«Жила. Любила. Плакала. Сміялась» Оксана ТЕЛЕНЧI, Львів

 
 

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась» Оксана ТЕЛЕНЧI, Львів

Щоденна всеукраїнська газета "День" за №62, четвер, 5 квітня 2001



«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»

Оксана ТЕЛЕНЧI, Львів

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ — ТИПОВА ШІСТДЕСЯТНИЦЯ- ДИСИДЕНТКА ЗА ПОГЛЯДАМИ Й СПОСОБОМ ЖИТТЯ

С вій день народження — 31 березня — Галина Гордасевич зустріла на півдорозі до Вічності. Кілька років тому вона, боляче переживаючи смерть колеги — поетеси Оксани Сенатович, написала свій заповіт:

 

Коли помру — колись таки помру, —

Хоч вірю, що це станеться не скоро, —

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так — хай буде нині й присно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть,

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила, любила, плакала, сміялась».


Син Богдан виконав заповіт — поховав маму у Кремянці Тернопільської області, де вона народилася. І прислухався до маминого застереження: «якщо по смерті у мене з’явиться багато друзів, не вір їм». Вона постійно була на людях як активний громадський діяч. Багатьом була потрібна, але…У самому її прізвищі — Горда(!)севич закладено алгоритм взаємин із світом, запрограмовано усамітненість душі. Реноме політв’язня, доньки репресованого священика у Львові можна було б використати прагматичніше. Не уміла. Не хотіла…

Нині син-друг, син-колега, син-редактор впорядковує творчу спадщину матері, написав її біографію, котра сама собою може бути чудовим сюжетом для роману про Жінку, котра йшла кам’яними стежками до вершини Любові. Вона таки досягла її й… розтанула за синім обрієм. Сама її смерть — мов поетична метафора. Вона її завчасно «намалювала» (щоб не сказати передбачила), хоч і застерігала усіх нас не випереджати «прогнози» долі.

 

Не програмуйте своєї смерті,

Поети, діти, ворожбити!

Стисніть уста в мовчанні вперті,

Лиш подумки: —Я буду жити!

Я буду довго і щасливо

Життя, як чисту воду пити.

Мене умиє літня злива.

Скульптури буде сніг ліпити.

А я на все не надивлюся.

Коли ж я на вершині стану,

То не помру. А утомлюся —

За синім обрієм розтану.

 

Так і сталося. На вершині творчої і видавничої активності були усі підстави сплеснути в долоні й сказати: дякую, Творець. Нарешті! Але втома далася взнаки — обернулася інсультом. Помирала при свідомості, коли із Донецька надійшов лист із 8-березневими вітаннями від давнього друга — адресата «до запитання». Тривалий віртуально-епістолярний роман завершився так, як і має бути у жанрі сентиментального роману. Син Богдан двічі прочитав мамі із присвяченими їй незграбно-щирими віршами люблячого непоета, з котрим не судилося зійтися під одним дахом.

— Обличчя мами просвітліло, — говорив при зустрічі Богдан Гордасевич. — З тим чоловіком мама не раз сперечалася через протилежні ідеологічні погляди, але саме цей лист був особливо ніжним. Я ще не встиг написати йому про маму…

Матір і сина єднала дивовижна струна гармонії —від серця до серця. Він написав біографію Галини Гордасевич із трепетною повагою до її непростого, вщерть виповненого випробуваннями і душевними травмами життя.

 

«Галина» — по-грецьки «тиша».

Ах, яка я дурна була!

Якби я це знала раніше,

То зовсім інакше б жила.

Я б не пхалася, куди не кличуть,

Ще й подумала б, чи іти,

Не торкнулись би мого обличчя

Знаки болю і самоти.

Я б усім посміхалася лагідно,

Все б доводила до пуття,

І було б квітчасто і ягідно

В тихім гаї мого життя…


Галина Гордасевич — типова шістдесятниця-дисидентка за поглядами й способом життя. До речі, нині вже робляться спроби зробити ревізію шістдесятництва як віджилого міфу, котрий має поступитися місцем іншим реаліям. Галина Гордасевич «поступилася», але міф її життя і творчості не схожий на пожухлий листочок, — він пахне весняними фіалками. Балотуючись у народні депутати, вона задекларувала наміри захищати інтереси жінок («це повною мірою може зробити лише жінка») і написала принагідно лаконічну й водночас дуже промовисту історію «коріння і крони».

«Мій дід, Олександр Гордасевич, священик, арештований у 1941 році, загинув на Соловках. Мій дід, Павло Хомчук, учитель, інтернований поляками. Потім відбув три роки в Бухенвальді, але вижив. Мій батько, Леонід Гордасевич, священик, був переслідуваний усіма режимами: польським, «першими совєтами», німецьким, арештований у 1946 році, провів на Колимі 23 роки. Моя мама, Олена Хомчуківна, в юності писала вірші, які в 1930-х роках публікувалися у львівській періодиці. Я після закінчення семирічки поступила в педучилище у м. Острозі на Рівненщині й відразу потрапила під нагляд МДБ за підозрою у зв’язках iз повстанцями. Через півтора роки арештована (за два тижні до свого сімнадцятиліття) й засуджена на 10 років «за сочинение националистических стихотворений» (по суті зв’язків із повстанцями й не було — Галина просто любила гуляти в лісі, її вистежували і врешті присікалися до рядка «іду назустріч невідомій долі». Слідчий переконував Галину, що у радянських людей доля не може бути невідомою, адже кожному гарантоване світле майбутнє. — О.Т.) Після смерті Сталіна мені зменшили строк на дві третини. Вийшовши на волю, я завербувалася на Донбас (бо іншого виходу не було). Розвантажувала вагони iз цементом і щебенем, клала асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному заводі в Макіївці. У середині 1960-х років я стала членом літературного об’єднання «Обрій» у Донецьку, з якого вийшли відомі письменники: Василь Стус, Василь Захарченко, Леонід Талалай, Анатолій Гарматюк. У 1988 році, з початком національного відродження, я включилася в громадську діяльність. Була одним із організаторів на Донеччині Товариства української мови, Руху, «Меморіалу», Демократичної партії України…»

Відійшовши поза «синій обрій», Галина Гордасевич, лауреат літературного конкурсу «шістдесятники», премій ім. Олександра Білецького в галузі критики та ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики, залишила по собі вісім поетичних збірок, дев’ять книжок повістей і оповідань, численні публікації в періодичних виданнях і ще щось невловиме, від чого щемить сумління й бере острах: тільки б той «синій обрій» не застав тебе зненацька…

 

Кажуть: пустеля цей ниций світ.

І в нім людина убога.

…Ні, кожна людина — це самоцвіт

В безцінній короні Бога.

Кажуть: юдоль плачу цей світ,

В нім панують розпач й тривога,

А кожна людина — прекрасний цвіт

В саду весняному Бога.

Дні облітають, мов листя з віт,

Все коротшає наша дорога,

Та кожна людина — зоряний світ

В безсмертному всесвіті Бога.


"Жила, любила, плакала, сміялась"- що ще сказати про душу жінки, про життя Поета?



Создан 04 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником