Щоденники Галини Гордасевич

 

Щоденники Галини Гордасевич

Щоденники відскановано і викладено для зручності читання у вигляді фотографій



Продовжено роботу над скануванням ти викладанням на сайті у вигляді світлин щоденників та листів з архіву Галини Гордасевич:

 

 

Листи до Галини Гордасевич від: Івана Дзюби, Надії Світличної Василя Захарченка, Генадія Шкляра.

 
http://fondhg.io.ua/album715567



№ 1 Щоденники Галини Гордасевич 1960 - 1963 роки

http://fondhg.io.ua/album672817


№ 2 Щоденники Галини Гордасевич 1963 - 1965 роки

http://fondhg.io.ua/album715510


№ 3 Щоденники Галини Гордасевич 1966 - 1968 роки

http://fondhg.io.ua/album715511


№ 4 Щоденники Галини Гордасевич 1969 - 1970 роки

http://fondhg.io.ua/album715515


№ 5 Щоденники Галини Гордасевич 1970 - 1971 роки

http://fondhg.io.ua/album715520


№ 6 Щоденники Галини Гордасевич 1971 - 1973 роки

http://fondhg.io.ua/album715524


далі буде

поза чергою щоденники останніх років життя:


№ У Щоденники Галини Гордасевич 1998 - 1999 роки

http://fondhg.io.ua/album715530

№Х Щоденники Галини Гордасевич 2000 - 2001 роки

http://fondhg.io.ua/album715544


Щоденники - це найкраще відображення епохи і часу, як і самої особистості, бо фіксація відбувається в процесі життя як такого, тоді як спогади-мемуари переважно відтворюють минуле спотворено і перелицьовано, зачасту для власного звеличення. Оприлюднення щоденників письменниці Галини Гордасевич посприяє всім шанувальникам її творчості краще зрозуміти їх зміст і значення через умови, плани, сподівання, успіхи і проблеми приватного життя письменниці.


Світлини з Керемянця на вшанування 80-річчя Галини Гордасевич

http://fondhg.io.ua/album715556

 

 

 

 

 

 

З квітня 2014 року розпочата робота по скануванню та оприлюдненню щоденників Галини Гордасевич, після чого будуть подано в такому ж форматі інші записи та автографи.

 

Прошу всіх передивлятись і збирати цікаві сторінки до власних архівів. Авторське право належить мені, Богдану Гордасевичу, тому я даю дозвіл на довільне використання викладених матеріалів за умови вказування авторства. Матеріальної винагороди не потребую, хоча і не відмовляюсь, якщо хтось зможе і захоче допомогти діяльності Видавничо-благодійного фонду імені Галини Гордасевич

 

Вже відскановано і викладено як фотографії щоденники Галини Гордасевич

 

1. Листочки зі записами за 1959-1960 роки. (квітень 2014 р.)

 

2. Зошит №1 зі записами за 1960-1963 роки (10 травня 2014 р.)

 


Галина Гордасевич

Поезії з архіву

***
Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.


***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москваю димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.

7.11.1967р.

***
Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив'язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю.
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому пекучого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі смутки та болі серце вбирає,
Щоб потім зробити їх власною піснею.

11.11.1971р.


***
Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.


***
Хочете – приймайте на віру,
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру
Та й вичинили,
Та й пошили чоботи,
Чоботи на рипах,
Та й сказали: – Чого ти
Холодна, як риба?
Взувай-но на ніжки
Та вшквар гопака.
Та ну ж, не маніжся!
Ач, горда яка!
... Ну що ж, станцюю. Гаразд.
Бог дасть, не  в останній раз.

8.07.1963р. Москва




***
Для мене "культ"– не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це – мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика – не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше – із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад – це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.

1964р.
***
Межи мною і вільним світом
Були дроти, в п'ять рядів натягнені,
І з вишок, суворо і непривітно,
Дивились хлопці, в форму одягнені.
Та якби до мене з'явилась фея,
Що може виконати прохання кожне.
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами у серці моїм залишили.
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене.
Не було б і мене, а була якась інша.
Я бережу свої згадки, мов ордени.
Від себе відмовитись – зрада найгірша.
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже,
Неправда і зло відійдуть у минуле.
Тільки забути його я не можу,
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р.
Донецьк, Макшосе 23/41
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972 р.
***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною – Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!
1966 р.

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

ТОВАРИСТВО

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зiбралось –
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!

Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З'єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.

Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!

МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б'є:
Ми – є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
– Зась! Воно не твоє!
Ми – є!

У КАВ'ЯРНІ "ГРОНО ДІОНІСА"

Сиджу в кав'ярні маленькій,
п'ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам'яті,
чи почую твоє ім'я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
ніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об'їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу -
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав'ярні
п'ю чорну каву я.
1999 р., м. Львів

ДІАЛОГ

– Чуєш, б'є дзвiн?
А по кому ж це вiн?
– Вiн б'є по наших прадiдах,
Людях мудрих i праведних,
Що життя совiстю мiрили,
І у Всевишнього вiрили.
І роботу всяку робили,
І землю рiдну любили.

– Чуєш, б'є дзвiн?
А по кому ж це вiн?
– Він б'є по наших дідах,
Що високий зводили дах,
Будували для внуків дім
У зеленім гаю молодім,
Та самі не жили в цьому домі,
І могили їх невідомі.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?
– Він б'є по наших батьках,
Що носили нас на руках,
Як уміли і як могли,
Від лихого нас берегли,
Як уміли, учили добру,
Й не сказали:
– Колись я умру.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?


ЗАПОВІТ

Коли помру, – колись таки помру, -
Хоч вірю, що це станеться нескоро, -
То дайте спокій сивому Дніпру,
Де кручі і високі осокори.
На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так – хай оуде нині й присно.
На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Нікому йти туди не бороніть,
Нехай то будуть кози або півні.
Вони зчиняти бійки мастнйи,
І я малою трохи їх боялась.
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»

12:54 04.01.2015









Обновлен 26 фев 2015. Создан 09 мая 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником