами моєї кімнати мала бути вічна ніч, вічна зимова віхола і в радіусі ста кілометрів жодної живої душі. Отак стоїть собі сама одна кімната, де стіна постійно тепла, і світить електрична лампа, і на столі самі собою з’являються усе нові страви. Я навіть не мріяла про бодай квадратний метр підлоги, де б можна прогулятися, мені здавалося, що зможу вічність валятися на тому дивані, читаючи книжки і жуючи щось смачненьке.
Отака смішна мрія.
А тепер про другий прорахунок Ані Безсонової. Отож, вийшли ми на роботу, це було якраз в другу зміну, почала я порядкувати на своєму новому місці роботи, не минуло й півгодини, як чую голос: «Галю, що трапилося? Хто тебе заслав сюди?» – Я сама, – засміялася я, а Федір Іванович озирнувся довкола і сказав: «А, між іншим, тут непогано. Он на тих плитах можна собі посидіти». Бо поряд зі складом лежали штабелями залізобетонні плити, які потім вантажили у вагони. І ми таки кілька ночей сиділи з ним на тих плитах і розмовляли. І знову я нічого не пам’ятаю з тих розмов. Залишилися в пам’яті лише два епізоди: як він поцілував мені руку, і я від того дуже розгубилася, бо ж такого зі мною досі не траплялося, а в мене ж іще руки в цементі. І він сказав: «Гроші в тебе будуть, не хвилюйся», – а я його нетерпляче перебила: «Не треба мені грошей!» Ви бачили отаку – грошей їй не треба! Жодної посилки з дому за три роки, як кілька карбованців зарплати отримаєш – і то добре, а частіше тобі нічого не належить, а їй грошей не треба. Але це було б щось жахливе: якби я отримувала гроші за те, що... ну, що Федір Іванович до мене добре ставиться.
Проте ця ідилія продовжувалась всього один тиждень. Навіть і того менше, бо, здається, уже в суботу, висипавши в люк останню порцію цементу, я швиденько прибирала на своєму робочому місці і побігла в цех. Влаштувалась на порожніх піддонах ніби для того, щоб оті десять-п’ятнадцять хвилин, які залишилися до кінця зміни, почитати (бо книжку я завжди мала при собі). Ну, а що я сіла так, що якби Федір Іванович виходив з конторки, то обов’язково побачив би мене, це вже чиста «випадковість». І він таки вийшов,розуміється разом з Анею, але побачивши мене, полишив її і підійшов. Чого? Ну, просто так, поцікавитися, яку це я книжку читаю. А я зібрала всю свою відвагу і раптом, – ніби в ополонку кинулась, – запитала його: «Федоре Івановичу, чого ви на мене розсердились?» Він сумно усміхнувся: «Галю, я на тебе не міг би ніколи розсердитися. Але знаєш, є така річ – «связь с заключенными». – Знаю, – сказала я, хоч таки не знала і досі не знаю, як воно так вийшло. Чи хтось настукав «кумові» про його стосунки з Анею, чи вона сама з ревнощів не витримала. Але більше Федір Іванович Поздняков з нами не працював.
...Минуло п’ятнадцять років, і так раптом воно мені все пригадалося. Не скажу, чому саме пригадалося: чи якісь життєві обставини так склалися, чи сон якийсь приснився. Але так нестерпно закортіло побачити цього чоловіка. У мене якраз у видавництві «Молодь» мала вийти збірка віршів, і я собі подумала, що могла б гонорар за неї потратити на поїздку до Куйбишева. І написала туди в адресне бюро прохання надіслати мені адресу. Отримала відповідь: «Поздняков Федор Иванович, 1915 года рождения, выписан в город Хабаровск». Оце вже справді – втік від мене на край землі. І що тепер робити, коли я не виношу перельоту літаком? Та й гонорару мого, мабуть, не вистачить на таку дорогу. Зрештою, книжка в мене так і не вийшла, – розсипали вже верстку, – а з моєю зарплатою нічого було й думати про поїздку через усю нашу «необ’ятную родіну». А може, воно й краще. Так у мене на все життя залишився ідеал мужчини: високий, широкоплечий, з пильним поглядом сірих очей і сивиною на скронях.

* * *
І знову подумала: чи треба було про це писати? Але якби я писала чисто художню повість, хіба я там обійшлася б без кохання? Обов’язково було б там про кохання, тільки все це було б вигадано за літературними канонами. А літературні канони досить жорсткі: або одне на все життя кохання – воно перше, воно ж останнє; або перший раз наївна героїня «попеклася», натрапила на негідника, перестраждала і тоді вже, через більший або менший проміжок часу, зустрічає свого справжнього героя. Більше «закохань» у позитивної героїні ніяк не може бути. А в моїй повісті вже стільки чоловіків згадується, що просто жах, яка вона легковажна – ця авторка. Каюсь, така була, і нічого з цим не зробиш.
На своє виправдання можу сказати, що у всіх своїх «закоханнях» я була дуже вірною. Я ніколи не кидала одного чоловіка заради іншого (навіть якщо всі взаємини з тим чоловіком були лише в моїй уяві). Або я мусила кудись поїхати, або «об’єкт мого кохання», але то вже мало складатися так, що я знала: більше ніколи «його» в своєму житті не побачу. І то ще мусила якийсь час «перестраждати» і лише тоді озиралася, в кого б тепер закохатися.
Але тепер переходжу до найголовнішого. А що найголовніше для людини, яка сидить в тюрмі? Та розбудіть її серед ночі, запитайте, і вона, ще не прочумавшись, як слід, видихне вам одне коротке слово: «Воля!» Як би тобі там не жилося, може, навіть краще, ніж на волі, – бо, наприклад, я: хто мене на волі годував тричі на день, і одяг видавав, і кіно показував? – а проте єдина мрія кожного ув’язненого – воля!
Отож, почалося з того, що раптом усім стало відомо: знамениту співачку Лідію Русланову випустили на волю. Я не знала, де вона сиділа, не знала, за що вона сиділа, взагалі не знала, що вона сиділа. Але що її випустили на волю – про це якось дізналися всі.
Потім раптом почали випускати вже не таких знаменитих людей. Просто викликали якусь людину в спецчастину і казали: «Розпишіться, ви йдете додому». Ну, звичайно, при тому ще називають якість статті і укази, але ти їх не запам’ятовуєш, ти взагалі розумієш одне-єдине: що ти йдеш на волю. Причому відпускали не битовиків, ні! Відпускали якраз нашого брата, політичного, по-їхньому – контрреволюціонерів. І трапилося так, що першою відпустили жінку, якій я незадовго перед тим писала скаргу. Почувши це, відразу побігла до неї, щоб таки самій пересвідчитись. Бо якщо я зуміла їй написати так, що її звільнили, то невже оті мої численні скарги, які я писала, залишаться без результату? Я була дуже збуджена. Жінка теж була дуже збуджена, але зустріла мене чомусь нерадо і на моє: «Я така рада, що тобі допомогла!» – досить неприхильно відрізала: «Це ще, може, й не та заява подіяла!»
Та чи не та, але до мене чередою пішли жінки, щоб я їм писала скарги, заяви, прохання про помилування. Потім уже їх до мене спрямовував начальник спецчастини: «Підіть до Гордасевич, вона вміє писати». І знаєте що? Усі ті скарги і заяви я писала абсолютно безплатно. Звичайно, мені б дуже придався якийсь карбованець, чи щось з одягу, чи бодай грудка цукру, бо я ж уже сказала, що із волі нічого не отримувала і практично не заробляла. Але я просто не уявляла собі, як можна на прохання людини відповісти питанням: «А що я за те буду мати?» Я сідала, вислуховувала розповідь, сама запитувала, щось з’ясовувала, уточнювала, потім писала, а в глибині душі надіялась, що жінка ж сама догадається, що за роботу треба заплатити. Проте ні одна з тих кількох десятків жінок сама так і не догадалася. Смішно, але кожного разу я переживала щемке розчарування, та коли приходила інша жінка, я знову сідала писати. І чого було б не відмовитись, навіщо мені потрібна ця морока? Але відмовити людині, коли вона в мене щось просить, – це і тепер для мене понад силу.
А як воно було зі мною, що я замість своїх 10 років відбула всього 02 роки 07 місяців і 03 дні?
Почну, мабуть, з листа, який зберігся в моєму архіві. Хочу навести його тут повністю мовою оригіналу.
«Здравствуй, Галина!
Получил твое письмо и отвечаю. очень рад за тебя, что ты устроилась на работу и, главное, учишься – это очень хорошо. И думаю, что ты после окончания 10-летки пойдешь и дальше учиться хотя бы на вечернем или заочном вузе или техникуме – это было бы очень правильно. От души желаю тебе успехов. В чем нужна будет помощь – пиши. Теперь о твоей просьбе выслать справку или определение о якобы присланном постановлении о снятии с тебя судимости? К сожалению, этого нет, никаких определений нам не поступало, а если б было, то не преминули тебе выслать. Характеристику высылаю. Мой тебе наказ: не дружи с плохими людьми, слушайся старших. Работай и учись, и все будет хорошо. У нас все по-старому. Желаю успехов и поздравляю с праздником 1 мая. Хорошо, что не забываешь своих воспитателей».
Коли мені цей лист потрапив у руки, я довго крутила його, думаючи: від кого ж це може бути? Лист без конверта, підпис нерозбірливий. Потім задумалася над датою – «23.04.55 г.» І згадала: це від начальника лагеря з Куйбишева! Коли я вже звільнилася і приїхала в Донецьк (тоді ще Сталіно), я переписувалася, здається, з Раєю Розенберг. І вона мені написала, начебто в спецчастину мені прийшло звільнення. А я, своєю чергою, написала начальнику лагеря листа з проханням прислати мені той документ. Справа в тому, що я фактично звільнилася «по закінченню строку покарання», отже, на мені висіла так звана судимість. Де б мене прийняли в якийсь вуз чи бодай технікум з судимістю та ще й за такою статею? А оте звільнення мало бути зі зняттям судимості, тому ним зацікавилася, хоча вже й так була на волі. Мушу зазначити, що в даному випадку спецчастина ошукала свого начальника, бо коли через два роки написала в Верховну Раду УРСР прохання про зняття судимості, то отримала відповідь, що судимість з мене знята постановою верховного Суду УРСР ще 15 січня 1955 року. Отож, ту постанову таки мусили послати до Куйбишева, про неї мені і писала Рая. Але в спецчастині, з’ясувавши, що я вже на волі, кудись її заткнули, а начальнику сказали, що нічого не було.
Це в мене вийшов нудний абзац, правда? Буде цікавіший.
Здається уже написала, що не можу розуміти, чому якісь зовсім дріб’язкові епізоди мені так ясно бережуться у пам’яті до найдрібніших деталей, а про якісь дуже важливі речі не пам’ятаю нічого або так, наче то був сон. Бо чому мені так запам’ятався той день? Зрештою, навіть не день, а крихітний епізод. Сам день був теплий і сонячний, я йшла зоною, – з цього роблю висновок, що то мала бути неділя, – зустріла бібліотекарку, ми зупинилися і про щось собі балакаємо. Мені чомусь було дуже весело, – так-так, уявіть собі: в лагері – і весело! – я усміхаюся і кручу в пальцях кінець коси. І йде наш начальник лагеря – такий собі літній (це в моїх дев’ятнадцятилітніх очах), майор, добродушно усміхається, вітається з нами і питає:
– А это что за девочка?
– Это Галочка, очень хорошая девочка, – говорить бібліотекарка (її то він знав). – Она много читает, она такая умная и скромная.
Мабуть, там було сказано ще кілька фраз, потім начальник пішов. Скористатись з того, що начальник на тебе доброзичливо подивився, і піти до нього попроситися, щоб послав на якусь легшу роботу, – цього б я собі ніколи не дозволила. Я вже писала раніше, що не люблю кого-небудь що-небудь просити, а відмову просто-таки перехворію. Так що, як бачите, цей епізод ніяк не позначився на моєму подальшому житті. Ще раз повторюю: не розумію, чому він мені запам’ятався.
Хоча сказати, що він не мав продовження, – це неточно. Продовження він мав, але... але користі з того для мене так і не було.
Правда, був ще такий епізод, може, через місяць, може, через два, – що цей же начальник зайшов до нас у барак. Це знову таки мало бути в неділю, бо я пам’ятаю, що то було вдень. І, звичайно, я відразу потрапила начальникові на очі, бо ж, як пам’ятаєте, я «жила» близько біля входу.
– А-а, Галя! – впізнав мене начальник. – Здравствуй! Как живешь? Ну, как она работает? – звернувся він до бригадира.
А бригадир же – Аня Безсонова! І знову я, ніби це було лише вчора, пам’ятаю, яка тиша запанувала в бараці, де нас жило не менше сотні жінок, і як усі дивились на Аню, чекаючи, що вона скаже.
– Хорошо, – видушила з себе Аня, потім ще повторила, підкреслюючи перше слово: – Сейчас хорошо.
А що вона могла сказати? Коли я працювала в ланці, де роботи окремої людини не видно, та ще коли тебе протягом зміни посилають в десять місць і знову ж таки тому твоєї роботи не видно, то можна було сказати, що погано, і нічого ти не доведеш. Але тоді я вже працювала на «затарці» цементу, і жінки, яким я подавала цемент, були мною цілком задоволені. А наскільки я пам’ятаю, це були якісь дві «віруючі» (тобто засуджені за віру), то якби Аня збрехала, вони могли б тут же їй заперечити. Але, зрештою, цей епізод теж не мав якогось продовження.
Дідусь Ейнштейн мав таки рацію і час – він таки дійсно відносний. Бо ніяк моя пам’ять не може погодитися з тим, що все, про що буду розповідати, відбулося протягом не більше шести місяців. Далебі, це тягнулося так довго, що мусило бути щонайменше півтора року! Але математичні розрахунки і документи неспростовно доводять, що так – півроку і ніяк не більше. Бо ось дивіться: смерть Сталіна і амністія – це березень 1953 року, і тоді я була в Чер-нігові. Потім три чи чотири місяці в Одесі, в Куйбишев нас привезли чи то в серпні, чи на початку вересня, – це особливого значення не має. Потім була зима, почався 1954 рік. А 24 грудня 1954 року я вже звільнилася. А указ про третину строку вийшов у цьому проміжку. Коли саме – я вже не пам’ятаю, але це мусило бути влітку. Бо маю незаперечливий доказ – фото, зроблене в той день, коли нам оголосили цей указ.
У нашому лагері не можна було фотографуватися, коли тобі хочеться. А проте в мене є дві фотографії з тих часів. Одна зроблена в Чернігові 31 грудня 1952 року, на якій я з Тонею Технюк біля новорічної ялинки. Був у нас новорічний вечір, була ялинка, був концерт, і той концерт знімав фотограф. Уже не знаю, для чого начальству були потрібні ті фотографії. Ну, а ми з Тонею щось там не то співали, не то декламували, розчулили начальство, і нам дозволили сфотографуватися. А на другій фотографії стою сама межи кущами, і добре пам’ятаю історію того знімка.
Нас зібрали, щоб оголосити указ, і наперед підготували людей, які мали виступити від імені ощасливлених зеків. І я опинилася серед тих «ораторів». Чому саме я? Думаю, що це могла бути рекомендація тієї самої бібліотекарки, бо вона проводить читацьку конференцію по романові Антоніни Коптяєвої «Іван Іванович», і я там дуже успішно виступила. А прослухавши цей указ, – точніше, два укази: по першому особам, які своєю працею довели, що вони перевиховалися, знімалася третина строку, а за другим неповнолітнім знімалися дві третини; і в цих указах вже не було нічого про «лиц, осужденных за контрреволюционные преступления», так що вони торкалися і нас, – я на тому мітингу виступила так, що вільнонаймана начальниця ППЧ залилася сльозами і кричала: «Да дайте же мне кто-нибуть платок!» І оскільки знову ж таки цей мітинг увічнювався фотографом, то начальник, який до мене ставився добре, дозволив мені сфотографуватися.
Кущі, між якими я стою, вже в буйному листі, значить, це вже літо. А головне – я в своїй новій сукні, а змогла її собі завести лише тоді, коли вже працювала на «затарці» цементу. Мушу признатися, що не мала б цієї сукні, якби не якісь старші жінки. Саме ці забуті мною жінки допомогли мені набрати в нашій лагерній крамниці штапелю – мого улюбленого синього кольору в білі, червоні і зелені пелюстки (не квіти, а саме пелюстки). Потім ті самі жінки домовились в швацькій майстерні, щоб мені там пошили (бо там же шили тільки для начальства). Потім купила собі ще два готові плаття: червоне в дрібні білі квіточки, ситцеве, – в Раї Розенберг, а друге з тканини, яка звалась мая, бордове, в квіти, з такими симпатичними складочками спереду. Потім у нашому магазині купила такі туфлі, про які мріяла: чорні на каблучку, от лише виріз був не човником, а якась там пряжка була причеплена. І ще я купила «румунки». Мої дорогі ровесниці, пам’ятаєте «румунки» – черевички, лямовані хутром? Вони ввійшли в моду в зиму 53-54-го років. За ціною вони були дуже різні, я купила собі за 90 карбованців – це були найдешевші. Зрештою, «купила собі» – це не дуже точно, я дала гроші вільнонайманій мотористці, яка з нами працювала, і вона мені купила. Як бачите, я поверталась з тюрми значно багатшою, ніж потрапила в неї. Але чи це значить, що мені в тюрмі було краще, ніж на волі?
Ну, раз вже я надбала сякого-такого майна, то треба було знову подбати про валізку. На комбінаті, де ми працювали, був столярний цех, і там можна було домовитися з майстрами, щоб зробили фанерну валізку. Звичайно, офіційно це було заборонено, бо майстри робили в робочий час з державних матеріалів, а крім того – ми ж таки ув’язнені. Але я вам уже говорила, навіть не раз: серед начальників і наглядачів теж були нормальні люди. Вони розуміли, що більше нам дістати ніде, а тут же почали додому відпускати – треба ж людям кудись вкласти своє хоч і убоге, але майно. Отож, відповідальний черговий, рахуючи нас п’ятірками, коли ми йшли з роботи, робив вигляд, що «не бачить», як середній в п’ятірці хтось тримає свіженьку, біленьку валізку. Так і мені вдалося пронести, але потім помінялася з Тонею Технюк, бо  вона звільнювалася раніше від мене і в неї було більше речей. Ну, а я ніколи не вміла думати наперед, от і не розрахувала, що в мене, може, теж колись речей прибуде. Подумала, що Тонина валізка має елегантніший вигляд, до того ж вона була з полотняним чохлом. І, зрештою, я вже сказала, що мені дуже важко відмовити, коли мене щось просять.
Ох, жінки, жінки! Подивіться ви на неї! Сама говорила,що для ув’язненого найголовніше – воля, але замість того, щоб розповідати, як вона вийшла на волю, почала детально описувати, які вона сукні і туфлі купила і в що їх поклала. То як же воно було з тим достроковим звільненням?..
Укази, про які я розповіла, мали дві суттєві відмінності від указу про амністію 1953 року. Як уже було сказано, там не було отого: «на лиц, осужденных за контрреволюционные преступления, не распространяется». Окрім того, указ про амністію вступав в силу з моменту його оголошення. А згідно з цим указом адміністрація лагеря мала право, – але не була зобов’язана, – підготувати документи для зменшення строку, подавала їх в суд, і вже суд приймав остаточне рішення. І хоча не пам’ятаю, щоб суд комусь відмовив, але це така справа, що не віриш до останньої миті, поки не почуєш власними вухами свій новий присуд. Та й то ще будеш хвилюватися: ану ж щось трапиться і тебе таки не випустять? Отож, починають в спецчастині готувати документи на одну групу, потім на другу, на третю, а тобі здається, що до тебе черга ніколи не дійде. Зрештою, «малоліток» готували окремо, але я теж не потрапила ні в першу, ні в другу групу. Нарешті таки дійшла моя черга, мене перетрясло, як в пропасниці; слово честі, коли мене судили в Рівному, я була набагато спокійніша. І знаєте, що іще? Я чомусь не відчула ніякої радості від того, що в мене строк з 10 років став усього 3 роки 4 місяці. Розумієте, 10 років я сприймала як щось нереальне, а тут був уже цілком реальний строк, і звільнюватись я мала 20 вересня 1955 року – тихий жах, ще цілий рік сидіти! Тобто не сидіти, а тяжко працювати.
І тут раптом має продовження отой епізод, коли «милая девочка» викликала симпатію в начальника лагеря. Він подає мене ще раз «на пересуд». Мені згідно з указом про неповнолітніх зняли дві третини строку, а тепер він подає мене по другому указу, – ми межи собою ці укази називали «одна третя» і «дві треті», – щоб мені з того строку, який залишився, зняли ще третину. Ох, краще б він цього не робив! Той час від миті, коли я дізналася, що мене знову готують на пересуд, і до дня, коли мене повезли на суд, видався мені вічністю і висотав з мене всі нерви. І я була, здається, єдиною, кому суд відмовив. Прокурор, вислухавши мою блискучу характеристику, сказав, – пам’ятаю дослівно, – таке: «Граждане судьи, я считаю, что в данном случае ходатайство администрации следует отклонить. Честь ей и слава, что она так хорошо работает, но я считаю, что ей уже раз снижено наказание, и применение второго указа будет неправомерным». І суд з ним погодився.
І я так плакала, що думала – в мене серце розірветься. Скажете: от дурна, було чого! Коли їй давали 10 років, вона не плакала, а тут ішлося про якихось кілька місяців. Еге ж! Коли тоді я ще не знала, що воно таке 10 років лагерів, а тепер вже знала, що воно таке кожен день в лагері, навіть якщо той день – неділя і на роботу не треба йти.
Тому й вирвалося в мене, що краще б той начальник не брався мені добро зробити, бо все одно нічого не вийшло, але здоров’я мені коштувало немало. Мабуть, через оте напружене чекання мені і розтягнувся той час, що я зараз ніяк не можу повірити: невже від оголошення указу до звільнення минуло всього шість місяців? Та не може того бути! Там була ціла вічність. Перша тягнулась до першого пересуду, друга до другого, а  третя найдовша, до звільнення.
І та третя мені найбільше далася взнаки. Бо в нас були заліки: якщо ти перевиконуєш на роботі норму, тобі зараховується не день а більше. Так от: чи буде те «більше» і яке воно буде, ти ніколи наперед не знаєш. Бо це залежить не тільки від того, як ти особисто працюєш, скільки від того, як працює бригада, і які показники виконання плану лагером в цілому. І в першу чергу це залежить від того, які в тебе стосунки з бригадиром. Ну, а про мої стосунки з Анею Безсоновою ви вже знаєте. Ні, ми з нею не сварилися, бо чого я не вмію – це сваритись. Якщо вже доводиться з кимось посваритись, то це буває лише раз – перший і останній. Пам’ятаю, що якось Аня чогось на мене розізлилась і обізвала: «У-У, корова!» Я у відповідь тільки вигукнула: «Аня!» – але, видно, це було сказано таким тоном, що вона більше не вимовила ні слова. З того «корова» слід зробити висновок, що після двох років перебування в лагері я вже не була отією «маленькою, худенькою і без усякого натяку на бюст».
Здавалося б, ну, чим їй погано? Ну, і сиділа б собі далі, але ні – рветься на волю, навіть не маючи куди подітися.
Бо я таки, дійсно, не мала куди подітися. Батько мій в тому році теж звільнився (відбувши вісім років з десяти), і залишився там же, в тому Берельосі на Колимі, працювати. Про нього там знали, що він добре керує хором, отож, його взяли на роботу в клуб відразу сторожем, і керівником хору, та ще й дали якусь комірчину під житло. А що він робив би на Україні? Адже було невідомо, чи дозволять йому працювати священиком та й чи на Україні ще залишились церкви. А мама з сестрою збиралися в наступному році, як сестра закінчить десятирічку, поїхати до батька. Зрештою, мама ж писала мені, що коли мене випустять, то щоб я в жодному випадку не приїздила до неї в Глухів. Ну, а про те, щоб мене відновили в педучилищі в Костополі, і мови не могло бути.
Так що подумати мені було над чим.
Аж трапилося так, що коли до звільнення залишалися вже лічені дні, я познайомилася з заступником директора комбінату, на якому ми працювали. То була якраз нічна зміна, і з’ясувалося, що з газопроводу в дворі витікає газ. Отож, поставили мене стерегти там, щоб хто-небудь випадково не запалив сірник, поки викличуть ремонтників. Але раніше від ремонтників прийшов той заступник директора – такий собі маленький літній єврей. Ну, і вже він залишився чекати ремонтників і розговорився зі мною. Дізнавшись,що я з Західної України, він весь розцвів і відразу заговорив українською мовою: «Та ми ж земляки, я зі Львова!» А коли почув, що я ось-ось звільнюсь і не знаю, що мені робити, запропонував:
– А ти залишайся в Куйбишеві. Ми тебе візьмемо на хорошу роботу. Хочеш мотористкою? Навчишся...
– Та я вже працювала: і на кран-балці і на бетономішалці, – призналась я.
– Ну от... А жити я тебе влаштую в гуртожиток.
Це вже був вихід! І коли мене викликали в спецчасину запитати, куди я збираюся їхати, я випалила:
– Нікуди, я тут залишаюся!
І почула:
– Ні, тут тобі залишитись не можна.
– Чому? – здивувалась я. – Адже в нас на комбінаті працюють дівчата, які звільнились з нашого лагеря.
– Працюють, але вони не по твоїй статті сиділи.
– Ну, – розгублено сказала я, – тоді мені треба їхати на Колиму до батька.
– Туди тобі теж не можна.
– Але чому? – ще більше розгубилася я. – Адже мій батько сидів по тій же статті, але він залишився там.
– Ну, то він же там звільнився.
Мабуть, просто начальник спецчастини економив державні гроші, бо ж мені треба було оплатити дорогу, а дорога на Колиму коштувала значно більше, ніж дорога на Україну. Зрештою, якби я тоді звернулася до начальника лагеря і пояснила йому, що не маю куди їхати, а тут мені вже пропонують житло і роботу, то він, можливо, допоміг би мені залишитись в Куйбишеві попри мою статтю. Адже то вже був кінець 1954 року. Але тоді це мені на думку не спало і я покірно сказала:
– Ну, тоді мені треба в Рівне їхати.
Чому саме в Рівне? А куди ж іще, поміркуйте самі? В село Городець, де я жила з батьками? І що б я там робила? В Костопіль, звідки мене забрали? Знову ж таки питання. А Рівне – це все-таки велике місто, де є якісь фабрики і заводи, де можна працювати. Зрештою, я наївно вважала, що досить мені з моїми документами з’явитися в місцевій Раді і сказати, що я не маю куди дітися, як мене зобов’язані кудись поселити і влаштувати на роботу. Ну, бо як: не може ж у нашій радянській країні людина бути полишеною напризволяще!
Ні, я не перевиховалася за два з половиною роки і не стала такою переконаною «радянською патріоткою», а все ж вірила, що хтось має про мене подбати. І все, що було зі мною далі, привело мене до твердого переконання: якщо ми не хочемо мати злочинців-рецидивістів (чи принаймні, хочемо мати їх менше), ми повинні подбати про тих, хто звільнюється з тюрем. Мусить бути така державна служба, яка подбала б про те, щоб звільнений мав де ночувати, влаштувати його на роботу, може, навіть дати йому позичку, щоб він міг купити собі необхідний одяг, щоб мав на харчі, поки отримає першу зарплату. Я вже чую обурені голоси: «Що? Який-небудь злодюга або грабіжник отримав по заслузі, відсидів своє, а тепер ще з ним панькатися? Ні, нехай він скуштує смаленого вовка!» Шановні мої опоненти, що для вас головніше: щоб на світі стало одним злодієм менше чи щоб він скуштував смаленого вовка? Якщо те, друге, то, звичайно, давайте людину, яка відсиділа стільки-то років і вже звикла до гарантованого місця на нарах і пайки хліба, випустимо за ворота і скажемо: «Іди на всі чотири сторони!» Тоді є великий шанс, що скоро ця людина повернеться назад, скуштувавши отого смаленого вовка. А потім повернеться знову і знову. І таким чином змарнує своє життя по тюрмах, а в перервах між тюрмами принесе ще немало шкоди іншим людям. А якщо людині, яка відбула свою, нехай цілком заслужену, кару, допомогти влаштуватися на роботу, та не найважчу, неприємну і малооплачувану, бо такої роботи він в тюрмі намався по саме нікуди, а на більш-менш пристойну роботу з пристойною зарплатою, то... Звичайно, стовідсоткової певності, що він не візьметься за старе, не може бути, але тепер йому буде що втрачати. То ж, дивись, і подумає, чи варто міняти чесно зароблений шматок хліба з маслом на глевку тюремну пайку.
А нині, 24 грудня 1955 року, і я з вами, мої шановні читачі, прощаюся. Бо от мої речі вкладені в уже знайому вам валізку; і кладовщиця зі своєї доброти видала мені бушлат, хоч і ношений, але досить пристойний; і в спецчастині мені вже видали довідку про звільнення. І от уже кілька жінок проводжають мене до прохідної, ідуть останні хвилини, ось-ось двері прохідної відчиняться,я пройду крізь них і вже буду на волі.
Страшний сон закінчується.
Починається життя.


З неопублікованої спадщини Галини Гордасевич


***
Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.
1966р.

***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москваю димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.
7.11.1967р.

***
Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив'язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю.
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому пекучого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі смутки та болі серце вбирає,
Щоб потім зробити їх власною піснею.
11.11.1971р.

***
Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.
23.01.1965р.

***
Хочете — приймайте на віру,
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру
Та й вичинили,
Та й пошили чоботи,
Чоботи на рипах,
Та й сказали: — Чого ти
Холодна, як риба?
Взувай-но на ніжки
Та вшквар гопака.
Та ну ж, не маніжся!
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд.
Бог дасть - не в останній раз.
8.07.1963р. Москва

***
Для мене «культ»- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене «культ», коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.
1964р.

***
Межи мною і вільним світом
Були дроти, в п'ять рядів натягнені,
І з вишок, суворо і непривітно,
Дивились хлопці, в форму одягнені.
Та якби до мене з'явилась фея,
Що може виконати прохання кожне.
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами у серці моїм залишили.
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене.
Не було б і мене, а була якась інша.
Я бережу свої згадки, мов ордени.
Від себе відмовитись - зрада найгірша.
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже,
Неправда і зло відійдуть у минуле.
Тільки забути його я не можу,
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р.
Донецьк, Макшосе 23/41
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.
11.07.1972р.

***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, «параші», етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!
1966 р.

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.



Обновлен 18 апр 2013. Создан 23 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником